Урок узагальнення. Тематичне оцінювання. 

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=4494968

до 20.05!!!!

Архітектура і мистецтво доби Середньовіччя. Гуманізм. 

Раннє Відродження. 

Терміни та поняття, які варто знати й розуміти:

Вітраж — від латинського слова «вітрум» — «скло»; малюнок на склі або візерунок із кольорового скла.

Готичний стиль — від італійського слова «готіко» — «готичний»; період у мистецтві (здебільшого в архітектурі), що тривав у Західній Європі впродовж середини XII — XVI ст. і вирізнявся новизною, «легкістю», витонченістю, ошатністю пам’яток; поняття ввели в обіг діячі доби Відродження, зневажливо ставлячись до всього, що вважали «варварським».

Гуманізм — від латинських слів «гуманітас», «гуманус», «гомо», що означають відповідно «людяність», «людяний», «людина»; людяність; ставлення, турбота про благополуччя людини, повага до її гідності; в добу Відродження прогресивні думки, спрямовані на утвердження прав людини на земне щастя, радість, вільний вияв бажань і прагнень.

Раннє Відродження — від італійського словосполучення «іль прімо Рінасіменто»; період (упродовж XV ст.) розвитку, насамперед, італійського мистецтва, що опиралося на ідеали гуманізму та орієнтувалося на античні традиції.

Романський стиль — від латинського слова «романус» — «римський»; період у мистецтві (здебільшого в архітектурі), що тривав головно у Західній Європі впродовж X—XII ст. (подекуди до XIII ст.) і вирізнявся наслідуванням давньоримських традицій; поняття ввели в обіг французькі археологи, історики, мистецтвознавці Шарл де Жервіль та Арсіс де Комон у 1820 р. 

 Як розвивалася середньовічна архітектура? Чим особливі «романський» та «готичний» стилі?

Упродовж Середньовіччя європейська культура перебувала під всеохопним впливом християнської церкви. Крім того, пам’ятки середньовічного мистецтва вдало поєднували в собі надбання античного та варварського світів. Упродовж ХІ-ХІІ ст. у Західній Європі зародився й набув популярності романський стиль, що найвиразніше проявився в архітектурі. Зовнішнім виглядом (масивними стінами, заокругленими арками) романські будівлі уподібнювалися тим, що їх проектували в Стародавньому Римі. Численні собори чи церкви закладали вздовж шляхів паломників, які ходили молитися до святих місць. Так, між 1080-1120 рр. постав собор Сен Сернен у місті Тулуза (Франція). Ця велетенська базиліка (споруда у вигляді витягнутого прямокутника, всередині поділеного двома поздовжніми рядами колон), якщо дивитися на неї з висоти, скидалася на латинський хрест. Її тодішнє призначення — не лише слугувати молитовним домом для прочан, а й надавати їм надійний притулок і відпочинок. Кам’яні склепіння храмів забезпечували вогнестійкість, однак усередині вони повнилися напівтемрявою, яка спонукала відвідувачів розмірковувати над життям. Щоправда, до наших днів дійшли й дещо «веселіші» зразки романського будування. Прикладом є відома дзвіниця Пізанського собору в Італії. Її фундамент виявився заслабким, і вона нахилилася, унаслідок чого зажила світової слави як «та, що падає». Своїми масивними формами Пізанська вежа наче повертає нас у велич античних часів. 

Неперевершеним шедевром романського стилю в живописі вважають гобелен (килим), що його виготовили для собору міста Байо (Франція). На лляному полотні завширки 0,5 м та завдовжки 68,38 м вовняними нитками червоного, чорного, зеленого, синього кольорів та їх відтінків вишили 626 людей, 731 тварину, 376 човнів, 70 споруд і дерев! Килим «розповідає» про норманське завоювання Англії, зокрема, про перемогу Вільгельма Завойовника поблизу міста Гастінгс у 1066 р. Майстрині блискуче відтворили обладунки, зброю, одяг, епізоди битви. Сьогодні «гобелен із Байо» — це чи не найголовніше зображувальне джерело для вивчення історії Великої Британії середини XI ст. 

Упродовж XII-XVI ст. у Європі виник і поширився готичний стиль. Італійські мислителі пов’язували його з племенами готів, вважаючи «варварським». Однак, як згодом з’ясувалося, їхня думка виявилася хибною. Найяскравіше нові мистецькі риси втілилися в архітектурі. Готичним будівлям притаманні стрілчасті арки, пишнота оздоблення (скульптури, ліплення, різьблення). Вдалі технічні рішення давали змогу створювати «легкі», ніби повітряні, споруди та «впускати» в них світло. У мережані склепіння вдало вплітали вітражі (візерунки з кольорового скла), якими заповнювали величезні вікна. Величні готичні храми звели в містах Париж (Франція), Мілан (Італія), Кельн (Німеччина). У Центрально-Східній Європі таким є собор святого Віта, що в місті Прага (Чехія). Деякі з них проектували настільки велетенськими, що будівельні роботи тривали століттями. Німецькі колоністи «доправили» готику на терени України. Чудовим її взірцем слугує Латинський кафедральний собор у місті Львів. Його будівництво розпочато у XIV ст., проте основний етап зведення припав на XV ст. Архітекторами були будівничі з Вроцлава (Бреслау). Серед інших пам’яток готичної архітектури, що збереглися на території України, слід згадати споруджені у XV ст. латинські собори Дрогобича, Кам’янця-Подільського тощо.

Чи було гуманним середньовічне суспільство?

Упродовж XIV-XV ст., як уже йшлося, зростання міст та пожвавлення міського побуту призвело до змін у свідомості італійців. Духовенство помалу втрачало контроль над тим, що відбувалося в культурі. Провідні ролі переймали світські інтелектуали (діячі розумової праці). Вони все частіше зверталися до давньогрецьких і давньоримських надбань, передусім, у ставленні до людини. Так зародився гуманізм («людиношанування»). Його прихильники сприймали людське життя як найвищу цінність, тому й поважали право кожного на свободу, самостійні рішення, щастя. З другого боку, кожен мусив відповідати за свої вчинки. Найбільш шанованими серед гуманістів були вчені і митці — «універсальні люди».

Один із перших гуманістів — флорентієць Данте Аліг’єрі (1265-1321), якого називають «батьком італійської літератури». Він — автор справжньої перлини світової літератури, поеми «Божественна комедія». Коли Данте минуло тридцять п’ять років, він потрапив у вир протистояння між чорними й білими гвельфами, унаслідок чого вимушено покинув рідне місто. А тому ворогів, які занапастили його долю, розмістив у пеклі, яке стало однойменням першої частини поеми. Другу назвав «Чистилище», третю — «Рай». Зазвичай писав староіталійською, піднімаючи престиж народної мови. Вважають, що поштовхом до літературної творчості Данте Аліг’єрі було нерозділене юнацьке кохання до Беатріче Портінарі. Поетичні традиції митця продовжив Франческо Петрарка (1304-1374), уродженець міста Ареццо, якого називають «батьком гуманізму». Попри те, що вірив у Бога, він осуджував неосвіченість духівництва, насміхався над розпусними порядками папського Риму. Цікаво, що у «Книзі пісень» теж славив красу й чесноти Лаури, яку без узаємності кохав упродовж сорока років. Ще один з італійської «трійці» — Джованні Боккаччо (1313-1375), друг Франческо Петрарки, автор «Декамерону». У цій збірці, що складалася зі 100 новел, він розвінчував проступки священнослужителів. Натомість поважав простолюдинів, їх мужність, порядність і чесність. Загалом показав справжню сутність представників усіх станів, розповів про їхні пригоди: кумедні, трагічні, зворушливі. 

Що таке Відродження і чому один із його періодів назвали «Раннім»? 

Гуманізм мав визначальний вплив на духовність середньовічного суспільства. Упродовж XIII-XVI ст. в провідних країнах Європи тривав період піднесення наук і мистецтв, що його пізніше назвали Відродженням, або Ренесансом (франц. Renaissance). Словосполучення «раннє Відродження» або «ранній Ренесанс» історики запровадили лише в XIX ст., протиставляючи його уявному «занепаду», притаманному ранньому Середньовіччю. Сьогодні — це період (в основному XV ст.) розквіту, насамперед, італійської культури, яка відновлювала досягнення античності та опиралася на гуманістичні погляди.

До творення чи не першої пам’ятки архітектури раннього Відродження долучився флорентієць Філіппо Брунеллескі (1377-1446). Він спроектував купол собору Санта Марія дель Фьоре, вирішивши проблему потрапляння світла всередину храму. Умілець не тільки додумався увінчати споруду гостроверхою конструкцією з віконними отворами, а й порадив виготовити спеціальні пристрої, які дозволяли працювати на великій висоті, що доти здавалося неможливим. Витвір майстра сягав 42 м угору! А винахід увійшов у практику і його широко застосовували європейці Нової доби.

Як уже мовилося, тодішні митці зверталися до традицій та творів античних попередників. До прикладу, скульптор Донато ді Нікколо ді Бетто Барді — звично — Донателло (1386-1466) вилив із бронзи статую Давида. Також він «уперше з античних часів» виготовив кінний пам’ятник Гаттамелаті, кондотьєру (командувачу найманого війська) Венеційської республіки. «Вершника» встановили на площі міста Падуя, і надалі він слугував зразком для наслідування скульпторам у Європі. 

В історію живопису, як талановитий портретист, увійшов Сандро Боттічеллі (1445-1510). Проте донині відомі інші його картини — «Народження Венери», «Вигнанка», «Весна», де використавши сюжети давньогрецьких і давньоримських міфів, художник змалював внутрішній світ людини, її смуток, біль, сподівання, надію тощо. Його інтерес до особи вкотре продемонстрував гуманістичне підґрунтя раннього Відродження. 

Яке значення творчості Франческо Петрарки, Данте Аліг’єрі, Донателло, Сандро Боттічеллі для розвитку європейської культури? 

05.05.2023 року 

Всесвітня історія 

Наукові й технічні досягнення. 

Техніка і транспорт.

У розвитку техніки Середньовічна Європа тривалий час відставала від країн Сходу. Знаряддя праці, технічні прилади, навички роботи століттями не змінювалися. Проте селяни винайшли хомут, що дозволяв використовувати для оранки поля коней, які були витриваліші за биків. Плуг, лопата, граблі та інші інструменти, що мали залізні деталі, переходили від батька до сина, передавалися у спадщину. Ченців зобов’язували дбати про залізні знаряддя праці, які належали монастирю. Абат намагався довіряти їх лише тим ченцям, «спосіб життя і руки яких забезпечать їм цілість». Учений чернець у своєму трактаті стверджував: «Із багатьох причин залізо більш корисне для людини, ніж золото, хоча скупі душі бажають золота більше, ніж заліза».

Найважливішим двигуном у Середні віки залишалося водяне колесо, що використовувалося переважно як млин. Водяні колеса, винайдені ще в Римській імперії, у Середні віки широко застосовувалися в більшості країн Європи. Наприклад, в Англії під час перепису населення 1086 р. в «Книзі Страшного суду» згадуються 5624 млини. У деяких випадках водяні колеса не просто опускали в річку або струмок, але й направляли воду по ринві, щоб вона потрапляла на лопаті колеса, що робило її роботу більш ефективною. В XI ст. європейці запозичили в арабів Іспанії вітряні млини.

Помітні технічні винаходи були зроблені також у будівництві, де використовували підйомні механізми й різноманітні пристрої, необхідні для спорудження величних соборів і палаців.

У транспортних засобах помітних змін, порівняно з античними часами, не відбулося. На поганих і вузьких середньовічних шляхах переважав в’ючний транспорт (люди-носильники, в’ючні тварини — віслюки, мули, коні). Там, де були дороги, використовувалися також різні візки й вози, які постійно потребували ремонту. Сухопутна подорож була тривалою і небезпечною. На багатьох шляхах подорожніх чатували розбійники

Основну частину вантажів, як і колись, перевозили річками й морями. Європейці навчилися будувати прості й надійні веслові та вітрильні судна. Середньовічні кораблі не віддалялися від берегів і не виходили далеко у відкрите море. Точних карт не було, мореплавці орієнтувалися за Сонцем і зорями. Взимку багато річок перетворювалися на крижані шляхи, якими рухалися санні каравани.

Технічні вдосконалення й транспорт забезпечували поступовий розвиток середньовічного суспільства Західної Європи.

Технічні пристрої у військовій справі.

У Середні віки військова справа й захист держави повністю підпорядковувалися феодалам. Рицарі намагалися надійно захистити своє тіло в бою. Тому постійно вдосконалювалися захисні обладунки (кольчуги), а також зброя, здатна вразити супротивника. Починаючи з XI ст. в Європі поширюється використання механічних луків — арбалетів. Ця зброя викликала неабияке занепокоєння в рицарів, бо вдало пущена стріла з механічного лука пробивала металевий шолом або панцир на відстані 150 кроків. У XV ст. арбалети метали стріли з важкими сталевими наконечниками до 350 м. Візантійці вважали західноєвропейські арбалети диявольською зброєю, а папа Інокентій II у XII ст. прокляв її.

Із появою замків і кам’яних фортець поширилося виготовлення та використання складних облогових машин, здатних зруйнувати навіть «неприступні» укріплення. Наприклад, під час Хрестових походів рицарі вдало використовували великі облогові башти, які присували до мурів Антіохії, Єрусалима та інших міст Близького Сходу. Із давніх давен у Європі використовували балісти й катапульти, що призначалися для руйнування ворожих укріплень, перш за все брам. Вершиною досягнень середньовічної механіки стала важка метальна машина требюше. Вона була спроможна кидати важкі каміння (до 350 кг) на велику відстань і руйнувати стіни фортець або топити кораблі ворога.

 Початок наукових досліджень.

У Середні віки наука розвивалася поволі, непомітно. Тривалий час у середовищі вчених людей панувала схоластика. Прихильники схоластики стверджували, що знання, необхідні людині, містяться у Біблії. Завдання науки — за допомогою логічних міркувань і знання Біблії довести істинність вчення церкви. Досліди й експерименти вважалися шкідливими, оскільки почуття людини легко ввести в оману. Наприклад, неперевершений оратор і проповідник Бернар Клервоський у XII ст. стверджував, що віру і навколишній світ пізнати розумом неможливо.

Першим перевірити істинність тверджень отців церкви спробував один із засновників Паризького університету П’єр Абеляр (1079—1142). Він увійшов в історію як мислитель і педагог, що доводив перевагу розуму над сліпою вірою. Абеляр навчав «не шанувати, а читати священні книги». Він зазначав, що його учням потрібні обґрунтовані пояснення, а не сухі твердження. На думку Абеляра, «немає користі в словах, якщо не пояснюється сказане. Ніхто не здатний вірити, якщо він спочатку не зрозумів». Тільки у XIII—XIV ст. у Європі з’являються перші праці, присвячені вивченню руху небесних тіл, механіки й оптики.

Видатний англійський натураліст Роджер Бекон (1214—1294), якого називали «дивним доктором», був професором богослов’я в Оксфордському університеті й францисканським ченцем. Він сміливо виступав проти схоластики, був проповідником точних наук. Церковники звинуватили його в розбещеності, і за вироком духовної влади Бекон був засуджений на 12 років в’язниці. 

У Середні віки були здійснені перші кроки в розвитку наукових досліджень навколишнього світу, які виходили за межі біблійних тверджень. 

02.05.2023 року 

Всесвітня історія 

Середньовічні школи та університети. Книгодрукування.

Університет — від латинського слова «універсітас» — «сукупність (тих, хто вчить, і тих, хто навчається)»; заклад вищої освіти (з гуманітарними і природничими факультетами), що постав у добу Середньовіччя в Європі. 

Школи та університети

Освічених людей у середні віки було відносно небагато. У ранньому середньовіччі, як ви вже знаєте, освічені люди жили здебільшого в монастирях. 

Піднесення Європи, що почалось у X ст., викликало потяг до знань і потребу в освічених людях. Освіта почала виходити за межі монастирів.

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл. Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи елементарні знання тим, хто бажав присвятити себе служінню Богові. Тут вивчали латинську мову, якою велося богослужіння, молитви і сам порядок богослу­жіння. Середні школи найчастіше утворювалися біля резиденцій єпископів. У них вивчали сім “вільних наук” — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію. Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали “тривіум”, наступні чотири — “квадривіум”.

Починаючи з XI ст. в Європі зароджувалися вищі школи, що їх згодом назвали університетами (від лат. universitas — сукупність). Така назва походила від того, що перші університети були громадами, які об’єднували учителів і учнів (учні ще називали університет “альма матер” — ласкава матір). Такі об’єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру і претендували на свою незалежність від влади міста, в якому вони розташовувалися.

Перші такі об’єднання виникли в італійських містах Салерно і Болоньї, де вивчали медицину і римське право. Впродовж XII – XIII ст. кількість університетів неухильно зростала. Найвідомішими були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університетів.

Взірцем для університетів Європи став Паризький університет. Він виник ще в першій половині XII ст. та існував як “вільна школа”. У 1200 р. король Франції Філіпп II Август надав “школі” спеціальні права. В університеті було чотири факультети: артистичний (підготовчий, на якому вивчалися “сім вільних наук”), медичний, юридичний, богословський (філософський).

Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу студентам почати навчання в одному, а закінчувати в іншому. Чіткого терміну навчання в університетах не було, і тому де­які студенти вчилися досить довго. Студентів, які подорожували з одного університету до іншого, називали вагантами (бродягами). Основними формами на­вчання були лекції та диспути між професорами.

Справжній переворот у тодішній культурі відбувся після винайдення книгодрукування. У середині XV ст. німецький ювелір Иоганн Гутенберг (1400-1468) придумав «рухливі літери», з яких набирали текст й фарбу для них. Першою з-під друкарського верстата вийшла в світ Біблія, що її виготовили в ста вісімдесяти примірниках. Поступово видавничі майстерні виникали чи не у всіх західноєвропейських країнах. Так відкриття кмітливого німця зробило книжки більш доступними, пришвидшило поширення знань та інформації. Рукописи створювали переважно в монастирях, тому, з одного боку, із появою друкарства церква втрачала вплив на суспільство, а з другого — кількість тих, хто могли читати Боже слово, значно зросла. 

28.04.2023 року 

Всесвітня історія 

Католицька церква в XI-XV століттях. 

Католицька церква в XI-XV століттях

Чи знаєте ви, що...

• ... наприкінці І ст. Папа Римський Климент І заснував перші християнські громади в Криму;

• ... в 1209-1229 рр. католицька церква організувала Хрестовий похід (Альбігойські війни) проти християн;

• ... в 1321 р. в місті Київ виникло єпископство, а в 1367 р. в місті Галич — митрополія католицької церкви?

Терміни та поняття, які варто знати й розуміти:

Альбігойці — від назви міста Альбі, що в Південній Франції; прихильники катарів та вальденсів, які діяли впродовж XII—XIII ст., виступали проти деяких учень та правил католицької церкви, закликали повернутися до християнства періоду апостолів, жили скромно, стримано й самотньо.

Альбігойські війни — від поєднання слів «альбігойці» і «війна»; війни, що їх наприкінці XII — на початку XIII ст. вели рицарі Північної Франції, а пізніше — король проти альбігойців у південнофранцузькій провінції Ланґедок.

Єретик — від грецького слова «айретікос» — «той, який вибирає», «відщепенець»; відступник від загальновизнаних поглядів; віровідступник, прихильник єресі.

Інквізиція — від латинського слова «інквіро» — «розслідувати», «розшукувати»; підпорядкована папам римським слідча і судова служба католицької Церкви, створена в XIII ст. для боротьби з єретиками; жорстоке знущання, катування.

У 1054 р., як Вам уже відомо, між Східною і Західною церквами відбувся розкол. Адже на той час обидві гілки християнства настільки відрізнялися, що утримувати єдність аж ніяк не вдавалося. Патріархи залежали від влади візантійських імператорів, тоді як папи римські спиралися на свої сили та намагалися впливати на монархів. Коли «західні» ієрархи вирішили підкорити «східних», стався розрив, що триває донині. 

Католицьке духовенство повело церкву шляхом, відмінним від того, яким рухалося православ’я. Володіючи просторими земельними наділами, управляючи великими коштами, виплітаючи хитромудрі інтриги, римські духовні поводирі вміло втручалися в життя заможних і бідних. Західна церква взялася продавати індульгенції — письмові грамоти, які гарантували звільнення від гріхів. Спочатку на отримані гроші споряджали хрестові походи, але згодом, у XIV-XV ст., фінанси осідали в Римі. Зміцненню папської влади сприяла Клюнійська реформа Х-ХІ ст. В абатстві французького містечка Клюні розробили особливі правила для монахів. Зокрема, вони мали дотримуватися целібату (заборони одружуватися) й аскетизму (заборони розкошувати). Також вони повинні були забезпечувати себе всім необхідним і, що головне, дбати про рукописну спадщину. Тому саме ченці взялися переписувати старі книги, здебільшого античного періоду. їх оздоблювали простими, невеликих розмірів унікальними малюнками — книжковими мініатюрами, таким чином сприяючи розвиткові образотворчого мистецтва. Згодом усі монастирі з-під опіки феодалів перепідпорядкували Папі Римському.

Зацікавлення античними творами сприяло відродженню філософії. Видатним її представником уважається Тома Аквінський (1225-1274). Він досліджував праці Арістотеля, на основі яких висловив оригінальні думки про будову Всесвіту та роль людини у ньому, намагався, щоб розум підтримував віру, щоб наука слугувала церкві. До прикладу, він доводив, що духовна влада важливіша за світську. Монархію уважав справедливою формою правління, адже це Бог установив порядок на Землі. Так само, по-божому, королі му сіли дбати про лад у своїх країнах. Водночас Тома Аквінський не вірив в абсолютну монархію, переконуючи, що всевладдя краще обмежувати. Його ідеї великою мірою визначали перебіг подій у середньовічній Європі. 

Як церква боролася з єретиками, диваками та відьмами?

У Середньовіччі рідко хто наважувався заперечувати вчення та правила церкви. Це могло бути смертельно небезпечним. Тих, хто проповідував християнську віру інакше, ніж учили духовні особи, йменували єретиками. Їх цькували і нещадно карали. Так у першій третині XIII ст. на півдні Франції винищили катарів (альбігойців). Вони проповідували, що для спасіння душі достатньо поводитися скромно, уникати земних спокус і насолод, а не звертатися до священників. Римські ієрархи оголосили проти незгодних хрестові походи, так звані Альбігойські війни (1209-1229). Після їх закінчення створили інквізицію — особливу церковну службу, що боролася з єресями, по суті, своєрідну поліцію та суд. Інквізиторів наділили повноваженнями проводити розслідування і допити, визначати винних. Вироки виконували уповноважені від світської влади.

Однак не тільки єретики ризикували життям. Будь-хто, хто поводився дивно, викликав підозри й міг дорого заплатити за свою дивакуватість. Особливо вперто переслідували юдеїв, які оселялися в містах відчуженими общинами й майже не контактували з християнським світом. їхню мову і релігію не розуміли в тодішній Європі. їм приписували спілкування з темними силами, тому, коли траплялося стихійне лихо, саме їх карали за «змову» з природою. Подекуди юдеям наказували носити спеціальний одяг, за яким їх упізнавали на вулиці. Зафіксовані випадки, коли через релігійну нетерпимість їх виганяли з країни. 

У «групі ризику» також перебували жінки, на яких «полювали» за відьомство. Хлопцеві достатньо було звернути увагу на вродливу дівчину, як її звинувачували у виготовленні «звабливого» зілля. Пійманих «відьом» катували, вимагаючи зректися нечистої сили. Часто їх кидали в річку. Якщо підозрювана тонула, вину з неї знімали. Якщо виживала, її судили і спалювали на вогнищі. Інквізитори вважали, що, вбиваючи тіло, вони рятують душу, тому не переймалися кількістю невинних жертв. Але, що дивно, авторитет церкви був настільки непохитним, що, незважаючи на її злочини, віруючі не відверталися від релігії та духовенства. 

 Чому Папи Римські потрапили «в полон»? Як розгорталася «Велика схизма»?

В одному з попередніх параграфів йшлося про те, що французький монарх Філіп IV Красивий ув’язався в конфлікт із католицькою церквою щодо податків. Папа Римський Боніфацій VIII вимагав, аби Франція сплачувала такі суми, як і раніше. Натомість король уважав, що папські апетити надто великі, тому розорюють скарбницю. Суперечка «вирішилася» настільки несподівано й гостро, що ніхто не міг уявити. У 1302 р. Боніфацій VIII відлучив Філіпа IV від церкви й оголосив про вищість духовної влади над світською. Хоча відлучення насправді нічого не означало, правитель настільки розгнівався, що наказав вірним слугам заарештувати церковного очільника. Коли той помер від такого приниження, столицю католицизму перенесли у французьке місто Авіньйон.

Так розпочався Авіньйонський полон пап, який тривав із 1307 р. по 1376 р. Упродовж цього періоду керівниками церкви призначали виключно французів. Вони відповідно виконували бажання королів, спочатку — останніх Капетингів, а потім — перших Валуа. Вигнанці виклинали англійців за Столітню війну, вели перемовини з німецьким духівництвом про допомогу Франції тощо.

Коли ж таку поведінку визнали негідною, і сьомий Папа «Авіньйонський» Григорій XI повернувся в Рим, розгорівся новий конфлікт.

У 1376 р. обрали чергового папу в Авіньйоні. Але одночасно інший верховодив у Римі! Утворилося релігійне двовладдя, яке підривало міць католицької церкви. Розкол назвали Великою схизмою, що тривала в 1376-1417 рр. Намагаючись виправити помилку, духовенство вибрало ще іншого Папу Римського, що вкрай загострило ситуацію. Відтоді католиками опікувалися три повожаті, яких підтримували різні можновладці. Щоби вислужитися перед «своїми», кожен із «першосвященників» активно кляв їх супротивників. Так, на початок XV ст. чи не всі королів виявилися відлученими від церкви! Ситуацію виправили в 1417 р. на Вселенському соборі в місті Констанц, що у південній Німеччині, де, врешті, вибрали одного Папу та віддали йому Рим. Велика схизма негативно вплинула на репутацію католицизму. Однак відбулися й позитивні зрушення. Упродовж XV ст. дійшли згоди, що папи римські зобов’язані виконувати рішення церковних Соборів, куди регулярно збиралися представники вищого духівництва різних країн. Такий контроль пішов на користь Західній церкві. 

1. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами:

Коли ____ ? Що ____ ? Хто ____ ? Де ____ ? Звідки ми можемо дізнатися про ____ ? Чому ____ ? Як ____ ? Який результат ____ ? Запропонуйте свої запитання однокласникам.

2. А. Поясніть, у чому основні відмінності між православ’ям і католицизмом? 

Використовуючи пошуковий сервіс «Ґуґл», укладіть добірку зображень, що ілюструватимуть, як одягалися представники духівництва найбільших світових релігій Середньовіччя. Прокоментуйте дібрані вами картинки. 

25.04.2023 року 

історія Украіни. 

Контрольна робота.

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2974530 

21.04.2023 року 

історія Украіни

Практичне заняття на вибір  «Етнічний склад населення України. Повсякденне життя в ХIV–XV cт.».

Завдання 1.

Прочитайте текст і розгляньте наведені ілюстрації. Придумайте назву вашої презентації. Опишіть, яким було житло значної частини мешканців тогочасної України. 

Із книги історика Н. Яковенко «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.»

Неукріплені поселення (селища) розміщувалися зазвичай на прирічкових терасах, на підвищеннях, у заплавах чи на берегах великих рік, над невеликими річками чи острівцями, затоками, озерцями. У XIII— XV ст. як у містах, так і в селах основним будівельним матеріалом було дерево. У XV ст. і наступних періодах в Україні будувалися також житла і господарські споруди, плетені з лози й обмазані глиною.

.Переважна більшість жител — наземні, у плані — прямокутні чи квадратні, орієнтовані за сторонами світу. Площа в середньому 20—30 м. Печі були глинобитні, але іноді складалися й із каміння.

З «Історії української культури»

«Українська хата — це затишна і мальовнича, найчастіше білена зовні і всередині, будівля, переважно під солом'яним дахом. Всюди вона має видовжену форму. Це тому, що всі приміщення в ній розташовуються найчастіше в такому порядку: хата — сіни, хата — сіни — комора... Житлове приміщення завжди у плані наближене до квадрата.

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях хати відчувається прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку...

Закладання нової хати, початок забудови садиби завжди супроводжувалися багатьма обрядами. Найбільше уваги приділялося вибору місця для житла. 

Заборонялося будуватися на теренах, де раніше йшла дорога, було когось вбито чи покалічено, був будинок, спалений блискавкою. «Нечистим», отже й непридатним для будівництва хати, було й місце, на якому, за переказами, з'являвся упир. «Чистими», щасливими, придатними для спорудження дому вважали місця, де лягала рогата худоба, водилися мурашки (останні виступали символом родючості). Щоб виявити такі місця, зверталися до практичних дій — пошуків і ворожби». 

Завдання 2.

Прочитайте текст. Опишіть одяг мешканців тогочасної України. 

Із книги «Історія української культури»

В Україні XIV — середини XV ст. одяг розвивався на основі попередніх давньоукраїнських форм.

...Литовські, польські та угорські магнати, які входили до правлячої верхівки, одягалися у свої національні строї. Українські шляхтичі також поєднували в одязі елементи самобутнього українського вбрання з польсько-литовськими та угорськими.

Вбрання селян залишалося довший час традиційним. Воно, як і раніше, виготовлялося із полотен і сукон домашнього виробництва, з овечих шкур, козячого, вовчого хутра. До вбрання селян входили полотняні сорочки й штани. Різновидом верхнього одягу була сукняна свита. Зимою одягали кожухи з овечого або козячого хутра. Селянським взуттям були чоботи, личаки, які плели із лика, та постоли зі шкіри, їх одягали на в’язані шкарпетки — «копитця» — або онучі, якими обвивали ноги. На голову вбирали повстяний ковпак.

...Міські мешканці носили сорочки з різним кроєм горловини (голошийка, каре, стійка), штани з вузьким кроєм штанин. ...Теплим одягом слугували сукняні свити І кожухи. ...Кожухи городян шили із дешевого в ті часи козячого та вовчого хутра, а свити — із сукна домашнього виготовлення. До складу чоловічого міського вбрання входили шкіряні рукавиці й плетені шкарпетки. Міщани носили такі ж шапки, як і селяни, але із різноманітніших тканин.

...Найрозкішніший одяг, як і найкраща та найкоштовніша зброя, мали підтримувати престиж верхівки суспільства — князів, бояр, пізніше магнатів, міської верхівки.

Певні комплекти одягу личили селянам, інші — міщанам, ще інші — шляхті. Однак згодом характер одягу став усе більше визначатися ступенем заможності.

Найбагатші міські купці справляли собі таке саме вбрання, як магнати і заможна шляхта. Саме з метою підкреслення престижу носили і в теплу погоду дорогий хутряний одяг. Своєрідне змагання в багатстві й оригінальності було типовішим для святкового вбрання, у той час як повсякденне було одностайнішим. В одязі селян різних національностей було більше відмінностей, ніж в одязі суспільної верхівки.

18.04.2023 року 

історія Украіни

Розвиток культури на українських землях у XIV-XVI ст.

3. Розвиток української культури.

У XIV—XVст. культура України розвива­лася в складних умовах. Роз'єднаність українських земель, іноземне гноблення, спустошливі турецько-татарські напади - все цегальмувало процес становлення української національної культури.

Освіта. Школи існували при монастирях, церквах, але виникали і в маєтках деяких феода­лів. Учителями були дяки. Навчалися діти грамоті, молитвам, церковному співу. Ок­ремі українці здобували освіту в школах Польщі, Чехії, Німеччини. Наприклад, син ремісника з Дрогобича Юрій Котермак (Дрогобич) закінчив Краківський універ­ситет, потім перейшов у Болонський уні­верситет (Італія), де здобув ступінь доктора, викладав астрономію й медицину, в 1481— 1482 рр. був ректором університету. Саме він є автором праці  "Прогностична оцінка поточного 1483 року", яка є першою відомою друкованою книгою, написаною українцем. У цій книзі, окрім ненаукових астрологічних прогнозів, було поміщено відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії, а також зроблено спробу визначити, в межах яких географічних довгот розташовані міста Вільнюс, Дрогобич, Львів тощо. 

Література. та початок друкарства. Наприкінці XVI ст. робилися спроби наблизити книжну мову до живої народної української мови.

Зберігалася традиція літописання. У ли­товсько-білоруських літописах містяться цінні дані з історії українських земель. Характерна особливість літописів - наяв­ність «повістей»- вставок, що наближають­ся до художніх творів.

Книги XIVст. писалися на пергаменті. В XV ст. пергамент замінив папір. Перша українська друкарня з'явилася наприкінці XV ст. у Кракові, заснував її Швайпольт Фіоль. Саме його вважають українським першодрукарем. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги церковнослов'янською мовою. Вже на початку XVI ст. з'явилися книгодруки білоруса Франциска Скорини. У 1517 р. він надрукував "Псалтир", а в 1519 р. - "Біблію руську".

Архітектура й образотворче мистецтво Ук­раїни розвивалися на самобутній народній основі. У цей період церковні впливи дещо витісняються світськими елементами. В неспокійні часи XIV-XV ст. боротьби з та­тарами розвивалося головним чином обо­ронно-замкове будівництво. Кам'яні замки здебільшогоспоруджувалися на Правобережжі, у Східній Галичині, на Північній Буковині, Закарпатті (Луцьк, Володимир, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський та ін.).

