Мені нікому довіряти. Насправді, дивно, що цей хлопець навіть не намагається звільнитись з пут. Що він приховує?

Декілька років тому

Механізм стрекотів, клацаючи металевими важелями. Вкриті липким маслом чоловічі пальці обережно торкнулись вигнутого заліза, змушуючи вкритий заплутаним візерунком шестерень овал поволі піднятись, зблиснувши лінзами у двох невеликих западинах. Тонка смужка кінчика інструменту, схожого на химерну подобу викрутки, із дзенькотом увійшла в паз – чоловік спересердя вилаявся, проте помалу почав щось вкручувати всередині просторої порожнини, заповненої металевими нутрощами.

 - Не питай мене, де я знайшов креслення першої конструкції. Бо ти ніколи не повіриш наданій відповіді.

 - А як воно працює? Звідки бере силу?

 - О-о-о, воно жере багацько дров для своєї роботи, - хрипкий сміх пролунав біля великої темної порожнечі у стіні, з якої віяло жаром. Тонкі пальці постукали по зрубленому поліні, а потім вкинули його до порожнини. – Жар нагріває воду… - погляд враженого молодика слідував за пальцем, який блукав по дивним скляним та металевим предметам, що тягнулись від стіни. - …водяна пара підіймає важіль, який приводить у рух усі інші частини…

Молодий високий світловолосий юнак у сорочці сидів на краєчку стільця, видивляючись, як чоловік у шкіряному комбінезоні порпався у важелезній груді механізму, деколи протираючи шматком тканини скельця окулярів.

 - Що саме ти хочеш змайструвати із оцього всього? – спохмурнів юнак. – Анджею, я не розумію, чому ти цим займаєшся. Це буде лялька? Це буде великий годинник? Друкацький верстат, як у москвитина Федорова?

 - Дещо набагато більше, - загадково промовив стиха Анджей Клем, клацнувши ряд декількох важелів. Уся конструкція раптом загуркотіла і прийшла в рух. – Більше, ніж ти собі уявляєш.

Клем крехтів, дістаючи довжелезний сувій паперу та просуваючи його у відкриту із лунким стуканням глибоку порожнину. Юнак здригнувся – частина металевої конструкції, схожа на голову, роззирнулась довкола і зупинилась на ньому сліпучим фокусом лінз.

 - Схоже на верстат покійного Федорова.

 - Я попросив Суразького надати мені його взірець і дещо його переробив. Якщо є верстат, здатний друкувати щось, брате… значить, теоретично можливе існування верстату, який може надруковане зчитувати.

 - Як? І навіщо? Брате, у Києві архімандрит Печерського монастиря – Єлисей Плетенецький – активно розшукує вчених людей, аби заснувати друкарню. Друкарство – прибуткова справа, а ось це от…

 - Монастирі, архімандрити… - вчений скривився. - Адаме, ти задаєш багато питань, - невдоволено пробурмотів Анджей, щось перевіряючи у тубусі позаду «голови». – Подумай ось про що. Скажімо, ми можемо перфорувати папір. А потім перфороване надзвичайно тонкі голки фіксуватимуть на листі заданої конфігурації. А потім…

 - І що ж машина буде робити із цим?

Замість відповіді Анджей відійшов у інший бік кімнати та змастив раму масивного верстату за допомогою валика із чорнилом, після чого прокрутивши декілька важелів, опустив прес на сторінку. Адам встав з місця, зацікавлено очікуючи, що саме його брат надрукував. Великими літерами карбувався вибитий отворами, підведеними чорнилом, напис:

Х Т О Т И ?

Анджей вставив надруковане у відповідну секцію механізму, який щойно ладнав. Білявий юнак з подивом помітив, що «голова» повернулась поглядом лінз вслід за ним. Настала напружена тиша. Науковець захитав головою та почав набирати у формочку верстату літери для нового напису.

