Перші книги, що потраплять до рук читача, який починає вивчати творчість Докії Гуменної, це – перше видання, здійснене в 1994 році, в рік 90-ліття письменниці, й друге видання, що надруковане в 2001 році, «Українського слова: хрестоматії української літератури та літературної критики ХХ століття» та «Енциклопедія українознавства», а саме, другий том, що побачив світ в Парижі та Нью-Йорку протягом 1954-1957 років. Ці книги – поширені й легко доступні, лаконічно подають загальну інформацію про Д. Гуменну, яка за словами Т. Садівської, «варта уваги як особистість, науковець, як оригінальна письменниця» [42, 186].

Опрацювавши довідки про прозаїка в цих книгах, можу зробити таке узагальнення. Найповніше розкриває життєвий і творчий шлях українки стаття Анатолія Погрібного «Повернення Докії Гуменної», вміщена до першого видання «Українського слова» [57], в другому [58], зміненому й доповненому виданні хрестоматії передрукована коротка довідка, яку А. Лейтес і М. Яшек подали в першому томі біобібліографічного видання «Десять років української літератури (1917-1921)». На превеликий жаль в обох виданнях допущена прикра помилка – неправильно вказана дата смерті, Д. Гуменна «похована» в 1993 році, коли ще активно вела літературну діяльність. М. Мушинка вказує, що в цей час вона ще писала і готувала до друку щоденник, а в 1994 році упорядкувала й видала збірник рецензій на свої твори в чотирьох томах [35] .

Стисла біографічна довідка надрукована в «Енциклопедії українознавства»: «Гуменна Докія (1904), письменниця родом з Київщини; почала друкуватися в 1924, належала до спілки «Плуг». На поч. 30-их рр. зазнала гострої критики за «неспівзвучність з сов. дійсністю». Нині на еміграції в ЗДА [ЗДА – це Злучені Держави Америки. – Н.М.]. Написала чимало оповідань, зокрема зб. «Куркульська вілія» (1946), великий роман «Діти Чумацького шляху» (I-IV, 1948-1951), де на широко поданому побутовому тлі сов. України 20–30-их рр.. зображена доля кількох сел. родин, психологічну повість «Мана» (1952), повість «Велике Цабе» (1952), в якій белетризує археологічні дані про трипільську добу, зб. Нарисів «Багато неба» та ін.» [11, 459].

У книзі «Українська діаспора: літературні постаті, твори, біографічні відомості» [55] подана така інформація: «Гуменна Докія Кузьмівна (1904-1996) – українська письменниця. Народ. 10 березня [23 березня за старим стилем] 1904 р. побл. м. Жашкова Уманської округи на Київщині у селянській родині, закінчила педагогічну школу (Ставищі), навчалася у Київському інституті народної освіти. Почала друкуватися з 1924 року, стає членом спілки селянських письменників «Плуг». За критику українофобських висловлювань Ф. Гладкова була піддана гострій критиці. У роки війни емігрувала на Захід: спочатку перебувала у м. Граці, потім у Зальцбурзі в Австрії. У 1950 р. емігрувала до США, поселилася в Нью-Йорку, працювала на фабриці. Була ініціатором створення Об’єднання українських письменників «Слово», видавала свої твори на власні кошти. Померла 4 квітня 1996 р. у Нью-Йорку (США).»

Варто зупинитись безпосередньо на змісті текстів, на інформації, що перемандровує з одних текстів в інші. А. Погрібний пише про літературну діяльність авторки в «Плузі», окреслює причини жорстокої критики письменниці владою, аналізує статті, що з’ясовують її становище в літературі 30-х років, прослідковує шлях її еміграції до Австрії та врешті до Нью-Йорка, насамкінець дає огляд одинадцяти творів. У другому виданні «Українського слова» на відміну від першого згадується нарис «Кампанія» – ще один твір, за який письменниця була піддана ідеологічному цькуванню, стаття Д. Косарика про «Плуг» і приниження Гуменної «землячками» у 8-му томі «Литературной энциклопедии» (1934), подається список з 18 книг, написаних і виданих на її власний кошт в еміграції, також текст інформує про останнє видання – двотомні спогади «Дар Евдотеї». Довідка, вміщена в «Енциклопедію українознавства» попри свої розміри, повідомляє про досі не згадану збірку оповідань «Куркульська вілія». У книзі «Українська діаспора: літературні постаті, твори, біографічні відомості» названо 16 творів й подано бібліографічний опис багатьох творів письменниці та літературно-критичних статей про її творчість.

