25.05.2023.

Бойові дії 1942–1943 рр

історія України

24.05.2023.

Радянський партизанський рух. Сидір Ковпак 

. Радянський партизанський рух (1941-1942 рр.)

Як радянське керівництво готувало опір на окупованій гітлерівцями території? Як діяли нацистські окупаційні війська проти партизанського й підпільного руху?

За попередньою воєнною доктриною сталінського керівництва передбачалося, що Червона армія буде розгортати майбутні військові операції виключно на території противника, тому недоцільно готувати населення до партизанської війни. Така підготовка проводилась уже на початку війни в надзвичайних умовах. У районах можливої партизанської боротьби спішно закладалися бази зі зброєю, продуктами, медикаментами. Організувати підпільну й партизанську боротьбу мали партійні та комсомольські комітети разом з військовими фахівцями.

Зі спогадів Сидора Ковпака — командира партизанського загону

Лише у липні 1941 р. на партійному активі, скликаному райкомом, ми дізналися, що рішенням ЦК КП(б)У формуються партизанські групи.

Історик А. Чайковський про підготовку радянських партизанів і підпільників

Більшість «партизанських шкіл» не витримували ніякої критики. В одній із них, розташованій у Пущі-Водиці під Києвом, не було зразків не лише трофейної, а й вітчизняної зброї. Для підготовки командирів загонів відводилося аж три дні... До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15 відсотків усіх тих, хто був засланий за лінію фронту чи залишився на окупованій території.

Проти наспіх створених радянських партизанських загонів гітлерівські окупанти кинули навчені й забезпечені технікою каральні формування, що мали досвід боротьби з антинацистським рухом у Німеччині. Із 3,5 тис. радянських партизанських загонів і груп, створених у першій рік війни, на червень 1942 р. залишилося тільки 22. За цей час майже 30 тис. партизанів загинули, потрапили до концтаборів або відійшли від опору, а кілька сотень осіб дезертирували. Тільки з часом, коли тягар нацистської окупації став нестерпним, до боротьби почали залучатись нові люди, а рух набирав активності.

Згодом розпочалася централізація радянського опору німецьким окупантам. Із цією метою на початку літа 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху (УШПР). Він координував дії радянських партизанських формувань, забезпечував їх спеціалістами диверсійної діяльності, постачав зброю. Наприкінці 1942 р. в німецькому тилу вже діяли добре озброєні й керовані з центру партизанські з’єднання під командуванням С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова.

На кінець 1942 р. радянські партизани знищили понад 50 тис. нацистських окупантів, зірвали 270 залізничних і шосейних мостів, пустили під укіс 255 ешелонів, зруйнували десятки військових об’єктів. Німці відповідали на такі дії жорсткою боротьбою проти партизанів. Упродовж 1941-1942 рр. загинуло понад 35 тис. радянських партизанів. За перший рік війни гітлерівці знищили, звинувативши у зв’язках з партизанами, 90 тис. мирних жителів України.

Як німці боролися проти партизанського руху?

З наказу начальника штабу Верховного головнокомандування Німеччини про боротьбу з партизанами (16 грудня 1942 р.)

Війська мають право застосовувати в цій боротьбі будь-які засоби без обмеження, також проти жінок і дітей. Жоден німець не буде притягнутий до відповідальності за свою поведінку в бою проти партизанів та їх спільників.

Корюківська трагедія — масове вбивство 6700 мешканців села Корюківка (нині місто в Чернігівській області України), здійснене 1-2 березня 1943 року загонами СС та угорської військової жандармерії в ході Другої світової війни.

Масштаби трагедії — виняткові серед населених пунктів України, СРСР та Європи. Корюківські вбивства за кількістю жертв майже у 45 разів перевищують білоруську Хатинь, у 41 — чеське Лідице, у 12 — французький Орадур.

Масове вбивство мирних мешканців було каральною операцією угорських підрозділів у відповідь на дії радянських партизан, очолюваних офіцером НКВС СРСР Олексієм Федоровим. Особливого трагізму цій події додає той факт, що партизанська група військ О. Федорова переважала карателів за кількістю вояків майже у 10 разів, але партизани нічого не зробили для порятунку мешканців Корюківки.

Знищення за два дні (1-2 березня 1943 р.) німецькими загарбниками та їхніми союзниками понад 6700 мирних мешканців села Корюківка на Нюрнберзькому процесі названо наймасштабнішою трагедією у Другій світовій війні.

Окрім радянського партизанського руху, в Україні було розгорнуто мережу підпільних організацій. На окупованій нацистами території діяло 13 підпільних центрів, понад 3500 осередків і груп, що об’єднували 103 тис. осіб.

Активно діяла організація «Народна гвардія», що об’єднувала понад 600 патріотів і мала осередки в Дрогобицький, Львівській, Станіславській областях. На бойовому рахунку підпільників було понад 30 підірваних ворожих ешелонів, 10 промислових підприємств, 6 військових складів окупантів. Успішно вели боротьбу з ворогом підпільники Києва, Ніжина, Сталіно (нині Донецьк) та інших міст і селищ України.

Німецьке командування було вимушене виділити на боротьбу з партизанами та підпільниками близько 10 % своїх військ.

Які етапи у розгортанні радянського партизанського руху можна виділити? У чому їх особливості? 

історія України

23.05.2023.

Українська повстанська армія. Роман Шухевич. 

Українська повстанська армія (УПА) – військово-політичне формування, що діяло на території України в 1942–1956 роках.

Метою створення УПА було об’єднання розрізнених збройних груп націоналістів під керівництвом ОУН(б). Своїм головним завданням УПА декларувала підготовку повстання після того, як комуністичний СРСР і нацистська Німеччина виснажать одне одного у кровопролитній війні. УПА виступала за створення самостійної соборної української держави, яка мала включати в себе всі етнічні українські землі.

Часом заснування вважають 14 жовтня 1942 року, а одним із останніх боїв УПА з військами НКВС був бій із метою заблокувати радянські військові колони до Угорщини для придушення антикомуністичного повстання 1956 року.

Із травня по листопад 1943 року головним командиром УПА був Дмитро Клячківський, з 1944 по 1950 рік – Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рік – Василь Кук.

Для УПА була характерна партизанська тактика, все озброєння було трофейним – німецьким, радянським, угорським та австрійським (ще з Першої світової війни). Окрім українців, у складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей.

УПА воювала на два фронти – проти нацистської Німеччини і згодом проти радянської влади, а діяльність УПА визнавали антинімецьким повстанням німецькі окупаційні керівники, зокрема Еріх Кох. Напади частин УПА на німецькі військові підрозділи, як випливає з німецьких документів, тривали до серпня 1944 року, про збройний конфлікт німців і УПА свідчать і звіти радянських партизанів.

Радянська пропаганда очорнювала УПА як структуру, що співпрацювала з нацистською Німеччиною.

У Росії УПА визнали екстремістською організацією рішенням Верховного суду у 2014 році.

У Польщі теж переважає негативне ставлення до УПА. У 2016 році парламент Польщі кваліфікував дії солдатів УПА проти польського населення на Волині як геноцид.

На Волині діяла не лише УПА, а й мережі й загони «Бульби»-Боровця, «мельниківців» та різних отаманів. Діяли також німецькі каральні частини та поліцаї, в лавах яких служили і українці, і поляки, – а також радянські партизани.

На основі документів СБУ встановлено, що в Західній Україні польські втрати становили 30 327 осіб та 240 знищених населених пунктів, а українські – 16 523 та 115 відповідно. Натомість Інститут національної пам’яті Польщі вважає, що УПА та інші загони націоналістів причетні до загибелі близько 100 тисяч поляків.

Ставлення до УПА в українському суспільстві після здобуття незалежності коливається між позитивним (борці за незалежність) і негативним («німецькі колаборанти»), після Революції гідності почало переважати визнання заслуг.

Із 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті. 2018 року було ухвалено закон, що надає солдатам УПА статус учасників бойових дій.

історія України

22.05.2023.

Масове знищення мирного населення. Голокост. 

Трагедія Бабиного Яру.

Відповідно до "теорії расової винятковості німецької нації" українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу. 

Голокост — переслідування і масове знищення євреїв і циган у Німеччині під час Другої світової війни Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гетто. 

В Україні існувало 180 концтаборів і 50 гетто.

 Практично в кожному українському місті був свій "Бабин Яр": за роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., в Дробильному Яру в Харкові - понад 60 тис., в Янівському концтаборі у Львові - понад 160 тис чоловік. Переважно це були українські громадяни єврейської національності. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених. 

Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік ( остарбайтери ). 

Щоб забезпечити більш "ефективну" експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування, освіта. Українці перетворювалися на людей "третього сорту". 

Таким чином, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський "новий порядок" викликав масовий рух Опору в України.

 4.Праведники народів світу - цей термін (почесне звання) використовується державою Ізраїль для відзначення не євреїв, які ризикували життям під час Голокосту, щоб врятувати життя євреям від знищення нацистами. 

За добу нацизму було знищено близько 6 млн. євреїв. Понад 1,4 млн. загиблих припадає на Україну. Рятування євреїв відбувалося різними методами: 1) переховування від нацистів; 2) надання фальшивих документів; 3) організація втечі з гетто або таборів; 4) переправлення євреїв до партизанських загонів. 

За попередніми даними, на теренах України представниками різних національностей було врятовано понад 17 тис. євреїв. Одна з тих, хто удостоєний цього почесного звання – Олена Вітер. 

Олена Вітер була настоятелькою греко-католицького монастиря та членом ОУН. У 1941 р. була заарештована НКВС і засуджена до смертної кари. Вона одна з небагатьох, хто пережив масові розстріли в’знів у тюрмі у м. Львові. В роки німецької окупації у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою. ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. Ігуменя і монахи не лише доглядали за дітьми, годували їх та одягали, а і навчали їх християнським молитвам і звичаям. У жовтні 1943 р. О. Вітер була заарештована радянськими «органами». У 1955 р. вийшла на волю. Проживала на Тернопільщині. 

У 1976 р. їй присвоїли звання «Праведник народів світу». 

Окупація України військами Німеччини та її союзниками. 

Новий порядок. 

Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».

Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.

В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933—1945 pp. отримала назву «Холокост» (від давньогрецького holo-caustosis — знищення вогнем, жертвопринесення).

Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, у Дробицькому Яру в Харкові— понад 60 тис, в Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками, Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.

Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.

Опір окупантам. Український визвольний рух. 

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=5688792 

Проголошення ОУН у Львові самостійної держави та створення у Києві Української національної ради

Війна внесла зміни до організаційних структур і програми українського націоналістичного руху. Дружні відносини між Німеччиною і СРСР призвели до зменшення гітлерівцями підтримки українських національних організацій у 1939-1941 рр. Вони були навіть формально розпущені на території рейху, а координуючим центром комітетів громадської опіки і громадсько-освітніх інституцій став створений у травні 1940 р. Український центральний комітет (УЦК) у Кракові, який очолив В. Кубійович. Другим осередком українських емігрантів було Українське національне об’єднання, що діяло в Берліні. Найбільш впливовою силою залишалася ОУН.

Перемоги Німеччини на Західному фронті Другої світової війни, ймовірність німецького-радянського воєнного конфлікту призвели до глибоких розходжень між членами Проводу ОУН. Молодь на чолі зі С. Бандерою хотіла звільнити політику ОУН від орієнтації лише на одну державу (Німеччину), встановити контакти з нейтральними та державами антигітлерівської коаліції. Вона вважала, що боротьба за незалежність України повинна стати рушієм боротьби за звільнення народів Східної Європи. Прихильники А. Мельника, натомість, більше надій у вирішенні української справи покладали на Німеччину.

У лютому 1940 р. остаточно завершився розкол у керівництві ОУН. Революційний Провід ОУН очолив С. Бандера, а більш помірковане крило організації – А. Мельник. З того часу прийнято вживати дві назви: ОУН (б) і ОУН (м). Розбіжності у поглядах на тактику і засоби боротьби двох організацій в роки війни інколи призводили до прямого протистояння і навіть фізичного знищення опонентів.

Не бажаючи того, щоб західні держави використовували український націоналістичний рух проти Німеччини, нацистське керівництво наказало відповідним службам ширити чутки про можливість вирішення «у майбутньому» українського питання, тобто створення Української держави». Ця обставина спонукала обидва проводи ОУН до співпраці з Німеччиною. В квітні 1941 р. ОУН (б) за домовленістю з німецьким командуванням розпочало створення «Дружини українських націоналістів» у складі вермахту. Цей підрозділ складався з двох батальйонів – «Нахтігаль» і «Роланд». Він був невеликий – особовий склад обох батальйонів складав понад 700 осіб. Німецьке командування вважало недоцільним дозволити ОУН створення більших українських військових підрозділів.

З початку війни Німеччини проти СРСР провідники ОУН (б) та ОУН (м) розгорнули діяльність з підготовки легальних похідних груп, на які покладалося завдання організувати у містах і селах окупованої німцями України національні державні установи, військо, громадські організації, революційні комітети, що повинні були в умовах німецької окупації допомагати організовувати державне, господарське і суспільно-політичне життя.

Прибувши до Львова після вступу німецьких військ, спеціальна група, очолювана заступником С. Бандери Я. Стецьком, 30 червня 1941 р. на засіданні української громадськості міста прийняла Акт відновлення Української держави. Повідомлення про проголошення Акта було передано Львівською радіостанцією. Після цього у багатьох місцевостях за ініціативою членів ОУН та активістів з населення почали утворюватись українські органи влади: обласні, повітові, місцеві управи, поліція для охорони громадського порядку.

Сформований у Львові уряд, очолював Я. Стецько. До його складу запрошені представники інших політичних партій і безпартійні. Уряд підтримали українські партії, що діяли в еміграції. Проголошення оунівцями Акта відновлення Української державності було несподіванкою для німецьких керівних кіл. Другого липня 1941 р. про це стало відомо у Берліні і негайно вжито рішучих заходів з метою ліквідації українського уряду. У Львові німецькі власті запропонували Я. Стецьку припинити будь-яку діяльність з формування українського самоврядування на всіх рівнях. Йому було заявлено, що А. Гітлер відклав вирішення політичних питань, пов’язаних з українською державністю, до кінця війни.

Незабаром С. Бандеру, Я. Стецька та кількох інших провідних діячів ОУН (б) заарештували та відправили у концтабір. Гітлерівці почали переслідувати українських націоналістів. Загалом вони заарештували восени 1941 р. майже 300 членів ОУН (б), з них 15 – стратили. Керівники Німеччини ясно дали зрозуміти, що на цьому етапі війни не потерплять жодних домагань щодо української державності. Незважаючи на таку позицію А. Гітлера Акт 30 червня 1941 р. став реальним кроком в боротьбі ОУН за Українську державу.

У жовтні 1941 р. в окупованому Києві легально почала діяти Українська національна рада. Її очолював М. Величківський. До неї входили люди різних політичних поглядів. Визначну роль у створенні і діяльності ради відіграли Олесь Ольжич, О. Бойдуник, М. Капустянський, О. Теліга, І. Рогач та ін. Поетка О. Теліга очолила Спілку українських письменників. Почали виходити газета «Українське слово», журнали «Українське слово» і «Литаври». Однак німців це не влаштовувало. Наприкінці 1941 р. вони заборонили її діяльність. Велика група українських діячів (О. Теліга, І. Рогач, Н. Ориян-Чемеринський, П. Олійник та інші) була розстріляна.

Таким чином, з початком війни Німеччини проти СРСР ОУН (б) проголосила у Львові Акт відновлення Української держави, яка мала вступити в союзницькі відносини з Німеччиною. Німецьке керівництво відхилило таку можливість і стало на шлях терору проти українських націоналістів.

Бойові дії в 1941–1942 рр. Відступ Червоної армії. 

Мобілізаційні заходи. 

Напад Німеччини та її союзників на СРСР і перші оборонні бої на території УРСР

У грудні 1940 р. німецьке командування розробило план нападу на Радянський Союз («план Барбаросса»). Відтоді почалася інтенсивна підготовка нацистської Німеччини до війни з СРСР. Передбачалось протягом 2–2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ – Астрахань. З цією метою у червні 1941 р. Німеччина та її союзники (Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія, Словаччина) зосередили на кордонах з СРСР до 5,5 млн. солдатів, 47,2 тис. гармат, 3844 танки (у т. ч. середніх і важких – 1654). СРСР на західних кордонах протиставив цим силам на західних кордонах 171 дивізію (3250 тис. солдатів, 37,5 тис. гармат, 10,3 тис. танків (з них 1800 – середніх та важких), 8,6 тис. літаків).

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Німецька пропаганда переконувала світову громадськість і власний народ, що здійснено превентивний, випереджувальний удар. Зрозуміло, що німецько-радянське збройне зіткнення було майже неминучим, проте нацистська пропаганда не навела жодних переконливих доказів того, що СРСР готував напад на Німеччину влітку 1941 р.

На світанку 22 червня 1941 р. тисячі німецьких гармат відкрили вогонь по прикордонних заставах, укріпленнях, вузлах зв’язку. Одночасно було збомбардовано багато міст України – Львів, Київ, Севастополь, Одесу, інші промислові міста та адміністративні центри, залізничні вузли. 

Німецькі війська наступали на трьох головних напрямках:

• північному – на Ленінград (група армій «Північ»);

• центральному – на Москву (група армій «Центр»);

• південному – на Київ (група армій «Південь»).

З перших днів війни бойові дії велися на території України, де оборонялися війська Південно-Західного і Південного фронтів. Незважаючи на героїчний опір прикордонних застав та військових частин, у перший день війни німецькі танкові колони просунулись на окремих ділянках на 50 км вглиб території України. Протягом першого тижня військових дій німецькі частини заглибились на 300-450 км і в окремих місцях перетнули старий радянсько-польський кордон. Проте надалі через опір Червоної армії їх просування уповільнювалось. Бойові дії набували найжорстокішого характеру, хоча радянські війська вимушені були залишити Львів, Рівне, Дрогобич, Тернопіль, Бердичів, Житомир. Вже 10 липня німці підійшли до Києва.

Прикордонні бої відбувались за наперед визначеними діями. Несподіваний напад дозволив німецьким військам у перші ж години війни захопити стратегічну ініціативу. Вони зосереджували значні танкові та мобільні угруповання на вузьких ділянках фронту. Радянські війська, які були рівномірно розосереджені по фронту, не могли зупинити удар цих потужних механізованих з’єднань.

Німецькі танкові з’єднання проривали фронт та максимально швидко, без зупинок, декількома «клинами» просувались тилами Червоної армії. Потім ці клини з’єднувались у глибокому тилу радянських військ. Так утворювались «котли», в яких опинялись окремі радянські полки, дивізії та армії. Німецька піхота та артилерія добивали оточені радянські частини. Механізовані з’єднання німців без зупинки рухалися далі, оточуючи нові радянські підрозділи, руйнуючи тил радянської армії, сіючи паніку серед місцевого населення. Така стратегія та тактика отримали назву «бліцкріг» («блискавична війна»).

Радянські командири не були готовими до такої тактики ворога. Перед війною у військових навчальних закладах мало уваги приділяли вивченню тактики оборони. Потрапивши в «котел», радянські частини були відразу відірвані від постачання, швидко втрачали дисципліну та керованість, тому випадків успішного організованого прориву великих підрозділів у 1941 р. було дуже мало. Солдати та офіцери виходили з оточення невеликими групами, чимало бійців були змушені здаватися в полон.

Вище радянське керівництво помилково вважало, що у разі війни головний удар німецьких військ буде спрямований не на Москву, а на Україну. Тому в УРСР були зосереджені значні військові сили. Якщо німецька армія на початку війни загалом мала чисельну перевагу над Червоною, то в Україні перевага була на боці радянських військ. У Київському військовому окрузі на 22 червня 1941 р. співвідношення сил на користь Червоної армії було: за кількістю дивізій – 1,6:1, за особовим складом – 1,2:1, за гарматами і мінометами – 1,4:1, за середніми (Т-34) і важкими (КВ) танками – 3,5:1, за легкими танками (Т-26, БТ-7) – 5:1, за літаками – 2,5:1. Проте ефективно використати ці сили не вдалося. В перші години війни на аеродромах ударами з повітря було знищено понад 2000 радянських літаків. Як наслідок, німецька авіація встановила повний контроль у повітряному просторі.

На другий день війни командування Південно-Західного фронту зробило спробу нанести наявними у нього танковими силами контрудар проти 1-ї німецької танкової групи в районі Луцьк – Рівне – Броди. Танкова битва, в якій з обох боків брало участь до 2000 танків, тривала майже тиждень. Радянські механізовані корпуси були знищені, великою мірою через постійні удари з повітря ворожої авіації.

Після цього в радянського командування не було великих мобільних резервів, щоб зупинити просування німецьких військ Правобережною Україною. 

Причини тяжких поразок у 1941 р. були зумовлені такими факторами:

• прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німець-
  ких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на Радянський Союз;

• нестача у Червоній армії кваліфікованих командирських кадрів, кращі з яких стали жертвами політичних репресій (знищено понад 20 % її командного складу);

• раптовість нападу, нова тактика німецьких військ;

• розпорошення сил Червоної армії вздовж кордонів;

• незавершеність заходів щодо зміцнення Західного кордону, що змінився у 1939-1940 рр.;

• невідмобілізованість Червоної армії (Й. Сталін остерігався проведення мобілізації, щоб не спровокувати напад Німеччини);

• незавершеність заходів щодо переозброєння армії.

• відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція СРСР;

Крім того, німецькі війська набули значного військового досвіду в Західній Європі. У німецької армії та її союзників була чисельна перевага в кількості солдат.

На багатьох ділянках фронту радянські підрозділи чинили героїчний опір, але це вже не могло змінити ситуацію. За три перші тижні війни загальні втрати радянських військ становили до 850 тис. солдатів. Німецькі війська втратили лише 110 тисяч. Проте варто відзначити: загальні втрати німецьких військ з вересня 1939 р. по червень 1941 р. у кампаніях проти Польщі, Франції, Бельгії, Голландії, Норвегії, Греції, Югославії, Данії, в боях з англійськими військами становили лише 123 тис. осіб.

Отже, в перші дні війни військова перевага була на боці німецької армії. За короткий час вона окупувала територію Західної і Правобережної України і наблизилась до Києва. Опір радянських військ виявився значно сильнішим, ніж очікувало німецьке командування.

2. Мобілізація сил у республіці на відсіч агресору. Перехід економіки на військовий лад

22 червня 1941 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР на території України, як і в інших прифронтових регіонах (Білорусія, Литва, Латвія, Естонія), був запроваджений військовий стан. Усі функції органів державної влади переходили до рук військового командування.

Війна гостро поставила питання про максимальне використання всіх трудових ресурсів для забезпечення потреб фронту. 26 червня Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ про режим робочого часу робітників і службовців на період війни, яким вводилася трудова повинність, запроваджувався 12-годинний робочий день і робочий тиждень без вихідних, понаднормова праця та інші заходи, що зміцнювали організацію і порядок на виробництві. Водночас, скасовувалися чергові та додаткові відпустки. На транспорті та оборонних підприємствах впроваджувався режим воєнного часу.

29 червня 1941 р. РНК СРСР і ЦК ВКП (б) направили партійним та державним органам прифронтових районів директиву, в якій визначалися конкретні заходи щодо перебудови народного господарства на військовий лад, мобілізації всіх сил народу на відсіч ворогові.

30 червня 1941 р. був утворений Державний Комітет Оборони (ДКО) для організації оборони країни і оперативного вирішення інших політичних, воєнних і економічних завдань. Його, як і Ставку Верховного Головнокомандування, очолив Й. Сталін. 

Рішеннями ДКО, РНК СРСР і ЦК ВКП (б) проведено реорганізацію галузей промисловості, скорочення апарату партійних, державних, господарських та громадських організацій, розподіл і перерозподіл матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для виконання планів воєнного виробництва.

В червні 1941 р. СРСР в т. ч. і в Україні було оголошено мобілізацію чоловіків віком від 18 до 36 років на фронт. Військові комісаріати України до кінця 1941 р. змогли мобілізувати 3,185 млн. осіб. Комуністи і комсомольці підлягали мобілізації в першу чергу. В засобах масової інформації розгорнулась агітаційна кампанія, яка мала спонукати громадян України до запису добровольцями на фронт. В перші місяці війни 1,3 млн. юнаків і дівчат зголосилися добровільно піти на фронт. Найбільше добровольців в Україні було в Одеській, Сталінській (нині Донецькій), Харківській та Ворошиловоградській областях. В Україні в народне ополчення вступило 700 тис. осіб, з них сформовано 20 дивізій.

Для більш ефективного налагодження управління військами Ставка своєю директивою від 10 липня 1941 р. організувала три головні командування – Північно-Західного, Західного та Південно-Західного напрямків. Головнокомандування останнього об’єднало управління військами Південно-Західного і Південного фронтів.

Вживалися заходи для посилення дисципліни у військах. Зробити це намагались репресивними заходами.16 серпня 1941 р. видано наказ за підписами Сталіна, Молотова, Будьонного, Тимошенка, Шапошникова і Жукова. У ньому говорилося, що більшість воїнів б’ються героїчно, проте деякі виявляють боягузтво і панічно здаються в полон. Враховуючи це, наказувалось нещадно розстрілювати за такі дії на місці всіх – від командирів до рядових, їхні сім’ї позбавляти державної допомоги, арештовувати.

Однак ці жорстокі заходи, які здійснювали підрозділи НКВС, за складних бойових умов, втрати зв’язку з військами, бездарного керівництва не те що не були ефективними, а й часто погіршували ситуацію в місцях бойових дій. Напередодні відступу Червоної армії з території Західної України органи НКВС знищили кілька тисяч в’язнів, які перебували в тюрмах Львова, Чорткова, Бучача та ін. міст. Розстріли відбувались також у в’язницях інших прифронтових районів. В’язнів страчували без суду, в зв’язку з «початком воєнних дій». На початку вересня 1941 р. в Орловській в’язниці був розстріляний Х. Раковський, голова уряду Радянської України в 1919-1923 рр. та інші діячі. Загальну кількість розстріляних влітку-восени 1941 р. в Україні людей, які вважалися «ворогами народу», досі не встановлено.

Місцеві ради і військові комісаріати, здійснювали керівництво роботою промислових підприємств, транспорту, всієї економіки. За сприяння громадських організацій у республіці розгорнули роботу 159 евакуаційних шпиталів.

В перші місяці війни величезних втрат зазнала діюча армія. Її ряди поповнювалися за рахунок батальйонів, які були створені на території УРСР для боротьби з диверсантами, бійців народного ополчення (одна із вулиць м. Києва названа на честь бійців народного ополчення). До його лав записували громадян віком від 18 до 60 років, які володіли зброєю, але не підлягали мобілізації. Після нетривалого курсу військового навчання загони народного ополчення відправлялись на фронт, вливалася у підрозділи діючої армії.

З початком війни розпочалось військове навчання населення, створювались групи самозахисту. Організації Тосавіахіму відкривали на підприємствах і в установах школи з підготовки стрільців, кулеметників, водіїв, танкістів, саперів, радистів, медичних сестер і сандружинниць. До жовтня 1941 р. лише у Ворошиловградській, Сталінській і Харківській областях створено 275 воєнно-навчальних пунктів. Вони підготували значне поповнення для діючої армії, в тому числі 60 тис. медичних сестер і сандружинниць.

У складних умовах трудівники України здійснювали перебудову на воєнний лад народного господарства. З перших днів на задоволення потреб фронту перейшли всі галузі промислового виробництва. Машинобудівні підприємства Харкова, Ворошиловграда, Сталіно, Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси, Києва та інших міст почали випускати танки, бронепоїзди, гармати, авіаційні і танкові двигуни, стрілецьку зброю, снаряди, міни, авіабомби тощо. Суднобудівні заводи Миколаєва, Херсона, Одеси і Києва зосередили зусилля на випуску бронекатерів, а також танкерів для перевезення пального на фронт. Ремонтні підприємства налагоджували ремонт бойової техніки, озброєння, засобів зв’язку. Підприємства харчової, легкої і місцевої промисловості виготовляли для армії продовольство, одяг, взуття різну амуніцію.

У зв’язку зі швидким просуванням ворожих військ виникла нагальна потреба у будівництві оборонних рубежів, аеродромів, сховищ для боєприпасів та військово-технічного майна, нових доріг. Силами цивільного населення та ополчення у республіці було споруджено більш як 4 тис. км оборонних ліній фронту та військових об’єктів.

Самовіддано працювали жителі України над виконанням замовлень для фронту. Робітниками на заводах та підприємствах стали тисячі жінок-домогосподарок, учнів і студентів, пенсіонерів. У перші місяці війни вони замінили близько третини усіх робітників, мобілізованих до армії. На підприємствах розпочався рух за виконання і перевиконання виробничих завдань на 200–300 і більше відсотків. Робітники брали зобов’язання виконувати норму за себе, своїх рідних і товаришів, які пішли на фронт.

На добровільні внески громадян створено Фонд оборони країни. Населення не окупованих ворогом областей до вересня 1941 р. зібрало для поранених бійців і командирів десятки мільйонів карбованців, велику кількість продуктів харчування, столового посуду, книг тощо.

В умовах постійних нальотів ворожої авіації, безпосередньої близькості фронту і аж до повної окупації території України працювали 2,82 млн. робітників і службовців транспортної мережі України; з них 348 тис. були зайняті на залізничному транспорті. Їхня героїчна праця сприяла матеріальному забезпеченню діючої армії, евакуації у тил 3,5 млн. громадян, а також обладнання понад 550 великих підприємств, майна радгоспів і колгоспів, наукових установ, вищих навчальних закладів тощо.

У надзвичайно складних умовах опинилось сільське господарство України. Чимало працездатного населення села мобілізовано в армію, а тих, хто залишився, залучали на будівництво оборонних споруд. Становище ускладнювалося ще й тим, що у діючу армію передано значну частину автомобільного та гужового транспорту, а також тракторів. Попри такі труднощі в Лівобережній і Південній Україні вдалося зібрати більшу частину врожаю до наближення фронту. На жовтень 1941 р. колгоспи і радгоспи здали державі 2307 тис. тонн зерна, 113 тис. тонн м’яса, 225 тис. тонн овочів та картоплі, понад 539 тис. літрів молока, значну кількість насіння олійних та інших технічних культур. Однак у тил з України змогли вивезти лише незначну кількість сільськогосподарської продукції і небагато худоби. Не вдалося евакуювати також значну частину сільськогосподарської техніки.

Для зміцнення воєнно-економічної могутності держави працювали евакуйовані з України на територію РРФСР, Узбекистану, Азербайджану колективи науково-дослідних установ та інститутів. Робота вчених сприяла збільшенню виробництва високоякісних металів, новітньої бурової техніки та озброєння, покращенню технологічних процесів і підвищенню продуктивності праці. Колектив Інституту електрозварювання АН УРСР під керівництвом Є. О. Патона на території Російської Федерації розробляв і впроваджував у виробництво нові методи електрозварювання, створював установки для підводного зварювання й різання металів, що значно прискорювало та здешевило виробництво та ремонт бойових кораблів, а також танків та літаків. Вчені Інституту клінічної фізіології АН УРСР і науково-дослідні інститути Наркомату охорони здоров’я республіки впроваджували нові методи лікування поранених. У госпіталях почав застосовуватися метод переливання крові, запропонований академіком О.О. Богомольцем.

Отже, в Україні, як і в інших регіонах СРСР, з перших днів війни почалась мобілізація усіх економічних і людських ресурсів на відсіч агресору. Війна з боку народів СРСР набрала ознак Великої Вітчизняної.

Військові дії на території України восени 1941 – влітку 1942 рр. Окупація УРСР німецькими військами

Досягти легких та швидких перемог на території України у 1941 р. німецьким військам вдавалось далеко не завжди і не на всіх напрямках. Героїчна оборона захисників Києва, Одеси та Севастополя значно затримали просування ворога вглиб території УРСР. Однак під Уманню головні сили Південного фронту зазнали поразки. В районі Первомайська, Новоархангельська, Умані 6-а і 12-а радянські армії опинились у «котлі». У полон потрапили майже 103 тис. радянських солдатів та офіцерів, німці захопили у них 317 танків і 858 гармат. На 20 серпня 1941 р. майже весь правий берег Дніпра від Черкас до Херсона опинився в руках німецької армії. Як наслідок, німецькі війська отримали можливість переправитись на Лівобережжя і таким чином зайти в тил головним силам Південно-Західного фронту, які обороняли Київ.

У такій ситуації М. Кирпонос та М. Хрущов планували залишити Київ, відвести війська за Дніпро та організувати оборону на лівому березі. Цю пропозицію підтримав начальник Генерального штабу Червоної армії Г. Жуков. Дніпро повинен був стати природною перешкодою для німецьких військ. Організація безперервної лінії оборони на Дніпрі, на їхню думку, давала би змогу стабілізувати фронт. Але Й. Сталіна більше хвилював негативний міжнародний резонанс у разі швидкої втрати Києва, – третього за величиною міста СРСР. Тому Й. Сталін наказав будь-якою ціною утримувати київські укріпрайони. В телеграмі він погрожував М. Хрущову та М. Кирпоносу: «…Попереджаю вас, що коли ви зробите хоч один крок у бік виведення військ на лівий берег Дніпра, не будете до останньої можливості захищати райони УРів на правому березі Дніпра, вас всіх настигне жорстока кара як боягузів і дезертирів».

Подальші події показали, що рішення Й. Сталіна було великим прорахунком, ігнорування ним думки військових фахівців призвело до катастрофи. Німецьке командування повною мірою скористалось сприятливою нагодою. Воно перекинуло танкову армію Гудеріана з району Брянська на Лівобережжя України. Танкова армія Клейста захопила переправу біля Кременчука і звідти рушила назустріч Гудеріану. Обидві німецькі танкові армії 16 вересня з’єднались в районі Лохвиці на Полтавщині. Весь Південно-Західний фронт (майже 750 тис. воїнів) опинився в оточенні під Києвом. У полон потрапили 665 тис. радянських солдатів, німці захопили, за деякими даними, 3718 гармат та 884 танки. При виході з оточення загинув командуючий фронтом М. Кирпонос.

Незважаючи на такі втрати, героїчна оборона Києва відіграла значну роль у зриві німецької стратегії «бліцкрігу». Захисники столиці УРСР 71 день стримували просування німецьких військ. Ворог втратив під Києвом понад 100 тис. солдатів і офіцерів, багато військової техніки, а головне – був втрачений час для швидкого наступу на Москву ще до настання зими.

У жовтні 1941 р. німці вийшли на східні кордони УРСР, хоча Одеса, Севастополь та деякі інші міста продовжували героїчно оборонятись від переважаючих сил ворога.

У листопаді ситуація на фронті змінилась. Ранні морози, додаткові заходи ДКО СРСР для зміцнення фронту, масовий героїзм радянських солдатів та ополченців, прибулі нові дивізії з Сибіру зупинили наступ німецьких військ на Москву. Фронт нарешті стабілізувався.

5-6 грудня 1941 р. війська Червоної армії несподівано для німецького командування перейшли у контрнаступ. Внаслідок битви під Москвою німецьке військо було відкинуто на 200 і більше кілометрів.

З перших днів початку війни Німеччини проти СРСР керівники Великобританії та США виступили з заявами про підтримку у цій війні Радянського Союзу. 6 листопада, 1941 р. США поширили програму ленд-лізу на СРСР. 1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 країн підписали Декларацію Об’єднаних Націй, в якій проголошувалося, що держави-учасниці зобов’язуються спрямовувати всі свої ресурси на боротьбу проти агресорів, співпрацювати між собою і не укладати сепаратного миру з державами «осі». США у формі позики, оренди, обміну бойової техніки, боєприпасів та інших товарів і послуг почали поставляти союзникам танки, літаки, вантажні автомобілі, сучасні верстати, медикаменти, продовольство, обмундирування, спорядження. Ця допомога полегшила становище радянських військ на Східному фронті у період, коли СРСР ще не встиг повністю відновити роботу евакуйованих підприємств.

Радянське керівництво вирішило завдати німецьким військам нового удару на Півдні, в Україні, з метою звільнити Харків та промисловий район Донбасу. 12 травня 1942 р. розпочалася Харківська операція. Радянські війська швидко звільнили Чугуїв, Мерефу, досягли Ізюма. Однак такі масштабні наступальні дії виявились передчасними. Сил для успішного завершення операції було недостатньо. 17 травня німці завдали потужних флангових контрударів наступаючим військам Червоної армії. Як наслідок, 25 травня значна частина радянських підрозділів, які брали участь в Харківській операції, потрапила в оточення на захід від Сіверського Дінця. В полоні опинилось 240 тис. солдатів та офіцерів, знищено або захоплено 2026 гармат і 1349 танків.

У тому ж місяці закінчилась провалом Керченська операція (спроба радянських військ деблокувати Севастополь), яка обійшлася лише полоненими 140 тис. бійців. Військова ініціатива знову перейшла до рук ворога. 4 липня 1942 р. німецькі війська захопили Севастополь. 22 липня після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської обл. гітлерівці остаточно окупували всю територію УРСР.

Таким чином, радянське керівництво здійснило усі можливі мобілізаційні заходи щодо організації відсічі ворогові, однак військова перевага Німеччини та її союзників, прорахунки вищого радянського керівництва в організації оборони на першому етапі війни призвели до того, що в липні 1942 р. вся територія України, незважаючи на великі жертви з боку бійців Червоної армії та цивільного населення, була окупована німецькими військами.

історія України

11.05.2023.

Окупація Червоною армією Галичини, Волині, Північної Буковини, Хотинщини та Південної Бессарабії. 

  Основні дати: 

       23 серпня 1939 р. — укладення пакту Молотова—Ріббентропа; 

       1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу, початок Другої світової війни; 

       17 вересня 1939 р. — початок «визвольного походу» Червоної Армії;

       28 вересня 1939 р. — Договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною та таємний протокол до нього;

       22 жовтня 1939 р. — Народні Збори Західної України.

Включення нових земель до складу УРСР

Радянський Союз ніколи не визнавав приєднання Бессарабії до Румунії. Пакт про ненапад з Німеччиною і додатковий протокол до нього, а також початок Другої світової війни створили сприятливі умови для розв`язання “Бессарабського питання” на користь СРСР.

29 березня 1940 р. Молотов, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, заявив, що «у нас немає пакту про ненапад з Румунією. Це пояснюється наявністю невирішеного суперечливого питання щодо Бессарабії, захоплення якої Румунією Радянський Союз ніколи не визнавав, хоча ніколи і не ставив питання повернення Бессарабії воєнним шляхом». Ця заява занепокоїла румунське керівництво, яке намагалося знайти підтримку з боку Німеччини. Та остання, будучи зайнятою війною на заході, заявила, що «проблема Бессарабії Німеччину не цікавить — це справа самої Румунії».

Початок німецького наступу у Франції прискорив дії радянського керівництва.

Конкретні радянські воєнні приготування для вирішення «Бессарабського питання» розпочалися 9 червня 1940 р. Радянський нарком В. Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу ноту ультимативного характеру з вимогою передати СРСР Бессарабію та Північну Буковину. Румунія, яка розуміла безперспективність опору, змушена була погодитись з вимогою.

28 червня 1940 р. радянські війська Південного фронту під командуванням Г. Жукова перейшли Дністер і встановили свій контроль над зазначеними територіями.

Слід зазначити, що Північна Буковина не згадувалась у жодній домовленості між СРСР і Німеччиною. Також ця територія ніколи не входила до складу Російської імперії на відміну від Бессарабії. Тому дії СРСР у Північній Буковині були сприйняті Німеччиною дуже негативно, і це прискорило розробку останньою планів війни проти СРСР. У середині липня 1940 р. німецький генеральний штаб почав розробку плану «Барбаросса» — план нападу на СРСР. 

Згадайте, до яких держав входили Східна Галичина, Північна Буковина,Бесарабія та Закарпаття ?

Початок радянізації західних областей України.

 Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нових властей було проведено вибори до Народних Зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.

На території Західної України, що офіційно увійшла до складу УРСР, у грудні 1938 р. було створено шість областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

Менш ніж через рік було законодавчо оформлено і включено до складу УРСР території Північної Буковини та придунайських земель. 2 серпня 1940 р. за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську РСР, а на території Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії утворено Чернівецьку область й передано до складу УРСР. У грудні 1940 р. було утворено Ізмаїльську область, до складу якої увійшли Акерманський та Ізмаїльський райони.

У листопаді 1940 р. між Українською РСР і Молдавською РСР було встановлено новий кордон. Частину колишньої Молдавської автономної РСР у складі УРСР було передано Молдавській РСР. У результаті від України було відчужено Придністров’я з етнічним українським населенням.

Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило понад 41,6 млн осіб; її територія розширилася до 565 тис. км2.

З приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес радянізації, тобто насадження в усіх сферах життя вироблених за роки радянської влади стратегічних напрямків: націоналізації, колективізації, індустріалізації, культурної революції.

У процесі радянізації західноукраїнських земель виділяють два етапи:

— до весни 1940 р. режим зовні зберігав демократичність, а рефор ми зустрічали підтримку населення;

— з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

У певної частини населення ряд заходів зустріли підтримку:

— ліквідація польського держапарату;

— конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували здебільшого в руках поляків та євреїв);

— українізація та зміцнення системи освіти (кількість україн ських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських; у Львівському університеті, який було перейменовано на честь І. Фран ка, політехнічному, медичному, ветеринарному інститутах, Вищій торговельній школі, консерваторії, Високій школі образо творчого мистецтва, а також технікумах та училищах мовою викладання стала українська);

— розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров’я.

Невдоволення викликали:

— заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі сходу України;

— насильницька колективізація (Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про колективізацію 1 жовтня 1940 р. На червень 1941 р. у колгоспи було об’єднано 15 % господарств);

— тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну);

— розгром політичних партій і громадських об’єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як НТШ, «Просвіта», «Сільський господар», «Маслосоюз» та ін.;

— масові репресії.

Після зайняття краю Червоною Армією практично відразу розпочалися репресії. Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою силою опору залишалась Організація українських націоналістів — ОУН. Весною 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії:

— з осені 1939 р. до осені 1940 р. у Західній Україні було репресовано як політично неблагонадійних і депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн осіб). Смертність серед депортованих склала 16 % (депортовано в Сибір і Казахстан 400 тис. українців);

— десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями;

— людей переслідували без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси (Львівський процес у січні 1941 р. над 59 членами ОУН).

історія України

10.05.2023.

Початок Другої світової війни. Українці в польській армії. 

Розкол ОУН. Андрій Мельник. Степан Бандера 

історія України

09.05.2023.

Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Радянсько-німецькі договори 1939р.  

08.05.2023

 https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=8061856   

04.05.2023

Практичне заняття. Примусова праця у Третьому Райху. Трагедія ув'язнених у німецьких концтаборах та їх доля

Ознайомившись з матеріалами напишіть есе на тему : «Моє бачення значення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні для народів». 

02.05.2023-03.05.2023

Всесвітня історія

Капітуляція Німеччини та її союзників. Нюрнберзький і Токійський процеси над воєнними злочинцями. 

Завершення бойових дій у Європі. Капітуляція Німеччини

            З початком 1945 р. розпочалися вирішальні бої по розгрому нацистської Німеччини. 12 січня 1945 р. радянські і польські війська розгорнули Вісло-одерську операцію, яка згодом переросла у Берлінську. Протягом уже перших днів наступу німецьку оборону було прорвано і 17 січня звільнено Варшаву. Розвиваючи наступ, на початку 1945 р. радянські війська війшли до р.Одер, в 60-70 км від Берліна. Також було оточено німецьке угрупування у Східній Пруссії, яке незабаром було знищено.

            Після початку радянського наступу в Польщі (Вісло-Одерська операція) німецьке командування прийняло рішення про припинення наступу в Арденах і перекинуло найбільш боєздатні частини на Східний фронт, в район озера Балатон (Угорщина), де німецькі війська безуспішно намагались наступальними діями деблокувати оточене угруповання в Будапешті. Відбивши запеклі атаки ворога радянські війська перейшлиу контрнаступ. Долаючи запеклий опір і несучи значні втрати радянські війська 13 лютого оволоділи Будапештом, 4 квітня – Братіславою, а 7 квітня – Віднем. Південне угруповання німецько-угорських військ було розгромлене.

            8 лютого 1945 р. війська союзників, перегрупувавши і поповнивши частини, що зазнали значних витрат під час німецького наступу, почали операцію по форсуванню Рейну і захопленню Рура (промислового центру Німеччини). Ця операція супроводжувалась стратегічними бомбардуваннями Німеччини. Під час бомбардування Дрездена загинуло 135 тис. мирних громадян. У результаті успішного форсування Рейну німецьке угруповання в районі Рура було оточено і 17 квітня 1945 р. воно припинило опір. У полон потрапило 325 тис. солдатів. Після цієї поразки німецькі війська майже не чинили опору на Західному фронті, до того ж у них не було підготовлених позицій, де можна було організувати опір. Війська союзників швидко просувалися на Схід і 18 квітня їх передові частини вийшли до Ельби. 26 квітня в районі Торгау відбулась зустріч американських і радянських військ. Тим часом радянські війська завершували знищення берлінського гарнізону, який капітулював 2 травня.

            7 травня в штабі Ейзенхауера в Реймсі генерал Йодль підписав попередній протокол про капітуляцію Німеччини.

            9 квітня 1945 р. розпочався наступ англо-американських військ на півночі Італії, завершивши визволення країни разом з партизанами 2 травня. Мільйонне угруповання німецьких військ склало зброю. Під час цих боїв партизани захопили у полон Муссоліні та багатьох керівників фашистської партії та держави. Всі вони були страчені. Тіла Муссоліні та його коханки Петаччі були підвішені за ноги і виставлені на загальний огляд.

            Розвиваючи успіх союзницькі війська звільнили Баварію, західну Австрію і частину Чехії (міста Пльзен і Карлові Вари).

            Найдраматичнішою сторінкою Другої світової війни стала Берлінська операція.

            При обороні столиці рейху гітлерівське командування робило все для реалізації гасла: “Берлін залишиться німецьким!” Мобілізовувалося все населення, здатне тримати в руках зброю. Формувалися загони винищувачів танків з “гітлерюгенда”, житловi квартали перетворювались на фортецi. На оборонних роботах працювали близько 400 тис. чоловік. З боєздатних частин створювались армійські групи для нанесення удару по флангах радянських вiйськ. Відмова Гітлера від капітуляції, його розрахунки на чвари серед союзників затягували кінець кривавої війни, призводили до непотрібних жертв. Радянськи втрати склали 78 тис., німецькі – 150 тис. вбитими.

З радянського боку у Берлінській операції брали участь війська трьох фронтів: 2-го Білоруського, 1-го Білоруського і 1-го Українського. Ними командували відповідно К.К.Рокоссовський, Г.К.Жуков і І.С.Конєв.

            Битва почалась 16 квітня. О 3-ій годині ранку за берлінським часом при світлі прожекторів в атаку пішли танки і піхота. Війська під командуванням Жукова наступали через так звані Зеєловські висоти. Лінію оборони противника перед висотами було подолано досить швидко, далі почались ускладнення. Бій тривав увесь день і не затихав навіть уночі. Лише на ранок 18 квітня рубіж було взято. Зав’язалися бої на околицях Берліна. Ще через чотири дні фронти Жукова і Конєва зімкнули кільце навколо міста.