Українське малярство другої половини XIV - XVI ст. розвивалось на основі традицій і досягнень русько-візантійського малярства часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави. До середини XVI ст. розвивалось монументальне малярство - фрески. Протягом XV - першої половини XVI ст. активно розвивався іконопис. В XVI ст. українська графіка існувала у вигляді книжкової мініатюри та окремих елементів оздоблення книг. Серед пам'яток письма і книжкової графіки вершиною мистецтва є Київський псалтир, що його переписав у Києві з константинопольського рукопису XI ст. дяк Спиридоній 1397 р. 

11.04.2023 року 

історія Украіни

Суспільне та господарське життя на українських землях у XIV-XV ст.

1. Особливості соціального устрою українських земель.

Занепад Київської Русі та Галицько-Волинської держави призвів до суттєвих змін в соціальній структурі українського населення. Насамперед змінилась роль української аристократії, яка поступилась своїми позиціями політичним елітам держав в які були вкючені українські землі. Кревська унія та пораза Свидригайла призвело до втрати українськими князями своїх позицій. Більше того, впродовж XV ст. відбувається поступове зближення князівської верстви з представниками інших привілейованих станів, таким чином формується єдиний привілеойваний стан - шляхта. Незважаючи на посилення процесів денаціоналізації окремі князівські роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких продовжують відігравати активну участь у державному управлінні.

Крім князів, до вищої верстви тогочасного українського суспільства належали пани, головною ознакою яких було володіння власною вотчинною землею. Найчисельнішим прошарком шляхетської верстви була дрібна шляхта - зем'яни. Основним заняттям зем'ян була служба у представників вищої шляхти. Проте поступово відбувався процес зубожіння зем'ян і вони переходили до категорії шляхти-голоти.

Характерною рисою шляхетського стану, було його прагнення здобути собі загальні права і привілеї, оскільки князі мали такі права за фактом свого народження. Шляхта здобуває такі права на початку XVI ст., вони були закріплені в Першому Литовському статуті 1529 р. Згідно з ним шляхті було гарантовано що її не можна карати без суду. Варто зазначити, що на територіях Королівства Польського шляхта користувалась набагато ширшими привілеями, але на той час вона складалась переважно з етнічних поляків.

Духівництво продовжувало відігравати особливу роль в українському суспільстві, до духовного стану належала приблизно десята частина всього населення. Особливістю цього стану було те, що він не підлягав світському суду. На XV ст авторитет православної церкви був досить високим, але поступове поширення католицизму, особливо після інтеграції ВКЛ і Польщі призвело до послаблення позиції православних на українських землях. Актом, що засвідчив поділ суспільства за релігійною ознакою стала Городельська унія 1413 р., згідно якої брати участь в державном управлінні могли лише католики.

2. Соціально-економічний розвиток.

Важливою рисою цього періоду ста­ло зростання феодального землеволодіння. Земля була важливим джерелом зба­гачення. Всі державці обов'яз­ково мусили відбувати за маєтки військо­ву службу. Таке землеволодіння називалось «державою». Всі бояри, які розпоряджалися«державами», вели боротьбу за перетворення цих земель на спадкове во­лодіння, тобто вотчину. Найбільшим зе­млевласником був великий князь, князі й бояри становили феодальну арис­тократію. Від них залежали шляхтичі, міщани, селяни.

Господарство лишалося натуральним. Панський двір включав панський буди­нок, житла для челяді, господарські бу­дівлі. До нього прилягали орні землі, сіно­жаті, пасовища, села з селянами. У пан­ському дворі виробляли все необхідне для внутрішнього споживання.

Основною галуззю економіки залиша­лося землеробство. Інтенсивніше воно розвивалося в західних і північних ук­раїнських землях, які менше потерпали від турецьких і татарських набігів. 

Населення України займалося також скотарством, городництвом, садівництвом, бджільництвом. У лісових районах важли­ве місце посідали рибальство й мислив­ство. Важливою галуззю було млинарство.

Селяни жили громадами. Вони спільно володіли лісами, водами, випасами, орни­ми угіддями. Очолювали громаду отама­ни, тіуни, десятники. Був «копний суд» — суд сільського сходу (копи).

У XV ст. поряд з вільними селянами були так звані «непохожі», тобто прикріплені до панського маєтку. Відповідно до сту­пеня залежності селянство поділялося накатегорії: слуги, селяни-данники, тяглі, челядь. Значна частина слуг несла вій­ськову службу, що ставило їх у привіле­йоване становище. Селяни-данники не знали панщини, вони сплачували дани­ну натурою. Тяглі відбували повинності у вигляді панщини. Челядь цілком залежала від свого власника і станови­ла основну робочу силу панського госпо­дарства.

Феодали невпинно збільшували пан­щину. Селяни виходили на панщину зі своєю робочою худобою, сільськогосподарським реманентом.

Початок закріпачення селян. Протягом XV - першої половини XVI ст. в житті українських селян відбулись суттєві зміни, які полягали в обмеженнях особистої волі, поступовому закріпаченні. Саме на це час припадає розвиток магнатського землеволодіння, яке було зумовлене збільшенням експорту зерна у Західну Європу. Шляхта Гпличини та Волині активно включається в процес  фільваркового господарства, суть якого полягала у праці залежних селян, таке господарство було багатогалузевим та зорієнтованим на ринок. Першим відомим документом, який започаткував закріпачення селян, вважають рішення шляхти Галичини 1435 р. За ним селяним мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп. На українських землях у складі ВКЛ селян почали закріпачувати з 1447 р. згідно з привілеєм Казимира IV, згодом положення про обмеження особистих прав селян були закрпіленні у Литовських статутах 1529 р., 1566 р., 1588 р.

Розвиток міст. Найбільшим містом був Львів, у якому мешкало 10 тис. жи­телів. Втративши колишнє політичне значення, Київ продовжував відігравати роль духовного центру України. Великими містами вважалися Кам'янець, Перемишль, Холм, Кременець, Брацлав. Міста поділялися на великокнязівські і приватновласницькі залежно від того, на чиїй землі вони стояли. Населення спла­чувало податки, виконувало різні повин­ності. Міщани намагалися позбутися залежності від урядовців і феодалів.

Держа­ва також була зацікавлена в поширенні ремесел іторгівлі. З цією метою уряд ви­давав окремим містам грамоти на так зва­не магдебурзьке право (зразком була гра­мота німецького міста Магдебург). Насе­лення цих міст звільнялося від управлін­ня та суду королівських або великокня­зівських намісників, діставши право на самоврядування. Управління містом перехо­дило до виборного магістрату, який об'єднував раду і лаву. На чолі лави стояв війт. Раду очолював бурмістр.  Місто вносило до державної скарбниці податки. Самоврядування за магдебурзьким правом дістали Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та інші міста. Загалом до XVIII ст. 228 українських міст користувались місевим самоврядуванням згідно отриманого магдебурзького права.

Ремесла зосереджувалися переважно в містах. Зросло число реміс­ничих спеціальностей. Ремісники об'єд­нувалися в цехи. Тих ремісників, що залишались поза цехами, називали пар­тачами.

Розвиток сільського господарства й ре­месел сприяв розширенню торгівлі. У містечках і селах щотижня відбувалися торги, де продавали сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби. У великих містах раз на рік проводили великі яр­марки, куди з'їжджалося купецтво з Ук­раїни й закордону.

06.04.2023 року 

історія Украіни

Крим та українське Причорномор’я. 

Українські землі у складі Угорщини, Молдови та Московії.

Хронологія

1449 р.  Створення Кримського ханства

1475р. Вторгнення турецьких військ до Криму. Захоплення Кафи, Судака та інших генуезьких фортець на південному узбережжі півострова

1478 р. Перехід Кримського ханства у васальну залежність від Османської імперії

1482 р. Спустошення Києва ордою кримського хана Менглі-Гірея

Основні поняття та терміни

Буковина – історичний регіон, що охоплює долини верхнього Пруту й Сірету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина) та Румунії (Південна Буковина). Назва краю виникла в 14 ст. і походить від значення «буковий ліс».

Закарпаття – історичний регіон, що займає передгір’я та південні схили Карпат із прилеглою до них низиною в басейні річки Тиси. Назва цієї української землі промовляє сама за себе, адже вона, єдина з українських теренів, розташована за головним Карпатським хребтом.

Ясир – бранці, що їх захоплювали татари і турки під час грабіжницьких походів на українські землі.

Яничари – турецька регулярна піхота, створена в 2-й пол. 14 ст. султаном Мурадом І. Складали основу турецької армії. Спочатку комплектувалась із військовополонених, пізніше – шляхом насильницького набору хлопчиків із християнського населення Османської імперії. Хлопчиків насильно навертали в іслам, виховували в дусі мусульманського фанатизму і суворої дисципліни, відданості султанові.

Гетьман (від німецького Hauptman, польського hetman – начальник) – у Польщі, Литві, Чехії так називали головнокомандуючих. У Польсько-Литовській державі було чотири гетьмани: два польських (коронних) і два литовських, причому один із них був головним (великим), а другий був його заступником (польним).

Історична довідка

Молдавське князівство утворилася в першій половині 14 ст. в долині річки Молдови як васальне князівство Угорщини. В 1359 р. здобуло незалежність. У другій половині 14–15 ст. до складу Молдавського князівства увійшли Молдова (історична область на північному сході сучасної Румунії), Буковина і Бессарабія. Столицею Молдавського князівства у 14 ст. були міста Сірет і Байя, в 15 ст. – Сучава, а з 16 ст. – Ясси. Найвища влада належала господареві (князеві), при якому велику роль відігравала боярська рада (диван). Першим господарем був Богдан І. (1359–1365 рр.). Господар Штефан ІІІ Великий (1457–1504 рр.) домігся значної централізації держави і боровся проти іноземних загарбників. В 1538 р. Молдавське князівство потрапило під владу Османської імперії.

Трансильванія (Семиграддя) – історична область на півночі сучасної Румунії. З 11 ст. належала угорським королям. На чолі 7 трансильванських областей стояв воєвода з широкими повноваженнями. Після розгрому турками Угорського королівства в 1541 р. Трансильванія стала князівством – васалом Османської імперії, сплачувала данину султану і не мала право вести самостійну зовнішню політику. Після битви під Мохачем 1526 р. до складу Трансильванії увійшли землі Закарпатської України.

Зверніть увагу!

16 ст. Україна зустрічала розділеною між кількома державами.

Більшість українських земель (Київщина, Волинь, Східне Поділля, Чернігово-Сіверщина) перебувала під владою Великого князівства Литовського. Чернігово-Сіверщину вже на початку 16 ст. захоплює Московське царство.

Під владою Польщі перебували Галичина з Холмщиною та Белзчиною (від 1387 р.) та Західне Поділля (від 1430).

Буковина від середини 14 ст. належала Молдавії. У 1538 р. Молдавія визнає зверхність Османської імперії, а відтак і для Буковини починається доба турецького панування.

Закарпаттям від 13 ст. володіла Угорщина. У 1526 р., після поразки угорського війська від турків у битві під Могачем, Закарпаття поділено між князівством Трансильванією (васалом Туреччини) і Священною Римською імперією, в якій правили імператори з австрійської династії Габсбурґів.

Основний виклад

1. Крим та Причорномор'я

• Перед монгольською навалою Причорноморські степи належали половцям.

• Підкоривши їх, монгольські хани приєднали половецькі землі до своїх безпосередніх володінь.

Виникнення Кримського ханства

• У 15 ст. з посиленням боротьби за владу в Золотій Орді володарі Кримського улусу – так називали цю частину своїх володінь золотоординські хани – почали й собі прагнути одноосібного володарювання. Доля посміхнулася Хаджі-Гірею, який року 1449 проголосив себе незалежним володарем Кримського ханства.

• Отже, Кримське ханство як незалежна феодальна держава утворилося внаслідок розпаду Золотої Орди й охопило території Кримського півострова, пониззя Дніпра, Приазов’я та Прикубання.

• Дослідники наголошують, що здійснити наміри хан Хаджі-Гірей зміг за підтримки великого князя литовського Вітовта.

• Одначе мир тривав недовго. Вже наступник Хаджі-Гірея, його син Менглі-Гірей, прагнучи більшої влади, знайшов для себе інших союзників, і це стало трагедією для українського народу.

Перехід кримських ханів у васальну залежність від Туреччини

• Володіння Туреччини (Османської імперії)  у 1475 р. підсунулися безпосередньо до кордонів Кримського ханства. Сталося це внаслідок підкорення Туреччиною чорноморських портових міст.

• Османська імперія виросла із невеликого князівства і протягом 14–16 ст. завоювала багато країн на трьох континентах (в Азії, Африці та Європі).

• Небезпека завоювання Туреччиною ставила під загрозу життя й розвиток Європи.

• Турки володіли майже всією Угорщиною, впритул підійшли до Відня, воювали проти Венеції та Іспанії.

• Перед тим міста північного узбережжя Чорного моря належали італійській Генуезькій республіці.

• Першою генуезькою колонією в Північному Причорномор’ї була Кафа (Феодосія), де генуезці оселились у другій половині 13 ст.

• У 1357 р. генуезці захопили Чембало (Балаклаву), 1365 – Солдайю (Сурож, тепер Судак), південне і східне узбережжя Криму, де згодом виникла нова колонія генуезців Боспоро (на місці сучасної Керчі).

• Одночасно вони утвердились у гирлі Дону (колонія Тана) і на Кавказі. Генуезькі колонії Північного Причорномор’я були підпорядковані Кафі.

• Турецький султан року 1475 здобув портові міста й утворив на північному узбережжі Чорного моря свою провінцію (еялет) із центром у Кафі.

• Крім значення торговельних осередків, захоплені міста цікавили турецький уряд як важливі військові об’єкти, адже кожне місто за звичаєм тих часів було потужною фортецею.

• Турецький султан віддав наказ всіляко підвищувати їхню військову потугу. До міст поквапилися відрядити турецькі військові залоги. Крім того, закладалися й нові фортеці.

• Зваживши на військову міць турецького султана, Менглі-Гірей у 1478 р. визнав за краще бути його васалом.

Така зміна зовнішньополітичних орієнтацій Кримського ханства спричинила руйнівні грабіжницькі походи кримських орд на українські землі.

Початок грабіжницьких походів на українські землі Доля українських невільників

• Перший великий похід на Україну хан Менглі-Гірей здійснив 1482 р. 

• Тоді було спалено Київ, а його церкви пограбовано.

• У полон потрапило безліч люду, не зміг урятуватися й сам київський воєвода з родиною.

• Від 1482 р. татарські походи відбувалися щорічно, а то й двічі – тричі на рік.

• Орди кримського хана спустошували Поділля, Київщину, Волинь, Холмщину й Галичину і мали для українського народу страшні наслідки.

• Ординці плюндрували й нищили все на своєму шляху, залишаючи за собою пустку.

• Чоловіків, жінок, хлопчиків, дівчат забирали в полон, а тих, хто чинив опір, убивали.

• Ясир потрапляв на невільницькі ринки в містах Османської імперії.

• Опинившись у рабстві, невільники були приречені

  • Найчастіше їх чекала виснажлива праця на земляних та будівельних роботах.

  • Чоловіки зазвичай ставали гребцями на турецьких галерах-каторгах. Жінки й дівчата потрапляли до гаремів.

  • Хлопчиків-підлітків здавали до султанської гвардії, де з них виховували яничарів.

• У другій половині 16 ст. до складу Кримського ханства увійшли ногайські орди. Вони й стали ударною силою грабіжницьких походів.

Заходи литовського уряду щодо захисту українських земель

Литовський уряд намагався організувати оборону своїх південних володінь. Захист кордонів перебрали прикордонні старости й великі магнати.

• Хроніки 16 ст. з-поміж організаторів відсічі ординцям називають князя Костянтина Острозького, який більш як 60 разів бився проти кримців, зокрема 1512 р. під Вишневцем на Волині та 1527 р. на р. Ольшаниці на Київщині.

• Острозький визволив із неволі тисячі бранців.

• Одначе невеликі загони боярської варти не могли ефективно протидіяти татарським ордам.

• Термінового укріплення потребували замки, розташовані в Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві.

• Місцева шляхта не мала ні коштів, ні людських сил на здійснення масштабних робіт.

• Не було й надії, що держава, виснажена майже столітньою війною проти Московії, зарадить небезпеці.

• Спустошливі набіги татарсько-ногайських орд засвідчили цілковиту неспроможність давньої захисної системи південного прикордоння.

2. Закарпаття у складі Угорщини

• Здавна заселене слов’янськими племенами Закарпаття спершу було тісно пов’язане з Київською Руссю.

• Проте на початку 11 ст., після смерті Володимира Великого, воно потрапило під владу угорських можновладців, які, однак, змогли закріпитися в краї лише в 13 ст.

• Наприкінці 14 ст. закарпатські землі потрапили в коло інтересів литовських князів, однак верховна влада належала угорському королю.

• Один із нащадків Ґедиміна – Федір Коріатович, який володарював на Поділлі, через складну внутрішньополітичну ситуацію у Великому князівстві Литовському передав свої права угорському королю, за що отримав землі в Закарпатті.

• Федір Коріатович багато подбав задля культурного, економічного і національного розвитку краю.

• За його владарювання на Чернечій горі під Мукачевим було закладено монастир із бібліотекою, якому судилося протягом тривалого часу бути головним культурно-освітним центром Закарпаття.

У 1526 р., після поразки угорського війська від турків у битві під Могачем, Закарпаття було поділене між князівством Трансильванією (васалом Туреччини) і Священною Римською імперією, в якій правили імператори з австрійської династії Габсбурґів.

3. Буковина у складі Молдавського князівства

• Буковинські землі входили до складу Київської Русі від другої половини 11 ст.

• Із занепадом Галицько-Волинської держави частина Буковини потрапила під владу молдавських князів.

• Наприкінці 14 – в першій половині 15 ст. територію Буковини було переділено на кілька волостей (повітів).

• Волості очолювали старости, які спочатку належали до українського, певно, місцевого боярства.

• Упродовж 1387–1497 рр. Молдавія визнавала зверхність Польщі.

• Від 70-х років 15 ст. через татарсько-турецькі напади становище буковинських земель під владою молдавських князів почало погіршуватися.

• Тодішній правитель Молдавського князівства Штефан ІІІ ( 1457–1504 рр.) сподівався на допомогу з боку Польщі.

• Одначе польський король не надав війська для захисту володінь Штефана ІІІ, тому молдавський господар був змушений 1486 р. укласти з Туреччиною мирну угоду.

  • Згідно з нею Молдавське князівство було зобов’язане сплачувати турецькому султанові щорічну данину в розмірі 5 тис. золотих.

• Ці кошти збирали зі селян, що викликало їхні протести. Щоб якось врятувати ситуацію, молдавські можновладці вирішили спрямувати їхній гнів проти Польщі.

• Польський уряд було звинувачено в тому, що він не виконав своїх зобов’язань перед князівством і не захистив його від зазіхань Туреччини, відтак кошти для сплати данини було дозволено здобувати в сусідніх польських володіннях.

• Влітку 1490 р. загін з 9 тис. озброєних селян, очолений досвідченим воїном на прізвисько Муха підійшов до буковинсько-галицького кордону.

  • У серпні це військо швидко захопило галицькі міста Снятин, Коломию і Галич, пограбувавши чимало маєтків.

  • Частину здобичі було відправлено на Буковину.

  • Загони Мухи підтримали галицьке селянство й частина боярства.

  • На цій підставі дослідники зробили висновок, що той селянський виступ почав набирати характеру соціальної, національно-визвольної боротьби українського населення проти польського гніту.

  • У вересні 1490 р. селянське військо переправилося через Дністер і рушило на Рогатин.

  • Проте битва, що сталася тут, не була вдалою для повстанців. Селяни зазнали великих втрат.

  • Муха та інші ватажки, а також 600 повстанців потрапили в полон і невдовзі майже всі були страчені.

  • Проте жорстока розправа не зупинила селян.

  • Навесні 1491 р. вони поновили напади на польські володіння. Тепер їхнім ватажком був Андрій Барула.

  • Загони Барули зайняли все Покуття, але їхній похід був придушений. Окремі напади буковинських селян на польські маєтки траплялися й 1492 р.

• Внаслідок тих подій у другій половині 1497 р. проти Молдавії було організовано великий польський похід.

• Проте успіху він не досяг. У відповідь навесні 1498 р. Штефан ІІІ одночасно з турками й татарами спустошив Галичину й Поділля й окупував Покуття.

• Король Польщі не хотів миритися із втратою Покуття. Тож боротьба за землі тривала.

• У 1509 р. польське військо вибило молдаван із Покуття, спустошило Буковину і спалило Чернівці.

Одночасно на Молдавське князівство посилювався тиск із боку Туреччини, що, зрештою, призвело до його підкорення  у 1538 р. Відтак і Буковина потрапила під владу Османської імперії та її ставлеників.

4. Московсько-литовські війни кінця 15 – початку 16 ст.

• Протягом другої половини 15 ст. Московське царство перетворилося на могутню державу.

• Під владою Івана ІІІ було об’єднано всі північноруські землі. Молода держава прагнула нових територій.

• Тож від 80-х рр. 15 ст. розпочалися війни між Московією та Великим князівством Литовським.

• Формально війну так і не було оголошено, проте прикордонні конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали впродовж усього передостаннього десятиліття 15 ст., що дало дослідникам підстави називати ті події «дивною війною».

• Війни та збройні сутички не вщухали й протягом перших десятиліть 16 ст.

• На початку 16 ст. кілька дрібних удільних князів Сіверщини за власним бажанням віддалися під владу держави Івана ІІІ, більшість же опинилась у складі Московського царства внаслідок збройних протистоянь

Отож внаслідок воєнних дій 1500 – 1503 рр. до держави Івана ІІІ перейшли всі сіверські міста, зокрема, Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Любеч.

• Послідовно втілюючи загарбницьку політику, московський уряд 1507 р. розв’язав нову війну проти Великого князівства Литовського.

• Під час кампанії 1514 р. московське військо захопило білоруський Смоленськ і рушило під Оршу – важливий стратегічний пункт на перетині торговельних шляхів між Києвом, Мінськом, Вільно і Москвою.

  • Назустріч московитам вирушило 30-тисячне українсько-білорусько-литовське військо на чолі з князем Костянтином Острозьким.

  • Основу 80 тис. московського війська становила кавалерія.

  • Проте князь Костянтин діяв рішуче й розважливо. Він удався до військових хитрощів: зімітувавши відступ і завівши московитів у пастку під залп своєї артилерії, полководець здобув переконливу перемогу.

  • Сталося це 8 вересня 1514 р. Історики високо оцінюють значення битви під Оршею.

  • Адже в надзвичайно складний історичний момент було збережено територіальну цілісність держави.

  • Перемога піднесла моральний дух пригніченого попередніми поразками воїнів, а також перекреслила можливість союзу Московії з європейськими країнами.

  • Одначе перемога не поклала край протистоянню Великого князівства Литовського й Московії за українські землі.

До 1537 р. Велике князівство Литовське у війнах проти Московії поступово втратило майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину й Смоленськ.

24.03.2023 року 

історія Украіни

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Королівства Польського.

Упродовж другої половини ХІV ст., після смерті останнього князя Галицько-Волинської держави, західноукраїнські землі були анексовані іноземними державами. Більшу їх частину, зокрема Галичину і Західну Волинь, захопило Польське королівство (остаточно у 1387 р.).

Казимир III Великий включив галицькі землі до своєї держави як окреме Королівство Русі. Щойно в 1434 р. воно було інкорпороване до Польщі: скасоване автономне становище Галичини, відмінені давньоруське право та судочинство. Галицьке боярство було зрівняне в правах з польською шляхтою і почало інкорпоруватися до складу шляхетського стану Польського королівства. Тут утворено Руське воєводство з центром у Львові, що складалося з п’яти земель – Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської, які поділялись на повіти. В 1462 р. утворене Белзьке воєводство.

Поділля з 1430-х років також перебувало у складі Польщі як Подільське воєводство з центром у Кам’янці-Подільському. Його східна частина остаточно відійшла до Польщі напередодні Люблінської унії (1569). Польща намагалася розширити свою владу й на інші українські землі. Цьому сприяла спільність інтересів Литви і Польщі, що проявилося у польсько-литовських уніях.

У другій половині ХІV – першій половині ХVІ ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жомоїтського (Жемайтійського). В традиційній українській історіографії Велике князівство Литовське ще називають Литовсько-Руською або й Русько-Литовською державою. Відома дослідниця, автор одного з перших синтетичних викладів історії України, О. Єфименко вважала, що за складом населення ця держава з повним правом може бути названа Західноруською. Період приналежності українських земель до Великого князівства Литовського збігається із добою класичного і пізнього Середньовіччя і не може розглядатися окремо, поза контекстом тієї доби. 

Передумови входження українських земель до Великого князівства Литовського треба шукати з часів Київської Русі. Ще під час її існування були слов’янізовані деякі литовські племена, а з кінця ХІІІ ст. окремі з литовських князів були запрошені правити в руських землях. Це цікаве явище не лише пояснює нам тодішні відносини, а й з’ясовує ту легкість, з якою й інші західноруські міста в цей час та опісля підпорядковувалися династії литовських князів. 

21.03.2023 року 

Всесвітня історія

Урок узагальнення. Тематичне оцінювання.

Параграф: 28-32 повторити!!!

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=8516566 

17.03.2023 року 

Всесвітня історія

Утворення Османської імперії. Правління Мехмеда II. 

Культура Османської імперії.

1. Коли і як утворилася Османська імперія?

Як Вам відомо, в 1204 р. хрестоносці захопили й пограбували місто Константинополь. Унаслідок його послаблення в східні окраїни Візантії проникли сельджуки — кочові племена, які прийшли із Середньої Азії. Проте постійні внутрішні негаразди, війни та монгольська навала похитнули їх міць. Скориставшись ситуацією, що склалася, в XIII ст. в Західній Анатолії з’явилися тюрки — народ, споріднений із сельджуками. Вони, протистоячи монголам і візантійцям, гуртувалися в своєрідні релігійні братства. Там «братчики» дотримувалися правил ісламу, вчиняли містичні обряди, підбурювали до гази — священної війни проти християн, беззастережно корилися провідникам. У другій половині XIII ст. братства здобули вплив у кількох бейликах (князівствах). Згодом вийшло в лідери князівство зі столицею в місті Сьогют, що його приблизно з 1300 р. очолив бей (вождь) Осман (1300-1326), який найактивніше опирався візантійцям. Його володіння стало першим «надбанням» Османської імперії — однієї з наймогутніших держав Середньовіччя та Нового часу.

Османське князівство постало на «узбіччі» Візантійської імперії та одразу ж заходилося воювати проти неї. Адже його керманич вдало використав «нетерпимість» між мусульманами й християнами. На початку XIV ст. він просунувся до узбережжя Чорного і Мармурового морів, а наступники захопили міста Нікея та Нікомедія. Візантійці, роз’єднані внутрішніми сварками, не змогли впоратися з османською навалою.

До розширення меж долучився Мурад І (1359-1389). У 1361 р. він захопив друге за важливістю візантійське місто — Адріанополь. У 1389 р., продовжуючи натиск на Захід, здолав об’єднане сербсько-боснійське військо в битві на Косовому полі поблизу міста Приштина (частково визнана Республіка Косово). Хоча хоробрий сербський воїн Мілош Обилич (це вартувало йому життя!) прокрався в султанський намет та заколов Мурада І, його місце одразу посів син Баязид І. За наказом нового султана усі його родичі-претенденти на престол були знищені ще під час битви. Невдовзі після перемоги турки-османи утвердилися на Балканському півострові.

2. Як управляли «Вічною державою»? Коли османи захопили Константинополь?

Очолював Османську імперію султан. Його рішення мали силу законів, із його волі призначали намісників (часто — синів) провінцій. Свого часу Осман наближав до себе знать сельджуцьких племен. Однак Мурад І відмовився від такої традиції й опирався на професійних чиновників. При султанові діяв диван — зібрання найближчих радників. Головний із них — візир, його особисто обирав верховний правитель. Військовим, насамперед, найманцям надавали тимари — своєрідні «феоди», земельні наділи. За рахунок прибутків від тимарів їх власник мав змогу брати участь у війнах. Також Мурад І сформував загони яничарів — полонених юнаків-християн, яких змушували приймати іслам та навчали бойових умінь. Лише після довголітнього вишколу вони потрапляли до привілейованої піхоти. Окрім армійської служби, яничари збирали податки із завойованих територій.

Оновлені збройні сили діяли блискавично й жорстоко. У 1396 р. у битві поблизу міста Нікопол (Болгарія) вони завдали поразки об’єднаній армії європейців-християн під командуванням угорського короля Сигізмунда, в результаті чого територія Болгарії на півтисячоліття опинилася в складі імперії. На сході турки-османи завоювали князівство Караман, порушивши звичай не зачіпати єдиновірців. На деякий період їхні плани призупинив хан Тимур, який у 1402 р. наніс потужного удару по Малій Азії. Однак уже через кількадесят років вони відновили збройну експансію.

«Зоряний» період Османської імперії настав за правління Мехмеда II (1444-1446, 1451-1481) Саме він у 1453 р. після п’ятдесяти чотирьох днів облоги захопив «серце» Візантії, місто Константинополь. Християнські країни не допомогли їй. Цікавий факт: для руйнування мурів нападники застосували небаченого розміру гармати, які виготовили в німецьких землях. Впокорене місто перейменували в Стамбул, що став столицею аж до 1923 р. У другій половині XV ст. турки-османи захопили Сербію, Боснію й Албанію. У 1478 р. васалом султана став кримський хан. За наказом султана у Стамбулі уклали збірку законів. Він також звелів написати трактат, де було б узагальнено засади християнської віри, приймав при дворі гуманістів та грецьких вчених, запросив із міста Венеція художника Джентіле Белліні прикрасити фресками власний палац, жертвував кошти на потреби митців. Правитель титулувався як «Володар двох земель, двох морів». 

3. Які культурні досягнення Османської імперії ввійшли у світову скарбницю? 

Османська імперія — одна з найвеличніших середньовічних держав. Вона більшою мірою впливала на розвиток інших народів, зокрема, європейських, аніж вбирала їхні здобутки. Турки отримували надвисокі прибутки від торгівлі між Європою та Азією. Щоправда, те не сприяло перетворенню їхніх міст у культурні центри, як це відбулося в Італії. По-перше, величезні кошти витрачалися на утримання дворів султанів та їх гаремів. По-друге, через глибоку набожність османи відкидали чужоземні, насамперед, християнські надбання. Наприклад, проповідники ісламу тривалий період не дозволяли друкувати книжки. Навіть арабськомовні примірники, які в XVI-XVII ст. публікували на Заході, були під забороною. Водночас у країні шанували освіту. Є відомості, що ще в 1331 р. заснували першу медресе (школу). Згодом із-поміж багатьох виокремилися два типи таких закладів. У «зовнішніх» вивчали «підвалини життя» — арабську мову й точні науки. У «внутрішніх» — «вище знання» — релігію. Учневі належало опанувати всі предмети, оскільки вони доповнювали один одного, наближали до божественної істини. Після завоювання міста Константинополь султан Мехмед II перетворив вісім церков у навчальні заклади й призначив туди досвідчених педагогів, які виховували улемів (богословів, правознавців). 

Турецькі вчені досягли певних успіхів у пізнанні навколишнього світу. Історію, скажімо, досліджував Ашик Паша-заде. У 1437 р. він здійснив паломництво в місто Мекка, за правління Мурада II й Мехмеда II брав участь у воєнних походах на Балканський півострів. Усе, що бачив або чув, записував. Поєднавши свої нотатки з творами попередників, він уклав «Хроніку династії Османів», яку представив у вигляді оповіді, що її полюбляли читати вголос. Показовою виявилася доля одного з енциклопедистів Люфті Такаді. Він уславився як математик, астроном, теолог, причому опирався на праці візантійських авторів. У 1494 р. його стратили за симпатію до «невірних». Приблизно тоді ж у місті Стамбул при соборі святої Софії, який перетворили в мечеть, астроном і математик Алі Кушчі відкрив школу, де готували майбутніх науковців. А його «Трактат про арифметику», «Трактат про астрономію» стали головними книжками для навчання цих предметів у близькосхідному регіоні. 

В Османській імперії «державною» мовою була арабська. Нею послуговувалися богослови, науковці, судді. Митці слова писали перською, прикладом чого є поема «Масневі» Джалаледдіна Румі, який творив у другій половині ХІII ст. Турецькою мовою віршували народні поети. Одного з найвідоміших — мандрівного співця Юнуса Емре вважають засновником місцевої літератури. Торгівля і релігія впливали на становлення архітектури. Уздовж шляхів будували караван-сараї, через річки перекидали мости. У містах споруджували елегантні медресе, мечеті, мавзолеї. Їх, а також палаци та будинки прикрашали цитатами з Корану, демонструючи високий рівень каліграфії. Умільці славилися неймовірно гарними виробами із золота, срібла, слонової кістки. Інколи художники порушували заборону зображувати людей і малювали вишукані книжкові мініатюри. 

Чим структура влади в Османській імперії уподібнювалася або відрізнялася від тих, що склалися в країнах Європи? 

14.03.2023 року 

Всесвітня історія

Монгольське панування. Новгородська боярська республіка. Велике князівство Московське в XIV — на початку XVI століть.

Боярська республіка — від поєднання слів «бояри» і «республіка»; князівство, керівна верхівка якого — бояри — зосереджували в своїх руках усю владу, опираючись при цьому на правила демократії. 

1. Як утворилася Золота Орда та як вона взаємодіяла із сусідами?

