ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК –
<<У СВІТІ ПРОЗИ ВАЛЕРІАНА ПІДМОГИЛЬНОГО>>

Правда, останнім часом В. Підмогильним зацікавилася періодика, його оповідання друкували газети «Молода гвардія», «Молодь України», тижневик «Україна», а «Вітчизна» вмістила листи письменника з Соловків і зовсім невідому «Повість без назви». Тільки теперпочинаємо усвідомлювати, що Підмогильний — одна з найколоритніших постатей вітчизняної літератури 20-х років, значення якої неперехідне.

Причина маловідомості цього митця проста: до неда­внього часу практикувалося замовчування багатьох імен нашої культури, особливо тих, хто в 30-ті роки був незаконно репресований — до них і після реабілітації (а В. Підмогильний реабілітований ще в 60-х роках) залишалося насторожене недовір’я. Не зайве згадати, що тоді ж таки, у 60-ті, видавництво «Радянський письменник» планувало перевидання творів В. Підмогильного, але до того не дійшло. Більш пощастило його численним перекладам з французької, їх друкували і в 30-х, і в 50-х роках, правда, без зазначення перекладача, і тільки в 60-х ім’я перекладача з’явилося на титульних сторінках ви­дань. У вузьких літературних колах його читали, його творами навіть захоплювалися. Признаюся, що й для мене романи й оповідання Валер’яна Підмогильного, прочитані ще в юності, стали одним з найбільших і найглибших літературних вражень, але для тих, кому недоступні оті давні, рідкісні видання, письменник залишався зовсім не­відомий. І це в той час, коли В. Підмогильний не тільки визначний письменник свого часу, що не раз підкреслюва­ла критика, а й активний творець пожовтневої радянської літератури.

Так, критика 20-х років і справді підкреслювала особли­ву талановитість молодого письменника, але не менше вона його не милувала, особливо та, напостівська, вульгарно-соціологічна, дресирувальницька, яка намагалася цілко­вито підпорядкувати літературу тим чи іншим ідеологічним постулатам, зовсім не беручи до уваги специфіку літерату­ри як мистецтва. Вона впихала митців в межі проголоше­них засад і вимагала, щоб творці вкладалися у визначені цією критикою прописи, забуваючи, що основне завдання літератури — не скоротічні й скороминущі лозунги, а люд­ська душа. Ця критика В. Підмогильного не похваляла, а стьобала, ганила, привішуючи до його імені всілякі ярлики, а то й просто писала на нього публічні доноси, вимагаючи розправитися, з ним, як з недогідним, що, зрештою, й сталося.

На честь В. Підмогильного треба сказати, що він, тер­плячи отакі шалені атаки авантюристів від літератури, зумів вистояти на позиції письменника серйозного, глибо­кого, який ставив не позірно, а глибоко актуальні пробле­ми, що постали перед людиною його часу. Він залишився повен уваги до людини і співчуття до неї і з цієї дороги не зійшов ні разу. Завжди пильно вдивлявся в свого героя, аналізуючи, розкладав його «я». Підмогильний, можна сказати, психологічний письменник, бо аналіз людської психіки — його головне художнє завдання. Водночас він строгий аналітик свого часу, тобто — по-справжньому су­часний письменник: бачить свою добу в сотнях промовис­ тих деталей, і за його творами напрочуд легко уявити час, у який він жив, бо письменник умів відтворювати його з блискучою й неперевершеною правдивістю. На честь його доби можна сказати ще й те, що, попри увесь негатив критики, попри вульгарні й ворожі наскоки на цього серйозного митця, його твори все-таки мали змогу вийти у світ, вони читалися й робили свою гуманізуючу справу.