            Гітлер приймає рiшення не втiкати на пiвдень, а особисто керувати боротьбою за Берлін.

            25 квітня невелике місто Торгау на березі Ельби стало відоме всьому світові. У цей день тут зустрілись передові частини 1-го Українського фронту і пiдрозділи американської армії.

  Тим часом в Берліні бої йшли вже в центрі міста, де ворог чинив впертий опір. Всi спроби деблокувати місто з боку інших угрупувань гітлерiвських військ були марними. Майже кожен будинок доводилось брати штурмом. «На третій день боїв у Берліні,— згадував Жуков, — спеціально розширеною колією із Сілезького вокзалу було подано фортечні гармати, які відкрили вогонь по центру міста. Вага кожного їх снаряду становила півтонни. Оборона Берліна розліталась у пух і прах. Навіть в імперській канцелярії розуміють, що наближається розв’язка битви за столицю Німеччини...». 30 квітня було штурмом взято рейхстаг. Над ним замайорів червоний прапор. 

 У 3-й ударній армії, що штурмовала центральну частину Берліна, було виготовлено 9 бойових знамен (по числу дивізій), які мали водрузитися над рейхстагом. Одно з них – пропор 150-ї стрілецької дивізії  став Прапором Перемоги, який 30 квітня водрузили над рейхстагом М.Єгоров і М.Кантарія. Крім того кожен боєць, що штурмував рейхстаг мав червоний прапорець, який прагнув поцепити на поверженому символі нацистської Німеччини.

            1 травня на командний пункт 8-ї Гвардійської армії було доставлено начальника генштабу сухопутних військ Німеччини генерала Кребса. Заявивши про те, що Гітлер 30 квітня покінчив життя самогубством (ще 28 квітня 1945 р. партизани Італії, виконуючи вирок народного трибуналу, розстріляли й повісили за ноги Муссоліні, його коханку і прибічників). 30 квітня 1945 р. Гітлер отруїв свою дружину Єву Браун та самого себе. Їхні трупи разом з трупом Геббельса, його дружини та їх шести дочок есесівці спалили у дворі), він запропонував розпочати переговори про перемир’я. Про це доповіли Сталіну, який зажадав вести переговори тільки про беззастережну капiтуляцiю. Відповіді від наступників Гітлера не надійшло, і бойові дії поновилися. Наступного дня штаб берлiнської оборони віддав наказ про припинення бойових дій. Берлін упав. Під час штурму німецької столиці радянські війська втратили 300 тис. убитими і пораненими.

            Рештки німецьких військ на півночі Нiмеччини, притиснуті до узбережжя Балтійського моря, теж капітулювали. 8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлсхорсті перед представниками СРСР, США, Англії, Франції генерал-фельдмаршал В.Кейтель від імені німецького уряду підписав Акт про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил. Це була Перемога.

 Однак угруповання німецьких вiйськ на території Чехословаччини й Австрії ще не склало зброї. Його частини в Празі вели бої з учасниками антифашистського повстання, яке почалося 5 травня. Кидок військ 1-го Українського фронту, насамперед танкових підрозділів, дав змогу врятувати місто і його мешканців.

Цікаво знати

            Сталося так, що Прага від німецьких військ визволялася двічі. Перший раз її «визволили» частини РОА (російської визвольної армії), які рятуючись від радянських військ і розуміючи, що в радянському полоні їх доля складеться трагічно, прагнули здатися англо-американським військам. Їх шлях втечі мав пройти через Прагу. Але на їх шляху стали німецькі війська, що прагнули придушити антифашистське повстання. Тоді частини РОА вирішили прокласти шлях зброєю, завдавши удару по німецьким військам. Прорвавшись до міста, вони були зустрінуті пражанами як визволителі. Незатримуючись у Празі колони РОА рушили далі на Захід. Тим часом з півночі радянські війська ламаючи опір проривалися до Праги. 9 травня вони вступили на вулиці міста. Німецьке угруповання «Центр» було оточено і капітулювало.

  На ознаменування перемоги над фашистською Німеччиною в Москві на Красній площi 24 червня було проведено парад, який увійшов в історiю як Парад Перемоги. Марш зведених полків фронтiв завершила колона солдатів, якi кинули до піднiжжя мавзолею Леніна 200 прапорiв розгромлених фашистських армій. Командував парадом маршал Радянського Союзу Рокоссовський, приймав парад заступник Верховного Головнокомандуючого маршал Жуков 

2. Кримська (Ялтинська) та Потсдамська конференії та їх рішення.

            Наближення завершення війни все гостріше ставило на порядок денний питання про повоєнний устрій Європи і світу. Розв`язанню цього питання були присв`ячені дві конференції Ялтинська і Потсдамська лідерів США, Англії і СРСР, що відбулися у 1945 р. Рішенння прийняті на цих конференціях лягли в основу Ялтинської системи повоєнного світу, яка змінила Версальсько-Вашингтонську.

4–11 лютого 1945 р. “велика трійка” зiбралася в Ялті у тому ж складі, що і в Тегерані. Ця зустріч стала кульмінаційною в розвитку відносин між Сталiним, Рузвельтом і Черчіллем. Атмосфера майбутньої перемоги мов би відсовувала на другий план розбіжності і прагнення кожної із сторін змiцнити своє становище у пiслявоєнному світі. 3 багатьох питань вдалося досягти реальних домовленостей. Серед них — погодження принципів беззастережної капітуляції гітлерівської Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат гітлерівського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою вiйськовою промисловiстю, покарання воєнних злочинців.

У прийнятій конференцією “Декларації про визволену Європу” передбачалось проведення узгодженої політики у визволених європейських країнах, повне викорінення в них наслідків фашизму, підтримка демократичних установ, допомога визволеним народам.

Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об’єднаних Націй. Для прийняття статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско. Вирішено було питання і про участь Радянського Союзу у війні з Японією. Рузвельт вважав, що це необхiдно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході. Саме тому вiн не заперечував проти пропозиції Сталіна зафіксувати у спецiальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахалiну, Курильських островiв, вiдновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було погоджено й інші далекосхiдні проблеми.

Відбувалися і гострi дискусії. Не було до кiнця погоджено питання про післявоєннi зони окупації Нiмеччини, про репарації на користь переможцiв. Радянська сторона запропонувала стягувати репарації не грошима, а натурою — одночасним вилученням устаткування підприємств, суден, рухомого складу залізниць, товарними поставками протягом десяти рокiв. У цьому питанні Сталiна пiдтримав Рузвельт, який підкреслював необхiдність задовольнити вимоги СРСР. Черчілль, говорячи про складності компенсації Радянському Союзовi його величезних втрат, фактично гальмував вирішення цієї проблеми. Та все ж вдалося домовитись про створення репараційної комісії.

Найбільш складними були дискусії з польських проблем. Якщо питання про кордони Польщi з СРСР було в принципі вирiшено — кордон повинен проходити по “лінії Керзона” з деякими відхиленнями на користь Польщі, щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: “Польща повинна дістати істотне прирощення на півночі і на заході”. Питання, з яким польським урядом мати справу, остаточно вирішити не вдалось. Зрештою його було відкладено, а в декларації “Про Польщу” говорилось, що “дiючий нині в Польщі Тимчасовий уряд повинен бути... реорганізований на більш широкій демократичній основi з включенням демокра­тичних дiячів із самої Польщі і поляків із-за кордону”.

 Решта нерозв`язаних питань була розглянута на Потсдамській конференції (17 липня – 2 серпня 1945 р.), що відбулась по завершенню бойових дій в Європі.

            У складі її учасників відбулися зміни: інтереси США представляв Г.Трумен, який став президентом після смерті Ф.Рузвельта, У.Черчілля з 28 липня змінив новообраний прем’єр-міністр К.Еттлі. Тільки Сталін залишився з “Великої трійки”.

            В центрі уваги стояло німецьке питання: демілітаризації та денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації, кордони Німеччини з сусідами та ін. Радянський Союз підтвердив, що вступить у війну з Японією відповідно до ялтинської угоди.

            В порядок денний були включені питання про мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Не дивлячись на протиріччя між учасниками конференції (США намагались вплинути на хід конференції, повідомивши про успішні випробування атомної бомби), вона дала позитивний імпульс в розвитку міжнародних відносин в умовах післявоєнного миру.

 Розгром Японії. Атомне бомбардування міст Хіросіма та Нагасакі

            Розгром нацистської Німеччини не означало припинення Другої світової війни. Японія ще продовжувала чинити опір союзникам.

            На кінець 1944 р. США фактично знищили японський флот, що на даному театрі бойових дій мало визначальний характер. Отримана на морi перемога дала змогу США звiльнити вiд японських військ Фiлiппiни та ряд тихоокеанських островiв. Навеснi 1945 р. англiйськi вiйська вибили японців з Бiрми. Американськi “лiтаючi фортецi” (В-17, В-29) продовжували нарощувати систематичнi бомбардування японських островiв. Один із американських генералiв запевняв, що Японiя «незабаром повернеться у кам’яний вiк».

            Незважаючи на це японці були сповнені рішучості битися до останнього. Про це свідчили бої за острови Іводзіма і Окінава. Так, для захоплення невеликого острова Окінави, який захищало 120 тис. японське угруповання,  американській 500-тисячній армії при повній перевазі на морі і в повітрі знадобиося два місяці запеклих боїв (травень-червень 1945 р.). Японці лише тоді припинили опір, коли загинув останній захистник. У битві за острів японці втратили і залишки своєї боєздатної авіації – 4 тис. літаків, а також останні великі кораблі флоту.

            Американські втрати складали 50 тис. убитих і поранених, 763 літаки і 36 кораблів.

Цікаво знати

            Під час цієї битви японське командування вирішило кинути в останній бій залишки японського флоту на чолі з лінкором «Ямато» – найбільшим лінкором у світі з 460-мм гарматами. Зустріч у відкритому бою з цим кораблем не несла нічого доброго для американського флоту. Японський флот був споряджений максимальною кількістю боєприпасів і пальним лише в один кінець. Американці вчасно довідалися про вихід в море цього монстра і вирішили його знищити за допомогою авіації. 7 квітня 1945 р. розгорілася кривава битва. Близько 700 японських літаків (з яких 355 були «камікадзе») атакувало американський флот. У свою чергу американська авіація атакувала «Ямато», який після 4 годин безперервних бомбардувань затонув, забравши з собою життя 2488 японських моряків. Також було затоплено японський крейсер і 4 есмінця. Японський флот припинив своє існування. Втрати американців склали лише 15 літаків.

            Розуміючи, що бої за Японію будуть не менш запеклими і кривавими, американське керівництво наважилось на використання проти Японії нової зброї – атомної бомби. Хоча у більшій мірі рішення про атомне бомбардування мало політичне значення: показати всьому світу, зокрема СРСР, могутність США.

  6 серпня 1945 р., за два дні до передбачуваного вступу СРСР у війну з Японією, з важкого американського бомбардувальника Б-29 на японське місто Хіросіму було скинуто атомну бомбу. 9 серпня цей “експеримент” повторили на місті Нагасакі. Загальна кількість загиблих досягла 200 тис. чоловік. Кількість постраждалих сягнула 500 тис. чол. Виправдати застосування атомної зброї проти мирних жителів неможливо. 

   Ще 5 квітня 1945 р. вiд імені радянського уряду японському послу в Москві було зроблено заяву про те, що СРСР денонсує пакт про нейтралiтет з Японією. Про мотиви денонсації говорилося, що “обстановка змiнилася докорінно... Японія, союзниця Німеччини, допомагала останнiй у її війні проти СРСР. Крiм того, Японія воює з США і Англією, якi є союзниками Радянського Союзу”. У самiй Японії ця заява спричинила змiну уряду. 8 серпня 1945 р. СРСР оголосив війну Японії 

 Відповiдно до своїх планів радянськi вiйська основного удару завдали по Квантунській армії, яка дислокувалася в Маньчжурії і налічувала 1,1 млн. чоловік. Загальне керівництво військами здійснював О.М. Василевський. У боях брали участь війська Монгольської народно-революційної армії. Радянським військам доводилось долати гори, річки, тайгу, болота, напівпустельні степи. Вперто чинили опір фанатично настроєні японські частини, особливо підрозділи смертників. Незважаючи на це, Квантунська армія за короткий час була розгромлена. 14 серпня японський уряд приймає рішення про капітуляцію.

З радіозвернення імператора Хірохіто до японського народу 14 серпня 1945 р.

            “…Насправді ми оголосили війну Америці і Британії зі щирого бажання  забезпечити самозбереження Японії і стабілізації Східної Азії, ніяким чином не збираючись здійснювати територіальних придбань, не обмежувати суверенітету інших націй.

            Але тепер війна триває майже чотири роки. Незважаючи на максимальні зусилля кожного – доблесну боротьбу наших армій, флоту, невтомиме усердя наших державних службовці і віддану службу нашого 100-міліонного народа – воєнна ситуація не змінилась на користь Японії. У той час як всі світові тенденції обернулися проти наших інтересів.

            Крім того, противник почав застосовувати нову, найбільш жорстоку бомбу, чия можливість знищувати велику кількість невинних життів справді неосяжна. Якщо ми продовжимо битися, це не тільки призведе до остаточного смерті японської нації, але також приведе до повного зникнення людської цивілізації..."

            Під ударами радянської армії японські війська складають зброю. В полон було взято близько 640 тис. чоловік. 1 вересня радянський десант висаджується на південні острови Курильської гряди. Вся кампанія радянських військ проти Японії тривала 24 дні. Втрати японських військ складали 84 тис., радянські –12 тис. убитими.

            2 вересня 1945 р. у Токiйськiй бухтi, на борту американського крейсера “Міссурі”, у присутності представників країн, що брали участь у війні з Японією, відбулася церемонія підписання акта про беззастережну капітуляцію Японії.

Закінчення війни проти Японії передбачало укладення мирного договору з нею. Проте, США, порушивши свої попередні домовленості, відмовились передати підготовку мирного договору з Японією Раді міністрів закордонних справ, відкладали вирішення питання про мирне урегулювання в Тихоокеанському басейні.

            Японія і захоплені нею території були розділені на окупаційні зони між США, СРСР, Англією, Китаєм. Власне Японія потрапила в американську окупаційну зону і 6 вересня 1945 р. американські війська висадились на її території.

4. Результати Другої світової війни.

            Друга світова війна не мала собі ривних за розмахом воєнних дій, застосування бойової техніки, кількістю учасників і жертв, політичними, економічними та технологічними наслідками.

З усіх континентів найбільш постраждала Єврорпа. Її поля були зорані траншеями, окопами, нашпиговані мінами, снарядами, осколками. Багато міст і сіл було зруйновано вщент. Міліони людей залишились без крову, опинилися на чужині. Промислове виробництво у країнах Європи скоротилося на 40%. Сильно постраждали всі види транспорту. Фінансове становище більшості воюючих країн стало катастрофічним. Всюди бушувала інфляція. Франк похудшав на 80%, фунт – на 38%. Англії навіть довелося продати 19% своєї закордонної власності. Щоб стабілізувати фінансовий стан. Значних збитків зазнало і сільське господарство: впала врожайність, незасіяними залишались великі площі. Великих змін зазнала якість і чисельність робочої сили.

            Друга світова війна була складним політичним і соціальним явищем. Протягом шести років її характер і цілі учасників змінювались. Досвід війни показав, що в ній велику роль відіграють політичні домагання лідерів. Амбіції державних керманичів особливо зросли на завершальному етапі війни, коли війська за наказами своїх головнокомандуючих, незважаючи ні на які людські втрати, прагнули захопити якомога більше територій, аби досяг­нути повоєнних геополітичних переваг.

            Але головним підсумком війни був розгром нацистської Німеччини, фашистської Італії і мілітаристської Японії. Ніщивної поразки зазнав фашизм (нацизм) – одна з найбільш реакційних і людиноненависницьких моделей тоталітаризму. Фашистські режими були ліквідовані, фашистські партії заборонені, фашистські ватажки справедливо покарані. Дискредитувала себе фашистська (нацистська) ідеологія.

            Перемогою над фашизмом була перемогою демократії і гуманізму. Завдяки їй демократія зміцнила свої позиції у світі. Стала визначальною силою суспільного розвитку.

            Однак перемога не усунула всіх суперечностей у світі. Для народів Східної Європи і частини країн Азії перемога над фашизмом і мілітаризмом не стала торжеством свободи і демократії, обернулася насадженням тоталітаризму але радянського зразку. Тоталітаризм радянського зразку (комунізм) завдяки тимчасовому союзу з демократичними країнами і спільній перемозі над фашизмом зміцнив свої позиції у світі, розширив ареал свого панування і  кинув виклик тій же демократії і свободі.

            Стратегічна мета – покінчити з тоталітаризмом, яку виношували найбільш сміливі і далекоглядні політики Заходу, не була досягнута. Перемога в цьому плані була половинчатою, не для всіх. У такій ситуації стало формуватися протиборство між Сходом і Заходом, комунізмом і демократією. Уособленням цієї боротьби стало протиборство двох наддержав — США і СРСР, що вилилося у «холодну війну»: нестримну гонку озброєнь, неприховану недовіру й ворожнечу протилежних таборів.

Війна поклала початок розпаду колоніальної системи. Боротьба народів колоній проти агресії злилася з національно-визвольним рухом проти метрополій, ростом національної самосвідомості в країнах Азії та Африки, що, зрештою, призвело до падіння колоніальних імперій і демократизації ряду європейських країн.

            Друга світова війна змінила не тільки політичну карту світу, але й долю цілих народів, зокрема, депортованих і тих, що були піддані масовому геноциду (євреї, цигани, серби тощо). Відбувся розкол окремих народів і країн на два державні формування (В’єтнам, Корея, Німеччина, Китай), що на довгі роки затримало процес їхнього об’єднання.

            Друга світова війна дала могутній поштовх розвитку науки й техніки. До найбільших відкриттів періоду війни слід віднести виготовлення спільними зусиллями вчених кількох країн атомної бомби, що зрештою позначилося на всьому розвитку науки й техніки. Радарні установки, що були винайдені в Англії для виявлення німецьких повітряних армад, дали могутній поштовх для подальшого розвитку радіолектроніки. А в цілому, обидва ці напрямки у галузі фізики сприяли форсованому розвитку кібернетики.

            Німцям вдалося, хоча й на кінець вiйни, приступити до серійного виготовлення літаків з реактивними двигунами. До серйозних відкриттів періоду війни відносяться і німецькі ракети ФАУ-1 та ФАУ-2, що в подальшому зусиллями вчених США та СРСР трансформувалися у ракети-носії ядерної зброї та космічних кораблів.

            Величезний парадокс науки полягав у тому, що зусилля вчених підпорядковувалися винайденню ефективніших засобів масового знищення людей, а не засобів їхнього захисту.

Підсумки

            Завершальні бої Другої світової війни в Європі та на Тихому океані не були менш кривавими між у попередні роки. Війна до останнього дня забирала життя людей. Проте переможці і переможені у війні вже були відомі. Останні місяці війни стали кульмінацією співробітництва країн Антигітлерівської коаліції. Здавалось, що після такої жахливої війни з десятками міліонів жертв, величезних руйнувань наступить міцний мир і запанує співробітництво між державами. Проте в цей період стали проявлятися малопомітні симптоми майбутнього протистояння двох наддержав США і СРСР. Дії армій диктувалися вже не воєнними потребами, а політичними розрахунками на майбутнє. Завершення Другої світової війни стало і одночасно початком нової ядерної ери.

01.05.2023

Особливості окупаційного режиму і руху Опору. Людина під час війни. Голокост. Праведники народів світу 

«НОВИЙ ПОРЯДОК»

Головний зміст «нацистського нового порядку» полягав у повному зламі базових цінностей людської цивілізації — відмові мільйонам людей та цілим народам у праві на життя, розподілі людства на «повноцінні» та «неповноцінні раси»; надання німцям — «справжнім арійцям» — права на панування над іншими народами. Уперше в історії людства геноцид, намагання знищити цілі народи стали засобом реалізації ідеології великої держави, якою була нацистська Німеччина.

Нацистський «новий порядок» на окупованій території України означав геноцид щодо українців, росіян та інших слов’янських народів.

Історичні подробиці. Можливо, саме те, що нацистський «новий порядок» не тільки відкидав демократичні цінності суспільства, а й руйнував основи людської цивілізації, спонукало лідерів США та Великої Британії піти на союз із СРСР проти нацистської Німеччини, незважаючи на відразу до сталінської моделі тоталітаризму...

Свідчать документи. З щоденника Й. Геббельса, запис після розмови з Гітлером

«І коли ми переможемо, то хто спитає нас про методи?.. На нашій совісті стільки всього, що ми повинні перемогти, інакше весь наш народ і ми на чолі всього, що є для нас дорогим, будемо знищені».

Які принципи, відомі з стародавніх часів, сповідували нацистські керівники?

1.2. ПЛАН «ОСТ»

Злочинні плани нацистів щодо народів Центральної та Східної Європи викладені у плані «Ост», інструкціях про ставлення до радянських військовополонених та інших документах. У директиві Гітлера цинічно наголошувалося, що за дії, спрямовані проти «ворожих осіб» на радянській території, не буде жодного покарання, «навіть якщо ці дії є військовим злочином...». Нацисти вважали слов’ян «нижчою расою», щодо них розробили програму поневолення, знищення національної еліти, онімечення та депортації.

Документи нацистського рейху свідчать, що СРСР підлягав розподілу і ліквідації. На його території передбачалося утворити чотири рейхскомісаріати — німецькі колоніальні провінції: «Остланд», «Україна», «Москва» та «Кавказ», управління якими повинно було здійснюватися спеціальним «східним міністерством» на чолі з А. Розенбергом.

На загарбаних територіях нацисти вчиняли масові розправи над місцевим населенням. Тільки в Бабиному Яру в Києві окупанти знищили близько 100 тис. осіб. Більша частина з них були євреями, але тут розстрілювали також радянських військовополонених, українських патріотів, ромів та інших людей. Бабин Яр став велетенською братською могилою — символом злочинів нацистів на українській землі. Своя трагедія Бабиного Яру відбулася в усіх захоплених нацистами містах України.

1.3. ГЕНОЦИД РОМІВ І СІНТІ

Цей геноцид є одним із найжахливіших злочинів нацистів. Затаврованих і переслідуваних як злодіїв, «ворожбитів та викрадачів дітей», понад 13 000 циган депортували до Освенціму. 5 000 австрійських циган депортували до Лодзі й замордували в Хелмно, 3 000 направили до концтаборів, 2 500 депортували до Польщі, здебільшого до єврейських гетто; більшість із них загинули. Дві третини німецьких циган замордували, багато хто загинув у газових камерах Освенціму.

Історичні подробиці. План Ост» передбачав «виселення» протягом 30 років 65 % населення України, 75 % населення Білорусії, 80-85 % населення Польщі, значної частини населення Латвії, Литви, Естонії — усього 31 млн осіб. На «звільнені» землі планувалося переселити 10 млн німців, а місцевих жителів поступово «онімечити».

Айнзацгрупи — спеціальні підрозділи СС, надані німецьким арміям після їхнього вторгнення до СРСР і призначені для знищення «ворожих елементів» рейху (євреїв, циган, комуністів тощо). Айнзацгрупи здійснювали масові розстріли населення. Загальна кількість особового складу чотирьох айнзацгруп — А, В, С і D — становила приблизно 3 000 осіб. На території України діяли групи С і D. 

В останній період війни уцілілих змушували у німецькій уніформі воювати у штрафних батальйонах. Інші потрапили в рабське становище на німецьких заводах. На території України айнзацгрупою D замордували всіх циган, виявлених нею в зоні своєї дії. Загальна кількість знищених нацистами циган становить близько 810 тис. осіб.

1.4. ЗЛОЧИНИ НАЦИСТІВ У ЄВРОПІ

У Німеччині та на всіх територіях, окупованих нацистами, діяли концентраційні табори Дахау, Бухенвальд, Заксенхаузен, Равенсбрюк (у Німеччині), Маутхаузен (у Австрії) та табори смерті — центри знищення Аушвіц-Біркенау (Освенцім), Белжець, Майданек, Собібор, Треблінка, Хелмно (на території окупованої Польщі). В’язнів змушували виконувати каторжні роботи, морили голодом, катували.

У багатьох таборах нацистські лікарі проводили «медичні» експерименти, садистськи піддаючи свої жертви тортурам. У цілому в концтаборах і таборах смерті опинилося 18 млн осіб, 12 млн з яких загинули.

Мільйони жителів Європи насильно вивезли в Німеччину для робіт на заводах, у сільському господарстві «третього рейху».

Для утримання населення в покірності застосовували систему заручництва і масових екзекуцій. Символами цієї політики було повне знищення жителів сіл Хатинь у Білорусії, Орадур у Франції, Лідице в Чехословаччині.

1.5. КОЛАБОРАЦІОНІЗМ

У роки Другої світової війни для багатьох народів Європи та Азії, позбавлених власної державності, з’явилась надія на створення власних держав через участь у складі збройних сил воюючих країн — чи то Німеччини, чи то СРСР або Британії. Крім цього, певні політичні сили в країнах Європи вважали привабливими ідеї нацизму, були прибічниками тоталітарних моделей побудови суспільства. Та й воєнні успіхи нацистської Німеччини в Європі схиляли деяких «національних лідерів» і пересічних громадян до «співробітництва з переможцями». Ці та інші чинники були передумовами колабораціонізму.

Історики виділяють різні типи колабораціонізму:

Воєнний — сприяння противнику зі зброєю у руках: служба у військових формуваннях, поліцейських структурах, в органах розвідки та контррозвідки.

Адміністративний — співробітництво в окупаційних органах влади.

Побутовий колабораціонізм — пов’язаний із встановленням дружних відносин між окупантами та населенням. 

Культурний (духовний) колабораціонізм — сприяння поширенню серед населення вірнопідданських почуттів, пропаганди винятковості «арійської раси», підвищенню психологічного настрою окупантів.

Економічний — співробітництво в будь-яких галузях економіки.

У низці країн Європи були сформовані колабораціоністські уряди:

• у Франції — режим Віші на чолі з Анрі Петеном;

• у Норвегії — уряд міністра-президента Відкуна Квіслінга;

• у Нідерландах — уряд голови фашистської партії та «лейдера» (вождя) нідерландського народу Антона Адріана Мюссерта;

• у Сербії — уряд генерала, прем’єр-міністра Мілана Недіча;

• у Хорватії — режим лідера усташів, «поглавника» А. Павеліча;

• у Словаччині — уряд Й. Тисо та ін.

Колабораціонізм на окупованій території СРСР був зумовлений тим, що в умовах сталінського тоталітарного режиму створено жорстоку систему економічного, політичного, ідеологічного та морального тиску на людину, аж до її повного знищення. Тож деякі представники народів СРСР схильні були вбачати в Німеччині, з її високою культурою, організованістю, порядком, союзника у боротьбі проти більшовицької політики.

Навіть після Сталінградської та Курської битв, коли вже був очевидним воєнний крах Німеччини, на боці вермахту воювали близько 1,2 млн бійців — представників народів СРСР.

Після війни колаборантів карали як злочинців, зрадників Батьківщини.

Думка історика. З роботи В. Гриневича «Міт війни та війна мітів»

«Рівень лояльності українського населення до сталінської влади виявився невисоким: це промовисто засвідчили й масова здача червоноармійців у полон на початковому етапі війни, й те, що понад 90 % місцевого населення (з них 5,6 млн — військовозобов’язані) залишилися на окупованій німцями території, й украй низький рівень спротиву новому окупантові. Чимало киян танцювали та співали, радіючи із приводу падіння сталінського режиму. Багато де населення зустрічало німецьких солдатів хлібом-сіллю, і, за іронією долі, одним із таких місць була майбутня площа Слави...»

Які з наведених фактів, на Вашу думку, можна віднести до виявів колабораціонізму?

Історичні подробиці. За підрахунками історика К. Александрова, у збройних силах Німеччини перебували до 400 тис. росіян, 250 тис. українців, 180 тис. представників Середньої Азії, 90 тис. латишів, 70 тис. естонців, 40 тис. представників народів Поволжя, 38 тис. азербайджанців, 37 тис. литовців, 28 тис. представників Північного Кавказу, приблизно по 20 тис. білорусів, грузинів, кримських татар, 18 тис. вірмен та ін.

2. ГОЛОКОСТ

2.1. ПЕРЕДУМОВИ ГОЛОКОСТУ. РАСИЗМ І АНТИСЕМІТИЗМ

За словами Гітлера, «тільки німець, арієць є тим, кого ми називаємо людиною». Отже, за нацистською ідеологією, усі «неарійці» були «нелюдьми», і до них мало бути відповідне, нелюдське ставлення.

На початку свого правління нацисти організували фізичне знищення психічно хворих, розумово відсталих і спадково хворих людей. Згодом до кола тих, хто підлягав знищенню, включили непрацездатних інвалідів та особ, які хворіли понад п’ять років. За німецькою статистикою, ці вбивства мали дати рейху великий економічний ефект.

Нацистська теорія визначала й долю «неарійців»: слов’яни як «нижча раса» мали бути поневолені, а євреї як «недолюди» — винищені в першу чергу.

Антисемітизм був однією з найважливіших складових нацистської ідеології, яка «обґрунтувала» здійснення Голокосту.

Нацисти звинувачували євреїв у підриві німецьких національних традицій, німецької державності й основ економічного життя німецької нації. Вороже ставлення до євреїв з боку НСДАП посилювалося ще й тим, що єврейський капітал становив конкуренцію німецькому національному капіталу, представники якого, як і праві політичні кола Німеччини, були зацікавлені в усуненні суперників. Крім цього, підприємці й політики єврейського походження мали міжнародні зв’язки з економічними партнерами країн, оголошених нацистами ворогами Німеччини.

Голокост, Катастрофа (англ. Holocaust — всеспалення; іврит Шоа — катастрофа, нещастя) — загибель значної частини єврейського населення Європи (близько 6 млн осіб) унаслідок організованого знищення євреїв нацистами та їхніми посібниками у Німеччині та на окупованих нею територіях у 1933-1945 рр. (в нацистській фразеології — «остаточне вирішення єврейського питання»).

Антисемітизм — вороже ставлення до євреїв, відповідна ідеологія та політика.

Історичні подробиці. Лідери ряду партій і рухів Німеччини прагнули використовувати антисемітизм для створення в особі євреїв образу «внутрішнього ворога», зображуючи їх джерелом усіх лих. Партії, що пропонували розв'язання всіх проблем у країні через знищення «внутрішнього ворога», домагалися зростання своєї популярності.

Думка історика. З роботи Є. Бауера «Місце Голокосту в сучасній історії». — В книзі: Поза межами розуміння... — К., 2005.

«Нацистська Німеччина шукала «життєвий простір» для германських народів..., щоб вони могли панувати над Європою та світом; із цією метою необхідно було вести війну проти ворогів, об’єднаних довкола єврея-архіворога, який приховувався за всіма іншими... Майбуття людства залежало від... перемоги над єврейством. Із моменту прийняття рішення про знищення євреїв для їх убивства не існувало винятків... Кожен, хто мав у дідівському поколінні трьох предків єврейської крові, був приречений насмерть, атому, хто мав двох таких предків, загрожувала, як правило, або смерть, або стерилізація. Винятковість Голокосту полягає в тоталітарному характері його ідеології та у втіленні абстрактної ідеї у сплановане, методично впроваджуване масове вбивство...»

2.2. ЕТАПИ АНТИЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ НАЦИСТІВ

Перший етап (1933-1939 рр.). З установленням нацистської диктатури в Німеччині антисемітизм став державною політикою «третього рейху». Євреїв виключали з державного і громадського життя країни, їхню економічну і політичну діяльність забороняли законами. Антиєврейська кампанія досягла апогею після ухвалення в 1935 р. Нюрнберзьких законів. Підставою для масових антиєврейських акцій послужив замах на життя радника німецького посольства в Парижі Е. фон Рата, здійснений 17-річним польським євреєм Г. Гриншпаном, який прагнув у такий спосіб помститися за зло, заподіяне нацистами його батькам. За наказом міністра пропаганди Й. Геббельса і керівництва НСДАП 9—10 листопада 1938 р. у Німеччині організували єврейські погроми, що ввійшли в історію як «Кришталева ніч». Загони есесівців і групи нацистів нападали на єврейські будинки, грабували, калічили й убивали.

«Кришталева ніч» була початком катастрофи європейського єврейства.

Другий етап (1939—1941 рр.) антиєврейської політики розпочався із завоювання Німеччиною Польщі. Нацисти змушували євреїв носити особливі знаки. Особливими наказами євреїв позбавили джерел прибутку, почали відправляти на примусові роботи, у трудові табори.

Третій етап (з 22 червня 1941 р.) розпочався разом з нападом гітлерівської Німеччини на СРСР.

20 січня 1942 р. у Берліні під головуванням шефа Головної канцелярії імперської безпеки Р. Гейдріха відбулася конференція з «остаточного вирішення єврейського питання». Учасники домовилися про виселення всіх євреїв з Європи на Схід. Виняток становили тільки євреї старші 65 років, тяжкопоранені, інваліди війни і євреї з бойовими нагородами.

Хоча в протоколі конференції не зустрічалося слово «ліквідація», документ не залишав жодних сумнівів у тому, що «остаточне вирішення» означає повне знищення євреїв у Європі.

2.3. «ОСТАТОЧНЕ ВИРІШЕННЯ ЄВРЕЙСЬКОГО ПИТАННЯ»

Розстріли. Криваві розправи здійснювали айнзацгрупи. Їм надавали підтримку СС, а також місцеві поліцаї. Масові вбивства вчиняли за визначеним планом: у встановленому місці заздалегідь копали великий рів (часто це робили приречені на смерть), на краю якого гітлерівці вишиковували групи євреїв, змушували їх роздягнутися і потім розстрілювали кулеметними чергами. Поранених і вцілілих закидали землею разом із мертвими.

Гетто. У деяких містах після першої хвилі вбивств влаштували гетто, куди на місце вбитих євреїв привозили інших. У гетто була величезна скупченість населення. Так, у Варшавському гетто в кожній кімнаті мешкали в середньому по 13 осіб, але багато тисяч зовсім не мали даху. В ізольованих від усього світу гетто панували безробіття, голод і хвороби. Найдовше існувало гетто в Лодзі — із квітня 1940 р. до його ліквідації гітлерівцями в серпні 1944 р.

Табори смерті. Табори смерті Аушвіц-Біркенау (біля м. Освенцім), Белжець, Майданек, Треблінка, Собібор, Хелмно на території Польщі створили спеціально для знищення в’язнів. Першими жертвами «фабрики смерті» в Аушвіці були польські патріоти, пізніше — радянські військовополонені, а згодом у тут знищували євреїв, циган. Аушвіц-Біркенау став страшним символом Голокосту: тільки тут загинули більш ніж мільйон євреїв.

2.4. ЄВРЕЙСЬКИЙ ОПІР ГОЛОКОСТУ

Євреї не були покірливою масою та чинили опір. Повстання євреїв спалахували в Аушвіці, Треблінці, Заксенхаузені, Собіборі. В останньому повстанці знищили 16 нацистів. За підрахунками істориків, з гетто, трудових таборів і ешелонів, направлених у табори смерті, втекли майже 160 тис. осіб. Більшість із них загинули — до партизанських загонів добирався в середньому один із п’яти втікачів. Тисячі євреїв боролися в партизанських загонах, у тому числі й окремих єврейських, на території від України та Росії до Італії та Франції.

Символом єврейського Опору стало повстання у Варшавському гетто. Створена тут Єврейська бойова організація придбала невелику кількість зброї, організувала підпільне виготовлення ручних гранат і бомб. 18 січня 1943 р. підпільники зчинили гітлерівцям відкритий збройний опір і не дозволили відправити на знищення чергову партію в’язнів гетто. 19 квітня, застосовуючи артилерію і бронемашини, нацисти розпочали планомірну ліквідацію гетто. У ході повстання, що тривало до 16 травня 1943 р., загинули 7 тис. єврейських бійців, які віддали перевагу смерті, а не покірності. Разом із ними брали участь у повстанні і загинули представники польського народу.

2.5. РЕАКЦІЯ КРАЇН І НАРОДІВ НА ГОЛОКОСТ

Більшість держав світу не надавали допомоги євреям, які намагалися втекти з нацистського пекла. Винятку не було зроблено навіть для дітей. Та проти геноциду повстало багато чесних людей з різних країн. Шведський дипломат Рауль Валленберг у 1944 р. врятував життя 100 тис. угорських євреїв. Януш Корчак опікувався своїми вихованцями з Дому сиріт у Варшавському гетто, добував для них їжу, медикаменти. Під час депортації євреїв до табору смерті Корчак відмовився від можливості врятувати своє життя, до останнього залишався з дітьми і загинув з ними в газовій камері Треблінки. Митрополит Андрей Шептицький організував рятування більше 150 євреїв у греко-католицьких монастирях в Західній Україні. Багатьох євреїв врятували уряди і населення Данії, Швеції. Датчани не тільки попередили 7 тис. датських євреїв про арешти, що готувалися, а й допомогли їм врятуватися, переправивши морем у нейтральну Швецію. У Голландії на знак солідарності з євреями оголосили загальний страйк, що переріс в антинацистське повстання, придушене гітлерівськими військами.

Незгода з нацистським геноцидом була навіть у країнах-союзницях Німеччини. Фінляндія не виконала вимоги гітлерівців видати євреїв жителів країни. Фашистська Італія не перешкоджала в’їзду біженців у країну, вживала заходів з порятунку не тільки італійських, а й болгарських євреїв. Навіть іспанський диктатор Франко наказав надавати право на іспанське громадянство багатьом євреям Європи, що врятувало їх від смерті.

Історичні подробиці. Рада допомоги євреям «Жегота» в Польщі була єдиною в окупованій нацистами Європі державною організацією порятунку євреїв, що підпільно діяла у 1942-1945 рр. як орган Польського уряду у вигнанні. «Жегота» була організована письменницею Зофією Коссак-Щуцькою і складалася з демократично налаштованих активістів-католиків. Згодом в її складі були як поляки, так і євреї, які належали до різних політичних рухів. До літа 1944 р. «Жегота» надавала допомогу 4 тис. євреїв. «Жегота» постачала євреїв підробленими документами і грошима, а також допомагала їм ховатися в безпечних місцях.

Громадяни Польщі, Голландії, Франції, України та багатьох інших країн, ризикуючи своїм життям, врятували життя багатьом євреям. У сучасному Ізраїлі їх називають Праведниками народів світу.

3. РУХ ОПОРУ В ОКУПОВАНИХ КРАЇНАХ

Рух Опору — визвольний рух проти фашизму, нацизму і встановлених ними порядків, за відновлення національної незалежності і державного суверенітету окупованих країн, за демократичний лад після звільнення.

На окупованій території СРСР розгорнувся партизанський рух. Партизани пускали під укіс ешелони з німецькою військовою технікою, руйнували комунікації, нападали на німецькі підрозділи. Згодом утворилися цілі звільнені райони, очищені від окупантів. Партизанські загони були і на території України, зокрема на Волині.

У 1940 р. Ш. де Голль заснував організацію «Вільна Франція» (з 1942 р. — «Франція, що бореться»), яка очолила французький рух Опору. У 1942 р. патріотичні організації об’єдналися в армію на чолі з генералом Ш. де Голлем. На всій території Франції діяли загони партизанів. У 1943 р. у Франції сформували Національну раду Опору, що об’єднала всі антифашистські сили країни.

Італійський Рух Опору розгорнувся у Північній і Центральній Італії, окупованій у 1943 р. німецькими військами. Деякі гірські райони Італії звільнили від окупантів і перетворили на «партизанські республіки», де вся повнота влади належала партизанським бригадам імені Дж. Гарібальді. Уперше гарібальдійці вступили в бої з гітлерівцями ще восени 1943 р. на півночі Італії.

У вересні 1939 р. у Парижі був сформований польський уряд в еміграції (з 1940 р. він перебував у Лондоні), який став організатором польського руху Опору. У лютому 1942 р. була сформована керована емігрантським урядом Армія Крайова (АК). На відміну від партійних боївок (Батальйонів хлопських, Армії Людової), АК мала загальнонаціональний, загальнодержавний характер і була єдиною спадкоємицею довоєнного Війська Польського.

Радянське керівництво, намагаючись встановити свій контроль над рухом Опору в Польщі і над всією країною, створило прокомуністичну Польську робітничу партію. У 1943 р. на території СРСР було сформоване підконтрольне Москві Військо Польське. Незабаром розкол руху Опору було перенесено і на територію самої Польщі.

Ще одним чинником, що ускладнював антинацистську боротьбу на території Галичини, Волині та ін., був українсько-польський конфлікт, який мав довгу передісторію. Його жахливою кульмінацією стала Волинська трагедія 1943 р.

Рух Опору в Югославії очолили комуністи. З ініціативи КПЮ в 1941 р. утворили Народно-визвольний фронт (НВФ). Створена і керована комуністами Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) на початок 1943 р. звільнила 2/5 території країни. Головні сили НВАЮ під командуванням Й. Броз Тіто з боями пробралися в долину річки Неретва. Тут відбулася одна з вирішальних битв народновизвольної війни в Югославії, що закінчилася перемогою над окупантами.

Історичні подробиці. Українсько-польське збройне протистояння відбувалось на території спільного проживання українців і поляків - у Східній Галичині, на Волині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині. Його проявом були, зокрема, вбивства польськими партизанами українських громадськихдіячів наХолмщині. Конфлікт загострився після того, як навесні 1943 р. Крайовий провід ОУН(б) на Волині вирішив вигнати з Волині місцевих поляків. Це обґрунтовувалося необхідністю перешкодити планам повернення повоєнній Польщі західноукраїнських земель, та «покаранням» частини місцевих поляків за співпрацю з гітлерівцями. 11-13 липня 1943 р. загони УПА атакували понад 100 польських поселень; у масових вбивствах брали участь місцеві українці. З іншого боку, вояки АК нападали на українські села. Жертвами братовбивчої війни стали десятки тисяч поляків і тисячі українців.

Усташі — хорватські праворадикальні націоналісти, прихильники моноетнічної хорватської держави; під час Другої світової війни були союзниками нацистської Німеччини, сприяли політиці терору щодо сербів, євреїв і циган.

Боротьбу із загарбниками вели також четники (від слова «чета» — загін) — сербські націонал-патріоти. Вони встановили контакти з лондонським емігрантським урядом і були прихильниками конституційної монархії. Протистояння усташів і четників набували рис національно-релігійної війни між православними і католиками, у якій постраждало і мусульманське населення. Ці події супроводжувались масовими вбивствами цивільного населення, воєнними злочинами з боку всіх воюючих у країні.

ЗНАЮ МИНУЛЕ - ОСМИСЛЮЮ СЬОГОДЕННЯ - ПРОГНОЗУЮ МАЙБУТНЄ: ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

І. Знаю й систематизую нову інформацію

1. У чому полягала сутність нацистського «нового порядку»?

2. Якими були основні завдання плану «Ост»?

3. Якою була доля слов’янського населення на окупованих нацистами територіях?

4. Назвіть категорії населення окупованих територій, що були приречені нацистами на тотальне знищення.

5. Кого називають Праведниками народів світу?

6. Як здійснювався геноцид щодо циганського народу (ромів і сінті)?

7. Назвіть етапи антиєврейської політики нацистів.

8. Які були форми реалізації нацистської політики «остаточного вирішення єврейського питання»?

9. Проаналізуйте основні форми руху Опору в різних країнах.

10. Поясніть терміни і поняття: айнзацгрупи, антисемітизм, Голокост, рух Опору, колабораціонізм, усташі.

27.04.2023

Вигнання німецьких військ та їх союзників із території СРСР, перенесення воєнних дій у Центральну та Східну Європу 

У 1944 р. радянсько-німецька війна вступила в завершальний період. Червона армія повністю звільнила територію СРСР і перенесла бойові дії у країни Пів-денно-Східної і Центральної Європи.

Влітку 1944 р. радянські війська і Перша Польська армія, формована в СРСР, вступили на територію Польщі. У Холмі, першому визволеному місті, було створено Польський комітет національного визволення (ПКНВ), який взяв на себе функції тимчасового уряду. Перша Польська армія і Армія Людова об'єдналися в єдине Військо Польське.

1 серпня 1944 р. командування Армії Крайової, що підлягало польському емігрантському уряду в Лондоні, намагаючись запобігти вступу радянських військ у столицю і захищаючи національні інтереси, організувало збройний виступ у Варшаві. У масовому антифашистському повстанні взяли участь багато жителів Варшави. Вони зі зброєю в руках піднялися проти окупантів, виявляючи у боротьбі з гітлерівцями справжній героїзм. Але до початку жовтня 1944 р. гітлерівці придушили повстання і дощенту зруйнували Варшаву. 

Здійснюючи Яссько-Кишинівську операцію, Червона армія у серпні 1944 р. вступила в центральні райони Румунії, що прискорило падіння військової диктатури Антонеску. 12 вересня 1944 р. у Москві була підписана угода про перемир'я між державами антифашистської коаліції і Румунією. Відновлювався державний кордон між СРСР і Румунією, встановлений у 1940 р. Трансільванію, передану Угорщині згідно з Віденським арбітражем 1940 p., було повернуто Румунії.

У вересні 1944 р. збройні сили СРСР вступили на територію Болгарії, що посилило антифашистську боротьбу болгарського народу. 9 вересня влада перейшла до рук уряду Вітчизняного фронту. 28 жовтня 1944 р. між державами антифашистської коаліції і Болгарією було підписано угоду про перемир'я.

Наприкінці вересня 1944 р. радянські війська вийшли на болгаро-югославський кордон. На цей час народи Югославії домоглися значних успіхів у боротьбі за визволення своєї країни. Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) нараховувала майже 400 тис. чол. За 4 роки вона провела чимало успішних боїв із фашистами, розширила кордони контрольованих нею районів.

У жовтні 1942 р. у м. Бихач (Боснія) представники усіх народів Югославії і всіх антифашистських політичних груп та організацій країни утворили Антифашистське віче народного визволення Югославії (АВНВЮ). Був обраний Виконавчий комітет АВНВЮ, який фактично виконував функції виконавчої влади. На чолі тимчасового уряду – національного комітету визволення Югославії (НКВЮ) – став маршал Й. Броз Тіто. Внаслідок спільних дій Червоної армії і НКВЮ 20 жовтня була звільнена від гітлерівців югославська столиця Белград, а в травні 1945 р. вся югославська територія.

Національно-визвольна армія Албанії (НВАА) успішно вела бойові дії проти італійських, а потім німецьких загарбників. У сприятливих умовах, що склалися внаслідок успіхів Червоної армії на Балканах, НВАА в листопаді 1944 р. повністю визволила країну від загарбників.

Широкого розмаху набула боротьба з фашистами і в Греції. Національно-визвольна армія до літа 1943 р. звільнила від окупантів майже третину території своєї країни. Значну допомогу у визволенні країни від нацистів Греції надали англійські війська, які висадилися тут. Невдовзі до Афін повернувся з еміграції національний грецький уряд.

Восени 1944 р. радянська армія вступила на територію Угорщини, де антифашистські сили розпочали боротьбу за соціально-економічне оновлення країни. 4 квітня 1945 р. Угорщина була визволена від гітлерівців, що створювало сприятливі умови для національного відродження.

