Зосередившись на питанні радянська влада і митець, спочатку виписали згадки в тексті про творчих особистостей. Імена радянських митців, на мою думку, слід розділити на історичні постаті та вигадані персонажі.

Підкреслюючи обширність трагедії «совєцької» дійсності – років терору і гонінь, що знищили ціле покоління майстрів мистецтва, письменниця згадує реальних людей – репресованого українського письменника-футуриста Мишка, ймовірно Михайля Семенка, а також таких жертв сталінізму, як Д. Фальківський та Г. Косинка. У тексті їхні прізвища обігруються в ситуації, коли Д. Фальківський названий «найвидатнішою, найяскравішою постаттю підсовєтської літератури» [10, 220] завдяки приналежності до націоналістичної організації. Хоча Мар’яна, присутня на зборах, вважає талановитішим Г. Косинку. По-перше, інцидент свідчить про нівелювання естетики літератури в середовищі митців-націоналістів. Саме це авторка підкреслює у цій сюжетній ситуації. За таких умов мученицька доля поета підносить його вище, ніж його талант і слово. І, по-друге, можна припустити, що письменниця вказує на відсутність знань про Григорія Косинку, про його життя і творчість у діячів поза радянським кордоном. Підтвердженням цього може служити довідка з «Енциклопедії українознавства», книги, відомої у діаспорі: тут їхні імена вживаються в одному контексті: «Фальківський (справжнє прізвище Левчук) Дмитро (3.11.1898, с. В. Липеси на Берестейщині – 16.12.1934, Київ), поет. Належав до літ. групи Ланка-МАРС. У ліриці Ф., поруч з мотивами поліської природи, гол. увага зосереджена на відображенні трагічних подій революції 1917-20 на Україні. Попри його рев. минуле, офіц. критика ставилася недовірливо до творчости Ф., і в посиленому в зв’язку з убивством С. Кірова терорі його разом з Г. Косинкою, О. Влизьком, К. Буревієм та ін. розстріляно в групі двадцять вісьмох» [13]. «Косинка Григорій (1899 – 1934), письм. родом з Київщини, чл. київ. літ. орг-цій «Ланка» і «Марс»... Офіц. сов. критика гостро нападала на К., закидаючи йому «куркульську ідеологію», «контрреволюцію» і «бандитизм». У 1934 р. за постановою військ. колеґії Найвищого Суду СССР К. засуджено на розстріл.» [12]. Бачимо, що інформація діаспори дисонує зі знаннями на материковій Україні, що й відображено в романі. Регіональний (провінційний) та загальноукраїнський виміри теж задають різні пріоритети й естетичні оцінки.

Подаються імена історичних осіб радянських колаборантів – «Агатангел Кримський пішов на службу до більшовиків» [10, 200], «Рильський продався за тістечка» [10, 200]. Варто зазначити, що слова дібрані так, щоб принизити, засудити письменників-зрадників, прізвище М. Рильського, знаного і талановитого, навіть уведено в побутовий контекст. Авторка згадує випадок смерті композитора Ревуцького, що й справді жив в той час, хоча й помер значно пізніше. Змальовується, що радянська влада використовує цю ситуацію для залякування і контролю над митцями. Таким чином бачимо, що життєві долі ілюструють проблему «митець і влада».

А тепер звернімо увагу на вигаданих персонажів в контексті теми «радянська влада і митець». Не оминає автор-оповідач тих, які вибирають мовчання. Для розкриття цієї можливості письменниця вводить вигаданого персонажа Щуку, голову літературно-наукового товариства, яке не діє через більшовицьку навалу; про нього написано, що він «жадного слова за більшовиків не видрукував» [10, 200]. Це, звісно, інший спосіб опору, інша стратегія виживання і митця, і мистецтва.

Коли мова заходить про легальне більшовицьке мистецтво, то авторка в роздумах Мар’яни прописує ще одне вигадане ім’я – Христі Литвиненко. У такий спосіб демонструє профанацію фольклору, показує, що радянська творчість – це бутафорія та інсценізація: «Славетна «колгоспна поетеса» (тут і далі курсив – Н. М.), яка ніби складає пісні про Сталіна у мальовничій хатці під мальвами. Ніяка вона не поетеса й ніяка не колгоспниця… Знахарка, бабам відшіптувала пристріт, зілля варила та бренькала інколи на гітарі народні гуморески «Сидить баба на печі…» А як почали фабрикувати й фальшувати народний фольклор, то спішно для вигляду зробили її колгоспницею без колгоспних обов’язків, портрети її в музей… Жадної поезії її ніхто не чув, аж у п’ятдесят років сталінський талант відкрився» [10, 209]. Виділені слова підкреслюють негативні оцінки. Бачимо, що Докія Гуменна акцентує на тому, що якість мистецтва занедбана; через відсутність талановитих носіїв воно стає низькопробним, відбувається скочування у масову культуру.