Із давніх часів степами Центральної Азії кочували різні племена й народи. Поступово їх згуртували або підкорили наймогутніші — монголи. Вони займалися скотарством, а також невпинно воювали. Тому й зрозуміло, що їх правителі — хани — опиралися на військових. На межі XII — XIII ст. вони взялися розбудовувати власну державу. У 1206 р. її очолив здібний та енергійний Темучжин, якого поголосили Чингіз-ханом (великим правителем). Він намірився перетворити невелику Монголію в найбільше світове володіння, що простягалося б зі сходу на захід «до останнього моря». Наступного року, укомплектувавши численну кінну армію, талановитий, але жорстокий полководець розпочав загарбницькі походи. Дуже швидко нестримні степовики захопили території Північного Китаю, Центральної Азії та північно-східної Персії. Уже на час смерті Чингіз-хана монгольські орди (об’єднання племен, війська) панували від Китайського до Каспійського морів. Його наступники рушили на Захід. Під їх натиском не встояли країни на Кавказі, здалися половці, зазнали поразки русичі в битві поблизу річки Калка в 1223 р. Тоді нападники відступили, але впродовж 1237-1242 рр. все-таки спустошили Русь, пронеслися державами Східної і Центральної Європи. Водночас проводили воєнні дії на Далекому Сході (здолали Китай) і Півдні (тиснули на арабські країни). Таким чином у результаті завоювань розпросторилася величезна Монгольська імперія. У період найбільшого розквіту її площа становила 24 млн км2, де проживало понад 100 млн людей.

Мовою історичного джерела

Уривки опису виступу «архієпископа Руського» Петра Акеровича на Ліонському соборі 1245 р. (Паризький Матвій, «Хроніка», XIII ст.): «...Коли Петра запитали про віру татар, він відповів, що вони вірять в єдиного владику світу, а коли висилали посольство до Русі, веліли передати такі слова: “Бог та син його — на небесах, а Чингіз-хан — на землі”.

Про їхній спосіб життя казав: “Із м’яса споживають конину, собачатину та всяку іншу гидотину, а в крайньому разі їдять навіть людське м’ясо... П’ють кров, воду і молоко. Суворо карають за злочини, а розпуста, злодійство, брехня та людиновбивство караються смертю... Вони міцніші, жвавіші й витриваліші за нас, а їхні коні і стада кращі за наші. їхні жінки — першокласні воїни, здебільшого лучниці. Обладунки у них шкіряні, і їх важко проколоти. Зброю мають залізну й потруєну...”».

Одним із великих улусів (регіонів) Монгольської імперії вважалася Золота Орда. Її кордони зі столицею в місті Сарай пролягали від річки Дунай на заході до річки Іртиш (у Сибіру) на сході. Ці неозорі простори Чингіз-хан заповів своєму синові — Джучі, після якого до 1360 р. правили його нащадки — Джучіди. Із-поміж усіх вирізнявся Батий, другий син Джучі. Саме під його командуванням спопеляли міста й села Русі. Витоптані землі по-різному залежали від Золотої Орди: північно-східні (сучасні російські) — більше, південно-західні (нинішні українські) — менше. Підлеглі мусіли за потреби воювати на боці панівних, віддавати десятину продуктами, майном, навіть людьми. За її нарахуванням та збиранням стежили баскаки (урядовці). Вони ж повелівали військами, які розміщувалися в укріплених поселеннях. Окрім того, золотоординці постійно втручалися у внутрішні справи підневільних народів, підбурювали місцеву знать до усобиць, карали непокірних.

Водночас Золоту Орду не варто сприймати лишень як сукупність упокорених відсталих народів. Вона була розвиненою тогочасною державою. Хани, як носії влади, дбали про розвиток ремесел і торгівлі. Окрім місцевих, при правлячому дворі творили найкращі майстри з Італії, Персії, слов’янських країн. Про їх уміння свідчать ювелірні вироби, добротна зброя, якісна кераміка тощо. Купці, отримавши охоронні грамоти, могли вільно вояжувати і не боятися за власні товари. Будь-який розбійник, який наважився б на них напасти, швидко зазнав би покарання. Зверхники Золотої Орди укладали угоди з італійськими містами-республіками, підтримували відносини із Сирією, Єгиптом, куди постачали мамлюків (воїнів-рабів). Талановиті письменники та священнослужителі теж відчували підтримку. У XIV ст. за хана Узбека (1313-1341) Золота Орда стала мусульманською. Але непоправних утрат їй завдала «чорна смерть». Окрім того, постійні війни щоденно забирали життя кращих військовиків. Суперники ж (Польське королівство, Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, Велике князівство Московське) ставали сильнішими. У XV ст. золотоординський улус зменшився до розміру кількох міст у Криму та уздовж річки Волга, а потім розпався на Кримське ханство (потрапило в залежність від Османської імперії) та низку інших (Астраханське, Казанське), захоплених і підкорених московитами в XVI ст. 

2. Чим особлива Новгородська боярська республіка? 

Другим після Києва потужним ремісничим, торговим і культурним осередком Русі був Новгород, розташований на березі річки Волхов, недалеко від озера Ільмень. Упродовж X XII ст. Великі князі Київські намагалися контролювати це давнє місто, відправляючи туди синів, зазвичай, непокірних. Але через свою віддаленість воно часто випадало з поля зору столичних монархів. Із другого боку, усобиці, які ті затіяли в період роздробленості, ще більше «відчужували» новгородців. Вони почали налагоджувати зв’язки, насамперед торговельні, зі Швецією, Німеччиною, Англією. Туди продавали мед, віск, рибу, хутро, коштовне каміння (очевидно, бурштин). Натомість купляли ремісничі дивовижі, срібло, вино, пиво тощо. У XIV XV ст. новгородські купці активно співпрацювали з Ганзою, що забезпечувало їм сталі прибутки, а владі міста, як наслідок, розширення впливу на довкільні землі. Межі зовнішніх повноважень Новгорода могли сягати Білого моря.

Головні суспільні ролі в місті відігравали бояри — представники панівної військової верхівки. Вони володіли неозорими вотчинами (спадковими земельними наділами, своєрідними феодами), завдяки чому їхня значущість зростала. Проблеми повсякденна, питання оголошення війни і миру обговорювало віче — зібрання повноправних громадян. Саме на вічах запрошували або виганяли князів, яким суттєво обмежували можливості. По суті, вони тільки командували військом, тоді як бояри і «народ» призначали посадовців та судили за провини. Отже, місто Новгород можна називати боярською республікою.

Монгольська навала майже не зачепила міщан. Болота з трясовинами захистили їх — ворожі кіннотники просто не змогли туди потрапити і показати свої бойові вміння. Деякі сучасні історики доводять іншу версію уникнення розгрому. Мовляв, тодішній новгородський князь Олександр Невський в дитячому віці виховувався при дворі хана Батия, а тому монголи й проявили милість. Хоча одночасні загарбницькі спроби Литви, Тверського та особливо Московського князівств виявилися успішнішими. Погіршувалася внутрішня ситуація. У XIV-XV ст. бояри повністю «розпоряджалися» вічем, яке підтримувало (галасом) або заперечувало (гулом) заздалегідь погоджені рішення. Боярство також помилилося, вибираючи союзників, заграючи, як виявилося, зі смертельним ворогом. Після серії невдач у 1478 р. в місто Новгород вдерлися московити. Багатьох бояр вирізали, а тих, які вціліли, примусово переселили до закутків Московії. Республіканськими традиціями новгородців та їхніми освітніми здобутками новоспечені «господарі» вирішили знехтувати.

3. Як розвивалося Московське князівство у XIII-XV ст.?

У XII ст., в період дроблення Русі, на її окраїнних теренах виникали нові поселення. Зазвичай то були глухі, віддалені, загублені в лісах і болотах укріплення, які не збуджували владних апетитів удільних князів. До таких належало містечко Москва (багниста, сльотава, мокра, в’язка), що постало на березі однойменної річки на відстані 700 років і 860 км від столиці теперішньої України. Як уже йшлося, після нашестя монголів північно-східні руські уділи майже добровільно підкорилися ханам Золотої Орди. У XIV ст. під її зверхністю значно посилилися позиції Тверського та Московського князівств, які, проте, протистояли одне одному, плетучи хитромудрі придворні інтриги. Московське князівство впродовж правління Івана І Калити виконувало всі забаганки ординців і тим самим заслужило особливі привілеї. їхня суть полягала в тому, що тільки московські князі збирали данину із сусідніх земель та везли її в місто Сарай. Частину зібраного залишали собі, що дозволяло їм упевнено почуватися.

Коли Золота Орда занепала, її влада над підлеглими народами ослабла. Московський князь Дмитро Донський у 1380 р. в битві на Куликовському полі (Тверська область Росії) отримав перемогу над монгольськими військами, яку тривалий час вважали вирішальною у позбавленні від півторастолітньої залежності. Однак насправді у цій битві поразки зазнав другорядний монгольський воєвода. Натомість престол посів Тохтамиш, нащадок Чингіз-хана, який через два роки до краю пошарпав території Московії. Ситуація повернула на початок: князі збирали для ханів кошти та виконували їхні забаганки.

Ще з 1363 р. з’явилася назва Велике князівство Московське. Користаючи з «післякуликовського» затишшя, його державці почали «збирати», а насправді топити в крові руські землі. Активну участь у цьому взяв Іван III (1462-1505). Насамперед бояри переконали його одружитися із Софією Палеолог — небогою останнього візантійського імператора. Такий шлюб надавав символічне право претендувати на спадок Візантії, герб (двоголовий орел) якої став візитним знаком Московського князівства, а потім — Росії. Далі Іван III захопив Новгородську боярську республіку. У 1480 р. його війська зустрілися з монгольськими поблизу річки Угра (Смоленська і Калузька області Росії). Битва не відбулася, бо обидві сторони поводилися нерішуче. Натомість, коли вдарили морози, у виграшній ситуації опинилися московити, які немовбито перемогли й скинули чужоземне ярмо. Пізніше вони захопили Чернігівщину та Новгород-Сіверщину. Межі володінь Івана III розширювалися, а його становище зміцнювалося. Він, хоча і вважав себе самодержцем (монархом), радився з боярами, які збиралися в боярській думі. При дворі запровадив пишний церемоніал. Особливо підтримував духівництво, зініціював створення Московської православної церкви. За його відома укладено «Судебник» — перший збірник законів. Таким чином, заходи, втілені Іваном III, сприяли пізнішому перетворенню Великого князівства Московського в Московське царство, опісля — в Російську імперію, про що ви дізнаєтеся в наступному класі. 

Як ви розумієте значення словосполучення «боярська республіка»? 

Чому таке правління сформувалося саме в місті Новгород? 

 Чи можна вважати парламентом боярську думу Великого князівства Московського? 

 Якими були наслідки панування монголів (Золотої Орди) для суспільств Східної Європи? 

10.03.2023 року 

Всесвітня історія

Гуситські війни в Чехії. Угорське королівство за Іштвана І 

Гусити — прихильники протикатолицьких та національно-визвольних ідей у Чехії в першій половині XV ст., послідовники вчення Яна Гуса.

Гуситські війни — боротьба чеського народу проти католицької церкви та німецького панування, що тривала впродовж 1419-1437 рр., ініційована гуситами.

Як утворилося Чеське королівство? Чому відбувалися та чим закінчилися гуситські війни?

Перші держави на території сучасної Чехії постали ще в ранньому Середньовіччі. У VII ст. там з’явилася країна Само. Її назва походила від імені напівлегендарного полководця Самона, який у кількох битвах розбив аварів. Однак після нього розпочалися усобиці, що й погубили те перше слов’янське утворення. У VIII — на початку X ст. на його теренах виникло князівство Велика Моравія, яка тривалий час протистояло наступу Східного Франкського королівства, відокремленого в результаті поділу імперії Карла Великого. Великоморавські князі запросили з Візантії проповідників, серед яких були брати Мефодій і Кирило. Упродовж 863-867 рр. вони створили слов’янську абетку, започаткували писемність, проводили богослужіння, але під тиском німецького духівництва згорнули діяльність. Пізніше й князівство впало під ударами угрів, поступившись місцем Чехії, Угорщині і частково Польщі.

Чехія від XII ст. входила до складу Священної Римської імперії. Із-поміж її місцевої знаті піднісся княжий рід Пржемисловичів, представники якого в XIII ст. домоглися корони від Папи Римського. У той період королівство Богемія (назва історичного осердя Чехії) розпросторилося в Центральній і Східній Європі, а Оттокар II (1253-1278) навіть хотів стати імператором, але німецькі курфюрсти його не підтримали. Чеська знать розсварилася між собою, і в XIV ст. владний престол опинився в руках правителів Священної Римської імперії. Із одного боку, пильна увага до Богемії перетворила її столицю (місто Прага) в перлину Середньовіччя з величними соборами та знаним Празьким університетом. Водночас чужинці онімечували країну. Великими земельними угіддями володіла католицька церква, верхівка якої також походила з німців. На початку XV ст. проти таких утисків виступив Ян Гус, ректор Празького університету, вчений, мислитель. Він засуджував майнову нерівність між людьми, критикував торгівлю індульгенціями, несправедливі побори за таїнства та духовні посади, вимагав, щоби богослужіння здійснювалися чеською мовою, а не латинською. Загалом, уважав, що церква зобов’язана удосконалюватися, ставати ближчою до простих людей, а ті не повинні сліпо коритися священнослужителям. За свої погляди та вчинки вільнодумець розплатився життям. На церковному соборі, що відбувся в місті Констанц, його звинуватили в єресі й засудили до спалення. Вирок виконали 6 липня 1415 р. 

Після прилюдної страти прихильники проповідника, які йменувалися гуситами, повстали. Прикро, але ще від початку між ними стався розкол. Стримані чашники прагнули, головно, оновлення обрядів, як-от причастя не лишень хлібом, а й «чашею» — вином. Рішучі таборити (від гори Табор, що на півдні Чехії) хотіли збудувати на землі «Царство Боже», де зникнуть бідні та багаті, а житимуть лишень за приписами Біблії. Попри суперечності, обидві групи повстанців розпочали протицерковні й, певною мірою, національно-визвольні гуситські війни, що тривали впродовж 1419-1434 рр. Римські папи п’ять разів оголошували хрестові походи проти відступників, однак ті постійно перемагали. Вони створили дисципліноване й боєздатне військо, вдосконалили озброєння, повсюдно використовували гармати, а в перепочинках і в боях огороджувалися возами, які скріплювали ланцюгами, облаштовуючи в такий спосіб оборонні табори. Тривалий час гуситів очолював нездоланний Ян Жижка, але й після його смерті від чуми вони не знали поразок, завойовуючи німецькі, австрійські, угорські землі. Лише коли римські духівники пішли на поступки (дозволили богослужіння чеською мовою, причащатися вином усім віруючим), від непокірних відкололися чашники. Таборити не змогли самостійно протистояти ворожим силам, які переважали, і в 1434 р. в битві поблизу села Липани здалися. Закінчення гуситських воєн, однак, не принесло Чехії незалежності. Уже від XVI ст. вона на 300 років стала провінцією Австрії. 

 Як виникло та розвивалося Угорське королівство? Чому канонізували короля Іштвана І? 

У IX ст. племена угрів, які до того проживали між Уральськими горами та річкою Волга, вирушили через Північне Причорномор’я й гори Карпати до колишньої давньоримської провінції Паннонія. Підкоривши місцевих слов’ян, вони перемогли великоморавських князів і загрожували іншим християнським народам. Завойовницькі війни вели під командуванням Арпада — напівміфічного засновника панівної династії Арпадів. Її представники воювали з німцями, візантійцями, слов’янами, аж доки в 955 р. не зазнали поразки від Оттона І. Слава Угорщини відродилася за правління Іштвана І (1001-1038), який близько 1001 р. отримав з рук Папи Римського королівську корону. Натомість новокоронований монарх охрестився та охрестив підданих. За цей вчинок наприкінці XI ст. його проголосили святим (канонізували). Він підтримував церкву, надаючи їй привілеї, землі й маєтності. Також здійснив територіальні перетворення: розподілив країну на комітати, керівниками яких поставив ішпанів. При дворі утворив дорадчу раду, що її очолював палатин — верховний суддя, друга за значенням особа в королівстві. За наказом Іштвана І скасували рабство, населення змусили дотримуватися законів, розпочали карбувати монети. 

Після смерті впливового можновладця потомки ворогували між собою, але то не завадило їм значно розширити володіння. Упродовж XI — першої половини XIII ст. Угорське королівство простягалося в межах сучасних Хорватії, Трансильванії, Словаччини та Закарпаття. Щоби правити такими обширами, володарям доводилося домовлятися зі знаттю. У 1222 р. король Андраш II (1205-1235) видав «Золоту буллу» — документ, що звільняв від податків титулованих осіб і закріплював за ними набуті власності. На початку 1240-х рр. монгольська навала спустошила країну: кількість її населення зменшилася вдвічі (докладніше про це в наступному параграфі). Щоби відновити господарство, приваблювали іноземців. Валлонці, італійці, німці закладали поселення вздовж річки Дунай, освоювали віддалені пустки. До Угорщини, тікаючи від монголів, перебралися половці, які в другій половині XIII - на початку XIV ст. відіграли руйнівну роль у внутрішніх конфліктах. 

У 1301 р. померли останні з Арпадів. Після складних перипетій до влади прийшли їх неаполітанські родичі — Карл Роберт Анжуйський (1308-1342), а потім — його син Людовик (1342-1382). Молодший став панувати також на польському престолі, захопив Далмацію, вигнавши звідти венеційців, намагався зібрати велику державу від Італії до Литви, але зазнав невдачі. Він помер без спадкоємця, тому за угорську корону відчайдушно змагалися найближчі сусіди. Криза виникла тоді, коли на Балканський півострів вторглися османи. їх натиск виявився згубним, адже, незважаючи на короткотривале відродження в другій половині XV ст., пік впливовості угорців минув. У 1526 р. в битві поблизу міста Мохач спільне угорсько-хорватсько-чеське військо зазнало нищівного розгрому від турецької армії. Одну з частин Угорщини захопила Османська імперія, іншу — Австрія. 

Як ви розумієте значення понять «гусити», «гуситський рух», «гуситські війни». Доберіть десять слів чи словосполучень для розповіді про діяльність Яна Гуса. Складіть із кількома речення та запишіть їх у зошити. 

07.03.2023 року 

Всесвітня історія

Польське королівство за Казимира III. Велике князівство Литовське.

Польське королівство. Велике князівство Литовське. Угорське королівство

1. Польське королівство у Х-ХІІ ст.

До IX ст. на території сучасної Польщі, у басейні річки Вісли, жили слов’янські племена поморян, полян, сілезян, віслян, мазовшан та інших. Державні об’єднання виникли у племен полян і віслян, а їх центрами стати міста Гнєзно й Краків.

Першим князем поляків, про якого збереглися достовірні відомості, був Мешко І (Мечислав) (близько 966-992) з роду П’ясті в. У 966 р. князь та його оточення прийняли християнство.

Польська держава зміцніла за правління сина Мешка - Болеслава І Хороброго (992-1025). Йому вдалося приєднати до своїх володінь Краків, який став столицею держави. У 1000 р. Болеслав домігся визнання церковної автономії Польщі.

У 1025 р. Болеслав І Хоробрий проголосив себе королем. В управлінні державою королю допомагали призначені з дружинників чиновники, які за свою службу отримували земельні володіння й перетворювалися на феодалів. Проте за правління наступників короля Болеслава Польща втратила Сілезію на заході, Помор’я на півночі, Червенські міста (частина нинішньої Західної України) та Мазовію на сході.

У XI ст. держава розпалась на окремі князівства Великим князем вважався правитель Краківського уділу, яку Київській Русі - Київського.

Король був верховним власником землі й надавав її за службу феодалам. Найбагатші та найвельможніші феодали - пани (магнати) - надавали дрібним феодалам-рицарям (шляхтичам) землі з селянами.

Селяни становили основну масу населення в державі. Вільних землеробів - кметів - феодали поступово перетворювали на залежних кріпаків.

Міста у тогочасній Польщі не були великими, але Гнєзно, Краків, Вроцлав і Познань стали значущими центрами торгівлі й ремесла 3 виникненням і зростанням міст сформувався міський стан, який складався з трьох груп.

До патриціату належали заможні купці та цехові майстри. Вони обирали міські ради (магістрати) - орган законодавчої, виконавчої та судової влади. Міщани-ремісники, які становили другу групу, також брали участь у міському управлінні й могли входити до магістрату. До третьої групи належав плебс, позбавлений усіх прав.

Польське католицьке духовенство володіло величезними маетностями, мало низку привілеїв і було незалежним від світських володарів.

2. Польща у XIII—XV ст.

У XII ст. не припинялася боротьба між князями за владу, що привело до поділу Польщі на дрібні уділи. Внаслідок посилення тиску німецьких феодалів до них від Польщі перейшло Західне Помор’я. Східне Помор’я перетворилося на самостійне князівство.

Від кінця XII ст. великі феодали запрошували вільних польських та іноземних селян-осадників на нові землі. Осадники отримували позику у вигляді реманенту та насіння й на деякий час звільнялися від повинностей. Коли ж обумовлений термін збігав, землевласники стягували заздалегідь узгоджену данину.

Інтенсивно розвивалися міста, розташовані на великих торговельних шляхах - Краків, Вроцлав, Познань. Розвитку міст сприяло вдосконалення ремісницького виробництва Але в Польщі, на відміну від Західної Європи, ремісничі цехи не були поширені.

Активно розвивалися промисли. У Бохні й Величці видобували сіль, в інших районах - свинець і срібло, залізо.

XIII ст. принесло Польщі важкі випробування. У 1226 р. на запрошення мазовецького удільного князя до країни прибули рицарі тевтонського ордену. Тевтонці об’єдналися з прибалтійським орденом мечоносців і упродовж півстоліття захопили прусські, а згодом і польські північні землі.

У 40-х роках XIII ст. Польщу спустошила монгольська навала Завойовники спалили Люблін, Сандомир, Краків і рушили в Сілезію. Водночас посилилася й німецька колонізація.

Лише на початку XIV ст. польським володарям вдалося об’єднати польські землі. Князь Владислав Локетек у 1320 р. проголосив себе королем. Зміцнення єдності польської держави тривало за правління сина Локетка - Казимира III Великого (1333-1370). Йому вдалося приєднати Галицьку Русь, частину Волині, Холмську, Белзьку землі та Поділля. Але позбавлена Помор’я, загарбаного тевтонським орденом, Польща втратила вихід до Балтійського моря.

Казимир провів важливі реформи: перетворив удільні князівства на землі, якими від королівського імені керували воєводи і старости. Водночас він створив королівську раду, королівську канцелярію, центральну скарбницю та інші загальнодержавні органи влади. Казимир III провів і військову реформу: до служби в королівському війську почали залучати не тільки магнатів (панів) і рицарів (шляхту), а й духовенство. З метою централізації держави Казимир III запровадив єдине для всієї країни законодавство і провів судову реформу. Він надавав містам привілеї. Король також увів у обіг срібний гріш для всього королівства.

Проте зміцнення королівської влади не було тривалим. Після смерті бездітного Казимира III королем обрали угорського правителя Людовіка, який віддячив шляхті і панам, звільнивши їх майже від усіх повинностей, окрім невеликого податку й військової служби.

Значні зміни сталися за наступного короля Ягайла (Владислава II), який правив майже п’ятдесят років (1386-1434). Загроза з боку тевтонського ордену привела до об’єднання двох держав - Великого князівства Литовського і королівста Польського. Завдяки Кревській унії 1385 р. польські феодали поширили свою владу на українські та білоруські землі. Крім того, Владислав II поступився панам: їхні землі стали недоторканними.

Саме Владислав II разом з литовським князем Вітовтом та майбутнім керівником чеських таборитів Яном Жижкою очолював польські, литовські та руські полки, які розгромили тевтонських рицарів під Грюнвальдом у 1410 р. Та лише після тривалої війни тевтонський орден віддав більшість земель Польщі, й вона здобула вихід до Балтійського моря. Орден також визнав васальну залежність від Польщі.

Шляхтичам було надано право обіймати посади і приймати закони на загальнодержавному сеймі. У другій половині XV ст. почали збиратися місцеві з’їзди феодалів - сеймики. Існував також вальний сейм - зібрання феодалів усього королівства Сейм складався із верхньої палати - сенату (із найбільших землевласників і духовенства) та нижньої - посольської палати, де засідала шляхта. Міщани й селяни не мали права брати участь у сеймі.

Так почалося формування своєрідної «шляхетської республіки». Шляхтичам були надані також економічні привілеї, зокрема в зовнішній торгівлі. Посилилась і залежність селян від шляхти. Шляхтич міг розшукувати своїх селян безстроково. Самі ж кріпаки не мали права скаржитися на своїх панів. 

3. Велике князівство Литовське

Здавна на території нинішньої Литви жили балтські племена литів, які й дали назву державі. Ще у 1044 р. під час походу в землі балтів Ярослав Мудрий заснував місто Новогрудок. Через два століття, у 1240 р., княжий престол у Новогрудку посів Міндовг (Міндаугас). Цю подію прийнято вважати початком утворення Великого князівства Литовського. Ствердивши свою владу, Міндовг прийняв католицьку віру та коронувався за сприяння римського папи. Згодом він загинув у боротьбі за владу. З того часу велася постійна боротьба литовців з поляками та рицарями тевтонського ордену.

Великий князь Гедимін (Гедимінас) у першій половині XIV ст. сприяв розбудові замків. Столицю князівства перенесли до міста Вільна. Гедимін достатньо успішно боровся з монголо-татарами. Князь примирився з поляками та приєднав білоруські землі, на певний час захопив Київ та Смоленськ. Литва стає великою країною, а князь титулувався «королем литовським і руським». Син князя Ольгерд (Альгірдас) продовжив політику приєднання руських земель. У 1362 р. Ольгерд переміг велике військо татар на Синій Воді (Синюсі) на Поділлі. Так було приєднано до Литви Київщину, Лівобережжя, Поділля. Панування татар в українських землях припинилось. Він проводив політику «мирного проникнення» в українських і білоруських землях - «ми старовини не рушимо і новини не вводимо». Це призвело до конфлікту з Московським князівством, великий московський князь Іван III висунув претензії на українські й білоруські Русі. Так почалась довголітня боротьба між двома державами.

Усе це, як і наступ тевтонського ордену й татар, підштовхнуло Велике князівство Литовське до союзу (унії) з Польським королівством. В унії були зацікавлені польські феодали, які сподівались отримати землі в Литві. Молодший син Ольгерда Ягайло вів боротьбу з найближчими родичами за владу й вирішив укласти унію з Польським королівством. 15 серпня 1385 р. Ягайло та його брати - удільні князі та польські посли підписали договір у Крево. Ягайло зобов’язався прийняти католицизм сам та охрестити все населення. У лютому 1386 р. він прибув до Кракова, де охрестився за католицьким обрядом, отримав ім’я Владислав та взяв за дружину польську королеву Ядвігу. Але це привело до загострення боротьби з його родичем князем Вітовтом. У 1399 р. татари перемогли на р. Ворсклі війська Вітовта, але панування татар не відновилося.

Саме в цей час посилилась загроза з боку тевтонського ордену. Польща і Литва об’єднали сили і 1410 р. завдали нищівної поразки тевтонському ордену під Грюнвальдом.

Про зростання авторитету Великого князівства Литовського свідчить те, що у 1429 р. до Луцька на з’їзд європейських монархів прибули імператор Сигізмунд, папський легат, датський король, польський король Ягайло, великий московський князь та Вітовт.

Середина XV ст. в історії Литви наповнена кривавою та підступною боротьбою верхівки за владу. До того ж Литва в кінці XV - на початку XVI ст. опинилась наодинці із могутнім ворогом - Московською державою. Місцеві українські та білоруські феодали продовжували протистояти великому литовському князю або відкрито переходили під зверхність московського князя. Велике князівство Литовське стояло на порозі великих змін. У цій боротьбі воно мало або занепасти або, об’єднавшись із Польським королівством, вистояти в боротьбі з Московським князівством.

Розповідь літописця про боротьбу між литовськими князями та боротьбу за панування в Україні (30-ті роки XV ст.)

Король Ягайло, будучи у Києві, дав привілей волинським громадянам, щоб їм у вірі ніхто насильства не чинив, церквам православним не пакостив і до своєї віри їх не примушував. Свидригайло вигнаний був з князівства Литовського... Свидригайло, князь литовський, неспокійний привів татар на Литву і Польщу. Але татари... не пішли на Литву і в Польщу, а тільки українську землю пограбували і спустошили...

Велике князівство Литовське за державним устроєм було схоже на тогочасні європейські держави. На чолі його стояв великий князь. Нижче від нього знаходились місцеві феодали, які часто претендували на його владу. Найзначніші феодали входили до вищого органу - «пани-рада».

На місцях давні князівські роди здійснювали владу, аж поки не були замінені намісниками князя.

Суспільний устрій Великого князівства Литовського був типовим для феодальної держави. Феодали користувались усіма привілеями та часто зловживали ними. Звичайною практикою було порушення васальної присяги сеньйору. Це призводило до численних феодальних воєн та сваволі можновладців. Поступово феодали розділились на дрібних - шляхту і великих - магнатів. У 1447 р. «Віденський привілей» розширив права феодалів: звільнив від частини державних повинностей, дозволяв вільно виїздити за кордон для служби чи у справах та забороняв заарештовувати їх без вироку суду. Таким чином, литовські феодали мали права, схожі на права англійських, отримані ними за Великою хартією вольностей 1215 р.

Стан духівництва був у країні розділений на католицьку і православну частини. Згодом панівне економічне і політичне становище посіли католицькі священики. Міське населення, що складалось з ремісників і торговців, було нечисленним. Протягом всього Середньовіччя відбувався процес закріпачення, обезземелення селян-общинників.

У той час багатонаціональне Велике князівство Литовське активно сприймало європейські зразки державного і суспільного життя - обмеження влади монарха, розділення церковної і світської влади, місцеве самоврядування.

У чому, на вашу думку, полягає значення діяльності Казимира III Великого? 

03.03.2023 року 

Всесвітня історія

Чернечі рицарські ордени та християнізація Східної Європи.

Християнізація — процес прийняття християнства особисто чи колективно, в деяких випадках примусово. 

Як Тевтонський орден утворив власну державу?

Як уже йшлося, в 1196 р. німецькі рицарі, які прибули в Палестину, заснували Тевтонський орден. Однак із поступовою втратою хрестоносцями Святої землі він перебрався в Європу. Стараннями великого магістра Германа фон Зальци (1209-1239) тевтонці почали служити угорським королям, за що отримали території на межі з Трансильванією. Вони заповзялися насильно християнізувати жителів дністровсько-дунайських низовин, що належали Галицько-Волинському князівству. Завдання виявилося надзвичайно складним, а тому в 1226 р. великий магістр разом із вірними воїнами вирішили переселитися в Прибалтику для протистояння язичницьким племенам пруссів. Того ж року від німецького імператора Фрідріха ІІ Тевтонський орден отримав грамоту, згідно з якою йому передавалися всі майбутні землі, відвойовані в язичників.

Уже до кінця XIII ст. тевтонці розбудували сильну державу зі столицею в місті Марієнбург. У 1311 р. вони відмовилися сплачувати данину Папі Римському. Польські королі, сподіваючись на підтримку церкви, оголосили їм війну, але зазнали нищівної поразки та втратили Східне Помор’я. Таким чином, у середині XIV ст. орден зайняв простори між річками Вісла й Нарва. Особливо активно тевтонці боролися проти балтських і слов’янських племен, які ще сповідували язичництво. Численні війни закінчилися розширенням кордонів та хрещенням ятвягів і жемайтів, але схилити шальки терезів на свій бік нападникам не вдавалося. їх збройний тиск на Литву спонукав тамтешніх князів зближуватися з Польським королівством.

Під час великої воєнної кампанії, що розгорнулася на початку XV ст., об’єднана польсько-литовська армія (куди входили й руські ратники) вирішила дати рішучу відсіч Тевтонському ордену. У 1410 р. він зазнав дошкульної поразки в битві поблизу міста Грюнвальд. Хоча за умовами почесного миру переможені зобов’язувалися лише повернути Жемайтію, їх невдача виявилася роковою. Відчувалося зовнішнє ослаблення. Після програної війни 1454-1466 рр. тевтонці визнали себе васалами Польщі. Межі їхньої території зменшилися майже вдвічі. Проте вони залишалися корисними союзниками проти Великого князівства Московського чи степовиків. Саме тому тевтонців не поспішали знищити. Аж у XVII ст. Тевтонський орден припинив існування та ввійшов до складу маркграфства Бранденбург.

Як розвивалася й занепадала держава Тевтонського ордену? 

Тевтонський орден виглядав своєрідною середньовічною державою. Її привілейованими «громадянами» вважалися «брати-рицарі» (нащадки знатних родин) та «брати-священники» (від яких підтвердження родовитості не вимагали). Щорічно «брати-рицарі» збиралися на Генеральний капітул, де ухвалювали рішення щодо нагальних проблем. Найвищою правлячою особою був великий магістр. Дрібнішими справами опікувалися ландмейстери — керівники провінцій. Чимало угідь належало єпископам. Спершу тевтонці не мали великого війська. У 1239 р. в ньому налічувалося заледве 600 рицарів. Пізніше до служби взялися наймати сержантів і кнехтів (німецьких колоністів, які селилися на завойованих територіях, відпрацьовуючи повинності). Із такими «добровольцями» розраховувалися платнею або феодами. 