На підступи до кордонів Чехословаччини Червона армія вийшла ще навесні 1944 р. Антифашистська боротьба у цій країні стрімко наростала. 29 серпня у Словаччині почалося національно-визвольне повстання, яке поклало початок народно-демократичному рухові за визволення Чехословаччини. Значну допомогу під час остаточного звільнення країни надали Червона армія та 1-й Чехословацький армійський корпус під командуванням генерала Л. Свободи. 

26.04.2023

Поразка німецьких та італійських військ у Тунісі. Висадка англо-американських військ в Італії. Перебіг бойових дій у Тихому океані 

Війна у Північній Африці

Домігшись успіхів у Північній Африці 1941 р., німець-ко-італійське командування прагнуло здійснити свої стра­тегічні плани: розгромити британські війська, ввійти до Єгипту, захопити Олександрію, Каїр і Суецький канал і таким чином оволодіти всією Північною Африкою.

Німецько-італійськими військами у Північній Афри­ці командував генерал-фельдмаршал Е. Роммель. Вій­ська Роммеля складалися з 4 німецьких і 8 італійських дивізій. У червні 1942 р. німецько-італійське команду­вання здійснило наступальну операцію під кодовим на­йменуванням "Тезей", метою якої було оволодіння Тобруком і вихід на єгипетський кордон. Після крово­пролитних боїв 19 червня 1942 р. Тобрук було взято в облогу, і вже наступного дня німецькі танкові частини за підтримки авіації розпочали його штурм. 21 червня гар­нізон капітулював, до полону потрапило 33 тис. англій­ських солдатів та офіцерів. Подолавши за час наступу майже 600 км, німецько-італійські війська здобули вели­кі трофеї і завдали значних втрат британській армії, які досягли 80 тис. чол.

Англійці закріпилися на заздалегідь підготовлених обо­ронних рубежах біля Ель-Аламейна. У зв'язку з успішним просуванням німецько-італійських військ Гітлер і Муссоліні відмовилися від наміченої операції "Геркулес11, яка мала на меті загарбання Мальти, і вирішили продовжити наступ, "щоб відторгнути Єгипет від Англії11. Тому Роммель готувався до проведення операції "Аїда". Станови­ще 8-ї армії при Ель-Аламейні, що в 70 км на захід від

Олександрії, було настільки тяжким, що командування припускало можливість дальшого відступу. Під серпень британські війська посилилися. В їхньому розпоряджен­ні вже було 935 танків, в тому числі 200 одиниць типу «Трант», що називалися «останньою єгипетською надією» у країні пірамід. Змінилося командування; головноко­мандувачем британських військ було призначено генера­ла Г. Александера, а командувачем 8-ї армії — генерала Б. Монтгомері.

Хоча 8-а армія і зазнала поразки у Північній Африці, їй вдалося знекровити противника й затримати його про­сування. Англо-американське керівництво дістало змогу зміцнити позиції в цьому регіоні, накопичити сили і підго­туватися до рішучого наступу восени 1942 р, У жовтні— листопаді англійці здобули перемогу під Ель-Аламейном, англо-американські війська, висадившись в Алжирі й Ма­рокко, розпочали наступ на Туніс, що став початком вигнання німецько-італійських військ з півночі Африкан­ського континенту.

Висадка англо-американських військ у Сицилії

1943 р. став поворотним у долі фашистської Італії. Англо-американські війська успішно діяли у Північній Африці і практично оволоділи північною частиною конти­ненту. 12 травня італо-німецькі війська капітулювали

Після успішної операції в Африці Рузвельт і Черчілль зустрілися в січні 1943 р. у Марокко, в м. Касабланка, для узгодження подальших дій. Замість висадки у Франції Черчілль запропонував використати оволодіння Північ­ною Африкою для того, щоб завдати удару "по вразливому підбрюшшю держав вісГ, тобто для операцій в Італії і на Балканах. Запропонований Черчіллем "Балканський ва­ріант" не забезпечував швидкого розгрому Німеччини, оскільки воєнні дії мали розгортатися вдалині від її кордо­нів. Головна мета Британії полягала в тому, щоб взяти цей регіон під свій контроль, завадивши його звільненню ра­дянськими військами.

Плани Черчілля передбачали просування Італійським півостровом, здійснення висадки в Греції та Югославії, досягнення вступу у війну Туреччини, а після цього вступ до Чехії, Австрії, Угорщини.

Хоча Рузвельт не був прихильником "Ватіканського варіанта", Черчіллю вдалося домогтися вигідного для нього проміжного рішення: здійснити після оволодіння Північ­ною Африкою висадку в Сицилії, тобто на територію Італії. Висадка у Франції знову відкладалася і, по суті, ставилася під питання, оскільки оволодіння Сициліею, природно мало на увазі подальший розвиток операції в Італії і можливо, на Балканах.

Питання про Другий фронт було вирішено лише на новій зустрічі Рузвельта і Черчілля в травні 1943 р.

Вашингтоні, де уряд США висловився про необхідність якнайшвидшого розгрому Німеччини і встановлення конт­ролю над Західною Європою. На цій зустрічі було прийня­то рішення про відкриття Другого фронту в Європі не пізніше 1 травня 1944 р. Вашингтонська конференція та­кож схвалила план висадки союзницьких військ у Сицилії з метою виведення Італії з війни.

Здійснивши необхідну підготовку, англо-американське командування розпочало вторгнення до Італії. 10 липня 1943 р. під час битви на Курській дузі, коли всі основні сили гітлерівської Німеччини були прикуті до радянсько-німецького фронту, англо-американські війська, що базу­валися у Північній Африці, здійснили висадку в Сицилії. Італійський гарнізон не чинив серйозного опору. Через два тижні союзники оволоділи Сицилією.

Капітуляція Італії

Після зустрічі Гітлера і Муссоліні 19 липня 1943 р. Італія виявилася змушеною продовжувати війну, не розра­ховуючи на допомогу Німеччини. Долю італійського дик­татора на той час було вирішено. Змовники на чолі з міністром королівського двору П. Аквароне і начальником Генерального штабу генералом Амброзіо розробили план повалення Муссоліні.

24 липня зібралася «Велика фашистська рада», що не скликалася багато років. Муссоліні зробив доповідь про становище в країні і на фронті, про результати зустрічі з Птлером. Все свідчило про повний крах внутрішньої та зовнішньої політики італійського фашизму. Після багатогодинних дебатів на голосування було поставлено проект резолюції, підготовлений одним із лідерів опозиції Гранді. У ньому передбачалося передати королю командування всіма збройними силами і надати йому "вищу ініціативу в прийнятті рішень". За прийняття резолюції проголосувало 19 членів фашистської ради, проти — 7.

25 липня Муссоліні заарештували, о 22 годині радіо передало повідомлення про його відставку. Далі було передано прокламацію короля, в якій говорилося, що він призначений командувачем всіма збройними силами. Главою уряду і міністром закордонних справ призначено маршала Італії П. Бадольйо. Повалення Муссоліні відбулося незвичайно легко, його близькі навіть і не намагалися прийти на допомогу. Звістку про падіння диктатора італійський народ зустрів із захопленням. По всій країні прокотилися багатолюдні антифашистські мітинги. Чимало приміщень фа­шистської партії було розгромлено. Уряд Бадольйо офіцій­но заявив, що продовжуватиме війну на боці Німеччини, але таємно увійшов у переговори з представниками Великої Британії та США.

8 вересня 1943 р. лондонське радіо оголосило про підписання перемир'я з урядом Бадольйо. Англо-амери-канські війська за домовленістю з Бадольйо висадилися на півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що перебували в Італії, роззброїли італійську армію, окупували Північну і Центральну Італію і перетнули шлях англо-американським військам. Виник Італійський фронт, що поділив Італію на північ від Неаполя на дві нерівні частини. У Північній та Центральній Італії діяв сформований німецькими окупан­тами італійський фашистський уряд. Його очолив Муссоліні, визволений німецькими десантниками. Південною частиною Італії, що займала менше третини території, керував уряд Бадольйо, який оголосив війну Німеччині і діяв під контролем англо-американської військової адмі­ністрації. Висадка союзників в Італії не могла замінити Другого фронту. У вересні 1943 р. в Італії діяло близько 17 німецьких дивізій, тоді як на радянсько-німецькому фронті — 221 дивізія Німеччини та союзників.

Незважаючи на це, крах фашистського режиму і пере­хід Італії на бік союзників мали велике політичне значен­ня. Італійська армія вийшла з боротьби. У Південній Італії фашизм зазнав краху, а в Північній і Центральній Італії він тримався тільки на німецьких багнетах.

25.04.2023

Поразка німецьких військ на Орловсько-Курській дузі, «битва за Дніпро» —  завершення корінного перелому на радянсько-німецькому фронті.

СТАЛІНГРАДСЬКА БИТВА

Наступ німецьких військ на Сталінград розпочався із Харківського напрямку. Німецькі війська форсували Сіверський Донець і Дон.

25 серпня 1942 р. 6-та німецька армія досягла західних околиць міста на Волзі. Окрім неї, на Сталінград наступала ще й 4-та танкова армія. Їм протистояли ослаблені вдвічі менші сили.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Сталінградська битва — одна з найбільших і найважливіших операцій Другої світової війни. Умовно її можна поділити на дві частини. Перша — це наступ німецьких військ влітку 1942 р. і вихід їх до Волги й на Північний Кавказ. Друга — контрнаступ радянських військ і розгром угруповання німецьких, італійських, румунських та угорських частин на Волзі. Сталінградська битва стала символом боротьби двох тоталітарних режимів, протистояння їхніх лідерів.

14 жовтня німецькі війська після потужної авіаційної та артилерійської підготовки пішли на штурм міста. Спалахнули жорстокі вуличні бої. Обидві сторони зазнали важких втрат. 14 листопада німецькі війська почали останній штурм міста, на окремих ділянках їм вдалося пробитися до Волги, але це був їх останній успіх.

На той час воєнно-стратегічна ситуація змінилася на користь СРСР. У другій половині 1942 р. економіка СРСР безперервно нарощувала випуск військової продукції. Шляхом запровадження жорстокої дисципліни й експлуатації за короткий час за Уралом було налагоджено роботу потужного військово-промислового комплексу. Літні люди, жінки, діти, що замінили біля верстатів мобілізованих на фронт робітників, самовіддано працювали, згуртовані гаслом: «Усе для фронту! Усе для перемоги!» Саме їхніми зусиллями в другій половині 1942 р. було випущено 15,8 тис. бойових літаків, 13,6 тис. танків, 15,6 тис. гармат.

Для забезпечення головного удару передбачалося на шість днів раніше здійснити відволікаючий удар у районі Сталінграда. Згідно з планом «Уран» 19 листопада 1942 р. радянські війська силами трьох фронтів — Південно-Західного, Сталінградського і Донського — перейшли в контрнаступ, завдавши флангових ударів. У вирішальний момент Сталінградської битви перевага в живій силі й техніці вже була на боці радянських військ.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СТАЛІНГРАДСЬКОЇ БИТВИ

• Започаткувала корінний перелом у ході Другої світової війни;

• було завдано удару по військовій міці Третього рейху, престижу німецької армії, моральному духу вермахту;

• почався загальний наступ радянських військ від Ленінграда до Кавказу;

• було завдано удару Німеччині та її союзникам загалом. Японія й Туреччина відмовилися вступити у війну проти СРСР. Керівництво Румуни, Італії, Угорщини (їхні армії були серед тих, хто був розгромлений під Сталінградом), а також Фінляндії почали шукати привід до виходу з війни;

• поразка німецьких військ та їхніх союзників стала могутнім імпульсом для розгортання антинацистського та національно-визвольного рухів, сприяла консолідації сил антигітлерівської коаліції.

23 листопада 1942 р. радянські війська замкнули кільце навколо 330-тисячного угруповання німецьких військ (22 дивізії) (командувач фельдмаршал Ф. Паулюс). Після невдалих спроб прорватися з оточення 30 січня 1943 р. Ф. Паулюс підписав акт про капітуляцію. Загальні втрати німецької армії під Сталінградом становили 1,5 млн осіб, майже 3,5 тис. танків і штурмових гармат, 12 тис. гармат і мінометів, 3 тис. літаків. Від такої поразки німецька армія вже не змогла отямитися. Ініціатива на Східному фронті перейшла до СРСР.

2. КУРСЬКА БИТВА

У січні 1943 р. радянські війська досягли ще одного значного успіху. Блокаду Ленінграда було прорвано, а на заході Радянська армія підійшла до Смоленська.

12 січня 1943 р. війська під командуванням генерала Ф. Голікова перейшли в наступ із-під Воронежа в загальному напрямку на Харків. 7 лютого було звільнено Курськ, а 9 лютого — Бєлгород. Війська під командуванням генерала М. Ватутіна 16 лютого оволоділи Харковом і рушили на Дніпропетровськ (Дніпро), Запоріжжя, відрізаючи німецькі війська, що відступали з Кавказу.

ЦІКАВІ ФАКТИ

У той час як під Сталінградом було здобуто блискучу перемогу, Ржевсько-Сичовська операція зазнала повного провалу (згодом вона була названа відволікаючою для забезпечення успіху під Сталінградом). За 23 дні боїв на цьому напрямку радянські війська втратили 215 тис. осіб убитими й пораненими.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КУРСЬКОЇ БИТВИ

• Було розгромлено кращі дивізії німецьких військ;

• стратегічна ініціатива остаточно перейшла до Радянської армії, почався загальний наступ радянських військ по всьому фронту;

• були закладені передумови до висадки англо-американських військ і розпаду блоку Центральних держав.

У другій половині лютого ситуація змінилася. Побоюючись загрози оточення, німецькі війська завдали потужного контрудару у фланг по розтягнутих військах Ф. Голікова й М. Ватутіна. Харків, Бєлгород та інші міста знову були захоплені. Утворився величезний вигин у фронті, що отримав назву Орловсько-Курська дуга.

Навесні 1943 р. радянсько-німецький фронт від Ленінграда й до Чорного моря стабілізувався. Обидві сторони накопичували сили для наступу влітку.

Навесні 1943 р. німецьке командування вирішило знову перебрати на себе ініціативу. Відповідно до плану «Цитадель» воно ставило завдання розгромити радянські війська на Орловсько-Курській дузі й розгорнути наступ на Москву. Для наступу були створені нові зразки зброї (танки «Тигр», «Пантера», самохідні гармати «Фердінанд» тощо), які мали забезпечити німецьким військам технічну перевагу.

Радянське командування дістало точні відомості про підготовку Німеччини до наступу. І хоч на цей час сили СРСР кількісно переважали сили вермахту, було прийнято рішення про «навмисну оборону» з метою знекровити військовий потенціал німецьких військ і завдати їм контрудару.

Для здійснення прориву з обох кінців Орловсько-Курської дуги німецьке командування зосередило в районі Орла сім танкових, два моторизовані й дев’ять піхотних дивізій, а в районі Бєлгорода — десять танкових, одну моторизовану й сім піхотних дивізій. Загалом німецьке угруповання налічувало 900 тис. осіб, 10 тис. гармат і мінометів, 2,7 тис. танків і штурмових гармат, 2,05 тис. літаків. Проте й радянська сторона створила в районі виступу потужне угруповання. До літа 1943 р. в Радянській армії було понад 6,6 млн осіб, 105 тис. гармат і мінометів, близько 2,2 тис. бойових установок реактивної артилерії, понад 10 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 10,3 тис. літаків. Перевага цього разу була на боці радянських військ.

Наступ німецьких армій із-під Бєлгорода та від Орла в напрямку на Курськ розпочався 5 липня 1943 р. Коли вони були вже знесилені, але ще не встигли перейти до оборони, у наступ рушили війська Брянського, Степового й Південно-Західного фронтів. Слідом за ними перейшли в наступ Центральний та Воронезький фронти.

12 липня 1943 р. під селищем Прохорівка відбулася велика танкова битва, що показала марність подальшого німецького наступу. З обох сторін у ній брало участь 1,2 тис. танків і самохідних гармат (800 радянських і 400 німецьких). Хоча німецькі війська зазнали менших втрат, змінився характер усієї Курської битви, радянські війська перейшли в рішучий наступ. 5 серпня вони звільнили Орел (операція «Кутузов») і Бєлгород, 23 серпня прорвалися до Харкова (операція «Рум’янцев»).

ЦІКАВІ ФАКТИ

Курська битва засвідчила, що ініціатива повністю належить радянським військам. Вона ознаменувала завершення корінного перелому на рядянсько-німецькому фронті. Перемога на Курській дузі була досягнута дорогою ціною: радянські втрати складали 863 тис. осіб, 6 тис. танків і 1,6 тис. літаків. У той самий час за 50 днів безперервних боїв німецька армія втратила 30 дивізій; 500 тис. осіб, 1,3 тис. танків, 3 тис. гармат, 1 тис. літаків. Незважаючи на значні втрати, радянська армія мала значні резерви, у той час як міць вермахту була підірвана.

3. БИТВА ЗА ДНІПРО

Розвиваючи наступ, радянські війська до кінця вересня 1943 р. вийшли до Дніпра. Тут німецьке командування вздовж правого високого берега річки створило систему укріплень — так званий «Східний вал». Воно намагалося використати повноводну річку з високим правим берегом як природне укріплення.

Форсування Дніпра (фрагмент діорами). Художник В. Дмитрієвський, 1995 р.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Із 1 січня 1943 р. в Червоній армії були введені погони для солдатів, сержантів, офіцерів, генералів, маршалів. Червона армія стала називатися Радянською армією. Поява радянських солдатів у погонах іноді неоднозначно сприймалася населенням, що перебувало на окупованій території. Це їм нагадувало Білу армію часів громадаянської війни.

ЦІКАВІ ФАКТИ

5 серпня 1943 р. на честь перемог Радянської армії, звільнення міст Орел і Бєлгород у Москві відбувся перший артилерійський салют. У подальшому Москва 347 разів салютовала воїнам Радянської армії за визволення і взяття міст, в окремі дні — по 4—5 разів.

Перевага радянських військ була незначною. У планах осінніх операцій 1943 р. першочерговим завданням було захоплення плацдармів на правому березі Дніпра, закріплення там і початок наступальних операцій на Правобережжі. Битва за Дніпро розгорнулася від Лоєва до Запоріжжя.

Радянські війська за допомогою партизанів наприкінці вересня 1943 р. в дуже складних умовах форсували Дніпро й створили плацдарми на північ та південь від Києва (загалом 23). Основний прорив передбачалося здійснити з Букринського плацдарму, проте всі спроби виявилися марними.

Після невдалих спроб під Букрином (загинуло 250 тис. радянських солдатів) головні сили радянських військ непомітно для німецького командування були зосереджені на Лютізькому плацдармі (150 тис. осіб, 1,5 тис. гармат і мінометів, близько 800 танків).

У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Й. Сталін віддав наказ узяти місто до річниці Жовтневої революції. Цей наказ було виконано б листопада 1943 р. За успішне форсування Дніпра 2438 радянським бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, близько 10 тис. отримали бойові ордени.

У результаті героїчного форсування Дніпра ціною значних втрат (за різними оцінками, від 417 тис. до 1 млн осіб) радянські війська 14 жовтня звільнили Запоріжжя, 25 жовтня — Дніпропетровськ, 6 листопада — Київ.

Пізньої осені 1943 р. радянські війська вийшли на правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ у районі Житомира та підготували умови для подальшого наступу й визволення території СРСР.

1. Як називалась операція радянських військ з оточення угруповання німецьких військ під Сталінградом? 

2. Який німецький фельдмаршал потрапив у полон під час розгрому радянських військ під Сталінградом? 

3. Де під час Курської битви відбулась одна з найбільших танкових битв? 

23.04.2023.

Всесвітня історія

Бойові дії в Північній Африці. Вступ у війну США. Перл-Харбор. Бойові дії на Тихому океані. 

Напад Японії на Пірл-Харбор. Початок війни на Тихому океані

             Після підписання Троїстого пакту (1940 р.) Японія проводила активну загарбницьку політику в Азії. Японські мілітаристи захопили частину Китаю, а після поразки Франції підписали угоду з урядом Петена (липень 1941 р.) про право створення баз у франзузьких колоніях - Лаосі, В'єтнамі, Камбоджі. Проникнення японців до Індокитаю спонукало США до заморожування японських капіталів у американських банках і до ембаргу на постачання Японії нафти. Рішення США підтримали Великобританія та Голландія. Внаслідок цього японська зовнішня торгівля скоротилася на 3/4, а імпорт нафти - на 9/10. Японська економіка опинилась перед загрозою краху. 2 липня 1941 р. японське керівництво прийняло рішення «просуватися на Південь», тобто захопити країни Південної і Південно-Східної Азії. Японія вирішила вступити у боротьбу з США за панування на Тихому океані.

Головнокомандуючий японського флоту адмірал І.Ямамото пообіцяв імператору, що найблищі півроку він зможе втримати стратигічну ініциативу, але далі він не може гарантувати позитивного розвитку подій для Японії.  

Японський флот непоміченим підійшов до Гавайських островів і 7 грудня 1941 р. атакував 350 лiтаками з авіаносців американську вiйськово-морську базу Перл-Гарбор. Американцi втратили 19 вiйськових кораблiв, 272 лiтаки i понад 3 тис. вiйськовослужбовцiв. Таким чином, Японія одним раптовим ударом на певний час здобула перевагу на морі і захопила стратегічну ініциативу. 8 грудня США i Великобританiя оголосили вiйну Японiї. Нiмеччина i Iталiя заявили про свiй намiр воювати зі Сполученими Штатами. Таким чином, наприкінці 1941 р. всi великi держави були втягнутi у Другу свiтову вiйну.   

В той же день японці почали просуватися в Таїланді (став союзником Японії), Англійській Малайї (тепер Малайзія) та Бірмі. Одночасно почалась висадка японського десанту в Індонезії, в Малайї та на Філіппінах. У грудня 1941 р. було захоплено Гонконг, острова Гуам, Уєйк, що були важливими опорними базами союзників.  

         Американський гарнізон на Філіппінських островах без підтримки з повітря і моря був розбитий і капітулював (травень 1942 р.) Втрати сягали 130 тис. чол.

     У лютому 1942 р. капітулювала важлива англійська воєнно-морська база, фортеця Сінгапур. Цього ж місяця відбулась морська битва в Яванському морі, де японці знищили з'єднану англо-американо-голландську ескадру. Після цього японські війська швидко окупували всі острови Індонезії, навесні 1942 р. висадились в Новій Гвінеї і підійшли до Австралії.   

            Таким чином, було загарбано величезну територію з населенням 150 млн. чоловік і величезними природними ресурсами. Союзники втратили тільки сухопутних військ понад 300 тис. чол., Японія - 20 тис. чол. Продовжуючи наступ в Індії, на Австралію та на не загарбані острови Тихого океану, Японія намагалась оволодіти всіма важливими стратегічними пунктами в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні і примусити США та Велику Британію укласти вигідний для неї мир.

Корінний перелом на Тихоокеанському театрі бойових дій. До весни-літа 1942 р. стратегічна ініціатива на всіх фронтах цілком і повністю належала Німеччині та її союзникам. Союзники по антигітлерівській коаліції вели важкі оборонні бої. Проте на середину 1942 р. ситуація починає змінюватися. Перші успіхи, що дозволили змінити загальне стратегічне становище, були досягнуті на Тихому океані. 7-8 травня 1942 р. у морській битві в Кораловому морі, біля берегів Нової Гвінеї, японська ударна ескадра, що направлялася для захоплення порту Морсбі, потерпіла першу значну поразку. Особливістю цієї морської битви було те, що надводні кораблі обох сторін не зробили жодного пострілу один по одному. Долю бою вирішила авіація, що базувалась на авіаносцях. Японці, втративши 1 авіаносець, 1 есмінець і 80 літаків, змушені були відійти. Від планів вторгнення до Австралії довелось відмовитися.

 4-6 червні 1942 р. біля атолу Мідуей японський флот (адмірал І.Ямамото) потерпів таку поразку від американського флоту (адмірал Ч.Німіц), що вже не зумів відновити свою могутність до кінця війни. У бою японці втратили 4 авіаносці, 1 крейсер і 253 літаки, американці - 1 авіаносець, 1 есмінець і 150 літаків. 

В результаті цих двох поразок Японія втратила половину своїх авіаносців і вимушена була перейти до стратегічної оборони. Американці в свою чергу перейшли до активних бойових дій. У серпні 1942 р. вони почали боротьбу за острів Гуадалканал (група Соломонових островів). Жорстокі бої розгорнулися на морі, в повітрі і на суші. Вони продовжувались до лютого 1943 р. і завершились повною поразкою Японії в цьому регіоні. Перемога американців означала загалом у боротьбі на Тихому океані перехід ініціативи до США.

     Війна у Північній Африці та Середземномор`ї

На початку 1941 р. до Пiвнiчної Африки на допомогу iталiйським військам прибув німецький Африканський корпус на чолi з генералом Роммелем. Його прибуття дало змогу не тільки зупинити успішний наступ англійців у Лівії, а і відкинути їх до Єгипту. Успішні дії Роммеля принесли йому прізвисько "Лис пустелі".

 нiцiативою у Північній Африці заволоділи держави фашистського блоку. Проте, у тилу німецьких військ аглійські війська утримували важливий стратегічний пункт Тобрук, який не давав Роммелю продовжувати наступ. Всі спроби зломити опір англійців були невдалими. В листопаді 1941 р. англійці здійснили вдалий наступ по деблокаді Тобрука і знову оволоділи Керенаїкою. Успіхи англійців призвели до порушення морських перевезень італійців та німців у Середземному морі і поставили корпус Роммеля перед загрозою залишитись без підкріплення і припасів. Це занепокоїло німецьке командування, яке вирішило серйозно зайнятися Середземномор`ям. Ключовим пунктом англійського панування у Середземному морі був о.Мальта, який знаходився якраз по середині моря. Спочатку німецька авіація і підводні човни разом з італійським флотом завдали досить відчутних ударів по англійському флоту в Середземномор`ї: було потоплено або виведено з ладу найбільші кораблі (найвдаліша операція була проведена італійськими диверсантами в Олександрії 19 грудня 1941 р., коли було пошкоджено два англійські лінкори). Потім почались систематичні бомбардування о.Мальти, які мали завершитись німецьким десантом у липні 1942 р. Проте Гітлер віддав перевагу наступу Роммеля, який мав захопити Олександрію і Суецький канал. У березні італо-німецькі війська почали наступ в Єгипті і були з великими труднощами зупинені в 100 км від Олександрії. У червні 1941 р. війська Роммеля захопили Табрук - ключовий пункт британської оборони і взяли в полон 33 тис. його захисників. За це Гітлер присвоїв йому звання генерал-фельдмаршала. Влітку 1942 р. італо-німецькі війська знаходились біля Ель-Аламейну (на півдороги до Олександрії), але подальше їх просування було зупинено британськими військами.   

Підсумки

1941-1942 рр. були насичені подіями, які були визначальними для подальшого ходу війни. У війну вступили і були втягнуті СРСР, Японія, США. Війна стала справді світовою. 1941 р. став крахом для Німеччини, а 1942 р. - для Японії, стратегії "бліцкригу". Хоча країни Троїстого пакту утримували стратегічну ініціативу, але вже стало зрозумілим, що їх поразка неминуча.

20.04.2023.

Всесвітня історія

Напад Німеччини на СРСР. 

Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті у 1941—1942 рр. 

Підготовка нападу Німеччини та її союзників на СРСР. План «Барбаросса»

18 грудня 1940 р. А. Гітлер підписав директиву № 21 – план «Барбаросса», відповідно до якого війна на сході мала розпочатися відразу після весняного бездоріжжя і закінчитися до настання зимових холодів, тобто протягом травня--листопада 1941 р. У ході швидкоплинної кампанії у прикордонних боях мали бути знищені основні сили Червоної Армії, а залишкова держава Росія могла існувати лише за лінією Волга--Архангельськ, щоб німецька авіація мала можливість паралізувати її останній промисловий район на Уралі. Ключовим пунктом плану був блискавичний вихід ударних сил до Москви, у результаті оточення і знищення основного угруповання радянських військ у Білорусії, що мало означати з усіх поглядів «вирішальний успіх». До 15 травня 1941 р. мали бути завершені всі приготування для здійснення операції «Барбаросса».

Станом на 21 червня на західних кордонах СРСР Німеччина та її союзники зосередили три групи армій: група армій «Північ» (командуючий фельдмаршал В. Леєб), найсильніша група армій «Центр» (командуючий фельдмаршал Ф. Бок), група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Г. Рундштедта. Союзники Німеччини -- Фінляндія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Італія, Хорватія -- виставили ще 29 дивізій і 16 бригад (за іншими джерелами 42,5 дивізії). Кожна з груп мала своє завдання і напрям дій: «Північ» -- Ленінград, «Центр» -- Мінськ і Москва, «Південь» -- Київ і далі на південь по Дніпру. На території Норвегії і в Фінляндії була розгорнута німецька армія «Норвегія» і 2-га фінська армія. Армія «Норвегія» повинна була оволодіти Мурманськом і Полярним, а фінські війська -- сприяти групі армій «Північ» у захопленні Ленінграда. Загалом німецьке угруповання разом із союзниками нараховувало 5,5 млн.. солдатів і офіцерів, 47,2 тис. гармат, 3,8 тис. танків, близько 5 тис. літаків

Уряд СРСР готувався до війни. Перед урядом стояло одне питання: коли СРСР буде втягнуто до війни? Сталін розрахував, що може продиктувати свої умови, після того як Німеччини та Англія взаємно послаблять одна другу. Відбувається швидке переозброєння армії, яке передбачалося завершити 1942 р.

Таким чином, плани Червоної армії та розстановка сил на Західному кордоні свідчать, що Сталін готувався до наступальної, а не до оборонної кампанії.

Проте рівень підготовки та техніки Червоної Армії не відповідав сучасним вимогам. Значна частина техніки не була не підготовлена до війни, не вистачало засобів зв'язку.

Напад Німеччини на СРСР. Події на радянсько-німецькому фронті у 1941-1942р.

22 червня 1941 року, рано вранці Німеччина за підтримки - Італії, Угорщині, Румунії, Фінляндії і Словаччини  своїх союзників – несподівано і без попередження напала на СРСР.  Почалася Радянсько-німецька війна, в радянській і російській історіографії  іменована Великою Вітчизняною Війною.

Німецькі війська завдають потужного раптового удару по усій західній радянській межі трьома групами армій : "Північ", "Центр" і "Південь". У перший же день знищена або захоплена значна частина радянських боєприпасів, пального і військової технік; знищені близько 1200 літаків.

Смоленська наступальна операція розгорталась на фронті довжиною 650 км і глибиною – 250 км. Після розгрому радянських військ у прикордонних боях на початку липня німецькі війська вийшли на підступи до Смоленська. Радянське командування після попередніх поразок зуміло відновити боєздатність військ Західного фронту, який чинив запеклий опір ворогу. Хоча німецькі війська захопили Смоленськ, втрати (50 % – у танкових частинах, 30 % у піхотних) примусили їх зупинити наступ. На завершальному етапі Смоленської битви радянські війська здійснили наступальну операцію в районі Єльні, зупинивши наступ і вперше примусивши ворога перейти до оборони.

Запекла оборона радянських військ на московському напрямі та в Україні примусила ворога змінити стратегію головного наступу. Головний удар тепер був спрямований в Україну.

На початку липня 1941 р. німецькі війська групи армії «Північ» вийшли на далекі підступи до міста. З липня по 10 серпня 1941 р. бої точилися на Лужському оборонному рубежі. Прорвавши його 25 серпня, німецькі війська вийшли на підступи до міста, проте швидко оволодіти ним не змогли. 8 серпня німецькі війська вийшли до Ладозького озера, взявши місто в облогу. У цей же час фінська армія підійшла до міста з півночі. Відмовившись від штурму міста, німецьке командування вирішило задушити його безперервними обстрілами і блокадою. Блокада міста тривала 900 днів її жертвами стало 800 тис. мешканців, більшість з яких загинула від голоду і холоду. Щоб урятувати місто, з 22 листопада 1941 р. по льоду Ладозького озера була налагоджена «дорога життя», згодом по дну озера було прокладено електричний кабель і нафтопровід. Спроба німецького командування зробити подвійне кільце було зірвано Червоною армією. 12-18 січня операція «Іскра» - прорвано блокаду Ленінграду, 14-27 січня знято облогу міста. Значення. прикувала значні німецьких військ, завдавши їм суттєвих втрат. Було зірвано плани - знищенню Балтійського флоту СРСР.

Після розгрому радянських військ в Україні німецьке командування основний удар знову спрямувало на Москву. Упродовж 30 вересня – 2 жовтня 1941 р. німецькі війська прорвали оборону радянських військ на московському напрямку. У районі Вязьми та Брянська радянські війська були оточені й розгромлені, 663 тис. солдатів потрапили в полон. Здавалося, що операція «Тайфун» по захопленню Москви наближалася до завершення. Але на підступах до міста німецькі війська зустріли відчайдушний опір. Спроба фланговими ударами оточити війська, що захищали Москву, була невдалою. У момент, коли німецький наступ утратив силу, накопичені радянським командуванням резерви перейшли в контрнаступ (6 грудня 1941 р.), який переріс у наступ на фронті довжиною у 1000 км, що тривав до кінця січня 1942 року. Німецькі війська були відкинуті від Москви на 100–250 км. Значення. Німецькі війська були відкинуті від Москви, утрати становили 500 тис. солдатів і 1,3 тис. танків. Стратегія «бліцкригу» потерпіла повну поразку. Перемога під Москвою зміцнила Антигітлерівську коаліцію, додала віри населенню СРСР у майбутню перемогу.

Формування антигітлерівської коаліції

З перших годин нападу фашистської Німеччини на СРСР стало зрозумілим, що розрахунки А. Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР зазнали краху. У день початку агресії В. Черчілль заявив: «Кожний, хто воює проти А. Гітлера,-- друг Англії, кожен, хто воює на його боці,-- ворог Англії». 22 червня 1941 р. у зверненні до нації англійський прем'єр заявив, що Велика Британія надасть «Росії і російському народові всю допомогу, яку тільки зможе». Про свою підтримку СРСР заявив і президент США Ф. Рузвельт. Таким чином, з початком радянсько-німецької війни почала формуватися Антигітлерівська коаліція.

12 липня 1941 р. було підписано англо-радянську угоду про спільну боротьбу проти Німеччини. 14 серпні 1941 р., після зустрічі Ф. Рузвельта та В. Черчілля, з'явився документ під назвою Атлантична хартія, який підвів під майбутню коаліцію ідеологічне підґрунтя. До цієї Хартії у грудні 1941 р. приєднався і Радянський Союз. Це був перший документ, у якому були сформульовані цілі США і Великої Британії у війні й загальні положення післявоєнного устрою світу. За умовами документа США і Англія зобов'язувалися не прагнути територіальних або інших придбань, поважати право всіх народів на самостійний вибір форми правління, а також відновлення суверенних прав тих народів, які були позбавлені їх насильницьким шляхом. Вони зобов'язувалися після завершення Другої світової війни забезпечити рівний доступ усіх країн до торгівлі та світових сировинних джерел, домагатися рівноправного співробітництва між усіма країнами з метою забезпечення високого рівня життя, економічного розвитку, тобто такого становища, за якого народи всіх держав могли б жити без страху, ризику і злиднів. Атлантична хартія закликала всі держави відмовитися від застосування сили та зброї.

1 жовтня 1941 р. у Москві між СРСР, США та Великою Британією було підписано трьохсторонню угоду про допомогу Радянському Союзу зброєю і продовольством. Поставки – 400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина -- розпочались одразу. США надали безвідсотковий кредит у розмірі 1 млрд доларів (листопад 1941 р.). У грудні 1941 р. на СРСР було поширено дію законодавства про ленд-ліз. Загалом СРСР отримав 4 % (за іншими джерелами 7-11 %) зброї і обладнання від обсягу власного виробництва. У цілому СРСР належала третина поставок США по ленд-лізу . Крім США воєнну продукцію до СРСР направляла Велика Британія, Канада.

1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав, у тому числі СРСР, США і Велика Британія, підписали Декларацію Об'єднаних Націй, яка укладалася на принципах і завданнях Атлантичної хартії. Вони зобов'язалися використовувати свої ресурси для боротьби проти агресорів, співробітничати у війні та не укладати сепаратного миру

26 травня 1942 в Лондоні між СРСР та Великою Британією договір про союз у війні. У Вашингтоні відбулися радянсько-американські переговори, 11 червня 1942 угода про взаємодопомогу у веденні війни.

Найголовнішим у взаємовідносинах між СРСР, США та Великою Британією із самого початку стала проблема відкриття Другого фронту в Європі, яке спочатку планувалося здійснити в 1942 році. Антигітлерівська коаліція, незважаючи на притаманні їй протиріччя, стала воєнно-політичним союзом, який на противагу фашистському блоку, досяг високого ступеня об'єднання зусиль, спрямованих на розгром агресора. Найважливіші спільні рішення приймалися на конференціях голів урядів СРСР, США, Англії у Тегерані (1943), Ялті та Постдамі.

Запитання для перевірки

1.     Назвіть основні періоди історії Другої світової війни.

2.     Які країни були завойовані Німеччиною на першому етапі війни.

3.     Що означає термін « план Барбаросса».

4.     Назвіть основні військові операції на радянсько-німецькому фронті  періоду 1941-1942р.

5.     Які основні договори були піписанні в процессі формування антигітлерівської коаліції.

19.04.2023.

Всесвітня історія

Воєнні дії на першому етапі війни (1939 ― червень 1941 р.). Загарбання нацистською Німеччиною Європи. «Битва за Англію». «Битва за Атлантику». 

Напад Німеччини на Польщу. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу за планом «Вайс», розробленим ще в квітні 1939 р. Гітлер в цій кампаній задіяв 62 дивізії, зокрема 7 танкових. Вермахту протистояло 1 млн 750 тис. польських солдат, які проте поступались німцям своїм технічним оснащенням, лише 9 рот легких танків і 500 літаків застарілих конструкцій. Незважаючи на це, поляки мужньо чинили опір агресорам, проте ситуації кардинально змінив вступ Червоної армії 17 вересня 1939 р. на територію Польщі, СРСР згідно таємного протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа зайняв терени Західної України та Західної Білорусі і водночас вступив у Другу світову війну. 

Вже 28 вересня німці взяли Варшаву.Того ж таки 28 вересня між СРСР та Німеччиною було підписано договір «Про дружбу і кордон», згідно якого Люблінське та частина Варшавського воєводства були включені до сфери впливу Німеччини, а Литва передається СРСР.Таким чином, до складу Німеччини відійшло 48,6 % території Польщі, де проживало 69,9%  її населення, а до СРСР – 51,4% територій та 30, 1% її населення.

Включення Північної Буковини, Бессарабії та країн Прибалтики до складу СРСР. Продовжуючи займати території, які були передбачені таємним протоколом до пакту про ненапад, СРСР в 1940 р. висунув ультиматум Румунії та в червні цього ж року анексував територію Бессарабії та Північної Буковини, на основі яких було утворено нову союзну республіку – Молдавську РСР. Восени 1939 р. радянське керівництво нав’язало країнам Прибалтики «договори про взаємну допомогу», за цими договорами радянські війська розміщувались в Литві, Латвії та Естонії. Це дозволило створити там коаліційні уряди, які були повністю підконтрольні Москві. А вже 3 – 6 серпня 1940 р. VII сесія Верховної Ради СРСР прийняла постанову про входження проголошених Литовської РСР, Латвійської РСР, Естонської РСР до складу СРСР.

Радянсько-фінська війна. Отримавши карт-бланш на дії в Прибалтиці, після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, СРСР розпочав  тиск на Фінляндію. Насамперед, Москва запропонувала Гельсінкі здати на 30 років порт Ханко, віддати острів Рибачий та перенести лінію радянсько-фінського кордону на північ від Ленінграда в обмін на територію в Карелії, але фіни відхилили цю пропозицію. Виходячи з цього, 30 листопада 1939 р. СРСР розпочав агресію проти Фінляндії, що тривала 103 дні. Зі сторони СРСР було задіяно 960 тис. бійців, зі сторони Фінляндії – 400 тис. На початковому етапі війни, фіни мужньо захищали свою державу, утримуючи ініціативу, але вже в лютому 1940 р. Червона армія прорвала лінію оборони фінів. 

У березні 1940 р. була підписана мирна угода, за якою СРСР отримав півострів Ханко, нова лінія кордону встановлювалась по лінії 1809 р. Водночас, такі досягнення не були виправданими. Агресія проти незалежної Фінляндії підірвали міжнародний авторитет СРСР, його було виключено з Ліги Націй як країну-агресора. Більше того, «Мала війна» проти Фінляндії, показала слабкість Червоної армії, а людські втрати становили – 70 тис. вбитими, 176 тис. пораненими та обмороженими. Фінляндію змогла зберегти свою незалежність, маючи сусідом такого агресора як СРСР. 

Окупація Німеччиною європейських країн.

Вже 3 вересня, Велика Британія та Франція, пов’язані з Польщею двосторонніми гарантійними угодами оголосили війну Німеччині, але не поспішали розпочинати воєнні дії. Це дозволило Гітлеру розпочати агресію проти Данії та Норвегії 9 квітня 1940 р. Данію було захоплено, через годину після вторгнення, король підписав капітуляцію, нацисти втратили двох солдатів.У Норвегії гітлерівці зустріли потужний опір, але до 14 квітня вони зуміли захопити більшу частину країни, до влади було поставлено лідера місцевих фашистів Відкуна Квіслінга, розпочався рух Опору. Продовжуючи кампанію на Заході, 10 травня дивізії вермахту розпочали вторгнення до Бельгії, Нідерландів та Люксембургу, це дозволило німцям обійти французьку «лінію Мажино», 17 травня нацисти захопили Брюссель.

Розгром Франції. 14 травня 1940 р. німці прорвали оборону французів під Седаном, що дозволило їм вже 5 червня розпочати наступ на Париж, а через 9 днів столицю Франції було взято. 22 червня 1940 р. маршал А. Петен підписав акт про перемир’я з Німеччиною. Окупація поширилась на найрозвиненіші північні регіони, а також на Атлантичне узбережжя. Територія, яка не підлягала військовій адміністрації перейшла під владу уряду маршала А. Петена, резиденція, якого знаходилась в невеличкому містечку Віші.
16 липня 1940 р. Гітлер  підписав план захоплення Великої Британії під кодовою назвою «Морський лев». Розпочалось активне авіаційне бомбардування Лондона німецькими літаками.

Повітряна війна над Англією. Боротьба за Атлантику.

  Після поразки Франції Англія залишилась віч-на-віч з Німеччиною. 16 липня 1940 р. Гітлер підписав план операції "Морський лев", яка передбачала завоювання Англії. Як показували підрахунки, можливостей здійснити масову висадку військ на Британські острови у Німеччини не було. У неї не вистачало потрібної кількості плавучих засобів. 

Тоді Німеччина вдалась до повітряного наступу на англійські міста з метою примусити Великобританію капітулювати. У бомбардуваннях взяли участь майже 2,5 тис. літаків. Повітряний наступ розпочався 15 серпня, а завершився пізньої осені. Бомбардування продовжувались і далі, але вже не мали такого розмаху. Британія вистояла, зазнавши значних матеріальних і людських втрат (понад 30 тис. чол.). Так‚ місто Ковентрі було стерто з лиця землі. Важливу роль у боротьбі відіграли мужність англійських льотчиків та створення в Англії в 1939 р. мережі радіолокаційних постів. Битва за Англію обійшлась Німеччині у близько 2 тис. літаків і тисячі досвідчених льотчиків.   

 Другим серйозним випробуванням для Англії була боротьба за Атлантику. Отримуючи водними шляхами 50% стратегічної сировини і продовольства, Англія могла опинитись у скрутному становищі‚ якби Німеччині вдалося перерізати атлантичні комунікації. 

Завоювання Франції, Норвегії, Данії дало можливість Німеччині перейти у рішучий наступ. Згідно з концепцією головнокомандуючого німецьким флотом гросадмірала Редера вирішальна роль у цій боротьбі відводилась лінкорам "Бісмарк", "Тірпіц" та іншим. Але ця армада зазнала поразки не завдавши значних втрат Англії.  Результативніше діяли німецькі підводні човни, якими командував адмірал Деніц. Влітку 1940 р. Англія змушена була використовувати свої стратегічні резерви. Недооцінка їхньої ролі напередодні війни не дала можливості Німеччині мати необхідну кількість підводних човнів і блокувати Британські острови. Навесні 1941 р. німецькі підводники застосували тактику "вовчих зграй" (відкрита атака відразу декількох підводних човнів)  для боротьби з англійськими конвоями. Англійський флот зумів вистояти, а після вступу у війну США союзники поступово відновили контроль над Атлантикою.

Перші морські битви. 8 травня 1941 німецький лінкор «Бісмарк» вийшов із Готенхафена (сучасна Гдиня) з метою прорватися в Атлантику для дій проти англійських конвоїв. Англійська розвідка спрацювала чітко, і незабаром почалося справжнє полювання. Шість днів по тому після недовгої артилерійської дуелі «Бісмарку» вдалося потопити гордість британського флоту - лінійний крейсер «Худ» і уникнути переслідування. Стало зрозуміло, що за допомогою лише лінкорів перехопити його не вдасться, а тому було прийнято рішення про використання авіації. Вже 24 травня по «Бісмарку» дев'ятьма торпедоносцями і шістьма бомбардувальниками з борту авіаносця «Вікторіес» було завдано удару. Ціною втрати двох бомбардувальників англійцям вдалося домогтися влучення однієї торпеди в правий борт лінкора, яка знизила швидкість його ходу. Екіпаж німецького лінкора, перетворився з мисливця в переслідувану жертву.

Два дні потому інший британський авіаносець - «Арк Ройял» - почав термінову підготовку до вильоту нової ударної групи. Були підняті в повітря торпедоносці «Суордфіш», які незабаром виявили противника. Щоправда, як з'ясувалося невдовзі, «перехопленим» виявився британський крейсер «Шеффілд», на шляху до якого частина торпед, ледь торкнувшись води, мимовільно вибухнула, а від інших смертоносних атак «Шеффілду» вдалося ухилитися ...

Приблизно о 7 годині вечора «Суордфіші» знову піднялися в повітря. Але через погану погоду і низьку хмарність чіткий стрій був порушений і все-таки їм вдалося виявити «Бісмарк» і домогтися декількох влучень. Вибухом однією з торпед заклинило рульове управління німецького лінкора, що зробило його практично некерованим. Під час цієї атаки не був збитий жоден британський торпедоносець. Застарілі біплани, прозвані на флоті через величезну кількість стійок і дротяних розтяжок між крилами «сітками», мали дуже низьку для того часу швидкість. Зенітники «Бісмарка» просто не могли собі уявити, що торпедоносець може літати так повільно, а тому брали занадто велике випередження.

Як тільки стало відомо, що «Бісмарк» втратив керування, кораблі британського флоту буквально накинулися на нього - спочатку лінкор атакували есмінці, а на наступного дня він був практично розстріляний двома лінійними кораблями «Роднеєм» і «Кінг Джордж V».  