Це не принагідне визначення, бо в своїй творчості Валер’ян Підмогильний продовжував традиції нашої класичної літератури, яка свою поетику будувала на увазі до людини, співчутті до неї, а виявлення й боротьба в ній добра і зла ставали одним з основних проблемних важе­лів. Родовід свій як письменник В. Підмогильний безпе­речно веде від Михайла Коцюбинського, недаремно він умістив у своєму найкращому романі «Місто» цілий пасаж про враження від читання творів свого попередника: «Су­мовита гармонія образів вабила його, слова, спалахнувши від зрозуміння, розгортали йому безмежну перспективу в таємниці своїх сполучень. І зненацька зайнялися безліч­чю ворушких світляків, що сунули без краю ліворуч, гаснучи на білих берегах. Він сидів, прикутий до фосфо­ричних сторінок, яких тонке проміння випалювало йому в схилених грудях болісний слід. Ніколи ще не читав він так жалібно й не дізнавав такого глибокого з читанням злиття. В книжці, для нього не новій, він знайшов нове п’яне зачарування величчю творчості, могутністю її різ­ця й гущиною стопленої з її пориву фарби». Таке вражен­ня від читання улюбленого письменника не можна приду­мати, його треба відчути.

Блискуче знаючи французьку мову і переклавши кілька десятків творів цього письменства на українську, Валер’ян Підмогильний не міг не перейнятися й поетикою цієї літератури, тим більше що перекладав не абищо, а тих письменників, котрі були йому близькі, особливо Гі де Мопассана та Анатоля Франса. Уроки французької літера­тури позначилися на стилі письменника тим, що він економно будує фразу, що образ його не квітчастий, імпульсивний, як, приміром, у Миколи Хвильового, а точ­ний, строгий, вивірений, я сказав би, окультурений. У роз­робці психології героя він глибше Мопассана, але залюбки вживає й імпресіоністсько-мопассанівський мазок і не цурається спокійної розважливості фрази Анатоля Франса чи Дені Дідро. Загалом кажучи, В. Підмогильний один з найінтелігентніших і найтонших українських письменни­ків з доброю літературною школою, що свого часу відзна­чив критик і поет Михайло Доленго: «Валер’ян Підмогиль­ний дає класично яскраві зразки зовсім іншого емоціо­нального тону творчості — тону, типового для буржуазної й не для класової групи, а специфічно властивого для інтелігенції, яко міжкласової групи й т. ін. Якщо кожна класа висовує свою інтелігенцію… так і сама «інтеліген­ція», в звичайному розумінні слова, може висунути для задоволення власних своїх інтелектуальних інтересів теж свою інтелігенцію. От представником такої інтелігенції для інтелігенції, на наш погляд, і є Підмогильний».

Тобто це був продовжувач того річища нашої літерату­ри, що його репрезентували Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Володимир Винниченко,— літератури для інтелі­генції, літератури, я сказав би, тонкого письма. Саме тому й лютувала так супроти неї вульгарно-соціологічна крити­ка, бо це порушувало її постулат про загибель культури й літератури, її вимогу примітизувати їх, звести до колек­тивної самодіяльності. Отже, все інтелігентне й високо­ культурне при цьому безапеляційно списувалось у вороже, буржуазне і нещадно громилося. Згадаймо відомі ярлики, що їх привішував до нашої класики В. Коряк, і той злос­тивий остракізм, якому піддавалися неокласики — ті, які хотіли зберегти своє мистецтво на рівні високої культури. Валер’ян Підмогильний заявив про себе як письменник у досить ранньому віці. Народився він у 1901 р. в с. Чаплі на Катеринославщині в селянській родині. Ріс настільки здібним хлопчиком, що його віддали вчити­ся. У 1918 р. закінчив Катеринославське реальне училище. Перша книга, власне, книжечка під голосною назвою «Твори, том 1», позначена двома роками на титулі — 1919 і 1920, а самі оповідання цього цікавого видання підписані 1917 і 1918 роками. Письменнику було тоді 16—17 років. Можна без перебільшення сказати, що серед наших вундеркіндів, тобто людей, що розвинули­ся вельми рано, хіба що Леся Українка могла перевер­шити його зрілістю своєї творчості. Отже, вже в ранньому віці Валер’ян заявив про себе як про цілком зрілого прозаїка, написавши ряд творів досить високого рівня.