 - Анджею, ти марно витрачаєш час. Це просто шестерні та коліщатка…

 - Це вже не перші випробування, почекай.

Нова фраза змусила Адама примружитись – він не одразу зрозумів, що саме було надруковано:

Т И Х О Ч Е Ш С Т А Т И Л Ю Д И Н О Ю ?

 - Анджею, закінчуй це. Це вже якесь богохульство. Ти не можеш зліпити конструкцію і запевнити усіх у тому, що це – людина. Люди – Божі істоти напрочуд складної будови і…

 - Я не збираюсь створювати людину. Я хочу створити дещо, що може людині допомогти, - перебив Анджей, вичікувально вперши забруднені мастилом руки в боки. – Для того, щоб зорати поле, людина використовує плуг. Для того, щоб писати, людина використовує перо, змочене у чорнилі. Для того, щоб вбити іншу людину, людина використовує пістоль або холодне лезо… Конструкція має величезний… є таке слово, яке використовують мої німецькі колеги… потенціяль. Вона здатна стати інструментом, що буде людині допомагати. Точніше, буде створеним таким чином, аби людині допомагати. Думати – як людина та замість людини. Виконувати роботу замість людини.

 - То чому ж ти питаєш це… дещо… цю істоту, чи хоче вона стати людиною?

Не встиг Анджей Клем щось промовити у відповідь, як механізм загуркотів і клацнув, викидаючи сувій паперу. Вчений підняв його з підлоги та про себе задоволено посміхнувся. Адам здивовано вирячив очі – на листі виднілись дещо нечіткі та водночас цілком зрозумілі для читання контури літери «Т».

 - Йому не вистачає літер у рамі! – радо гримнув Анджей, гарячково зсипаючи формочки у залізну порожнину. – Розумієш, воно перевіряє кожну літеру, чи підходить вона для слова, а потім не може використовувати її повторно…

 - Воно повторило за тобою репліку?

 - Ні, не повторило. Спробуємо ще раз.

Клем вже готував наступну ідентичну роздруківку. Цього разу відповідь була довшою:

Т А М У В А Т И

 - Ну і що воно значить?

Брати не помітили, як спілкування із машиною затягнуло їх із головою – вона продовжувала видавати їм відповіді все більш незрозумілі та химерні, і кожного разу Анджей переборював декількома репліками сумніви брата:

 - Відповіді різні, а значить, щось подібне на розум воно має. Занадто низького чи занадто високого рівня - …можливо, на це впливає наше сприйняття?

 Невдовзі різноманіття припинилось, і механізм десяток разів виплюнув коротке:

К Р

Спантеличені, вони складали все нові і нові роздруківки, врешті-решт, зупинившись на такій:

Щ О Р О Б И Т Ь Л Ю Д И Н У Л Ю Д И Н О Ю ?

 - Занадто довга репліка, - захитав головою Адам. – Ти впевнений, що воно зрозуміє?

 - Зачекай, зараз.

Лінзи стрільнули сонячним зайчиком у очі юнаку, від чого той примружився. Механізм клацнув занадто короткою серією перестуків.

К Р

 - Досі не можу зрозуміти. Навіть якщо ці всі відповіді – то які означають слова? «Краса»? «Кривина»?..

 - Я не знаю, - перебивши, розгублено пробігся очима по конструкції Анджей. – Ще раз.

К Р К Р К Р К Р

 - Зламалась, чи що?!

 - Зараз подивлюсь.

Шестерні наступного разу довго крутились, поки машина гуркотіла, друкуючи відповідь. Брати розминали пальці, блукали замислено по кімнаті, стиха перемовлялись, поки пристрій продовжував працювати. Коли шум закінчився, Анджей та Адам кинулись до його джерела, витягуючи лист паперу. Юнак відчув, як спиною пробігли мурашки – «голова» механізованого апарату повернулась за ним, продовжуючи зміряти поглядом лінз. На листі було надруковано:

К Р О В І К І С Т К И

 - Ти сказав, щоб я не питав, звідки ти взяв креслення… Але я маю почути правду, - задрижав голосом Адам. – Анджею, звідки ти взяв цю… цю… Ми маємо негайно закінчити усі досліди. Розібрати це… це… це все і більше ніколи не збирати.