Цікаво знати Під час повітряної війни над Англією, заступник Гітлера, рейхс-міністр без портфеля, член міністерської ради оборони Німецької імперії, член таємної німецької ради кабінету міністрів і лідер нацистської партії Герман Гесс таємно один вилетів із Аугсбурга і приземлився на парашуті поблизу помістя герцога Гамільтонського на заході Шотландії. Він прагнув вступити в переговори з королівською родиною і укласти мир з Англією. У здійсненні цього вчинку, можливо, ним керувало прагненням перевершити Гітлера. Але англійський уряд не пішов на контакт. Він був ув`язнений, а після завершення війни був переданий Нюрнберзькому трибуналу, яким був засуджений до довічного ув`язнення. У 1995 р. повісився у власній камері тюрми Шпандау. 

Агресія Німеччини на Балканах. Балкани завжди були місцем зіткнення інтересів великих держав, через їхнє особливе геополітичне розташування, яке дозволяло здійснювати вплив як на Західну та Центральну Європу, так і на Туреччину та СРСР. Тому Гітлер не міг не приділити їм належної уваги, безперечно тут враховувались інтереси Італії.
У квітні 1941 р. Німеччина та Італія разом з сателітами – Угорщиною, Румунією, Болгарією напали на Югославію та Грецію, 17 квітня Югославія капітулювала.

Територію Югославії було розділено, нацисти активно спекулювали на національному питанні, були утворені «незалежні» держави – Сербія, Хорватія. 29 квітня капітулювала Греція, також було захоплено острів Крит. Це дозволило країнам Осі повністю контролювати Балкани.  Таким чином, влітку 1941 р. лише Швейцарія, Швеція та Ірландія зберегли повний нейтралітет. 

18.04.2023.

Всесвітня історія

Причини, характер, періодизація Другої світової війни. 

Причини, характер, періодизація Другої світової війни

Причини:

-        несправедливість Версальської угоди  поставило багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.

·       економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано.

·       розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

·       не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

 В сучасній історіографії існують різні періодизації Другої світової війни.  Однією з таких є поділ війни на 5 періодів, кожен з яких має свої специфічні характеристики:

Перший період

з 1 вересня 1939 по 22 червня 1941 року, з початку нападу Німеччини на Польщу до вступу у війну СРСР

Другий період

з червня 1941 по  листопад 1942 року  коли ініціатива переходить до рук союзників

Третій період

листопад 1942-червень 1944 року  - корінний перелом у ході війни

Четвертий період

червень 1944- травень 1945 року  - наступ антифашистських сил на усіх фронтах

П'ятий період

9 травня 1945-2 вересня 1945 року від капітуляції Німеччини до капітуляції Японії.

17.04.2023.

Історія України

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=1117228

13.04.2023.

Історія України

Практичне заняття

Повсякденне життя населення в УСРР/УРСР та в українських регіонах у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії в міжвоєнний період: спільне та відмінне.

Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття. 

12.04.2023.

Історія України

Культурне й релігійне життя на західноукраїнських теренах в умовах іноземного панування. Політичне та культурне життя української політичної еміграції. 

11.04.2023.

Історія України

Українські землі у складі Чехословаччини. Правовий статус Закарпаття. Суспільно-політичне й економічне життя. 

Українцям Чехословаччини жилося найлегше. Більше півмільйона українців Закарпаття потрапили до складу новоутвореної слов'янської держави у 1919 році. Країни Антанти виходили за логікою «аби не дісталося Угорщині».

Так, чехословацький уряд не надав закарпатцям повну обіцяну автономію, призначав на адміністративні посади чехів та словаків і сприяв їхньому переселенню до краю. Але закарпатці мали більшу свободу в культурно-освітніх питаннях, брали участь у виборах та провадили політичну діяльність у сприятливому кліматі. Закарпаття давало лише 2% промислового виробництва країни і було майже повністю сільським краєм. Тому чехословацький уряд більше вкладав у Закарпаття, ніж отримував дивідендів назад.

Міжвоєнні роки застали національний рух на Закарпатті у невизначеному становищі, подібно до підавстрійської Галичини у середині ХІХ століття. Закарпатці ще не визначилися з тим, ким вони все-таки є. Мадярофіли вважали себе угорцями і прагнули повернутися до Угорщини. Русини — окремою русинською нацією. Русофіли прагнули об'єднання з великим російським народом. Українофіли — відповідно, з українським. Якщо русинський та русофільський рухи були найпопулярнішими та найвпливовішими на початку, то українофільський рух зовсім скоро набрав обертів та рішуче обігнав конкурентів. Цьому сприяли зовнішньополітичні обставини. 

Чехословаччина була, напевно, єдиною країною Європи, що не лише декларувала, але й намагалася втілювати в життя демократичні цінності. Можливо тому й стала однією з перших жертв авантюрного диктатора Третього Райху Адольфа Гітлера.

У вересні 1938 року угода між Німеччиною, Британією та Францією, відома як Мюнхенська змова, поклала початок розчленуванню Чехословаччини. Німці приєднують Судетську область, а добрі сусіди — Польща та Угорщина — відхапують і собі частинку чехословацьких земель. Провідні західні країни пішли шляхом умиротворення агресора, думаючи, що Гітлер вгамується захопленням територій населених німцями в Центральній Європі, або ж спрямує свій погляд на схід, до СРСР. Проте, апетит приходить під час прийому їжі. Британський прем'єр-міністр Невілл Чемберлен, коли повернувся додому після Мюнхенської змови, виголосив напевно найбільш помилкове твердження в історії: «Я привіз вам мир!».

Для Закарпаття Мюнхенська угода обернулася наданням автномії у жовтні 1938 року. 

Уряд Підкарпатської Русі, що згодом було перейменовано на Карпатську Україну очолив діяч українського руху Августин Волошин. У листопаді відбувся Віденський арбітраж (додатковий дерибан чехословацьких територій), за яким частина Закарпаття з основними містами, Ужгородом та Мукачевом відходили до Угорщини. Уряд урізаної Карпатської України переїжджає до міста Хуст.

Августин Волошин починає провадити активну діяльність. На початку 1939 року створили політичну організацію Українське національне об'єднання, ідеологією якого був український націоналізм. На виборах до сейму Карпатської України УНО здобула тотальну підтримку більш ніж 92% виборців. Українська мова стала офіційною в краї. Формуються збройні сили — «Карпатська Січ», яку поповнюють також численні добровольці з Галичини, члени ОУН.

Військові формування були як ніколи доречними: Польща та Угорщина прагнули приєднати ці території та домогтися зникнення осередку української автономії. Поповзли чутки, що Гітлер може використати Карпатську Україну як плацдарм для наступу на Радянський Союз. Сталін назвав такі заяви провокацією, що хоче посварити його і фюрера.

У будь-якому разі, цього разу Гітлер надав перевагу підтримати свого союзника. У березні 1939 року німецькі війська починають остаточну окупацію Чехословаччини. Союзні Гітлеру угорські війська рушили на Карпатську Україну. Сейм Карпатської України не хотів миритися з таким ходом подій і 15 березня 1939 року проголосив незалежність. Карпатська Україна ставала республікою, яку очолює президент. Ним став Августин Волошин. Символами держави обрали синьо-жовтий прапор та гімн «Ще не вмерла України».

Того ж дня розпочалася окупація Карпатської України Угорщиною. Кілька тисяч бійців «Карпатської Січі» чинили спротив, проте до кінця березня більш чисельні угорські війська встановили контроль над Закарпаттям.

Незалежність Карпатської України стала коротким, але яскравим спалахом напередодні війни, що закине у гущу мороку українські землі та всю Європу ще до кінця 1939 року. Міжвоєнні роки лише підштовхували людство до прірви глобального конфлікту, що не мав аналогів ні за масштабами, ні за жорстокістю. Наближалася Друга світова війна.

10.04.2023.

Історія України

Українські землі у складі Румунії. Татарбунарське повстання. Суспільно-політичне життя. Українська національна партія. 

Румунія змогла сповна скористатися перипетіями війн, що тривали на українських землях. Як союзники Антанти, румуни отримали можливість узаконити з переможцями всі свої територіальні надбання. Під час польсько-української війни 1918-19 років, Румунія відтяпала землі Північної Буковини. У 1920 році країни Антанти підписали з Румунією Бессарабський протокол, за яким визнали приєднання Південної Бессарабії. У цих регіонах проживав приблизно мільйон українців.

Якщо порівнювати усі чотири держави, у складі яких жили українці в міжвоєнний період, українцям Румунії велося найгірше. Румуни провадили щодо національних меншин політику культурної асиміляції: розглядали їх як румунів, які чомусь забули про це. Румунська мова стала єдиною в освіті, управлінні і навіть церкві. До 1928 року на Буковині діяв надзвичайний стан і було обмежено політичну діяльність. Румунський уряд, подібно польському, сприяв переселенню румунів в регіони населені українцями. Навіть українські прізвища міняли на румунський лад.

Зрозуміло, що така політика румунського уряду створила благодатний ґрунт для поширення серед українців націоналістичних та комуністичних ідей.

Південна Бессарабія була більш сприйнятливою до комуністичних ідей. У 1924 році там спалахнуло Татарбунарське повстання, яке жорстко придушили. Натомість Північна Буковина надавала перевагу націоналістичним ідеям. Тут поширила свої перші осередки ОУН. Через переслідування румунської влади вона вимушена була перейти в підпілля.

Відстояти власні інтереси українці намагалися й легальним шляхом, хоча безуспішно. Єдина офіційна Українська національна партія на чолі Володимиром Залозецьким діяла аж до 1938 року. В Румунії встановили режим військової диктатури і діяльність усіх партій просто заборонили.

Порівняйте політику правлячих кіл Польщі та Румунії щодо українства. 

Назвіть причини і наслідки національного гноблення українців у Румунії. 

05.04.2023.

Історія України

Українські політичні організації. Українське народно-демократичне об’єднання. Українська військова організація й Організація українських націоналістів. Євген Коновалець. 

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2855864 

Українські політичні партії та організації

Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, тогочасний політичний режим допускав певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії. Так, на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій.

Найбільшою і найвпливовішою серед них було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р. і було, по суті, ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об’єднання були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. УНДО виступала за конституційну демократію і незалежність України, головним практичним завданням вважала захист економічних, політичних, національно-культурних прав українства. Під впливом УНДО перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, товариств, у тому числі й найвпливовіша газета «Діло».

Соціалістичний напрямок українського руху був представлений Українською соціал-радикальною партією (УСРП), що утворилася після об’єднання в 1926 р. найстарішої західноукраїнської партії — Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Її підтримували селянство, сільська інтелігенція. Лідерами партії були Л. Бачинський та І. Макух. Ще однією соціалістичною партією була Українська соціал-демократична партія, яка у своїй діяльності спиралася на нечисленне українське робітництво. У 1924 р. УСДП була примусово розпущена польською владою на підставі звинувачення в поширенні ідей комунізму. У 1929 р. вона відновила свою діяльність. Лідером партії став М. Ганкевич. Решта українських партій були нечисленними і маловпливовими (Українська католицька партія, Волинське українське об’єднання, москвофіли тощо). Майже всі українські партії виступали за об’єднання українських земель у єдину державу.

У 1920-ті рр. більшість українських партій позитивно ставилася до УСРР. Проте в 1930-ті рр. під впливом Голодомору та масових репресій думка щодо УСРР і СРСР докорінно змінилася.

Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). КПЗУ діяла підпільно. Вона прагнула поєднати національні ідеї з ідеями комунізму, підтримувала ідейну течію націонал-комунізм. Спиралася переважно на найбідніші прошарки суспільства. На чолі КПЗУ стояли Й. Клірик, Р. Кузьма. Політика українізації та непу, що проводилася в УСРР, сприяла зростанню впливу КПЗУ і взагалі прорадянських настроїв у Західній Україні. Проте подальша політика радянського керівництва (колективізація, Голодомор, репресії) викликала критику з боку членів КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було репресовано, а Компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну в 1938 р. було розпущено.

Українські партії максимально намагалися використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. Із цією метою вони боролися за місця в польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося із 25 послів і шести сенаторів, то в липні 1930 р. — із 46 послів й 11 сенаторів. 

Поряд із легальними українськими партіями і підпільною діяльністю комуністів зростала ще одна сила, якій судилося стати провідником українського руху в 1930—1950-ті рр.,— націоналістичний рух. У 1920—1930-ті рр. він неухильно розвивався. Організаційні витоки були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), що була створена в Празі в 1920 р. групою старшин УСС і УГА на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, здобуття якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Основним методом боротьби вважався терор проти представників окупаційної влади, установ тощо. Терористичні акти УВО мали й пропагандистську мету: привернути увагу світової громадськості до несправедливості, яка після Першої світової війни була вчинена щодо українства. Ідеологічною основою націоналістичного руху стали положення інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Діяльність УВО та Д. Донцова сприяла консолідації націоналістичних сил.

Створення ОУН. Ідеологічні засади

У 1929 р. у Відні виникла Організація українських націоналістів (ОУН). На чолі ОУН став керівник УВО полковник Є. Коновалець. Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, розроблений Д. Донцовим. Члени ОУН проголошували найвищою цінністю національну державу, на чолі якої мав стати верховний провідник — вождь. Єдність вождя й народу мали забезпечувати корпорації, коаліції, профспілки, виборні ради. А єдина партія — ОУН, — у свою чергу гарантувала ідеологічну підтримку держави. Ідеологи інтегрального націоналізму мало уваги приділяли майбутньому соціально-економічному устрою держави. Основою теоретичних міркувань було доведення прав українського народу на самостійну соборну державу і визначення шляхів здобуття незалежності. Ідеологи ОУН вважали, що незалежність української держави можна здобути шляхом національної революції — всенародного повстання проти окупаційної влади під керівництвом ОУН. Для підготовки національної революції потрібно всіма можливими засобами розхитувати окупаційний режим (індивідуальний терор, саботаж, напади, демонстрації, акції протесту) та одночасно готувати населення до повстання.

Цій законспірованій організації із суворою військовою дисципліною судилося стати на чолі визвольного руху українства протягом 1930—1950-х рр.

Діяльність ОУН у 1930-х рр.

У 1930-ті рр. ОУН розгорнула на західноукраїнських землях активну діяльність. Вважаючи терор однією з найдієвіших форм боротьби, ОУН здійснила ряд замахів, які набули широкого розголосу. Загалом УВО і ОУН протягом 1921—1939 рр. вчинили 63 замахи, жертвами яких стали 36 українців, 25 поляків, один росіянин та один єврей. Ці замахи здійснювалися з метою привернути увагу світової та української громадськості до «українського питання». Так, убивство в 1933 р. радянського дипломата невисокого рангу О. Майнова мало нагадати про жахливу трагедію українського народу — Голодомор 1932—1933 рр., а вбивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького було, з одного боку, помстою за політику «пацифікації», а з іншого — викликом світовій громадськості у зв’язку з порушенням Польщею прав національних меншин.

Терор був спрямований не лише проти зовнішніх ворогів, а переважно проти «внутрішніх» — проти тих українців, які йшли, на думку ОУН, на співробітництво з польською владою. Так, у Львові було вбито директора української академічної гімназії.

Такі акції не додавали авторитету ОУН, викликали масові репресії з боку польської влади. У 1935—1936 рр. після масових арештів членів ОУН відбулися Варшавський, а згодом Львівський процеси, під час яких С. Бандера, М. Лебедь та інші провідники були засуджені до страти, яка за амністією була замінена довічним ув’язненням. (У 1939 р. С. Бандеру було звільнено.) Сотні членів ОУН опинились у концтаборі Береза-Картузька.

Серйозним ударом по ОУН стало вбивство в травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Напередодні вирішальних в історії Європи та світу подій організація залишилася без керівника. В ОУН позначився розкол між її закордонним проводом, на чолі якого був А. Мельник, і структурою ОУН на західноукраїнських землях, яку з 1933 р. очолював С. Бандера.

Висновки

Після поразки визвольних змагань значна частина західноукраїнських земель увійшла до складу Польщі. Політику польського уряду щодо українства можна оцінити як антиукраїнську. Усі спроби знайти порозуміння на основі перетворення українців на лояльних громадян Польщі теж не мали і не могли мати успіху.

• Антиукраїнська політика польського уряду зумовила розгортання потужного українського національно-визвольного руху, який був представлений як легальними, так і нелегальними організаціями.

• ОУН через історичні обставини, що склалися напередодні Другої світової війни, очолила національно-визвольний рух українства. Основою діяльності ОУН став інтегральний націоналізм — тоталітарна (авторитарна) ідеологія.

05.04.2023.

Історія України

Економічне і соціальне становище населення. Українська кооперація. Просвітні організації краю. Андрей Шептицький. 

5. Економічне та соціальне становище населення

Українські землі в складі Польської держави відігравали роль колоніального додатку, що офіційно було закріплено поділом держави на економічні складові: «Польщу А» і «Польщу Б». До першої входили корінні польські землі, до другої — західноукраїнські. У «Польщі А» було зосереджено 80 % обробної промисловості та 97 % виробництва електрики. У «Польщі Б» переважали видобувні галузі, які давали високі прибутки польським та іноземним власникам без значних капіталовкладень.

На стані економіки Західної України позначилося воєнне лихоліття та світова економічна криза. Як наслідок, за весь міжвоєнний час промислове виробництво функціонувало в обсягах початку XX ст.

Провідною складовою економіки Східної Галичини та Західної Волині було сільське господарство. За воєнні роки село втратило 20 % домівок і майже 40 % коней та корів, 77 % свиней. Головною перешкодою розвитку сільського господарства — основи економіки Галичини та Західної Волині — було велике поміщицьке землеволодіння. У руках поміщиків перебувало понад 50 % усіх орних земель краю. Через це більшість селян жила в умовах «земельного голоду», що надзвичайно звужувало внутрішній ринок Західної України. Щоб його розширити, польська влада провела аграрну реформу. Держава на добровільній основі скуповувала поміщицькі землі, ділила їх на дрібні ділянки й продавала через банк усім охочим, забезпечуючи землею насамперед осадників. Тому аграрна реформа не вирішила проблем українського селянства. 79 % сільських господарів, щоб вижити, мусили кілька місяців на рік шукати додаткову роботу.

Оскільки слабка місцева промисловість не могла забезпечити роботою надлишкову робочу силу, селяни шукали порятунку від злиднів в еміграції. За міжвоєнний період до Канади, Аргентини, США та Франції виїхало майже 200 тис. осіб. Близько 1 млн осіб щороку виїздило до Європи на сезонні роботи.

Українці становили меншість населення міст. Більшість утворювали поляки та євреї. Вони ж становили основну частину робітників промисловості та транспорту. Серед них 4 % українців.

Погіршення становища українського селянства негативно позначилося й на інтелігенції, яка становила лише 1 % від усього українства. Різко скоротилося число українських студентів в університетах Варшави, Берліна, Відня, Праги. Багато з них через економічні труднощі змушені були припинити навчання.

Низький економічний рівень згубно позначався на стані здоров’я. Людей нищили хвороби, особливо туберкульоз. Середній вік становив 36 років.

6. Українська кооперація

У складних економічних умовах колоніального визиску частина селян і містян зуміла організувати економічну самооборону, створивши широку мережу споживчих, закупівельних, збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Вони об’єднувалися в повітові та крайові товариства, такі як «Народна торгівля», «Сільський господар», «Маслосоюз». Товариства нараховували сотні тисяч членів. Координування й стабільність їхньої роботи забезпечував союз кооперативних спілок «Центросоюз». Від ринкових несподіванок страхувала «Резервна спілка українських кооперативів». Кооперативне товариство «Центробанк» утворило Фонд господарської розбудови, що сприяв будівництву нових господарських потужностей. Кооперативний рух став самодостатнім.

Селянські кооперативні об’єднання налагодили експорт продукції за кордони Польщі. Так, «Маслосоюз» експортував олію до Чехословаччини й Австрії. Значних успіхів на європейському ринку досягнула молочарська кооперація.

Кооперативи орган ізовували курси з різних галузей рослинництва та тваринництва, агрономії й ветеринарії, освоєння нової техніки. Кожна з кооперативних спілок мала власні україномовні видання. При них діяли сільські крамниці, філії «Просвіти», бібліотеки, читальні, дитячі садки. Виникнувши заради економічного самозахисту, кооперативи поступово перетворилися на осередки національно-патріотичного виховання, формували навички громадського самоврядування. Отже, українська кооперація стала національною кооперацією. 

Тест!!!! 04.04.2023!!!

https://vseosvita.ua/test/start/esu686  

Українські землі у складі Польщі

Після перипетій війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.

Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.

Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави.

Українці Волині та Галичини, згідно з угодами та договорами, мали б отримати культурну автономію. Проте поляки не поспішали виконувати взяті на себе зобов'язання. Українці Галичини чинили спротив встановленню польської влади в регіоні: бойкотували перепис і вибори, а також створили у Львові у 1921 році Таємний український університет. У 1920 році ветеран Української революції та полковник УНР Євген Коновалець створює Українську військову організацію. Члени УВО обрали підпільні та терористичні методи боротьби, зокрема вчинили невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Проте, у 1923 році країни Артанти остаточно визнали право Польщі на Східну Галичину, після чого уряд ЗУНР, що все ще боровся в еміграції, саморозпустився.

В культурно-освітньому плані, польська держава у 20-х роках була повною протилежністю УСРР, де в цей час на повних парах неслася українізація. Польща обрала тактику асиміляції етнічних меншин. Полонізація відбувалася у системі освіти, де розпочався перехід на двомовні польсько-українські школи. На управлінські посади приймали переважно поляків.

Польський уряд заохочував міграцію польського населення до «східних кресів». Ветерани війн, офіцери та просто охочі отримували земельні наділи на території Волині та Галичини. Ця політика отримала назву «осадництва». Акцією скористалися до 300 тисяч поляків.

Натомість, українці та євреї західноукраїнських земель змушені були мігрувати. Нафтова промисловість вичерпала себе, але польський уряд не поспішав вкладатися у розвиток промисловості у «кресах», тому за невеликим винятком, регіон ставав майже повністю аграрним. Земельний голод та культурні утиски змушували галичан мігрувати. Ті, хто лишався пробували об'єднуватися у кооперативи, як у старі часи. Це допомагало, але все одно не могло виправити важкого економічного становища.

Попри те, що маршал Пілсудський у середині 20-х, по суті, встановив режим диктатури, Польща зберігала ознаки демократичності. Діяв парламент та виборча система. Провідною українською політичною силою стало Українське національно-демократичне об'єднання на чолі з Дмитром Левицьким, утворене в 1925 році. Представники УНДО намагалися легальним шляхом боротися за права українців.

Важливу роль відіграє греко-католицька церква, що стає виразно національною інституцією. Її очільник митрополит Андрей Шептицький докладає значних зусиль, щоб протистояти полонізації та захищати церкву.

Проте політика польського уряду, вплив глобальних, зовнішніх та внутрішніх чинників все більше радикалізувала західних українців, особливо в Галичині.

У 1930 році польська влада проводить акцію «пацифікації» (тобто «замирення») — серію репресивних заходів проти українських діячів та культурних установ. У 1934 році було створено концтабір «Береза Картузька», де утримували противників режиму, серед яких, звичайно, були й українці. Ці акції, начебто, мали усмирити українців, натомість радикалізувала два підпільних напрями — комуністичний та націоналістичний.

Комуністичне підпілля було представлене Комуністичною партією Західної України (КПЗУ). Партія мала також легальні представництва і через них навіть потрапляла у сейм. Ідеологія КПЗУ була близькою до націонал-комунізму. Тому популярність партії трималася на популярності та підтримці УСРР, а тому і коливалася відповідно до ситуації в радянській державі. В кінці 20-х років радянська Україна перестала бути такою привабливо, а з нею і комуністичний рух в Західній Україні, що перетворився на знаряддя сталінської політики.

Націоналістичне підпілля перейшло на новий рівень у 1929 році, коли Українська військова організація (УВО) перетворилася на Організацію українських націоналістів (ОУН). Першим її очільником був все той же Євген Коновалець, а після його вбивства у 1938 році, його замінив близький соратник Андрій Мельник.

Діячі ОУН перейняли від УВО основну ціль — боротьбу за незалежність України, а також підпільну структуру та методи. Проте опиралися у своїй діяльності на нову ідеологію — інтегральний націоналізм. Український варіант інтегрального націоналізму сформолював Дмитро Донцов.

Ідеологія ОУН базувалася на розчаруванні у нерішучості діячів періоду Української революції, що проґавили свій шанс. Відповідно, наступне покоління борців за незалежність, на їхню думку мало бути більш рішучим і жорстоким, як і їхні вороги. Націю проголосили вищою цінністю, якій мають підпорядковуватися всі інші цінності та інтереси індивідів.

Мета виправдовувала засоби, а основним методом боротьби обрали тероризм. ОУН гучно заявила про себе у 1933 та 1934 роках, коли вчинила два показові вбивства — радянського дипломата у Львові та польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Радянського дипломата вбили як акт символічної відплати за Голодомор, а Перацького — за пацифікацію. Оунівці самостійно здавалися в руки поліції, щоб мати можливість виголосити свої ідеї під час судових засідань, до яких була прикута увага громадськості.

Організатором цих політичних вбивств був Степан Бандера, 25-річний студент, що очолив ОУН на Галичині. Він представляв нове молоде покоління організації. Від того більш радикальне. У 1936 році Бандера потрапив за ґрати після показового судового засідання. Там він встиг виголосити своє бачення боротьби за незалежність: «ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йдеться про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати».

Попри свою відомість, ОУН залишалася достатньо малочисельною та регіональною силою. Тим паче, що польська влада посилено боролася з намаганнями організації розростися та поширити свій вплив на інші землі.

Що цікаво, між українськими регіонами у складі польської держави — Волинню та Галичиною — існував внутрішній «сокальський кордон». Вони були частинами різних імперій і мали багато відмінностей, тому польські урядовці сприяли їхньому посиленню. Волинський воєвода Генрик Юзевський, в минулому міністр в уряді Симона Петлюри, проводив так званий «волинський експеримент». Його завданням було зробити волинян лояльними до Польщі. Тому воєвода робив усе, щоб обмежити шкідливий вплив Галичини на Волинь.

Було заборонено поширення на Волинь галицьких культурних інституцій, таких як «Просвіта», та греко-католицької церкви. Натомість, легальні українські політичні сили підтримували, і в освітній політиці запровадили обов'язкове вивчення української мови.

Проте, проникненню націоналістичних та комуністичних ідей ліберальні намагання Юзевського завадити не змогли. Як і радикалізації всього політичного життя у світі. Польща та українські землі у її складі стануть одними з перших учасників найбільшої драми в історії людства.

23.03.2023

Всесвітня історія

Практичне заняття

Міжнародні відносини в другій половині 1930-х рр. у світлі історичних джерел.

Перевірка Д/З. тест: https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2465675 

 Аншлюс Австрії

• Проаналізуйте зміст указівок А. Гітлера. Чи узгоджуються вони з пізнішими заявами про «добровільне» приєднання Австрії до Німеччини на підставі «вільного волевиявлення» населення під час «референдуму» та ін.? Чи відомі Вам приклади проведення загарбницької політики за подібним сценарієм у XXI ст.?

«1. Я маю намір, якщо інші засоби не приведуть до мети, здійснити військове вторгнення до Австрії...

2. Командування всією операцією я беру на себе...

3. Завдання:

а) сухопутним військам: вступити на територію Австрії... швидко оволодіти Віднем і виставити перепону на австро-чеському кордоні;

б) військово-повітряним силам: вести демонстративні маневри та скидати пропагандистські матеріали; захопити австрійські аеродроми для можливого прийому додаткових сил; надати... підтримку сухопутним військам...»

З директиви А. Гітлера від 11 березня 1938 р. (Накануне. 1931-1939. Как мир был ввергнут в войну. — М., 1991. — С. 156)

II. Громадянська війна в Іспанії

• На яких особливостях громадянської війни наголошує дослідник? Чим громадянська війна відрізняється від війни між державами?

«Громадянська війна — це завжди жорстоке випробування для народу, зокрема й у моральному плані. У війні між державами все визначено: є лінія фронту, за нею — ворог... У громадянській війні лінія фронту проходить через кожне місто й село, іноді — через дім і родину. Ворогами можуть виявитися колеги, сусіди, друзі й родичі. Ворогуючі табори майже не зважають на інтереси населення. Трапляються парадокси, коли населення страждає більше саме від тієї влади, яку підтримує».

Олександр Бойко, український історик (Перша українсько-російська війна // Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 121)

• Як Ви вважаєте, чому існують різні оцінки громадянського конфлікту? На чиїй стороні була правда? Зокрема, на чиїй стороні, на Вашу думку, воював Дж. Орвелл? Обґрунтуйте висновок.

«Долаючи труднощі модернізації відсталої економіки й соціальної структури в країні без сильних демократичних традицій та ще й у період депресії, Республіка до 1936 р. зіткнулася з непереборними проблемами. Може, громадянська війна й не була неминучою, але, звісно, не була також і неочікуваною.

Патрісія Найт, англійська дослідниця (Patricia Knight, The Spanish Civil War, 1998. — https://www.download-geek.com/download/book/The+Spanish+Civil+War.html?aff.id=3397&aff.subid=101)

«Коли Франко спробував повалити помірковано лівий уряд, іспанський народ несподівано дав йому відсіч. Здавалося, що настав поворотний момент... Але були факти, які залишилися поза увагою громадськості. По-перше, Франко не можна було ототожнювати ні з Гітлером, ні з Муссоліні. Це був військовий заколот, підтриманий аристократією та церквою. Його метою було... відновлення феодалізму... Ще більше значення мав той факт, що... опір іспанських робітників супроводжувався... справжнім революційним вибухом. Селяни захопили землю; чимало заводів... перейшло в руки профспілок, церкви були зруйновані, а священики вигнані або вбиті. Газета “Дейлі мейл” під схвальні вигуки католицького духовенства представила Франко як патріота, який звільняє країну від диких орд “червоних”».

Джордж Орвелл, англійський письменник (George Orwell. Homage to Catalonia, 1938)

III. «Мюнхен»

• Чому, на Вашу думку, на Мюнхенській конференції не виявилося стільця для Й. Сталіна?

• На що розраховували учасники конференції?

• Яке місце належало «українському питанню» в геополітичних планах європейських держав. Чи можна зробити висновок про те, що якась із цих держав була зацікавлена у відновленні державної незалежності України?

«Мені... здається, що Німеччина неминуче захоче відірвати цю багату країну [Україну] від просторів Російської держави. ...Керуючись власними інтересами, Німеччина, звісно, воліла б, щоб Україна була незалежною та відігравала роль буферної держави між нею та ворогом. ...Я не думаю, що СРСР слухняно піддасться німецьким інтригам, мені здається, що менше ми надаватимемо перевагу одній із сторін у цьому конфлікті, то буде краще».

Невіл Гендерсон, британський посол у Німеччині, 9 березня 1939 р. (Documents on British Foreign Policy, 1919-1939. — London, 1951. Vol. IV (1939). - P. 214-217)

«На зауваження Пайяра [тимчасового повіреного в справах Франції в СРСР] про солідарність інтересів [натяк на Україну] я сказав, що це питання нас зовсім не турбує, що ми навіть не впевнені, що Гітлер всерйоз ставиться до так званої української акції».

Максим Литвинов, нарком закордонних справ СРСР, 19 грудня 1938 р. (СССР в борьбе за мир накануне Второй мировой войны (сентябрь 1938 — август 1939 гг.). Документы и материалы. — М., 1971. - С. 134)

«Згідно з деякими іноземними джерелами, план Гітлера щодо України полягає в спробі створити... за допомогою Польщі, якій буде запропоновано свого роду кондомініум, щось на кшталт європейського Маньчжоу-го, поставленого у... васальну залежність».

Ю. де Монба, тимчасовий повірений у справах Франції в Німеччині, 6 грудня 1938 р. (Documents diplomatiques frangais. 1932-1939. — Paris, 1979. - T. XIII. - P. 88)

«Характерний гамір здійняла англо-французька та північноамериканська преса з приводу Радянської України. Схоже на те, що цей підозрілий гамір мав на меті розлютити Радянський Союз... і спровокувати конфлікт з Німеччиною без очевидних підстав. Можливо, у Німеччині і є божевільні, які прагнуть приєднати Радянську Україну до... Закарпаття, але СРСР дасть їм раду».

З виступу Йосифа Сталіна на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. (XVIII съезд ВКП (б). Стенографический отчет. — М., 1939.—С. 13-14)

V. Політика «умиротворення»

• Що Вам відомо про події, зображені на карикатурі? Назвіть імовірний рік її створення.

• Охарактеризуйте зображених персонажів. За допомогою яких художніх символів створені ці образи?

• Яке ставлення до персонажів демонструє художник: позитивне чи негативне?

• Чи згодні Ви з інтерпретацією цієї історичної події? Обґрунтуйте Вашу точку зору.

• Зробіть висновок про витоки й цілі політики «умиротворення» А. Гітлера за уривками з документів

«Французьке “умиротворення” Грунтувалося на військовій нездатності протидіяти Німеччині. ...Франції, на відміну від Британії... на суші загрожувала Німеччина, і вона мала менше ілюзій щодо нацистських амбіцій у Європі, потребувала союзників у Східній Європі, мала найбільшу в Європі армію (після мобілізації)».

Джеффрі Рекорд, сучасний американський історик (J. Record. Appeasement Reconsidered: Investigating the Mythology of the 1930s. Carlisle, PA: Strategic Studies Institute, US Army War College, 2005. - P. 19)

«Британська політика щодо Німеччини викликала занепокоєння. Протести й акції, зокрема утворення Фронту Стрези... укладення в 1935 р. англо-німецької морської угоди... не могли породити надії на рішучу антинацистську політику. Лейбористська партія була антинацистською силою... більше на словах, але демонструвала моралізаторський пацифізм, який лише потурав ілюзіям про міжнародне співробітництво».

Мартін Гілберт, американський історик (Gilbert Martin. Second World War. - London, 1989. - P. 167)

22.03.2023

Всесвітня історія

Англо-франко-радянські переговори в Москві. Радянсько-німецький пакт про ненапад (пакт Молотова-Ріббентропа) і таємні протоколи до нього. 

Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.

1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Англії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радян-ському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Румунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Англія відмовилася від радянської ініціативи.

З травня М. Литвинова, прихильника європейської колективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній по-літиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.

Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Радянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеччину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім того, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кенне-ді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.

2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нотами до прямих переговорів у Москві.

2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих переговорів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмовився. В Москву направили У. Стренга — керівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.

У липні англійська дипломатія розглядала два можливих результати переговорів у Москві — їх зрив або укладення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні пере-говори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості підписання англо-німецької угоди про відмову від застосування сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).

Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секретарем Ріббентропа Т. Кордтом.

Все це спонукало радянський уряд припинити неефективні політичні переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з метою укладення воєнної конвенції.

3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські переговори. Вони відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.

Радянський уряд призначив для цих переговорів делегацію високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике значення, яке надавав переговорам Радянський Союз.

Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другорядних військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.

Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк.

Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 ме-ханізовану дивізію. Думенк зазначив, що французька армія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».

Переговори були не просто безглуздими, це було знущання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.

Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радянські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.

Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини.

Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Румунію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».

Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР через Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, виставити проти Німеччини не менш як 45 дивізій.

Західні місії по суті знехтували радянськими пропозиціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.

К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть повної ясності» у свої позиції.

ПАКТ РІБЕНТРОПА-МОЛОТОВА ТА ЙОГО НАСЛІДКИ.

Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солдатів у той час намагалися прорватися на радянську територію.

Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радянсько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР оз-начав поразку англо-французької політики. Був перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).

Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко.

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом.

Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.

1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.

2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.

3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі-тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу. 

21.03.2023

Всесвітня історія

Політика “умиротворення” агресора. Задоволення територіальних претензій Німеччини: “аншлюс” Австрії та Мюнхенська угода 

Політика "умиротворення" агресора

Причини виникнення політики "умиротворення". В тих умовах мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, незважаючи на її недоліки, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним кризам. Він передбачав колективні дії проти агресора через Лігу націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював. Чому?

Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти агресора знизилась через загострення взаємного суперництва у пошуках шляхів подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним.

Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, в тому числі і силових методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі і готовності до певних втрат. Однак сама думка про це для людей, які щойно пережили війну, здавалася зловісною. Громадськість в Англії і Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавались занадто далекими, щоб вбачати у них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності і неподільності світу не було притаманним для тодішньої суспільної свідомості. Такі настрої знайшли своє відображення у політиці "умиротворення", яка вела країни до пасивності і зайвої обережності.

Прихід Гітлера до влади не відразу був сприйнятий поворотним у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагне відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спочатку оцінювались як данина націоналістичній риториці і не сприймалися серйозно. Лідери Англії і Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, який активно впроваджувався у 20-х роках і був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Стає зрозумілою відсутність реакції Англії і Франції на дії Німеччини, хоч вони носили відкрито зухвалий характер і порушували один з принципів міжнародного права: договору потрібно дотримуватись.

Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хижацьке обличчя. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись.

Особливо слід сказати про позицію США. Криза там прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі породило у США прагнення відгородитися від всього в своїй "американській фортеці". Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, із значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.

Найбільш активним прихильником політики "умиротворення" був прем'єр-міністр Великобританії у 1937-1940 pp. Н.Чемберлен. На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в недооцінці міжнародної кризи. Він вважав, що Перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову війну. Для того, щоб відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок.

На ділі Гітлер висував нові і нахабніші претензії. Вони ставали об'єктами обговорення і все закінчувалось задоволенням територіальних домагань Німеччини.

"Аншлюс" Австрії і Мюнхенська угода. Кульмінацією політики "умиротворення" став "аншлюс" Австрії і Мюнхенська угода по Чехословаччині.

Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніг підписав з Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938 р. німецькі війська при підтримці австрійських нацистів окупували Австрію. Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз'єднання Австрії з німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга націй ніяк не прореагували на це. Тільки СРСР висловив протест проти таких дій.

Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословач-чина, від якої Німеччина зажадала Судетської області, де проживало 3 млн. німців. 13 вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині розправою.

Але тоді співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехословаччина мала добре озброєну і підготовлену армію з 45 дивізій, яка спиралась на прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР запропонував Чехословаччині відповідно до договору 1935 р. всебічну допомогу.

Виникла міжнародна криза. Для її розв'язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовились, що конфлікт буде вирішено у Мюнхені.

Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область - остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословацькому уряду про негайну передачу Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до Мюнхенської угоди. її було укладено за спиною Чехословаччини главами урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938 р.

Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини всіх прикордонних західних і північно-західних районів. ЧСР втратила 20% населення і майже 50% важкої промисловості. Кордон з Німеччиною став проходити у 40 км від Праги.

Мюнхенська угода зобов'язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та Угорщини. Польщі була передана Тешинська Сілезія, Угорщині - частина Словаччини і Карпатської України. Чехосло-ваччина перетворилась у федеративну державу.

Мюнхенська угода - одна з найбільш ганебних сторінок західної дипломатії. Англія і Франція зрадили Чехословаччину, країну, саме виникнення якої було пов'язане з Версальською системою, одну з небагатьох реальних демократій в Європі. Цинічним було посилання на право націй на самовизначення, на право німців, угорців, поляків об'єднатися зі своєю батьківщиною, тому що у 1919 р. у Парижі це право було принесено у жертву стратегічним антинімецьким і антиугорським інтересам, як у 1938 р. у жертву політиці "умиротворення".

Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини у най-сильнішу державу Центральної Європи. Всі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга націй, ні Англія з Францією не можуть гарантувати їхній суверенітет і пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода була стратегічною поразкою Англії і Франції і наблизила початок війни.

Але на той час на Заході результати змови були сприйняті з полегшенням. Чемберлен заявив, повернувшись у Лондон, що він привіз мир цьому поколінню.

Такі думки панували недовго. Вже взимку 1938/1939 pp. лідери Англії і Франції зрозуміли хибність своїх міркувань.

Тим часом Німеччина не залишала часу на роздуми. 15 березня 1939 р. німецькі війська окупували Чехію і Моравію, Словаччина була проголошена незалежною, а Угорщина захопила всю Карпатську Україну.

Далі Німеччина почала домагатися від Польщі згоди на передачу їй Данцига і на побудову через польський коридор екстериторіальної траси, яка б зв'язала Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вступили у Мемельську область (Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія здійснила агресію проти Албанії і захопила її.

Крах політики "умиротворення" став очевидним. У суспільній свідомості стався злам. Від урядів вимагали жорсткості і рішучості у ставленні до Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про взаємну допомогу на випадок агресії і надали відповідні гарантії державам, які мали спільний кордон з Німеччиною. Почались приготування до війни.

Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Англії і Франції зближення з СРСР.

20.03.2023

Всесвітня історія

Спроби перегляду Версальсько-Вашингтонської системи 

міжнародних договорів. 

Утворення вогнищ війни на Далекому Сході, в Африці та Європі. Головними суперниками Японії у встановленні гегемонізму в Азії були США і Велика Британія. Сутність суперечностей між Японією, з одного боку, і Великою Британією та США - з другого, великою мірою визначила боротьба за встановлення політичного та економічного панування в Китаї.

Після завоювання Північно-Східного Китаю підбадьорена своїми успіхами Японія у березні 1933 р. офіційно вийшла з Ліги Націй. Навіть ця міжнародна організація розглядалася в Токіо як перешкода її експансіоністському курсові. Ліга Націй на прохання Китаю створила спеціальну комісію для вивчення цієї проблеми. Комісія рекомендувала вивести японські війська з Маньчжурії та передати її під міжнародний контроль. Японська армія тим часом почала просування в глиб території Китаю. Але передбачені на цей випадок санкції проти Японії так і не було застосовано. Виник прецедент безкарності агресора.

Скориставшись цим, Японія наполегливо готувалась до захоплення всієї території Китаю. Загарбання Китаю повинно було, на думку японських керівників, відкрити для Японії нові джерела сировини, ринки збуту, можливість використати дешеву робочу силу і створити надійний тил для нападу на Радянський Союз.

У жовтні 1935 р. Японія проголосила свою політику стосовно Китаю. Вона полягала в «трьох позиціях», викладених японським міністром закордонних справ Хірото:

• союз Китаю з Японією для придушення комунізму в Азії;

• відхід Китаю від співробітництва з «варварами» (тобто всіх держав, окрім Японії);

• установлення економічного співробітництва між Японією, Маньчжоу-го і Китаєм.

Цілком очевидно, що додержання цих принципів означало втрату Китаєм політичної та економічної незалежності.

Правлячі кола Японії розраховували на те, що військово-технічна відсталість Китаю, слабкість його центрального уряду, якому часто-густо не підкорялися місцеві генерали, забезпечать перемогу за 2-3 місяці.

7 липня 1937 р. Японія, скориставшись прикордонним інцидентом, розпочала війну проти Китаю. Від окремих боїв і сутичок японські війська незабаром перейшли до відкритого наступу на міста Бейпін і Тяньцзінь та невдовзі оволоділи ними. Водночас із наступом на Півночі японці розгорнули воєнні дії в Центральному Китаї, розпочавши 13 серпня 1937 р. наступ на Шанхай. Після захвату Шанхая та тодішньої столиці Китаю Нанкіна у японців утворилися два ізольовані фронти - Північний і Центральний. Після двох «генеральних наступів» вони спромоглися об’єднати ці фронти й заволодіти важливими залізничними комунікаціями Китаю. До кінця року японські війська захопили ще Пекін та Ханькоу.

У квітні 1938 р. в районі Тайєрчжуана сталася велика битва. Китайські війська завдали удару у фланг японським дивізіям, що наступали, і здобули перемогу. Японці втратили 30 тис. убитими й пораненими, 10 тис. солдатів і офіцерів утекли з поля бою. Успіх у цій битві розвіяв легенду про непереможність японських самураїв. Однак успіх не було закріплено. З червня 1938 р. японці розпочали великомасштабний наступ у районі Уханя, що тривав до жовтня 1938 р. Незважаючи на непохитність китайських солдатів у обороні та сміливість у контратаках, ворог спромігся захопити Ухань і порт Гуанчжоу.

Бліц-обговорення

Чому така бідна країна, як Китай, постійно привертала до себе увагу агресорів?

Наприкінці 1938 р. японські війська окупували більшу частину території Китаю, але війна набула затяжного характеру. Жертви китайців, принесені протягом перших двох років війни, становили майже 1,5 млн осіб. Тяжкі втрати не похитнули рішучості китайського народу захистити свою незалежність. Японські агресори, втративши півмільйонну армію, з 1939 р. змушені були зупинити наступ.

Продовження агресії Японії поставило під загрозу інтереси західних країн, передусім США і Великої Британії. Було цілком очевидно, що японська буржуазія вдасться до швидкого вилучення конкурентів із китайського ринку.

Однак якогось ефективного опору діям Японії західні країни не чинили. Навіть більше: всупереч закону про нейтралітет, США продавали агресорові стратегічну сировину.

Напад Італії на Ефіопію. Для панування в Африці Ефіопія мала важливе військово-стратегічне значення. Підготовка Італії до загарбання Ефіопії розпочалася, за визнанням Муссоліні, ще 1925 р. Попервах її збирались анексувати в мирний спосіб за допомогою договору про дружбу (1928 р.), але так не сталося. Тоді, починаючи з осені 1932 р., італійські фашисти розпочали ретельне розроблення планів збройного вторгнення й поневолення Ефіопської держави. В Еритреї, Сомалі та Лівії (італійських колоніях) зосереджувалися війська, будувалися й реконструювалися морські порти, аеродроми, військові бази. Для ведення війни Італія різко збільшила закупівлю у США озброєння, літаків, нафти, сировини та інших стратегічних товарів. Велика Британія збільшила постачання вугілля, нікелю. Французькі заводи Рено будували для італійської армії танки, проте найбільшу допомогу Італії надавала Німеччина.

Німеччину цілком задовольняло, що експансія Італії спрямована на південь, і, отже, її увагу до Центральної та Південно-Східної Європи, де інтереси Німеччини та Італії перехрещувалися, буде надовго відвернуто.

Занепокоєні мілітаристськими приготуваннями Італії в Африці, Велика Британія і США 1935 р. оголосили заборону на експорт зброї як до Італії, так і до Ефіопії, не розрізняючи агресора та його жертву. Гвинтівками застарілих зразків, мисливськими рушницями та списами ефіопські війська чинили загарбникам, які використовували танки, літаки та отруйні речовини, героїчний опір протягом семи місяців.

Столицю Ефіопії Аддіс-Абебу італійці захопили 5 травня 1936 р. Імператор Хайле Селассіє змушений був залишити країну. 9 травня 1936 р., коли італійці захопили не більше ніж 1/3 території Ефіопії, Муссоліні оголосив про остаточне її завоювання. «Велика фашистська рада» у Римі поспіхом видала декрет про перетворення Італії на імперію й додання до титулу італійського короля титулу імператора Ефіопії. Ефіопія фактично перетворилася на італійську колонію.

Вогнище майбутньої війни у Європі. 13 січня 1935 р. 90 % населення Саару, який, за рішенням Паризької мирної конференції 1919 р., було передано під управління Ліги Націй, не без допомоги гітлерівського режиму, висловилося за повернення під німецький дах.