Також інформацію містять такі книги, як: «Азбуковник: енциклопедія української літератури» [7], «Письменники України» (довідник)» [16], «Енциклопедія української діаспори» [37], але мені вони недоступні, тому не вдалось дізнатись, яка саме інформація про письменницю розміщена в цих книгах. Варто зазначити, що в деяких виданнях, де мала б бути інформація про письменницю, відомостей про неї немає. Л. Хворост в статті «Діалог через океани» пише: «Імені Докії Гуменної не знайти в «Українській літературній енциклопедії»: перший її том, у якому мала б значитись інформація про письменницю, вийшов ще за часів Радянського Союзу, коли публікації про помітних діячів еміграції могли бути або упередженими, або відхилені цензорами» [59, 166].

Варто згадати «Історію української літератури ХХ століття» [21] за редакцією В. Дончика, в якій вміщена стаття, де Докія Гуменна та її тетралогія «Діти Чумацького шляху» [8] поставлені в контекст з «Тигроловами», «Садом Гетсиманським» Івана Багряного й дилогією «Юність Василя Шеремети», трилогією «Ост» Уласа Самчука, ці твори, написані майже одночасно в 40-50 роках, названі міцною своєрідною гілкою нашої літератури.

У книзі названо 17 творів авторки, але зупинився Г. Штонь, автор статті про письменницю в навчальному посібнику, лише на книгах роману «Діти Чумацького шляху», епічній хроніці «Хрещатий яр» [10] та історіософічному «Золотому плузі». На це він вказує такі причини: твори дають епічну картину українського суспільства протягом першої половини ХХ століття, написані в одному жанрі, але різноманітні в сюжетно-композиційному та стильовому пошуках, що дає привід до роздумів про традиції та модифікації реалізму в українській прозі повоєнного часу, яка не була політично заангажованою та розвивалась органічно. Врешті, Докія Гуменна названа неординарною особистістю, яка посідає гідне місце в українській прозі ХХ століття. Вдалось переконатись, що є кілька перевидань книги за редакцією В. Дончика, та найповнішою є стаття в першому виданні, здійсненому у 1994 році.

Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського (НБУВ) – найбільша за обсягом фонду бібліотека України, але на запит «Докія Гуменна» електронний каталог НБУВ подає лише шість позицій. Це роман «Діти Чумацького шляху»: в Мюнхені була надрукована третя книга в 1948 року, четверта в 1951 року й в Нью-Йорку, третя і четверта книги-частини опубліковані 1983 року. Також це – бібліографічний покажчик серії «Діячі української діаспори» [55], листок-сигнал серії «Письменники української діаспори» [15] й фундаментальна праця Петра Сороки «Докія Гуменна. Літературний портрет: до 100-ліття з дня народження письменниці» [48], що були видані в Україні.

Понад 40 років Докія Гуменна листувалась з українським літературознавцем, письменником, що провів життя в австралійській еміграції, Дмитром Нитченком [31; 32; 33]. Саме з ним вона ділилась сокровенним – від нарікань на побутові умови до ностальгії за рідним краєм і болі, що її твори в Україні ніхто не друкує. Відомо, що 1994 року в Києві надруковано твір «Благослови, Мати!: Казка-есей», 2001 року в Києві вийшов друком роман «Хрещатий яр», а в 2004 році – перша книга спогадів «Дар Евдотеї: Іспит пам’яті», які стали нині єдиними художніми творами авторки, що побачили світ окремими книгами на теренах її Батьківщини. Решта творів письменниці, які ми можемо побачити в бібліотеках країни, це твори надруковані за кордоном, переважно її коштом. Про це свідчить список художніх творів авторства Докії Гуменної, який пропонує Рівненська державна обласна бібліотека, всі вони надруковані в Нью-Йорку. Те, що письменниця надсилала власні твори з Нью-Йорка в Україну засвідчує Анатолій Погрібний [40]. Листи Д. Гуменної до Д. Нитченка дають змогу дізнатись, що вона продавала книги, покладаючись на підтримку друзів і знайомих, пересилала твори в інші куточки Америки, Австралію, Європу. Сама вона пише: «…Не можу ніколи досягти високого розповсюдження, тільки одна втіха, що зробила так, як хотіла, й що вже є книжка, і що нікому не кланялася та не годила» [32, 178].