Історикам літератури ще доведеться дослідити, хто впливав на талановитого юнака і хто його оточував? Та ота тоненька книжечка в сірій обкладинці й видрукувана на поганому папері може по праву вважатися однією з найцікавіших книжок, що вийшли в буремні роки рево­люції й громадянської війни. Тут і свіжість письма, і небу­денність ситуацій, а слово дихає енергією і своєрідним «ароматом». Скажемо, дебют був багатообіцяючий. Кни­жечка вийшла в Катеринославі, чи, як тоді його називали, Січеславі, а юний письменник був уже в Ки­єві. З 1919 р. він вчився в університеті. Яка обстановка панувала там на той час, яке літературне коло оточувало хлопця, ми не знаємо. Але той факт, що в тодішніх київських журналах та альманахах творів В. Підмогильного не зафіксовано, хіба що в «Шляхах мистецтва» N9 2 за 1921 р. побачила світ його повість «Остап Шептала», багато про що говорить. Валер’ян університету так і не закінчив, очевидно, у зв’язку з украй важким матеріальним становищем. Проблема хліба стане згодом однією з основ­них тем його оповідань, так він назве й свою найліпшу новельну книжку. В пошуках того хліба насущного юнак повертається до Катеринослава, де вчителює. Деякий час продовжує працювати вчителем у Павлограді, а в 1921 р. він уже в Ворзелі (під Києвом). Знову повертаєть­ся до університету, але не втримується тут і займається тільки літературною діяльністю. Його ім’я з’являється у збірниках «Вир революції» та «Жовтень», а в 1922 р. у Харкові виходить уже згадана нами повість «Остап Шеп­тала». Є в цій повісті чимало гарних сторінок, але загалом вона вийшла слабша від оповідань — молодість все-таки давалась узнаки, адже писалася вона, коли хлопцеві було 19 чи 20 років.

У 1923 р. в журналі «Нова громада» і окремим видан­ням виходить його оповідання «Син», з часів голоду, одне з найболючіших і вражаючих оповідань цього письменни­ка. Йому судилася більша популярність, бо згодом, у 1925 р., його видасть у Харкові «Книгоспілка», а у 1930 р.— Державне видавництво України. 1924 р. у Києві журнал «Червоний шлях» — другу збірку оповідань молодого письменника «Військовий літун», яка згодом стане основою книги «Проблема хліба». Її без перебільшення можна назвати однією з найблискучіших новелістичних книжок української літератури 20-х років. Між «Військо­вим літуном» та «Проблемою хліба» з’явиться ще окремим виданням велике оповідання, власне,  маленька повість «Третя революція».

У полі зору новеліста — інтелігенція на тлі революції, голодних років громадянської війни й пореволюційного часу у буденному її зрізі, болі, борсання, занепад і нама­гання зберегти власне «я», намагання якось уписатися в життя, яке аж ніяк її не милує, через що виникає ряд трагічних ситуацій, бо входження людини з укоріненими старими соціальними звичками в новий побут, в нові житейські умови з незвичними колізіями не може відбува­тися безболісно — життя диктує людині свої вимо­ги. Письменник майстерно досліджує цей процес. У цих творах він показав себе блискучим аналітиком і психоло­гом, в нього не знайдеш і тіні фальшу, притягнення ситуацій «за вуха». Молодий митець тут правдешній учень Михайла Коцюбинського, який також суспільну честь творця ставив над усе, а точну погодженість з життєвою правдою вважав своїм художнім світобаченням. Ясна річ, В. Підмогильний не наслідує свого вчителя, а йде стежкою власною, він віртуозно володіє оповіддю, він — майстер чіткої фрази, точного образу, вміє тонко відтворити най­глибші порухи людської душі. Немале значення має для нього імпресія, любить він фразу-афоризм, і хоч у перед­ мові до «Проблеми хліба», адресованій Євгену Плужнику, іронічно вістить про фабульну, сюжетну літературу, його мистецькі новельні структури бездоганні. Та й заперечує він фабульну структуру, очевидно, на противагу тодішнім апологетам чистої сюжетності. Назвати хоча б з приводу цього цікаву, але, геть наївну брошуру Сайка Йогансена «Як будувати оповідання. Аналізи прозових зразків».