7 березня 1936 р., порушивши Рейнський гарантійний пакт, Німеччина ввела війська до демілітаризованої зони вздовж кордону з Францією. Хоча пакт установлював зобов’язання Великої Британії та Франції подати негайну допомогу країні, проти якої це буде спрямовано, уряди цих держав ніяк не відреагували на дії Німеччини.

Увечері 7 березня 1936 р. Гітлер сказав своєму військовому міністрові генералу Бломбергу: «Знав, що французи не чинитимуть опору, а англійці й пальцем не поворухнуть. Нам навіть не довелося видавати солдатам боєприпаси». Справді, операція «Шулунг» - раптове введення до Рейнської зони німецьких військ - відбулася без жодного пострілу. Солдатів повантажили у вагони, сказавши, що вони їдуть на маневри, й не видали жодного патрона. Командири на шляху слідування відкрили вручені їм пакети й лише тоді дізналися про кінцеву мету маршруту. Ешелони зупинили на правому березі Рейну. Лише три батальйони переправили через міст із наказом одразу ж відступити, якщо біля кордону з’явиться хоча б одна французька рота. Але цього не сталося. Почекавши, німці ввели в зону майже 30 тис. вояків.

Версальський договір забороняв німецьким військам вступати на території, розташовані по лівому березі Рейну, які, до того ж, за Локарнською угодою, було демілітаризовано. Відповідно до договору, ми мали право знову зайняти ці території, тільки-но Німеччина відмовиться від свого підпису під угодою... Оскільки наші союзники - поляки, чехи, бельгійці - ладні були нас підтримати, а англійці зобов’язалися зробити це ще раніше, Гітлерові неодмінно довелося б відступити. (...) Він ще не мав змоги вести війну у великому масштабі. Він сильно ризикував і міг програти все разом. Він виграв у цій грі все... Замість того, щоб змусити Німеччину вивести свої війська з Рейнської області, їй дали можливість окупувати її.

З виступу майбутнього президента Франції Ш. де Гопля

Бліц–обговорення

Чи згодні ви з думкою Ш. де Голля, що Гітлер, вводячи війська до Рейнської демілітаризованої зони, «сильно ризикував і міг програти все разом»? Відповідь обґрунтуйте.

4. Вісь «Берлін—Рим—Токіо». Ускладненню ситуації у світі сприяло й сформування блоку агресивних держав. Доброзичливе ставлення Німеччини до італійської агресії проти Ефіопії та спільна італійсько-німецька інтервенція в Іспанії привели до зближення позицій сторін. 21 жовтня 1936 р. до Берліна прибув міністр закордонних справ Італії Г. Чіано (зять Муссоліні), де його прийняв один із лідерів нацистів Нойрат. 23 жовтня вони поставили свої підписи під конфіденційним протоколом, що був першим офіційним актом створення німецько-італійського союзу:

• Німеччина визнавала загарбання Італією Ефіопії;

• італійський уряд зобов’язувався провадити в Лізі Націй вигідну для Німеччини політику, зокрема підтримувати її «зусилля з придбання колоній»;

• сторони домовилися поширювати воєнну допомогу путчистам в Іспанії, погоджувати політику щодо Великої Британії та Франції, переділити сфери впливу на Балканах і в Дунайському басейні;

Спробуйте пояснити, чому саме ці країни (і тільки вони) увійшли до складу Антикомінтернівського пакту. Адже, скажімо, Франція та США також були налаштовані вороже до комуністів.

На зустрічі у Гітлера Г. Чіано було поінформовано про те, що Німеччина прагне зближення з Японією; фюрер порадив італійському урядові визнати маріонетковий уряд Маньчжоу-го. Відтоді співробітництво двох тоталітарних держав дістало назву вісь «Берлін—Рим», а їхніх учасників почали називати державами осі.

У своєму виступі 1 листопада 1936 р. Муссоліні заявив, що «вертикаль Берлін—Рим», подібна до осі, навколо якої муситимуть гуртуватися інші європейські країни.

25 листопада 1936 р. в Берліні було підписано німецько-японську «Угоду проти Комуністичного Інтернаціоналу» і додатковий протокол. У документах містилися міркування про підривну діяльність Комінтерну, що загрожує не лише «спокоєві, суспільному добробуту й соціальному ладу», а й «миру в усьому світі». Сторони зобов’язалися «вживати суворих заходів проти осіб, які прямо чи опосередковано, всередині країни чи за кордоном перебувають на службі Комінтерну».

Водночас у Берліні було підписано німецько-японську «Додаткову секретну військову угоду». У ній обидві сторони зобов’язалися «не вживати ніяких заходів», що могли б сприяти полегшенню становища СРСР у разі його «неспровокованого» нападу на Німеччину або Японію, а також «без взаємної згоди» не укладати з СРСР будь-яких договорів, що суперечили б духові угоди. Так виник Антикомінтернівський пакт. Він стимулював посилення агресивності Японії в Азії, яка розпочала у липні 1937 р. великомасштабну війну проти Китаю.

Італія домагалася вступу до Антикомінтернівського пакту не як другорядний член, а як «перша велика держава, що усвідомила загрозу більшовизму». Цю вимогу було задоволено. 6 листопада 1937 р. у Берліні відбулося підписання протоколу про приєднання Італії до Антикомінтернівського пакту. Виникло об’єднання трьох агресивних держав — вісь «Берлін—Рим—Токіо». Два роки по тому секретні переговори з Німеччиною щодо свого долучення до цього пакту вела Велика Британія, але на заваді стали розбіжності інтересів сторін на Балканах.

22 травня 1939 р. Італія та Німеччина підписали «Сталевий пакт», що зобов’язував обидві сторони в разі виникнення війни підтримувати одна одну «на суходолі, на морі та в повітрі». Отож попередні угоди було перетворено на військовий союз, що його сам Муссоліні назвав «знаряддям завоювання, а не оборони».

5. Нарощення озброєнь. Наприкінці 1933 р. на порушення Версальського договору в Німеччині розпочалося формування 21 дивізії, які мали складати кістяк 300-тисячної суходільної армії. Водночас розгорнулося формування військово-морських сил. 9 березня 1935 р. Берлін оголосив про наявність у Німеччині військової авіації. 16 березня 1935 р. було ухвалено закон про будівництво вермахту.

В односторонньому порядку Німеччина оголосила про впровадження загального військового обов’язку, прямо забороненого Версальським договором. Згідно із законом, кількість дивізій мала зрости до 36, а загальна чисельність суходільної армії досягти 500 тис. вояків. У серпні 1936 р. Гітлер, на підставі підготовлених концерном «Г. Фарбеніндустрі» рекомендацій, видав секретний «Меморандум про завдання чотирирічного плану». Ці завдання формулювалися так:

• за чотири роки Німеччина повинна мати боєздатну армію;

• за чотири роки економіку Німеччини належить підготувати до війни;

• чотирирічний план мав почати виконуватися з 1 жовтня 1936 р.

У наступні кілька років Німеччина перетворилася на одну з найсильніших у військовому відношенні європейську державу. Разом із приєднаними територіями вона забезпечувала 15 % світового промислового виробництва, випереджаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина мала найбільшу армію в Європі чисельністю 2,75 млн вояків, 10 тис. гармат, 3,2 тис. танків і понад 4 тис. літаків.

авколо Великої Німеччини ми створимо систему дрібних і середніх васальних держав, до яких увійдуть Прибалтійські країни, Польща, Фінляндія. Угорщина, Югославія, Румунія, Україна й численні південноросійські та кавказькі держави (...). Слов’ян належить частково знищити, частково переселити до Азії, в інших слід відняти землю і перетворити їх на служників панівної німецької раси.

З виступу Адольфа Гітлера

Бліц–обговорення

Як можна оцінити ставлення Гітлера до слов’янських народів? Чому? Аргументуйте.

Формуємо компетентності

Хронологічну. Поставте події у хронологічній послідовності: початок агресії Японії проти центрального Китаю, введення Німеччиною військ до Рейнської демілітаризованої зони, початок італо-ефіопської війни, підписання Антикомінтернівського пакту. Просторову. На карті покажіть розгортання бойових дій під час агресії Японії проти Китаю.

Інформаційну. 1. Використавши матеріали підручника, заповніть таблицю: «Формування вісі Берлін-Рим-Токіо»: назва угоди; учасника; доба підписання.

2. Складіть план доповіді «Підготовка Німеччини до війни, нарощення озброєнь». Логічну. 1. Чому перше вогнище Другої світової війни виникло не в Європі, а в Азії?

2. Яку мету переслідувала Японія, розпочинаючи агресію проти Китаю?

3. Як ставилися держави Західної Європи до італійської експансії в Ефіопії? Чим можна пояснити таку позицію?

4. З якою метою було створено вісь «Берлін-Рим-Токіо»?

Аксіологічну. Висловіть своє ставлення до політики західних держав щодо відродження німецького мілітаризму. Чим така поведінка зумовлювалась? Чи несуть вони за це відповідальність. Відповідь обґрунтуйте.

Мовленнєву. Обговоріть у групах питання, чим пояснювалося прагнення Німеччини загарбати землі Центральної та Східної Європи.

16.03.2023

Всесвітня історія

Тема уроку:

 Контрольна робота з теми.

Тест.

16.03.2023

Всесвітня історія

Тема уроку:

Практичне заняття

– Центрально-Східна Європа: вибір між демократією й авторитаризмом.

– Міжнаціональні відносини у державах Центрально-Східної Європи. 

• Розгляньте карикатуру 1930-х років «Гітлерівська музика для вух М. Горті».

• Якою є, на Вашу думку, ідея малюнка?

• Що поєднувало націонал-соціалістичну диктатуру А. Гітлера в Німеччині з авторитаризмом М. Горті в Угорщині?

Чим вони відрізнялися? Чи правомірно ставити знак рівності між двома диктатурами й обома диктаторами?

• Чи можна, на Вашу думку, тогочасні порядки в Польщі вважати авторитарним режимом? Відповідь обґрунтуйте.

«Обстановка, що склалася в країні після травневого [1926] перевороту, характеризувалася суперечливими тенденціями: з одного боку, зберігалися демократичні інститути й Конституція 1921 р., з іншого — виконавча влада демонструвала прагнення управляти державою, незважаючи на парламент і політичні партії, використовуючи авторитет Пілсудського... Конституція 1935 р. ...завершила процес перебудови устрою Польщі на авторитарних засадах. Вона закріпила надзвичайну роль держави й виконавчої влади».

Леонід Зашкільняк, Микола Крикун, українські історики (Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. — Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. — С. 470, 480)

• На яких основних змінах у політичному житті Румунії в період становлення в країні авторитаризму наголошує історик? Чим Румунія, на Вашу думку, відрізнялась у цьому плані від інших країн Центрально-Східної Європи?

«Скасування судової незалежності та неупередженості, зростання ролі глави держави, відмова від багатопартійної системи, зміцнення державницьких партій (Національний фронт відродження, “Залізна гвардія”), культ особи... згуртування нації навколо лідера, агресивний етноцентризм... —усе це було офіційно освячене міфом про національну державу, будівництву якої був присвячений увесь процес румунської політичної та соціальної модернізації».

Мануель Гутан, румунський історик (Manuel Gutan. The Challenges of the Romanian Constitutional Tradition // Giornale di storia costituzionale / Journal of constitutional history. — 2013. — 25.01. P. 234-235)

14.03.2023

Всесвітня історія

Тема уроку:

Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. 

Проголошення Югославії. 

13.03.2023

Всесвітня історія

Тема уроку:

Болгарія в міжвоєнний період. Політична нестабільність держави. Встановлення королівської диктатури. 

 Політична нестабільність Болгарії. Вступивши в жовтні 1915 р. у війну на боці австро-німецького блоку, Болгарія 1918 р. повністю вичерпала свої людські та економічні ресурси. Болгарія першою з країн Четверного союзу вийшла з війни, а цар Фердинанд зрікся престолу на користь свого 24-річного сина, якого проголосили царем під ім’ям Борис III. Сам же Фердинанд утік до Німеччини. Становище уряду залишалося хистким. У країні зростав вплив лівих партій, головно Болгарського хліборобського народного союзу (БХНС), які висували вимоги проведення реформ. Значно активізувалася партія «тісних» соціалістів, але її курс на збройне повстання й вимоги встановлення радянської соціалістичної республіки не були підтримані селянством. «Тісняцтво» фактично становило собою різновид більшовизму на болгарському ґрунті. 

Після виборів до Народних зборів у серпні 1919 р. лідер БХНС Александр Стамболійський сформував новий уряд разом з представниками народної та прогресивно-ліберальної партій. Діяльність уряду Стамболійського розпочалася в складній внутрішній та міжнародній ситуації. 27 листопада 1919 р. держави Антанти підписали в Нейї-сюр-Сен (поблизу Парижа) мирний договір з Болгарією (Нейїський договір), за яким Болгарія була відрізана від Егейського моря і втратила значну частину своєї території. Найтяжчою для Болгарії була, ясна річ, втрата Македонії, відданої Сербії ще за Бухарестським договором 1913 р., трохи збільшеної за договором Нейї.

За Нейїським договором, Болгарії заборонялося мати армію чисельністю понад 20 тис. вояків, авіацію, військово-морський флот тощо. Упродовж 37 років країна повинна була сплатити 2250 млн золотих франків репарацій. Через два дні після підписання договору в Софії відбулася масова демонстрація проти його грабіжницьких умов, зростання податків, дорожнечі. 27 грудня 1919 р. почали страйкувати залізничники й робітники зв’язку, а 29 грудня розпочався загальний політичний страйк. Народні збори ухвалили закон про покарання винуватців національної катастрофи, було віддано до суду кількох міністрів колишніх кабінетів.

Після поразки страйку залізничників Стамболійський вирішив сформувати однопартійний уряд БХНС. Виникла ситуація, коли селянська партія перетворилася на одноосібно правлячу політичну силу.

Реформи уряду Стамболійського:

• прийняття закону про загальну трудову повинність для всіх громадян;

• відчуження на користь держави земельних володінь площею понад 30 га та їх розподіл між безземельними та малоземельними селянами;

• зосередження в руках держави торгівлі зерном, прогресивно-прибуткове оподаткування, податок на прибутки товариств (банків, торговельних, промислових та інших підприємств).

Чимало реформ Стамболійського не було реалізовано, але уряд набув широкої популярності. За короткий час чисельність БХНС зросла до 150 тис. членів.

Навесні 1922 р. сформувалася «Народна змова» - невелика організація, що об’єднала групу правих елементів болгарського суспільства, які поставили за мету повалення уряду БХНС і встановлення авторитарного режиму. Завдяки зусиллям «Народної змови» влітку 1922 р. три провідні праві партії організували «Конституційний блок», який проголосив метою відновлення «зневажених конституційних прав і свобод». Вони знайшли собі підтримку у Військовій лізі, що була створена 1919 р. та об’єднала невдоволених своїм матеріальним і суспільним становищем офіцерів, яких звільнили зі служби за умовами Нейїського договору. На чолі Військової ліги стояв генерал І. Вилков, якого підтримував цар Борис III. Фактично він виконував функції головнокомандувача болгарської армії.

Цар, залишаючись осторонь, уміло спрямовував дії супротивників уряду БХНС. Вважаючи ситуацію сприятливою для здійснення перевороту, керівництво «Народної змови» та Військової ліги, яким таємно диригував Борис III, у ніч проти 9 червня 1923 р. вчинило державний заколот. Міністрів і депутатів БХНС заарештували змовники, а А. Стамболійського, який намагався організувати опір, по-звірячому вбили. Народне протистояння змові було придушене.

Унаслідок перевороту владу захопив уряд на чолі з одним із лідерів «Народної змови» Александром Цанковим. Новий режим мав характер військової диктатури.

Репресії та переслідування були спрямовані проти БХНС, Болгарської комуністичної партії (БКП) та інших лівих партій.

У відповідь на встановлення реакційного режиму ліві сили вирішили підняти повстання. Повстання було недостатньо підготовлене й спиралося великою мірою на ентузіазм і рішучість народу вести боротьбу проти влади. Перші збройні бої почалися 13 вересня під Казанликом, а 19 вересня спалахнуло повстання в Південній Болгарії, у Старозагорському окрузі. Масового характеру набуло повстання в Північно-Західній Болгарії. У ніч проти 23 вересня повстанці спромоглися захопити м. Фердинанд (нині Михайловград) і низку інших населених пунктів. Кілька днів точилися запеклі бої проти урядових військ, але 27 вересня повстанці мусили залишити Фердинанд, а затим відступити за кордон. У Софії, де влада заарештувала деяких керівників компартії, повстання не відбулося.

Уряд Цанкова вдався до небаченого терору проти лідерів та прихильників лівиці. У 1926 р. Александр Цанков пішов у відставку, а в його крісло сів Андрей Ляпчев, який був прихильником поміркованої політики. За його правління було оголошено амністію прихильникам лівих партій, з підпілля вийшла комуністична партія, щоправда, їй довелося змінити назву: тепер вона називалася Болгарська робітнича партія.

У 1931 р. відбулися парламентські вибори, на яких переміг «Народний блок» - коаліція демократів, частини БСНС, радикалів та націонал-лібералів. Він гарантував дотримання конституції, політичних та громадянських прав. У країні тривав процес демократизації. Проте вже в 1933 р. на політичній сцені заявили про себе партії, зокрема, профашистського гатунку, невдоволені керівництвом «Народного блоку». Вони жадали повернення Болгарії забраних територій. Останнім сприяв і один зовнішньополітичний чинник — у 1934 р. чотири сусідні з Болгарією країни утворили так звану Балканську антанту. У разі конфлікту з Болгарією вони зобов’язувалися надати одна одній військову допомогу. Це було добрим підґрунтям для приходу до влади реваншистських сил. Останні в ніч з 18 на 19 травня 1934 р. без особливих труднощів здійснили державний заколот. Уряд очолив Кімон Георгієв — один з лідерів «Ланки» — невеликої організації, пов’язаної з Військовою лігою. Громадськість схильно сприйняла новину про зміну влади. Болгари сподівалися, що новий кабінет зліквідує політичний хаос та доб’ється громадянського миру.

Особливості діяльності уряду Кімона Георгієва:

• розпуск парламенту — Народних Зборів;

• заборона діяльності всіх політичних партій та конфіскація їх майна;

• скасування органів місцевого самоврядування;

• здійснення адміністративної централізації (із 16 округів було засновано 7 областей, якими керували призначені урядом директори);

• монополізація торгівлі сіллю, тютюном, спиртом та нафтою.

2. Установлення королівської диктатури. Поступово кабінет Кімона Георгієва досяг повного контролю і над зовнішньою політикою Болгарії, яка досі була прерогативою царя. Це викликало конфлікт з монархом. Цареві Борису III вдалося розколоти Військовий союз, який був основою режиму. Внаслідок цього на початку 1935 р. прем’єр Кімон Георгієв подав у відставку й режим заколотників перестав існувати. Щоправда, він підготував добрий ґрунт для одноосібного управління монарха, який почав розміщувати на вищих посадах виконавчої влади «своїх людей».

Під кінець 1935 р. цар Борис III зосередив усю повноту влади у своїх руках. Треба відзначитити, що більшість болгарського суспільства сприймала одноосібну владу царя схвально, бо авторитарні наміри монарха мали гарантувати державну стабільність. Цьому було кілька причин:

• після світової економічної кризи в Болгарії настало певне господарське пожвавлення. Уряд форсував індустріалізацію, контролював транспорт та банківську справу, захищав вітчизняного товаровиробника. Зростали обсяги зовнішньої торгівлі;

• соціальна політика розширювала суспільну базу режиму, тим паче, що держава повністю контролювала пресу та громадську діяльність. Тому не дивно, що парламентські вибори 1938 р. сприяли розвиткові безпартійного монархічного режиму;

• гнучка політика монарха та уряду в економіці та культурі також сприяли перетворенню Болгарії на зону стабільності в Південно-Східній Європі саме напередодні Другої світової війни.

 1. Як Нейїський мирний договір, на вашу думку, мав вплинути на розвиток Болгарії у повоєнний час?

2. Назвіть головні напрями діяльності уряду А. Стамболійського. Чому він упав?

3. Чому вересневе повстання 1923 р. зазнало поразки? Чи існувала об'єктивна можливість для лівих сил Болгарії прийти до влади в цей період?

09.03.2023

Всесвітня історія

Тема уроку:

Румунія в міжвоєнні роки. Королівська диктатура. 

Режим Й. Антонеску 

Румунія в Першій світовій війні та міжвоєнні роки. «Причорноморська міні-імперія». Перша світова війна завдала Румунії значних збитків. Людські втрати становили 800 тис. осіб (10% населення).

Країна опинилася в окупації і змушена була укласти сепаратний Бухарестський мир із Німеччиною та її союзниками. Проте, скориставшись поразкою останніх, Румунія опинилась у стані переможців і сповна скористалася цим.

Румунія в Першій світовій війні та міжвоєнні роки. «Причорноморська міні-імперія». Перша світова війна завдала Румунії значних збитків. Людські втрати становили 800 тис. осіб (10% населення).

Країна опинилася в окупації і змушена була укласти сепаратний Бухарестський мир із Німеччиною та її союзниками. Проте, скориставшись поразкою останніх, Румунія опинилась у стані переможців і сповна скористалася цим.

У зовнішній політиці Румунія орієнтувалася на Францію та була членом Малої Антанти. Також румунський уряд установив союзницькі відносини з Польщею. Румунія була частиною санітарного кордону проти СРСР.

У період із 1922 до 1928 р. при владі в країні перебувала націонал-ліберальна партія (у 1922—1926 рр. прем’єр-міністром був Й. Братіану, а в 1927—1928 рр. — його брат В. Братіану).

Основними політичними противниками лібералів були партії націоналістів і цараністів (селянська партія). У середині 1920-х рр. після смерті короля Фердінанда І між його сином Каролем та онуком Міхаєм спалахнула боротьба за румунський престол. Принц Кароль був позбавлений трону через родинні негаразди. Королем став 6-річний Міхай, а Регентську раду при ньому очолив В. Братіану.

Націоналісти й цараністи створили єдину партію. Вони розпочали рішучу боротьбу з лібералами й перемогли на виборах 1928 р.

Націонал-цараністська партія прийшла до влади в несприятливий момент: у країні спалахнула економічна криза, яка охопила всі галузі виробництва, крім нафтодобувної. У Румунії налічувалося 600 тис. безробітних осіб. Протягом 1929—1933 рр. змінилося десять урядів. На початок 1934 р. національний дохід країни складав 49,4% порівняно з 1929 р. Скориставшись нестабільністю, принц Кароль проголосив себе королем Каролем II. 

У роки кризи зросла популярність правоекстремістських організацій, таких як «Залізна гвардія», що використовували націоналістичні гасла, поєднані із соціальною демагогією. Взірцем для своєї діяльності вони вважали італійських фашистів. Активізувала свою діяльність і Комуністична партія Румунії, яка стала організатором страйків, що іноді перетворювалися на криваві сутички. 

Із 1934 р. Румунія поступово виходила з кризи. Неспроможність запобігти негативним явищам у суспільстві парламентськими методами штовхала правителів до встановлення влади «твердої руки».

До влади прийшли нові ліберали, тісно пов’язані з фінансовими колами та королівською сім’єю.

Однак навести лад у країні вони не спромоглися.

Економічна криза 1936—1937 рр. ще більше загострила становище, і на виборах 1937 р. жодна політична партія не набрала більшості.

10 лютого 1938 р. Кароль II здійснив переворот. Було прийнято нову конституцію, за якою король отримував усю владу, а парламент перетворився на дорадчий орган. Конституція також закріплювала привілеї для румунів. Було ліквідовано багатопартійність, створено єдину офіційну партію «Фронт національного відродження» (Партія нації). Узявши за зразок Італію, Кароль II здійснив корпоратизацію промисловості. Головною опорою короля в його політиці були армія та «Залізна гвардія». Проте між генералітетом і лідерами «Залізної гвардії» існувала ворожнеча. У листопаді 1938 р. Кароль II розправився з лідерами «Залізної гвардії» і зосередив у своїх руках усю повноту влади.

У зовнішній політиці Румунія дотримувалася союзу з Англією та Францією. Проте після Мюнхенської угоди вона почала схилятися до співробітництва з Німеччиною як провідною силою в Європі. Крім того, Німеччина була головним торговельним партнером Румунії.

2. Диктатура Й. Антонеску. У суспільстві наростав опір королівській диктатурі. Вирішальними стали поразки Румунії на зовнішньополітичному фронті. У червні 1940 р. до СРСР відійшли Бессарабія та Північна Буковина. Згідно з II Віденським арбітражем (серпень 1940 р.) Румунія також втрачала Трансильванію на користь Угорщини, а згодом і Добруджу на користь Болгарії. Це остаточно підірвало віру населення в короля, відбулися масові виступи. За цих умов Кароль II надав право сформувати уряд генералу Йону Антонеску. 

6 вересня 1940 р. під тиском Й. Антонеску Кароль II був змушений зректися трону на користь Міхая. Останній був майже відсунутий від влади. У Румунії встановилася диктатура Й. Антонеску. Розпочалася антисемітська кампанія, румунізація власності та бізнесу, вводився поліцейський режим. Державу було проголошено легіонерською, а Й. Антонеску став кондукетором — вождем держави. До країни було введено німецькі війська, які розмістилися в районах нафтових промислів. Німеччина та Румунія уклали нерівноправний торговельний договір, за яким установився контроль над румунською промисловістю. Країна стала одним з основних постачальників продуктів харчування, сировини й нафти для Німеччини.

6 квітня 1941 р. Румунія вступила в Другу світову війну на боці Німеччини. 22 червня Румунія підтримала напад на СРСР і захопила Бессарабію та Одесу. Проте поразки німецьких і румунських військ на Східному фронті змусили противників Й. Антонеску шукати контактів із країнами антигітлерівської коаліції. У серпні 1944 р. режим Й. Антонеску було повалено в результаті повстання, яке очолив підтриманий комуністами король Міхай.

1. Коли було прийнято післявоєнну конституцію Румунії? 2. У якому році Кароль II встановив особисту владу? 3. Коли було встановлено диктатуру Й. Антонеску?

4. Дайте характеристику політичного розвитку Румунії в міжвоєнні роки. 5. Які риси були притаманні режиму Й. Антонеску?

6. Укажіть особливості правління Кароля II. Якими були причини встановлення королівської диктатури? Відповідь подайте у вигляді тез.

08.03.2023

Всесвітня історія

Тема уроку:

Угорська революція. Режим М. Горті. 

Національно-визвольна революція

Поразка у Першій світовій війні привела до розпаду Австро-Угорщини. 25 жовтня 1918 р. у Будапешті відбулися демонстрації та мітинги, на яких населення вимагало негайно укласти мир, відділитися від Австрії та проголосити Угорську республіку.

Проти ночі з 30 на 31 жовтня у Будапешті й Відні одночасно спалахнули революції, внаслідок яких в Австро-Угорщині було повалено монархію Габсбургів. 12 листопада проголошено утворення Австрійської Республіки, а 16 листопада — Угорської.

Перший угорський уряд очолив граф М.Карої, який у дні революції керував Національною радою. Економічне й політичне становище молодої республіки було тяжким. Народне господарство зруйнувала війна, значну кількість підприємств за­крили, швидко зростала інфляція.

Уряд Карої оголосив про проведення низки реформ:

·   вводилося загальне виборче право;

·   було прийнято закон про свободу союзів і зборів, створення політичних організацій;

·   запроваджувався 8-годинний робочий день;

·   було заявлено про надання автономії національним меншинам, але на ділі це не реалізовувалось;

·   уряд розробив проект закону про земельну реформу, на підставі якого держава могла експропріювати (вилучити без компенсації) поміщицькі маєтки розміром від 200 до 500 хольдів (хольд — 0,57 га). Передбачалося розділити ці землі між селянами на ділянки по 5-20 хольдів, що передавалися на умовах вічної оренди або викупу протягом 50 років. А втім, закон прийнято не було.

Після підписання перемир’я Угорщина мусила демобілізувати свої збройні сили, залишивши тільки 8 дивізій. Її спроби зберегти за собою Словаччину, Хорватію, Воєводину, тоб-то вихід до Адріатичного моря та деякі інші території, що входили до складу угорської корони, не увінчалися успіхом. Територіальні претензії до Угорщини висували сусідні держави, підтримувані Антантою. Внутрішнє становище в самій країні на весну 1919 р. загострилося: багато підприємств було закрито, зростали інфляція, безробіття. У країні поглиблювалася криза.

В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія (КПУ). Вона складалася в основному з військовополонених угорців, які повернулися з Росії. Очолив її Бела Кун. Комуністи закликали до соціалістичної революції та активно працювали на розширення свого впливу в радах, що створювалися по всій країні. Вирішальним у приході комуністів до влади став, як це не парадоксально, ультиматум країн Антанти створити у східній частині країни "нейтральну зону" між Угорщиною та Румунією. Уряд Карої не наважився взяти на себе відповідальність за прийняття цієї вимоги і запропонував соціал-демократам сформувати однопартійний уряд.

Соціал-демократи звернулись до комуністів із пропозицією об’єднати їхні зусилля. Вранці 21 березня 1919 р. у пересильній тюрмі, де знаходилися Б.Кун та інші керівники КПУ, почалися переговори. Б.Кун зажадав від соціал-демократів беззастережного прийняття платформи КПУ і створення єдиної партії. Також він запевняв, що за допомогою союзу з радянською Росією буде розгромлено основних противників Угорщини. Зокрема, Румунію. Соціал-демократи без дискусій погодилися на ці вимоги. В угоді, яку підписали керівники КПУ і СДПУ, визнавалося, що вони візьмуть спільну участь у керівництві об’єднаною партією та управлінні державою. Партія, яка почала називатися Соціалістичною партією Угорщини (СПУ), заявила, що від імені пролетаріату вона негайно бере всю повноту влади у свої руки.

"Пролетаріат здійснює свою диктатуру через Ради робітників, солдатів і селян... Для забезпечення панування пролетаріату і проти імперіалізму Антанти необхідно укласти з Радянським урядом Росії найтісніший військовий та ідейний союз", — зазначалось у заяві партії.

Того самого дня робітники Будапешта роззброїли поліцію й жандармерію, зайняли найважливіші стратегічні пункти столиці: вокзали, мости через Дунай, будинок телеграфу і телефонні станції. Влада перейшла до рук Революційної урядової ради (РУР).

Цей угорський радянський уряд очолив Шандор Гарбаї, у минулому соціал-демократ — центрист. Бела Кун обійняв посаду народного комісара закордонних справ. РУР одночасно виконувала і роль керівного органу СПУ. На першому засіданні РУР було прийнято постанови про скасування чинів і звань, усунення урядових уповноважених, відокремлення церкви від держави. Було націоналізовано або взято під контроль державні банки, націоналізовані підприємства, що налічували понад 20 робітників, а також транспорт і торгівлю, прибуткові будинки в містах. Для керівництва економікою створили Раду народного господарства. У поміщиків вилучили земельні володіння, розміри яких перевищували 100 хольдів. Проте вони не були поділені між селянами, а передані на кооперативних засадах сільськогосподарським робітникам. Таке розв’язання аграрного питання було помилковим: безземельні та малоземельні селяни, які становили 4/5 усіх селянських господарств, не дістали довгожданої землі. Також була помилковою націоналізація дрібних ремісничих майстерень, перукарень і т. д.

Крім цього, новий уряд запровадив 8-годинний робочий день, підвищив заробітну плату, встановив оплачувані відпуст­ки, загальне соціальне страхування у разі хвороби та від нещасних випадків. Сім’ї робітників переселялись у квартири буржуазії, у конфіскованих особняках розміщувалися дитячі садки та ясла, у школах та вишах запроваджувалося безплатне навчання, безплатним стало й медичне обслуговування. У липні республіка частково виправила свою помилку у вирішенні аграрного питання, прийнявши закон про наділення безземельних селян ділянками розміром до 2 хольдів.

Було опубліковано тимчасову конституцію Угорської радянської республіки, яку згодом прийняв всеугорський з’їзд рад.

Між комуністами та соціал-демократами у РУР були сер­йозні суперечності. Якщо комуністи вважали, що робітничому класові "слід удаватися до нещадного застосування диктатури пролетаріату", то соціал-демократи, як прихильники стриманішої політики, допускали можливість легальної діяльності противників радянської влади.

Складним залишалось і міжнародне становище республіки. З сусідів тільки Австрія визнала нову республіку і заявила про свій нейтралітет. Також УРР визнала радянська Росія.

Опинившись у ворожому оточенні (чеські, румунські, сербські, французькі війська), РУР основним своїм завданням вважала орга­нізацію захисту територіальної цілісності республіки, і зазначені вище заходи значною мірою були спрямовані на мобілізацію всіх ресурсів країни. 25 березня було створено Угорську червону армію (300 тис. вояків).

16 квітня 1919 р. румунські війська розпочали бойові дії з метою оволодіти територіями, що їх обіцяли країни Антанти; 2 травня вони оволоділи Трансільванією, підійшли на 140 км до Будапешта. Розпочали наступ і чехо-словацькі війська, які до початку травня встановили контроль над Словаччиною та Закарпаттям.

19 травня УЧА перейшла в наступ проти чехо-словацьких військ і вступила на територію Словаччини, де було проголошено Словацьку радянську республіку.

Внутрішнє становище Угорської республіки залишалося складним. Не вистачало продовольства і предметів першої необхідності, росла кількість незадоволених новим режимом (селяни, власники, інтелігенція). Нова влада почала застосовувати проти своїх противників "червоний терор", що привело, з одного боку, до розколу в СПУ, а з іншого — до консолідації контрреволюційних сил.

У будапештському гарнізоні та в інших районах країни спалахнули заколоти, що були придушені відданими уряду військами. На окупованій французькими військами території колишній адмірал австро-угорського флоту М.Хорті почав формувати збройні сили контрреволюції.

13 червня Клемансо від імені Паризької мирної конференції ультимативно зажадав припинити наступ УЧА і вивести її зі Словаччини, обіцяючи натомість евакуювати румунські війсь­ка, що діяли на східному фронті.

Радянський уряд прийняв ультиматум, і 4 липня УЧА відійшла за лінію, встановлену Антантою. Після цього перед РУР поставили нову вимогу — демобілізувати УЧА, до того ж румунські війська відведено не було.

Тоді 20 липня УЧА перейшла в наступ із метою відкинути румунські війська, але через зрадників в угорському генеральному штабі план цього наступу став відомий противникові. Румунські війська перейшли в контрнаступ.

Поразка УЧА, невдала спроба здійснити соціалістичну революцію в Німеччині‚ неможливість радянської Росії прийти на допомогу Угорщині‚ на що покладали надії угорські комуністи, привели до того, що РУР вступила в переговори з країнами Антанти про припинення війни. Спроба Б.Куна підняти населення проти "зрадників" була невдалою, і 1 серпня РУР подала у відставку.

Новий уряд ("профспілковий"), де вже не було комуністів, знов очолив Пейдл. Він ліквідував революційні трибунали, відновив поліцію і суди. До Будапешта вступили румунські війська, які роззброїли Угорську червону армію. "Профспілковий" уряд було повалено. У країні до влади прийшли праві сили, які почали переслідувати учасників революції та ліквідували законодавство періоду існування радянської влади.

2. Диктатура Хорті

14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини до Будапешта вступила угорська армія ад­мірала М.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

У січні 1920 р. в країні бу­ло проведено вибори до Національних зборів, які 1 березня 1920 р. ухвалили рі­шення про відновлення у країні монархії. Проти такого рішення категорично виступили країни Антанти і наступники Австро-Угорщини (Чехо-Словаччина, Румунія, Королівство сербів, хорватів і словенів). М.Хорті скористався таким становищем і домігся проголошення себе регентом із широкими повноваженнями.

У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї було покладено обов’язок виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалася 35 тис.

За Тріанонським договором економічні втрати країни були запаморочливими: 58% залізниць, 60% протяжності доріг, 84% лісових ресурсів, 29% вугілля. Щодо виробництва втрати обрахувати важко, бо більшість промисловості Угорщини (обробна, харчова, хімічна, машинобудівна) була сконцентрована в Будапешті, і не зазнала значних руйнувань, але нові кордони відокремили її від постачальників сировини і традиційних ринків збуту, що робило угорську економіку дуже вразливою від дій сусідів.

У 1921 р. прихильники монархії двічі намагалися підняти заколот з метою відновити на престолі Карла ІV Габсбурга, поки Національні збори не прийняли закону, що позбавляв його права на престол. Отак 1921 р. в Угорщині було встановлено авторитарний режим Хорті, який спирався на цілу систему легальних і таємних союзів і товариств («Союз пробудження угорців», «Екса» та ін.).

Схема: Риси режиму М.Хорті

1.      Консерватизм.

2.      Обмеження демократичних прав і свобод.

3.      Збереження представницьких, демократичних інститутів влади.

4.      Легальне існування опозиції. Обмеження діяльності лівих сил.

5.      Панування традиційної еліти (земельної аристократії).

6.      Необмежена влада М.Хорті.

7.      Відсутність масової партії – опори правлячого режиму.

8.      Монархічна, націоналістична демагогія.

У період з 1921 р. до 1931 р. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен. Цей період в історії Угорщини називають «ерою Бетлена». Він припинив терор проти учасників революції‚ уклав угоду з соціал-демократами про легалізацію діяльності партії та про звільнення політичних в’яз­нів. Водночас було обмежено демократичні права і свободи, вводилися відкрите голосування, освітній ценз, створювалася верхня палата парламенту, депутати якої призначалися.

В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х рр. досягла довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна залишалася аграрно-індустріальною. Було проведено часткову аграрну реформу.

На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду Тріанонського договору і зменшення репарацій. У 1927 р. Угорщина почала зближення з Італією, а в 1934 р. між Італією, Угорщиною та Австрією було підписано Римський протокол, який передбачав взаємну підтримку у перегляді Версальської системи.

Криза сільського господарства, що охопила країни східної Європи наприкінці 20-х років, економічна криза 1929-1933 рр. завдала сильного удару угорській економіці, а надто сільському господарству. У 1931 р. сталася зміна уряду, що його очолив Д.Гембеш. У період його правління (1931-1935 рр.) було значно урізано демократичні права, а саме: скорочено кількість виборців; розширено права верхньої палати парламенту; обмежено діяльність опозиційних політичних партій. Активізували діяльність ультраправі сили, зокрема партія угорських фашистів на чолі з Нілаші "Схрещені стріли". У зовнішній політиці було взято курс на зближення з Німеччиною. Відроджувалися гасла відновлення "Історичної Угорщини" та реваншу.

У 1936 р. прем’єр-міністром став граф П.Телекі, який провадив політику зближення з Німеччиною.

У 1938-1939 рр. Угорщина взяла участь у розділі ЧСР і приєдналася до Антикомінтернівського пакту.

6 квітня 1941 р. Угорщина вступила у Другу світову війну, здійснивши разом з іншими агресивними державами напад на Югославію. Граф Телекі, протестуючи проти розділу Югославії (1941 р.), покінчив життя самогубством. На його місце було призначено Л.Бардоші.

За період 1938-1941 рр. до Угорщини було приєднано значні території: частину Словаччини (Верхню Угорщину), Закарпатську Україну, Трансільванію та частину Югославії (Воєводина, Банат). Угорці вважали, що завдяки Хорті щодо їх країни було відновлено справедливість розстоптану у 1919-1920 рр. в Парижі. Але подальші події довели, що шлях, який обрала Угорщина для позбавлення пут Версальської системи, завив країну до національної катастрофи (1945 р.).

Документи, матеріали

Бела Кун про причини поразки Угорської Радянської Республіки

"Короткочасне існування Угорської Радянської Республіки пояснюється  якщо й не виключно, то значною мірою тим,  що комуністична партія, авангард пролетаріату, протягом згаданого занадто короткого історичного періоду не встигла стати міцною, твердою організацією…

Марними були наші прагнення виправити помилку,  якою було об’єднання з соціал-демократами…

Іншою основною причиною, що призвела Угорську Радянську Республіку до загибелі, була невирішеність селянського питання — питання про землю".

Запитання до документа

1. Чим Бела Кун пояснює короткочасність існування радянської влади в Угорщині?

2. Які, на вашу думку, причини поразки Угорської Радянської Республіки?

Угорський історик академік М.Ормош про М.Хорті

"Хорті… був старомодним аж до анахронізму. Його контрреволюційний вождизм не мав нічого спільного з формами нацизму або фашизму. Хорті не розробляв і навіть не сприймав жодної нової ідеології. Він слідував тим позиціям і поглядам, що їх засвоїв під час монархії в батьківському домі та у військовому училищі… До влади Хорті ставився з повагою, але не був одержимий владою. Політичним керівництвом у роки свого правління він поступався урядові та перебирав його головно у кризових ситуаціях".

Запитання до документа

1. Охарактеризуйте ставлення Хорті до влади.

2. Дайте порівняльну характеристику хортизму і фашизму.

07.03.2023

Всесвітня історія

Тема уроку:

Чехословацька республіка. Томаш Масарик. 

Національний комітет у Празі прагнув зміцнити свою соціальну базу і посилити свій вплив на широкі верстви суспільства. Для цього у вересні 1918 р. було створено Соціалістичну раду, до складу якої увійшли соціал-демократи і соціалісти. Незабаром Національний комітет створили і в Словаччині.

28 жовтня 1918 р., коли стало відомо, що австро-угорський уряд погодився прийняти запропоновані президентом США В. Вільсоном умови миру, Національний комітет, перетворений у Національну раду, оголосив про утворення Чеської держави.

30 жовтня Національна рада Словаччини (також перетворена з Національного комітету Словаччини) заявила про відокремлення Словаччини від Угорщини і про приєднання її до Чехії. Так розпочалась історія Чехословаччини.

14 листопада Національні збори, сформовані шляхом розширення Національних рад Чехії і Словаччини, проголосили Чехословаччину республікою.

Перший уряд республіки сформував лідер Національно-демократичної партії К. Крамарж. Президентом республіки обрали Т. Масарика.

На території Словаччини в 1919 р. за активної допомоги угорської Червоної Армії створено Словацьку Радянську Республіку на російський взірець. Не маючи підтримки, це штучне утворення проіснувало менше місяця.

Томаш Масарик (1850-1937 рр.) — чехословацький політичний і державний діяч, один із творців Чехословацької держави. Народився у м. Годонині (Моравія). Закінчив гімназію в Брно і Віденський університет. У 1879-1882 рр. — доцент Віденського університету, у 1882-1914 рр. — професор філософії Празького університету. Засновник і ідеолог ліберальної Чеської народної партії, перейменованої в 1905 р. у Прогресивну партію, що виступала за автономію Чехії в складі Австро-Угорщини. Масарика неодноразово обирали до австрійського парламенту. З 1914 р. — в еміграції відстоював ідеї незалежності і суверенітету Чехословаччини. У 1916 р. очолив Чехословацьку національну раду в Парижі. Автор низки праць з соціології і філософії, критично ставився до марксистської теорії. Творець і перший президент (1918-1935 рр.) Чехословацької Республіки. У 1935 р. склав із себе повноваження президента і відійшов від політичного життя. Помер у 1937 р.

ПРИЄДНАННЯ ЗАКАРПАТТЯ ДО ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

Після розпаду Австро-Угорщини більшість українського населення Закарпаття висловилася за об’єднання з УНР. Однак 8 травня 1919 р. створена представниками ужгородської, пряшівської і хустської рад Центральна Українська Народна Рада проголосила об’єднання Закарпаття з Чехословаччиною.

За рішенням Паризької мирної конференції, на основі Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Закарпаття переходило до складу Чехословаччини, де йому гарантували права автономії. Закарпаття виділили в окремий адміністративний край — Підкарпатську Русь, — очолюваний губернатором.

Українське населення краю в складі Чехословаччини не відчувало такої дискримінації, яку Польщі чи Румунії.

У 1920-х роках у регіоні поділили великі угорські маєтки, і близько 35 тис. селянських родин одержали додаткові ділянки розміром понад два акри.

Разючим контрастом порівняно з Польщею і Румунією було те, що чеський уряд у території, заселені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав.

Різко збільшилася кількість освітніх закладів. Крім того, чехословацький уряд дозволив населенню Закарпаття користуватися в школах мовою на власний вибір.

Історичні подробиці. Територія Чехословаччини становила 140 тис. кв. км, а населення — близько 13,6 млн. осіб. Серед них: чехи — близько 7 млн., німці — 3 млн., словаки — 2 млн., угорці — 750 тис., українці — 500 тис., поляки — 100 тис. осіб.

Унітаризм — державний устрій, що характеризується централізованим управлінням адміністративно-територіальними одиницями і відсутністю відокремлених (самостійних) державних утворень.

ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА В 1920—1930-ті РОКИ

20 лютого 1920 р. Національні збори ухвалили Конституцію Чехословацької Республіки.

З прийняттям конституції завершилося утворення Чехословацької Республіки. Остаточно кордони Чехословаччини визначили в 1919—1920 рр. Версальським, Сен-Жерменським, Тріанонським мирними договорами. До складу Чехословацької держави ввійшли Чехія, Моравія, частина Сілезії, Словаччина і Закарпаття. За Конституцією 1920 р. Чехословаччина була унітарною державою.

Формально всі нації користувалися однаковими правами, але внесення до Основного закону положення про «єдину чехословацьку націю» означало, що не бралася до уваги національна самобутність словаків. Суперечності в різних сферах життя між чехами і словаками мали місце продовж всього існування Чехословацької Республіки.

Високий рівень економічного розвитку. Чехословаччина, успадкувавши 4/5 промислового потенціалу імперії Габсбургів, стала однією з найбільш економічно розвинених країн Європи.

У Словаччині і Закарпатті переважав аграрний сектор, а життєвий рівень був значно нижчим, ніж у Чехії. У стабільну і високорозвинену країну безупинним потоком надходили інвестиції з Франції, Великої Британії, США, Бельгії» інших країн. Економічному розвитку сприяло співробітництво в 1920-х роках з Австрією та Італією. Лідером чехословацької економіки були всесвітньо відомі заводи «Шкода», де випускали автомобілі, авіамотори, літаки. Країна займала провідні позиції у світі з експорту взуття, бавовняних тканин, цукру, виробів зі скла.

Проте залежність економіки Чехословаччини від експорту поставила країну в складне становище під час світової економічної кризи. З особливою силою криза торкнулася національних регіонів — Словаччини і Закарпаття, де зазнали банкрутства сотні дрібних підприємств.

Національні проблеми. У 1927 р. були обмежені права національних меншостей. У Словаччині і Підкарпатській Русі управління здійснювали губернатори, призначені Прагою.

У Словаччині політика «чехословаччизму», тобто відмова Праги визнати словаків як самостійну націю, викликала невдоволення серед населення. Католицька церква, що мала великий вплив на словацьке селянство, хворобливо реагувала на політику підтримки євангелістської церкви, яку впроваджував празький уряд.

Зовнішня політика. На міжнародній арені Чехословаччина прагнула підтримувати рівні відносини з усіма країнами але більшою мірою орієнтувалася на Францію. У 1920—1921 рр. Чехословаччина разом з Румунією і Королівством сербів, хорватів і словенців створила Малу Антанту, яка була важливою ланкою в системі воєнно-політичних союзів під егідою Франції.

У 1934 р. Чехословаччина встановила дипломатичні відносини з СРСР, а в травні 1935 р. Чехословаччина і СРСР уклали договір про взаємну допомогу.