Анджей раптом засміявся у відповідь:

 - Відмовитись від того, що прославить мене на усе життя, бо під час одного з численних випробувань машина помилково набрала нісенітницю? Я обіцяв князю Острозькому виконати все у строк. Він надав мені матеріали і хотів подивитись, що вийде із цього.

 - Не треба… Не треба більше цим займатись.

 - А що ж я скажу князю? – невдоволено просичав вчений. – Що усі витрачені ресурси, зусилля – марні? Що усі надані кошти – зіпсовані даремною роботою? Як ти не розумієш… аби вподібнитись до людини, воно мислить грубо. Сприймає суть речей занадто буквально. Воно так само, як і маленька дитина, потребує навчання та виховання.

 - Ти обіцяв, що не людину будеш робити із заліза. Та скажи мені нарешті – звідки ти взяв креслення?! Ти не міг сам змайструвати таке… таке… таке кровожерливе страховисько, хтось підмовив тебе! Чи хтось тобі підказав!

 - Я не пам’ятаю обличчя цього чоловіка – я зустрів його випадково, коли прогулювався Краковом, - тихо та знічено промовив Анджей. – Людина Без Обличчя – так я його тепер називаю у своїй уяві, бо жодної риси так і не зміг згадати, хоч і зазвичай добре пам’ятаю зовнішність людей. Він вручив мені декілька паперів із докладними малюнками, написаними химерною мовою… що через декілька днів була розпізнана мною, як недбало прописана русинська. Я запитував його – і багато разів запитував, що це були за документи, які він мені передав. Він показав декілька незрозумілих жестів, і мовчки пішов собі геть, не озираючись на мої погуки, а потім і крики, - Клем обережно доторкнувся до дуги підборіддя на «голові» механізму. – Коли я відлив з руди усі необхідні деталі, а потім склав усю конструкцію докупи, я довго чудувався, хто міг створити такий довершений… прекрасний… і водночас несамовито божевільний механізм. Призначення напросилось само собою, після довгих роздумів. Я чимало зрозумів, проводячи довгі випробування… із нею… ним? Адаме, ти маєш зрозуміти це. Хіба інструменти, які ми використовуємо у повсякденній діяльності – не наслідування природи тварин, рослин, моря, суші і неба… і природи нас самих?! Не продовження нас самих?! По образу та подобі людини я зроблю те, що зможе виконувати її роботу. Уяви собі скарбничого, що ніколи не помиляється під час підрахунку золота. Уяви собі актора, що ніколи не забуватиме репліки. Уяви собі солдата, який буде вбивати без жодних сумнівів та докорів сумління…

Юнак не витримав та вибіг із приміщення. Піт скочувався під його сорочкою, у голові паморочилось від усвідомлення того, що він почув і побачив. Анджей продовжував викрикувати доводи та аргументи йому вслід, проте молодий чоловік свідомо намагався їх не почути. Передчуття створювало моторошні картини та події, у які він ніколи у здоровому ґлузді не міг повірити.

Він навіть не підозрював, що йому залишалось жити декілька днів.

Декілька років потому

…Семен Вигура захитав головою, спохмурнівши.

 - Плювати я хотів на чудовисько. Плювати я хотів на цей бісовий маєток… Справжній мій статок сидить у іншому кінці кімнати. Можете грати у бозна-яку гру – я врешті зрозумів, чому тут опинився.

 - Що, достобіса розумний?! – прошипів Дем’ян. – Я відразу це побачив у твій мармизі. Відчув цей сморід… Від тебе смерділо цією ненавистю та жадобою до грошей, - Характерник скрушно закивав самим підборіддям, засміявшись – лезо шаблі із лязкотом покинуло піхви. – Двоє вовків не розійдуться на одній стежці, тому мені, хлопче, доведеться тебе прикінчити!