Ми говорили, що В. Підмогильного ваблять переважно буденні ситуації, але не цурається він і прямого опису колізій з громадянської війни з усією складністю тогочас­ної боротьби. Його погляд на події того часу проходить також крізь призму пересічного інтелігента: чи учня гімна­зії («Гайдамака»), який ув’язується у військові змагання не так з ідейних спонук, як через відчуття власної непов­ноцінності і своє «я» хоч у смішних і недоладних формах хоче утвердити; чи типової міської родини, яка поступово втрачає революційні ілюзії і всю силу свою покладає на те, щоб вижити («Третя революція»). Це оповідання по-особливому цікаве, бо зображена письменником родина — своєрідне уособлення найрізноманітніших типів інтеліген­ції того часу: екзальтована панночка Ксана з її чисто міщанським потягом до псевдогероїчної особистості Нестора Махна; дореволюційний поступовець, навіть револю­ціонер Андрій Петрович, якого реальність революції не тільки жахає, але й перетворює у звичайного обивателя; Марта Данилівна, котра має тільки одну турботу — зберег­ти себе й родину: її чоловік Григорій Опанасович, звичай­ний трудівник-чиновник, основний інтерес якого — ходити на службу незалежно від того, хто ту службу дає; їхні сини — комуніст Альоша з його боротьбою і ясна, проста, захоплена від усього, що діється, незважаючи на кров і вбивства, душа хлопчака Кольки з його беззастережним оптимізмом — всі ці люди опиняються у вирі зрозумілих чи незрозумілих їм подій, на які кожен по-своєму ре­агує. Водночас показує письменник і стихію розбудженого села з його темним інстинктом до нищення, тобто В. Підмогильний один з перших у нашій літературі сказав слово не тільки про будівничу силу революції, але й безоглядноруйнуючу. З великою експресивністю й точністю описує письменник господарчу розруху тих часів, голод, трагедію морального занепаду людини, передусім інтелігентної, яка опиняється у вирі подій і стає ніби сміття, що його зносить у збуреній воді стихія. Саме цю тему умів В. Підмогильний з-поміж своїх сучасників розробляти найліп­ше. Тобто письменник знайшов свого героя, певний психо­логічний тип і свою досить вироблену індивідуальну сти­лістику, яку не сплутаєш ні з якою іншою. Перед нами автентична творча індивідуальність.