Текст «Хрещатого яру» дає підстави зіставити графоманство Христі Литвиненко і справжнє мистецтво Віктора Придиуса, відповідно вигаданого персонажа і героя, що списаний зі справжнього діяча культури того часу, відчути акцент на естетиці. Віктор Придиус, референт відділу мистецтв міської управи, єдиний в метушні боротьби за життя не забуває про справжнє. Письменниця переконливо зображує природу його творчості: «Кінорежисер сприймає, власне, фотогенічність цього грандіозного видовища. Здається йому, що він сам висить у тих ракетах, на небі, а не на бальконі четвертого поверху, – над Подолом, над горішнім Києвом. Вдень навіть не побачиш так рельєфно кожного листочка на дереві, кожного відтінку цих листків, кожну складку на подільських зелених і червономідяних дахах, як тепер. Контрактовий дім з разючо білими колонами, закрут площі, кольори й орнаменти будинків, посталих у красі новонародження… Над цим усім – темносиня оксамитна смуга неба, перехід у ясніші тони синяви… Чи пощастить йому коли в житті створити картину з такими багатими кадрами? Якщо відірватися ногою від рідного ґрунту, – навряд» [10, 467]. Режисер бачить в страшному прекрасне; бачить світ, розбитий на яскраві картини й довершені кадри. Докія Гуменна аналізує те, як сприймає навколишнє оточення митець, бо талант там, де по-іншому переживаються пересічні звичайні події.

Варто зазначити, що процес творення мистецтва, як і натхнення, що йому передує, завжди цікавив Д. Гуменну. В епістолярній повісті «Мана» тонко виписано момент задуму феєрії балериною-сценаристом Юлією Отавою: «Чи це мені здалося, чи я спала? Ніякого лісу, ніяких примар. Електрика рівно розсіває світло по канапі, а зверху на стелі – коло від абажура. І на листі паперу нічого нема написано. Але ж такого балету я ніде не бачила: балет-феєрія „Цвіт папороті". Що це? Міраж? В ту мить мені здалося, наче стіна, яку я торкнула легенько одним пальцем, раптом упала й передо мною розкрилися далекі-далекі горизонти. Снага, що тремтіла в мені, нагнітала мене, не маючи виходу, – наче стріла з міцно натягнутого луку, прорвалася й ця стріла з неймовірною силою полетіла в свою ціль» [9, 92].

Ще одна підтема, висвітлена в «Хрещатому яру», фанатичне відкидання вартісності російської літератури. Має місце аспект ненависті до всього зв’язаного з «братнім народом», так націоналісти із газети «Українське слово» Олена Теліга й Наталія, вважають, що «речник азіатчини, Пушкін, шкідливо впливає на формування української духовності» [10, 221; 240]. О. Пушкіна принижують словами «речник азіатчини». За таких обставин протиставлена їм тверезість оцінок Мар’яни: «Не може вона погодитися на ліквідацію Пушкіна… І російську літературу, і Толстого хоче вона читати» [10, 220]. Збольшевизованість, накидання російської культури настільки пригнічують національно свідомих митців, що ті вже не в змозі бути об’єктивними.

Тепер перейдімо до питання «фашистська влада і митці». Прихід німців у Київ зображений, як сплеск надій на національне, культурне, а відповідно й мистецьке відродження; чимало розказано про активізацію діяльності літературно-науково-мистецького товариства, Літературного клюбу, ймовірно мається на увазі Спілка письменників, редакції газети «Українське слово», яка реально діяла в той час. Не дивлячись на оптимістичні мрії, поточна ситуація на зборах товариства склалась не найкращим чином: мистецькі ресурси винищено, творити просто на просто нікому – «якісь невизначені юнаки, що називають себе мистцями, журналістами, письменниками… Якісь обивательські старушенції, у яких аж на старості літ відкрився талант. Жадного імени, оголили Київ», лиш «старий поет, що відбув уже заслання у казахських шахтах, і секретар комсомольської організації спілки радянських письменників. Цей, мабуть, з полону… А он – два актори. Композитор». На зустрічі Віктор Придиус згадує «могуче-стихійний, одностайних спів – «Ще не вмерла Україна», «Заповіт»… Боже, який то був час», адже «тепер тут – пара недобитків, зелень, перекручена в совєтській машині, оці модні західні течії «конкістадорів» та «аристократів духа»… Кілька черепків з одної колись цілої посудини» [10, 217-218]. Метафора черепків влучна, адже свідчить про розбитість і розпорошеність мистецької процесу. Авторка натякає, що мистецтво, будучи в такому стані, не в змозі відродитись.

