Софіяк Людмила

Бурхливий розвиток інформаційних технологій призвів до інформаційної революції, внаслідок чого основною цінністю для суспільства взагалі й окремої людини зокрема поступово стають інформаційні ресурси. За таких обставин забезпечення інформаційної безпеки поступово виходить на перший план і у проблематиці національної безпеки [2].

Останні події на окупованому півострові та на сході України показали не підготовленість держави до зовнішнього втручання. Однією із головних причин втрати Криму, на мою думку, – повністю програна інформаційна війна.

На території півострова, ще до подій 2014 року, діяла жорстка пропаганда «російської» думки та мови. Дітей з раннього віку привчали рідній мові – російській. Все виховання та навчання в дитсадках, школах та університетах здійснювалося виключно російською мовою. Міністерство освіти і науки України ніяк не приділяло цьому уваги, тип самим даючи ще більший простір для розповсюдження пропаганди.

Захоплення так званими “зеленими чоловічками” території Криму і блокування ними українських збройних формувань було, можливо, несподіваним для багатьох. Проте передумови для нього готувалися заздалегідь. Відшліфована роками російська система пропаганди підготувалась до анексії на відмінно. Був врахований досвід і газових воєн, і дискредитаційної кампанії, спрямованої проти Євро – 2012, і, нарешті, південноосетинської війни. Фінальна стадія технологічної підготовки до інформаційного обслуговування анексії відбулась протягом діяльності Євромайдану, яка висвітлювалась (хоча мабуть доцільніше сказати — очорнювалась) російськими ЗМІ [3].

Масштабна рекламна агітація, плакати та розповсюдження листівок, проведення мітингів, публікації в соціальних мережах – все це відкладається на свідомому й підсвідомому рівні в голові людини і формує її думку. Ніхто не задумується про те, що вся ця інформація – це завчасно продуманий план, який спотворює свідомість людини, не даючи їй реально дивитись на світ своїми очима, а не чужими.

Населення півострова гадало, що зі зміною влади прийде набагато краще і якісніше життя, але ніяких фактів, які б це підтверджували не було. Основна маса населення, навіть не розуміли, що інформація, яка нас оточує може бути хибною. Достатньо гарних яскравих білбордів на кожній вулиці міста, на яких написано «Росія – це майбутнє» і т.п. і людина починає поступово все більше і більше запам’ятовувати яскраві лозунги цього плакату, адже зорова пам'ять спрацьовує швидко.

Нікого не хвилював рівень інфляції в Росії, рівень безробіття, ціна на харчування та товари щоденного вжитку. Населення, навіть, не намагалося звірити рівні життя двох країн і зробити висновок самим. За них це зробила реклама, вона сама сказала де краще.

Населення Криму повірило «красивій обкладинці», обіцянкам гарних зарплат та пенсій, кращому рівню життя. Але нікого не хвилювало, звідки “нова” влада буде брати на це кошти, адже половина громадян Росії, згідно статистичних даних, перебувають за межею бідності.

Перш за все, держава повинна контролювати та фільтрувати потік інформації, який розповсюджується по території України. За ст. 17 Конституції України [1], захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Але, якщо брати до уваги події 2014 року, то держава не спромоглася забезпечити ті засади, які зазначені в статті.

Також, як цілком слушно доводять сучасні фахівці, держава повинна проводити засоби антивірусного захисту та запустити системи виявлення уразливості мереж і аналізатори мережевих атак. Кожний з перерахованих засобів може використовуватись як самостійно, так і в інтеграції з іншими. Це робить можливим створення систем інформаційного захисту для систем будь-якої складності та конфігурації [2].

Основним висновком і уроком з інформаційно-пропагандистської війни Росії проти України є її безпрецедентний характер за своїми змістом, масштабами і спрямованістю:

по-перше, інформаційна війна розпочалась задовго до військової агресії Росії проти України і продовжує супроводжувати її на всіх етапах, завчасно адаптуючись під поточні цілі і задачі;

по-друге, головна мета інформаційної війни в Україні – ліквідація державності України; в Росії – отримання підтримки населення для виправдання дій керівництва Росії; для країн Заходу – дискредитація дій керівництва України та її Збройних Сил.

Україні й надалі не вдається повноцінно протистояти інформаційній агресії Росії і це одна з головних причин втрати Криму, складної ситуації на Донбасі й усередині держави загалом. Тому протистояти російській дезінформації необхідно у тісній взаємодії з інформаційними ресурсами демократичних країн Заходу, спрямовуючи та координуючи спільну роботу не тільки щодо роз’яснення поточних російських інформаційних акцій, а й на їх упередження та активну протидію.

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – ст.17.
2. Голубченко О. Л. Політика інформаційної безпеки. Луганськ: вид-во СНК ім. В.Даля, 2009. –300 с.
3. Потятиник Б. І. Часопис “МедіаКритика” Крим: хроніки інформаційної війни [Електронний ресурс]. – 2003. – Режим доступу: http://www.mediakrytyka.info/za-scho-krytykuyut-media/krym-khroniky-informatsiynoyi-viyny.html

lyudasofiyak@gmail.com