У 20-ті роки В. Підмогильний живе в Києві. Бере участь у тогочасних літературних організаціях, хоч ста­виться до їхнього побуту не без іронії. Згадаймо знову-таки його «Місто». «Література складається з творчос­ті,— пише він.— Життя літературне — з розмов літера­торів». І далі: «І хоч яке нудне та нудотне оте життя, оте розмотування бинди літературних новин — хто що пише, хто що думає писати, хто що про кого сказав, хто кого збирається гудити чи хвалити, куди хто їде відпочивати і хто скільки заробляє,— саме від шуршан­ня її створюється питомий дух справжньої, не кустарницької літератури, дух прихованого змагання, і в тендітному обводі цієї стрічки й лежить те середовище, де літературні вояки збираються й люльку миру курять перед дальшим походом». Отже, «люльку миру» В. Під­могильний курив в організації «Ланка», яка потім стала зватися «Марсом» (Майстерня революційного слова), куди входили Євген Плужник, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Марія Галич та інші. Борис Антоненко-Давидович свого часу розповідав, що головним і єдиним критерієм для вступу в свої ряди «Ланка» чи «Марс» обрали одне — добре писати, творити «некустарницьку літературу», тобто в їхнє коло не було доступу графоманам та халтурникам. Саме тому ця організація була аж зовсім нечисленна, та й зібра­ла вона біля своєї «люльки миру» різних письменни­ків. Типологічно подібні були там Є. Плужник та В. Підмо­гильний, два приятелі нерозторжні — один цілком геніаль­ний поет, своєрідний прозаїк та драматург, а дру­гий — найкультурніший наш жрець мистецтва про­зи. У творчості цієї пари є щось взаємозв’язане: вона спільна своїм настроєвим і інтелектуальним тонусом, що виразно зазначив тогочасний критик Фелікс Якубовський. «Про Валер’яна Підмогильного-прозаїка,— писав він,— можна повторити те, що ми сказали про поета С. Плужника, а саме, що він цікавиться не людством, а людиною».

У 1927 р. письменник завершує роман «Місто» — йому виповнилось тоді 26 років. Виданий він був наступного року в Харкові. Роман користувався успіхом. «Книгоспілка» відразу ж його перевидає, а Б. Єлисаветський перекла­дає на російську мову, і в 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». 1928 р. ім’я Валер’я на Підмогильного як редактора з’являється на обкладинці одного з найсолідніших тоді журналів «Життя і революція».

Роман «Місто» — найвизначніший твір письменника, творча потуга якого відчувається й тепер, принаймні читається він з великим інтересом. Роман написаний як психологічний твір — це історія людської душі. Письмен­ник у своїх передмовах і виступах недаремно застерігав, щоб критики не ототожнювали героя з автором — одна з найбільших методологічних спекуляцій тодішньої агре­сивної критики, адже не раз траплялося, що й слова нега­тивного персонажа безапеляційно приписувалися авторо­ві. Отже, не герой піддавався осудові, не проблеми, які ставив автор, а передусім сам письменник за те, що ті проблеми ставив, притому лаяли твір не за те, що в ньому є, а за те, чого в ньому немає. Рецидиви такого мислення помічалися аж до недавнього часу. Деякі колізії Життя героя роману «Місто» Степана Радченка й справді накла­даються на життєві колізії самого В. Підмогильного. Сільський хлопець приходить у місто, вступає до вузу, не закінчує його, стає письменником, працівником журна­лу, бере участь у київському літературному житті. В образі поета Вигорського легко впізнати Є. Плужника. Деякі роздуми про літературу вочевидь авторські, але все-таки роман цей не автобіографічний, бо йдеться про зовсім інший тип митця. Свій герой — це ще не герой автобіогра­фічний.