Тевтонці виживали завдяки комерції. У ній провідні ролі відігравали міста Торн, Кульм, Данціг (сучасні польські Торунь, Хелмно і Гданськ), що входили в Ганзу і контролювали торгівлю в Східній Прибалтиці. Продавали здебільшого полотно і бурштин, від яких одержували великі прибутки. Наплив срібла давав змогу карбувати монети, що ними розплачувалися в Польщі, Чехії, на українських просторах.

У тевтонських володіннях пліч-о-пліч проживали різні (корінні та прийшлі) народи, що заважало їх єдності. Адже місцеві городяни, прусські шляхтичі прохолодно ставилися до прибульців: їх сприймали як нахабних чужаків. Із другого боку, привілеї, зокрема, польської шляхти приваблювали багатьох із цієї, прибулої, еліти, унаслідок чого вона віддалялася від одноплемінників та схилялася до союзу з королівством. Такі суперечності підточували державу і стали внутрішніми причинами її падіння.

Тевтонський орден возвеличився як провідна рицарська держава, але в Прибалтиці він виявився не єдиним. Ще до його появи прусси та балти переймали християнство від жителів міста Рига. Саме там у 1202 р. постав орден Мечоносців, який узявся охороняти купців і захоплювати терени язичників. Його рицарі, здебільшого німецького походження, носили білі плащі з гербами, що зображували червоні хрест і меч, від якого й усталилася назва. Однак зібрати чисельне військо великим магістрам Віну фон Рорбаху та Волквіну фон Вінтерштаттену не вдалося. До того ж, вони наштовхнулися на опір руських і литовських князів. Спочатку поразки їм завдали новгородці, а в 1236 р. — остаточно розгромили жемайти і земгали неподалік міста Шауляй, що на півночі теперішньої Литви. 

У 1237 р., після низки програних воєн, мечоносці влилися в тевтонську державу і стали йменуватися Лівонським орденом, зберігаючи певну незалежність в управлінні. Депутати Генерального капітулу обирали великих магістрів, які призначали ландмейстерів Лівонського ордену, а ті — управителів менших провінцій та замків. Щоправда, зайшлі німецькі рицарі в Лівонії (сучасних Латвії та Естонії) поводилися вільно, тоді як місцевий люд залежав від феодалів та виконував зобов’язання на їх користь.

У частих війнах лівонці вдавалися до різноманітних хитрощів. Із-поміж них — бойові походи углиб територій супротивників. У такий спосіб на межі 1227-1228 рр. в польській Мазовії півтора десятка мечоносців відокремилися в Добжинський орден, що отримав назву від осідку в місті Добжин. У 1237 р., як стверджують деякі дослідники, вісім важкоозброєних рицарів та кільканадцять легкоозброєних кнехтів ордену захопили волинське місто Дорогичин і спробували контролювати його околиці. Край тій спробі поклав Данило Романович — князь-король Русі. У короткотривалій сутичці з його дружиною один «добжинець» загинув, решта з «командиром» потрапили в полон і згодом були передані тевтонцям, які покарали зрадників-свавільців.

Як ви розумієте значення слова «християнізація»? Згадайте, як поширювалося християнство в західноєвропейських країнах? Яку роль відігравали рицарські ордени (Тевтонський, Мечоносців, Лівонський) у християнізації Східної Європи? 

28.02.2023 року 

Історія України

Урок узагальнення. Тематичне оцінювання.

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=5375708

24.02.2023 року 

Історія України

Культура Галицько-Волинської держави.

 Особливості розвитку

Культура Галицько-Волинської держави розвивалась як складова частина культури Русі. Незважаючи на те, що риси культури галицьких і волинських земель мають відмінності, їхній розвиток відбувався одночасно, а процеси були тотожними. Це дає змогу вченим розглядати культуру Галицько-Волинської держави як цілісний феномен.

При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монгольської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру.

Особливості розвитку культури Галицько-Волинської держави

Культура Галицько-Волинської держави була відкритою для впливів західної та східної культур, але при цьому не втрачала своєї східнослов’янської специфіки.

Великий вплив на культуру регіону мала Православна церква, яка зберігала основні культурні традиції.

Культура Галицько-Волинської держави стала однією зі складових частин формування української культури.

Які особливості розвитку культури Галицько-Волинської держави?

Освіта 

Для потреб держави і поширення та утвердження християнської віри були потрібні грамотні та освічені люди. Освіта на галицьких і волинських землях продовжувала традиції Київської держави. Школи існували при церквах, монастирях, єпископських кафедрах. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками у князівській або єпископській канцелярії, ставали священниками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах.

Поглибити освіту можна було, скориставшись бібліотеками, що існували при монастирях і князівських палатах. Є відомості про велику книгозбірню князя Володимира Васильковича.

Знайдені предмети для письма, написи на стінах храмів, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті), берестяні грамоти — у Звенигороді та Бересті. Збереглися й пергаментні грамоти князів.

Про значне поширення освіти, принаймні серед заможних кіл населення Галицько-Волинської держави, опосередковано свідчать пам’ятки писемності XII-XIII ст. У Галицько-Волинському літописі міститься велика кількість згадок про писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо.

Що є свідченням рівня грамотності населення в Галицько-Волинському князівстві?

3. Літописання

Літописання в Галицько-Волинській державі мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом було об’єднано в єдиний твір.

Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. Деякі вчені вважають цей твір прикладом світської літератури. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.

Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є «Галицько-Волинський літопис».

Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літопису Данила Галицького (оповідає про події 1205-1258 рр.) і Волинського літопису (1258-1290 рр.). Літопис створено з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького.

Волинська частина літопису відзначається особливо високою літературною довершеністю, емоційністю та ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку культури на землях Галичини й Волині.

Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю.

Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже містить багато характерних для неї слів, зворотів, прислів’їв.

Які особливості літописання в Галицько-Волинській державі?

4. Архітектура

Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи того регіону. Галицькі та волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр.

Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.

Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються ще наприкінці IX - на початку X ст. під впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважну більшість храмів кінця ІХ-ХІІІ ст. назавжди втрачено.

У ХІІ-ХІІІ ст. сформувалися волинська і галицька архітектурні школи. На волинських будівничих вплинула Київська школа, а галицькі архітектори зазнали впливу західноєвропейських майстрів.

Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславича. Ця шестистовпна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.

Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.), — зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристовпний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з романського стилю.

У Галичі будували з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель.

На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ-ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.

Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холм і (XIII ст.).

У Галичі, Звенигороді, Луцьку та деяких інших містах археологи знайшли руїни князівських палаців.

У XIII ст. в Галицько-Волинському князівстві велося активне будівництво міст і фортець. Так, на Волині поряд із Холмом були збудовані укріплені міста Колодяжин, Данилів, Кременець, Угровськ, у Галичині — Ярослав, Сянок. Усі вони мали оборонні споруди, які витримували удари облогової техніки монголів. 

Під впливом західноєвропейської оборонної архітектури від кінця XIII ст. на Волині починається будівництво нового типу оборонних споруд — муровані «вежі-стовпи». На теперішній час такі споруди збереглися в околицях міста Холм (село Стовп’є) та в місті Каменець (Білорусь). Ці «стовпи» були вежами-донжонами. У XIV ст. розгорнулося будівництво кам’яних замків, першим серед яких був замок у Луцьку, який почали зводити наприкінці XIII ст. 

5. Образотворче мистецтво

Живопису належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинської держави. Її представлено монументальним живописом (фресками) та іконами.

Фресковий живопис продовжував київські традиції. Ним було розписано головні храми міст держави. Проте він не набув значного поширення — з останньої чверті XII ст. будуються храми, в яких не було фресок: наприклад, собор у Луцьку.

Водночас фрески зі світськими мотивами набувають поширення в князівських палатах.

Але вже у XIII - на початку XIV ст. на Волині відновлюється традиція створення фресок у вівтарній частині храмів.

На жаль, до нашого часу зберігся лише фресковий розпис Вірменського собору у Львові, XIV-XV ст.

Високий рівень монументального живопису часів Галицько-Волинської держави засвідчує те, що в XIV-XV ст. майстри виконували розписи в Польщі, які збереглися в Сандомирі (30-ті рр. XIII ст.), Кракові — каплиця Св. Хреста на Вавелі (1470 р.), Вислиці — костел (XIV ст.). Фрески замкової капели в Любліні на замовлення короля Яґайла виконувала група живописців, яку очолював майстер Андрій із Волині.

В оформленні храмів у Галичині та на Волині акцент робився на іконах, які утворювали цілі ансамблі.

Попервах храми прикрашалися двома великими за розмірами іконами, що нагадували фресковий розпис. Згодом їхня кількість збільшується. Утворюється іконостас.

На Волині та в Галичині постали власні школи іконопису. Їх розквіт припадає на другу половину XIII—XIV ст. Майстри цих шкіл намагались дещо відійти від візантійських канонів як у зображенні, так і сюжетах ікон.

Найстарішою іконою, що збереглася в Галичині, є фрагмент візантійської ікони «Менологія» (кінець XII - початок XIII ст.).

Видатним зразком галицько-волинського живопису цього періоду є чудодійна ікона Волинської Богоматері («Богородиця Одигитрія» з Покровської церкви в Луцьку, початок XIV ст.).

Ще одним шедевром іконопису того часу є шанована в Польщі Ченстоховська ікона Богоматері (XIV ст.), що була написана в Галичині.

У Львівському музеї українського мистецтва зберігається одна з перлин галицького іконопису — «Юрій Змієборець» із села Станилів, що поблизу Дрогобича.

Надзвичайно популярними були ікони із зображенням Св. Миколая та святих мучеників Дмитрія, Фрола і Лавра, Бориса та Гліба.

Ще одним видом мистецтва, який набув поширення в Галицько-Волинській державі, була скульптура. Цей вид мистецтва розвивався у формі рельєфу, яким прикрашалися храми. Яскравими зразками скульптури тієї доби є шиферний (фасадний) рельєф XIII ст., який зображає Св. Дмитрія (зараз він зберігається в Кам’янець-Подільському музеї); рельєфне зображення дракона, із пащі якого виростає пишна гілка (знайдений в руїнах Успенського храму Галича); численні рельєфи церкви Св. Пантелеймона в Галичі та Іоанна Златоуста в Холмі. Творцем останніх був «великий хитрець Авдій». Це — перше ім’я майстра скульптури, яке знає історія українського мистецтва.

Мистецтво Галицько-Волинської держави представлене також і книжковою мініатюрою, розквіт якої припадає на XIII ст. Найдавнішим ілюстрованим рукописом галицько-волинської традиції, що зберігся до нашого часу, є Добрилове Євангеліє (1164 р.), у якому містяться чотири мініатюри євангелістів на тлі обладнання книгописної майстерні.

Архієрейський Служебник із Перемишля (початок XIII ст.) прикрашено трьома мініатюрами (збереглися дві) святих Василія Великого, Іоанна Златоуста та Григорія Богослова.

Словничок

Іконостас — особлива перегородка, що закриває вівтарну частину і складається з кількох рядів ікон.

Значна частина мініатюр XIII ст. є копіями фресок храмів, із яких походили рукописні книги.

У межах Галицько-Волинської держави працювало чимало і ювелірних майстрів. Про це свідчать археологічні знахідки. Найчастіше знаходять сережки, колти, привіски, браслети-наручі, підвіски. Ці знахідки свідчать про високий рівень майстерності галицько-волинських ювелірів, які добре знали різні технічні способи: лиття, кування, карбування, позолоту, інкрустацію тощо. У ювелірних творах поєднувалися технології, мотиви як місцеві, так і запозичені в сусідніх державах.

Про які визначні пам’ятки мистецтва Галицько-Волинської держави ви дізналися?

ВИСНОВКИ

Культура Галицько-Волинської держави мала значні здобутки. Вона залишила по собі зразки, які вражають майстерністю й досконалістю. Будучи складовою культури Русі, вона мала значні відмінності, спричинені місцевими умовами й культурними впливами сусідів.

17.02.2023 року 

Історія України

Галицько-Волинська держава за Данила Романовича та його нащадків.

Внутрішня та зовнішня політика князя Данила 

• Князювати Данило Галицький почав на Волині у 20-х рр. 13 ст., а 1238 р. утвердився і в Галичині, подолавши міжусобні чвари, що спалахнули по смерті Романа з ініціативи галицького боярства.

• Протягом володарювання йому доводилося одночасно долати опір кількох суперників: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща та Угорщина. Одночасно доводилося воювати з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників.

• У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві проти приведеного Ростиславом війська угорського короля та його союзників біля міста Ярослава на Сяні.

Внаслідок Ярославської битви Данило зламав опір бояр, остаточно утвердився у Галичі та надовго поклав край зазіханням Угорського королівства.

• Тоді ж князь здійснював успішні походи проти литовців і ятвягів, у 1244 р. взяв Люблін і Люблінську землю.

• Допомагаючи своєму сину Романові, одруженому зі сестрою австрійського герцога Фрідріха II Бабенберга Гертрудою, у боротьбі за австрійську корону, Данило Галицький пішов на Чехію та Силезію.

• Активність зовнішньої політики Данила виявлялася й династичними шлюбами його дітей

  • Так, Лев Данилович був одружений із дочкою угорського короля Бели IV.

  • Шварно, взяв шлюб із дочкою литовського князя Міндовга.

  • Дочку Данила Переяславу було видано заміж за мазовецького князя Земовита.

• Важливим напрямком зовнішньої політики Данила Галицького були відносини з монгольськими володарями.

• Здійснивши подорож в Орду, Данило починає шукати союзників у боротьбі з ординцями.

• Із цією метою налагоджує союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Владимиро-Суздальським князівством.

• Відгукнувся князь на пропозицію Ватикану розпочати переговори про участь русичів у хрестовому поході європейських держав проти монголів.

• До того ж папа Римський Інокентій ІV плекав надії на запровадження релігійної унії (об'єднання) між православ’ям і католицизмом у Галицько-Волинському князівстві.

• Місію встановити стосунки папа Римський поклав на вже відомого вам Плано де Карпіні, який року 1246 знайомив Василька Романовича та Данила з пропозиціями Ватикану.

• Щоб заохотити до походу князя папа запропонував Данилу прийняти королівську корону.

• У 1253 р. у Дорогичині папський легат Опізо урочисто коронував Данила Галицького. Однак оголошений папою  у тому році хрестовий похід не знайшов підтримки серед європейських монархів.

• Втім, Данило не відмовився від боротьби проти ординців власними силами. Основні воєнні дії припадають на 1254–1255 рр.

• Військо Данила неодноразово здобувало перемоги над монгольським військом хана Куремси.

• Занепокоєні зростанням могутності Галицько-Волинського королівства, золотоординські правителі вислали проти нього численну та сильну орду на чолі з досвідченим воєводою Бурундаєм.

• Під тиском несприятливих обставин Данило мусив прийняти вимоги Бурундая про зруйнування укріплень Львова, Володимира, Луцька та ряду інших міст. Лише столичний Холм зберіг фортифікації.

2. Наступники Данила Галицького

• По смерті князя Данила (1264) його королівство розпалося. Хоч Василька Романовича, Данилового брата, й пошановували як "отця й господина", влада його поширювалася лише на Західну Волинь зі стольним містом Володимиром.

• Галицьке, Перемишльське та Белзьке князівства зберіг за собою старший син Данила Романовича – Лев.

• Східну Волинь із Луцьком отримав Мстислав Данилович.

• Холмське князівство відійшло наймолодшому Даниловичу – Шварну.

Володимир Василькович

Коли ж Василько Романович помер, його землю успадкував син Володимир.

• Він належить до найвизначніших постатей нашої історії. Саме з його ім’ям дослідники пов’язують створення другої, волинської, частини Галицько-Волинського літопису.

• Літописець розповідає про Володимира Васильковича як про видатного книжника й філософа.

Лев Данилович

• Що ж до Данилових синів, то найактивнішим з-поміж них був князь Лев.

•  Він заповзявся об’єднати землі батька під однією рукою.

• До своїх володінь Лев приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття із Мукачевим.

• По смерті Шварна він зайняв Холмське князівство, а в 1272 р. переніс свою столицю до Львова.

• Мав наміри посісти литовський престол, проте здійснити їх не зміг.

• У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею.

• Широкі дипломатичні зв’язки підтримував також із Чехією й Тевтонським орденом.

• У відносинах з Ордою Лев дещо змінив тактику свого батька: він не чинив монголам спротиву, а зважав на їхню волю.

• Зокрема, йому доводилося, навіть усупереч власним інтересам, ходити війною на Польщу та Литву.

• Та, попри таку поступливість, Лев усе-таки не зміг забезпечити спокій у державі, бо ординці використовували Галицько-Волинське князівство як плацдарм для своїх нападів на сусідні країни.

• Не мали успіху й відверті домагання Левом волинських земель, що були спадщиною Володимира Васильковича, бо всупереч його бажанням усю Волинь було передано Мстиславу Даниловичу.

• Останній помер без спадкоємців, і землі королівства Данила Романовича таки було об’єднано – онуком Данила Юрієм І Львовичем.

3. Правління Юрія І Львовича

• Правління Юрія І Львовича (1301–1308 рр.) визначають як час розквіту держави, її спокою та економічного добробуту.

• Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило Романович, прийняв титул «короля Русі».

• Цей титул засвідчений його печаткою, де він зображений сидячи на престолі в короні на голові та зі скіпетром у руці.

Одні історики вважають, що корону Юрій І міг отримати в обмін на визнання зверхності папи Римського, прийняття церковної унії та за обіцянку хрестового походу проти Орди.

 Інші наголошують, що коронації могло й не бути, а королем Юрія І називали як володаря держави – за європейською традицією.

• Про слушність цієї думки свідчить тонка релігійна політика короля Русі. Відомо, зокрема, що за Юрія І у 1303 р. за згодою Константинопольського патріарха було створено окрему українську православну митрополію – Галицьку.

• Спадщина Юрія І дісталася його синам – Андрію та Льву II, які правили удвох.

• Вони називали себе «князями всієї Русі», у такий спосіб висловлюючи претензії на наступництво державницьких традицій Київської Русі.

• Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Льва була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею.

• У такий спосіб князі намагалися ослабити свою залежність від Орди, у битві проти якої вони, можливо, й загинули.

• Оскільки жоден із братів не мав дітей, то з їхньою смертю у 1323 р. династія Романовичів по чоловічій лінії урвалася.

• Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало.

• Року 1325 галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Льва II, який прийняв православ’я та ім’я Юрія.

• Про наміри відродити часи могутності Галицько-Волинського королівства свідчить і той факт, що у документах Юрій II називав себе «божою милістю князем і дідичем королівства Русі» або «божою милістю уродженим князем всієї Малої Русі» та використовував королівську печатку Юрія І.

• Юрій II Болеслав правив від 1325 р. до 1340 р. 

• У зовнішній політиці він тримався союзу з Тевтонським орденом, знайшовши у такий спосіб противагу Польщі, відносини з якою були ворожими.

• Юрій ІІ налагодив дружні стосунки із Литвою, зміцнивши їх шлюбом із дочкою князя Ґедиміна.

• Проте щасливим князювання Юрія ІІ Болеслава не вважають.

• Адже йому випало накласти головою від змовників: 1340 р. його було отруєно.

• За свідченням джерел, така доля спіткала Юрія ІІ Болеслава через ускладнення релігійної ситуації.

• Із дитинства католик, він «став розмножати число латинників і їх віру», «принаджував з різних країв католицьких священиків і богословів, бажаючи защепити їхню віру в русинів».

• Загибель Юрія II Болеслава мала для Галицько-Волинської держави негативні наслідки.

• Його смертю скористалися західні сусіди, які прагнули збільшити власні території за рахунок українських земель.

• Галицько-Волинським князем був визнаний Любарт, син литовського князя Ґедиміна, дружина якого походила із родини галицько-волинських князів і тому він мав законне право на галицько-волинську спадщину.

• Проте свою владу Любарт поширив лише на територію Волині.

• У 1349 р. похід польського короля Казимира започаткував довголітню війну за галицько-волинські землі.

• Закінчилася вона тим, що Галичина із Белзькою землею і Холмщиною опинилася під владою Польського королівства, Волинь – під владою литовської династії.

14.02.2023 року 

Історія України

Монгольська навала на Русь-Україну 

Справжнім лихом для Києва та Київської Русі були його давні вороги – кочовики

Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари.

Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енергію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська.

В останні десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючись до сили й політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх не кочових цивілізацій.

Монголо-татарські війська, що ніколи не були багато-чисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його.

У бою на річці Калці у 1223 році об’єднане військо зазнало поразки, це сталось внаслідок феодальних міжусобиць через які князі діяли неузгоджене. Шлях на київ було відкрито. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари.

Через кільканадцять років вони, очолені ханом Батиєм, знову посунули на захід. У 1236 році величезне монголо-татарське військо вдерлось у Східну Європу. Протягом 1237-1238 років монголи сплюндрували багато міст Північно-Східної Русі. Першим впало Рязанське князівство, за ним Володимирське, Суздальське, Московське. В 1239-1240 роках Батий захопив південно-руські міста: Переяслав, Чернігів, Київ. Незважаючи на героїчний опір, війська окремих руських, розрізнені внаслідок феодальної роздробленості Русі, не могли встояти перед численними монголо-татарськими полчищами. Отож, як не боролися люди, а все ж не змогли подолати нападників.

Захопивши Переяславське і чернігівське князівства, орда стала навпроти Києва на лівому боці Дніпра. Зачаровані красою міста, монголи запропонували киянам здати місто без бою, але ті вирішили битися. Орда відступила, щоб наступного 1240 року величезною силою облягти Київ. Облога міста тривала кілька днів. Його захищали і вояки і жителі, та одного дня вороги таки вдерлися до Києва. Настали страшні години. Перелякані люди ховалися по церквах в надії на порятунок. Багато людей зачинилися в Десятинній церкві, що була споруджена Володимиром Великим. Зветься вона так, через те що на її зведення і утримання було виділено десяту частину усіх прибутків князя. Чимало людей залізло на дах, та стеля церкви завалилася, й усі, хто був там, загинули.

Багато пам'яток архітектури Києва, та інших українських, було зруйновано внаслідок монголо-татарської навали, та були і феномени. Наприклад мозаїка Софіївського собору, на якій зображено Оранту залишилася цілою і неушкодженою протягом багатьох століть, незважаючи на багаторазове руйнування всього собора.

Київський воєвода Дмитро, який керував обороною міста, пораненим потрапив до монгольського полону. Хан Батий, залишив його живим, зважаючи на неабияку відвагу і досвід воєводи, та мав його собі за радника.

Від Києва монголи подалися на Волинь, а звідти на Галицьке князівство. А потім поділивши орду на дві частини, хан послав її на Угорське князівство, Польщу, Чехію. Та полчища були ослабленні війною з Руссю, тому Батий осів на Волзі і заснував свою державу Золоту Орду зі столицею у місті Сарай.

Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Князі знали, що монголи готуються до походу, але, поглинені власними чварами, нічого не вдіяли, щоб об'єднати сили. Тим часом під рукою Батия була не лише неймовірна за числом, а й добре вишколена кіннота. Нечисленні дружини руських князів, навіть за підтримки погано озброєного й наспіх зібраного міського ополчення, були не в змозі стримувати натиск ворога, що мав перевагу в кілька, а то й у десятки разів. Руські люди доблесно билися зі страшним ворогом, завдаючи йому значних втрат.

Вогнем і мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на початку грудня 1240 р. Київ упав під ударами монголо-татар.

Спочатку, протягом кінця 1237-зими й весни 1238 рр., монголи завоювали Північно-Східну Русь. Були здобуті штурмом, розграбовані й спалені Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Углич, Твер та інші міста. Майже всі їхні мешканці були винищені завойовниками.

Протягом цілого року (до весни 1239 р.) монгольські полчища перебували в південно-руських степах, відпочиваючи й підгодовуючи коней. По тому вони рушили на Південну Русь, захопили зненацька Переяслав і спалили його. Згодом ворог здобув Чернігів, оборону якого очолював князь Мстислав Глібович. "Переможений був Мстислав, і безліч воїнів його побито було, і місто взяв [монгольський хан Менгу], запалив вогнем", - із гіркотою зазначив південно-руський книжник. Далі Батий намірився захопити Київ. Попри вимогу одного з його воєвод - Менгу-хана - кияни відмовилися здати місто. Менгу не наважився на штурм. Минув рік, і головні сили Батия облягли стольний град Руської землі. Це сталося восени 1240 р.

У Галицько-Волинському літописі збереглися враження очевидця облоги Києва незліченним монгольським військом. За скрипінням возів, ревінням верблюдів, іржанням коней ворога не було чути людських голосів. Єдиний раз для штурму руського міста Батиєві довелося зосередити всі свої сили. Як оповідає Псковський літопис, облога Києва тривала 10 тижнів і 4 дні. А інший північно-руський літопис - Лаврентіївський - називає день здобуття монголами давньоруської столиці: 6 грудня 1240 р.

Головний удар Батий завдав з півдня, він припав на Лядські ворота. Не зупиняючись ні вдень, ні вночі, монгольські тарани бухали в браму та стіни цієї фортеці, аж поки завойовники не змогли вдертися до "міста Ярослава". "Того самого року, - із сумом свідчить Лаврентіївський літопис, - здобули Київ татари і святу Софію розграбували, і монастирі всі, й ікони, й хрести, і все узороччя церковне взяли, а людей від малого до великого всіх убили мечем". Дуже мало киян залишилося серед живих, та вони з часом зуміли відродити своє прекрасне місто.

По здобутті Києва орди Батия ринули на Захід. Вони заволоділи Галицькою та Волинською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи у Батия сил уже не вистачило: надто великих втрат зазнало його військо на Русі.

1242 р. Батий припинив похід на Захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди в пониззя Волги. Там монголи заснували свою державу - Орду.

Монголо-татарська навала мала дуже тяжкі наслідки для руських земель. Від багатьох міст та селищ залишилися лише назви у літописах. значну частину населення монголо-татари винищили або взяли у полон.

Найбільш спустошені були міста-центри економічного, політичного та культурного життя давньоруських земель.

Руські князівства були поставлені у васальну залежність від Золотої Орди. Хан залишив князів і бояр на їхніх місцях, але підкоряв їх своїй владі. Руське населення було обкладене тяжкою даниною на користь хана і татарської знаті.

Крім того населення повинно було виконувати інші платежі і повинності:

• поплужне (поземельна дань від плуга),

• корм (утримання ханських урядовців),

• ям (надання транспортних засобів ханським урядовцям),

• тамга (мито),

• війна (повинність, яка виявлялася в тому, щоб видавати людей в ханський воєнний похід).

Від данини звільнялося тільки духівництво, на яке покладався обов'язок прилюдно молитися за ханів; монголо-татарські загарбники намагались використати православну церкву в інтересах зміцнення своєї влади на Русі.

Найтяжче було князівствам, розташованим ближче до Золотої Орди, тоді як дальнім - Галицькому, Волинському, Київському – було трохи легше. Вони корилися хану, хоча у внутрішньому житті мали повну волю. Щоб тримати в покорі населення та збирати з нього данини, хани призначали на руських землях баскаків (намісників) з військом. Під їх контролем перебували також князі. Особливо нестерпним монголо-татарське іго було для народних мас, які зазнавали подвійного гніту: від ханів і феодалів (князів і бояр). Руські феодали посилювали експлуатацію залежного від них населення, разом з тим перекладали на них і весь тягар монголо-татарських поборів.

Народні маси не раз повставали проти іга (1259 - в Новгороді; 1262- в містах Північно-Східної Русі; Ростові; Володимирі; Суздалі; Ярославлі; 1231 і 1327 – в Твері).

Монголо-татарське іго затримувало економічний і культурний розвиток руських міст, ослаблювало їх політично і посилювало феодальну роздробленість. Карл Маркс називав владу Орди над підкореними народами кривавим брудом монгольського іга, і підкреслював, що воно не тільки гнітило, а й ображало душу народу, який ставав його жертвою. Боротьба Русі проти іга описана і в Галицько-Волинському літописі.

В 14-15 столітті Золота Орда занепадає і ось у 1480 році Русь повністю звільнилася від монголо-татарського іга.

10.02.2023 року 

Історія України

Галицько-Волинська держава від створення до монгольської навали.

У 1199 р. Роман Мстиславович, князь волинський, захоплює Галич і створює Галицько-Волинське князівство. І здавалося б, що все круто, але головна проблема князів — непокірні галицькі бояри — залишилася. У 1203 р. Роман Мстиславович захоплює Київ, а у 1205 р. йде в похід у Польщу, де і гине. 

У 1205-1238 рр. в Галичині заправляють бояри. Сфери впливу над Галицьким і Волинським князівствами розподіляють Угорщина і Польща. Зі Сходу з'являється нова загроза — монголи, яких у 1206 р. об'єднав один з найбільших завойовників у світовій історії — Чингізхан. 

За 20 років монголи підкорили половину відомого на той час світу і вийшли до кордонів Русі, де у степах кочували половці. Рятуючись, половці мусили просити допомоги в руських князів. Спільна русько-половецька рать виступила в степ у 1223 р., зустрілася з монголами на річці Калка і зазнала катастрофічної поразки.

Але тоді помер Чингісхан і війська повернулися додому.

1238-1240 рр. війська Золотої Орди, держави під проводом хана Батия, двома хвилями проходять Руські землі. У 1240 р. монголи захоплюють Київ і знищують його вщент. 

Тим часом у 1238 р. син Романа Данило Галицький захоплює м. Галич та стає правителем Галицько-Волинського князівства (1238-1264).

До того він був з матір'ю у вигнанні в Угорщині. Повернувшись у Галич, він одружився з дочкою тодішнього князя і після його смерті сам зайняв престол.

У 1245 р. відбувається битва під Ярославом і Данило остаточно перемагає боярську опозицію.

Данило Галицький укріпив свою владу у Галицько-Волинському князівстві. Він відновив стосунки з Угорщиною та Польщею, а також зруйновані монголо-татарами міста, звів нові могутні фортеці – Кременець і Холм, що став столицею князівства.

Данило Романович не хотів, щоб міста Галичини й Волині повторили долю Києва. Тому мусив піти на компроміс. У 1245 р. він визнає себе васалом Золотої Орди. Отримує спеціальний дозвіл на правління – ярлик і погоджується на те, що його буде контролювати баскак – спеціальний чиновник хана.

У 1252–1258 рр. князь воює з монголами. 

З часом Данило розпочинає переговори з папською курією, а у 1253 р. приймає королівську корону в Дорогичині від папи Інокентія IV, який декларував хрестовий похід проти монголо-татар. Похід не відбувся. Данило не впустив до свого князівства католицьких місіонерів, після чого відносини з курією обірвалися. 

Князь Данило, окрім всього, брав участь у війні за австрійський престол 1252–1253 рр. Здійснював успішні походи на Чехію і Польщу, Литву і землю ятвягів.

У 1258 р. Орда присилає нове велике військо. Данило змушений поновити ярлик і навіть зруйнувати укріплення своїх міст. 

У 1264 році Данило помер. Нащадки Данила намагалися продовжувати його політику: переносили столицю, думали як вийти з-під монгольскої залежності і воювали з сусідами. Місце Галицько-Волинського князя згодом зайняв син Данила, Лев (1264-1301). Він переніс столицю до міста, названого на власну честь (Львова), а ще повоював з угорцями і поляками. Так Леву вдалося приєднати Люблінську землю та частину Закарпаття з містом Мукачево. 

З 1301 по 1308 рр. княжив син Лева, Юрій І. Він титулував себе «королем Русі, князем Володимирії» та переніс свою столицю в місто Володимир-Волинський.

Юрій І втратив Люблінську землю, прилучену батьком. Започаткував союз із Тевтонським орденом.

Великим політичним успіхом Юрія було утворення з його ініціативи окремої Галицької митрополії у 1303 році.

1308-1323 — Галицько-Волинським князівством правили сини Юрія Лев і Андрій. У 1325 році на престол запросили польського князя Болеслава Тройденовича, який перейшов у православ'я та змінив ім'я на Юрій.

У справи місцевого князівського двору все більше втручалися іноземні радники, міста і землі заповнювали іноземні колоністи. Це не дуже подобалося місцевим боярам. У 1340 році останнього князя об'єднаного Галицького-Волинського князівства, Юрія ІІ Болеслава, отруїли змовники-бояри.

08.02.2023 року 

Історія України

Урок узагальнення. Тематичне оцінювання.

Виконайте тест:

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2379604 

03.02.2023 року 

Історія України

Кочові народи степів України Х-ХІІІ ст. Крим у складі Візантії.

31.01.2023 року 7Б клас

01.02.2023 року 7А клас 

Історія України

Практичне заняття «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

1) Прочитайте текст.

Володимир Мономах залишив про себе пам’ять не лише як талановитий полководець і далекоглядний державний діяч, але і як видатний письменник свого часу. Його перу належить високохудожній літературно-публіцистичний твір «Повчання».

Під однією назвою в «Повчанні» об’єднані чотири окремі літературні твори: «Повчання дітям» Мономаха, його життєпис, лист до князя Олега Святославича (Гориславича) та молитва. Проте авторство останнього, як нещодавно з’ясували історики, не належить Мономахові. Найцікавішим у зібранні є «Повчання дітям». У цьому творі старий князь пригадує минулі роки, описує військові походи та не приховує при цьому помилок, яких припустився на довгому життєвому шляху. Твір написаний у дещо скорботному тоні. Це, імовірно, пояснюється тим, що Мономах відчував недосяжність того морального й політичного ідеалу, якого прагнув. Тогочасні реалії

примушували князя брати участь у міжкнязівських усобицях, поступатися своїми принципами. Однак Мономах намагався застерегти нащадків від повторення його помилок.