Однак уряд вважав договір із СРСР вимушеним кроком і відмовлявся розглядати його як основу державної безпеки своєї країни. У 1930-ті роки посилилося прагнення окремих кіл у країні піти на зближення з Німеччиною, особливо наполягали на такому курсі судетські німці.

СУДЕТСЬКА ПРОБЛЕМА. МЮНХЕНСЬКА ТРАГЕДІЯ

Активізація прихильників нацизму. Серед національних меншостей у найбільш привілейованому становищі були німці, які жили переважно в Судетській області. Після приходу до влади в Німеччині Гітлера в Судетській області створили пронацистську Судето-німецьку партію на чолі з К. Генлейном, яка стала на шлях приєднання до «третього рейху».

Курс на зближення з Німеччиною. У травні 1935 р. на парламентських виборах партія судетських німців виборола 44 місця з 300 і стала другою за представництвом парламентською фракцією. Уряд чехословацько-німецької коаліції очолив відомий діяч Аграрної партії М. Годжа.

Президент Т. Масарик подав у відставку, мотивуючи це станом здоров’я. Главою держави обрали його соратника Е. Бенеша.

Зв’язки К. Генлейна з Гітлером зміцнювалися. У квітні 1933 р. Генлейн, дотримуючись указівок патрона, зажадав розширення автономії для Судетської області. Празький уряд не зміг взяти ситуацію під свій контроль.

У вересні 1938 р. судетські німці оголосили про свій розрив з урядом Чехословаччини. К. Генлейн зробив спробу щодо державного перевороту, але заколот придушили. Лідер судетських німців змушений був утекти до Німеччини.

Мюнхенська трагедія та її наслідки. 15 вересня 1938 р. Гітлер, приймаючи британського прем’єр-міністра Н. Чемберлена, вперше відкрито заявив про свій намір анексувати Судетську область, посилаючись на право населення цієї області на самовизначення. Над Європою нависла загроза війни.

Велика Британія і Франція пропонували уряду Чехословаччини погодитися з вимогами Німеччини, щоб уникнути війни.

Уряд М. Годжи пішов у відставку. Напруження зростало. Франція оголосила про часткову мобілізацію збройних сил, розпочалася мобілізація королівського військово-морського флоту Великої Британії. Але народи цих країн категорично виступали проти війни з Німеччиною. За цих обставин уряди Великої Британії і Франції погодилися зустрітися з керівниками Німеччини й Італії на міжнародній конференції для обговорення проблеми Судетської області.

29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася міжнародна конференція глав урядів чотирьох держав. Представників Чехословаччини на засідання, де вирішували долю їхньої країни, навіть не допустили. У результаті злочинної змови Судетську область передали Німеччині. Чехословаччина втратила 1/5 частину території і значну частину населення. Її кордон з Німеччиною пролягав тепер за 40 км від Праги. Мюнхенська угода зобов’язала Чехословаччину задовольнити домагання Польщі й Угорщини. Першій передали Тешинську область, другій — частину Словаччини і Закарпаття.

Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини в найсильнішу державу Центральної Європи. Усі малі країни цього регіону зрозуміли, що ні Ліга Націй, ні Велика Британія і Франція не можуть гарантувати їм суверенітет, і змушені були шукати шляхи зближення з Німеччиною.

У 1939 р. Чехословаччину розподілили й окупували війська нацистської Німеччини, а також хортистської Угорщини.

Більшість дослідників вважають, що в міжвоєнний період Чехословаччина була однією з найдемократичніших країн Європи. Чи поділяєте Ви таку точку зору? 

Чим, на Ваш погляд, повчальна мюнхенська трагедія для сучасних політиків? 

06.03.2023

Всесвітня історія

Тема уроку:

Відновлення польської державності. Становлення Другої Речі Посполитої Переворот 1926 р. Юзеф Пілсудський. 

ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПОЛЬЩІ

У результаті поділів Польщі наприкінці XVIII ст. між Росією, Австрією і Пруссією польський народ надовго втратив свою державність.

Після Лютневої революції 1917 р. у Росії в документах Петроградської Ради і Тимчасового уряду з’явилися заяви про право поляків на державну незалежність. Розпочалося формування польських військових частин у Росії.

10 листопада у Варшаву повернувся звільнений з в’язниці в Німеччині Ю. Пілсудський. 11 листопада 1918 р. Регентська рада передала йому військову владу, а через три дні і всю повноту громадянської влади в новій державі.

За розпорядженням Пілсудського 18 листопада було сформовано новий уряд на чолі з Є. Морачевським. Незабаром самого Ю. Пілсудського оголосили тимчасовим «начальником держави».

У січні 1919 р. відбулися вибори до Установчого сейму. Вони принесли успіх правим і центристським партіям — Національно-демократичній (членів цієї партії називали «ендеками»), християнським демократам і людовіям (селянська партія Сторонництва Людова). Уряд очолив відомий громадський діяч, піаніст і композитор І. Падеревський.

У лютому 1919 р. сейм ухвалив закон про тимчасову організацію державної влади, який називали «малою конституцією», і розпочав розробку проекту конституції Другої Речі Посполитої.

Річ Посполита — офіційна назва об’єднаної польсько-литовської держави з часів Люблінської унії (1569 р.) до третього, остаточного поділу Польщі (1795 р.).

Юзеф Пілсудський (1867-1935 рр.) — польський державний і політичний діяч. Народився у маєтку Зулов (поблизу Вільна). Навчався на медичному факультеті Харківського університету (виключений за участь у студентських виступах), згодом — у Віленському університеті. У 1892 р. у Вільно став одним із засновників Польської соціалістичної партії (ППС). У 1908 р. заснував у Галичині «Союз активної боротьби», який у 1910 р. організував у Львові нелегальну воєнізовану організацію «Стрілецький союз». Під час Першої світової війни командував бригадою, сформованою з поляків, яка у складі австро-угорської армії воювала на Східному фронті. У липні 1917 р. відмовився прийняти присягу кайзеру, внаслідок чого був заарештований і ув’язнений в Німеччині. Був прихильником так званої федеративної концепції, яка передбачала роз’єднання Російської імперії й утворення федерації в складі Польщі, України і Білорусії. Йому належить фраза: «Без незалежної України не може бути незалежної Польщі». Хоча, ставши в листопаді 1918 р. тимчасовим керівником Польської держави, він здійснював агресивну політику щодо Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). 

Юзеф Пілсудський (1867-1935 рр.) — польський державний і політичний діяч. Народився у маєтку Зулов (поблизу Вільна). Навчався на медичному факультеті Харківського університету (виключений за участь у студентських виступах), згодом — у Віленському університеті. У 1892 р. у Вільно став одним із засновників Польської соціалістичної партії (ППС). У 1908 р. заснував у Галичині «Союз активної боротьби», який у 1910 р. організував у Львові нелегальну воєнізовану організацію «Стрілецький союз». Під час Першої світової війни командував бригадою, сформованою з поляків, яка у складі австро-угорської армії воювала на Східному фронті. У липні 1917 р. відмовився прийняти присягу кайзеру, внаслідок чого був заарештований і ув’язнений в Німеччині. Був прихильником так званої федеративної концепції, яка передбачала роз’єднання Російської імперії й утворення федерації в складі Польщі, України і Білорусії. Йому належить фраза: «Без незалежної України не може бути незалежної Польщі». Хоча, ставши в листопаді 1918 р. тимчасовим керівником Польської держави, він здійснював агресивну політику щодо Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). 

 ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ В ГАЛИЧИНІ

У листопаді 1918 р. на західноукраїнських землях, які раніше входили до складу Австро-Угорської імперії, було створено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР).

Розпочалася польсько-українська війна. Вона тривала з листопада 1918 р. до липня 1919 р. Наприкінці 1918 р. польські війська захопили 10 із 59 повітів, у яких було проголошено владу ЗУНР.

У середині грудня для боротьби з поляками було створено Українську Галицьку армію (УРА), яка мала певні успіхи на початковому етапі війни. Однак навесні 1919 р. з Польщі в Галичину прийшло підкріплення — армія генерала Галлера чисельністю 60 тис. осіб. Під ударами супротивника Галицька армія змушена була відступити.

6-та бригада Української Галицької армії. 1919 р.

Закулісний торг на Паризькій мирній конференції завершився 25 червня 1919 р. визнанням правителями Антанти права Польщі на окупацію Східної Галичини. При цьому передбачалося, що поляки управлятимуть цією територією тимчасово, вони повинні були надати краю автономію. Тим часом у першій половині липня 1919 р. польські війська окупували майже всю Східну Галичину, відтіснивши війська УГА до ріки Збруч.

3. «ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ » НА ПАРИЗЬКІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ

«Польське питання» було одним з центральних на Паризькій конференції.

Великий порт Ґданськ (Данциг), розташований у гирлі польської ріки Вісли, оголошувався «вільним містом». Лише Велика Польща звільнилася від німецького панування в результаті національного повстання в грудні 1918 р. і ввійшла до складу Польської держави.

У результаті плебісциту, проведеного в розпалі польсько-радянської війни в 1920 р., в умовах активізації місцевого німецького населення, підтриманого німецьким урядом, Вармія і Мазура залишилися в складі Німеччини.

Польське населення Сілезії вело завзяту боротьбу за возз’єднання з Польщею й у результаті трьох повстань — у 1919, 1920, 1921 рр. — домоглося того, що західні держави були змушені передати Польщі частину Верхньої Сілезії. Східний кордон проходив по так званій «лінії Керзона».

«Лінія Керзона» — умовна назва лінії, рекомендована в грудні 1919 р. Верховною радою Антанти як східний кордон Польщі. Це була лінія, за межами якої (на схід) поляки не становили більшості населення. Назву одержала від прізвища міністра закордонних справ Великої Британії в 1919-1924 рр. Дж. Керзона.

4. ПОЛЬСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКА ВІЙНА 1920 р.

Лідер Польщі Ю. Пілсудський вороже ставився і до Російської імперії, і до радянської Росії, і до білогвардійців.

За умовами Варшавського договору (квітень 1920 р.) уряд Ю. Пілсудського відмовлявся від претензій розширити кордони Речі Посполитої (тобто до першого поділу Речі Посполитої у 1772 р.) і визнав територію Наддніпрянської України, яка була окупована більшовицькими військами, за УНР.

Військова конвенція, укладена 24 квітня 1920 р. між Польщею й УНР, проголошувала армії обох держав союзниками в боротьбі за визволення Польщі й УНР і була спрямована проти подальшої більшовицької експансії на Захід.

25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських військовослужбовців) вибили червоноармійські частини з Житомира, Бердичева, Козятина і 7 травня 1920 р. вступили в Київ. Однак успішний наступ на Київ не спричинив антибільшовицького повстання, на яке розраховував глава Директорії УНР С. Петлюра.

Через місяць боїв більшовицьке командування зосередило проти об’єднаних польсько-українських військ величезні військові сили. Війська Південно-Західного фронту наступали на Львів, а частини Західного фронту вийшли на варшавський напрямок.

Проте 15 серпня 1920 р. польські війська перейшли в рішучий наступ під Варшавою і розгромили частини Червоної армії. Радянська сторона була змушена підписати в жовтні 1920 р. перемир’я в Ризі. Польська влада фактично зрадила інтереси УНР, війська якої були роззброєні й інтерновані в польських таборах.

18 березня 1921 р. Польща, РРФСР, БРСР і УРСР підписали Ризький мирний договір. Західна Україна (Східна Галичина) і Західна Білорусія ввійшли до складу Польщі. Польща визнала існування УРСР.

Історичні подробиці. 69 % населення країни становили поляки, решта — національні меншини, з яких українці становили 14 % населення країни, євреї — 8 %, білоруси — 4 %, німці — 3 % і литовці — 1 %.

Остаточно територія Польщі сформувалася на 1923 р. До її складу входили західноукраїнські і західнобілоруські землі, а також Віленська область, захоплена у Литви ще в 1920 р.

5. СТАНОВЛЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В 1921-1926 рр.

У березні 1921 р. у Польщі ухвалили Конституцію Польської Республіки, яка установила парламентсько-демократичний лад у країні. Першим президентом країни обрали професора Г. Натуровича, який через тиждень загинув від руки фанатика-ендека. Новим президентом обрали ставленика центристських партій С. Войцеховського.

Уряду В. Грабського в 1923—1924 рр. вдалося здійснити реформи, які сприяли стабілізації й інтеграції економіки розрізнених земель. Східні райони, де проживали українці, білоруси, литовці, за рівнем економічного розвитку значно відставали від західних і центральних районів країни.

За політичне панування в країні вели боротьбу два основних угруповання - ендеки і прихильники Пілсудського. Боротьба загострилася в результаті виборів до парламенту у листопаді 1922 р., коли ендеки, християнські демократи і близькі до них партії, що об’єдналися в блок «Християнський союз національної єдності», узяли верх над прихильниками першого маршала Польщі Ю. Пілсудського (цього звання він був удостоєний у 1920 р.). Християнський союз підтримувала селянська партія «Пяст». Це політичне угруповання орієнтувалося на демократичний розвиток країни, консолідацію польської нації і союз з католицькою церквою, якій належала величезна роль у країні.

Прихильники Пілсудського дедалі більше віддавали перевагу авторитарним методам управління, хоча єдність країни, заснована на цінностях католицизму, для них також була першорядним завданням.

6. ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ 1926 р. РЕЖИМ «САНАЦІЇ»

12 травня 1926 р. війська, якими командували віддані Пілсудському генерали й офіцери розпочали похід на Варшаву.

Як Пілсудський, так і уряд не прагнули перетворити конфлікт у громадянську війну. 14 травня президент С. Войцеховський і уряд В. Вітоса склали свої повноваження. Главою нового уряду за вказівкою Пілсудського призначили професора К. Бартеля. Самого Пілсудського абсолютною більшістю голосів депутатів Сейму і Сенату обрали президентом, але він демонстративно відмовився прийняти цей вибір, обійнявши посаду військового міністра і головного інспектора армії. За вимогою Пілсудського президентом країни став професор Львівського політехнічного інституту І. Мосцицький.

Прийшовши до влади (а він мав необмежений контроль над армією і над країною), Пілсудський наголошував, що стоїть поза класами і партіями. У 1926-1928 рр. і з 1930 до 1935 рр. (до своєї смерті) Пілсудський був прем’єр-міністром Польщі.

Санація (від лат. sanatio — лікування, оздоровлення) — з політичної точки зору — авторитарний режим в умовах кризи парламентаризму, спрямований на консолідацію нації, суспільства і держави шляхом досягнення балансу різних інтересів.

Режим, який очолював і уособлював Пілсудський, одержав назву «санація» («оздоровлення»).

Прихід Пілсудського до влади збігся з частковою стабілізацією польської економіки, чому сприяли як поліпшення економічної ситуації в Європі, так і загальний страйк англійських шахтарів, який привів до збільшення попиту на польське вугілля на європейських ринках.

З іншого боку, авторитарний режим прагнув централізувати управління країною, спираючись на військову силу. Діяльність опозиційних партій, які створили свій блок, усіляко переслідували.

Пілсудський нічого не зробив для припинення антиукраїнської політики місцевої польської адміністрації в Західній Україні. У вересні—жовтні 1930 р. за розпорядженням уряду на окупованих Польщею українських землях силами армії і поліції було здійснено репресивні акції щодо українського населення, розраховані на придушення українського національно-визвольного руху.

У 1935 р. ухвалено нову Конституцію Польщі, що зміцнила авторитарний режим. Після смерті Пілсудського в травні 1935 р. його необмежену владу успадкував Е. Ридз-Смігли, який обійняв посаду головного інспектора армії. Конституційні повноваження президента І. Мосцицького, якому Основний закон вперше надав великі повноваження, на практиці були значно обмежені.

1. Хто був лідером польської держави у 1920-1930-х роках?

2. Які території увійшли до складу польської держави на 1923 р.?

3. Визначте основні передумови державного перевороту в Польщі в 1926 р.

 У чому виявилася сутність режиму «санації»? Чи приніс він користь польській державі і суспільству?

Як більшовицько-польська війна позначилася на долях Польщі і України?

2 березня 2023 року.

Історія України

Узагальнення. 

https://vseosvita.ua/test/start/lmu523 

1 березня 2023 року.

Історія України

Мистецькі спілки у 1920–1930-х рр. Митці Розстріляного відродження й апологети соцреалізму. Кінематограф. Олександр Довженко. 

Розвиток художньої літератури в 20-х роках набув особливо бурхливого характеру. Організаційною особливістю літературного процесу в Україні в ці роки було виникнення і розпад великої кількості літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін. Поряд з групою старшого покоління українських літераторів швидко зростали ряди молодих, переважно учасників революційних подій, виходців із селян та робітників. Помітним явищем в літературному житті республіки були поеми М, Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, новели і оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, І. Сенченка, поеми П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана та А. Малишка, прозові твори П. Панча, О. Копиленка, А. Головка, К. Гордієнка, Ю. Смолича і Ю. Яновського.

Значних успіхів досягла українська драматургія. Найпопулярнішими були п´єси М. Куліша «97», «Комуна в степах», і. Микитенка «Диктатура», «Дівчата нашої країни», І. Кочерги «Марко в пеклі», Я. Мамонтова «До третіх півнів», О. Корнійчука «Загибель ескадри», «Платон Кречет» та ін.

Інтерес народних мас до культури активно проявлявся в швидкому розвитку художньої самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед театрального. Повсюдно виникали професійні та аматорські театри, створювалися драматичні, хорові, танцювальні та інші гуртки. Формується ряд визначних театрів: імені Т. Г. Шевченка в Києві (режисер Л. Захаров, пізніше став працювати в Дніпропетровському), Імені!. Я. Франка (керівник Г. Юра), створений 1920 р. у Вінниці, з 1926 р. -— у Києві, «Березіль» (керівник Лесь Курбас) з 1926 р. — в Харкові. У 1920 р. в республіці нараховувалося 45 театрів, у 1940 — 140 та понад 40 — пересувних (робітничо-селянських). Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично освічений режисер-новатор. У 1925-1926 pp. уперше за всю історію України були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські балети.

В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру, Велику роль у його становленні і розвитку відіграв Олександр Довженко, який з 1926 р. був кінорежисером Одеської кіностудії. Надзвичайною популярністю користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Вагомий внесок в розвиток українського кіномистецтва зробили режисери І. Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков.

Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О. Павленко, і. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.

Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній пропаганді. Були відкриті пам´ятники Григорію Сковороді (автор І. Кавалерідзе), Тарасу Шевченку в Харкові, Києві і Каневі (автор М. Манізер).

В духовному житті українського народу значну роль відігравала православна церква. Комуністична партія мала на меті знищити релігійні установи, різко ослабити позиції релігії в суспільстві, виховати нові покоління в дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділили від держави, відібрали у неї землі та майно і, скориставшись голодом 1921 p., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів.

У 1917-1918 pp. в Україні поширюються настрої щодо розриву зв´язків з Московським патріархатом, утвердження незалежної (автокефальної) української церкви. Виникає Всеукраїнська церковна рада, яка підготувала і скликала 11 жовтня 1921 р. в Києві церковний православний собор. Він проголосив за створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і обрав В.Липківського митрополитом. УАПЦ швидко зростала і поширювала свій вплив. У кінці 20-х років вона мала 34 єпископа, 11 тис. священиків та майже 7 млн парафіян. До неї приєдналося багато парафій США, Канади, країн Європи. Українська церква запровадила численні нововведення: використання української мови, осучаснення зовнішнього вигляду священиків (заборона традиційних риз, бороди, довгого волосся), демократизація управління — надання найвищої влади в церкві виборній раді єпископів, священиків та мирян. Однак вона не мала економічної бази і не зуміла згуртувати свої ряди.

Занепокоєні успіхами духовенства, радянські власті розгорнули проти них боротьбу, підтримуючи розкольницькі групи і вводячи важкі податки. Одночасно посилювалася антирелігійна пропаганда та переслідування церковників. У 1927 р. був репресований В. Липківський, а у 1930 р. церква фактично опинилася поза законом. Більшість єпископів та священиків були репресовані, УАПЦ остаточно розгромлена. Втрачала свій вплив і російська православна церква.

У 20-30-х роках в духовному житті УРСР відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Спочатку культурне будівництво здійснювалося з розмахом і проходило під знаком відродження національної самобутності, а в 30-х роках культурні надбання безжально винищувалися. Проте і в умовах тоталітаризму українська культура зробила значний крок вперед, збагативши світове духовне життя високохудожніми творами літератури і мистецтва, визначними науковими відкриттями. Поряд з цим процес культурного будівництва і розвитку української культури поєднувався з розповсюдженням ідей марксизму-ленінізму та побудови соціалізму. 

 Кінематограф. Олександр Довженко

1930-і роки стали періодом утвердження українського кіномистецтва. У Києві було збудовано найбільшу в Європі кіностудію. Протягом 1929-1937 рр. Київська й Одеська кіностудії випустили 180 фільмів різних жанрів. Визначне місце серед них належить кінофільмам «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) режисера Олександра Довженка. Це були картини нового стилю. Вони засвідчували любов режисера до рідної землі та народу. Творчість О. Довженка на тривалий час стала видатним явищем українського та світового кіномистецтва. Англійська газета «Обсервер» у вересні 1930 р. визнала його фільм «Земля» найвидатнішим серед тих, які були створені в СРСР. На міжнародному кінофестивалі 1958 р. в м. Брюсселі цей фільм був названий серед 12 найкращих.

З появою звукового кіно в Україні зародився новий жанр кіномистецтва — документальне кіно. З’являються фільми на історичну й історико-революційну тематику, екранізації класичних, драматичних та оперних спектаклів. Одночасно з прокату зняли прославлені фільми О. Довженка. Уникаючи репресій, 1933 р. він переїхав до Москви, де зняв кінокартини «Аероград» (1935), «Щорс» (1939). У них проявилися ті ознаки соцреалізму, які нав’язувала радянська влада.

28 лютого 2023 року.

Історія України

Ідеологізація національно-культурного життя радянської України. Освіта. Наука. 

27 лютого 2023 року.

Історія України

Припинення українізації. Посилення русифікаторської політики. Розстріляне відродження. Антицерковна політика влади та її наслідки. Ліквідація УАПЦ 

Припинення українізації. Посилення русифікаторської політики :

Причини:

Бурхливий процес українського національного відродження. 

• Повернення в Україну діячів культури, які з різних причин опинилися за кордоном. 

• Значні зрушення у менталітеті українства, розширення сфери дії української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей, зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву.

 Поширення т. зв. націонал-ухильництва:

 • письменник М. Хвильовий (своїм гаслом «Геть від Москви!» закликав до подолання провінціалізму української культури, звільнення її від рабського наслідування російських зразків, творчого засвоєння європейського досвіду); 

• нарком освіти О. Шумський (засуджував російський шовінізм та централізм); 

• економіст М. Волобуєв (стверджував, що економічна політика СРСР заснована на нехтуванні інтересів України і є, по суті, колоніальною) 

Заходи:

• Оголошення головною загрозою для «соціалістичного ладу» місцевого націоналізму, що стало сигналом до повсюдного наступу на українізацію.

 • Заміщення апарату комісаріату освіти, головного провідника політики українізації (на обласному рівні — на 100 %, на районному — на 90 %). 

• Звільнення з роботи близько 4000 українських учителів та 210 викладачів педінститутів. 

• 1938 р. — запровадження в українських школах обов’язкового вивчення російської мови; максимальне наближення української абетки і граматики до російських.

 • Зменшення кількості українських шкіл, скорочення накладів україномовної продукції, закриття українських театрів тощо.

 • Посилення російських впливів, зокрема в науково-дослідних закладах (частка росіян зросла з 31 до 50 %, тоді як українців — зменшилася з 50 до 30 %).

 • Масовий терор: боротьба проти відомих українських громадських діячів та інтелігенції, боротьба з «націоналістичним ухильництвом» та українським націоналізмом, репресії проти українських діячів культури («розстріляне відродження») 

Антицерковна політика влади та її наслідки. Ліквідація УАПЦ 

• Курс на формування атеїстичного світогляду. 

• Зростання державного тиску на діяльність православної церкви, яка не вписувалася в межі офіційної ідеології. 

• Утиски Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), у результаті яких у 1930 р. церква змушена була самоліквідуватися. 

• Кривава розправа над священиками, церковним керівництвом (арешт близько 2 тис. священиків УАПЦ, у тому числі митрополитів В. Липківського, М. Борецького, І. Павловського). 

• Масове нищення культових споруд, у результаті якого були зруйновані численні пам’ятки церковної архітектури.

 • Наслідок антицерковної політики влади — глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності. 

23 лютого 2023 року.

Історія України

Великий терор. Биківня та інші місця масових 

поховань жертв репресій. 

Вражаючі факти про «Великий терор» в Україні

1. Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним із найбільших на території України. Вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян.

2. Інші місця масових поховань жертв «Великого терору» політичних репресій 1937–1938 років – Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро). У Західній Україні після 1939 року також з’явились місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів).

3. Найкривавіша ніч у Києві – 19 травня 1938 року,  коли у в’язницях НКВД було розстріляно 563 людини. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВД або безпосередньо перед похованням. Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік репресій з метою приховати масштаби злочину енкавидисти змінили цю практику. У фруктових садах, парках, приміських лісах викопувались траншеї для поховань, часто трупи засипалися негашеним вапном.

4. 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорськ у Карелії з нагоди наближення 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно 1111 осіб, з них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною.

5. НКВД УРСР розташовувався у Києві в 1934-1938 роках у будівлях колишнього Київського інституту шляхетних дівчат (згодом – Жовтневий палац), в 1938-1941 роках по вулиці Короленка (нині – Володимирська), 33. Київський міський відділ та управління НКВД по Київській області розміщувались по вулиці Р. Люксембург (нині – Липська, 16).

6. У 1955 році КҐБ при РМ СРСР направив в обласні управління держбезпеки директиву №108 сс, де дав вказівку повідомляти родичам розстріляних, що їхні рідні «померли в місцях позбавлення волі, а в необхідних випадках, при рішенні майнових або інших правових питань, реєструвати в загсах смерть розстріляних із видачею заявникам свідоцтв, в яких дати смерті вказувати у межах 10 років з дня арешту, а причини смерті – вигадані».

7. В рамках «Великого терору» НКВД організувало та провело серію масових національних операцій. Це т.зв. «німецька операція» (25 липня 1937 р.), «польська» (11 серпня 1937 р.), «румунська», «латиська», «грецька», «іранська», «харбінська», «афганська», «проти болгар і македонців».

8. Спогади катів-енкаведистів та результати ексгумації тіл свідчать про характерний «почерк» вбивць. Як правило, це були постріли у потилицю або в перший шийний хребець із револьверів системи «Наган». Наган вважався точним, безвідмовним та достатньо потужним для завдання смертельного поранення, несильна віддача берегла сили катів при масових розстрілах.

9. Влітку 1937 року було введено ряд нормативних документів, що посилили відповідальність членів родин репресованих. Дружини та чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, діти до 15 років передавались у спеціальні дитячі будинки. Члени сімей «ворогів народів», засуджених до розстрілу, підлягали примусовому переселенню у внутрішні області СРСР. Показовою є доля колишнього Генерального секретаря харчових справ УНР Миколи Стасюка, який в 1931 р. був засуджений на 10 років, а потім дізнався що в 1937 році його дружина Марія була страчена «як дружина петлюрівського міністра».

10. Термін «Ворог народу» (латинське hostis publicus) має давньоримське походження. Він застосовувався до ворогів республіки, які прирівнювались до солдатів ворогуючої сторони та підлягали фізичному винищенню. Вдруге цей термін став загальновживаним в часи Великого терору якобінців у Франції в 1793-1794 рр. У СРСР цей термін був не лише розповсюдженим кліше політичної риторики, але і вписаним у Конституцію 1936 року, згідно 131 статті якої «ворогами народу» оголошувались особи, які вчиняли замах на громадську, соціалістичну власніст

22 лютого 2023 року.

Історія України

Масові репресії та їх ідеологічне виправдання. 

Політичні процеси 1920-х – початку 1930-х рр. 

Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки

Наприкінці 20-х років сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу (у деяких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) у 1934 р.). У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася починаючи з років громадянської війни і каталізувалася в період колективізації та досягла апогею у 1937 p., а також цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», взаємовідчуженість людей. У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво).

Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму. В Україні добавилася «наявність повзучих націоналістичних ухилів». Створювалась атмосфера загальної підозри, пошуку «ворогів народу» та замаскованих «троцькістів», «буржуазних націоналістів», фабрикування справ і розгортання політичних процесів, здебільшого проти інтелігенції.

Першим політичним процесом стала так звана «Шахтинська справа» (1928 р.). За неї були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочин них зв'язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. У справі проходили деякі керівники української промисловості, які нібито були членами «харківського центру». За даними обвинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувались західними капіталістами. Насправді ніякої організації не існувало, хоча факти безгосподарності, порушення техніки безпеки, несумлінного ставлення до справи, безумовно, були. Однак вони не могли бути підставою для політичного процесу. Здебільшого обвинувачення у шкідництві, зв'язках з «контр революційними» організаціями додавали під час слідства до різних кримінальних обвинувачень або взагалі видумувались чекістами. Загалом цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади, нерідко не схвалювала її, тобто мала зухвалість думати по-своєму, що за тоталітарного режиму було неприпустимим. Суд повинен був підтвердити на явність класової боротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготувати ґрунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу.

«Шахтинська справа» зачепила до 1000 осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші — повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість була ув'язнена на строк від 4 до 10 років.

Поняття «шахтинці» стало узагальнюючим, синонімом «шкідництва». «Шахтинська справа» стала приводом до розгортання спеціальної кампанії на зборах в пресі, репетицією для організації нових процесів. У газетах було відкрито постійні рубрики: «Шкідники індустріалізації», «Методологія і практика шкідництва» та інші.

Через два роки після завершення «шахтинської справи» було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації — буржуазно-кадетської «Промислової партії». Стверджувалося, що організація нараховувала до 2000 осіб (судили 8), сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалась повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. Цього разу на суді всі обвинувачені змушені були визнати себе винними у «шпигунській та шкідницькій діяльності», 5 з них були засуджені до розстрілу. Цей процес, як і «шахтинську справу», також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші неполадки в роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув'язнення.

Одним з перших в Україні був політичний процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції, їх звинувачували в підготовці терористичних актів, шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Усі звинувачення ґрунтувалися на зізнаннях підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Жодних документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду «члени СВУ» отри мали різні строки ув'язнення, але й після цього «філіали СВУ» продовжували «розкривати» ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій.

У 1931 р. була сфабрикована справа «Українського національного центру» (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усіх 50 «членів УНЦ» у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го роз стріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.

Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке мас штабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на «шкідників» — передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та тощо». У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено в харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Так, наприкінці 20-х — на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці на мітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізації потре бувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість «молодих інженерів».

Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верств населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій, їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.

Масштаби репресій значно зросли після вбивства С. Кірова — одного з керівників Компартії, що сталося 1 грудня 1934 р. Того ж дня за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів», яка ліквідувала будь-які гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ. Строк розслідування зменшувався до 10 днів, обвинувачення мало бути вручене за добу до суду, де справа розглядалась без участі сторін (тобто без прокурора та адвоката). Касаційне оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялось, а вирок виконувався негайно. 9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР», яка врахувала вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки в Україні.

Одразу ж було «викрито» велику кількість «терористів» у Москві, Ленінграді та Києві. У Києві відбувся суд (13-15 грудня 1934 р.) над учасниками об'єднання українських націоналістів — організації, що начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій. Розглядалися справи 37 осіб, 28 з яких були засуджені до розстрілу, інші — на 8-10 років ув'язнення. Серед них — громадський діяч, журналіст із Західної України Ю. Бачинський, письменник А. Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К, Буревій, Г. Косинка та інші.

У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі «боротьбистів», за яким О. Полоцький, Ю. Мазуренко, Г. Епік, О. Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акта щодо Сталіна тощо. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, у тому числі й М. Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7-10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес «бороть-бистів-2»).

У 1936 р. «за участь у контрреволюційній троцькістській організації» був заарештований Ю. Коцюбинський — син відомого українського письменника М. Коцюбинського, член першого українського радянського уряду. Його засудили до заслання строком на 5 років, але вже наступного року розстріляли. Усього за 1936 р. в Україні було «викрито» до 10 «троцькістських організацій».

Найжорстокішим щодо репресій був 1937 р. Суттєво змінила ся спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х—на початку 30-х років вони в основному були спрямовані проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, то у 1935-1936 pp. — проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій. З 1937 р. репресії захопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Максимальний строк позбавлення волі у справах про держав ні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Ураховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нар ком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся від позасудового.

У 1937-1938 pp. до «філіалів» різних «контрреволюційних» організацій стали зараховувати переважно ортодоксальних більшовиків, у тому числі з вищого керівництва України, Багато з них, зокрема С. Косіор, П, Постишев, В. Затонський та інші, раніше доклали чимало зусиль для боротьби з «ворогами на роду», а в ті роки самі стали жертвами терору. Перелік жертв репресій поповнили й співавтори сталінського «великого терору» — діячі, які очолювали НКВС України у 20-ті роки — В. Балицький, І. Леплевський, О. Успенський. Усього в республіці було знищено 1193 керівних працівники НКВС.

Усього в Україні з 1930 по 1941 рік було «розкрито» більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменниківМиколу Куліша, Олександра Досвітнього та інших, (до 500 українських письменників).

Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Був повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. З 11 членів Політбюро Компартії України було знищено 10. Під кулі йшли цілі райкоми, міськкоми, обкоми партій, а вслід за ними — нові склади партійних комітетів, які ледве встигали приступати до роботи. Репресії здійснювались за планом під централізованим керівництвом. За деякими даними, репресій зазнали до 270 тис. членів КП(б)У. Про масштаби репресій в Україні свідчить хоча б те, що в післясталінські часи було реабілітовано більше 500 тис. осіб.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

20 лютого 2023 року.

Історія України

Формування культу особи Сталіна. Порушення прав людини в умовах тоталітарного режиму. Конституція УРСР 1937 

 Формування культу особи Й. Сталіна

Окупація радянською Росією новостворених національних держав і націоналізація приватної власності призвели до знищення перших паростків громадянського суспільства — суспільства незалежних господарів-власників: селян, дрібних і середніх підприємців у місті. Не чекаючи від влади якогось забезпечення, вони самостійно турбувалися про свої родини. Від держави потребували лише сприятливих умов для господарювання та правового захисту. Проте якраз громадянське суспільство й було головним ворогом комуністів. Адже економічно незалежні господарі завжди могли стати критиками, а то й противниками їхньої несприятливої чи згубної політики.

Політика «воєнного комунізму» та націоналізація були спрямовані на знищення громадянського суспільства й одночасно на створення основ для тоталітарного режиму, зловісним уособленням якого став Й. Сталін.

Поставивши під свій контроль усі прояви суспільного життя, сама партія в умовах багаторічної збройної боротьби все більше зазнавала централізації. Партійна влада зосередилася в політичному бюро (політбюро) ЦК РКП(б) - у руках групки «революційних вождів», що турбувалися не суспільним благом, а утвердженням своєї диктатури й утопічними справами «світової революції».

Після смерті В. Леніна між «вождями» розгорнулася кривава боротьба. Її виграв Сталін (Й. Джугашвілі) (1878-1953). Секрет його перемоги полягав у використанні партійного апарату. Поки «вожді» теоретизували й шукали прихильності мас, Сталін зосередився на виборах партійних керівників усіх рівнів, а потім за їхньою допомогою провів «своїх людей» на всі відповідальні пости в партії, державі, каральних органах. Сталін скористався також боротьбою «вождів» між собою. У 1929 р. у політбюро ніхто більше не заперечував проти рішень Сталіна. Коли ж у грудні 1930 р. на посаду голови PHК він призначив слухняного виконавця В. Молотова, то здобув практично необмежену владу.

Сталіна беззастережно підтримувала верства компартійно-радянських функціонерів, т. зв. номенклатура. Під час непу вона зрозуміла, що ринкові механізми господарювання позбавлять їх усіх владних переваг. І навпаки, сталінські директивна економіка та колгоспи перетворюють їх на панівну верству. Звеличенню Сталіна посприяли й партійні «чистки», і набори нових членів. Так на зміну «старій партійній гвардії» набирали недосвідчених робітників, для яких він був найзрозумілішим.

З побудовою радянської економіки народ потрапив у повне підпорядкування комуністично-радянської бюрократії. Від рішення парткому залежали прийом людини на роботу чи звільнення, розміри пайків, побутові умови, виплати на трудодень колгоспникам. У пригнічене становище потрапила й інтелігенція. Усі разом знаходилися під пильним наглядом каральних органів.

Зміцненню Сталіна при владі посприяла й та історична обставина, що призначений ним на роль старшого брата народів СРСР російський народ не мав історичного досвіду демократичних традицій, а лише віковічну звичку до жорстко централізованого управління.

В умовах бідності й зрівнялівки показні простота й скромність, побутова невимогливість Сталіна сприяли навіть не популярності, а обожненню вождя. Культ особи Сталіна підтримували й поширювали преса, радіо, кіно, література.

Культ особи Сталіна — звеличення особистості Й. Сталіна верствою компартійно-радянських функціонерів, поширення цих настроїв радянськими та сучасними російськими засобами масової пропаганди; прояв сталінського режиму.

Порушення прав людини в умовах тоталітарного режиму. Порушивши насамперед міжнародне право націй на самовизначення, у завойованих державах більшовики створили гнітючу атмосферу свавілля. «Що захочемо, те й зробимо», — нахабно заявляли в очі своїм жертвам активісти колективізації, адже знали, що дану ними «характеристику» на несправедливо розкуркуленого районна влада неодмінно затвердить. Потрапивши в жорна нелюдських знущань, подільський колгоспник О. Собчук викрикнув слідчому, що той ганьбить сталінську конституцію. «Тоді Антонов підскочив до мене, ударив кулаком в одне вухо: “Ось тобі конституція!”, а потім — у друге вухо: “А це тобі — право...”» 

Тоталітарний режим у СРСР порушував права людини систематично: на свободу думки, слова, сумління; право на вільну працю й винагороду за неї; на вільний вибір місця помешкання; на гідні умови життя. Невинних людей позбавляли права на саме життя.

Контроль за людиною був всеохопним. Підмітивши це, в’язні ГУЛАГу (рос. Главное управление лагерей) сумно жартували, що «утікати із СибЛАГУ сенсу немає, адже потрапиш у СовєтЛАГ». Відвертим порушенням прав людини стали репресії проти «членів родин ворогів народу». Жінок відправляли в концтабори, позбавляли роботи, вимагали розлучитися й публічно зректися чоловіків. Дітей відправляли в дитячі будинки, примушували зректися своєї рідні.

6. Конституція УРСР 1937 р.

Конституція УРСР була дзеркальним відображенням Конституції СРСР 1936 р. Зміст її перших статей викликав хвилю бурхливих емоцій. Адже вона юридично фіксувала факт знищення експлуататорських класів і перемогу соціалізму. Разом з тим вона змінювала механізм виборів, тобто механізм формування влади. Замість нерівних, багатоступеневих, відкритих виборів диктатури пролетаріату запроваджували демократичні: рівні, прямі й таємні, влада проголошувала лише ради, а про компартію навіть не згадували.

З першого погляду здавалося, що радянський тоталітаризм підписує собі вирок. Достатньо було виборцям обрати в парламент тих, кого вони бажали, а не запропонованих партійними комітетами перевірених і слухняних людей, і суспільство вільне!

Проте Сталін і підвладний йому державно-партійний апарат зуміли зберегти реальну владу. З цією метою з виборчої процедури вилучали поняття «альтернативна кандидатура». Виборчі комісії мусили реєструвати на одне депутатське місце лише одного кандидата від т. зв. «блоку комуністів і безпартійних». Висування незалежного кандидата карали відповідною статтею карного кодексу.

Сам бюлетень був підступно спрощений. На ньому друкували прізвище лише одного кандидата. У бюлетені були відсутні слова «згодний» чи «незгодний», одне з яких треба було викреслити. Тому потреби відвідувати кабінку для слухняного виборця не існувало. Вона була потрібна лише тим, хто мав намір викреслити запропонованого партією кандидата.

Сталін зволікав з виборами до грудня 1937 р. Припускають, що, побоюючись волевиявлення виборців, він навесні 1937 р. і розпочав великий терор. Лише морально зламавши виборців масовим терором, їм довірили вкинути в урни виборчі бюлетені. В обстановці репресій майже не було сміливців, які б зайшли в кабінку для таємного голосування.

Як наслідок, в УРСР проголосували за «партійних» кандидатів. Серед «обраних» депутатів найчастіше фігурували службовці (24,7 %) і росіяни (36,5 %). Це свідчило, що панівне становище посіла компартійно-державна номенклатура, а Конституція стала засобом узаконення сталінізму.

Сталінізм (сталінський режим) — крайня форма тоталітарного режиму, у яку виродився комуністичний режим, що характеризувалася всевладдям каральних органів і свавіллям Й. Сталіна.

Запитання та завдання

Поясніть, чому номенклатура всіляко звеличувала Сталіна, називаючи його «генієм усіх часів і народів», «вождем та учителем» «зброєносцем Ілліча», «корифеєм усіх наук», «орлом Радянського Союзу», «великим машиністом локомотиву історії» тощо.

Розкрийте механізми маніпулювання законами, за допомогою яких Сталін нівелював антитоталітарний потенціал Конституції СРСР 1936-1937 рр.

15 лютого 2023 року.

Історія України

Контрольна робота. 

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=7330132 

15 лютого 2023 року.

Історія України

Практичне заняття :

"Голодомор мовою документів, свідчень, чисел..."

Мета: на підставі аналізу наведених джерел характеризувати                                Голодомор як геноцид українського народу 

Прочитайте документи і дайте відповіді на запитання.

1)  Із розповіді Котенко Катерини Никифорівни. с. Юрчинкове Печеніжського р-ну Харківської обл.

Дєдушку нашого кулаком звали. Він сам робив, і три сини, три нєвістки з самунького ранку й до смерку… А в 1929 р. усеньке забрали у колхоз. Нічо не оставили нам. А хто не віддав у колхоз, того у Сібір, на Соловки. А зтуда ніхто й не вернувся. …про голод не можна було говоріти. Не було голоду! А він був страшний. Мерло багацько, а асобієнно діти. Бо все позабирали, а їсти не було чого. Оце в марті люди і посипались. А вєсною траву їли, листя… Людей не ховали — сил не було.

Запитання до документа

1) У якому році її родину розкуркулили? 2) Яку причину Голодомору називає Катерина Котенко? 3) На коли припадає найтяжчий період Голодомору? 4) Чому, на вашу думку, влада приховувала факт голоду?

2)  Із розповіді Кругляка Івана Івановича с. Сенькове Куп’янського р-ну Харківської обл.

…голодовки б не було ніякої, а то ж сначала пройшли кажду хату, витрусили, все забрали під метьолочку… З горшків повисипали. У макітрі було десь кілограм-півтора квасолі. Так і ту взяли, висипали у торбу і пішли. Вибрали весь хліб, а ми осталися без нічого. Страшне врем’я, виживали хто як міг… Молоді тікали на Донбас (на шахти і будови нових підприємств) і в Росію…

Запитання до документа

1) Які причини голоду наводить Іван Кругляк? 2) Як рятувалися від голоду? 3) Чому втеча в інші республіки на новобудови рятувала від голоду?

3)  Із розповіді Хмельника Миколи Петровича. с. Оленівка, Магдалинівський р-н. Дніпропетровська обл.

Людей морили голодом до смерті… То всьо прикази Й. Сталіна, який не любив українців і хотів їх масово повибивати. Ті грабіжники приходили і забирали все, що могли… Ті посіпаки Й. Сталіна дозволяли собі все. Хотів — вдарив, хотів — плюнув на тебе… Хто згодився з колгоспом, той не був голоден. Але потім, в кінці 33-го року, навіть тим, хто туда пішов, не помагали… За то, що чоловік вкраде як то називалось «п’ять колосків», то його садять до тюрми на 15 років або засилають на Сибір. На полі стояли солдати або прості запроданці і дивилися, щоб хто не взяв якого колоска пшениці з поля… А більшість села не йшли в колгоспи … Ніхто не хтів віддавати свого хліба в колгосп, свою корову чи козу… Приходили і по два, і по три рази. Вони не вірили людям, що нема вже їжі. А як стали на горбку і дивилися, чи йде димок з димаря хати. Якщо йде, то значить хтось варить їжу. Йшли і забирали… По вулиці лежали каждий день нові трупи людей… Хто жив близько до міста, той міняв все з дому на хліб. Хто пробував стояти в очередях в місті за пайком хліба. Але провіряли, чи є паспорт. А люди з села не мали документа, і їх вивозили назад в село…

Запитання до документа

1) Які причини голоду називає Микола Хмельник? 2) Чому люди не хотіли йти в колгосп? 3) Які методи застосовувала влада, щоб заморити людей голодом?

4)  Зі звіту міліції

Село Количівка. …на колгоспному полі виявлено близько 12 м2 зрізаних колосків. …було встановлено, що колоски були зрізані колгоспницею-біднячкою Коваленко Надією Миколаївною, 14 років. При обшуку в останньої було виявлено до 15 фунтів [трохи більше 6 кг] зрізаних колосків. (Встановлено, що колгоспниця Коваленко на роботу в колгосп не з’являється і сім’я опухла від голоду… Матеріали слідства передані в міліцію для притягнення до відповідальності)… Село Янівка (Іванівка). Бідняк-колгоспник Струк нарізав у колгоспі колосків жита. Така ж сама біднячка-колгоспниця Оксинія Андросенко нарізала колосків ячміню близько 5 фунтів. Всі вони також притягуються до відповідальності…

Запитання до документа

1) За що притягували до відповідальності зазначених у звіті людей? 2) Що штовхало колгоспників на такі дії?

5)  29 березня 1933 р. британський журналіст Ґарет Джонс скликає в Берліні прес-конференцію, на якій вперше публічно заявляє про катастрофічний голод в Україні, свідком якого він був. Він написав 20 статей у британські й американські газети. «Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього. Я бродив кілька днів Україною, і там не було хліба, у дітей боліли животи, всі коні та корови виздихали, й люди також вмирали з голоду. Терор набув нечуваних масштабів», — писав він у листі батькам одразу по поверненні з СРСР.

Запитання до документа

1) Яку причину голоду називає журналіст? 2) Які масштаби голоду він вказує?

Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття. 

13 лютого 2023 року.

Історія України

Розкуркулення і насильницька колективізація. Опір селянства. Примусові хлібозаготівлі. Голодомор 1932–1933 рр. – геноцид Українського народу. Масштаби та наслідки Голодомору. Національно-демографічні зміни. 

Колективізація – процес докорінної перебудови аграрного сектора економіки, що передбачав перетворення дрібних індивідуальних господарств на колективні підприємства (колгоспи, радгоспи). Мета колективізації: встановлення цілковитого контролю держави за сільськогосподарським виробництвом і використання його ресурсів та потенціалу для модернізації всього господарства.

Суцільна колективізація – державна політика примусового об’єднання селян-одноосібників у колективні господарства з метою ліквідації приватної власності на засоби виробництва.

