Галина  ФІЛЬКЕВИЧ

МОЯ  ПЕРША  МУЗИЧНА  СХОДИНКА

(Нарис-спогад з нагоди Ювілею)

«Музика – універсальна мова людства»

Генрі Лонгфелло

Коли ж і як я почала оволодівати цією «універсальною мовою»?

Останні дні квітня 1944 року. Наша родина повернулась до Києва з Куйбишева (Самари), де перебувала в евакуації (батько був на фронті). І хоча будинок, в якому ми мешкали до війни, вимагав певного ремонту, моя мама все ж купила стареньке піаніно: мріяла, щоб я вчилася музиці, адже вона, на жаль, не мала такої можливості у дитинстві.

Ще йшла війна, і державні музичні школи не функціонували. Тому моїми першими вчителями були то давня знайома мами, то музвихователька з дитячого садка. Так продовжувалось до другого класу жіночої середньої школи № 65 (у ті роки хлопці й дівчата навчались порізно). І от на початку вересня 1946 року моя тітка (рідна сестра мами) дізналася, що вже другий рік на Шулявці, де ми жили, існує музична школа № 5. Вона розташовувалась у кількох класах останнього поверху середньої школи № 102. Тітонька повела мене до музичної школи, там мене прослухали і зарахували.

Так я ступила на першу сходинку музичної освіти.

Засновником ДМШ № 5 у 1945 році та її директором була Ніна Леонтіївна Подгорная, яка відіграла у моєму житті дуже важливу роль. Якою вона мені запам'яталась… Струнка, завжди вишукано й зі смаком одягнута, строга і, разом з тим, доброзичлива, врівноважена. Це був еталон інтелігентної жінки, якою вона залишалась впродовж усього життя.

Викладацький склад тоді був невеликий, але підібраний Ніною Леонтіївною з професіоналів, відданих як музичному мистецтву, так і справі виховання дітей. Звичайно, в одній статті неможливо розповісти про всіх, тому зосереджусь на тих, з ким я спілкувалася найбільше. Першою вчителькою з музично-теоретичних занять була Лідія Василівна Гординська. Вона, до речі, перед музичною школою нетривалий час працювала музвихователькою в дитячому садку, який я відвідувала. І до сьогодні пам’ятаю, як вона цікаво вела заняття, з любов’ю до музики і до дітлахів, ставилась до нас як бабуся до онуків.

Двом вчителям з фортепіано завдячую не тільки досконалому оволодінню технікою гри, але й розумінням змісту, стилю музичних творів. Це насамперед Надія Митрофанівна Попова (я вчилась саме у неї) і Тетяна Костянтинівна Прокопюк; вони товаришували і завжди допомагали одна одній в разі необхідності. Так, скажімо, коли я поступала до музичного училища, а Надія Митрофанівна перебувала на лікуванні, то Тетяна Костянтинівна ледь не кожного дня працювала зі мною, готуючи до іспитів.

Особливу роль щодо вибору подальшої професії відіграла Галина Іванівна Маркова (Весна). Вона почала викладати музичну літературу, теорію музики, сольфеджіо, коли я вчилась десь у шостому класі. Чарівна, молода, емоційна – вона так цікаво проводила заняття, що у сьомому класі я і ще троє моїх однокласників вирішили продовжити навчання в музичному училищі саме на історико-теоретичному відділі. По завершенню навчання у музичній школі (1953 рік), упродовж своєї літньої відпустки Галина Іванівна працювала з нами, готуючи до вступних іспитів. І ми виправдали її сподівання – всі четверо поступили до Київського музичного училища.

Однак хочу повернутися до оповіді про Ніну Леонтіївну. Десь у п’ятому класі я вирішила покинути навчання у музичній школі: не склались стосунки з вчителькою по фортепіано (не буду називати її прізвище з етичних міркувань). Моя мама дуже засмутилася і, не говорячи мені нічого, пішла до директора. Ніна Лентіївна, як досвідчений вихователь, сказала моїм батькам, що не буде якийсь час видавати наказ про моє відрахування, – трохи почекає. Чекати довелось десь тижнів зо два – більше я не витримала і пішла просити дозволу повернутися до школи. Ніна Леонтіївна злегка пожурила мене, перевела до іншого викладача (Н. М. Попової), тож я і далі продовжувала вчитися.

Навчаючись на третьому-четвертому курсах музичного училища, я (як і всі студенти) мала проходити педпрактику, і Ніна Леонтіївна надала мені таку можливість у стінах рідної музичної школи. Та й далі, коли я стала студенткою Київської консерваторії, вона, якось зустрівши мене, не лише розпитала про моє навчання, але й запросила до викладацької роботи у ДМШ № 5 (вже у новому приміщенні, біля колишнього кінотеатру імені Олександра Довженка). Упродовж двох років (я тоді вчилась на третьому і четвертому курсі консерваторії) була штатним викладачем школи; саме тут започаткована моя трудова книжка.

Мої зустрічі з Ніною Леонтіївною відбувались і надалі: то я читала лекцію з музичного мистецтва для артистів хору нашого оперного театру (адже вона багато років співала у цьому хорі); то брала участь у святкуванні 25-річчя ДМШ № 5, що відбувалось у Колонній залі Київської філармонії, на якому виступила із спогадами і привітанням, подарувала свою першу друковану працю – брошуру, присвячену українській кіномузиці.

Моя перша сходинка у світ музичного мистецтва сталася в ДМШ № 5. Це дало змогу опановувати все нові й нові сходинки: музучилище, консерваторія, аспірантура, кандидатська дисертація, доцентура, науково-педагогічна робота в середніх й вищих учбових закладах культури і мистецтва (60-річний стаж), нині – професор кафедри музичного виховання Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

І от тепер рідній школі – 75. Для людини – це вже поважний вік, час підсумків життєдіяльності; для навчального закладу – час реалізації набутого досвіду, планування нового, удосконалення. Саме такого віку досяг колектив Київської дитячої музичної школи № 5 імені Л. М. Ревуцького.

Щиро вітаю з Ювілеєм, бажаю передусім здоров’я, творчої наснаги і допомагати якнайбільшій кількості дітей оволодівати «універсальною мовою людства» – МУЗИКОЮ.