Розуміючи, що синам доведеться управляти князівствами, він намагався дати їм цінні поради. Насамперед князь закликав дотримуватися християнських чеснот. Він хотів бачити своїх дітей добрими, співчутливими до людського горя, привітними, людяними. Закликав проявляти милосердя й особливо цінувати людське життя.

Мономах навчав синів піклуватися про рідну землю та підданих, не завдавати їм прикрощів. Як мудра людина Володимир Мономах прагнув переконати синів у тому, як важливо навчатися: «А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте — то того навчайтеся... Лінощі ж — усьому [лихому] мати: що [людина] вміє — те забуде, а чого ж не вміє — то того не навчиться».

2) Прочитайте уривок із джерела.

Із «Повчання дітям» Володимира Мономаха

...А се — мізерного слабого ума мойого поучення. Послухайте мене, якщо не все прийміте, то хоч половину. Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте й подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо хто і буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської.

.Паче всього — гордості не майте в серці і в умі.

.Старих шануй, як отця, а молодих — як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню.

.Бережіться брехні, і пияцтва, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло.

.недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте. 

1. Із якою метою написано цей твір? 2. Чого навчав своїх дітей Володимир Мономах? 3. Чому саме такими хотів бачити синів Володимир? 4. Які думки князя є актуальними й зараз?

2. Сформулюйте висновки відповідно до мети роботи, відповівши на запитання.

1) Яка тема була провідною у творі «Повчання дітям» Володимира Мономаха?

2) Що хотів донести князь своїм нащадкам?

3) Яку історичну інформацію можна почерпнути з твору?

27.01.2023 року 7Б клас

27.01.2023 року 7А клас 

Історія України

Галицьке та Волинське князівства у XII ст.

• Території Галичини й Волині, що їх заселяли слов’янські племена, останніми увійшли до Русі за часів Володимира Великого.

• На галицьких землях упродовж століть сформувався особливий політичний устрій, де панівну роль у державних процесах відігравали місцеві впливові бояри. Тому засновникові Галицького князівства - Ростиславові та його нащадкам доводилося постійно приборкувати бояр, що послаблювало позиції князя.

• Ярослав Осмомисл - найвідоміший галицький князь, який розширив кордони Галицького князівства і проводив далекоглядну зовнішню політику, підтримуючи добросусідські відносини з іншими країнами і з руськими князями. Князь Ярослав оспіваний у «Слові о полку Ігоревім» як мудрий і сильний державець. Це дає підстави дослідникам вважати, що автором твору міг бути сам Осмомисл.

• Волинь здобула незалежність від Києва за часів онука Володимира Мономаха - Ізяслава Мстиславовича. Проте зміцнення князівства і центральної влади князя пов’язане з іменем Романа Мстиславовича. Князь Роман уславився як активний учасник війн проти половців, однак найбільшої слави зажив завдяки походу на Галич і об’єднанню Волині й Галичини в одну державу.

Дайте відповіді на запитання.

• Як відбувалося формування земель-князівств на західних теренах Русі-України? • Хто був засновником волинської та галицької династій князів? • Про які особливості політичного життя Галицького князівства ви дізналися? • Які особливості мало політичне життя Волинського князівства? • Коли і за яких обставин було утворене Галицько-Волинське князівство?

24.01.2023 року 7Б клас

25.01.2023 року 7А клас 

Історія України

Політичне і культурне життя Київського, Чернігівського й Переяславського князівств у другій половині XI - на початку XIII ст.

Київське князівство

Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де розташовувалася столиця Русі. Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, древлян, дреговичів і уличів. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі, у літописах згадуються 79 її міст. Головне місто — Київ, населення якого тоді складало близько 50 тис. жителів. Міста, як правило, були центрами ремесла і торгівлі. Через Київське князівство проходив Грецький, Соляний і Залозний торговельні шляхи. Основу господарства князівства складало орне землеробство.

Київ залишався релігійним центром Русі, куди прагнули потрапити прочани з усіх куточків держави.

Київська земля, що була давнім політичним і територіальним центром Київської Русі, не перетворилася, на відміну від інших земель, на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній. Упродовж ХІІ — першої половини ХІІІ ст. до неї ставилися як до власності великокнязівського київського престолу і навіть як до спільної спадщини давньоруського князівського роду. Київське князівство поділялося на ряд удільних князівств: Вишгородське, Білгородське, Васильківське, Брягінське, Торчеське, Пороське (Михайлівське), Трипільське, Канівське.

Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу. Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський престол 46 разів переходив від одного князя до іншого.

У 40-х рр. ХІІ ст. розгорнулася жорстока боротьба за київський престол між родами Мономаховичів і Ольговичів, а потім між різними гілками Мономаховичів. У цій боротьбі князі брали собі за союзників половців, поляків, литовців та угорців. Усобиця в основному велася між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким.

У такій княжій колотнечі фактичними господарями Києва стали бояри. Вони виганяли або труїли небажаних князів, запрошували на престол того князя, який їм подобався.

Так, зокрема, сталося з Володимиро-Суздальським князем Юрієм Долгоруким, який тричі захоплював Київ, але в 1157 р. був отруєний під час застілля, а його дружинники побиті й пограбовані.

Водночас Київ страждав від князівської боротьби. В історію ввійшов страшний погром, заподіяний місту в 1169 р. князем Андрієм Боголюбським (син Юрія Долгорукого), який намагався знищити Київ як столицю-суперницю, натомість піднявши роль свого князівства.

Літопис про погром Києва дружиною Андрія Боголюбського (1169 р.)

«І грабували вони два дні увесь город — Поділля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучуючи із мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна без рахунку, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали… і всі святині були забрані. Запалений був навіть монастир Печерський… І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні».

Запитання до документа

1. Із якою метою був здійснений такий погром міста?

2. Чому в церквах було забрано ікони, книги, ризи, дзвони, святині?

Проте місто незабаром відновилося. А повторна спроба Андрія розорити місто в 1174 р. була невдалою.

Зрештою київські бояри придумали хитру систему одночасного співправління двох князів із різних княжих родів. Ця система в останній чверті ХІІ ст. забезпечила місту відносний спокій і розвиток. Такими співправителями стали Святослав Всеволодович (належав до роду Ольговичів) (1177—1194 рр.) і Рюрик Ростиславич (належав до роду смоленських Ростиславичів) (1180—1202 рр.). У цьому дуумвіраті першість мав Святослав. Саме він організував удалі походи проти половців 1183, 1185, 1187 рр., які змусили тих відкочувати до пониззя Сіверського Дінця. По їх смерті Київське князівство знову захопив вир міжусобної боротьби.

Після загибелі в битві з монголами на річці Калка в 1223 р. князя Мстислава Романовича політична роль Києва занепала. Київські князі вже не впливали на перебіг подій. Останнім київським князем був Михайло Всеволодович (1235—1239 рр.), який, дізнавшись про наближення монголів, утік із міста в Угорщину. Напередодні страшної навали місто залишилося без князя.

Отже, Київ був столицею князівства і разом з тим залишався найбільшим економічним і культурним центром східної Європи.

Переяславське князівство

Особливе місце в консолідації українських земель належало Переяславському князівству. Воно не мало повної політичної самостійності, залежало від київських князів, а тому було нерозривно зв’язане з Київським князівством. Переяславське князівство займало територію від Дніпра на заході до Псла на сході, від верхів’їв Сули, Хоролу й Псла на півночі до Дніпра на півдні. На цих просторах жили переважно українці, нащадки давньоукраїнського племені сіверян. Але з часом тут почали селитися берендеї, торки, турпеї, печеніги та інші тюркомовні племена. У ході економічного та побутового спілкування переселенці запозичували найкращі матеріальні й духовні надбання переяславців, передавали їм свої у веденні тваринництва тощо. Відбувався природний процес інтеграції територіально близьких української та тюркської культур. Тобто й Переяславське князівство не стояло осторонь від тих етнічних процесів, що відбувалися й на інших українських землях. Український етнос включав до сфери свого впливу тюркомовні племена степу.

Політична історія Переяславщини була тісно пов’язана з Київським князівством. Так сталося, що переяславський князівський стіл був останньою сходинкою на великокнязівський КИЇВСЬКИЙ престол. Після князювання у Переяславі великим київським князем став син Володимира Мономах Ярополк. Прицілюючись до київського престолу, ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий готовий був пожертвувати за Переяславщину більшістю своїх північно-західних володінь. Після тривалої кровопролитної боротьби в Переяславі утвердився син Юрія Долгорукого Гліб, який у 1169 р. став київським князем. Його син Володимир також посів місце батька на Переяславщині. Володимир Глібович був найпомітнішою фігурою серед переяславських князів після

Володимира Мономаха. Особливо прославився він непримиренною й одночасно успішною боротьбою з кочівниками. Його передовий загін з 2100 переяславців і берендеїв у 1184 р. у складі військ київського князя Святослава Всеволодовича розгромив половців і захопив у полон грізного хана Кобяка. Наступного 1185 р. він спільно із союзниками розтрощив половецький табір хана Кончака на р. Хоролі. Правда, цього ж року Володимир Глібович був змушений рятуватися від половецької орди за міцними мурами Переяслава, але врешті-решт відігнав їх від міста. Відступаючи, половці завдали Переяславщині тяжких втрат, про що з болем писав літописець Нестор: «Це у Римі (українське місто Римів) кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами». Під час походу на половців у 1187 р. Володимир Глібович застудився й помер. Після нього в Переяславі не стало князів, здатних залишити помітний слід в історії України.

Чернігово-Сіверське князівство

Чернігівське князівство разом із Київським та Переяславським складали державне і територіальне ядро Русі, яке сформувалося в ІХ ст. Формування Чернігівського князівства завершилося в ХІ ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасна Тамань), посадив там намісником свого сина Святослава. Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Проте в господарському розвитку князівство було неоднорідним. Найбільш розвиненими були землі навколо Чернігова. Більша частина князівства була вкрита лісами. Економічних зв’язків між окремими районами майже не існувало. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Загалом у князівстві нараховувалося більше 40 міст. Князівство поділялося на 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).

У період свого розквіту в середині ХІІ ст. князівство справляло великий вплив на сусідні землі й навіть претендувало на роль об’єднувача земель Русі. Ольговичі були однією з найвпливовіших княжих родів. Певний час вони володіли і Києвом. Саме тоді в Києві було збудовано Кирилівську церкву, яка стала усипальницею чернігівських князів. Проте протягом ХІІ — першої половини ХІІІ ст. князівство не знало спокою. Часті зміни князів, облоги, землетруси, пожежі стали звичними для Чернігова. Але всупереч цьому саме в цей час місто швидко зростало і багатіло.

20.01.2023 року 7Б клас

20.01.2023 року 7А клас 

Історія України

Русь-Україна за Володимира Мономаха і Мстислава Володимировича.

17.01.2023 року 7Б клас

17.01.2023 року 7А клас 

Історія України

13.01.2023 року 7Б клас

13.01.2023 року 7А клас 

Історія України

  Виникнення східнослов’янської писемності та розвиток української мови. Школи. Поява власної писемності мала надзвичайно важливе значення для розвитку східнослов’янської спільноти. Збереглися повідомлення про те, що в XI ст. східні слов’яни мали власну писемність, або «руські письмена». Зокрема, у творі «Сказання про письмена» болгарського письменника Чорноризця Храбра, який жив на зламі IX—X ст., згадується, що до прийняття християнства слов’яни користувалися для письма власними «чертами і резами». Слов’янський просвітник Кирило Солунський повідомляв, що на початку 60-х рр. ІХ ст. він бачив у Херсонесі писані «руськими письменами» Євангеліє та Псалтир.

Підтвердження існування «руських письмен» можна знайти в літописних описах змісту русько-візантійських угод 911 та 944 рр. Перший указує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а в другому вимагається, щоб купці, які прибували з Русі до Константинополя, мали при собі спеціальні грамоти, підписані князем.

Після запровадження християнства на Русі поширилася винайдена учнями братів-просвітників Кирила і Мефодія абетка — кирилиця. Одночасно з’явилася церковнослов’янська (або старослов’янська) мова, яка витиснула з ужитку давнішу живу народну мову.

 Терміни та поняття

Кирилиця — слов’янська абетка. Названа за ім’ям слов’янського просвітника Кирила, який разом із братом створив першу слов’янську абетку з 38 літер (глаголицю), а його учні вдосконалили її і назвали кирилицею. Вона складалася з 43 літер (але була й коротша абетка — із 27—32 літер). Кирилиця стала основою сучасних слов’янських систем писемності: білоруської, болгарської, російської, сербської, української тощо.

Численні археологічні знахідки свідчать про широке поширення писемності серед різних верств населення Русі. Понад 400 написів знайдено на стінах Софійського собору в Києві. На одній зі стін собору вирізьблено абетку з 27 літер: 23 грецьких і чотирьох слов’янських — б, ж, ш, щ.

Цікаві факти

Виявлена на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору так звана «Софійська абетка» викликала великий інтерес у дослідників. Її відкриття С. О. Висоцький висловив думку, що вона відображає один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі особливостей слов’янської мови. Імовірно, це ті руські письмена, якими користувалися на Русі ще за часів Аскольда і Діра.

Найважливішою характеристикою становлення будь-якого народу є формування власної мови. Чимало уваги приділено вченими проблемі розвитку української мови. На думку українських мовознавців, наприкінці III ст. до н. е.— на початку I ст. н. е. в слов’янському середовищі відбувалося поступове формування західнослов’янської і східнослов’янської мовних територій. У I—V ст. на східнослов’янській мовній території з’являються ознаки, притаманні майбутнім східнослов’янським мовам.

Існує думка, що спочатку східнослов’янський мовний масив розпався на дві групи: північну і південну, що відповідали землям ільменських словенів і полян. Північ була, завдяки своєму розташуванню, сприятливою до впливів із західнофінського світу та Прибалтики. На Півдні в VI—VII ст. почали увиразнюватися ознаки майбутньої української мови. Зокрема, тут стали використовувати в мові «м’який» г.

У писемних пам’ятках Київської Русі, створених в XI ст., дослідники прослідковують формування елементів, притаманних українській мові. Наприклад, досить часто переписувачі книг плутали літери ь (ять) та і, û та и. У «Повісті минулих літ» літописець часто змішував українські слова, які, імовірно, були притаманні живій розмовній мові, із церковнослов’янськими. Тут часто можна зустріти українські слова «жито», «рілля», «сочевиця», «зоря», «подружжя», «наймит», «орати», «вабити», «мед», «страва».

Завершальний період формування української мови, на думку вчених, розпочався в XI ст. і тривав до кінця XIII ст.

За часів князювання Володимира в Києві для князівських і боярських дітей було відкрито першу школу. За повідомленням літописця, князь Ярослав Мудрий заснував школу, де навчалося 300 дітей старост і священиків. Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика і граматика. Вивчали на Русі й іноземні мови. Кількома мовами володів Ярослав Мудрий, а його син Всеволод удома опанував п’ять іноземних мов.

Осередками освіти на Русі були церкви і монастирі, які також сприяли розвитку літератури та мистецтва.

2.   Усна народна та музична творчість. Краще зрозуміти духовне життя східних слов’ян дозволяє усна народна та музична творчість доби Київської Русі. Усна народна творчість цього періоду надзвичайно різноманітна: билини, перекази, пісні, загадки, прислів’я, приказки, казки.

Терміни та поняття

Билина — староруська епічна пісня-сказання про знаменні події з життя народу і героїчні подвиги богатирів.

У билинах оспівувалися військові перемоги київських князів та їхніх дружин. До найдавніших належить група билин про князя Володимира Красне Сонечко, який разом із богатирями Іллею Муромцем, Альошою Поповичем та Добринею Микитичем захищає Київську Русь від ворогів.

Чимало інформації можна отримати за історичними переказами.

Документи розповідають

Історичний переказ «Змієві вали»

Вали ці зроблені змієм, який пожирав людей. Якось цей змій побачив двох святих — Кузьму і Дем’яна, погнався за ними, щоб їх з’їсти. Кузьма і Дем’ян (вони були ковалями) встигли сховатися в кузню, де й зачинилися. Змій пролизав залізні двері кузні й просунув туди язика. Тоді Дем’ян схопив кліщами змія за язика. Змій почав просити, щоб його відпустили.

— Досить,— казав він,— будемо миритись: хай буде вашою половина світу, а половина моєю. Я не буду чіпати вашої сторони, а ви — моєї. Переділимося!

— А як же ділитися? — кажуть Кузьма і Дем’ян.— Ми можемо не узнати межі: ти будеш показувати, що те твоя половина, а ми — що наша. Краще переорати пополам землю, щоб ти не перелазив на наш бік брати людей; бери тільки своїх!

Кузьма і Дем’ян сказали тут же, що самі вони не в силі орати плугом. Тоді змій сказав, що він переоре світ сам. На тому й погодились.

Кузьма і Дем’ян запрягли змія в плуг, а самі пішли за ним і переорали так світ від моря до моря. Та виявилося, що борозна була невелика, малопомітна. Тоді змій повернув удруге в склад орати по тому місцю, так що вал вийшов удвічі вищим за попередній. Дотягнувши до синього моря, змій дуже стомився, його мучила така сильна спрага, що він обпився води і тріснув.

Запитання до документа

1.   Історія виникнення якої споруди описана в переказі?

2.   Чому, на вашу думку, русичі могли назвати укріплення, споруджені для захисту Русі від нападів печенігів, «Змієвими валами»?

 Найдавнішими серед східнослов’янських народних пісень є обрядові, які виникли ще в дохристиянські часи. Вони були пов’язані зі святкуванням настання весни і нового року, відзначенням свят урожаю і сонця, обрядами весілля і похорону.

Загадки, прислів’я і приказки в стислій і дотепній формі відображають життєвий досвід і мудрість народу.

До доби Київської Русі належить виникнення відомих усім казок про Бабу-Ягу, Змія Горинича, Кирила Кожум’яку, Вернигору, Котигорошка та багато інших. У них русичі висловлювали свої погляди на добро і зло, правду і кривду. 

Цікаві факти

Народні казки можуть бути джерелом інформації про дійсні історичні події. Зокрема, в сюжеті казки «Летючий корабель» є багато спільного з наведеною в «Повісті минулих літ» розповіддю про помсту княгині Ольги древлянам за вбивство свого чоловіка.

Імена героїв казок часто допомагають зрозуміти, якими були їхні вчинки в уявленні русичів. Зокрема, ім’я відомого казкового персонажа Кощія Безсмертного походить від руського слова «кощій», яке на Русі було синонімом слова «кочовик».

Існує чимало свідчень про те, що на Русі була для свого часу добре розвинута музична творчість. Згадки про неї є в літописах, на малюнках Софійського собору в Києві.

Відомо, що на Русі були поширені пісні, танці, гра на музичних інструментах. На міських площах та в князівських палацах виступали скоморохи.    

Терміни та поняття

Скоморохи — мандрівні середньовічні актори і музиканти на Русі.

Скоморохи виступали з танцями, водили дресированих ведмедів та інших тварин. Із писемних джерел та за археологічними знахідками відомо, якими були тогочасні музичні інструменти. Це гуслі, сопілки, гудки й бубни. На одній зі стін Софійського собору в Києві зображено цілий ансамбль із семи виконавців.

 Після прийняття християнства церква стала засуджувати й переслідувати скоморохів за їхні «сатанинські» забави. Православна церква сприяла поширенню на Русі хорового співу, стала відома нотна система. Навчання співу стало одним з обов’язкових предметів, що вивчався в тогочасній школі.

3.   Розвиток архітектури й образотворчого мистецтва. Археологічні і літописні знахідки свідчать про високий рівень розвитку архітектури Київської Русі.

      Терміни та поняття

Архітектура — мистецтво проектування, спорудження та художнього оздоблення будівель; будівельне мистецтво.

Зокрема, кожен із великих руських «градів» мав досить складну для свого часу систему оборонних укріплень. Вони складалися з валів, насипаних на дерев’яні кліті й оточених глибоким ровом. На валах споруджувалися дерев’яні стіни з оборонними вежами.

 Аналіз літописних свідчень дозволив дослідникам зробити висновок, що першою кам’яною світською спорудою в Києві був імовірно, палац княгині Ольги. Першою кам’яною церковною спорудою Київської Русі, як ви вже знаєте, уважається Десятинна церква, збудована на Старокиївській горі наприкінці X ст. Вона стала кращою будівлею «міста Володимира». Завдяки археологічним розкопкам ми знаємо, що це був великий храм, внутрішній простір якого перекривався зводами у формі хреста, а літопис повідомляє, що він мав багато куполів. Підлога була прикрашена мозаїкою з кольорового мармуру надзвичайної краси, а стіни розписані фресками. 

Терміни та поняття

Мозаїка — зображення або візерунок, зроблений з окремих, щільно припасованих один до одного і закріплених на спеціальному розчині різнокольорових шматочків скла, мармуру, камінців тощо.

Фреска — картина, написана фарбами (водяними або на вапняному молоці) на свіжій вогкій штукатурці. 

У Києві археологи також виявили залишки двох князівських палаців із повздовжніми фасадними галереями, збудованих наприкінці X — на початку XI ст.

Справжнім шедевром архітектури Київської Русі вважається Софійський собор у Києві. Закладаючи собор, князь Ярослав залишив йому центральне і найвище місце в «місті Ярослава». Тому через які б ворота мандрівник не входив у Київ, йому перш за все було видно багатокупольну споруду Софійського собору. Зовні собор вирізнявся винятковою красою. Це був величний хрестово-купольний храм, внутрішній простір якого складався з п’яти нефів — повздовжних просторів між рядами стовпів. Із півночі, заходу й півдня його оточував подвійний ряд галерей, а зверху він був увінчаний тринадцятьма куполами.

Уражають різноманітністю образів мозаїки і фрески Софійського собору. На чільних місцях у храмі були розташовані мозаїки Христа-Пантократора (Вседержителя) і Марії-Оранти (Богоматері-Заступниці). У мозаїках Софійського собору руські майстри використали смальту (кольорове скло) 177 відтінків. Близько 3000 м2 у соборі займали фрески. Особливістю Софійського собору стало те, що його прикрашають одночасно мозаїки і фрески: за візантійською традицією, їх не поєднували в одному храмі.

Довкола Софійського собору на честь святих захисників князя Ярослава Мудрого і його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини. Археологічні розкопки виявили, що вони були схожі на Софійський собор, але мали менші розміри. Крім Києва в першій половині XI ст. за прикладом Софії Київської були зведені однойменні собори в Полоцьку та Новгороді.

У X — на початку XI ст. в храмобудівництві Київської Русі переважали візантійські традиції. Їх можна побачити в будівлях Десятинної церкви в Києві та Спасо-Преображенського собору в Чернігові (1031—1036). Зведення Софійського собору стало своєрідною перехідною межею й унаочнило появу нових слов’янських традицій в архітектурі Київської Русі.

До яскравих і неповторних явищ образотворчого мистецтва Київської Русі, крім мозаїк і фресок, належить іконопис.     

Терміни та поняття

Ікона — у православ’ї та католицизмі живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Христа, Богородиці, святих і подій зі Святого Письма, якому поклоняються віруючі. Батьківщина ікон — Візантія. На Русі ікони писалися на дошках.

Іконопис — мистецтво малювання ікон.

Спочатку ікони завозилися з Візантії та Болгарії, але невдовзі на Русі сформувалися місцеві традиції іконопису. Руські майстри завжди дотримувалися візантійського канону (твердо встановленого правила, що служило зразком) іконопису, який оберігався православною церквою, але ніколи не копіювали візантійські ікони.

   Цікаві факти

Кольори, які використовуються в іконописі, мають певне значення. Найвище місце за своїм значенням займає золотий або жовтий, який символізує Царство небесне. Чим ближче до золотого був розташований на іконі інший колір, тим він є вагомішим. Білий колір означає Преображення Господнє — той стан, коли земна людська природа перетворюється на вищу, духовну. Синій символізує небеса, а блакитний і зелений — усе земне. Пурпурний колір використовують для зображення царської влади. Червоний мав два значення: божественної енергії, життєдайної сили і перемоги, а також зображення святих мучеників, які пролили свою кров за віру Христову. Єдиним кольором, що мав негативне значення, уважався чорний. Він символізував скорботу або пекло. На іконах його намагалися використовувати дуже рідко.

Висновки. Писемність у східних слов’ян виникла задовго до прийняття християнства. Після охрещення Русі князем Володимиром існуюча система письма стала витіснятися кирилицею.

      Дослідження загального ходу мовного розвитку на східнослов’янській території дозволили вченим визначити явища, які свідчать про формування української мови.

      До вагомих здобутків культури Русі належать її усна народна та музична творчість. У них убачають витоки сучасного українського фольклору.

      Високого рівня розвитку досягли архітектура й образотворче мистецтво Київської Русі. Руські будівничі та художники використовували у своїй творчості надбання майстрів Візантії, розвиваючи й удосконалюючи їхні творчі прийоми.  

Запам’ятайте дати

XI — кінець XIII ст.— завершальний період формування української мови.

Запитання і завдання  

Перевірте себе

1.   До якого століття належать перші повідомлення про наявність власної писемності у східних слов’ян?

2.   Що таке кирилиця?

3.   За правління якого князя на Русі було відкрито першу школу для князівських і боярських дітей?

4.   Про що розповідалося в руських билинах?

5.   Кого на Русі називали скоморохами?

6.   Як ставилася до скоморохів православна церква?

7.   Яку назву мала перша кам’яна церква на Русі?

8.   Що таке мозаїка?

9.   Що таке фреска?

      Подумайте і дайте відповідь

1.   Як виникла східнослов’янська писемність?

2.   Як відбувався процес становлення української мови?

3.   Назвіть факти, які свідчать про досягнення освіти на Русі.

4.   Яку роль для вивчення духовного життя Київської Русі відіграє усна народна та музична творчість?

5.   Охарактеризуйте розвиток руської архітектури та образотворчого мистецтва.

10.01.2023 року 7Б клас

10.01.2023 року 7А клас 

Історія України

Практичне заняття 

«Християнська релігія і церква в житті давньоруського суспільства».

Прочитайте інформаційні повідомлення про монахів і видатних давньоруських церковних діячів Антонія та Феодосія. Випишіть незнайомі для вас слова й дізнайтеся про їх значення.

Давньоруські ченці. Вплив чернецтва на життя давньоруського суспільства був насамперед релігійно-культурним. Один із дослідників давньоруського чернецтва, описуючи яскравих його представників цього періоду, виокремлював три моменти в діяльності митрополита Іларіона: глибоку віру, дар слова та яскраво виражену національну свідомість. Цими ознаками можна охарактеризувати чернецтво часів Русі-України.

Ченці, або монахи (з грецьк. самітники), здійснили великий вплив на середньовічне суспільство. Серед них було немало освічених представників аристократичних родин. Неодружені й бездітні, не маючи особистого майна, позбавлені світської гонитви за багатством і чинами, в однаковому простому одязі, ченці займали проміжне становище між панами та слугами. Своєю щоденною фізичною працею, яка вважалася не гідною пана-аристократа, дисципліною та організованістю чернечі общини давали приклад життя суспільству.

Монахи виконували різний послух (обов’язки) залежно від своїх знань і вмінь. Серед них були перекладачі й переписувачі книг у монастирських приміщеннях-скрипторіях, укладачі літописів, іконописці й лікарі.

Окремі з них здійснювали небезпечні подорожі-паломництва до святих місць: у Палестину й до Риму. Звідти вони приносили не лише святі реліквії, а й насіння та плоди, що не росли на батьківщині. З монастирських садів і городів у нас поширилися волоський горіх, виноград, грецьке жито (гречка).

Антоній Печерський (бл. 982—1073). За Києво-Печерським патериком, преподобний Антоній (у миру Антип) народився в Любечі біля Чернігова. Прагнучи душевного спокою, юнак викопав печеру, де молився на самоті. Невдовзі Антин вирушив на гору Афон, що уславилась як осередок православного чернечого життя. Там він прийняв чернечий постриг і обрав собі ім’я Антоній. У 1013 р. повернувся до Києва й оселився в окремій печері в селі Берестовому під Києвом. Носив грубий одяг, харчувався тільки рослинною їжею. Про ченця-аскета пішла слава Києвом і всією Руською землею.

Прагнучи самотності, Антоній перебрався на іншу гору й викопав собі нову печеру. Згодом поруч оселилися нові відлюдники, їхня кількість зростала. На прохання Антонія великий князь Ізяслав Ярославич віддав монастирю гору над печерами. З благословення Антонія тут було споруджено дерев’яну церкву, а довкола обведено частоколом. Монастир став жити за єдиними правилами й статутом, перейнятими з афонських обителей. Так було засновано Києво-Печерський монастир. 

Антоній брав активну участь у політичному житті Київської держави й свого часу підтримував князя Святослава Ярославича в його боротьбі з князем Ізяславом Ярославичем за великокнязівський престол. Під час повстання киян, обурених правлінням Ізяслава, Антоній перебрався до Чернігова. На Болдиній горі він розпочав будівництво ще одного печерного монастиря. У Чернігові жив недовго: після повернення на київський престол Ізяслава Ярославича Антоній також прибув до Києва. Останні роки провів у створеному ним Печерському монастирі, де 1073 р. розпочав будівництво собору Успіння Пресвятої Богородиці.

Феодосій Печерський (бл. 1009?—1074). Найдокладніше нам відомо про діяльність Феодосія. Його молодший сучасник — монах Києво-Печерського монастиря Нестор Літописець — написав «Житіє Феодосія Печерського». Цей твір є важливим історичним джерелом. У ньому наведено не лише стислий огляд подій, як у літописах, а й опис життя й тогочасного побуту ченців.

Феодосій народився в м. Василеві (теперішній Васильків під Києвом) 1009 р., згідно з «Житієм...», яке вміщено в Києво-Печерському патерику 1661 р. З початку XX ст. вважається, що Феодосій народився близько 1036 р. Досі не існує єдиної думки щодо дати народження святого, як і щодо деяких інших подій на початковому етапі його життя. Ім’я, дане Феодосію після народження, невідоме, але знаємо, що його батько був у Василеві дружинником князя. Мати — сувора, горда й розумна жінка. Згодом, у Курську, Феодосія віддали «одному з учителів навчатися Божественних книг...». Підліток був здібним учнем, швидко вивчив Святе Письмо. Також опановував грамоту й арифметику, щоденно відвідуючи храм, навчився церковного співу та вивчив Псалтир.

Згодом Феодосій із купцями попрямував до Києва, де постригся в монахи й із завзяттям віддався чернечому служінню.

Ставши настоятелем (главою) монастиря, Феодосій запровадив там строгий статут, за яким монастир перетворився на «гуртожитну громаду» і став взірцем для інших монастирів. Настоятель улаштував біля монастиря притулок для калік і давав на них десятину монастирських прибутків від пожертвувань.

Феодосій утручався у світські справи — він клопотався перед князями й суддями за невинних, намагався помирити синів Ярослава Мудрого в часи їхньої ворожнечі.

Антонія та Феодосія Печерських — перших давньоукраїнських ченців — православна церква визнала святими.

сформулюйте висновок про роль християнства та церковних осередків у розвитку освіти, культури, моралі давньоруського суспільства. 

Запишіть цей висновок. 

23.12.2022 року 7Б клас

23.12.2022 року 7А клас 

Історія України

Суспільне та господарське життя за доби розквіту Русі-України.

1. https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2246563 

2. https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=3218919 

Виконайте тести!!!! до 17.00!!!!

Вотчина - феодальна земельна власність, яку можна було вільно передавати в спадок, продавати, дарувати тощо. 

Гридь - у Русі-Україні рядовий воїн княжої дружини.

Гридниця (гридня) - будівля при князівському дворі для зборів гридів або для прийому гостей. Входила в комплекс будов, відомих як «хороми».

Верхівку суспільної піраміди Київської держави посідали князі. Спочатку князі-вожді були в кожному східнослов’янському союзі племен. Згодом на київському столі утвердився рід Рюриковичів, і з часом, поборовши місцеві князівські роди, саме ця династія стала володарювати в руських землях. Найвпливовішим князем був великий князь київський. У столицях земель-князівств сиділи удільні князі.

Важливо, що, на відміну від інших верств тогочасного суспільства, князівська верства була закритою, до неї можна було належати тільки за народженням. Лише син князя міг бути князем.

Князі мали в Київській державі найбільшу владу. Вони були не лише верховними правителями країни або землі-князівства, а й головними розпорядниками всього місцевого життя. Київські володарі опікувалися законодавством і судочинством, керували військом, ухвалювали рішення про оборону країни, беручи безпосередню участь у воєнних походах. Князі налагоджували відносини із сусідніми державами, укладали мир або оголошували війну.

До панівних верств належали бояри. У літописах їх згадують поряд із князем від X ст. Боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки - вотчини, що їх могли передавати у спадок. Боярська верства, так само як і князівська, не була однорідною. З-поміж руських бояр були бояри великі й малі. Великі бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, а малі - соцькими, десяцькими, тіунами (управителями маєтків), дворецькими тощо.

Привілейованою групою руського суспільства були дружинники - професійні воїни. Вони не лише брали участь у воєнних походах, а й обіймали певні урядові посади. За вірну службу князеві дружинники отримували грошову винагороду, а також землю, що ставала їхнім умовним володінням, тобто належала доти, доки дружинник служив своєму сюзеренові-князю.

Із запровадженням християнства як державної релігії почала формуватися верства духівництва, до якої належали служителі церкви. Становище духівництва у суспільстві зміцнювалося у міру збільшення впливу церкви в державі. Духівництво - найосвіченіша верства тогочасного суспільства. Воно впливало не тільки на духовне життя, а й на світське, особливо на розвиток культури.