У жовтні 1931 року суцільна колективізація України в цілому була здійснена: було колективізовано майже 87% селянських господарств степової зони, 70% - Лівобережного і 67% - Правобережного лісостепу.

Розкуркулення – ліквідація заможних селянських господарств. Здійснювалося з метою зміцнення матеріальної бази колгоспів, залякування загальної маси селян, знищення спротиву колективізації (бо заможні селяни-одноосібники були поганим зразком для агітації за «квітуче» колгоспне життя).

За роки суцільної колективізації – 1929-1931 роки – в Україні було експропрійовано 352 тисячі селянських господарств.

2. Хлібозаготівлі – примусове вилучення державою у селян максимальних обсягів зерна за суттєво заниженими цінами.

3. Передумови Голодомору:

- форсована індустріалізація;

- суцільна колективізація;

- розкуркулення;

- хлібозаготівлі;

- терор проти національної інтелігенції;

- нищення духовності.

Причини Голодомору:

- волюнтаристська політика сталінського керівництва;

- завищений план хлібозаготівель для України на 1932 рік;

- експорт продовольства на потреби індустріалізації;

- відсутність допомоги голодуючим союзного центру.

Масштаби Голодомору:

- голод охопив практично всі регіони радянської України.

4. Наслідки Голодомору:

- величезні людські втрати (за різними оцінками – від 3,5 млн. до 8 млн. осіб);

- знищене старе українське село з його народними звичаями і традиціями;

- сільську місцевість перетворено на резервацію фактично закріпачених селян;

- деградація сільського господарства, знищено селянина-господаря;

- придушено опір колективізації, остаточна перемога колгоспного ладу на селі.

Окрім мільйонів загиблих від голоду і ненароджених, що само по собі суттєво вплинуло на генофонд і розвиток українського народу, Голодомор боляче вдарив по тих, хто залишився живими. Він негативно вплинув на їхню соціальну та політичну активність, посіяв страх перед владою. Історична пам'ять і психологія тих, хто вижив у 1932-1933 роках, була скалічена згадками про людоїдство, про доноси на сусідів тощо.

5. До спустошеної України переселяли селян з Росії, Білорусії, Казахстану.

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», де Голодомор 1932-1933 років визнано геноцидом українського народу. Наведіть аргументи на користь такого визначення.

Геноцид – знищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними мотивами. Згідно конвенції «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього», ухваленою Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року, під геноцидом розуміють:

1) убивство членів якої-небудь національної, етнічної, расової або релігійної групи;

2) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

3) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;

4) заходи, розраховані на недопущення дітонародження в середовищі такої групи;

5) насильницька передача дітей із однієї групи в іншу.

9 лютого 2023 року.

Історія України

Хлібозаготівельні кризи. Форсована індустріалізація. Створення військово- промислового комплексу. Згортання непу і перехід до директивної економіки. 

Хлібозаготівельні кризи. Згортання непу

Російсько-більшовицькі лідери завжди зображали свою діяльність як месіанство, як перші кроки на шляху до перемоги комуністичного ладу на всій планеті. Отримавши облизня в серпні 1920 р. під Варшавою та Замостим, вони усвідомили, що їхні претензії на світову гегемонію мають опиратися на потужний воєнний потенціал. Щоб його створити, вирішено було використати всі можливості керованої економіки. Саме керованої ними особисто, а не законами ринку, які враховують соціально-економічні потреби суспільних верств, груп, зрештою, інтереси окремої людини.

Проголосивши в 1925 р. курс на індустріалізацію, сталінське керівництво постало перед проблемою джерел її фінансування. Попередній досвід більшовиків підказував, що кошти можна взяти лише шляхом державної експлуатації селянства. Така система експлуатації вже діяла під назвою «державні хлібозаготівлі».

Паралельно діяла система визиску селян під назвою «ножиці цін». Здійснивши націоналізацію промислових підприємств, радянська держава стала головним виробником промислових товарів для села. Це надавало їй можливість установлювати ціни, набагато вищі, ніж їх формував ринок в умовах непу. З іншого боку, держава була головним покупцем продукції, виробленої селянами, і встановлювала максимально низькі закупівельні ціни, за якими селяни ще погоджувалися продавати хліб державі.

При подальшому заниженні закупівельних цін селяни, рятуючись від економічного диктату радянської держави, могли продати зерно на ринку, існування якого гарантував неп.

Історичне джерело

Радянське керівництво й не приховувало, що воно експлуатує селян за допомогою «ножиць цін». Й. Сталін визнавав, що селянство «сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі й опосередковані, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості — це, по-перше, і більш або менш недоотримує на цінах на сільськогосподарські продукти — це, по-друге. Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії...»

За допомогою «ножиць цін» держава «відстригала» у селян майже половину їхніх доходів. Проте сталінському керівництву цього видавалося замало.

Хлібозаготівлі — система планової централізованої заготівлі збіжжя шляхом закуплення зернових за встановленими державою цінами.

І радянська держава пішла на небачену в історії провокацію — здискредитувати чинну систему хлібозаготівель, щоб, скориставшись нею, знову відверто грабувати селянство та відмовитися від непу з його ринковими механізмами. Державні закупівельні ціни на зерно з урожаю 1927 р. були встановлені у 8 разів нижчі (!!!), порівняно з ринковими. Зрозуміло, що селяни практично припинили продаж хліба державі. Щоб усе-таки отримати хліб, більшовики знову застосували воєнно-комуністичні методи. Вони направили в село т. зв. робітничі та червоноармійські продзагони, переконуючи їх, що повернення до надзвичайних заходів зумовлене «саботажем селян», що зрив плану хлібозаготівель загрожує постачанню продовольства основним промисловим центрам і навіть голодом у Ленінграді (нині Санкт-Петербург) і Москві. В УСРР для керівництва відбором хліба в село було відряджено 7-8 тис. партійців на чолі з майже всіма керівниками КП(б)У.

Їдучи в село, вони не збиралися дуже вмовляти селян. Партійці керувалися статтею 127, доданою до кримінального кодексу УСРР заздалегідь, ще в 1926 р. Вона передбачала позбавлення волі на строк до трьох років з повного або частковою конфіскацією майна осіб, винних «у злочинному підвищенні цін на товари шляхом скуповування, приховування або невипуску таких на ринок». За допомогою цієї норми трудівників позбавили права власності на вирощений ними врожай і протягом 1928 р. відібрали в українських селян 200 млн п хліба.

Наступного року хлібозаготівельна криза була спровокована радвладою знову. Незважаючи на всі силові методи, протягом 1929 р. вдалося відібрати лише 26-27 млн п хліба. В умовах, що склалися, прихильники непівської політики вимагали закупівель хліба за кордоном. Проте сталінське керівництво знову обрало воєнно-комуністичні способи подолання дефіциту хліба через продрозкладку.

Улітку 1929 р. радянські керівні органи надали місцевим радам нові дисциплінарні повноваження. За невиконання господарем плану хлібозаготівель сільська рада могла накласти на нього штраф, що вп’ятеро перевищував план. У разі несплати штрафу майно «порушника» продавали на торгах. 25 % штрафів чи сум від продажу майна перераховували бідноті. Якщо жертва протестувала, її притягали до кримінальної відповідальності й карали позбавленням волі на строк до 2 років з конфіскацією майна та виселенням.

Одночасно з поверненням до продрозкладки було заборонено ринкову торгівлю хлібом. У містах відновлено карткову систему забезпечення хлібом та іншими продуктами. Повернення до карткової системи не давало можливості містянам використати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантований картками мінімум. У кваліфікованих робітників за картками «отоварювалося» лише чверть заробітної плати, а решта ставала маловартісними папірцями.

Повернення до надзвичайних силових заходів проти селянства під час заготівлі хліба, а також до карткової, розподільчої, системи забезпечення містян продуктами харчування та товарами взагалі означало, що комуністично-радянська влада відмовилася від політики непу. Ліквідувавши рештки ринкового господарювання, вона стала на шлях побудови директивної економіки.

2. Форсована індустріалізація

Згортання непу означало, що в керівництві СРСР перемогло угруповання Й. Сталіна. Воно виступало за впровадження авторитарних форм правління та здійснення індустріалізації будь-якою ціною й у найближчий час. Передбачалося, що політика форсованої індустріалізації, або політика соціалістичного штурму, мала здійснюватися в рамках виконання п’ятирічних планів. Варіант першого п’ятирічного плану на 1928/1929-1932/1933 господарські роки вимагав середньорічного приросту промислової продукції на 20-22 %. При цьому на будівництво підприємств групи «А» (виробництво засобів виробництва) план передбачав основну частину коштів. Будівництво ж підприємств групи «Б» (виробництво товарів народного споживання) фінансувалося за залишковим принципом.

Через кілька місяців після затвердження п’ятирічного плану на догоду Сталіну середньорічні темпи промислового приросту було встановлено на рівні 38 %. Таких темпів розвитку історія людства ще не знала. їх не могла досягнути жодна країна світу. Переможені опоненти Сталіна несміло висловлювали сумніви щодо таких надвисоких темпів. Однак він з офіційної трибуни заявив, що «люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів».

Форсована індустріалізація ще міцніше прив’язала українську економіку до союзного центру. В Україні прискореними темпами мали розвиватися лише вуглевидобувна та металургійна галузі, які мали забезпечувати паливом і металом промисловість СРСР. З коштів, які за першим п’ятирічним планом призначалися для розвитку промисловості Союзу, на Україну виділялося лише 18,3 %. Це було набагато менше від будь-якого показника питомої ваги української економіки в союзній. Для промислового розвитку РСФРР виділяли 68 %, що було набагато більше її питомої ваги. З того, що призначалося для України, майже 80 % спрямовували на розвиток Донецько-Криворізького району (з 6,5 млн населення) і лише 20 % — для решти України. У наступні п’ятирічки коштів Україні виділялося ще менше. Частка ж РСФРР зросла до 71 %.

У ході індустріалізації промисловий потенціал України в 1940 р. в 7 разів перевищив показник 1913 р. В Україні були збудовані такі гіганти економіки, як металургійні заводи «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Краматорський машинобудівний завод і Харківський тракторний (ХТЗ), Дніпровська гідроелектростанція, яка постачала електроенергію для збудованого гіганта кольорової металургії Дніпроалюмінію. Одночасно гігантами індустрії стали Луганський паротяговий завод і чотири металургійні: у Макіївці, Дніпродзержинську (нині Кам’янське), Дніпропетровську (нині Дніпро), Комунарську (нині Алчевськ).

Однак побудованими заводами лише фіксувалася роль України як постачальника Союзу паливом, металом, важким прокатом і важкою технікою. Така ситуація змусила вченого-економіста М. Волобуєва заявити, що соціалістична індустріалізація нічого не змінила в дореволюційних економічних пропорціях між Україною та Росією. Вона зберегла колоніальну структуру української економіки, а тому Україна залишилася колоніальною територією.

3. Соціалістичне змагання

«Сталінське підхльостування» потребувало «ударної праці», «трудового героїзму». Оскільки карткова система розподілу товарів та зрівняльна оплата праці не створювали стимулів до такої праці, то партія шукала засобів ідейного стимулювання. Так, сталінське керівництво прийшло до організації масового виробничого змагання. З 1929 р. після ухвалення постанови ЦК ВКП(б) «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів» воно перетворилося на постійний напрям роботи компартії та радянських профспілок. Вони організовували змагання за підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, зміцнення дисципліни праці, дострокове виконання виробничих планів. На заклики партії до участі в змаганні відгукнулися багато ентузіастів, які відмовляли собі в найнеобхіднішому, мирилися з побутовими незручностями та життєвими труднощами, щоб якомога швидше побудувати економічний фундамент соціалізму.

У серпні 1929 р. робітники Луганського паровозобудівного заводу, звертаючись до соціалістичної свідомості московських робітників, викликали їх на соціалістичне змагання за дострокове виконання п’ятирічного плану під гаслом «П’ятирічку — за чотири роки!». До змагання насамперед залучали молодіжні бригади, членів яких виховували на гаслах самовідданої боротьби за побудову соціалізму. Проте більшість робітників залишалася байдужою до цих закликів. Адже в кожній галузі промисловості існувала верхня межа, т. зв. «стеля» заробітку. Зрозуміло, що робітники не мали ніякого стимулу для підвищення виробничих показників.

Недостачу матеріальних стимулів компартія намагалася компенсувати позаекономічним примусом. За найменший опір чи незгоду з умовами праці робітників позбавляли дефіцитних товарів, видавали обід тільки тим, хто напередодні виходив на роботу, переводили на постачання за нижчою групою, узагалі знімали з постачання, звільняли з роботи.

Історичне джерело

С. Єфремов у своєму «Щоденнику» за 24 квітня 1929 р. записав: «Двері не зачиняються. Дзвінок за дзвінком. Це прохачі. Просять “корочку хлеба или огрызок”. Наслідок “заборних книжок” — системи, що тисяч із 200 в самому Києві залишила без права на хліб. Право на хліб! Щось нечуване, можливе тільки в такій зразково-фарисейській державі, що оповістила “війну палацам і мир халупам”, довела всіх до стану халупників, порівняла злиднями й наостанок дала війну всім проти всіх».

Робітників, які вели мову про належну винагороду за працю, називали «рвачами». Проти «прогульників» і «рвачів» застосовували й засоби морального тиску — «чорні каси» для отримання зарплати, на стінах цехів вивішували «дошки ганьби».

Соціалістичне змагання — організований комуністами рух на виробництві за підвищення продуктивності праці й інших виробничих показників, за основу якого було взято не тільки матеріальні стимули, а звернення до соціалістичної свідомості, готовності віддати додаткові зусилля на побудову соціалізму.

У квітні 1933 р. ВКП(б) розпочала одну з найбільших кампаній тиску на робітників — боротьбу із «саботажниками». За невиконання планових завдань робітників позбавляли продовольчих карток і житлової площі. Звільнених за «саботаж», усупереч закону, забороняли поновлювати на роботі. У робітничому середовищі зріло глухе незадоволення.

Тому в 1935 р. союзний уряд запровадив природне правило ринкової економіки — платня пропорційно до виробітку. На запровадження справедливої оплати праці робітники відповіли справжнім вибухом трудового ентузіазму, перевищуючи норми виробітку в десятки разів. За прізвищем першого рекордсмена донецького шахтаря Олексія Стаханова рух отримав назву «стахановський».

Стахановський рух підвищив продуктивність праці й знизив собівартість продукції. Це дозволило радянському уряду протягом другої половини 1936 р. запровадити для робітників збільшені норми виробітку. Однак перейти до належної оплати старанної праці робітників радянський уряд не міг. Заробітну плату, отриману за добування вугілля, виплавлення металу, виготовлення техніки, робітники бажали витрачати на продукти харчування, одяг, товари повсякденного вжитку. Але саме їх сталінська економіка виробляла обмаль. Дуже швидко зароблені, але не отоварені гроші призвели б до масового незадоволення працівників недолугим партійним керівництвом. Тому вже 1937 р. в оцінці праці знову були встановлені «стелі» і запроваджена, за влучним висловом робітників, «виводилівка». При цьому ніхто й не планував скасувати підвищені норми виробітку. Партійні пропагандисти керувалися гаслом «Учора рекорд — сьогодні норма». Стахановський рух різко пішов на спад. Використавши трудовий ентузіазм, сталінське керівництво знайшло ще одне джерело нагромадження коштів для соціалістичної індустріалізації — посилену експлуатацію робітників.

4. Створення військово-промислового комплексу

Головним, хоч і не афішованим завданням індустріалізації було створення військово-промислового комплексу (ВПК). За основу індустріалізації був узятий принцип максимально швидкого переведення виробництва на випуск воєнної продукції. Зокрема, кожний тракторний завод мав достатньо оснащені спеціалізовані цехи, щоб усі основні потужності негайно перевести на виробництво танків чи тягачів для потреб армії. Відповідні цехи мали й літако-, паровозо- і вагоно-, автомобілебудівні заводи.

У червні 1929 р. політбюро ЦК ВКП(б) затвердило п’ятирічний план наркомату військових і морських справ. Він фіксував і головний принцип роботи радянського ВПК: забезпечити технічне переважання ймовірного противника в усіх видах озброєнь, насамперед в артилерії, танках і літаках. На кінець п’ятирічки передбачалося довести чисельність повністю відмобілізованої армії до 3 млн солдатів, забезпеченої 3 тис. літаків, 3 тис. танків, 4,5 тис. гармат. Усі показники були перевиконані. До 1932 р. включно промисловість передала армії 5,5 тис. літаків, 7,3 тис. танків, 9,1 тис. гармат.

Протягом другої п’ятирічки (1933-1937) розпочалося форсоване будівництво підприємств ВПК, створення науково-дослідних установ, конструкторських бюро, які розробляли нові типи бойової техніки та зброї. На потреби ВПК йшло 43,4 % усіх капіталовкладень.

Як наслідок, виробництво бойових літаків зросло в 7,5 раза, артилерійського й стрілецького озброєння в 4 рази, танків — більше ніж у 4 рази.

Історичний факт

Якщо в 1929 р. в Червоній армії стояло на озброєнні 65 танків і 92 бронемашини, то в 1931 р. число танків досягло 1154, у 1933 р. — 4905, а в 1939 р. — 21 110. Протягом 1939-1941 рр. обсяг випуску військової продукції зріс ще на третину.

СРСР перетворився на повністю мілітаризовану державу, яка істотно випереджала всі інші за кількісними та багатьма якісними показниками.

5. Перехід до директивної економіки

Суть директивного господарювання Й. Сталін визначив на XV з’їзді ВКП(б). Він пояснив, що індустріалізація здійснюватиметься не за планами-прогнозами, не планами-здогадками, а за планами-директивами, обов’язковими для керівних органів, які визначатимуть напрями господарського розвитку всієї країни.

У роки непу господарники складали плани, які враховували економічні закономірності ринку, обміну, товарно-грошових відносин. Сталін же запровадив директивне планування, відірване від законів ринку, від економічної науки, ґрунтоване лише на бажанні, волі вождя. Це загрожувало господарськими катастрофами небачених масштабів і призвело до марного витрачання суспільних ресурсів, страждань та убогого існування народу.

Наслідком директивного господарювання стало формування затратної економіки. Вона працювала не на підвищення матеріального добробуту народу, а на задоволення внутрішніх потреб самої економіки, без урахування витрат на виробництво продукції. Так, в Україні з року в рік нарощувався видобуток вугілля та руди. За їхньою допомогою виплавляли все більше металу, який використовували на виробництво машин, що видобували вугілля та руду, тощо.

Утвердження принципів директивного господарювання дало змогу сталінському керівництву задіяти ще одне джерело індустріалізації — колоніальний визиск усіх поневолених народів, уключаючи й український.

Історичний факт

За центнер м’яса в Україні платили 2,4 крб, тоді як на світовому ринку (Лондонська біржа) ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував хліб, який вивозили з України за кордон.

За допомогою директивної економіки комуністичне керівництво зуміло зміцнити свою диктатуру над усіма суспільними верствами та народами СРСР, проте не змогло подолати закономірності розвитку економіки. «Сталінське підхльостування» індустріалізації призводило лише до безладдя, бракоробства, аварій на виробництві. Зрештою, замість розпропагованих 38 %, за підрахунками сучасних дослідників, справжні середньорічні темпи приросту промислової продукції не перевищували 10 %. Проте народу було оголошено, що завдання п’ятирічки було виконано за 4 роки та 3 місяці.

Директивна економіка (від латин. dingo — керую, спрямовую) — система господарювання, заснована на директивах, командах політичного керівництва, яке, нехтуючи законами економіки, прагне сферу господарювання підпорядкувати своїй волі, потребам внутрішньої та зовнішньої політики.

Запитання та завдання

1. Поясніть значення понять «гегемонія», «дискредитація», «податок на піднесення індустрії», «директива», «соцзмагання», «рвач», «чорна каса», «дошка ганьби».

2. Покажіть на малі райони й міста форсованої індустріалізації в Україні.

3. Розкрийте механізм експлуатації селянства за допомогою «ножиць цін». Який механізм прийшов йому на зміну?

4. Опишіть зміст тих стимулів, які комуністи застосовували для спонукання робітників щодо підвищення продуктивності праці.

8 лютого 2023 року.

Історія України

Релігійне життя в УСРР. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Василь Липківський. 

Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква оголошувалися ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав новий режим анафемі. З метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню релігійних груп. Така ситуація сприяла українізації православної церкви, незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.

У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому обрали власну ієрархію, затверджено канони та устрій УАПЦ. Закон про автокефалію (самостійність) прийняли в УНР ще 1 січня 1919 р., але тоді у зв’язку зі зміною влади його не було реалізовано. Всеукраїнська Церковна Рада обрала митрополитом священика В. Липківського.

Нова церква швидко зростала і на кінець 1920-х рр. була другою за кількістю парафій та віруючих після Української православної церкви. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння проводилось українською мовою, священики не носили ряси, бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалася на виборних засадах.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж, УАПЦ критично ставилася до радянської влади. Спочатку влада намагалася розкласти церкву із середини, підтримуючи розкольницькі церковні організації.  Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою українською церквою.

Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву радянська влада розгорнула широку пропаганду, яка зводилася до висміювання релігії та знущань із віруючих. «Релігія – опіум для народу!» – стало гаслом цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а сам храм перетворили на антирелігійний музей.

Наприкінці 1920-х рр. влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск. Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування.

Друга п’ятирічка була оголошена «п’ятирічкою знищення релігії». Ця кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 1930-х рр. порівняно з 1913 р. залишилося лише 9 % церков. Решту закрили або зруйнували.

-      Що сприяло українізації церкви?

-      Чому закон про автокефалію 1919 р. не був реалізований? 

-      Назвіть головні принципи УАПЦ.

-  Яку кампанію характеризує гасло «Релігія – опіум для народу!»?

-      Чому більшовики змінили своє ставлення щодо УАПЦ?

7 лютого 2023 року.

Історія України

Утворення Кримської АСРР у складі РФСРР. Національна політика радянської влади в УСРР. Молдавська АСРР. 

Молдавська АСРР. Утворення Кримської АСРР у складі РСФРР

На Лівобережжі Дністра в межах УСРР, де мешкала невелика частина молдавського населення, партійно-державне керівництво СРСР з ідеологічно-пропагандистських міркувань вирішило створити у складі УСРР Молдавську Автономну Республіку. Ініціатором такого кроку був Г. Котовський. 12 жовтня 1924 р. ІІІ сесія ВУЦВК ухвалила постанову про утворення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки, до якої були включені ряд районів з переважаючим українським населенням Подільської та Одеської губерній, розташованих на лівобережжі Дністра. У Молдавській АСРР тоді проживало 545500 осіб. Молдаван налічувалося 30,1%, українців — 48,5%, росіян — 8,5%, євреїв — 8,5%, представників інших національностей — 4,4%. У зазначених вище межах Молдавська АСРР перебувала в складі Української СРР до кінця червня 1940 р., коли Бессарабію включили до складу СРСР.

Після розгрому П. Врангеля, наприкінці 1920 — на початку 1921 р., у Криму впродовж кількох місяців не існувало ані дієздатних державних структур, ані впливових партійних організацій. У січні 1921 р. на спільному засіданні обкому РКП(б) і Кримського ревкому ухвалили рішення про створення на півострові автономії.

Постанову ВЦВК і РНК про заснування автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки В. Ленін та М. Калінін підписали 18 жовтня 1921 р. Кримська АСРР утворювалася як частина РСФРР. Це рішення було проголошене на установчому з’їзді у Сімферополі, який проходив 7-11 листопада 1921 р. Він затвердивконституцію автономії, яку перед тим схвалила V Кримська партконференція, обрав ЦВК рад (КримЦВК) та голову РНК. Конституція республіки містила положення про фінансову квоту для кримських татар в органах влади та про дві (російську та кримськотатарську) державні мови. 

Автономія створювалась як територіальна. А реверанси у бік корінного населення зумовлювалися насамперед прагненням керівної партії створити поле для такого компромісу з кримськотатарським національним рухом, який на практиці означав би його нейтралізацію. 

6 лютого 2023 року.

Історія України

Політика коренізації в УСРР: ставлення влади та населення. Олександр Шумський. Згортання та наслідки українізації. Микола Скрипник. 

Причини впровадження коренізації.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів 1920-х рр. в Україні стала політика коренізації, яку проголосив у 1923 р. XII з’їзд РКП(б). Її впровадження зумовлювали низка зовнішніх і внутрішніх причин. Основний зовнішній фактор — формування серед міжнародної спільноти привабливого іміджу СРСР як держави, що забезпечила гармонійний розвиток більшовицьких республік. Суттєвішими виявилися внутрішні чинники. Насамперед необхідно було зміцнити позиції ВКП(б) у суспільстві. Комуністична партія і надалі залишалася нечисленною, переважно російською та міською організацією, що невпевнено почувалася серед селянства і неросійських народів, котрі хитались у своїх настроях, не знаючи, яку владу підтримувати. Тому нагальною стала потреба досягнення компромісу із селянством — переважаючою соціальною верствою у національних республіках, і національною інтелігенцією, лібералізувавши національні відносини.

Не останню роль відігравало намагання більшовицької влади очолити і контролювати процес національного відродження та прагнення розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партії і до управління республікою представників неросійських народів. Тогочасна статистика свідчила не на користь більшовиків. Зокрема, в 1920 р. у КП(б)У українців було 19%, тим часом вони становили 80% населення УСРР. Лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею тільки 2%. Влада прагнула також зміцнити СРСР, розширивши права республік. Таку поступку розглядали як тимчасову компенсацію їм за втрачений державний суверенітет.

Рішення з’їзду передбачали посилення уваги до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності насамперед у партійний апарат та державні органи; впровадження навчання, організацію культурно-освітніх закладів, видання книг, газет, журналів мовами корінних національностей; вивчення в управлінських структурах мови і культурних традицій місцевого населення. В Україні ця політика називалася українізацією.

1. Коли XII з’їзд РКП(б) проголосив політику коренізації?

2. Назвіть причини впровадження політики коренізації.

3. Що передбачала українізація?

Ставлення влади і населення до українізації.

Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміну в партійному керівництві, яке складалося з присланих із Москви більшовицьких урядовців. Вони не виявляли великого розуміння необхідності українізації і ще менше були схильні її втілювати. До того ж багато з них стверджували свою зверхність над «місцевими». Так, один із найвищих чиновників КП(б)У росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховувати ворожість до української мови, обґрунтувавши тезу про «боротьбу двох культур» — передової російської, пов’язаної з робітниками і містом, і відсталої української селянської. За його логікою, в цьому протистоянні рано чи пізно переможе російська культура. Отже, завдання комуністів — підтримати такий «природний процес». Хоча ці ідеї мали багато прихильників у Москві, центр вважав їх передчасними. Тому Д. Лебедя і ще кількох чиновників неукраїнців відкликали з республіки. На їхні місця призначили лояльних і дисциплінованих представників московського центру, зокрема Лазаря Кагановича, котрий очолив ЦК КП(б)У і готовий був проводити лінію партії на українізацію. Водночас у керівництві різними партійними та державними структурами збільшилося представництво українців, які щиро зичили успіху українізації. До них належали такі діячі, як Олександр Шумський, Микола Скрипник, Григорій Гринько.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо серед партійців і урядовців. Відтак партійні та державні службовці у 1923 р. отримали вказівку пройти спеціально організовані курси з української мови. Тим, кому не вдалося їх успішно закінчити, загрожувало звільнення. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою у листуванні й публікаціях, а згодом українська мова була впроваджена у діловодство партійних структур. Українізація охопила усі сторони життя УСРР, її позитивно сприймало населення. Збереження в середовищі українців рідної мови пояснювалося тим, що українська мова краще, ніж будь-яка інша, давала змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і журналів, спілкуватись із чиновниками та виконувати професійні обов’язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю нечисленної групи інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворилася на основний засіб спілкування і самовираження українців.

У 1920-ті рр. на світосприйняття більшості українців продовжувала впливати церква. Намагаючись послабити Російську Православну Церкву, держава терпимо ставилася до інших релігій і цим скористалася українська інтелігенція, яка мріяла про створення національної церкви. У 1921 р. на Першому Всеукраїнському Соборі у Києві було ухвалено утворити Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Митрополитом обрано Василя Литовського. Прийнятим рішенням завершився тривалий процес формування української незалежної православної церкви, розпочатий ще за доби Української Центральної Ради. 

Результати українізації.

Політика українізації сприяла піднесенню української культури, розвитку національних мов і культури численних етнічних груп, які населяли Україну. У діловодстві, освіті, культурі національних районів можна було використовувати національну мову. До кінця 1920-х рр. помітним стало відродження єврейської культури мовою ідиш (в Україні на той час проживало 1,6 млн євреїв), а також культури кримських татар (але не забуваймо, що Крим тоді не належав до УСРР). Крім того, ця політика давала більшовицькому керівництву змогу контролювати процес національного відродження.

Українізація виявилася привабливою для націонал-комуністів, які прагнули поглиблювати національний рух під своїм контролем. Зросла чисельність українців у партійному і державному апараті — з 25% у 1923 р. до 52-54% у 1926-1927 рр. Серед рядових членів КП(б)У також переважали українці. Натомість у керівних структурах партії представництво корінного етносу не перевищувало чверті. Зі санкції московського центру КП(б)У очолювали не українці: німець Еммануїл Квірінг, єврей

Лазар Каганович, поляк Станіслав Косіор. Українізація розглядалася ними як вимушений крок і тимчасова поступка заради зміцнення комуністичної влади на місцях. Досягнувши цього, партійне керівництво із другої половини 1920-х рр. розпочало зводити нанівець досягнення українізації, і на початку 1930-х рр. її припинили. Коренізація виявилася результатом не лише зусиль більшовицької партії, а була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917-1921 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики «українізації», то велика армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях.

1. Визначте результати українізації в містах.

2. Як політика українізації впливала на життя етнічних меншин?

3. Що мало на меті московське керівництво, впроваджуючи коренізацію?

3 лютого 2023 року.

Історія України

Суспільно-політичне життя. Ліквідація багатопартійності. 

Ліквідація багатопартійності. Утвердження монопольного становища КП(б)У. 

Лібералізація економічного життя не супроводжувалася перебудовою суспільно-політичних відносин. Політичні порядки за доби непу, яку історики окреслюють зазвичай 1921-1928 рр., у республіці мало змінилися. Диктатура пролетаріату, що проголосили більшовики, була фактично диктатурою партійно-державної верхівки більшовицької партії, яка реалізовувалася через відповідну систему. Вона включала державні і громадські організації. До державних відносилися ради, комітети незаможних селян, котрі діяли ще на селі. Як державна структура функціонувала і КП(б)У.

Під партійно-державним тиском почали розпадатись і прийняли рішення про саморозпуск більшість політичних партій. Проти їхніх членів були задіяні каральні органи, які піддавали їх не тільки гласному й негласному нагляду, а й реальним арештам, застосуванню фізичних і моральних катувань. Більшовики неодноразово заявляли, що не дадуть легально існувати тим, хто претендує на суперництво із ними. Так, ще у 1920 р. згорнула свою діяльність Українська комуністична партія (боротьбистів). Основна частина її членів тоді поповнила ряди КП(б)У.

В 1925 р. оголосила про саморозпуск Українська комуністична партія (УКП), яка прагнула поєднати соціалістичні ідеї з українським національним рухом. Припинення діяльності інших партій сприяли тому, що ВКП(б) і КП(б)У як одна з її найбільших обласних організацій зміцнили і закріпили свої владні позиції.

В умовах однопартійної системи практично зникли можливості для альтернативності і змагання у формуванні засад раціональної політики. З утвердженням після смерті В. Леніна (1924 р.) на посаді Генерального секретаря ВКП(б) Й. Сталіна посилилася партійна номенклатура, розширилися привілеї, які надавались їй за рішенням партії.

1. Чи змінилися політичні порядки за часів непу? Чому?

2. Як відбувся процес формування однопартійності в У СРР?

3. Що змінилось у партійному керівництві після смерті В. Леніна?

Мовою джерела. Голова Петроградської ради робочих і селянських депутатів Г. Зінов’єв у звіті XI з’їзду РКП(б) в 1922 р.:

«Ми маємо монополію легальності, ми відмовили у політичній свободі нашим противникам. Ми не даємо можливості легально існувати тим, хто претендує на суперництво з нами».

1. Який зміст вклав у слова «монополія легальності» автор документа?

 Діяльність громадських організацій.

У 1920-і рр. ради, як задекларовані більшовиками органи влади, не відігравали суттєвої ролі у житті суспільства. Про це свідчить і низька участь населення в їхньому обранні. Наприклад, у виборчій кампанії 1924 р. проголосувало у середньому по республіці 55% виборців. Основні функції влади фактично зосередили партійні структури.

Суспільну активність проявляли добровільні громадські організації, чисельність яких у 1920-х рр. залишалася порівняно значною. За характером своєї діяльності вони були різні: професійні, наукові, інженерно-технічні, молодіжні, жіночі, спортивні, Червоного Хреста, друзів дітей, колишніх політкаторжан тощо. В 1928 р. у республіці діяло близько 60 добровільних організацій.

Однак поступово їхня чисельність зменшувалась, а на початку 1930-х рр. більшість із них припинила своє існування. Залишилися, за деяким винятком, лише ті, які контролювалися владою: профспілкові, комсомольські, кооперативні організації. Одночасно з утвердженням командно-адміністративної системи зменшувалася реальна їхня роль у державному управлінні та громадському житті.

Прикметною рисою суспільно-політичної дійсності того часу стало посилення державно-адміністративного апарату, котрий розширював не лише свої повноваження, а й матеріальні та моральні привілеї. У 1920-ті рр. були прийняті спеціальні постанови центральних органів партії про поліпшення добробуту відповідальних партійних, радянських і господарських працівників, підвищення їхніх ставок. До того ж ці категорії та прирівняні до них особи, члени їхніх сімей одержували спеціальні пайки, безплатне житло, персональний транспорт тощо.

 1. Які процеси відбувались у радах?

2. Проаналізуйте суспільно-громадське життя в 1920-1930-х рр.

2 лютого 2023 року.

Історія України

Масовий голод 1921–1923 рр. Впровадження непу в УСРР. 

Масовий голод 1921-1923 рр.

У 1921 р. південні губернії УСРР, Поволжя та Північний Кавказ РСФРР, що були основними хлібовиробничими регіонами, охопила жорстка посуха, більшість урожаю загинула. Почався голод. В Україні така ситуація склалася на території Одещини, Миколаївщини, Запоріжжя, Катеринославщини, Донеччини та півдня Харківщини. При цьому на більшості території Правобережжя й на півночі Лівобережжя врожай був непоганий. Перерозподіл зібраного збіжжя міг виправити становище в південних губерніях і запобігти там голоду. Однак московське керівництво вимагало від українського за будь-яку ціну забезпечити безперебійне постачання хлібом Москви, Петрограда та інших промислових центрів Росії.

Тим часом становище в південних губерніях УСРР стрімко погіршувалося. У грудні 1921 р. тут розпочалося масове вимирання від голоду. Проте, за наполяганням московського керівництва, інформація про це приховувалася, а також ігнорувалися звернення неурядових закордонних організацій до уряду УСРР про налагодження допомоги (Міжнародний менонітський комітет, Місія Нансена). Більшовицьке керівництво боялося, що інформація про існування в Україні селянського повстанського руху і вивезення хліба з голодуючих регіонів республіки отримає світовий розголос. Лише в середині січня 1922 р., коли голодувало близько 4 млн осіб, табу на мовчанку зняли. Голова Раднаркому УСРР Х. Раковський негайно звернувся до Американської організації допомоги (АРА) — неурядової організації, створеної в США для допомоги європейським країнам, що постраждали в Першій світовій війні. У Росії ця організація вже діяла від серпня 1921 р. Допомогу від різних організацій Україна отримувала від березня 1922 до червня 1923 р. За весь час діяльності в Україні АРА надала голодуючим 180,9 млн пайків, місія Нансена — 12,2 млн, Міжробдоп (Міжнародний комітет допомоги голодуючим радянської Росії, створеного за участю Комінтерну) — 383 тис. Внесок інших доброчинних організацій був значно меншим. Іноземна допомога Україні становила лише 8% від тієї, що надходила в радянські республіки.

Восени 1922 р. московське керівництво, маючи гостру потребу у фінансових ресурсах для реалізації своїх планів, ігноруючи запити населення країни, здійснило першу спробу (за радянських часів) торгівлі хлібом на світовому ринку. З УСРР у цей час вивезли 13,5 млн пудів* зерна. Експорт хліба та його постачання для потреб російських міст спричинилися до того, що голод на Півдні України протримався до середини 1923 р.

* Пуд — 16,38 кг.

Також, скориставшись голодом, більшовики здійснили масове пограбування храмів під приводом використати культові речі для закупівлі продовольства за кордоном.Натомість жодної копійки з награбованого на допомогу голодуючим не було витрачено.

Голод 1921-1923 рр. мав значний вплив на антибільшовицький селянський повстанський рух в Україні. Саме від другої половини 1921 р. кількість селянських виступів стрімко зменшилася. Сучасні дослідники вважають, що в цей час уперше застосували терор голодом як засіб придушення опозиційних сил. Кількість померлих від масового голоду 1921-1923 рр. в Україні дорівнює 1,5-2 млн осіб.

Упровадження непу в Україні

Здійснювана владою політика «воєнного комунізму» мала катастрофічні наслідки. Усвідомлення цього спричинило перегляд більшовицьким керівництвом свого курсу.

У березні 1921 р., за наполяганням В. Леніна, на Х з’їзді РКП(б) ухвалили спеціальну резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Відповідно до неї, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет ухвалив закон про заміну продрозкладки продподатком, а Раднарком УСРР визначив його розміри. На 1921 р. він у республіці становив 117 млн пудів замість установлених до цього розкладкою 160 млн пудів. Надлишки продовольства селяни, вперше за радянської влади, могли безперешкодно продавати.

У червні 1921 р. стосовно нового курсу вперше було використано назву — «нова економічна політика» (скорочено — неп). 

Запровадження непу в Україні у 1921 р. фактично не відбулося. Голод і вилучення хлібних запасів для відправки голодуючим у Росію відтермінувало установлення продподатку. Хоча неп в УСРР був впроваджений пізніше, він сприяв швидкому господарському відновленню України. Найбільш швидко відроджувалося сільське господарство. Навесні 1925 р. посівні площі в Україні становили 95% рівня 1913 р., а валовий збір зерна досяг показників останніх передвоєнних років.

Щоб збільшити товарність, влада сприяла розвитку різноманітних форм споживчої і виробничої кооперації. Станом на 1925 р. різноманітними формами виробничої кооперації було охоплено 30 % селянських господарств.

Разом із цим, на селі продовжували діяти колективні господарства або колгоспи у формах комун, артілей та товариств спільного обробітку землі. Усі вони передбачали об’єднання засобів виробництва та власності їхніх членів. На 1925 р. у колгоспи об’єднали 1,2 % господарств, причому переважно бідняцьких.

У жовтні 1925 р. відбувся пленум ЦК РКП(б), на якому започаткували курс на колективізацію. Від 1926 р. в Україні розпочалися перші практичні заходи з її здійснення. У цей період вона була добровільною, до колгоспів залучали селян різноманітними пільгами. Як наслідок, кількість колективних господарств в УСРР зросла більш ніж удвічі. На 1928 р. було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування. Проте переважна більшість селянства не поспішали вступати до колгоспів.

У промисловості перехід до непу передбачав залишити в державному управлінні лише великі підприємства, а середні й дрібні передати в оренду. Так, в УСРР в оренду приватним підприємцям (зокрема колишнім власникам) та організаціям (кооперативам, артілям тощо) було здано 5,2 тис. підприємств. Раніше націоналізовані підприємства підпорядковувалися галузевим главкам (головним комітетам) Української ради народного господарства (УРНГ) й не мали жодної самостійності в господарській діяльності. Запровадження непу спричинило ліквідацію главків й об’єднання державних підприємств у так звані трести за галузевим чи територіально-галузевим принципом. Вони організовували свою діяльність на основі самоокупності й отримання прибутку. На початок 1922 р. Українській раді народного господарства підпорядковувались уже 24 трести, які об’єднували близько 450 підприємств усіх галузей.

Успіхи розвитку відбудови дали змогу реалізувати план ГОЕЛРО (електрифікація країни), що його прийняли у 1920 р. Ним передбачалося будівництво Дніпрогесу, найбільшої гідроелектростанції в Європі. А загалом в Україні спорудили 50 електростанцій.

Запровадження непу вивело з підпілля підприємницьку діяльність. З’явилася так звана нова буржуазія (непмани) — орендарі, маклери, комісіонери, торговці-гуртовики, промисловці тощо. Влада не приховувала свого негативного ставлення до непманів, але певний час терпіла їх. Проте, коли стало зрозумілим, що відбудова успішно завершується, ставлення влади до них почало змінюватися на гірше. У 1923-1924 рр. уряд зіштовхнувся з проблемою закупівлі зерна. Селяни відмовлялися продавати його державі через існуючі «ножиці цін» — заниження цін на сільськогосподарську продукцію, кількість якої зростала, та високими цінами на промислову продукцію, якої не вистачало. Висока вартість промислової продукції була зумовлена неефективністю роботи державних підприємств. Влада намагалася вийти з цієї ситуації адміністративним способом, регулюючи ціни як на промислову продукцію, так і на сільськогосподарську. На першу знижували, на другу — підвищували. Але такі заходи позначалися на приватному виробництві. Випускати нерентабельну продукцію могли собі дозволити лише державні підприємства, що перекладали збитки на бюджет. Приватні підприємства почали зазнавати труднощів і згортати свою діяльність. Це свідчило про те, що більшовицьке керівництво не бажало опановувати мистецтво ринкового регулювання.

У 1926 р. влада запровадила грабіжницький одноразовий податок на непманів. Після цього приватне підприємництво стало майже неможливим. Подальший наступ на непманів призвів до того, що в 1927-1928 рр. приватний капітал фактично зник у всіх легальних формах підприємницької діяльності. 

У 1921 р. Поволжя, Північний Кавказ та південні губернії УСРР, що були основними регіонами вирощування хліба, охопила жорстка посуха, більшість урожаю загинула. Почався голод. В Україні така ситуація склалася в Одеській, Миколаївській, Запорізькій, Катеринославській, Донецькій та на півдні Харківської області. Перерозподіл зібраного врожаю міг виправити становище. Однак Москва вимагала від українського керівництва за будь-яку ціну забезпечити безперебійне постачання хліба промислових центрів Росії, Москви та Петрограда.

Кількість померлих від голоду 

192—1923 рр. в Україні дорівнює 1,5—2 млн осіб, а загальні демографічні втрати — 5

 млн осіб. 

Запровадження непу в Україні.

У березні 1921р. X з’їзд РКП(б) прийняв спеціальну резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Відповідно до неї було ухвалено закон про заміну продрозкладки податком.

У червні 1921р. стосовно нового курсу більшовиків уперше було використано назву «нова економічна політика» (неп).

У 1922—1924рр. відбулася грошова реформа: в обіг надійшли забезпечені золотом радянські гроші — червінці.

 Наслідки непу:

1. Швидке відновлення сільського господарства, промисловості, транспорту;

2. Відновлення і розвиток торгівлі;

3. Зростання кількості міського населення;

4. Підвищення продуктивності праці;

5. Підвищення рівня життя населення;

6. Прискорення соціальної диференціації в місті; поява «нової буржуазії»;

7. Прискорення розшарування селянства;

8. Наростання економічної нестабільності, періодичні економічні кризи;

9. Зростання безробіття.

1 лютого 2023 року.

Історія України

Антибільшовицький повстанський рух. 

(Холодноярська республіка та інші.) 

 Вся Україна піднялась на боротьбу проти режиму Більшовиків. Якщо в 1919 і 1920 році йшла боротьба проти білогвардійців, проти Директорії, проти більшовиків , то вже в 1921 році народ вів боротьбу проти більшовицької влади. У повстанському русі приймали участь всі селянські верстви, але більшовики твердили, що проти радянської влади виступає заможне селянство –куркулі і називали цей рух «куркульським бандитизмом». Щоб зломити цей рух, був використаний новий вид терору - голод.

  Більшовики  прагнули зберегти владу, вдаючись до деспотичних методів управління, терору проти усіх незадоволених. Створені ними каральні органи отримали широкі повноваження у боротьбі з ворогами більшовиків і здійснювали масові репресії проти усіх незгодних з їхньою політикою.Тож не дивно, що такі дії спричинили збільшення масового невдоволення, котре переросло в антибільшовицький повстанський рух.

  Його основну частину, як і в попередні роки, становили селяни. За статистикою більшовиків, у 1920 р. в Україні налічувалося 200-250 селянських повстанських загонів, тобто 2-3 загони на повіт. Більшовики називали їх бандами. Повстанський рух набув загрозливого для влади розмаху.

1921 році продовжує боротьбу і « батько» селянського руху Нестор Махно 

 Мовою джерела. Нестор Махно:

«... коли революція ця, розгорівшись полум’ям, охопить собою всю Україну та звільнить її від усіх насильників і володарів, — тоді ми, її вірні бійці, розчинимося в міліонних лавах повстанського народу і перейдемо рука об руку з ними до вільного будівництва анархії».

1. Опираючись на документ, визначте ідейну основу махновського руху.

Мовою джерела. Проект Декларації Революційної Повстанської армії України (махновців):

«Комунізм, до якого ми прагнули, передбачає свободу особи, рівність самоуправління, ініціативу, творчість, достаток... Фундамент суспільства, який заклали комуністи-більшовики, знищивши всі партії, всіх своїх конкурентів, — нічого спільного з комунізмом не має. Це замкнена напіввійськова секта «солдатів Маркса» зі сліпою дисципліною і претензіями на безпомилковість та безапеляційність, що поставила перед собою мету створення тоталітарної держави без свобод і прав громадян, яка проповідує своєрідний ідеологічний расизм... Вони позбавляють усіх трудівників ілюзій на краще життя, вони створюють поліційне суспільство, найбільш жебрацьке, найнесправедливіше, де будуть вилучені радість праці, творчості, самодіяльності...

Для організованого налагодження нового господарського і громадського життя вільні селяни й робітники... створюють всюди на місцях свої громадсько-економічні організації, сільські комітети або ради».

1. Що було спільного, а що відмінного в поглядах «махновців» та більшовиків на поняття «комунізм»?

Найактивніше діяла Революційна повстанська армія України (махновці), до якої у вересні 1920 р. входило понад 20 тис. бійців. Н. Махно мав значний авторитет серед селян. Про це заявляли і більшовицькі лідери: «Той факт, що Махно ще існує, той факт, що він, попри всі наші зусилля, й досі не знищений, а розпочинає рейд, який охоплює чотири губернії (Катеринославську, Донецьку, Харківську, Полтавську), пояснюється не стільки геніальністю Махна, скільки підтримкою села»

 Під час наступу військ П. Врангеля у вересні — жовтні 1920 р. Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту (командувач М. Фрунзе). Під час Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували р. Сиваш. Проте відразу після прориву до Криму і розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало раптове оточення та тотальне винищення махновських частин, що разом з ними увійшли на територію Криму. Під час цього загинула найбільш боєздатна частина повстанської армії, лише декілька сотень повстанців зуміли прорватись із Криму і доповісти решті махновців про зраду більшовиків.