Доречно згадати, що в перше видання хрестоматії української літератури і літературної критики ХХ століття «Українське слово», вміщено чотири оповідання – із книги «Внуки столітнього запорожця» – «Наші діти», «Повернений лист» й зі збірки «Прогулянки алеями мільйоноліть» – «Ярило», «Волос і його рідня». В другому виданні надруковано розділи з роману «Діти Чумацького шляху» й оповідання «Барбос п’ятий».

Вдалося з’ясувати, в часописі «Сучасність», що видавався в Мюнхені й США, а з 1992 року – в Україні, друкувались твори Докії Гуменної такі, як: «Григорій Косяченко» з книги «Іспит пам’яті», оповідання «Щілинка – провалля… безодня?», «Песик і океан», сторінки з книги «Мрія, що зветься Київ» – «Непокірне пасмо волосся», сторінки з книги «Мрія, що зветься література» – «Магія косинчиного слова», з книги «Іспит пам’яті» – «Діти очима сусідів» та лист письменниці до редакції журналу «Хіба це справедливо».

Безперечно, книги – це те, що існуватиме вічно, але XXI століття та науковий прогрес диктують свої правила, приходить час електронної книги. Інтернет-ресурси відкривають творчість Д. Гуменної більш широко, а саме демонструють нашій увазі 18 оцифрованих художніх книг. Це чимало, адже Г. Штонь, зазначає, що вона має двадцять три книги прози – романів, повістей, новел, нарисів [19]. І А. Погрібний пише, що авторка прислала бібліотеці Спілки письменників, книжки написані нею на чужині – більше двадцяти томів [57, 449]. Все ж Микола Мушинка стверджує, що в рукописах залишилось ще чотири томи автобіографічних спогадів «Дар Евдотеї», але дослідник не вказує архів, тому не маємо змоги це перевірити [34].

За часів незалежної України зацікавленість літературним доробком і постаттю Докії Гуменної пожвавилася й все частіше в періодиці друкуються розвідки про прозаїка, дослідники пишуть наукові роботи та навіть книги [див. у списку літератури].

Предмет бакалаврської роботи – повість «Мана» і роман-хроніка «Хрещатий яр».

Більшість з дослідників зупиняються на біографії, цькуванні молодої письменниці в радянські часи, огляді найкращих творів, та все ж дещо про «Ману» вдалось віднайти.

В списку епохальних творів, які породив МУР Юрій Шерех називає «Ману» Гуменної [60]. В посібнику В. Дончика згадується, що Ю. Шерех також високо оцінює психологічну повість, називаючи зразком камерної прози, а авторку такою, що свідомо цурається зовнішніх ефектів і зосереджується лише на плані інтимних, суто особистих почувань героїв. Г. Штонь пише, що критика закидала письменниці відсутність тут «простору і часу», адже в повісті, справді, фігурують лише щоденникові записи та листи п’ятьох осіб без будь-якого авторського втручання. Дослідник робить висновок, що «Мана» засвідчує – Д. Гуменна досить добре володіє різними жанровими формами.

Тамара Садівська зачисляє «Ману» до творів Докії Гуменної, на які найчастіше звертають увагу [44, 45]. Та все ж джерел для дослідження не так багато, або вони важко доступні. Згадується повість, власне, Т. Садівською [44], А. Погрібним в двох статтях [40; 41], М. Мушинкою [34], С. Карабанським [23]. Аналізуючи найкращі здобутки літературного доробку прозаїка побіжно охарактеризовує повість «Ману», називаючи перлиною творчості авторки, Наталія Іщук-Пазуняк в статті «Постать, доля і праця Докії Гуменної» [22], Люцина Хворост зауважує, що «Мана» розкриває психологічну сторону під радянської інтелігенції [59]. Познайомить з цією роботою Д. Гуменної і листок-сигнал серії «Письменники української діаспори» [15]. Більш детально аналізує психологічну повість Петро Сорока в статтях до 100-річчя письменниці «На сторожі правди і любові» [49] й «Світлий дар Евдотеї» [50], науковець пише про композицію та сюжет твору, підкреслює уміння Д. Гуменної заінтригувати читача, що яскраво втілилось в «Мані», проте аналіз повісті в обох статтях практично ідентичний.