Козак закричав від болю, проте витримав удар – лезо меча застрягло у його плечі, обливаючись кров’ю. Якуб заскреготів і спробував зробити випад, як раптом Дем’ян стрімко розвернувся та одним різким помахом вибив руків’я меча з пальців. Найманець, гарячково роззираючись, спробував знайти поглядом іншу зброю, проте наступна жорстока атака характерника виявилась невблаганно смертельною. Лезо розірвало сухожилля щелеп – Якуб проковтнув його металеву гладінь, застогнавши від болю. Щось тепле і їдке наповнило його горло, забиваючи подих, та він марно схопився за шию, захлинаючись власною кров’ю. Дем’ян прокрутив лезо і вийняв: криваве блювотиння фонтаном вирвалось із горлянки найманця, після чого він, продовжуючи вкривати зблідле перелякане обличчя іржавими бризками із понівеченого рота, за декілька митей болісних судомних борсань застиг.

 - Це все бісова загадка. Обряди, чорти, відьми – цей чоловік має знати на все відповідь! Він може знати. Він МАЄ знати! – руки Семена блукали по тілу заціпенілого Адама, піднятим з підлоги ножем обрізаючи його пута.

Вигура почув важкі кроки характерника, що наближався. Він витер піт з чола та перерізав останню мотузку – Адам, немов очікуючи саме цього моменту, чітким, немов точеним рухом встав, розриваючи всі недорізані вузли. Пістоль глухо клацнув. Семен вирячився на спрямоване на себе дуло.

 - Нечиста сила, ось ти хто! Ось чому ти звільнив цього бісового чоловіка, - Дем’ян примружив оці, прицілюючись. - Відповіді, які він дасть – це чисте, кровожерливе Зло, юначе, із яким тобі без моєї допомоги ніколи не буде сили впоратись! Але ти не хочеш мені підкоритись. Не хочеш вести простої, добродушної, чоловічої розмови. А значить, зараз срібна куля в’їсться у твоє м’якеньке панське тіло…

Постріл, що мав прогуркотіти, вразивши юнака, натомість дзвінко брязнув. Вигура ледь не оступився – широкі плечі Адама, вкриті тонкою сорочкою, затуляли його від враженого характерника. Козак поліз у кишеню за новим набоєм. Залізняк встромив у себе химерним чином руку – щось заскрипіло, клацнуло, зашипіло, після чого змахнув кистю, відкинувши геть кривавий кавалок.

 - Господи милостивий. Врятуй наші душі, - пальці характерника заплітались, однак він все одно готувався до стрільби. Адам зробив декілька кроків у його бік. - Ти звільнив самого Диявола із пут, хлопчиську! Матері твої ковінь…

Білявий хлопець одним злагодженим рухом з розмаху зацідив козаку у зуби, від чого той захитався, і впав, випустивши пістоля з рук. Боротьба тривала декілька митей – і прямо на очах враженого Вигури Адам байдуже націлив піднятий пістоль на лоба Дем’яна та вистрілив. Видовжене, бліде обличчя поволі повернулось – замість вилиці крізь закривавлене шмаття плоті виднілось темне блискуче тло чогось металевого.

 - Матір Божа… Хто… Що ти таке?!

Адам повернувся всім корпусом до Вигури замість відповіді та вказав жестом на дорогу вглиб лісу. Семен, застигнувши на момент поглядом на перемішених із колінкуватим залізним механізмом нутрощів рани, мовчки вирушив вслід, сховавши за поясом ножа. Крізь тишу прорізались болісні крики та низький, глухий гуркіт. І дивний, клацаючий звук, що час від часу супроводжувався випусканням із грудей Залізняка гарячої пари, від якої зимове повітря химерним чином аж шипіло та диміло…

Вони довго крокували – чи то сам ліс, чи то селище гуркотіли, та й так сильно, що і земля дрижала під ногами. Невдовзі вони вирвались із задушливих обіймів лісу до занедбаної хатини, поруч з якою виднілись темні контури колодязя.