На середніх щаблях суспільної піраміди перебували представники міської заможної верхівки, а також купці й ремісники. Вони були особисто вільними, проте не належали до привілейованих верств суспільства і мусили сплачувати податок на користь князя.

Особливу групу населення становили ізгої. Так називали людей, які з різних причин «випадали» зі звичного середовища, втрачали з ним зв’язок. Ізгоями, зокрема, ставали смерди, які втрачали землю й господарство, проте не потрапили у залежність до феодала. Так само ізгоями називали князів, які не мали землі й княжінь.

Найчисленніша група тогочасного населення Русі - селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину.

Стосовно багатьох русичів уживали назви «наймит», «челядин». Якщо наймити працювали у хазяїна за платню, залишаючись особисто вільними, то челядь не була вільною - її продавали, дарували, передавали в спадщину. Челядниками ставали здебільшого військовополонені.

У повній власності пана перебували й холопи. Проте холопство не було довічним. Із тогочасних джерел довідуємося, що за гарну службу холопа могли відпустити на волю. Щоправда, невідомо, чи часто таке траплялося.

Якщо смерд через якісь обставини втрачав власне господарство, то міг позичити гроші - «купу» - у землевласника, але цю позику мусив відробити. Саме тому селянина, який працював «за купу» в господарстві пана, називали закупом. Відпрацювавши борг, такий тимчасово залежний селянин ставав вільним. Різновидом тимчасово залежних селян були й рядовичі - селяни-смерди, які уклади «ряд» (договір) з князем чи феодалом та працювали на умовах цього договору.

Повсякденне життя давньоруського міста

Руські землі ІХ-Х ст. у скандинавських джерелах називали «країною градів» - так багато виникло тоді укріплених поселень-фортець. Поява найдавніших східнослов’янських міст сягає кінця VIII - початку IX ст. Виникали вони здебільшого на основі племінних центрів - городищ. Щоправда, не кожному городищу судилося стати містом, а лише тим, де розвивалися ремесла й торгівля. Згодом вони ставали центрами управління навколишніми землями, місцем оборони від нападників. Так городища перетворювалися на міста. У IX - на початку XI ст. у Русі налічувалося вже близько 30 великих міських центрів з укріпленнями-фортецями.

Розвиток торгівлі

Землями Русі-України проходили кілька важливих міжнародних торговельних шляхів. Вам уже відомий шлях «із варягів у греки», або Грецький. Сухопутний шлях - Залозний - пролягав із Західної Європи через приазовські степи до Каспійського моря й далі до країн Закавказзя та Сходу. На початку XI ст. виник суходільний шлях із Києва до верхньодунайських міст, який пролягав через Південну Русь, Польщу, Моравію, Богемію.

Протягом ХІ-ХІІІ ст. налагодилися жваві торговельні зв’язки між руськими землями-князівствами. Спершу в обігу в руських землях були карбовані гроші інших держав - здебільшого арабські срібні монети дирхеми. Першим почав карбувати златники й срібляники Володимир Великий. Згодом інші князі також почали карбувати монети. Від середини XI ст. набули поширення гроші у вигляді зливків срібла усталеної маси й форми - гривні. На наших теренах користувалися гривнями двох різновидів - київськими шестикутними та чернігівськими плескатими. Використовували також вагове срібло.

• Київська держава у X—XI ст. була централізованою монархією із сильною князівською владою.

• У русичів склалося суспільство, у якому співіснували привілейовані й непривілейовані верстви, особисто вільні, тимчасово залежні й невільники. Переважну більшість населення Русі-України становили вільні селяни - смерди. Найбільш закритою верствою були князі, які набували свого соціального статусу за народженням.

• Давньоруські міста, що їх у Х-ХІ ст. на теренах Русі налічувалось кілька десятків, мали вигляд захищених оборонними мурами фортець, що поділялися на кілька районів. Міста, які часто виникали біля водойм, виконували функції не лише князівських резиденцій, але й були центрами торгівлі й ремесла.

• Життя і побут селян мало змінювалися. Проте удосконалення знарядь праці сприяло покращенню землеробства.

Виберіть слова та словосполучення, які стосуються господарського життя Русі-України.

 Рільництво, плуг, Перун, Велес, Мокош, жито, пшениця, мисливство, рибальство та бджільництво, Золоті ворота, Софійський собор, капуста, ріпа, огірки, ковальство, гончарство, «із варягів у греки».

3. Дайте визначення поняттям.

Князі, бояри, духівництво, купці, смерди, ізгої.

4. Дайте відповіді на запитання.

• Хто в руських землях мав найбільшу владу? У чому це проявлялося? • Які зміни відбувалися в землеробстві? • Що вирощували русичі і яку худобу розводили? • Які ремесла були поширеними за часів Русі-України? • Чим торгували русичі? Які гроші використовували?

13.12.2022 року 7Б клас

13.12.2022 року 7А клас 

Історія України

Русь-Україна за Ярослава Мудрого. 

• Князь Ярослав Мудрий утвердився на київському столі унаслідок кількарічної міжусобної війни, жертвами якої стали три його брати. Одноосібно ж княжити у Русі почав тільки після смерті брата Мстислава 1036 р.

• Ярослав Мудрий розширив кордони Руської держави за рахунок підкорення балтійських племен і повернення втрачених під час князівських усобиць Червенських міст. Для зміцнення державних кордонів князь розгорнув будівництво міст-фортець, а також поклав край нападам племен печенігів у битві під стінами Києва.

• Дитинець Києва за часів правління Ярослава Мудрого зріс у сім разів порівняно з «містом Володимира».

• Князь уславився культурно-просвітницькою і правничою політикою, заснувавши першу бібліотеку у Русі-Україні, скрипторій. За його правління було засновано Печерський монастир і укладено першу писану збірку законів.

• У зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу «шлюбній дипломатії». Одруживши синів і дочок із представниками монарших родів, отримав прізвисько «тесть Європи».

 Доберіть факти, що конкретизують кожен із напрямів державної політики великого князя київського Ярослава Володимировича. Поясніть, чому нащадки прозвали його Мудрим. 

13.12.2022 року 7Б клас

13.12.2022 року 7А клас 

Історія України

Київська держава за Володимира Великого.

В період правління Володимира Великого закінчилось формування території Київської Русі. Він повернув захоплені поляками західні землі хорватів і дулібів. В цьому регіоні князь заснував нове велике місто – Володимир Волинський. Була відновлена влада Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів. Київська Русь за Володимира перетворилася на найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів. Найбільшим здобутком Володимира Великого було введення християнства, як державної релігії у 988 р. Хрещенню Русі передували такі події. Візантійський імператор звернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколот в імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінку свою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той час надзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівна вийде заміж лише за християнина. У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні (Херсонесі). Тут же відбулись заручини з візантійською царівною. Згодом Володимир охрестив киян у р. Дніпрі.

Запровадження християнства мало величезне значення для подальшого розвитку країни.

• По-перше, значно зріс міжнародний авторитет Київської Русі, покращились стосунки з іншими європейськими країнами, більшість з яких вже прийняли християнство.

• По-друге, християнство, як єдина державна релігія об’єднувала населення Київської Русі; зміцнився авторитет київського князя.

• По-третє, запровадження християнства дало поштовх для розвитку культури.

• По-четверте, одруження Володимира Великого з сестрою імператора закріплювало право верховної князівської влади в Київській Русі за родом Рюриковичів.

Володимир також провів адміністративну реформу. Він замінив племінних князів своїми синами. Відтепер представники династії Рюриковичів правили не тільки в столиці, але й в регіонах. Були обмежені повноваження місцевої знаті, її прагнення від’єднатись від Києва. Для зміцнення обороноздатності країни була проведена військова реформа. Для збільшення чисельності постійного війська князь роздавав дружинникам землі за службу у феодальне володіння. Інший напрямок діяльності Володимира – укріплення південного кордону для захисту від нападів печенігів. З цієї метою була створена система фортець вздовж річок Трубіж, Сула, Стругна, які згодом розрослися у міста. Володимир почав карбувати власну монету – златники і срібники. На одній стороні монети було зображено князя, на іншій – князівський знак (тризуб). Карбування власної монети свідчило про могутність правителя, підіймало міжнародний авторитет держави та пожвавлювало торгівлю та розвиток економіки. Після смерті Володимира Великого впродовж 1015–1019 рр. тривала боротьба між його синами за верховну владу.  

09.12.2022 року 7Б клас

09.12.2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Контрольна робота. Виконати 2 завдання!!!!

1.https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=8682793 

2.https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2509225 

ДО 13.12!!!!

06.12.2022 року 7Б клас

06.12.2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Священна Римська імперія. Італійські торговельні республіки.

Які династії правили в Священній Римській імперії у XII-XV століттях? Про що йшлося в «Золотій буллі»?

У XII ст. німецький престол посіли представники династії Штауфенів (1138-1254). Найперше вони взялися розширювати межі Священної Римської імперії за рахунок слов’янських земель. Під гаслом так званого «натиску на Схід» прилучили Бранденбурзьке макрграфство (зі столицею в місті Берлін) та Мекленбурзьке герцогство, де місцева знать поступово онімечувалася. Також, наслідуючи попередників, вони дуже скоро посварилися із Західною церквою. Зокрема, воюючи проти неї, Фрідріх І Барбаросса (1152-1190) здійснив кілька походів у Північну Італію, зруйнував місто Мілан та інші, які чинили спротив. Покори від пап не дочекався, натомість утратив завойовані території. Усередині країни «рудобородий» пробував підпорядкувати герцогів, але загинув у Третьому хрестовому поході, що й завадило успіхові. Його синові Генріху VI вдалося підкорити Королівство Сицилія, де згодом, завдяки династичному шлюбу, утвердився Фрідріх II (1212-1250), який мало переймався інтересами батьківщини. Намагаючись заручитися підтримкою, щоб захопити Італію, він активно роздавав привілеї знатним родинам. Водночас його вважали одним із найосвіченіших тодішніх правителів, який володів кількома мовами, заснував Неаполітанський університет, допомагав діячам культури. Бажаючи помиритися з церквою, вирушив у Шостий хрестовий похід і навіть захопив місто Єрусалим. Проте римські церковнослужителі настільки його не терпіли, що навіть за таку перемогу не зняли прокляття. Невдовзі Штауфени втратили Сицилію, а потім узагалі щезли з історії Середньовіччя.

Після того, як помер Конрад IV Штауфен, у Німеччині настав період безкоролів’я (1254-1273). Феодали та «духовні імперські князі» вільно почувалися у власних маетностях, яких «наплодилося» близько сотні. Ці клаптикові «провінції» фактично не підлягали імператорові. Ситуацію пробував виправити Рудольф І Габсбург, якого обрали на трон у 1273 р. Він був уже літньою людиною, не володів значними багатствами та угіддями, тому знать сприймала його як залежного і слабохарактерного сеньйора, який, попри те, дуже швидко проявив вольові якості. Із-поміж його вчинків варто виокремити захоплення Австрійського герцогства. І хоча нащадки тимчасово втратили контроль над Священною Римською імперією, Австрія аж до XX ст. перебувала під короною династії Габсбургів.

У XIV ст. до влади прийшла Люксембурзька родина. Її успіхом стала подія 1338 р., відколи депутати рейхстагу ухвалили, що титул імператора не потребує освячення Папи Римського. У 1356 р. Карл IV (1346-1378) видав «Золоту буллу», яка впорядковувала правила обрання правителів Священної Римської імперії. Зокрема, церемонія мала відбуватися в місті Франкфурт-на-Майні на зборах курфюрстів (виборців), куди входили король Чехії, архієпископи Майнца, Тріра і Кельна, пфальцграф Рейнський, герцог Саксонії та маркграф Бранденбурга. Такими чином, імперія, фактично, перетворилася в королівство.

Династія Габсбургів, яка повернулася в XV ст., отримала в спадок розладнану країну. Кожне князівство скликало ландтаг, на якому представники від станів обговорювали місцеві питання. Монархи майже нічого не вирішували. Попри все, Священна Римська імперія не розвалилася, а проіснувала в роздробленому вигляді до початку XIX ст.

Як розвивалися італійські міста в XII-XV ст.?

Упродовж XII-XV ст. Італія розвивалася як розроблена держава. Ще від античних часів вона вважалася найціннішою складовою Римської імперії, а тому, ніби магнітом, притягувала войовничих сусідів. Південь на тривалий період підкорили візантійці, араби, опісля — нормандці. Уже на початку XIII ст. там майже припинилася торгівля. Регіон перетворювався в сільськогосподарський, що ним залишається й по сьогодні. Папську область у Центральній Італії розділили князі та графи, які безперервно воювали між собою, що ускладнювало контакти Півдня і Півночі.

Від XI ст. у Північній Італії рицарі «зливалися» з міщанами, тому не утворювали звичної для Європи феодальні драбини. Ключові ролі відігравали великі міста Флоренція, Венеція, Мілан, Генуя та Болонья, що поступово переросли в держави. їх ремісники славилися високоякісними виробами, а купці заполонили весь європейський простір, продаючи крам зі сходу (тканини, вина, прянощі тощо). Завдяки постійним грошовим надходженням розквітли банки. Скажімо, флорентійська родина Перуцці надавала позики французьким та англійським королям (щоправда, коли ті в роки Столітньої війни відмовилися віддавати борги, кредитори розорилися). Міське повітря вабило й селян. їх навіть спонукали переселятися. Зокрема, в 1257 р. в місті Болонья ухвалили закон («Райський акт»), відповідно до якого переведення будь-кого в стан «тих, які працюють» каралося штрафом тому, хто підкорював, та відрубуванням руки і ноги тому, хто підкорився. Як наслідок, упродовж XIII - XIV ст. чисельність північноіталійських городян сягала десятків тисяч осіб. Деякі міста засновували власні колонії (наприклад, Генуя володіла Кафою (Феодосією) в Криму).

Мовою історичного джерела

Уривок з промови дожа міста Венеція (XV ст.): «Щороку Венеція вивозить у Ломбардію товарів на таку суму: на 100 тис. дукатів конопель, на 25 тис. дукатів бавовни, на 30 тис. дукатів бавовняної пряжі, на 120 тис. дукатів італійської шерсті, на 250 тис. дукатів парчі та шовкову, на 30 тис. перцю, на 64 тис. кориці, на 8 тис. імбиру, на 95 тис. цукру, на 30 тис. швейного та вишивального приладдя, на 120 тис. красильного дерева, на 50 тис. інших барвників, на 250 тис. крейди і на 30 тис. рабів. Я не рахую прибутку від продажу солі (1 млн дукатів). Погодьтеся, що така торгівля дуже вигідна. Подивіться, скільки вона приводить у рух кораблів, щоб перевезти товари в Ломбардію, щоб їхати за ними у Сирію, у Романію, в Каталонію, у Фландрію, на Кіпр, у Сицилію, в усі кінці світу. ... Прибуток купців становить щонайменше 600 тис. дукатів».

На початку XII ст. Флоренція з околицями перетворилася в комуну. Із 1138 р. в ній діяло виборне правління, очолюване консулами та Радою, куди в різні періоди входило 100-150 «депутатів». Окремі питання обговорювали на загальних народних зборах. Флорентійці виступили проти феодалів, які жили неподалік. їх замки зруйнували, а самих переселили в місто. У Венеції правили дещо по-іншому. Її очолював дож, якого обирали пожиттєво. Йому допомагали 6 порадників і колегія 40 мужів, які спільно розв’язували найважливіші проблеми. У XIII ст. венеційці уклали «Золоту книгу», куди записали найвизначніші родини і лише з-поміж них обирали собі керівників. Місто Мілан уважалося осердям Ломбардії. Кілька разів його руйнував німецький імператор Фрідріх І Барбаросса, але воно щоразу відроджувалося. Ремісничі майстерні забезпечили йому промислове піднесення. У XV ст. владу перейняв кондотьєр (керівник найманих військ) Франческо Сфорца. За правління його родини міланці відчули себе не тільки громадянами сильної держави, а й долучилися до творення знаменитої культурної спадщини середньовічної Італії. Отож населення італійських міст переважно утворювало республіки, де управляли народні обранці. Так міщани самостійно порядкували колективним життям. Водночас від XV ст. значно посилилися впливові династії. Подекуди утвердилися олігархи - знатні й багаті люди, які прагнули керувати.

Перевірте себе!

1. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами:

Коли ____ ? Що ____ ? Хто ____ ? Де ____ ? Звідки ми можемо дізнатися про ____ ? Чому ____ ? Як ____ ? Який результат ____ ? Запропонуйте свої запитання однокласникам.

02.12.2022 року 7Б клас

02.12.2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Англія в XI—XV ст. Генріх II Плантагенет.

 «Велика хартія вольностей». Війна троянд.

Парламент — від однойменного англійського слова або французького «парлер» — «говорити»; в багатьох сучасних та середньовічних державах станові законодавчі збори, які повністю або частково обираються народом. 

Як Вільгельм Завойовник підкорив Англію? Що таке «Книга страшного суду»?

Сьогодні Англія — це складова Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії — держави, розташованої на північному заході Європи, на Британських островах, що їх ще давні греки називали Альбіоном. Назва «Британія» вперше з’явилася в період правління Юлія Цезаря. Від наступних і до 410 р. її території перебували під впливом Римської імперії. Упродовж V-VI ст. власне Англію захопили германці: англи, сакси та юти. Місцеві кельти або підкорилися їм, або втекли в країни Європи, або відступили на північ і захід — у Шотландію, Уельс та Ірландію. Однак із початком великих походів вікінгів для англо-саксів теж настали складні часи. «Північні люди» майже безкарно грабували, засновували власні поселення та навіть утворили окремий район Данло, де прижилися за своїми законами вихідці переважно з Данії. Згодом англійський престол зацікавив герцога Нормандії Вільгельма. У 1066 р., перетнувши протоку Ла-Манш разом із добірним військом, він у битві поблизу містечка Гастінгс розбив англо-саксів. Перемога подарувала йому величезні володіння та славне прізвисько в історії — відтоді він іменувався Вільгельмом І Завойовником (1066-1087).

Перший нормандський король Англії нещадно карав будь-який спротив місцевих аристократів і довіряв феодалам зі свого оточення. Країну швидко вкрили споруджені ними замки. Гонінь зазнали й духовні особи, яких також змінили прибульці. У 1086 р. провели докладний перепис населення і майна. Результати обліку записали в «Книгу страшного суду» (вважалося, що англієць мав надавати про себе та родину повну інформацію, як на Божому суді). Згідно із записами, в Англії в XI ст. жило близько 1,5 млн громадян, із яких лише 75 тис. становили міщани. Хоча деякі селяни (їх називали фригольдерами) зберігали особисту свободу, більшість перетворили у вілланів, які виконували повинності та сплачували податки.

Разом з нормандцями в Англію «прийшли» внутрішні чвари, що розгорілися одразу після смерті Вільгельма І Завойовника. Його сини не могли поділити владу, тому воювали аж до знищення, внаслідок чого у 1153 р. нормандська династія вигасла. На англійському троні утвердився рід Плантагенетів

 Чим уславився Генріх II Плантагенет? Що таке «Велика хартія вольностей»?

Король Генріх II Плантагенет (1133-1189) увійшов в англійську історію як один із найвидатніших реформаторів. По-перше, він надавав привілеї містам, звідки отримував чималі кошти, дарунки і, що головне, підтримку проти бунтівних рицарів. По-друге, провів судову реформу, відповідно до якої за невелику доплату вільна людина могла перенести розгляд своєї справи із суду, який підлягав феодалові, в королівський. «Вибивання» зізнань, тобто тортури, скасували, натомість вину встановлювали присяжні. Відомо й про інші тодішні зміни. Скажімо, ввели «щитові гроші». Землевласників не зобов’язували воювати за межами їхніх володінь. Замість того вони вносили до королівської скарбниці певну плату, за котру наймали добре навчених військових, часто — із селян, які залюбки служили лучниками. Вдалим особистим і «державним» успіхом Генріха II Плантагенета виявився шлюб із Еленорою (Елеонорою) Аквітанською. Оскільки вона була єдиною спадкоємицею Аквітанії (історичної провінції на південному заході сучасної Франції), її землі, як посаг, перейшли чоловікові. Території англійської корони зросли в кілька разів і значно перевищували володіння французьких правителів.

Опісля із Плантагенетів уславився Ричард І Левине Серце (1157-1199). У джерелах його описано як взірцевого рицаря та хрестоносця, який майже не перебував удома, залишаючи державу, її престол під опікою молодшого брата Іоанна. А той, щоб наситити постійні воєнні апетити невгамовного «старшого», підвищував податки, всіляко утискав селян і міщан. Ті ж, не розуміючи такого ставлення, свято вірили в «доброго короля», який повернеться з походів та покарає злого, корисливого поганця. Коли ж Ричард І загинув, а брат залишився на престолі й продовжував свавільничати, англійці збунтувалися. (До того ж Іоанн, якого за невдачі прозвали Безземельним, втратив підтримку знаті, зазнав дошкульних поразок у протистоянні з французами.) У 1215 р., після перемоги повстання, він підписав «Велику хартію вольностей» — унікальний документ, який (сукупно ще з кількома) виконує роль британського основного закону дотепер. «Хартія...» або, як ще її називають, «Маґна карта» забороняла монархові самовільно підвищувати податки. Для обмеження єдиновладдя збиралася рада із двадцяти п’яти баронів, які у разі зловживань мали право оголосити вінценосця поза законом і розпочати проти нього силові дії. Окремі статті закріплювали вольності духовенства, рицарів і «тих, які працюють».

Наступники Іоанна Безземельного намагалися скасувати підписані ним закони. У 1265 р., після чергового народного повстання, зібрався перший англійський парламент, куди входили представники церковної та світської знаті, по два рицарі від кожного графства і по двоє міщан від кожного великого міста. Хоча скликання ініціювали повсталі, очолювані графом Симоном де Монфором, надалі народних представників королі використовували у своїх цілях. Наприклад, саме парламентарі затверджували початок Столітньої війни, обговорювали та схвалювали підвищення податків, ухвалювали вигідні повелителям рішення. 

Чому розпочалася і як розгорталася Війна троянд?

У середині XV ст. Столітня війна виснажила Англію до краю. У країну поверталися переможені рицарі. Підкошені невдачами й озлоблені, вони взяли активну участь у внутрішніх усобицях, що розгорілися внаслідок династичної кризи. У боротьбу за престол втяглися представники родин Йорків, геральдичним знаком яких була червона троянда, і Ланкастерів, що мали своїм символом білу троянду. Тому й протистояння назвали Війною троянд (1455-1486). Обидві династії мали рівні претензії на владу і відчайдушно її домагалися.

Невпинні бої, що тривали понад тридцять років, занапастили країну. Загинули найкращі рицарі. А отже, досвідчені феодали віддалилися від державного життя. У результаті на трон усівся Генріх VII Тюдор, далекий родич Ланкастерів. Він помирив сторони, що ворогували, одружившись із Єлизаветою Йоркською (при цьому символічно додав до свого герба Білу Троянду). Опираючись на парламент, джентрі («нових дворян») та міщан, Генріх VII поступово перетворився в беззаперечного монарха Англії. Династія Тюдорів правила до XVII ст. 

29 листопада 2022 року 7Б клас

29 листопада 2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Франція в XI—XV століттях.

 Столітня війна

Як королі Франції розвивали країну в XI-XIV ст.?

Після Верденського поділу імперії Карла Великого правителі Франції бажали панувати в Європі. Однак на шляху до своєї мети вони зустрілися з двома неподоланними перешкодами. Перша — це феодальна роздробленість країни. Герцоги Аквітанії, Бургундії, графи Тулузи, Шампані, Фландрії та інші впливові феодали визнавали королів «першими серед рівних», але не головними. Другою перешкодою стали руйнівні набіги норманів. Уже в 845 р. вікінги здобули та розграбували місто Париж. Страждали й інші адміністративні й торгові центри. Наприклад, упродовж IX ст. Нант нищили 6 разів. «Перші серед рівних» не могли зупинити жорстоких нападників, тому джерела зафіксували їх глузливі прізвиська: Карл І Лисий, Людовик II Заїка, Карл III Простакуватий (у 911 р., як ви пам’ятаєте, саме він віддав Нормандію данцеві Роллону).

У 987 р. на троні опинився Гуго Капет, який започаткував династію Капетингів. Укладаючи шлюби з іншими європейськими вінценосними сім’ями (скажімо, Генріх І одружився з Анною, донькою руського князя Ярослава Мудрого) та опираючись на вірну знать, нащадки родини зуміли втримати владу. Якщо в першій половині XII ст. французького короля ще могли пограбувати в лісі (ота неприємна оказія сталася з Людовиком VI), то вже з Філіпом II Августом (1180-1223) такого аж ніяк не могло трапитися. Він розширив кордони, підкорив Нормандію та Прованс, поскуповував графства, забрав помістя у феодалів, які зрадили, вигнав із країни юдеїв, привласнивши їхнє майно. А ще — започаткував Королівську раду, яка об’єднала вірних рицарів і знавців законів, Скарбничу палату, службовці якої контролювали прибутки. 

Судову систему вдосконалив Людовик IX Святий (1226-1270). За його наказом, усі місцеві суди підпорядкували Паризькому. Також визначили особливий період — «40 днів короля», коли будь-яку суперечку між феодалами вирішували мирно, але за участі монарха. Роль центральної влади посилив Філіп IV Красивий (1285-1314), який узагалі вважав, що воля короля — єдиний закон. Надзвичайно вродливий, він виявився і наполегливим правителем, який підкорив чи знищив чимало супротивників. Але у вирішальні миті монарх прислухався до «думки народу». У 1302 р. Філіп IV скликав станово-представницькі збори — Генеральні штати. З їхньою допомогою він обмежив апетити пап римських. Рицарі та міщани (позаяк депутати від духівництва опинилися в меншості) підтримали не одне рішення проти церковних посадовців. (У 1308 р. пап узагалі переселили в місто Авіньйон на 70 років.) Щоправда, надалі Генеральні штати збиралися нерегулярно: здебільшого для задоволення потреб королів. Урешті, й династія Капетингів згасла в 1328 р. 

Як розгорталася Столітня війна? Чому французи вважають Жанну д’Арк національною героїнею? 

Через кілька днів після впокоєння останнього з Капетингів влада перейшла до родини Валуа (1328-1589). Однак англійський король Едуард III Плантагенет (1312-1377) уважав, що має вагоміші права на французький престол. Суперечка за корону стала головною причиною Столітньої війни (1337-1453). Перші битви, зокрема, морська в затоці Слейс (1340 р.), сухопутні поблизу міст Кресі (1346 р.) та Пуатьє (1356 р.) показали перевагу англійців. Адже їх армія складалася не тільки зі знатних рицарів, а й із простих людей, дисциплінованих, які вміли воювати. Король Едуард III примусив феодалів стати в піший стрій і захищати лучників, набраних із вільних селян. Тогочасне французьке військо продемонструвало геть протилежну готовність. У ньому «люди, які воюють» не слухали своїх командирів, а тому билися безладно. Для прикладу, поблизу Пуатьє французи, які кількісно переважали супротивника вдвічі, зазнали розгромної поразки, втративши 5-6 тис. загиблими, пораненими та полоненими. На початку XV ст. ситуація взагалі видалася плачевною: англійці захопили місто Париж та чимало інших із довколишніми землями. Деякі місцеві аристократи не проти були віддати трон ворогам, і дофін (спадковий принц) Карл VII (1422-1461) опинився перед загрозою втрати корони. Батьківщину врятувала молода дівчина — Жанна д’Арк. Уважалося, що вона народилася в селянській сім’ї, однак сьогодні історики доводять її імовірне високе походження. У 1429 р. вона з’явилася при дворі дофіна і переконала його в своїй рятівній місії. Гостя стверджувала, що Бог дав їй видіння, де показав звільнення міста Орлеан, вигнання англійців та коронування Карла VII. Будучи в безвихідному становищі, той погодився на допомогу. Отримавши добірне військо і командування над ним, Жанна д’Арк відвоювала «місто Авреліана». Натхненні вірою в перемогу французи назвали свою героїню Орлеанською дівою. Вже 1429 р. вона визволила місто Реймс, і Карл VII прийняв корону в старій столиці франкських володарів. Однак згодом через зраду рятівниця потрапила в полон до англійців. Її звинуватили в чаклунстві та носінні чоловічого одягу (страшний злочин для середньовічної жінки!). У 1431 р. Орлеанську діву, як відьму, спалили на вогнищі в місті Руан. Проте її жертовна смерть зуміла об’єднати французів та дарувати їм перемогу. Король повернув собі місто Париж, провінції Нормандію й Шампань. У 1453 р. англійці втратили місто Бордо (столицю Аквітанії), і Столітня війна закінчилася. 

 Яку внутрішню діяльність проводив Людовик XI? Як Франція перетворилася в абсолютну монархію? 

Зі Столітньої війни Франція вийшла зруйнованою, спустошеною. Наприклад, кількість мешканців міста Париж зменшилося з 300 тис. до приблизно 45 тис. Що вже говорити про незахищені мурами поселення? У битвах загинуло чимало знатних феодалів. їм на заміну у військо залучали професійних найманців не завжди шляхетного походження. Керівні посади купували освічені та заможні міщани.

Упровадженням нових порядків перейнявся король Людовик XI (1461—1483) Він іще з юних літ вважався вправним інтриганом. Змужнівши, незворушно усував вихідців із родовитих сімей, натомість оточив себе людьми незнатного походження, але талановитими та дієвими. Монарх зневажав розкіш, у простому вбранні гуляв вулицями міст, вишукував причини, аби покарати багатих і привласнити їхнє майно.

 війнах Людовик XI розраховував більше на хитрість, аніж на силу. Хоча він уклав союз зі швейцарцями (найкращими європейськими найманцями XV-XVI ст.), у відкриті сутички з ворогами намагався не вступати. Єдиним, хто наважився йому протистояти, виявився бургундський герцог Карл Сміливий. Він — грошовитий і титулований — змалку виховувався в рицарських традиціях, а тому в дорослому віці витрачав немало коштів на утримання власного двору, проведення банкетів, полювань і турнірів. Одного разу допоміг королеві врятуватися від смерті, однак той не запам’ятав доброї послуги. Між конкурентами розпалилися виснажливі й довготривалі внутрішні війни. У 1477 р. Людовик XI намовив людей з оточення Карла Сміливого вбити сеньйора. Провінцію Бургундія долучили до королівських володінь. Таким чином відбулося об’єднання Франції під владою абсолютного монарха. 

Як Франція долала феодальну роздробленість? Які заходи, що їх реалізували французькі королі, ви вважаєте результативними? Яке з двох словосполучень: «станово-представницькі збори», «Генеральні штати» є «ширшим», а яке — «вужчим»? Поясніть логіку підпорядкування. Складіть речення зі словосполученням «Генеральні штати». Запишіть його в зошити. 

22 листопада 2022 року 7Б клас

22 листопада 2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Реконкіста. Династична унія Ізабелль І і Фернандо II 

та утворення Королівства Іспанія.

Династична унія — від поєднання слів «династія» — «родина» і «унія» — «об’єднання, союз»; об’єднання двох держав, що зберігають власні кордони, закони та інтереси, але управляються однією династією, зазвичай утвореною в результаті шлюбу.

Кортеси — від іспанського слова «кортес», що походить від слова «корте» і означає «королівський двір»; у державах Піренейського півострова станові збори, де разом зі знаттю й духовенством засідали та радилися представники від міст і вільних селян.

Реконкіста — від однойменного іспанського слова, що означає «відвоювання»; в 718-1492 рр. війна християн за звільнення Піренейського півострова з-під мусульманського володарювання. 

Що таке Реконкіста, скільки часу та як вона відбувалася?

Як уже йшлося в одному з попередніх параграфів, у 709 р. араби висадилися на території Піренейського півострова та розпочали його конкісту («завоювання»), У 711 р. мусульманські війська перемогли армію Вестготського королівства. Король загинув, знать перейшла на бік переможців, вливаючись в їх бойові лави та приймаючи іслам. За кілька років чи не вся колишня римська провінція Іспанія опинилася під владою іновірців. Але вже в 718 р. християни завдали їм відчутної поразки в битві поблизу поселення Ковадонга. Той рік уважають точкою відліку Реконкісти — поступового звільнення з-під мусульманського володарювання. Однак, якщо півострів «втратили» за неповних сім років, то відвоювати його в маврів (так іспанці називали арабів) удалося лише за понад сім століть.

Реконкіста стартувала з гірських районів північної Іспанії. Позаяк у височинах арабській кінноті не вдавалося проявити свої кращі бойові якості, королівства Арагон, Кастилія, Леон і Наварра зуміли вистояти у виснажливій боротьбі із загарбниками. Окрім того, іспанцям надходила допомога з Франції, Італії та Німеччини. Європейські рицарі активно брали участь у поверненні християнських земель, тому вже в Х-ХІ ст. успіхи Реконкісти стали очевидними. Однак у 1086 р. ситуацію змінила гірка невдача християн у битві поблизу поселення Саграхас (Заллак). Чи не вперше у світовій історії ворожі сторони домовилися про день протиборства. Араби не бажали брати зброю в руки в п’ятницю. Юдеї, яких налічувалося чимало у війську мусульман, протестували проти кровопролиття в суботу. Християни ж не хотіли січі в неділю. Зрештою, обрали понеділок, що виявився для рицарів трагічним. Великі втрати, яких вони зазнали, ще на століття сповільнили процес відвоювання. Лише в 1212 р. в битві поблизу містечка Лас-Навас-де-Толоса, іспанці здолали збройні сили маврів. Відтоді араби перейшли до оборони, реконкістадори ж тіснили їх на південь.