Єдина праця, що її мені вдалось знайти, що від початку до кінця присвячена епістолярній повісті «Мана», це невелика за обсягом стаття Володимира Даниленка «Ідеалізм і авторитарний тип особистості» [13]. Його погляд і мій дуже різнились. Якщо мене вразила «Мана», тому що попри камерність і статичність, твір все ж викликає вир емоцій, зацікавили любовні історії і зображення внутрішнього світу митця у творі. То дослідник змусив подивитись на повість по-іншому. Він вважає, що ці любовні сюжети банальні, а цінність твору – це матеріал для дослідження характерів сталінської доби. В. Даниленко простежує характерологію Сергія Михайловича, довівши, що це авторитарний тип особистості, називаючи його невиразним і пом’якшеним варіантом Сталіна. А Юлію Отаву, кволу на вдачу, одержиму мазохістською нероздільною любов’ю, – ідеалісткою, що звикла бачити не живих людей, а ілюзії, ідеї, мрії й доводить, що вона уособлення маси готової до послуху, яка стає ідеальним підґрунтям для появи авторитаризму.

Також мала можливість прочитати роботи Олени Коломієць [24; 25], але на її висновки про «Ману» помітний вплив мала стаття В. Даниленка. Осягнути текст сповна допомогла праця Катерини Грушевської «З примітивної культури» 1924 року [6], в ній детально виписано поняття мани в усіх його значеннях.

Щодо «Хрещатого яру», то цей текст знаний і часто називається літературознавцями, проте у літературознавчих дослідженнях переважають побіжні згадки, які показують, що він ще погано прочитаний і потребує осмислення. В деяких джерелах можна знайти невеликий коментар, більш детальна інформація про роман у книзі «Історії української літератури ХХ століття» за редакцією В. Дончика, у статтях 2004 року «На сторожі правди і любові» й «Світлий дар Евдотеї» Петра Сороки, знаного дослідника життя і творчості Докії Гуменної, а також у статті Осипа Тарнавського «Літературний шлях Докії Гуменної: До 60-ліття письменниці». «Хрещатий яр» зінтерпретовано в дисертаційних дослідженнях Ю. Мариненка [33] та О. Коломієць [25]. Ю. Мариненко зупиняється на питанні втрати національної ідентичності українців, деформації їх ментальності, в час, коли Україна опиняється між двох вогнів: радянщини і фашизму, що виписано в романі «Хрещатий яр» Д. Гуменною по свіжих слідах. О. Коломієць аналізує образи символи, зокрема безодні, прірви, Хрещато яру. А також звертається до наскрізних проблем роману – долі України, спроби відновити втрачену державність, визначення місця і ролі українського народу між двома тоталітарними системами. Одна з останніх літературознавчих розвідок, об’єктом якої є «Хрещатий яр» – стаття Захарчук Ірини «Від травми до сповіді: культурологічні проекції українського наративу війни» [20]. Дослідник не бере до уваги мистецького виміру в тексті, «Хрещатий яр» представлений як візія війни, цінний матеріал для усвідомлення мілітарного досвіду.

Опрацювавши літературу про життєвий та творчий шлях Докії Гуменної, дійшли висновку, що відомості у багатьох джерелах однотипні й поверхневі, зазвичай інформація перемандровує з однієї довідки в іншу. Сповна оцінивши можливості українського читача ознайомитись з її доробком, радимо користуватись оцифрованими книгами, які легко віднайти в мережі «Інтернет». Незважаючи на те, що тема митця є однією з центральних в творчій спадщині письменниці, аналіз літературно-критичних напрацювань літературознавців показав, що досі цієї площини дослідники не брали до уваги.