Головна цінність роману в тому, що письменник створив образ неоднозначний, далекий від поетики плаката, яка побутувала в тій порі. Це образ діалектично змінний, сам герой повний суперечностей, зовні начебто привабливий, але, як відзначає його подруга Зоська (справді світла душа), з темним нутром. Це тип отакого собі завойовника, який рушив на місто, щоб його покласти собі під ноги, не отого дикого завойовника-махновця, якого змалював пись­менник у «Третій революції», а завойовника культурно­го — людини з не зовсім розмитими комплексами добра і зла, але яка не здатна врівноважити у собі те добро і зло, не здатна утверджувати щось одне з них, отже, людини з потенцією до безпринципності. Дещо впізнаємо в герої В. Підмогильного і від Любого Друга з відомого роману Гі де Мопассана, але він складніший, неординарніший, я сказав би, небезпечніший, бо й темінь його душі неоглядна для нього самого. Більше того, оту темінь душі герой легко збуває й легковажить нею, адже мета в нього одна — завойовництво, і саме на це витрачає себе, свої здібності й талант. Валер’ян Підмогильний ще в далекі 20-ті роки підмітив одну із серйозних хвороб творчої людини, яка не пережилася і в нашому часі. Отже, пи­сьменник ставить проблему велику — чистоти й нечистоти творчого «я». Вульгарно-соціологічна критика вимагала, як ми говорили, плакатної однозначності героя, підняла навколо цього роману галас: його не тільки не зрозуміли, але й не хотіли розуміти. Героя, а заодно й автора судили за непозитивність. У журналі «Молодняк» № 1 за 1929 р. є характерна заміточка якогось Леся К-ського «Студенти про «Місто» В.Підмогильного»: «Радченків без­межний індивідуалізм, намагання його поставитись завжди на першому місці, ставлення до жінки — все це гостро засудили студенти. Радченко, що його автор атестує як незаможника, в дійсності є типовий міщанин»,— зауважен­ня цілком правильне. Радченко й справді типовий міща­нин, і таким його й хотів зобразити автор. Але ось висно­вок: «Як на грунтовну хибу твору вказувалося й на те, що в романі не подано позитивних типів. З цього, цілком правдиво, робили висновок, що Підмогильний стоїть не на позиції самокритики зсередини, а на платформі критики зовні». Цього мало, далі ще й таке: «Ідея незамиримого протиріччя між містом і селом, що її проводив Підмогиль­ний в цім творі (до речі, цієї ідеї письменник зовсім не проводить.— Авт.), є цілком чужа, ворожа нам ідея». Звідси ще кардинальніший висновок: автор ледве не ворог, а може, й ворог.

Болісно читати таке сучасній людині: скільки тут перехльостів і підмін понять, скільки намагання не зрозумі­ти твір, не згадувати про проблеми, які автор порушує, а обвинуватити автора, виявити його «ворожість». Що вже говорити про те, що в романі блискуче зроблено розтин людської душі, що образ головного героя багатовимірний і суперечливий. Для критика важливо було інше: хіба може незаможник перетворитись у міщанина? Ясна річ — ні, а коли так — автор ворог, і його треба викрити. Логіка була б смішна, коли б ми не знали, до чого вона привела.

Валер’ян Підмогильний тримався мужньо. Він людина поважної й вимогливої літературної школи — йде шляхом митця аналітичного, вдумливого й криштально чесно­го. В його романі окрім великої проблеми — пластичні картини життя доби. Герої — не манекени, що проголо­ шують газетні істини, а люди живі, зі своїми смутками та бідами. Що ж, письменник пробує довести свою правоту, він змагається, пояснює, дає відповіді на анкети, але все даремно. Надходили часи важкі й понурі.

Ще один роман «Невеличка драма» з’явиться в 1930 р. у журналі «Життя і революція». Роман не зовсім виношений автором. У дивний спосіб він перегукується з іншим «про­клятим» романом того часу, так само виключно таланови­тим,— «Робітні сили» Михайла Івченка. Але, попри все, і цей роман дуже цікавий. Цього разу письменник розповів історію дівчини, чистої й глибокої, з ідеалами й несвідо­мим порухом до чогось вищого й особливого, але яку безжалісно перемолочує важка машина життя. Знову ма­ємо психологічний роман з посиленою увагою до так званої «маленької людини» міста.

Незважаючи на важкі часи, спрага до творчості в пись­менника була велика. Услід за «Невеличкою драмою» він починає, але не встигає закінчити цікаву «Повість без назви». У 1933 р. «Літературна газета» друкує оповідання «З життя будинку». Але 1934 р. його заарештовують і разом з багатьма іншими письменниками й митцями засилають на Соловки.

