Історія

Історія нашої школи захоплива, цікава, і варта вашої уваги. У ХІХ ст. на Буковині оселяються багато поміщиків з Вірменії, серед них була родина Криштофовичів. У межах села, у власності родини була понад третина всієї землі. Приміщення нашої школи - це колишній панський маєток, збудований у 1878 році.  Його власник один із двох братів Криштофовичів - Адольф. Родинний палац Криштофовичів був зведений у центрі села, Відомо, що у пана не було дітей, і він взяв на виховання своїх племінників. В родині розмовляли польською, але у дітей була німецька няня "Фройляйн Даді", тому вони досконало знали німецьку мову. Діти навчалися вдома, а пізніше відвідували загальноосвітню школу у Львові та Бучачі. Після розпаду Австро-Угорської імперії Буковина увійшла до складу Румунії. Як громадянини Румунії Криштофовичі були зараховані до румунської армії. Через службу у польські підпільній армії були зарештовані Вітольд, Януш та Лідка Криштофовичі. 

На жаль, родина Криштофовичів змушена покинути свій палац та емігрувати до Польщі. Після чого господарі маєтку змінювалися. Тут розміщувалась військова частина, а згодом - штаб "стрибків". І вже з 1947 року сюди було перенесено неповну середню школу Карапчів-Центр. У результаті численних ремонтів, добудов і часткового перепланування під школу архітектура будівлі, виконана в стилі романтизму, зазнала значних пошкоджень: знищено кольорові вітражі входу, закладено дверні отвори, знято підлоги вестибюлю, кахлеві печі мистецької роботи. Цегляною добудовою з боку подвір'я ліквідовано дерев'яну засклену веранду, яка була ознакою стилю заміського панського будинку тих часів. Змушені були робити капітальний ремонт, бо під час навчальних 2006–2007 років у двох класах впала стеля. Під час реконструкції будівлі, дізналися багато про її зведення. У ньому була дуже добра система вентиляції. Ширина стін будинку складає – 1,14 метра, у стіні є простір.

Племінник власника маєтку Владислав Криштофович (1917-1918 року народження) проживав в Америці у штаті Орегон. Професор політології, займався вивченням постсоціалістичних держав. Востаннє приїжджав у Карапчів 2004 року. Нині відомостей про нього немає. Упродовж чотирьох років поспіль, до 2007 року, він надсилав кошти на іменні стипендії для карапчівських школярів.

2003 року Криштофович привіз у Карапчів прах сестри Лідії, аби поховати в родинному склепі, що був біля маєтку В. Криштофовича. Однак здійснити поховання не змогли, бо склепу давно нема.

У селі є кілька версій щодо зникнення панської гробниці. Одна – її зруйнували у 50-60-х роках, а тіла відтак поховали на кладовищі, інша – склеп розбили, а тіла там засипали. На місці склепу нині могила сестри Лідії. Тут похаваний і сам Владислав, який помер у 2010 році.

Керівників шкіл у перші роки міняли дуже часто. Директо­ром школи Карапчів-Центр була Віра Семенівна Машкіна працювала в 1946-1948 рр., Олександр Васильович Малюга - 1948-1949 рр., Гри­горій Кирилович Малярчук - 1949-1951 рр., Микола Климович Шевчук - 1951-1952 рр., Василь А. Петрик - 1952-1954 рр., Олек­сандр Агафонович Пастернак - 1954-1956 рр., Марія Мусіївна Чор­на - 1956-1957 рр., Степан Миколайович Котик - 1957-1960 рр.

У повоєнні роки радянська освіта, як система державної безплатної, загалом зазнала певного розвитку. Проте навчальний процес прово­дився у дусі пресловутого інтернаціоналізму, витравлювання націо­нальної свідомості, відчуття порогу батьківського дому і прив'язаності до рідного краю, під фальшивими гаслами формування з буковинців безіменної частки вигаданого тоталітарною системою міфічного радянсь­кого народу. Інколи подібні намагання надмірно форсувалися і комп­рометували себе. Так, газета "Червоний Промінь" 27 квітня 1961 року писала, що після закінчення екзаменів на атестат зрілості всім класом випускники Карапчівської СШ поїдуть, з дозволу батьків, на цілинні землі. Очолити клас мали класний керівник Галина Харитонівна Бойко.

ІСТОРІЯ ШЛЯХЕТСЬКОГО БАЛЮ

Як зазначає професор Аркадій Жуков­сякий ("Історія Буковини", ч. 1, м.Чернівці, 1991, с. 79), на Буковині розрізняли три групи шляхти: бояри, мазилі і рупташі. Деякі історики до цієї верстви зачисляли також і резешів.

Бояри - посідачі великих земельних наді­лів та вищі державні урядовці. Воєвода на­діляв землею людей, які відзначалися у вій­ні, або ж вищих державних урядовців за до­помогу в керівництві державою. Бояри во­лоділи землею за допомогою осадників чи невільників, яких рекрутували переважно з воєнних бранців.

Резеші творили перехідний стан між віль­ним селянством і малими боярами. Це слово означає "селянин на дідичному грунті", Резеші - нащадки осадників воєводи, яких той призначав на пограниччі Молдавії, в Кимполунгському повіті, над Черемошем (в Іспасі, Банилові, Вилавчу, Костинцях) та між Прутом і Дністром. Вони сиділи на своїх посілостях, були незалежні і користувалися з деяких виняткових прав, особливо щодо оплати податків і мита. Резеші мали право переселюватися з однієї місцевості до другої. 