адалі іспанці відвоювали місто Кордова. Згодом під їх натиском не встояли Севілья, Валенсія, Мурсія. Щоправда, в XIV ст. міжусобні війни європейців загальмували наступ, але араби чубилися між собою ще більше. Через це впродовж XV ст. під їх владою залишався лише Гранадський емірат. На початку 1492 р. кастильсько-арагонське військо захопило місто Гранада, таким чином завершивши Реконкісту. Рештки чужоземної армії втекли в Північну Африку.

 Яким було іспанське суспільство в XI-XV ст.?

Реконкіста постійно потребувала людей, які не тільки воювали би проти маврів, але й заселяли звільнені землі. Через це в християнських королівствах Іспанії ставлення до «тих, які працюють» відрізнялося від ставлення до них в інших країнах Європи. На верхньому щаблі феодальної драбини, беззаперечно, перебували королі, нижче — служителі церкви та гранди (знатні багачі). Високим статусом також пишалися ідальго — феодали-воїни, на плечі яких ліг основний тягар бойових дій. В Іспанії діяли духовно-рицарські ордени (Калатрава, Алькантара), що володіли замками й чималими угіддями.

Піренейські міста швидко посіли вигідні позиції в середземноморській торгівлі. Іспанські купці збагачувалися, продаючи рибу, шкіри, вовну, сіль, зерно, вино й олію. Від XII ст. широко використовували найману працю, створювали ремісничі цехи. Окрім того, чималі прибутки отримували селяни, які постачали продукти рицарям і міщанам. Унаслідок цього прості люди домоглися певних політичних прав. Ще від 1137 р. в королівстві Леон збиралися законодавчі збори (кортеси), але залучення до їх роботи представників третього стану відбулося тільки у 1188 р. Відтоді разом зі знаттю і духівництвом засідали й радилися представники від міст і вільних селян. Вже у XIV ст. кортеси стали звичними на Піренеях.

Іспанське суспільство вирізнялося тим, що стан ідальго не був закритим. Усякий міщанин, який міг купити бойового коня, зброю, зрівнювався у правах із феодалом. Подекуди це робили примусово, адже війська потребували рицарів. Однак, незважаючи на обіцянки, жителі міст не бажали ставати «тими, які воюють» і віддавали перевагу звичному повсякденню. 

 Як відбувалося об’єднання Іспанії? Що таке «династична унія»?

Правителі християнських королівств на території Піренейського півострова здавна родичалися. їх зближенню також сприяла спільна боротьба проти арабів. Уже в 1230 р. Кастилія, Леон, Астурія та Галісія об’єдналися в потужне Кастильське королівство з населенням близько 6 млн осіб. Королівство Арагон, де проживало майже 1 млн людей, за величчю посідало друге місце. В обох визрівали об’єднавчі мрії, що незабаром зреалізувалися.

У 1469 р. Ізабелль І Кастильська вийшла заміж за Фернандо II Арагонського. Ця династична унія визначила майбутнє єдиної Іспанії.

Певний час шлюб тримали в таємниці. Лише в 1479 р. «молодята» остаточно стали правити в Кастилії, Леоні та Арагоні. Тоді ж і створили Королівство Іспанія. За перемогу над маврами їх прозвали «католицькою королівською парою», яка керувала під девізом: «Ізабелль та Фернандо — рівнозначні та рівноцінні». Успішна Реконкіста підвищила їх авторитет та віддала їм у руки фактично необмежену владу. Кортеси збиралися лише для висловлення думок. Духівництво та рицарі вже не брали участі в зборах. Міщани, які залишилися, обговорювали другорядні питання податків.

Позаяк співправителі виявилися фанатиками католицизму, посилилися цькування юдеїв і мусульман. їх змушували вихрещуватися задовго до завершення Реконкісти, але це не рятувало від гонінь. Хоча чимало наверталися в християнство, перед страхом розправ їм доводилося втікати за кордон. Втечами насамперед рятувалися ремісники та купці, що спричинило занепад господарства. Водночас саме Ізабелль І повірила італійцю Христофорові Колумбу й оплатила його пошуки короткого морського шляху в Індію. У 1492 р. він «випадково» відкрив Америку, що згодом збагатила Іспанію та перетворила її на велику колоніальну державу. 

Хрестові походи — від латинського словосполучення «експедішйонс сакрае», що означає «священні експедиції»; середньовічні воєнні кампанії християн, які присягнули Богові звільнити Святу землю від мусульманського ярма.

Духовно-рицарський орден — від однойменного німецького слова або латинського «ордо», що означають «ряд», «порядок»; у Західній та Центральній Європі — релігійно-військові організації, що створювалися в період Хрестових походів під керівництвом католицької церкви та з метою поширення її впливу.

Що таке хрестові походи? Чому вони почалися? 

У XI ст. узбережжя Середземного моря належало християнським і мусульманським країнам, Візантійській імперії. Жителі занедбаних європейських містечок із заздрістю слухали напівказкові розповіді про багатства Сходу. Паломники й купці захоплено повідомляли про місто Єрусалим, у якому був Гріб Господній. Хоча арабські володарі загалом не чинили перешкод прочанам і торговцям, думка про повернення Святої землі (переважно сучасної Палестини) укорінилася в головах християн. Ситуацію підігріло вторгнення турків-сельджуків, які завдали поразок як арабам, так і візантійцям. Становище Візантії виявилося настільки складним, що імператор звернувся по допомогу до Риму. Папи зрозуміли це прохання по-своєму. Навіть коли ромеї зупинили натиск нападників, римське духовенство вважало, що потрібно вирушати рятувати східних одновірців. До того ж, переможна визвольна оборудка відвернула би увагу рицарів, які безперестанку гризлися в Європі. Зваживши ймовірні плюси майбутньої війни, в 1095 р. Папа Римський Урбан II на Клермонському соборі оголосив про початок хрестового походу. 

Хрестові походи — це воєнні кампанії християн на Схід для визволення Святої землі з-під влади мусульман. Задум Урбана II спрацював. Рицарі й простолюдини нашивали хрести на власних одежах, озброювалися та натовпами ринули в Палестину. Спочатку бойове щастя було на боці європейців. Між турками-сельджуками розгорілася внутрішня колотнеча, тому під час Першого хрестового походу (1096-1099 рр.) християнське воїнство захопило місто Єрусалим (1099 р.) та прилеглі терени. Однак встояти під тиском мусульман не вдалося. Другий хрестовий похід (1147—1149 рр.) завершився поразкою. Третій (1189-1192 рр.) очолили видатні правителі: німецький імператор Фрідріх І Барбаросса, французький король Філій II Август та англійський — Ричард І Левине Серце. Проте через суперечки та чвари вони також не досягли успіху. Території, захоплені раніше, поступово відвойовували попередні володарі.

Походи, що відбувалися в XIII ст., лише погіршували ситуацію. Під час Четвертого (1202-1204 рр.) замість погрому мусульман рицарі вдерлися в місто Константинополь і пограбували його. Це завдало важкого удару Візантії, яка перестала існувати як єдина імперія й відродилася через 60 років, а найгірше — руйнування «другого Риму» поглибило розлам між західними і східними християнами. Безладні й відчайдушні спроби хрестоносців захопити Північну Африку теж завершилися катастрофічно. Зрештою, завойовницький запал пішов на спад. У 1291 р. мусульмани захопили місто Акра — останню християнську твердиню в Єрусалимському королівстві. Хоча час від часу (навіть у XV ст.) феодали натякали на нові хрестові походи, далі задумів справа не рухалася. 

Які держави хрестоносці утворили на Сході?

Після захоплення міста Єрусалим та інших завойовники поводилися зовсім не по-християнськи. Вони з незрозумілою жорстокістю винищували мусульман та юдеїв, руйнували мечеті та синагоги, водночас створювали нові держави. Так, у результаті Першого хрестового походу постали Єрусалимське королівство, князівство Антіохія, графства Тріполі та Едесса. Три останні визнавали зверхність єрусалимського короля, але недовіра призводила до усобиць і внутрішніх заворушень, тому й підривала їхню міць. Хрестоносцям заледве вдавалося забезпечувати себе продуктами харчування і зброєю. Візантійці товарів не постачали, тому провіант та спорядження привозили італійці з міст Венеція, Піза та Генуя. В обмін на те отримували привілеї на продаж східних товарів у Європі.

У новостворених державах система влади нічим не відрізнялася від європейської. Території поділялися на баронії (власність баронів), а барони — на феоди. Важливі рішення король схвалював спільно зі знаттю. Правосуддя вершили феодали. Прибулі християни осідали в містах, натомість у селах залишалися переважно мусульмани. Містяни та селяни віддавали данину, відбували повинності. Додатково розплачувалися місцеві жителі. Загалом християни та мусульмани співіснували відособлено, ставилися один до одного вороже, вимушено корилися сеньйорам.

Історики досі сперечаються, чи в таких умовах відбувався культурний обмін? Уважається, що саме від азійців європейці запозичили герби, голубину пошту, арбалети, навчилися споруджувати вітряні млини, стелити килими, мити руки перед вживанням їжі, одягатися в атлас і оксамит, носити бороди, фарбувати природними барвниками, вирощувати гречку, лимони, фісташки, кавуни й дині. Та очевидно, що й до 1096 р., і після хрестових походів Схід і Захід жваво взаємодіяли, взаємозбагачувалися духовно та культурно.

Які духовно-рицарські ордени постали внаслідок хрестових походів? 

Чисельність християнських армій у Святій землі не могла бути великою. Тому папи римські заохочували феодалів вступати в духовно-рицарські ордени — релігійно-військові організації, що зобов’язувалися боронити прочан і захоплені території від мусульман. Коли рицар долучався до ордену, він назавжди відмовлявся від шлюбу, присягався коритися старшим, жити скромно та бідно. Йому дозволялося не дотримуватися церковних постів, натомість, мусів зі зброєю в руках обстоювати інтереси церкви. Під заборону підпадали розваги, особливо — турніри. Усі ордени очолювали великі магістри, які підпорядковувалися Папі Римському.

Важливі питання обговорювали на загальних зборах. Орденам належали замки та великі земельні ділянки із залежними селянами, причому не лише на Сході. А отже, дуже скоро вони перетворилися на заможні, потужні угруповання, що впливали на духовних та світських лідерів.

У 1070 р. в місті Єрусалим італійські купці створили госпіталь (лікарню) святого Іоанна, де зцілювали спочатку паломників-християн, а згодом — рицарів-хрестоносців. У 1113 р. заклад перетворили в Орден іоанітів (госпітальєрів), який узявся опікуватися хворими й пораненими та водночас воювати проти мусульман. Німецькі рицарі, які прибували в Палестину, в 1196 р. започаткували Тевтонський орден, що складався переважно з вихідців із «тевтонських» (східнонімецьких) теренів. На початку XIII ст. він розгорнув діяльність у Пруссії, де вступив у довготривалі війни проти прибалтійських язичників. (Обидва ордени в дещо зміненому вигляді діють донині, їхні учасники займаються благодійністю.)

Чи не найвідомішим духовно-рицарським об’єднанням став Орден храмовників (тамплієрів), заснований у 1118 р. Завдяки щедрій підтримці Риму та жертводавців представники його верхівки швидко розбагатіли. Після того опанували й налагодили таємні банківські послуги. Наприклад, купець в одному місті залишав гроші в домі ордену, де отримував зашифрований чек. Прибувши до іншого міста, він відвідував місцеве «відділення рицарського банку» теж у домі ордену, віддавав чек, натомість повертав кошти. Такі безпечні послуги користувалися довірою і популярністю навіть серед прочан. Водночас тамплієри безжально ставилися до ворогів, часто воювали з мусульманами, брали участь у конфліктах християнських держав на Сході. Коли ті припинили існування, орден перебрався у Францію. 

Розкажіть про мотиви хрестових походів, використовуючи слова і словосполучення «Західна церква», «Папа Римський», «Свята земля», «місто Єрусалим», «християнізація», «хрестоносці». Б. Чому духовно-рицарські ордени розробляли доволі суворі правила для своїх учасників?  

Як ви гадаєте, чому період хрестових походів тривав майже два століття, а кожен із них — лише від одного до шести років? Представники яких суспільних станів брали участь у походах? Чи долучалися жінки до походів? Віднайдіть потрібні вам факти, використовуючи пошуковий сервіс «Ґуґл». 

8 листопада 2022 року 7Б клас

8 листопада 2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Скандинавія в Середньовіччі. Походи вікінгів та їхні завоювання.

Вікінги — від однойменного давньоскандинавського слова, що означає «пірати», або від давньонорвезького, що означає «люди з фіордів», «люди з портів», або від німецького «vik» — «затока», «фіорд»; у VIII—XI ст. воїни-мореплавці зі Скандинавії. 

8 листопада 2022 року 7Б клас

8 листопада 2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Середньовічні держави: від роздробленості до станово-представницьких монархій. 

Монархія — від грецьких слів «моно» — «один» і «архе» — «влада», що означають «єдиновладдя»; 1) правління, за якого найвища влада належить одній особі — монарху (королеві, князеві, ханові, султанові тощо); 2) держава, де править монарх.

Станово-представницька монархія — держава, де монарх, правлячи, опирається на збори представників від деяких станів суспільства.

Феодальна роздробленість — від поєднання слів «феодальний» і «роздроблений» — «роз’єднаний»; розподіл держави на незалежні і напівнезалежні володіння, які слабко підпорядковувалися королівській владі. 

Опрацюйте матеріал:

У періоди раннього та високого Середньовіччя королі не могли похвалитися авторитетом і міцною владою. Зокрема, їм важко вдавалося виконувати два ключові обов’язки — забезпечувати мир та гарантувати дотримання законів. Самоуправство, насильство, грабунки — це «візитки» тієї доби. Вироки судів, укази можновладців виконувалися абияк. Громадяни часто вчиняли самосуди, вдавалися до кровної помсти, для встановлення справедливості проводили «судові поєдинки» (двобої, перемога в яких визначала, на чиєму боці правда). Чи не в кожному регіоні порушення і злочини каралися за місцевими традиціями. Скажімо, кутюми (звичаєві правила: спочатку — усні, згодом — письмові) у Франції проіснували аж до 1804 р., коли їх витіснив кодекс (збірник законів) Наполеона Бонапарта. Загалом складається враження, що тоді нікого не цікавило правосуддя так, як розуміємо його ми.

Повелителі теж не відставали від підданих. Вони воліли за краще змагатися в збройних сутичках, аніж вирішувати суперечки мирними законними способами. Наприклад, у 1282 р. за володіння Сицилійським королівством відбулася дуель між Педро III Арагонським і Карлом Анжуйським. Спершу дуелянти домовилися битися один на один, але Карл заявив, що молодший за віком, здоровіший, а тому не бажає безславної здобичі. Тоді вирішили привести із собою по сотні кращих рицарів і зустрітися біля міста Бордо, що у Франції, але забули узгодити час початку «судового поєдинку». Вранці на поле бою прибув Карл і, не побачивши супротивника, оголосив про свою перемогу. Після обіду з’явився Педро III і за відсутності опонента заявив, що Сицилійське королівство належить йому.

Водночас у ХІІ-ХІІІ ст. в Європі зароджувалися думки про об’єднання суспільства довкола рішучих і «непогрішних» королів. Формувався образ ідеального державця, який би повсякчас розширював кордони, утверджував християнську віру, вгамовував феодальні усобиці, дотримувався давніх прав та надавав нові привілеї. Слабші феодали гуртувалися біля сильного королівського двору, шукаючи захисту від нахабних герцогів і графів. Захисту також потребували міщани. Ремісники й купці воліли рухатися безпечними шляхами, щоби вільно збувати вироблені товари. Королі потрохи реагували на вимоги, продаючи містам права на самоуправління, що визволяло їх із-під влади світських сеньйорів. Навзаєм ті «жертвували» до королівських скарбниць чимало грошей, що дозволяло їх власникам скуповувати землі, фінансувати військо та загалом, почуватися монархами. 

Набуваючи необмежених повноважень, королі не могли обійтися без підтримки церкви. Та теж часто виступала на боці перших осіб. Духовенству дошкуляли постійні війни, що розорювали їхні помістя, а також настирливі феодали, які претендували на церковні й монастирські землі. Тому обидві сторони прагнули взаємовигідного співіснування. У XIII ст. як правителі, так і служителі культу, раз у раз оголошували «Божий мир», тобто забороняли воювати під час постів, релігійних свят, у дні, пов’язані зі спогадами про події з життя Ісуса Христа (з вечора середи до ранку понеділка). Оскільки в році налічувалася чи не половина таких знакових дат, воєнні дії, здається, мали би припинитися. Але рицарі мало зважали на заборони. Для того, щоб їх покарати (стягнути великі штрафи), знову ж таки зверталися до королів. 

Зближення держави і церкви символізувала процедура коронування. Проводячи ритуал, представник вищого духовенства освячував і благословляв нового монарха, мовби передаючи йому таїнства християнства. Тому вважалося, що королі наділені надприродною силою. Приміром, носії французької корони під час урочистостей буцімто зцілювали хворих на золотуху. І хоча у джерелах XIII-XIV ст. зафіксовано лише «рукопокладення», французи вірили, що ними керують дивотворці.

Однак посилення позицій церкви не завжди відбувалося спокійно. Упродовж ХІІ-ХІІІ ст. католицькі очільники та королі конкурували за те, чия влада має бути вищою. Так, у Центральній Італії (в Папській області) порядкувало виключно духовенство. Доволі завзято втручався в державні справи Папа Римський Інокентій III (1161-1216). Він тимчасово підпорядкував собі Сицилійське королівство, заборонив богослужіння у Франції, відлучив від церкви англійського короля, впливав на португальських, арагонських та болгарських правителів, подейкують, навіть від галицько-волинського князя Романа Мстиславовича вимагав послуху. Однак після його смерті втручання в порядки панівних родин припинилися, а в XIV ст. папи римські взагалі перетворилися на слухняних виконавців волі французьких монархів.

На власних землях сеньйори почувалися надто вільно. Королі дозволяли їм управляти чималими територіями, селяни сумлінно сплачували податки та виконували повинності. У межах помість можна було виокремлювати наділи і віддавати їх охочим, створюючи таким чином армії васалів. Здавалося, живи і радій! Часто заможні феодали відмовлялися воювати, якщо не бачили вигоди. Однак невпинне бажання нажитися за рахунок сусідів штовхало землевласників до внутрішніх воєн. Тому впродовж Х-ХІІІ ст. в Європі тривав період «феодальної роздробленості», коли в межах однієї держави існувало чимало незалежних або напівзалежних клаптиків-володінь. І хоча центральна влада належала монархові, він не міг примирити й згуртувати рицарів, які ворогували. Необхідно виокремити кілька причин феодальної роздробленості. Зокрема, різні регіони мали власні культурні традиції, наприклад, населення розмовляло різними діалектами. Між цими регіонами існував поганий зв’язок, що сприяло їхній ізоляції. Окрім того, королівська влада була слабкою і спиралася на феодалів. Останні ж, користуючись принципом васал мого васала — не мій васал, ставилися до короля (і один до одного) дуже вільно. Це створювало передумови для роз’єднання.

«Вікно можливостей» для подолання роздробленості відкрилося в XII-XIV ст. Збільшення чисельності населення сприяло розвиткові міст. Після введення нових податків для міщан королівські скарбниці повнилися грошима. Зростала роль центральних судів. Засновувалися вищі навчальні заклади, де готували знавців законів і чиновників. Загальна втома від постійних війн призвела до неприйняття насильства. Поставали парламенти, або представницькі органи, коли інтереси громадян відстоювали обрані ними депутати. Тобто на спільних зборах, разом зі знатними феодалами, державні проблеми розв’язували представники від духовенства й міщан. Такі зібрання в різних країнах отримали різні назви. В Іспанії — це кортеси, в Англії — парламент, у Франції — Генеральні штати, в Німеччині — ландтаг, у Польщі, Чехії та Угорщині — сейм. 

Представницькі органи не були по-справжньому демократичними. Зазвичай взяти участь у них запрошували монархи. Подекуди місце в парламенті гарантувалося привілеями. Обранці охочіше дбали про особисті або станові інтереси, аніж про загальні. Однак їхнє невдоволення підвищенням податків чи небажання вести війни якоюсь мірою віддзеркалювали прагнення середньовічних суспільств. У результаті упродовж XII-XIV ст. в Європі почали формуватися станово-представницькі монархії — держави, де парламентарі обмежували одноосібну владу правителів. Натомість ті зловживали своїм становищем, спрямовуючи нібито «народну волю» проти недругів. Коли «старі» землевласники майже винищили один одного в численних протиборствах, ніхто не зміг завадити монархам повертати всю владу. Ослаблені «парламенти» теж не могли цьому опиратися, тому від кінця XV - початку XVI ст. станово-представницькі монархії більшості країн Західної Європи перетворювалися в абсолютні з необмеженою королівською владою. 

Розташуйте словосполучення та слова «станово-представницька монархія», «абсолютна монархія», «феодальна роздробленість», «монархія» в логічній послідовності. Поясніть свої міркування. Якщо можете, назвіть держави, які розвивалися згідно з укладеною Вами послідовністю. Над кожним поняттям напишіть дати відповідних періодів європейської історії. 

4 листопада 2022 року 7Б клас

4 листопада 2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Урок узагальнення. Тематичне оцінювання.

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=8459061 

1 листопада 2022 року 7Б клас

1 листопада 2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Аскетизм — форма поведінки, яка передбачає придушення бажань, відмову від розкоші й навіть більшості зручностей, обмеження в їжі та сні, завдання собі фізичних страждань із метою спокутування гріхів.

Папа римський — вищий титул, глава католицької церкви.

Патріарх — вищий титул глави православної церкви. У Середньовіччі — глава православної церкви, який підпорядкувався візантійському імператорові.

 Абат — настоятель католицького монастиря.

Монастир — місце проживання ченців, відділене стінами від зовнішнього світу.

 Реформи — зміни, перетворення якихось сторін життя.

Схизма — розкол християнської церкви 

Клюнійський рух, як його назвали, поступово поширювався. Деякі з клюнійських ченців ставали єпископами, абатами і почали наводити лад у церковному житті. Нарешті один із них став папою Григорієм VII. Він розгорнув боротьбу за втілення в життя ідей клюнійців. Упродовж 1073—1085 рр. ним були проведені реформи 

Прочитайте текст, дайте відповіді на запитання:

Релігія і церква в Середні віки відігравали величезну роль. Усе життя людини, її свідомість були пройняті вірою. Уявлення жителя Середньовічної Європи про Бога, світ і людину впродовж багатьох віків формувалися на основі християнства. Згідно з християнською традицією, людину створив Бог, наділивши її особливими якостями: душею, розумом, мовою, почуттями, красою, силою. Сама природа, живі істоти були створені Богом заради людини. Проте перші люди — Адам і Єва — ослухалися Бога, вчинивши гріх — перший, або первородний. За це вони були вигнані з раю. Людина стала смертною, слабкою, нещасною. Душа будь-якої людини страждає, бо ув’язнена в гріховному тілі. Добрі якості, почуття, вчинки людей називали чеснотами, погані — гріхами.

Ворогами людини були сім її «смертних гріхів»: гординя, заздрість, гнів, лінощі, жадібність, марнотратство, ненажерливість. Ці гріхи штовхали людину на брехню та злочини.

Усі віруючі повинні були приходити до священика на сповідь. Ідеалом середньовічної людини був аскет. Так називали людей, які заради любові до Бога відмовлялися від рідних, усіх задоволень і багатств. Люди вірили, що після смерті душа може потрапити або в пекло, або в рай. Усі дуже боялися пекла.

На Заході поступово склалося уявлення про чистилище — місце, де душа може очиститися від дрібних гріхів і потрапити в рай.

Середньовічна людина вважала, що час створений Богом, і тому все життя проходило за дзвоном церкви. Сам відлік часу вівся від народження Христа.

 Християнська церква в IV—VI ст. 

Відтоді, як у 313 р. імператор Константин І Великий дозволив християнам відкрито сповідувати свою віру, і до того моменту, коли припинила своє існування Римська імперія, християнська церква перетворилася на могутню організацію, яку не змогла знищити навіть варварська навала. Авторитет римського єпископа поступово зростав. Це пояснювалося тим, що для тогочасних людей Рим був одним із центрів світу. Римського єпископа стали називати, як і верховного жерця Стародавнього Риму, великим понтифіком або «батьком церкви» (папою).

Цікаво знати

Першим римським єпископом вважали одного з найближчих учнів Ісуса Христа — апостола Петра, тому всі папи римські вважали себе наступниками цього апостола. Перехрещені золотий і срібний ключі апостола Петра стали першим символом папської влади. Другим символом є тіара — головний убір, який папа одягає під час урочистостей. Основою папської тіари є митра — особлива висока шапка. Символами влади єпископів також є перстень й особливий посох.

На першому церковному соборі 325 р. в місті Нікеї римського єпископа було визнано єдиним патріархом (головою) церкви на Заході. На Сході християнську церкву очолювали чотири патріархи: константинопольський, олександрійський, антіохійський і єрусалимський. На Нікейському соборі аріанство було визнано єрессю — «помилковими поглядами», відступом від християнського вчення, а тих, хто підтримував єретичні погляди, називали єретиками.

 На Нікейському соборі розпочали, а на Константинопольському (381 р.) закінчили складати основні положення (догмати) християнства — «Символ віри». Серед різних описів життя Ісуса Христа правильними (канонічними) були визнані лише чотири — Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Ці Євангелія разом із Діяннями Святих апостолів, Посланнями Святих апостолів та Об’явленням Святого апостола Іоанна Богослова склали Новий Заповіт. Він став продовженням Старого Заповіту — зібрання стародавніх священних текстів, спільних для християн та іудеїв. Старий і Новий Заповіти разом склали християнську Біблію, або Святе Письмо.

Християнське духівництво поділялося на дві великі групи: біле і чорне. До білого духівництва, яке мало нести службу серед людей, належали диякони, священики, єпископи і патріархи. Диякони допомагали здійснювати церковні служби священикам. Священики несли християнську віру членам парафії, до якої входило кілька сіл або кварталів міста. Парафіяни сплачували особливий податок на утримання церкви — десятину.

Кілька церковних парафій об’єднувалися в єпископство, очолюване єпископом. Єпископства об’єднувалися в архієпископства. На Сході архієпископства називали митрополіями, а їхніх голів — митрополитами. На Заході єпископи підпорядковувалися папі римському — єпископу Риму.

Чорне духівництво (чернецтво) зародилося на Сході, у Єгипті. Його засновник, Святий Антоній, 21 рік провів самітником у єгипетській пустелі. До нього приходили люди, які чули про його святість, і селилися поряд. Так виникла одна з перших чернецьких громад. Засновником західного чернецтва вважають Святого Бенедикта, який жив у першій половині VI ст. Він, за прикладом східних ченців, склав для західних ченців устав — правила життя, основою якого були праця і молитва.

Ченці відмовлялися від світського життя, яке заважало зосереджуватися на молитвах, і жили окремо від інших людей — у горах, пустелях або лісах. Якщо ченці селилися поряд із людськими оселями, наприклад у містах, то вони відокремлювалися від інших людей високими мурами й утворювали свою громаду — монастир. На Заході великі монастирі стали називати абатствами (а їхніх керівників — абатами); на Сході — лаврами. За Раннього Середньовіччя монастирі стали центрами християнської культури й освіти. У IV—VI ст. християнська церква поступово перетворювалася на впливову силу, що заклала підвалини для формування нової європейської цивілізації.

 Християнізація Європи

На момент падіння Західної Римської імперії більшість її населення були християнами. Проповідування християнства мало успіх і серед варварських племен. Так, християнство прийняли вестготи, остготи, вандали та інші народи, але у формі аріанства. Лише франки хрестилися за західноримським зразком. Завдяки підтримці франкських королів саме римська церква зміцніла й остаточно затвердилася на Заході.

Велику роль у християнізації Європи також відіграли мандрівні ірландські ченці. Своє призначення вони вбачали в тому, щоб не лише зберігати, а й поширювати знання. Вони створювали дивовижні за красою рукописні книги релігійного і світського змісту. На невеликих човнах із дорогоцінними книжками вони пливли до далеких берегів Європи, несли Слово Боже до варварів, засновували монастирі. Після завоювання Британії ірландські ченці стали навертати в християнство англосаксів. Саме вони охрестили північну частину країни і прагнули поширити свою діяльність на інші території, але їм бракувало сил, щоб охопити всю Британію. Зрештою папа римський узяв на себе всю місіонерську діяльність серед варварських племен.

Із новою силою християнізація Європи почалася у VIII ст. і тривала наступні два століття. До християнізації долучився і Константинополь. Так, завдяки діяльності проповідників Кирила і Мефодія, у IX ст. християнство поширилося серед болгар, сербів у Великоморавській державі, а згодом і на Русі. У свою чергу, Рим поширив свій вплив на поляків, чехів, угорців, скандинавські народи.

 Католицька церква — одна з найбільших християнських громад, що у своїй вірі та назві ототожнює себе зі вселенською церквою. Утворилася внаслідок поділу єдиної християнської церкви на західну і східну. Богослужіння здійснюється латиною; церкву очолює папа римський.

Православна церква — одна з найбільших християнських громад. Як самостійна існує з 1054 р. На відміну від католицької (вселенської) церкви визначає себе як «істинна», «правильна», не має єдиного духовного центру та єдиного голови. її очолюють патріархи і митрополити.

Церква залежала від світських володарів. Оскільки церковні посади забезпечували чималі прибутки, герцоги і графи надавали їх своїм родичам і друзям. Духівництво, за свідченнями сучасників, набагато більше уваги приділяло примноженню своїх багатств, ніж порятунку душ віруючих. У середовищі церкви було чимало невдоволених таким станом речей. Найсвідомішими серед них були ченці абатства Клюні, що розташовувалося на сході Франції. Вони здобули повагу своїм аскетизмом і прагненням змінити церковне життя. Клюнійці, зокрема, вимагали звільнити церкву від підпорядкування світській владі, установити сувору дисципліну для всього духівництва — від ченців до папи римського.

Клюнійський рух, як його назвали, поступово поширювався. Деякі з клюнійських ченців ставали єпископами, абатами і почали наводити лад у церковному житті. Нарешті один із них став папою Григорієм VII. Він розгорнув боротьбу за втілення в життя ідей клюнійців. Упродовж 1073—1085 рр. ним були проведені реформи.

У своєму прагненні зміцнити владу папства Григорій VII зустрів протидію світської влади. В історію ввійшло протистояння Григорія VII та німецького імператора Генріха IV. І хоча ця тривала і виснажлива боротьба завершилася смертю папи, але реформи, здійснені Григорієм VII, заклали підвалини могутності папства в наступні століття.

Ще одна важлива подія в житті християнської церкви припала на XI ст. Суперечки між християнством Заходу і Сходу в 1054 р. призвели до розколу — схизми. Папа римський і константинопольський патріарх прокляли один одного. Відтоді єдина християнська церква розділилася на римо-католицьку і православну. Слово «католицька» означає всесвітня, а «православна» — істинна, справжня. Католицька і православна церкви мали певні відмінності. По-перше, у догматах віри. Православна церква не визнає вчення про головування папи і його непогрішимість, відкидає використання індульгенцій (звільнення від гріхів за плату). Православ’я визнає існування лише пекла і раю, а католицизм проголошує й існування чистилища.  По-друге, є відмінності в обрядах. Католики здійснюють хрещення обливанням, а православні — зануренням у воду; миропомазання в католиків здійснює лише єпископ і тільки над дорослими. Також у католиків у суботу піст. У православних церквах використовують ікони, а в католицьких — живопис.   По-третє, відрізняється управління церквою. Католицька церква забороняє мирянам читати Біблію. Також у католиків існує посада кардинала; із IX ст. запроваджений целібат (заборона одружуватися). У православних священики поділяються на біле (можуть одружуватися) і чорне (шлюб забороняється) духівництво.   По-четверте, є відмінності у звичаях. У католиків богослужіння здійснюється лише латинською мовою, використовуються дзвоники для привертання уваги до найважливіших місць проповіді. До того ж усі місця в католицькій церкві сидячі, на відміну від православної церкви

ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Бесіда за запитаннями

1. Що було ідеалом середньовічної людини?

2. Як на Сході християни називали архієпископа?

3. Хто такий аббат?

4. За яким зразком хрестилися франки?

5. Що таке Клюнійський рух?

6. Коли відбувся розкол християнської церкви?

21 жовтня 2022 року 7Б клас

21 жовтня 2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Практичне заняття «Замок. Рицарські традиції. Життя селян».

 На підставі тексту параграфа та ілюстрацій опишіть середньовічний замок.

Замок

Замок є одним із символів Середньовіччя. Зазвичай він був великим приватним будинком феодала - короля, графа, рицаря. Замки будували з метою захисту власних володінь, кордонів, портів, річкових переправ, контролю за суходільними або водними торговельними шляхами. Феодал обирав для свого помешкання важкодоступні місця: річкові острови, схили гір, високі береги річок. Дозвіл на будівництво замку та будь-яких додаткових укріплень надавав король або сеньйор, який у будь-який час міг змінити своє рішення і відібрати землю.

Перші замки в Європі з’явилися ще до середини X ст. іули своєрідними опорними пунктами для захисту навколишніх сіл від нападів ворогів. Зазвичай вони будувалися нашвидкуруч. Заздалегідь підготувавши деревину, цвяхи й інші необхідні матеріали, замок зводили упродовж тижня. Зрозуміло, що згодом на будівництво замків з каменю витрачалося значно більше часу, зусиль і коштів. Перші замки мали дерев’яну будівлю для розміщення військ та обносилися ровом і гострокіллям. Коли ворог долав укріплення, оборонцям замку доводилося битися не нажиття, а на смерть. Тому згодом власники вирішили зводити додаткові захисні споруди.

