У середині 17 сторіччя Центральною Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань проти польських поневолювачів. (Правобережна частина України належала польській державі – Речі Посполитій.)

На землі Дикого поля, рятуючись від переслідування польської шляхти, бігли повсталі козаки. У 1638 році очолювані ватажком Яковом Остряніним вони заснували місто Чугуїв. Через два роки було побудовано Зміїв (1640 р.), трохи пізніше – Валки (1646 р.). Протягом другої половини 17 сторіччя були закладені міста Харків, Богодухів, Краснокутськ, Вовчанськ, Ізюм, Куп`янськ та інші. Переселенці шукали порятунку на Слобожанщині від безчинств польських шляхтичів. Але спустошливі набіги кримських татар на землі Слобожанщини, які продовжувалися досить довго, не давали налагодити мирне життя. Татари нападали або військом, на чолі якого стояв сам хан, або невеликими загонами. Ханських набігів було небагато, але вони, як страшний ураган, усе руйнували на своєму шляху. Так, у 1680 році були розграбовані і знищені Дергачі, Лозова, Липці, Богодухів, Валки, Огульці, Краснокутськ. Татари вбивали або неволили людей, забирали худобу і зерно, спалювали будинки. Тому всі слободи являли собою укріплені поселення або фортеці.

Населення слободи складалося з козаків, стрільців та їх сімей. Усі слободи, оскільки це були військові формування, об`єднувалися у полки: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський, Острогозький. У мирний час слобожани розорювали степ, сіяли хліб, розводили сади, пасли худобу і заводили пасіки. Поселенці виявилися майстерними ремісниками, серед них були ткачі, чоботарі, шкіряники, гончарі, кравці, килимарі. У 80-х роках 17 сторіччя козаки будують оборонну лінію, яка повинна була затримувати татарські загони. Залишки цих споруд збереглися у Новій Водолазі, Д`ячківці, Єфремівці, Олексіївці, Петрівському, Краснограді та інших місцях.