З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р. Махно розподілив решту повстанців на декілька самостійно діючих формувань, на чолі одного з яких вів виснажливі і запеклі (майже щоденні) бойові дії проти більшовицьких сил, здійснивши ряд походів та рейдів по Азовському узбережжі, на Дон і у Поволжя. 27 червня 1921 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У Михайлу Фрунзе було рекомендовано звернути увагу на необхідність терміново вигнати Махна з Полтавщини в одну з голодуючих губерній, якщо ліквідувати його швидко виявляється неможливим 

28 серпня 1921 р. Махно, отримавши важке поранення у обличчя, з 77 бійцями, що вціліли в його бойовому загоні, перейшов кордон з Румунією.

Формою боротьби проти більшовиків стало створення на місцях своєрідних республік. Прикладом є Медвинська республіка 

У серпні 1920 року Медвин вписав   героїчно-трагічну сторінку в історію багатовікової боротьби українського народу за свою свободу та незалежність. Тут місцеві патріоти створюють Медвинську республіку, покликану захистити рідну землю від грабунків та насильства, яке несла сюди з Москви більшовицька навала. Медвинці стали в один ряд із сотнями тисяч українців, які підняли прапор відчайдушної боротьби проти встановлення в Україні людиноненависницького комуністичного режиму. До них приєднувалися повстанці із сусідніх сіл.

Для придушення повстання погано озброєних, але відчайдушних захисників своєї землі більшовики кинули на Медвин кадрову дивізію. Щодня кількасот червоноармійців з кулеметами штурмували село. Повстанці героїчно захищалися, але протидіяти регулярним військам ворога не могли. 10-13 жовтня 1920 року операція з оточення Медвинської республіки завершилася. Більшовики дуже жорстоко розправилися з тими, хто чинив їм опір. Село підпалили, згоріли 600 хат. Три дні московські посіпаки грабували село. Всіх підозрюваних щодо участі в боях за незалежність України забрали до Сміли. Звідти вони вже не повернулися.

13 жовтня каральний загін більшовиків здійснив один із найжорстокіших злочинів проти медвинців. Були відібрані близько 80 жителів села віком від 18 до 30 років у якості заручників. І цього ж дня більшовицькі карателі вивели їх до урочища Ковтунів і всіх порубали. Сталося це напередодні Покрови.

Загалом же російсько-більшовицькі окупанти знищили у Медвині близько 6 тисяч людей.

 Майже  чотири роки тривала боротьба жителів Холодного Яру проти більшовиків 

Мовою джерела. Звернення «Брати селяни і козаки» «Інформаційного  Бюро Штабу Загону Холодного Яру» (4 червня 1919 р.):

«Брати селяни і козаки! Настав час всім кращим синам України... взятися за зброю. Не на грабунки, не на вбивства лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби... з насильством, неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашими трудом... Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру, хай буде дійсно козаком. Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю. Знайте, брати, що Холодний Яр дійсно буде нашим оплотом, і він одіб’ється од усіх ворогів...» 

1. Визначте, до чого закликали холодноярівці. Яку форму протесту вони обрали?

На початку 1918 року ігуменя тамтешнього Мотронівського монастиря звернулася до місцевих пасіонаріїв, прохаючи захистити обитель від можливих грабіжників. Василь Чучупак, 23‑річний прапорщик російської армії, який щойно повернувся з фронту, зібрав загін з 22 бійців. А вже до кінця року з допомогою брата Петра, який працював вчителем у тутешніх селах, під знамена самооборонців стали кілька тисяч селян.

Холодноярці охороняли звичне для українців життя в більш ніж 300 селах і містечках. Вдячне населення регіону всіляко підтримувало їх продовольством і одягом. Зброю легко добували у солдатів, які їхали з фронту. У Мельниках створили розгалужену мережу розвідників. До ворожих лав навіть упроваджувалися свої агенти. Наприклад, сотник Андрій Чорнота кілька місяців працював в охороні залізничної станції в Кам'янці. Навесні 1919-го йому вдалося роззброїти гарнізон російських матросів-більшовиків, які везли з Одеси сіль до Москви.

В листопаді більш ніж мільйонні орди червоних вдруге зайняли Київ і околиці. Історик Людмила Гриневич стверджує, що 75% армії більшовиків становили вихідці з внутрішніх губерній Росії. Але в Холодному Яру - а це 7 тис. га лісу - всі загони окупантів просто розчинялися. Ополченці спорудили там мережу підземних баз - за їх зразком у 1940‑х Українська повстанська армія будуватиме схрони. З допомогою розвідників, найчастіше підлітків, ополченці були готові зустріти противника в кожному підконтрольному їм селі. Перший серйозний удар керівництву Холодного Яру більшовики завдали з допомогою перевербованого осавула Терещенка. Він повідомив червоним про військову раду самооборони на хуторі Крісельці 18 березня 1920 року. Комуністи оточили лідерів ополчення, але живими змогли взяти лише кількох. Василь Чучупак, усвідомлюючи безвихідність становища, пустив собі кулю в скроню.

Опір холодноярців тривав до вересня 1922 року, коли під час чергової спецоперації більшовики змогли заарештувати понад 30 осіб із старшини самооборонців в містечку Звенигородка. Полонених помістили в Лук'янівській в'язниці в Києві. Суд засудив їх до розстрілу - планувалася показова страта "ворогів революції". Однак 23 лютого холодноярці вирвалися з камери і, заволодівши зброєю охорони, спробували звільнитися. Коли стало зрозуміло, що сили для цього недостатньо, вони застрелили один одного.

1921-1923 роки  в історії України ознаменувалися страшною трагедією- голодом 

30 січня 2023 року.

Історія України

Формальний та реальний статус УСРР у “договірній федерації” радянських республік. Християн Раковський. Утворення СРСР: наслідки для України. Адміністративно-територіальний поділ УСРР. 

Перегляньте відео:

Україна була приєднана до радянської Росії в перебігу громадянської війни за допомогою збройної сили. Вона була визнана незалежною, хоч її кордони позначалися тільки на карті.

Політбюро ЦК РКП(б) змусило ЦК КП(б)У прийняти резолюцію під назвою «Державні відносини Радянської України і Радянської Росії». У резолюції підтверджувалося підпорядкування основних установ УСРР російському центру.

28 грудня 1920  р. голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали в Москві з X. Раковським договір про воєнний і господарський союз. Обидва уряди проголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ради народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу. Подібні договори були укладені і з іншими формально незалежними радянськими республіками. Так виникла договірна федерація.

10—14 грудня 1922 р. — VII Всеукраїнський з’їзд рад, який схвалив декларацію про об’єднання радянських республік.

 30  грудня 1922р.  — І з’їзд Рад СРСР за участю представників РСФРР, УСРР, БСРР, Закавказької Федерації. 

Утворення СРСР завершило оформлення СРСР ухвалення 31січня 1924 р. союзної Конституції.

26 січня 2023 року.

Всесвітня історія

Контрольна робота

Виконайте тест за посиланням: 

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=6630701

до 2.02.2023 р

24січня 2023 року.

Всесвітня історія

Ідеологічне осмислення нових реалій суспільного життя: комунізм, соціал-реформізм, неолібералізм, інтегральний націоналізм, фашизм і нацизм. 

23 січня 2023 року.

Всесвітня історія

Громадянська війна в Іспанії. 

Громадянська війна 1936–1939 рр.

Заколот почався 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного дня він поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотників перейшло 80% складу іспанської армії (з 20 тис. офіцерів на боці республіки залишилось лише 500), але авіа­ція і флот залишилися вір­ними респу­бліці. У країні почалася громадянська війна. У заколотників відразу виникли проблеми: Х-А.Прімо де Ріверу було заарештовано і страчено, Санхурно загинув в авіаційній катастрофі, Франко з марокканськими військами був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові загрожувала поразка, але на допомогу франкістам прийшли Італія та Німеччина, які на літаках перекинули марокканську армію в Іспанію та надали заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських і німецьких військ узяли участь у війні на боці франкістів. Франко, який у вересні 1936 р. очолив заколотників, проголосив мету заколоту: створити «тоталітарну державу, соціальний мир і загальне процвітання». 

Початок заколоту відразу поставив перед республіканським урядом завдання організувати опір франкістам. Складність полягала в тому, що іспанська промисловість не виробляла багатьох видів військової техніки і спорядження. Не вистачало підготовлених військових кадрів. На звернення до урядів Англії, Франції та США з проханням продати зброю респуб­ліканці отримали відмову. Уряди цих держав посилалися на міжнародне право, яке забороняло втручання у внутрішні справи інших держав. Уряди західних країн враховували і свій досвід у Росії, де їхні збройна інтервенція та підтримка антибільшовицьких сил мали зворотний результат. 

Між 27 країнами було підписано угоду про невтручання в іспанські справи. Але Італія та Німеччина не збиралися цього виконувати і активно постачали зброю франкістам. У жовтні 1936 р. СРСР заявив, що не буде дотримуватись угоди, на­дішле військових радників республіканцям, постачатиме їм зброю. На захист республіки до Іспанії приїхало за різними оцінками від 35 до 42 тис. осіб, які прагнули боротися проти фашизму. З них було утворено інтернаціональні бригади. 

Таблиця: Постачання військової техніки до Іспанії (1936-1939 рр.)

                                        СРСР       Німеччина        Італія

Літаки                              648             593                  656

Танки/бронемашини      347/120      250                  950

Гармати                           1186           700                  1930

Кулемети                       20486          31000               3436

Рушниці                         497813       157306            240747

Міномети                         340             6174               1426

Патрони (млн.шт.)        826                250                 324

Снаряди (млн.шт)         3,4                 1,1                  7,7

У вересні 1936 р. було сформовано новий республіканський уряд на чолі з Ларго Кабальєро, який провів низку реформ. На контрольованій ним території було ліквідоване поміщицьке землеволодіння, землю передано селянам, націоналізовано велику промисловість. Інші підприємства були передані в управління профспілкам. Каталонці та баски отримали автономію. Але політичний режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом; головною причиною стало зростання впливу комуністів, які спиралися на підтримку СРСР.  Іспанські комуністи, які копіювали дії комуністів у СРСР, почали боротьбу проти троцькістів, котрі мали значний вплив у Каталонії, та анархістів. У країні встановився терор каральних органів. В Іспанії навіть було зроблено спробу провести за радянським прикладом показовий судовий процес над троцькістами, які начебто підтримували зв’язки з фашистами. Отже, іспанська демократія припинила існування раніше, ніж загинула Іспанська республіка. 

У 1936-1937 рр. основні бойові дії точилися навколо Мадрида, але всі наступи франкістів було відбито. Не допомогла їм і "п’ята колона" (таємні прихильники заколотників) в самій столиці. Після невдалої спроби франкістів захопити Мадрид Німеччина та Італія відкрито почали інтервенцію, ввівши в країну свої війська (німецький легіон «Кондор», італійський Експедиційний корпус, португальські війська тощо, загалом близько 200 тис.). Спроба італійського корпусу завдати удару з північного заходу по військах республіканців, які обороняли Мадрид, виявилася невдалою. Під містечком Гвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено. 

Після цієї поразки франкісти зосередили основні зусилля в Каталонії, намагаючись скористатися конфліктом між троць­кістами і комуністами. 3-6 травня 1937 р. троцькісти‚ підтримані Ларго Кабальєро, здійснили в Барселоні збройний виступ, протестуючи проти політики комуністів. У квітні 1938 р. армія франкістів відрізала Каталонію від решти території республіки. Спроба армії республіканців розірвати блокаду наступом у липні 1938 р. успіху не мала. На початку 1939 р. Каталонію було захоплено. Територія, контрольована республіканцями, виявилась ізольованою від Франції. 

27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко. Опинившись у міжнародній ізоляції (СРСР майже припинив постачання зброї, 1938 р. з Іспанії було виведено інтернаціональні бригади), 6 березня 1939 р. командувач оборони Мадрида полковник Касадо здійснив переворот, повалив республіканський уряд і вступив у переговори з Франко. Спробу комуністів підняти повстання було придушено. На територію, контрольовану республіканцями, вступили франкістські вій­ська. В Іспанії було встановлено диктатуру генерала Франко (березень 1939 р. — листопад 1975 р.). Франкісти вдалися до репресій проти своїх противників. З 1939 р. до 1944 р. надзвичайні трибунали винесли смертні вироки 200 тис. осіб, 270 тис. були ув`язнені, 300 тис. змушені були залишити батьківщину. 

Війна дорого обійшлась іспанцям: загинули 1 млн осіб, 500 тис. залишили країну. Вона лежала в руїнах. Народний фронт в Іспанії був формою боротьби проти фашизму, але не став його альтернативою.

Документи, матеріали

Вимоги мітингу, організованого Народним фронтом 29 лютого 1936 р.

1. Відновлення на роботі всіх робітників і службовців, звіль­нених за участь у страйках або політичних рухах починаючи з 1934 р., і відшкодування завданих їм збитків.

2. Поширення амністії на тих політичних в’язнів,   яких було засуджено як кримінальних злочинців.

3. Притягнення до відповідальності винних у самоуправ­стві під час придушення повстання 1934 р.; покарання всіх представників військових і цивільних властей, винних у жорстокій поведінці з політичними в’язнями.

4. Звільнення з армії офіцерів — ворогів республіканського режиму.

5. Розроблення програми громадських робіт із метою боротьби проти безробіття.

6. Розпуск і роззброєння фашистських банд,   які є небезпечними для демократичного розвитку країни.

Запитання до документа

1. Вирізніть соціально-економічні та політичні вимоги учасників мітингу.

2. Які вимоги мітингу збігалися з положеннями програми Народного фронту у Франції?

Головний військовий радник Генерального військового комісаріату республіканської армії І.М.Нестеренко про стратегію Ф.Франко

"В еволюції стратегії Франко можна вирізнити три етапи. Перший — коли операції планувались як колоніальні каральні експедиції. Другий — коли після провалу цих операцій почалася позиційна війна на підступах до Мадрида. І, нарешті, третій, коли перейшли до маневреної війни, що завершилася весною 1938 р. проривом у напрямі Вінареса. У Каталонській битві 1938-1939 рр. франкісти здобули перемогу, маючи значну кількість військової техніки …"

Запитання до документа

1. Вкажіть хронологічні рамки кожного періоду, визначеного військовим радником.

2. Чим можна пояснити таку еволюцію стратегії Франко у громадянській війні?

19 січня 2023 року.

Всесвітня історія

Виклики міжвоєнного часу. Європа поміж економічною стабільністю та світовою кризою. Запровадження державного регулювання соціально-економічних процесів. 

Виклики міжвоєнного часу. Європа перед вибором між демократією

та тоталітаризмом. Громадянська війна в Іспанії

План

1. Європа міжвоєнного часу: нові виклики.

2. Поняття «політичний режим» і його типи.

2.1. Демократичний режим.

2.2. Авторитарний режим.

2.3. Тоталітарний режим.

3. Основні риси тоталітаризму.

4. Різновиди тоталітаризму: фашизм, комуністичний тоталітаризм, нацизм.

5. Неолібералізм, соціал-реформізм, інтегральний націоналізм.

1. ЄВРОПА МІЖВОЄННОГО ЧАСУ: НОВІ ВИКЛИКИ

Період 1918—1923 рр. характеризується значним революційним піднесенням,

зумовленим революцією в Росії та завершенням Першої світової війни. Демократичні

революції відбулися в Німеччині, Угорщині, масові виступи сколихнули Францію,

Велику Британію, Італію, а також США.

На європейські справи впливало «пробудження Азії» — піднесення національно-

визвольного руху, повстання та революції в Китаї, Туреччині, Афганістані, Ірані та

інших країнах.

Період 1924—1929 рр. пов’язаний із новим економічним піднесенням у розвитку

найбільших країн. У більшості розвинених країн поліпшився рівень життя населення,

стабілізувалася політична ситуація.

Значно посилилася роль держави в усіх сферах суспільного життя. В одних

державах цей процес відбувався ліберально-реформаторським шляхом (Велика

Британія, Франція та ін.), в інших — шляхом встановлення тоталітарних диктатур

(Італія, Німеччина та ін.).

У 1929-1933 рр. більшість розвинених країн опинилися в лещатах небувалої раніше

світової економічної кризи. Світова криза збіглася з бурхливим розвитком СРСР, який

здійснював сплановану модернізацію за умов ствердження радянської моделі

тоталітаризму.

Саме в період 1918-1939 рр. в «Старому світі» були представлені ідеології, які

ставали теоретичною основою різних політичних режимів, від демократичних до

тоталітарних: соціал-реформізм, неолібералізм, інтегральний націоналізм, комунізм,

фашизм.

2. ПОНЯТТЯ «ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ » І ЙОГО ТИПИ

2.1. ДЕМОКРАТИЧНИЙ РЕЖИМ

Демократія в перекладі з грецької означає «влада народу». Як політичний

режим демократія має такі характерні ознаки:

• політична влада належить більшості, джерелом влади є народ;

• влада формується шляхом вільних виборів на умовах загального і рівного

виборчого права;

• повага більшістю прав меншості на опозицію і критику правлячого режиму;

• принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

• наявність багатопартійної системи, за якої партії конкурують між собою;

• гарантії громадянських, політичних і соціальних прав особистості.

2.2. АВТОРИТАРНИЙ РЕЖИМ

Авторитаризм займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.

Думка історика. Норман Дейвіс. Європа: Історія. — К., 2000.

Криза мала психологічні, політичні і, звичайно, суто економічні наслідки. Геть усі —

від банкіра до хлопчика на побігеньках — були приголомшені. Тривога переливалась

через вінця, обертаючись на вуличне насильство: бойові загони лівих зчиняли бійки з

бандами правих у багатьох європейських містах. То була найкраща пора для

дурисвітів, авантюрників та екстремістів.

Авторитаризм — політичний режим, установлений чи нав’язаний такою формою

влади, що концентрується в руках однієї людини чи (що буває рідше) в окремого

органу влади. Носієм політичної влади виступає одна людина (монарх, тиран і т.д.) чи

група осіб (військова хунта та ін.). При цьому не допускається політична опозиція

існуючому режиму.

Історичні подробиці. Небезпечно, коли в пошуках виходу із складного становища,

у якому опинилась країна, в пошуках шляхів наведення порядку люди відкидають

принципи демократії взагалі, починають тужити за «сильною рукою», за диктатором.

Засновник анархізму Михайло Бакунін казав: жодна диктатура не має жодної іншої

мети, окрім увічнення самої себе. Коли людина закликає до «жорстких заходів»,

«колючого дроту» — хочеться запитати у такої людини: чи вона впевнена, що сама

залишиться по цей бік колючого дроту? Чи розуміє, що «жорсткі заходи» мають

властивість не зупинятися?

При авторитарному режимі можуть існувати незалежні профспілки, самостійні

творчі об’єднання й організації. Держава обмежує своє втручання в економіку,

заохочує розвиток ринкових відносин і саморегулювання громадського життя. Але

сама влада залишається необмеженою і непідконтрольною громадянам.

2.3. ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ

Тоталітаризм базується на загальному державному контролі за всіма сферами життя

і над усіма членами суспільства. Термін «тоталітаризм» уперше вжив у 20-ті роки XX

ст. ідеолог італійського фашизму Дж. Джентіле, а лідер італійських фашистів Б.

Муссоліні ввів його в політичний лексикон для характеристики створеного ним

режиму.

Тоталітаризм становить нову форму диктатури, що виникла в XX ст.

Тоталітаризм (від лат. totalis — весь, цілий, повний; лат. totalitas — цілісність,

повнота) — політична система, яка прагне повного (тотального) контролю з боку

держави і чіткої регламентації життя суспільства і кожної людини методом прямого

насильства (терору), ігнорування прав і свобод окремої особистості.

3. ОСНОВНІ РИСИ ТОТАЛІТАРИЗМУ

В основі тоталітарної ідеології — розгляд історії як закономірного руху до головної

мети, яку ставить перед собою тоталітарна держава (світове панування, побудова

комуністичного суспільства і т.д.). Ця мета, на думку лідерів держави, виправдовує всі

засоби при її досягненні. Така ідеологія містить у собі серію міфів (про керівну роль

робітничого класу, перевагу арійської раси тощо).

Право тлумачення усіх соціально-економічних та інших проблем має політичний

лідер («вождь», «фюрер», «дуче» і т.д.).

Тоталітаризму потрібна особистість, скромна в усьому: у бажаннях, в одязі,

поведінці. Культивується прагнення не виділятися, «бути, як усі».

Стрижнем чи ядром політичного режиму стає політична партія.

Для тоталітарних режимів характерна однопартійність — монополія однієї

політичної партії на владу (наприклад, НСДАП у Німеччині, РКП(б) — ВКП(б) —

КПРС у радянській Росії і СРСР і т.д.).

У міру становлення тоталітарного режиму вся повнота виконавчої, законодавчої і

судової влади фактично переходить до лідера політичної партії, що стає диктатором у

країні. Навколо його всіма доступними методами і засобами створюється культ

особистості (наприклад, Муссоліні — в Італії, Гітлер — у Німеччині, Сталін — у

СРСР, Мао Цзедун — у Китаї, Кім Чен Ин - у Північній Кореї і т.д.).

Актуальними стають пошук ворогів і боротьба проти них.

Громадяни фактично не мають політичних прав і свобод.

При тоталітарному режимі відбувається відчуження людини від політичної влади,

вона стає «гвинтиком» у налагодженому механізмі.

Примус і насильство стають головними методами політичного життя, а обман,

відсутність об’єктивної інформації — засобами повсякденного життя.

В умовах тоталітарного режиму економіка і виробництво перебувають під жорстким

централізованим контролем і управлінням з боку держави. Націоналізація засобів

виробництва і регулювання господарським життям сприяє реалізації масштабних

економічних проектів (індустріалізація в СРСР, масове будівництво нових шосейних

шляхів у Німеччині і т.д.). Для економічного життя тоталітарної держави характерна

відірваність від світового господарства.

Ті, хто виступає проти тоталітарного режиму і організованого терору, отримують

статус політичних злочинців. За допомогою силових і каральних органів держава

контролює життя і поведінку населення.

4. РІЗНОВИДИ ТОТАЛІТАРИЗМУ: ФАШИЗМ. КОМУНІСТИЧНИЙ

ТОТАЛІТАРИЗМ. НАЦИЗМ

Уперше фашистські організації виникли в Італії. Для італійського фашизму було

характерним прагнення до відродження великої Римської імперії і встановлення

контролю над усім Середземномор’ям. Методом популізму, демагогії й елементарної

неправди італійські фашисти створили для свого руху масову соціальну базу.

Основоположником комуністичної ідеології був німецький філософ К. Маркс. Тому

цю ідеологію називають марксистською.

В. Ленін визначив за кінцеву мету діяльності більшовицької партії здійснення

світової соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату у

всесвітньому масштабі. Його послідовники до назви комуністичної ідеології —

«марксизм» додали термін «ленінізм» (марксизм-ленінізм). Наступником Леніна, який

укріпив комуністичний тоталітарний режим став Й. Сталін.

Фашизм (італ. fascismo, от fascio — пучок, в’язка, об’єднання) — ідеологія, політичні рухи і соціальна практика, що панували у ряді тоталітарних держав. Фашизм характеризується войовничим антидемократизмом, расизмом, шовінізмом, ґрунтується на необхідності сильної, нещадної влади, яка тримається на загальному пануванні фашистської партії, на культі «вождя»

Комунізм (від лат communis — спільний) — загальна назва різних ідеологічних

течій, в основі яких — заперечення приватної власності і проголошення загальної

рівності людей. У марксистському розумінні історичного процесу комунізм — це

суспільно-економічна формація, що приходить на зміну капіталізму і проходить у

своєму розвитку дві сходинки (чи фази) — соціалізм і комунізм.

Головною метою комуністів СРСР було схилити молоді комуністичні партії на свій бік, зробити їх провідниками своєї політики в усьому світі. Для цього вони прагнули

створити всесвітній комуністичний центр — Комінтерн.

Нацизм затвердився в Німеччині, увібравши в себе риси як фашизму, так і

комуністичного тоталітаризму. Метою націонал-соціалізму було встановлення

всесвітнього панування «арійської раси» та «тисячолітнього Третього рейху», вищою

нацією у світі проголошувалася німецька.

Пригадайте визначення поняття «нацизм».

У назву партії нацисти не випадково включили слова «соціалістична» і «робітнича».

У такий спосіб вони хотіли залучити на свій бік робітників і тих, хто поділяв принципи

соціалістичної ідеології.

Неолібералізм (від грецьк. neo — новий та лат. liberalie — вільний) — одна з

форм існування сучасного лібералізму. Подібно до лібералізму класичного,

неолібералізм ставить на меті пошук шляхів і умов, які могли б забезпечити стійкий і

динамічний розвиток суспільства, інновативність і креативність соціальних форм.

Інтегральний націоналізм — різновид націоналізму авторитарного типу, що

розглядає націю як особливий, цілісний організм. Тому інтегральний націоналізм

вимагає беззастережного підпорядкування особистості інтересам своєї нації, які

ставить вище від інтересів будь-якої соціальної групи, інших націй і людства загалом.

5. НЕОЛІБЕРАЛІЗМ, СОЦІАЛ-РЕФОРМІЗМ, ІНТЕГРАЛЬНИЙ

НАЦІОНАЛІЗМ

Неолібералізм представлений ідеологією «Нового курсу» Рузвельта, кейнсіанством.

Неолібералізм відстоює ліберальні цінності розвитку і відкритості змінам, свободи і

гідності особистості, соціального плюралізму і толерантності, панування права.

Соціал-реформісти вважали, що подальший розвиток і удосконалення

соціалістичної теорії має розпочатися із її критики, ревізії (звідси й назва — «соціал-

реформізм»). Критикуючи марксистську теорію, соціал-реформісти пропонували не

революцію, а більш конструктивний, на їхній погляд, шлях розвитку суспільства. Суть

економічного вчення соціал-реформізму полягала у доведенні можливості здійснення

соціалізму в рамках капіталістичного господарства шляхом його поліпшення через

цілеспрямовані реформи.

Щодо націоналізму, то він виступає у різних формах.

Джон Мейнард Кейнс стверджував, що держава повинна активно втручатися в економіку, виступав за використання фіскальних і монетарних заходів для пом'якшення

негативних наслідків економічних спадів і депресій. Після початку Другої світової

війни ідеї Кейнса, пов’язані з економічною політикою, прийняли провідні західні

економісти.

Думка історика. Олександр Зайцев. Інтегральний націоналізм.

Інтегральний націоналізм вирізняється з-поміж інших видів націоналізму саме своїм

інтегральним, цілісним підходом до дійсності. «Неінтегральний» націоналіст може

бути націоналістом у сенсі прагнення самостійної державності, соціалістом чи

лібералом у поглядах на бажаний суспільний лад, католиком чи православним у

віросповіданні й т. ін. Ці аспекти його світогляду відносно незалежні один від одного.

Інтегральний націоналіст... все зводить до спільного знаменника — інтересів власної

нації.

18 січня 2023 року.

Всесвітня історія

Особливості комуністичного тоталітарного режиму. Сталінізм. 

 КОМУНІСТИЧНИЙ ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ

Радянська модель тоталітаризму передбачала:

• у сфері економіки: ліквідацію свободи праці і заміну її позаекономічним примусом; присвоєння державою засобів виробництва — тотальної націоналізації власності; ізоляцію держави від зовнішнього світу; мілітаризацію;

• у політичній сфері: панування однопартійної системи; знищення політичних опонентів; зрощування партійного і державного апарату; культ вождя; створення репресивного апарату і апарату обробки масової свідомості;

• у духовній сфері: державний контроль над засобами масової інформації; створення єдиної системи ідеологізованої освіти.

На початку 1920-х років ліквідували всі опозиційні партії. Влітку 1922 р. відбувся судовий процес над членами партії есерів. Це був перший політичний процес у Росії після 1917 р. 14 осіб із 47 підсудних засудили до страти.

Цього самого року групу відомих діячів науки і культури насильно вислали з країни. Серед них були ті, хто не поділяв марксистські догми — М. Бердяєв, П. Сорокін, С. Франк і багато інших.

У 1920 р. розпочалася організація виправно-трудових таборів (ВТТ). За ініціативою Ф. Дзержинського на базі колишнього Соловецького монастиря організували спеціальний концентраційний табір СЛОН (за російською абревіатурою) — Соловецький табір особливого призначення, куди висилали членів небільшовистських партій, білогвардійців, духовенство й інших «ворогів народу».

У квітні 1930 р. при ОДПУ (Об’єднаному державному політичному управлінні) СРСР (утвореному замість ВЧК) створено управління таборів, перетворене в лютому 1931 р. на Головне управління трудових таборів і трудових поселень (за російською абревіатурою — ГУЛАГ). На 1936 р. у системі ГУЛАГу перебувало 1 млн 296 тис. осіб.

На початку 1920-х років завершилося злиття правлячої партії та держави. Найважливіші для країни питання обговорювали спочатку в політбюро ЦКВКП(б), далі приймав Центральний Комітет, а вже потім схвалювали в рішеннях державних органів.

Номенклатура — панівний клас радянського суспільства, партійно-державне керівництво.

У рамках сталінського режиму складалася партійно-радянська номенклатура. Під час підбору кадрів найперше бралося до уваги класове походження, відданість справі партії.

ВСТАНОВЛЕННЯ СТАЛІНІЗМУ

Після смерті В. Леніна (21 січня 1924 р.) між Й. Сталіним і Л. Троцьким розгорнулася боротьба за владу в партії і державі. У 1922 р. Сталін (попри застереження Леніна) обійняв посаду генерального секретаря ЦК РКП(б).

Йосип Віссаріонович Сталін (Джугашвілі) (1878-1953 рр.) — політичний і державний діяч, один із найкривавіших диктаторів в історії. Народився в м. Горі Тифліської губернії в родині кустаря-шевця. Після закінчення духовного училища навчався в Тифліській духовній семінарії (у 1899 р. був виключений). З 1898 р. брав участь у революційній боротьбі. Після 1903 р. — більшовик. У 1906-1907 рр. брав участь у пограбуваннях на Закавказзі з метою поповнити партійну касу (у тому числі в пограбуванні Тифліського банку). У 1917 р. — член политбюро ЦК РСДРП(б), Військово-революційного центру. У 1917-1922 рр. — нарком у справах національностей радянської Росії. З 1922 р. — генеральний секретар ЦК РКП(б). На кінець 1920-х років встановив тоталітарний режим у країні. Відповідальний організацію Голодомору 1932-1933 рр. в Україні і масових репресій в СРСР. З 1941 р. — голова Раднаркому СРСР, одночасно в 1941-1945 рр. — голова Державного Комітету Оборони (ДКО) і верховний головнокомандувач; у 1941-1947 рр. — нарком оборони, міністр Збройних Сил СРСР; маршал Радянського Союзу (1943 р.); генералісимус Радянського Союзу (1945 р.).

У 1923-1924 рр., спираючись на підтримку членів керівництва РКП(б) Л. Камєнєва і Г. Зінов’єва, Сталін зумів усунути від лідерства в партії та державі одного із вождів Жовтневого перевороту Л. Троцького.

У 1925 р., за підтримки М. Бухаріна, О. Рикова та інших партійців нової генерації, від державного управління усунули Л. Камєнєва і Г. Зінов’єва та остаточно — Троцького. У 1927 р. Троцького і Зінов’єва виключили з партії, а Каменева вивели зі складу ЦК.

У 1928-1929 рр. настала черга М Бухаріна, О. Рикова і М. Томського, які раніше самовіддано підтримували Сталіна.

Проти своїх політичних супротивників Сталін використовував адміністративні методи, звинувачуючи їх в антидержавній діяльності. Генеральний секретар ЦК ВКП(б) спирався на підтримку органів безпеки, армію, партійний апарат.

Історичні подробиці. Серед інших більшовицьких лідерів у Сталіна спочатку не бачили особистісних переваг. Він не був таким теоретично обізнаним, як, скажімо, Бухарін; не мав такого міжнародного досвіду, як Зінов’єв; не був таким блискучим оратором, як Троцький. Останній якось назвав Сталіна «блискучою посередністю». Він, як і інші, недооцінив Сталіна, за що й поплатився. «Посередній» Сталін виявився генієм тактичних змов і інтриг, політичної гнучкості та прагнення влади. Сталін уміло блокувався з одними лідерами для знищення інших, а потім наставала і їхня черга. При цьому Сталін був блискучим адміністратором, який талановито використовував можливості більшовицького апарату (на посаді генерального секретаря) для укріплення своїх позицій.

Як Ви вважаєте, чи змінилась би сутність радянського режиму, якби у внутріпартійній боротьбі переміг не Сталін, а Троцький?

1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна в боротьбі за владу. Від цього року утвердився сталінський тоталітарний режиму СРСР. Історики називають це «сталінською революцією «згори»».

СПЛАНОВАНА МОДЕРНІЗАЦІЯ

1. СТАЛІНСЬКА «ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ»

Сталін і керівництво партії сповідували ідею здійснення світової соціалістичної революції. Для її досягнення потрібні були могутні збройні сили. Метою перетворення країни було зміцнення сталінського режиму, створення економічної бази для його підтримки. Тому знову було проведено одержавлення власності, а економічний розвиток став плануватися за п’ятирічками.

Успіхи першого року п’ятирічки на тлі економічної кризи, яка охопила західний світ у 1929 р., породили у керівництва СРСР ілюзію можливості стрибка з економічної відсталості в розряд промислово розвинених країн.

Індустріалізація вимагала серйозних жертв від населення країни. В країні ввели карткову систему, розпочалася інфляція. Зростання цін істотно випереджало заробітну плату, було збільшено прибутковий податок, упроваджено примусову підписку на позики.

Важливу роль у забезпеченні високих темпів індустріалізації мали репресії. Через величезний приплив ув’язнених ГУЛАГ перетворився на величезне промислове підприємство.

Могутнім важелем проведення індустріалізації був ентузіазм робітників, який підігрівався «зверху» (стаханівський рух, ударництво).

За основними показниками план першої п’ятирічки (1928—1932 рр.) не було виконано, хоча порівняно з 1928 р. результати вражали. Проте Сталін оголосив п’ятирічку виконаною за чотири роки і три місяці. У роки другої п’ятирічки (1933—1937 рр.) план виконали на 70—77 %. Велику роль відводили створенню індустріальних комплексів в Україні. Символом перших п’ятирічок стала Дніпровська ТЕС у Запоріжжі, побудована за технічного сприяння американських і європейських спеціалістів.

Виконанню завдань третьої п’ятирічки (розпочалася в 1938 р.) завадила німецько-радянська війна, що розпочалася в 1941 р. Водночас, унаслідок індустріалізації було створено нові галузі промисловості (хімічна, авіаційна), поновилося машинобудування, зросли видобування нафти, виплавка чавуну, сталі. Майже повністю припинився імпорт. За абсолютними показниками розвитку промисловості СРСР вийшов на друге місце у світі після США.

Індустріалізація — процес створення великого машинного виробництва і на цій основі перехід від аграрного до індустріального суспільства. У СРСР індустріалізацію здійснював тоталітарний режим форсовано і насильницькими методами, за рахунок різкого зниження рівня життя більшості населення й експлуатації селянства.

2. СТАЛІНСЬКА «КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ»

Більшовики прийшли до влади в країні, де більшість населення становили селяни. Перед ними постало завдання: підкорити своїм цілям і завданням селянство, тому що самостійна господарська діяльність виключали головні цінності нової влади, яка базувалася на суворій централізації. Курс на колективізацію визначив XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.).

На початку 1928 р. вибухнула «криза хлібозаготівель» (селяни відмовлялися здавати хліб державі за низькими цінами), і Сталін висунув гасло суцільної колективізації. За першим п’ятирічним планом в СРСР мали намір об’єднати в колгоспи 18-20 % селян, а в Україні — 30 %.

Кооперація — добровільне об’єднання людей, що вносять матеріальні засоби для спільної господарської діяльності.

Колективізація — репресивна політика сталінського режиму в 1930-ті роки, яка полягала в насильницькому об’єднанні селян у колективні господарства і ліквідації самостійних селянських господарств.

Основними елементами політики колективізації були:

• примусове усуспільнення землі, засобів виробництва, худоби;

• позбавлення селян прав розпоряджатися вирощеною продукцією через обов’язкові поставки державі за значно нижчими цінами, ніж ринкові;

• розкуркулювання (вилучення всього майна у селян), позбавлення громадянських прав і виселення в Сибір заможних селян.

Україна належала до групи районів, де колективізацію планували закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Загальну колективізацію було задумано як комунізацію з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. Тобто усуспільнювалися корови, дрібна худоба, домашні птахи та реманент (знаряддя праці).

Основним показником ефективності колгоспної системи для влади була хлібоздача. Держава постійно підвищувала плани поставок зерна, забираючи в селян від 60 % до 70 % врожаю. Невиконання плану жорстоко каралось.

Політика колективізації та грабіжницького викачування продовольства із села призвела до страшного за масштабами і сутністю Голодомору 1932—1933 рр., який охопив, насамперед, Україну, де його жертвами стали мільйони людей. Голодомор був геноцидом українського селянства, яке не «підлаштовувалося» під сталінську тоталітарну систему. Голодомор мав штучний характер, а не був пов’язаний винятково з посухою 1932 р. Держава мала у своєму розпорядженні запаси хліба, необхідні для постачання голодному населенню. Але замість цього за 1931—1932 рр. на експорт вивезли близько 70 млн пудів зерна.

Голод охопив також інші території СРСР: Кубань, Північний Кавказ, Поволжя, Казахстан, Західний Сибір, південь Центрально-Чорноземного районуй Уралу. Тільки в Казахстані від голоду і пов’язаних із ним епідемій померли від 1 до 2 млн осіб. Загинуло і покинуло Казахську АРСР 48 % корінного населення; казахи тікали від голодної смерті до Киргизії, Китаю, Монголії, Ірану й Афганістану.

Голод стимулював селян вступати в колгоспи. На кінець 1933 р. колективізували 65 %, а до 1937 р. — понад 90 % селянських господарств. Колективізацію, яка була небаченим злочином влади проти власного народу, фактично завершили.

3. СТВЕРДЖЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОЇ СИСТЕМИ

Під час індустріалізації та колективізації в Радянському Союзі почала формуватися адміністративно-командна система. «Що собою представляє адміністративна система? — ставить запитання економіст Г. Попов. — Піраміду виконавців. Вони слухняні і дисципліновані, в ідеалі — сумлінні, у кращому випадку — фанатично від дані.

Нетерпимість, ворожість і підозрілість були головними атрибутами нової влади. Вони прямо випливали зі сталінської теорії, яка обґрунтовувала «посилення класової боротьби в міру просування країни до соціалізму».

Масова свідомість радянських людей формувалася за допомогою зльотів, фестивалів, голосних кампаній.

Умови життя і праці трудящих були близькі до казармених. У 1932 р. було впроваджено систему прописки і паспортів, на кожного працівника заводили трудові книжки. Каралося запізнення, найменше порушення трудової дисципліни. Випуск неякісної продукції розглядали як прояв шкідництва.

Селянам не видавалися паспорти, і вони фактично прикріплювалися до колгоспу.

4. МАСОВИЙ ТЕРОР

Початок політиці організованого терору влади проти власного народу було покладено ще наприкінці 1920-х рр.

Першими жертвами сталінського режиму стали фахівці — інженерно-технічні працівники з дореволюційним стажем. Улітку 1928 р. відкрився «шахтинський процес» над групою фахівців Донецького вугільного басейну, керівників галузі, яких звинувачували в шкідництві, організації вибухів на шахтах, у злочинних зв’язках з попередніми власниками шахт. З 53 осіб 11 засудили до розстрілу, інших — до різних термінів ув’язнення. У 1930 р. розкрито міфічну «Трудову селянську партію» на чолі з відомими економістами М. Кондратьєвим і О. Чаяновим.

У 1933 р. створено політвідділи як тимчасові надзвичайні органи для перевірки благонадійності кадрів і «чистки» колгоспів, радгоспів і сільських парторганізацій. Аналогічні «чистки» здійснювали в містах.

Переломним у бік посилення репресій був 1934 р. У січні—лютому 1934 р. відбувся XVII з’їзд ВКП(б), названий в офіційній пропаганді «з'їздом переможців». На ньому група делегатів здійснила спробу змістити Сталіна з посади генерального секретаря. У результаті — з 1966 делегатів з’їзду понад 1100 репресували в найближчі і наступні роки.

1 грудня 1934 р. за нез’ясованих дотепер обставин у Ленінграді убили С. Кірова — лідера ленінградських комуністів, якого вважали реальним кандидатом на посаду генерального секретаря партії.

Сталін, використавши обстановку, зробив рішучий крок на шляху завершення «революції згори» й утвердження свого єдиновладдя. Лише через кілька годин після вбивства Кірова він власноруч підготував постанову ЦВК СРСР, наказавши закінчувати слідство у справах терористичних організацій та актів у 10-денний термін, розглядати їх у суді без участі обвинувачення і захисту, не допускати касаційного оскарження і клопотань про помилування, а вироки про розстріл здійснювати негайно після їхнього оголошення.

У 1937—1938 рр. репресії проти населення СРСР набули найбільшого розмаху, і отримали назву «Великого терору». Це було злочинною акцією, спрямованою на ствердження радянського тоталітарного режиму. За оцінками істориків, у 1937-1938 рр. тільки в Україні радянська влада засудила 198 918 осіб, з яких близько двох третин українців — до розстрілу.

...А в цей час із радіоприймачів на всю країну лунали слова популярної радянської пісні: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».

 Які політичні діячі вели у 1920-х роках боротьбу за лідерство в партії і країні?

З яким ім’ям ми ототожнюємо тоталітарний режим у СРСР у 1920-1930-ті роки?

Покажіть на карті радянські республіки, які увійшли до складу СРСР у 1922-1924 рр.

Розшифруйте абревіатури: РРФСР, УСРР, БРСР, ЗРФСР.

Поясніть значення понять: автономія, федерація, конфедерація, неп, тоталітаризм.

17 січня 2023 року.

Всесвітня історія

Нова економічна політика. Спланована модернізація. 

 Неп передбачав «допущення приватного сектора», тобто дозвіл свободи торгівлі, дрібного підприємництва, залучення іноземного капіталу за умов збереження за собою «командних висот» у державі. Складовою частиною була грошова реформа, випуск червінця, формаль­но забезпеченого на 25 % золотом та іноземною валютою.

Документ 1

Із резолюції Х з’їзду РКП (б), березень 1921 р.

про заміну продрозверстки продподатком

...Постановою Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету й Ради Народних Комісарів розкладка скасовується, і замість неї запроваджується податок на продукти сільського господарства.

Цей податок повинен бути меншим, ніж хлібна розкладка. Він має призначатися ще до весняного посіву, щоб кожний селянин міг заздалегідь врахувати, яку частину врожаю він має віддати державі й скільки залишиться у його повному розпорядженні. Податок повинен стягуватися без кругової поруки, тобто повинен падати на окремого домохазяїна, щоб старанному й працьовитому хазяїнові не довелося платити за неакуратного односельця. По сплаті податку надлишки, що залишилися в селянина, надходять у його повне розпорядження. Він має право обміняти їх на продукти й реманент, які буде доставляти до села держава через кордон та зі своїх фабрик і заводів; він може використовувати їх для обміну на потрібні йому продукти через кооперативи та на місцевих ринках і базарах...

Запитання

1.   Які зміни було запроваджено при проведенні непу у першу чергу?

2.   Які наслідки мала заміна продрозкладки продподатком? Свою думку обґрунтуйте.

Позитивні підсумки непу

1.   Удалося відновити народне господарство й навіть перевершити довоєнний рівень за рахунок внутрішніх резервів.

2.   Відродилося сільське господарство, що дозволило нагодувати населення країни.

3.   Національний прибуток збільшився на 18 % у рік і до 1928 р.— на 10 % в перерахунку на душу населення, що перевищило рівень 1913 р.

4.   Зростання промислової продукції становило 30 % щорічно, що свідчило про швидке зростання продуктивності праці.

5. Національна валюта країни стала міцною й стабільною.

6. Швидко зростав матеріальний добробут населення.

Негативні підсумки непу

1.   Мав місце непропорційний розвиток основних галузей народного господарства.

2.   Відставання темпів відродження промисловості від сільськогосподарського виробництва містило в собі загрозу економічних криз.

3.   У селі відбувалася соціальна й майнова диференціація селянства, що призвело до зростання напруженості між різними верствами.

4.   У місті протягом 20-х років збільшувалася чисельність безробітних, яка до кінця непу склала понад 2 млн чоловік.

5.   Фінансова система зміцніла лише на певний час. У другій половині 20-х років у зв'язку з активним фінансуванням важкої індустрії була порушена ринкова рівновага, почалася інфляція, що підірвало фінансово-кредитну систему.

характерними рисами непу були: в сільському господарстві – продовольчий податок, надлишком можна розпоряджатися самостійно, наймана праця характерна як для сільського господарства так і для промисловості, вільна торгівля, поява соціальної нерівності, стабільна грошова одиниця – червінець. Спільним із політикою воєнного комунізму було: влада належала РКП (б), адміністративно – командні методи в управлінні економікою.

Таким чином ми вирішили проблемне питання заняття.

Отже, неп був ключовим фактором, який прискорив утворення СРСР. 

16 січня 2023 року.

Всесвітня історія

Радянський Союз. “Договірна федерація” радянських республік. Утворення СРСР. 

Договірна федерація – це відносини між радянськими республіками, що склалися в умовах захоплення більшовицькою владою  на початку 1920-х років та прийняття двосторонніх та багатосторонніх договорів.

Автономізації -  полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, їх входження до складу РСФРР на правах автономних утворень, трансформування органів державного управління Російської Федерації у загальнодержавні. Як зазначав Сталін, йшлося про заміну «фіктивної незалежності внутрішньою автономією республік у розумінні мови, культури, юстиції та ін.

Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об'єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. Проте це зовсім не означало, що сталінський план потрапив на архівну полицю. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів) — мали цілковиту владу на території нової федерації; б) об'єднаних (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудовуватися відповідно до рішень комісії, мала бути федерацією лише номінально, а реальним змістом союзу республік в найближчій перспективі стала автономізація.

Робота з документом

Союзницький робітничо-селянський договір між РСФСР та УСРР ( від 28 грудня 1920 р.)

Уряд РСФСР, з одного боку, і уряд  УСРР, з іншого боку, виходячи з проголошеного Великою пролетарською революцією права народу на самовизначення, визнаючи незалежність і суверенність кожної зі сторони та визнаючи необхідність об”єднати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва, вирішили заключити цей Союзний робітничо-селянський договір....

І

РСФСР та УСРР вступають між собою у військовий та господарський союз...

ІІІ

Для кращої реалізації вказаної в пункті 1-му обидва уряди оголошують об”єднаними такі комісаріати: 1) військових і морських справ, 2) Вищу раду народного комісаріату, 3) зовнішньої торгівлі, 4) фінансів, 5) праці, 6) шляхів сполучення, 7) пошти та телеграфу.

ІV

Об”єднані народні комісаріати обох республік входять до складу РНК  РСФСР та мають в РНК  УСРР своїх уповноважених .....

VІ