У X ст. основною замковою оборонною спорудою була прямокутна дерев’яна, а потім кам’яна вежа, яку називали донжон. Вежу будували наприродному або спеціально насипаному для цього пагорбі. Донжон поділявся на кілька поверхів, сполучених драбинами, які прибирали під час небезпеки.

Житло феодала зазвичай розташовувалося на третьому поверсі. Слуги мешкали вище. У підземеллях утримували полонених та злочинців. У дворі замку були криниця, храм, житла ремісників. Кожен власник волів мати в обійсті доброго коваля, який був одночасно і майстром, і механіком. Він не лише виготовляв знаряддя праці й підковував коней, а й дбав про виготовлення зброї та обладунків для свого господаря і його рицарів. Так само важливими для життя замку були оперювач і тесляр. Обов’язком оперювача було виготовлення оперення й дерев’яної частини стріл, які до появи вогнепальної зброї активно використовували захисники замку. Тесляр займався ремонтом дерев’яних укріплень. Він також виготовляв меблі, хатнє начиння на вимогу господаря або для задоволення потреб жителів замку.

Будівництво й утримання замків могли дозволити собі надзвичайно заможні феодали і король. Більшу частину часу феодали проводили поза межами замків: на полюванні, у візитах до сусідів, у мандрівках тощо.

Про це свідчить, наприклад, те, що діти англійського короля Едуарда III народилися в різних місцях: троє - у Вудстоку, двоє - у Тауері, у Лондоні, двоє - у Віндзорському замку, один - у Вапентаймі, один - у Гатфілді, один - у Кінгс Ленглі, один - у Антверпені і ще один - у Генті.Поступово замість валів почали зводити потрійні кам’яні мури із бійницями, а рів навколо замку заповнювали водою. Через нього перекидали підйомний міст, по обидва боки від якого височіли вежі. 

пригадайте:

Хто такий рицар? Що таке феод?

Опишіть звичайний день середньовічного рицаря під час війни й у мирний час.

- У чому полягав ритуал посвячення в рицарі?

- Які чесноти повинен був мати справжній рицар?

Опишіть, як відбувався рицарський турнір.

Рицарські традиції

Рицарство - це суспільний стан професійних воїнів. Його формування розпочалося ще за доби Франкського королівства, у VIII ст.

Від рицаря вимагалося мати наділ землі, кольчугу або панцир, які були неодмінним захисним обладунком для того, хто служив у важкій кінноті. У IX ст. такий обладунок коштував стільки ж, скільки й 45 корів. Рицарю потрібно було спорядити ще й слугу, придбати возик і завантажити його продовольчими запасами, тому витрати становили вартість цілої череди.Рицар мав прикрашений родовим гербом великий щит, який прикривав воїна майже повністю. Наступальною зброєю рицаря був спис і довгий меч.

Ритуал посвячення в рицарі сягав корінням часів Римської імперії. Германець тієї доби вважався повнолітнім лише після того, як йому на народних зборах вручали зброю. Наприклад, король франків Карл Великий у 791 р. оперезав мечем свого сина Людовіка, якому виповнилося на той час 13 років. Людо-вік, у свою чергу, здійснив цей ритуал над своїм сином Карлом, коли тому виповнилося 15.

Суспільство висувало певні вимоги до тих, хто ставав рицарем. Рицар мав бути вільнонародженим, щедрим, відважним, войовничим, любити батьківщину, говорити правду й тримати слово. Найтяжчою образою було звинувачення в боягузтві. Рицар у бойовому спорядженні не мав права відступати. Ще однією чеснотою вважалася шляхетність.

Якщо під час двобою один із рицарів збивав іншого на землю й, піднімаючи його забрало, бачив, що він похилого віку, то не вбивав супротивника, а говорив йому: «Сеньйоре, вставайте, я потримаю ваше стремено. Мені не потрібна така слава. Небагато честі в тому, щоб перемогти того, чия голова вже вкрилася сивиною». 

Крім військової вправності, цінувалося сім рицарських мистецтв: їзда верхи, стрільба з лука, соколине полювання, плавання, кулачний бій, гра в шахи, складання віршів.

Коли хлопчику, нащадку рицаря, виповнювалося сім років, його віддавали до палацу сеньйора. Він чистив зброю, допомагав рицареві сісти на коня, прислужував за столом, а водночас і сам вправлявся у військовому мистецтві. Крім того, його навчали ввічливості та поводження з дамами. У 14 років він ставав зброєносцем. Двадцятиоднорічних юнаків посвячували в рицарі. Кожен рицар міг здійснити ритуал посвячення, але частіше це робили сеньйори, королі, імператори. Церемонія відбувалася так.

Оскільки приймати посвячення в рицарі слід було чистому тілом і душею, майбутнього рицаря спочатку занурювали в купіль під читання молитов. Потім його перевдягали в чистий простий одяг, підперезували червоною мотузкою. Далі кандидат проводив кілька днів у пості й молитвах. І лише після цього поставав перед накритим білим покровом вівтарем, на якому палали чотири свічки, й чекав на сигнал - подзвін.

Коли ж лунав дзвін, двоє рицарів знімали з юнака червоний «пояс», накривали плечі рицарським плащем і вели до місця посвяти.

Один із рицарів, ставши на коліно перед королем, просив про прийняття кандидата до числа рицарів. За наказом короля оголошували походження й заслуги кандидата. Ступивши до кандидата, який схилив коліно, король промовляв: «Знай, що ти завжди маєш бути чистий розумом і тілом, бо немає людини, яка б поважала рицаря, що сам не поважає себе». Під час промови рицарі, які супроводжували кандидата, чіпляли до його чобіт шпори, оперізували його мечем і поясом. Король застібав на його шиї золотий ланцюг зі словами: «Ти ще недавно постував, перед тобою палали чотири свічки. Знай тепер значення тих чотирьох свічок: ти повинен завжди тримати слово й бути вільним від брехні; не повинен допускати, щоб страждали невинні; маєш дотримуватися правил рицарства як власної клятви; ти повинен бути щедрим».

Кандидат виголошував клятву рицаря, а король злегка вдаряв його мечем і підводив з колін. Закінчувався обряд тим, що посвячений, скочивши на коня, демонстрував своє військове мистецтво, вражаючи мішені списом.

Любов до війни і військової справи рицар поєднував з любов’ю до прекрасної дами. Дама часто посідала вище суспільне становище, ніж рицар. Щоб завоювати прихильність дами, рицар проходив випробування й здійснював подвиги, виконував усі її накази.

Розвагою для рицаря і широкого загалу були рищр-ські турніри. Учасники турнірів повинні були користуватися однаковою зброєю. Найчастіше спочатку рицарі мчали один на одного зі списом, намагаючись вибити суперника з сідла Якщо списи ламалися, вони бралися за мечі, потім за булави. Турнірна зброя була затупленою. Рицарі намагалися лише змусити суперника визнати поразку. Після індивідуальних поєдинків, які могли тривати кілька днів, влаштовували головне змагання -битву двох загонів.

Інколи рицарі озброювалися звичайною зброєю. Тоді турнір перетворювався на справжню битву. Наприклад, у 1240 р. на турнірі в Нейссі поблизу Кельна загинуло 60 рицарів. На

Шанувати Бога й битися за віру. Краще вмерти тисячею смертей, ніж зректися християнства. Вірно служити своєму государеві й хоробро битися за нього. Захищати слабких, удів, сиріт, шляхетних дівчат, жертвувати собою заради них. Нікого не кривдити, не захоплювати чужого майна й вступати в бій з тими, хто це робить. Керуватися лише славою і доброчесністю, а не вигодою і нагородою. Завжди бути готовим прийняти виклик на рівний бій. Завжди тримати своє слово чи обіцянку. Завжди говорити тільки правду, навіть якщо вона не вигідна. Завжди бути вірним, чемним, скромним.

1. Які обов'язки брала на себе людина, вступаючи до рицарського стану?

Які з чеснот ви обрали б за гасло для себе? Чому?

Рицарський турнір. З епопеї про Гарена Лотаринзького

Рівнина здається лісом блискучих шоломів, над якими майорять, виблискуючи, знамена... Обидва війська, які стоять одне навпроти одного, починають повільно зближатися, доки не опиняються на відстані польоту стріли. Хто першим почне атакувати, хто першим виступить з лав? Це юний Фромонден. З притиснутим до грудей щитом виїжджає він вразити одного рицаря, вибиває його з сідла, під’їжджає до іншого, котрого також перемагає. Спис його поламано, але він б’є уламком і знову нападає... Схрещуються усі списи, уламками їх укрита земля; васали розсіяні, перелякані коні понесли, поранені страшно кричать; і не в одному місці, а у двадцяти, сорока різних місцях зіштовхуються рицарі один з одним, щоб вразити або прийняти смерть.

1. Яку зброю використовували під час рицарського турніру?

2. З якою метою влаштовували рицарські турніри?

турнірах також брали супротивників у полон і примушували сплачувати викуп зазвільнення.

Рицарські поєдинки стали неодмінною складовою битв у нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство зазвичай завершувалося смертю одного з рицарів.

Сільське господарство. Селянська община Середньовіччя 

Основою життя середньовічної Європи було сільське господарство. У цей час земля не була щедрою, бо люди не вміли добре обробляти її. Селяни застосовували дерев’яне рало, яке не могло глибоко зорювати землю. Тому землю орали три-чотири рази, перш ніж засіяти.

У XII—XIII ст. почали застосовувати борону. Врожайність підвищували, використовуючи природні добрива зіпріле листя, траву, солому, послід тварин.

Зернові збирали серпом, зрізаючи колосся у верхній частині стебла, щоб залишити якомога більше соломи для добрива, а також на їжу для худоби. На обраному місці восени або взимку вирубували дерева та кущі, а навесні їх спалювали і після цього, без обробітку ґрунту, сіяли льон або просо. У наступні роки сіяли жито чи інші зернові культури.

Упродовж ІХ-ХІУ ст. поширилася трипільна система - два поля оброблювали, а третє відпочивало.

Його використовували під пасовисько.

Дім, господарські споруди, присадибна ділянка, садок, виноградник - усе це становило селянський двір. Село було обнесене загорожею, яку інколи укріплювали ровами й валами. Селитися за загорожею заборонялося.

Селяни не були однаково заможні. За часів Середньовіччя вони здебільшого залежали від феодалів. Але були й такі, які утримували землю сеньйора, перебували під його судовою владою, виконували різні повинності, проте особисто були вільними.

Опишіть день середньовічної селянської сім’ї у час сівби та збору врожаю. 

18 жовтня 2022 року 7Б клас

18 жовтня 2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Повсякденне життя середньовічної Європи. Рицарі. Торгівля.

 Ремісники та селяни.

Терміни та поняття, які варто знати й розуміти:

Ганза (Ганзейська унія/Ганзейський союз, Любецька унія, Німецька Ганза, Любецька Ганза) — від німецького слова «ганзе» — «союз», «товариство»; з ХІІ-ХІІІ ст. об’єднання вільних німецьких міст та купців Північної Європи для захисту торгівлі.

Гільдія — від німецького слова «гільде» — «об’єднання»; у Західній Європі об’єднання купців і ремісників для захисту своїх інтересів або привілеїв. Лихварство — від давньослов’янського слова «лихва» — «надлишок» або готського «лихтва» — «прибуток»; надання грошової позики з умовою сплати за неї відсотків.

Майстер — від латинського «магістер» — «навчитель», «начальник», згодом — від німецького «майстер» — «майстер»; вправний фахівець з якого-небудь ремесла. 

Підмайстер — ремісник, який не мав власної майстерні і працював у наймах або помічником майстра.

Учень — від однойменного давньослов’янського слова, що означало «послідовник»; особа, яка навчається певному ремеслу.

Цех — від німецьких слів «цехе», «цейхен» — «знак», «прапор»; об’єднання ремісників однієї чи споріднених спеціальностей для захисту своїх прав та інтересів.

Скільки людей населяло середньовічну Європу? Як жили тодішні діти?

Кількість середньовічних європейців полічити нереально. Можливо лише опиратися на поодинокі суперечливі й неточні записи. За тими джерелами, що збереглися до наших днів, наприкінці XI ст. Британію (без Шотландії та Ірландії) населяло близько 1,1 млн людей. Уже на початку XIV ст. там само проживало 3,5 млн «британців». Тоді ж в Італії налічувалося близько 9 млн осіб. Загалом, на початку XV ст. майже 43 млн представників різних народів вважали своїм домом Європу. Безперечно, ці дані не є точними, однак вони дають підставу стверджувати, що впродовж XI-XIV ст. населення зросло принаймні втричі. Жінок, зазвичай, було більше, тому що постійні війни невпинно забирали життя чоловіків. За підрахунками французьких дослідників, середній вік тоді становив трохи більше 20-ти років. Щоби продовжити рід, сім’ї утворювали рано. Уважалося, що в 40 років людина досягала старості.

Тодішні діти — це «маленькі дорослі». Вже з 6-7 років вони працювали, допомагаючи батькам. Нащадків знаті та дітей ремісників віддавали до інших сімей, де вони навчалися рицарським манерам чи ремісничій справі. Через недоїдання, злидні підлітки Середньовіччя від сучасних ровесників відрізнялися меншим зростом (приблизно на 10 см) й значно худішою статурою. Надзвичайно високою була дитяча смертність. Медицина до XV-XVI ст. майже не розвивалася, тому багато хворих дітей помирало. Аби запобігти цьому, батьки насамперед немовля хрестили. Це не тільки «оберігало» його душу, а дозволяло залучити до опіки родичів чи наближених до сім’ї друзів. Нерідко хрещеними батьками й матерями ставали одразу кілька осіб. Якщо могли, обирали заможних.

Також дбали й про виховання, дітей не розпещували й не догоджали їм. Щодо цього цікаву думку висловив німецький проповідник Бертольд Ратісбон із міста Реґенсбурґ. Ще в XIII ст. він казав, що дитина подібна до казанка, який стоїть на вогнищі. Якщо таку посудину переповнити їжею та дарунками, то юшка з неї витече і загасить полум’я життя.

Яким було повсякденне життя в середньовічному замку? 

Життя рицарів минало здебільшого в походах. Однак, коли наставали мирні дні, ці «люди, які воюють», поверталися до власних замків та проводили час безтурботно. Господарськими справами відали управителі, рідше — дружини. Воїни не обробляли землю, не випасали худобу, не займалися ремеслами. Вони споживали готову їжу, користувалися готовими виробами. Мешкали в донжонах — баштах, споруджених у центрі замку на підвищеному й важкодоступному місці. Заможніші рицарі будували палаци та облаштовували їх дорогими меблями: шафами, скринями, ліжками; шовковими покривалами; срібним посудом. Найбідніші часто не мали навіть даху над головою і жили з випадкових заробітків, інколи грабунків. 

Рицарі полюбляли перебувати в товариствах рівних собі, тому часто запрошували друзів на банкети. Після спільної трапези облаштовувалися в окремому приміщенні, де грали в шахи, кості або нарди, обмінювалися новинами. Вдосвіта починали лови. Собаками заганяли кабанів, оленів, вовків, ведмедів. За допомогою хижих птахів (соколів, яструбів, кречетів) полювали на качок, зайців, лисиць. Опісля на черговому вечірньому святкуванні лунала музика, а до столу подавали вишукані страви з дичини. Подекуди то були дуже дивні наїдки. Як приклад — варені ведмежі лапи, що слугували більше оздобленням столу, ніж стравою. 

Найбільше рицарі жадали слави. Якщо у війнах її здобути не вдавалося, то опісля влаштовували турніри. Про такі змагання оголошували завчасно. Збиралося чимало охочих. Проте до участі допускали лише тих, хто мав середньовічні «логін і пароль» — знали свій родовід до найменших деталей та могли похвалитися гербом (родовим знаком). Суть змагань полягала в тому, щоб вибити із сідла супротивника. Переможець отримував визнання, а в пізньому Середньовіччі — ще й грошовий приз. Одна з найцінніших нагород — прихильність прекрасних дам, які прибували на турнір з батьками. Навіть у XVI ст., коли вогнепальна зброя остаточно похитнула міць рицарського війська, продовжували проводити турніри. 

Яким було життя в середньовічному місті?

Уже з XI ст. міське життя поступово пожвавлювалося. Завдяки розвитку торгівлі насамперед відроджувалися міста на узбережжі Середземного моря. Упродовж XII-XV ст. розквіту набули італійські Генуя, Венеція та Флоренція. Тамтешні комерсанти, витіснивши візантійців, дуже швидко налагодили надзвичайно прибуткові зв’язки між Сходом і Заходом. Згодом почали створюватися гільдії — об’єднання купців (деколи й ремісників) для захисту своїх прав та інтересів. Найзаможніші заробляли не тільки торговими операціями, а й лихварством — наданням позик під високі відсотки. Вже в XIV ст. італійські лихварі кредитували англійських та французьких королів. У XIV ст. німецькі підприємці та міста Балтійського узбережжя (Любек, Росток, Штральзунд) утворили Ганзу — Ганзейський союз, до якого згодом приєдналися північноєвропейські Бранденбург, Краків, Гамбург, Гданськ, Торунь, Рига та інші. Окрім морських, використовувалися сухопутні торгові шляхи.

Наприклад, той, що пролягав зі Сходу через Київ, Львів, Краків, Прагу і Реґенсбурґ, забезпечував постачання східних товарів до серця Європи.

Унаслідок удосконалення технологій у сільському господарстві та завдяки жвавій ремісничо-підприємницькій діяльності зросла кількість городян. Якщо в ранньому Середньовіччі великим уважався міський осередок, де мешкали 5-10 тис., то вже в XIII ст. кілька таких осередків могли похвалитися показниками понад 50 тис. осіб. (Першість тривалий період утримував Константинополь, де числилося до 1 млн мешканців.) Зазвичай міста поповнювалися селянами-втікачами. Тоді побутувало своєрідне правило: якщо втікач «дихав» міським повітрям рік та один день, то його вже не повертали землевласникові.

Щоби захиститися від впливу рицарів-феодалів, городяни об’єднувалися в комуни, комплектували власні військові підрозділи та самостійно розв’язували внутрішні проблеми. Зокрема, з XII ст. поширилося магдебурзьке право, сформоване в німецькому місті Магдебург, відповідно до якого піддані міщани звільнялися від суду феодала й самостійно господарювали. Управління та судочинство здійснювалося через виборні органи — раду й лаву. Навіть планували будівництво у таких містах за певними правилами. Так, у центрі розташовували ратушу — величну споруду, в підземеллях якої утримували злочинців, а в наземних приміщеннях засідали управлінці, вирішували громадські справи, виносили вироки. На облаштування міст виділялося не так багато грошей. У багнюці невимощених вулиць міг втопитися вершник. Щільна невпорядкована забудова заступала сонячні промені. Духовенство, наймані робітники, різні авантюристи, студенти, жебраки, торговки дрібним крамом створювали строкате й хаотичне середовище. Проте навіть за таких обставин влаштовували урочисті прийоми на честь візитів шанованих чи владних персон, проводили театралізовані дійства, організовували свята, які нині ми називаємо карнавалами. Якщо ж видовищ бракувало, «насолоджувалися», скажімо, стратою злочинців, що вважалася цілком прийнятною і моральною розвагою. 

Ремісники, які мешкали в містах, теж упорядковували своє повсякдення. Вони гуртувалися в цехи, які складали статути щодо регулювання взаємин, правила якісного виробництва та збуту товарів. Цех очолював цехмістер, якому підпорядковувалися майстри, підмайстри та учні. Щоб стати майстром, потрібно було тривалий час платно навчатися, виготовити найкращий виріб, «шедевр» (це зараховували як екзамен), та організувати розкішний бенкет. Підмайстри допомагали майстрам або наймитували в них. Учні — це підлітки та юнаки, щойно прийняті опановувати певне ремесло. Часто вони жили в домі, де розташовувалася майстерня. Навчали дуже жорстко — лише в XIII ст. німецьким майстрам заборонили бити учнів по голові. 

Яким було життя в селянській господі? 

Селянські оселі були скромними, а їх внутрішнє оздоблення — бідним. Зазвичай ліжко було головним і чи не єдиним предметом у кімнаті. Сім’ю, яка могла дозволити собі таке спальне місце, уважали цілком заможною. Спинки та боковини ліжка прикрашали різними оббивками, оздобами. Матраци, подушки й ковдри набивали сіном чи соломою. Убогі спали на земляній підлозі, також укритій сіном. Часто старе «постеління» не викидали, а достеляли зверху новий пласт сухої трави. Невибагливу їжу готували на відкритому вогнищі, тому не дивно, що в таких будівлях часто ставалися пожежі. Завдавали господарям не лише клопотів, але й збитків, щурі, миші та комахи, які залюбки оселялися в селянських помешканнях. Узимку селяни в хати переводили худобу, щоб та не замерзала.

Робочий день селянина чи селянки починався вдосвіта. Кожен із сім’ї виконував певні обов’язки. Адже потрібно було не лише дати лад власному господарству, а й виконати повинності для феодала. На відміну від знаті і заможних міщан, мешканці села носили темний одяг (яскраві одежі були їм заборонені). Рицарі ставилися до селян, як до нижчих істот, однак і ті недолюблювали «людей, що воюють» та відповідали їм своєю зневагою. Наприклад, на турніри часто приходили місцеві трударі, які під час двобоїв радо вболівали за суперників свого пана.

Селяни об’єднувалися у громади. Разом працювали, спільно користувалися лісами та луками, гуртом святкували, колективно відповідали за скоєні злочини. Не всіх задовольняло таке життя. Найрішучіші або ті, хто зневірювалися, втікали до міст. Дехто вдавався до розбійництва чи ставав учасником народного повстання (наприклад, Жакерії, що в середині XIV ст. сколихнула Францію). Однак здебільшого селяни сумлінно господарювали на власній землі, терплячи незгоди та радіючи скромним успіхам. 

 Чому немає точних даних щодо кількості населення Європи в середні віки? 

Чому тодішніх дітей названо «маленькими дорослими»?  

Якими особливостями вирізнялися міста, що отримали магдебурзьке право? 

Складіть посадову драбину цехових ремісників. Хто такі партачі?  

Зіставте повсякденне життя селян країн Європи та Русі. Що спільного, а що відмінного в їх побуті?

. Чому селяни часто втікали в міста?  

14 жовтня 2022 року 7Б клас

14 жовтня 2022 року 7А клас 

Всесвітня історія

Середньовічне західноєвропейське суспільство. Феодалізм.

Терміни та поняття, які варто знати й розуміти:

Васалітет — відносини особистої залежності одних землевласників (васалів) від інших (сеньйорів). Васал — землевласник, який одержав від заможнішого землевласника (сеньйора, сюзерена) сільськогосподарські угіддя, маєтки й заступництво, за що виконував повинності й зобов’язання. Сеньйор, сюзерен — великий землевласник, якому належали обширні сільськогосподарські угіддя, маєтки і право влади на підлеглих територіях.

Міська комуна — від латинського слова «комуна» — «спільнота», «громада»; міська громада, яка домоглася від власника права самостійно управляти, тобто розв’язувати свої внутрішні та зовнішні проблеми.

Суспільний стан — велика група людей, які наділені спільними правами, обов’язками, мають приблизно рівні майнові можливості. 

Феод — від давньонімецьких слів «фе» — «вірність» та «од» — «володіння»; грошова плата або земельні володіння, які надавалися у спадкову власність і за які потрібно було нести службу (здебільшого військову) та виконувати повинності.

Феодалізм — суспільний устрій, коли заможні власники (феодали) розпоряджалися великими земельними угіддями, маєтками й підданими та здійснювали владу на підлеглих територіях і в державі.

Феодальна драбина — по-іншому «феодальна ієрархія», «феодальна піраміда», «феодальні сходи»; система взаємозалежностей за правилом «сеньйор-васал», де на вищих «щаблях», «сходах» перебували найбагатші та найвпливовіші, на нижчих — «середні», на ще нижчих — «дрібні» й невпливові феодали.

Терміни та поняття:

Колонізація — від латинського слова «колонія», що означає «поселення»; 1) заселення вільних територій; 2) захоплення якої-небудь території або країни з метою подальшого освоєння чи використання в своїх інтересах.

Внутрішня колонізація — заселення і освоєння земель, територій усередині країни.

Зовнішня колонізація — заселення (підкорення) і освоєння земель, територій за межами країни, що деколи супроводжувалося жорстокими діями щодо місцевого населення. 

7 жовтня 2022 року 7Б клас

7 жовтня 2022 року 7А клас

Історія України

Урок узагальнення. Тематичний контроль.

Викрнайте тест за посиланням:

 https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=6686435 

4 жовтня 2022 року 7Б клас

4 жовтня 2022 року 7А клас

Історія України

Практичне заняття 

«Історичний портрет князя Святослава».

• Розв’яжіть задачу. Умову та відповідь позначте на стрічці часу в зошиті.

Княгиня Ольга уклала з Візантією в 946 р. союзну русько-візантійську угоду. Через скільки років князь Святослав уклав подібний мирний договір з Візантією?

• Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням? Обґрунтуйте відповідь.

Розгром Хозарського каганату був однозначним виграшем для Святослава, але, можливо, програшем для його дітей та онуків.

30 вересня 2022 року 7Б клас

30 вересня 2022 року 7А клас

Правління князя Ігоря та княгині Ольги.

Що визначало особливості князювання Ігоря? 

• Якою була мета подорожі Ольги до столиці Візантійської імперії? 

• Які події під час правління Ігоря та Ольги сприяли зростанню могутності та міжнародного авторитету Київської держави? 

27 вересня 2022 року 7Б клас

27 вересня 2022 року 7А клас

Історія України

Утворення Русі-України.

23 вересня 2022 року 7Б клас

23 вересня 2022 року 7А клас

Історія України

Господарство, суспільний устрій та вірування слов’ян.

• Основу господарства давніх слов’ян становили землеробство і скотарство. Наші предки освоїли перелогову, двопільну і вогнево-підсічну системи обробітку землі.

• З-поміж ремесел особливо була розвинена обробка металів, зокрема ковальство. Слов’яни також виготовляли ліпний глиняний посуд.

• У суспільно-політичному житті слов’ян тривалий час панувала демократія, де найважливіші питання племені вирішувало віче. Проте у VI—VII ст. дедалі більшу роль почали відігравати вождь (князь) і дружина, що почали зосереджувати владу в своїх руках.

• Писемні свідчення візантійських і давньоруських джерел описують наших предків як волелюбних, хоробрих і схильних до демократії.

• Давні слов’яни були язичниками й вірили у богів, що уособлювали сили природи. Для поклоніння своїм божествам слов’яни споруджували святилища-капища.

20 вересня 2022 року 7Б клас

20 вересня 2022 року 7А клас

Історія України

Розселення слов’янських племен на території України. Сусіди східних слов’ян.

·         Яка із цих груп слов'янських племен є безпосередніми предками українського народу?

·         Відшукайте на карті території розселення південних, за­хідних і східних слов'ян.

Отже

• Давні слов’яни є предками українського народу. Їхня прабатьківщина – терени між пічками Одер, Вісла, Дніпро

• Велике розселення слов’ян у V-VII ст.. було частиною Великого переселення народів, спричиненого навалою гунів і охоплювало терени Європи

• Внаслідок розселення слов’яни заселили Балканський півострів, балтійські землі, дійшовши до Вісли на Заході

• Розселевшись на теренах України, слов’яни сформували союзи племен, сім з якиї стали безпосередніми нашими предками

• Сусудами східних слов’ян були Візантія, Велика Хорватія, Хозарський та Аварський каганати і Скандінавія

16 вересня 2022 року 7Б клас

16 вересня 2022 року 7А клас

Тема уроку: 

Урок-узагальнення. Тематичний контроль. 

Виконайте тест за посиланням: 1.  https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=4509446 

     2. https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=4487488 

12 вересня 2022 року 7Б клас

13 вересня 2022 року 7А клас

Тема уроку: 

Арабський халіфат.

9 вересня 2022 року

Тема уроку:

Візантійська імперія.

Візантійська імперія.

На чолі Візантійської імперії стояв імператор. Грець­кою мовою це слово звучало як «василевс». Він був «земним Богом», його влада нічим не обмежувалася. Ромеї були переконані, що їхній василевс — володар усього християнського світу.

У Візантії був створений потужний апарат державного управлін­ня. Урядовці призначалися імператором та отримували подарунки. Спеціальні служби відповідали за збирання податків, пошту, дороги, існувала також таємна поліція. Візантія мала сильну армію та флот.

330 року римський імператор Константин переніс столицю імпе­рії на місце колишньої грецької колонії Візантії. Місто дістало ім’я імператора — Константинополь. Нова столиця іменувалася «другим Римом» або «оком і центром Землі», а на Русі-Україні – Царгородом.

Візантія стала своєрідним містком між Античністю та Середньо­віччям, тут досягнення античної культури були поєднані з хрис­тиянством — у Константинополі був цирк та іподром, на якому влаштовували змагання колісниць 

Робота з документами. Із «Подорожніх нотаток Веніаміна з Тудели»

Окружність міста Константинополя дорівнює 18 милям. Поло­вина міста оточена морем, а друга — суходолом. Він розташований між двома рукавами моря або найбільших водних потоків, з яких один витікає з Руссії, другий з — Іспанії. Сюди приходять купці для торгівлі із землі Вавилонської, з Месопотамії, Персії, Мідії, усіх царств землі Єгипетської, з землі Ханаанської (Палестини), Руссії, Угорщини, землі печенігів, Хозарії, Ломбардії та Іспанії.

Там є храм Святої Софії і мешкає грецький папа, тому що він не підпорядковується Папі Римському. Усередині храму колон й лам­пад із золота і срібла є стільки, що людина не здатна перелічити.

Там біля стіни палацу є місце розваг царя, яке називається іпо­дромом. Щорічно у день Ісусового Різдва цар влаштовує там великі видовища. У присутності царя і цариці відбуваються вистави... На­цьковують левів, леопардів, ведмедів та диких віслюків один на одного, й, звичайно, також птахів, і у жодній країні не можна по­бачити подібних розваг...

Ця країна велика і має вдосталь усіх плодів, а також хліба, м’яса й вина, отож жодна країна не може зрівнятися з нею в заможності. Жителі знають усю грецьку літературу, живуть спокійно й щасливо.

Для війни з турецьким султаном вони наймають військових лю­кси з усіх народів, тому що в них (самих) немає військової мужності: вони подібні до жінок, у яких відсутня сила військового опору.

Запитання до документу:

 Як автор оцінює рівень життя населення Візантії?

 У чому вбачає автор слабкість Візантії?

Правління Юстиніана (527-565 рр.) 

 «Велике переселення народів» - це епоха масових переміщень племен, що привели до загибелі Західної Римської імперії та утворення «варварських королівств».

Виникнення варварських королівств.

Після падіння Західної Римської імперії на її території утворилися безліч королівств варварів.

Королівства варварів

• Галія – Бургундське королівство. Франкське королівство

• Італія – Остготське королівство.

• Іспанія – Вестготське королівство.

• Північна Африка  - Вандальське королівство.

Найміцнішою державою виявилося Франкське королівство. Першою династією, яка прийшла тут до влади, були Меровінги, ім’я засновника якої в перекладі  означає «народжений морем». Франкське королівство охоплювало значну частину територію сучасної Франції. 

   Германські племена розташовувалися уздовж Рейну. Вони зберігали традиції родоплемінних стосунків, на чолі кожного племені стояв вождь. 

У V ст.. серед германських  вождів виділився Хлодвіг. У 486 р. франки на чолі  з вождем Хлодвігом з роду Меровингів розгромили військо намісника у битві при Суасонні, а у 500 р. Хлодвіг став королем. Хлодвіг прагну одноосібної влади. Проте він був змушений спиратися на підтримку графів, королівського двору, військової дружини та армії. Зміцнення влади Хлодвіга сприяло ухвалення письмової збірки законів «Салічна правда» та введення у державі нової релігії – християнства. Сам Хлодвіг охрестився у 498 р. По смерті Хлодвіга між його спадкоємцями почалися міжусобні війни. Королі  з династії Меровингів тратили владу, проте зріс вплив майордомів.

   Спочатку VІІ ст.. реальна влада у державі була зосереджена в їхніх руках. Могутній майордом Карл  Мартелл провів військову реформу. У 732 р. він розбив арабів при Пуатьє.  

                 Розквіту Франкського королівства  досягло за часів правління Карла Великого. Цей король перебував при  владі майже  50 років, протягом яких здійснив численні завойовницькі походи, сприяв розвиткові науки та освіти. У 800 р . – з рук Папи Римського отримав титул імператора Франкської імперії, але 843 р. імперія Карла Великого розпалася. Його онуки підписали угоду в місті Вердені про розподіл імперії на самостійні  держави: Францію, Німеччину та Італію.

Робота з картою-атлас «Франкське королівство. Імперія Карла Великого» .

2.09.2022 року

Тема уроку  

  Повторення. Вступ. Середньовіччя як період розвитку людства

Середньовіччя, як доба в історії Європи, охоплює приблизно тисячу років, і як правили поділяється на три періоди:

·        Раннє Середньовіччя – охоплює період кінець V – Х століття. Характеризується зародженням та становленням західноєвропейської християнської середньовічної цивілізації;

·        Розвинене Середньовіччя – охоплює період Х – ХІV століття. Характеризується розквітом західноєвропейської середньовічної культури;

·        Пізнє Середньовіччя – охоплює період другої половини ХІV – кінець ХV століття. Характерним для цього періоду є епоха пишного і прекрасного відцвітання культури, що завершує історію середніх віків.