Що стає з митцем в умовах німецької окупації? Докія Гуменна відповіла на питання вичерпно. Аналізуючи ці сторінки, знову розділимо персонажів на дійсних та вигаданих. Найнебезпечніших, «молодий, блискучий наш цвіт» одразу ж ліквідували. Описуючи винищення, письменниця використовує імена історичних осіб і називає реальні події (хронікальний підхід). Спочатку редакцію української газети: «Заарештували редактора «Українського слова», Рогача» [10, 247]. На основі енциклопедичних довідок легко встановити, що Іван Рогач і справді був редактором часопису в цей час, був заарештований і розстріляний німцями. За реальними даними описана й доля оунівки Літературного клюбу: «Кажуть, всі вони дуже героїчно трималися, під час арешту, особливо Олена Теліга» [10, 284]. На сьогодні підтверджений факт, що поетеса, будучи головою Спілки Письменників, за відмову співпрацювати із німецькою газетою «Нове Українське Слово» була заарештована ґестапо і через кілька днів розстріляна з іншими націоналістами. Авенір Коломієць, який представляє західноукраїнську школу режисури, розчарувався в «культурному будівництві на Великій Україні», всі течії сприйняв, перетравив і зостався на центральній українській дорозі, але отримав клеймо радянофіла й змушений тікати від фашистів. В тексті неодноразово прописується прізвище Кандиба, тому за деталями вчинків Олега, сина учителя Мар’яни, легко вгадується Олег Ольжич; через співпрацю з націоналістами його теж розшукує ґестапо.

Список постраждалих від фашистської окупації митців у романі доповнює вигаданий герой Нарцис Микольський, статті якого в газеті найталановитіші. Він, щоб уникнути біди, їде в провінцію, але, повернувшись до Києва, потрапляє в засідку і під арешт. В такій межовій ситуації змін влади навіть найпевніші, здавалось би, люди ставали зрадниками, страх перед поневоленням і смертю змушує їх зректися всіх переконань. Тут мається на увазі Мурзученко, голова Літературного клюбу (що теж належить до вигаданих персонажів, бо ж знаємо, що головою Спілки Письменників була Теліга), який забув про свою посаду під час арешту [2, 284]. Він у письменниці отримує добрі посади, стає вірним слугою у німців [10, 271; 348].

Варто зупинитись на так званій групі митців, що стали подвійною жертвою влади, постраждали як від совєтської, так і від фашистської. Йдеться про значне число персонажів. Авторка ретельно виписує їх мотивації. «Я глибоко переконаний, що німці проваляться. Ми й так, і так приречені. Не хочу зустрічатися з червоними, то вже краще тепер виїхати» [2, 318]. «І що ж, розпрощатися з мистецтвом, з фахом? Як переможуть німці, – вони нас усіх у концертраках винищать. Як переможуть більшовики…» [2, 468]. Єдиний вихід, єдина можливість на збереження життя і таланту – це втекти, «бо нема мистецтва, де думка замкнена» [10, 469]. Поета Аркадія Відомого совєти оголосили націоналістом і зрадником українського народу, а тут до україномовної німецької газети він відмовився дати хоч рядок і став для фашистів більшовиком і теж запроданцем [2, 387-388]. Режисер Віктор Придиус пішов з посади і «заліг на дно», як німці почали арештовувати керівників відділів, розстрілювати членів партії й отримав перше попередження, коли вбито було композитора Ревуцького зі словами: «Таке чекає всіх зрадників соціалістичної батьківщини», а згодом і наступне: «Сидіти на місці. Волос із вашої голови не впаде. Утічете – на дні моря знайдемо» [10, 468-469]. Зацькований з обох боків, він боїться покинути рідну землю й тим самим знищити свій талант. За іронією долі чи з волі авторки він у ніч перед від’їздом, зламавши ногу під колесам німецької машини, залишається на поталу більшовикам, але з «Енциклопедії української діаспори» знаємо, що Івану Кавалерідзе вдалось вижити в Києві і згодом продовжити творчу діяльність [12].

Письменниця створює митця-пристосуванця Рейнгарда, невразливого до будь-якої влади. Він артист російської драми, який розмовляє московською мовою за совєтів, коли ж повіяло українським націоналістичним духом, то на його дверях з’являється напис «Тут жеве артіст украінскій», а після німецької окупації він нагадує про своє німецьке прізвище та походження з остзейських баронів, які були німцями [10, 360].

Описуючи складний період війни в житті України, Докія Гуменна в романі-хроніці «Хрещатому яру» використовує вимір теми мистецтва як основний. Авторка пише так, що все, що дотичне до мистецтва, завжди зумовлене владою. Текст особливо цінний хронікальністю і художньо-документальною основою; дає можливість дізнатись про малознані нюанси життя багатьох письменників. Але для загальної концепції відображення дійсності у художньому творі не має значення, чи персонаж вигаданий, чи це історична особа і в системі якої влади він намагався вижити. Проте серед жертв і борців за національне відродження найбільше знайдемо реальних людей (Михась Семенко, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, Іван Кавалерідзе, Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач), хоча є й вигадані імена (Аркадій Відомий). Згідно з логікою художнього світу Докії Гуменної байдуже, якій владі – радянській чи німецькій – вони протидіяли, бо обидві вели до краху українського мистецтва. Така ж тенденція спостерігається щодо зображення зрадників і колаборантів: бачимо й справжніх письменників, що скорилися сталінізму (Агатангел Кримський, Максим Рильський), й вигаданих персонажів (Мурзученко). Серед тих, хто обрав пасивну боротьбу, мовчання чи втечу, натрапляємо на реальних людей (Авенір Коломієць) та створених письменницею (Щука, Аркадій, Нарцис Микольський). Й лише висміюючи графоманство та пристосуванство, авторка не називає нікого зі знаних (Христі Литвиненко, Рейнгард).