    І, звичайно, жили гуртом, творячи цілі села. Слово "резеші" неодноразово доводилося мені чути і в Карапчеві. Про деякі особливості життя шляхти цього і навколишніх сіл, зокрема її дозвілля, і хочу дещо сказати. Головною формою відпочинку карапчівської шляхти, і не тільки, був шляхетський баль. Для організації цього дійства стихійно створювався "комітет" у складі 2-3 хлопців. У його обов'язки входило отримати пись­мовий дозвіл у двох примірниках спочатку в Сторожинці у префектурі. За дозвіл платили гроші, які йшли на Червоний Хрест. Згодом такий дозвіл можна було отримати й у Вашківцях. Пізніше дозвіл вибирали у двірника і вахмайстра (сільської влади). Один примірник його заносили в жандармерію, другий залишався в "комітеті". Ці ж члени "комітету" наймали музику. Старалися робити це в Глиниці. Часто грав балі відомий скрипач Алика зі своєю капелою. Бували в Карапчеві й Додко-скрипач і Дмитро - теж скрипач із Глиниці із компаніями.

Наймали Шварців, Гелтів з Волоки. Інколи балі грали і карапчівські музиканти: Микола Тесліцький, Олександр Вакарюк, Йосип Мілімонко та інші.

      Музикантів треба було привезти з Гли­ниці, а після закінчення балю відвезти додо­му. Це також входило в обов'язки "коміте­ту".

Дату балю треба було узгодити в префек­турі, коли вибирався дозвіл. Балі були загальними і за запрошен-нями. Запрошення старалися оформити гарно, на карточках. Текст мав бути друкованим. Ко­ристувались послугами пошти. Посилали у Вашківці, Вилавче, Станівці, Луківці, Волоку, Банилів та інші села. Вибирали людей підходящих, хто вмів набутись, чемних, щоб не бешкетували. Ні хлопці, ні дівчата віком до 19 років не мали права приходити на баль.

Приміщення здебільшого орендували. Балі проводились у Польському Домі, Кейвановій хаті, Лековій стодолі та ін. Примі­щення заздалегідь готували. Прикрашали зал, або, як казали, "салю", дзеркалами, килимами, гілками ялиці. Декорували паперовими прикрасами, квітами, по можливості, і живими. Підлогу воскували. Підбирали відповідне освітлення (велика висяча лампа, малі лампи настільні). Музика була на спеціальному підвищенні в кутку Опівночі, в паузі, сідали за столи, годували і музикантів. Якщо була корчма, то хлопці запрошували дівчат, трактували їх (вгощали) водичкою, пивом, конфетами, шоколадом. Взагалі, спиртного пили дуже мало.

У паузі хлопці купували для дівчат "блюми". Міг для однієї купити 1-3 квітки. Купував і для інших дівчат. Міг зробити це і для десятьох, щоб потім запросити в танець.

Після цього проходив продаж "букета" для "королеви" балю. Клали стілець посередині залу. Один з хлопців залазив на нього і оголо­шував: "Ліцитується "букет". Першу ціну називав і давав гроші хтось із членів "комітету". Хлопці ставали колом. Дівчата сиділи на лавках. Далі ціну підвищували. Гроші за "букет" продовжува-ли надходити. Нарешті той, хто дав найбіль-ше, купував його.

Парубок, який купив "букет", вклонявся перед своєю дівчиною, давав його їй. Вона ставала "королевою" балю, а він - "королем". Для них музика грала спеціальний танець -вальс. Посипали "королеву" і "короля" різнобарвним конфетті, серпантином.

Згодом музиканти грали "блюмен-вальс". За один цей танець хлопець мусив танцювати зі всіма тими дівчатами, котрим купував "блюми". Після цього дівчата відкупляли "відзнаки" хлопцям. Коли музика грала "дамен-вальс", то дівчина теж за один танець мусила танцювати зі всіма тими, кому купила "відзнаки".

Таким чином усі урочисті моменти закінчувалися. Валь тривав аж до ранку. На ньому могла бути й внутрішня пошта. Одна скринька для листів дівчатам, друга -хлопцям. Писали любовні записки, флірту­вали. Під час паузи листоноша відкривав скриньки і оголошував, кому є листи.

На храмовий день було до 5 балів на село. Якщо одного і того ж дня їх було по 2-3, то музика грала надворі. Це вже контрабаль.

Близькі до балю були "складки" або полумискові балі. На них приходили вже подружжями. Жінки домовлялися про їжу, а чоловіки - про напої.

В кінці цих нотаток хочу подякувати за розповіді Теофілові Йосиповичу Мозбауеру, Антонові Івановичу Літвінчуку, Ганні Владиславівні Крізор та Євгенії Василівні Кейван - людям, які самі колись були неодноразовими організаторами та активни­ми учасниками балів.

ШЛЯХЕТСЬКИЙ БАЛЬ НА ХІІ ЗЛЬОТІ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ ГУЦУЛЬЩИНИ

Відтворити елементи "Шляхетського балю" спробували учні нашої школи для учасників та гостей ХІІ зльоту творчої молоді Гуцульщини у травні 2009 року.