Навіть у тюремній камері цей великий трудівник не полишає літературної праці. Збереглися листи до дружини із Соловків, які дають змогу заглянути в його творчу лабораторію цієї пори. Багато читає, вивчає англійську мову, перекладає свій улюблений «Портрет Доріана Грея» Уайльда і «Генріха VI» Шекспіра, а основне — тво­рить. «Можу похвалитися тим,— пише він у листі від 25 січня 1936 р.,— що написав тут повість, правда, невели­ку, не більше 4 аркушів. Писав її дуже довго, працював над нею, як ніколи до цього часу. Ще дещо можна було б з нею зробити, але сили нема, і я вважаю її закінче­ною. Я маю від неї тут деяку радість і, звичайно, багато прикростей. Я просто взяв будинок і деяких мешканців у ньому. Взагалі в цій маленькій речі близько 20 дійо­вих осіб, причому я намагався, щоб ніхто не був «на других ролях» і всі мали свій розвиток. Сюжет її важко переказати своїми словами, він сплетений з багатьох маленьких сюжетів. Взагалі на тему — що маємо, не бережем, втративши — плачемо. До цього часу не можу збагнути того, що писав її незвично — не підряд, а за розвитком персонажів або їхніх груп розкиданими очима, а потім змонтував ці розділи навколо основного стрижня».

Творча праця в тюремних умовах — не забавка, тому письменник пише повільно й важко, то не порожнє слово «сили нема». Але зупинити свого пера уперто не ба­жає. Він задумав написати ще 8 оповідань, але створив тільки одне. А вже через півтора місяця повідомляє, що почав писати новий роман «Наташа і Маша» — «повість про двох дівчат. Який це роман, важко й сказати. Головне в ньому — перевиховання одної з дівчат, але в ньому є багато чого» (лист від 7 березня 1936 р.). А вже в листі від 12 квітня цього ж року письменник повідомляє про задум нового роману — про колективізацію. «В українській літературі вона відбита дуже слабенько. Але коли я почав обдумувати цю тему, я зразу наштовхнувся на такі трудно­щі, що залишив навіть думку про неї». Але він не тільки не залишив думку про неї, а навіть часто розмірковував про написання роману. Він уявлявся «повнометраж­ним» на 32 розділи з 15 дійовими особами. «Я хочу, — зізнавався письменник,— написати його дуже просто, але при цьому уникнути літературних шаблонів… Вже й назву придумав «Осінь, 1929». 2 травня 1936 р. В. Підмогильний повідомляє, що написав цього роману п’яту частину. «В літературній праці,— зазначає він, — два основні моменти: перший — самому все зрозуміти, відчути й уяви­ти, що ти хочеш написати, остаточно освоїтись з людьми, про яких пишеш… другий — це все передати словами, і це найважче, і для читачів найголовніше, бо хоч би як змістовно була задумана річ, якщо вона написана пога­но — це річ пропаща». 6 липня 1936 р. письменник пише про те, що роман готовий уже наполовину. «Тепер він складається з 12 розділів, кожен з яких має від 3 до 7 підрозділів… Працюю над ними старанно, але повіль­но. Дуже важко. Зараз у мене готово 6 розділів». В ос­танньому листі від 2 червня 1938 р. письменник згадує тільки «Наташу і Машу» і визнає, що цей роман у нього не вийшов. Про «Осінь, 1929» уже немає ні слова. Зайве говорити, що всі ці твори до нас не дійшли — 19 грудня 1941 р. В. Підмогильний загинув на Соловках.

Так обривається життя цього напрочуд цікавого й тала­новитого письменника. Йому було лише 33 роки, коли його вилучають із літературного процесу, але за своє недовге життя він зробив досить багато й на такому високому рівні, що й подивуватися можна. Тому обов’язок наш сьогодні повернути до життя його твори і сказати про нього спокійне, виважене слово — він не тільки заслуговує на вдячну пам’ять, а й на те, щоб знову бути з нами, щоб заговорити по-новому до читачів своїми творами, які, я певен, ми без натяжок маємо підставу зарахувати до класики української літератури.