Адам підійшов до зруйнованого помешкання і рвучким потужним рухом вирвав шматок каменю із стіни.

 - Хто буде будувати дім з каменю? – примружившись, тихо пробурмотів Вигура про себе. – Привередливий вельможа? Хлопче… Адаме, куди ти мене привів?

Залізняк нічого не відповів, у декілька мовчазних кроків опинившись біля колодязя, після чого гучно постукав вирваним каменем по його стінці. Не встиг Семен докинути якихось лайливих слів чи сарказму, як його розтулені вуста завмерли – щось зашкряботіло, видираючись із порожнечі колодязя. Невдовзі на повітря вигулькнули декілька тремтливих кінцівок із сімома пазурами, закуті у чисте та блискуче залізо. Від кількості кінцівок, що оточували моторошну істоту, у Вигури запаморочилось у голові. Туманні обриси дечого, схожого на голову, після клацання і низького стогону почали розвиднюватись, явивши місячному світлу, який Семен невдовзі пообіцяв собі забути. Все тіло було побудоване немов з уяви зовсім іншого, чужого Бога. Вигура задрижав усім тілом і відступив на крок. Адам щось почав пояснювати чудернацькому створінню, активно жестикулюючи. Через декілька митей застиг на місці, коли декілька пазурів схрестились у їм обом зрозумілому жесті. Утвір, схожий на голову, повільно повернувся до Вигури, прорізавши всередині отвір із численними гострими зубами та недоладним язиком. Хоч Семен очікував не менш страхітливих звуків із нещодавно утвореного рота, істота заговорила з ним приємним хрипкуватим голосом, дещо схожим на голос Станіслава Вигури:

 - Я ніколи не бачив людей. І не знаю, як вони виглядають. Але сподіваюся, що спілкуються вони у звуковій манері – так само, як говорила людина, яка викликала мене.

 - Зоряна Тінь говорить правду, - Семен скрикнув від несподіванки та відстрибнув. Поряд стояла вже знайома йому жінка у кривавій хустинці, облизуючи сині, мертві губи. - Залізносердий обманює його – до Мотрі він має прислухатись, адже саме Мотря його з нескінченно далеких зір, галактик та вимірів викликала.

Залізняк жестами швидко та запально промовив якусь репліку до істоти, названої Зоряною Тінню. Натомість той повернувся (принаймні, так схоже було Вигурі) до Семена та втупився уважним незмигуючим поглядом.

 - Один каже правду… - юнак помітив, як декілька пазурів почали перекладати сказане жестами. - …а інший хоче скористатись моєю силою. Третій мовчить… не розумію, що за химерне відчуття у нього на душі.

 - Семен Вигура переляканий, - вдоволено та гучно промовила Мотря. – Страхом це відчуття люди називають. Молодий козак підтвердить слова Мотрі, а не залізносердого – у цьому Зоряна Тінь може не сумніватись.

 - Я маю знати, хто дійсно викликав мене, - скрушна інтонація прозвучала у голосі Зоряної Тіні. – Третій не знає відповіді на це питання. Але може відповісти мені на інше. Оскільки я ніколи не бачив справжніх людей, то ось у чому буде питання. Хто з цих двох – людина? А хто – подоба, яка намагається людиною здаватись?

Вигура злякано перезирнувся. Адам обвів його суворим та беземоційним поглядом – із розпанаханих грудей виривались клуби пари. Білявий юнак раптом, ослаблений, заточився і впав на коліна – і у зимове повітря почали повзти язики чорного диму. Мотря горделиво підняла підборіддя, відвернувши вицвілі очі.

І Семен прийняв рішення…