Цей чоловік, ким би він не був, врятував моє життя. 

…Вигура мовчки вказав пальцем на заціпенілу зігнуту постать Залізняка.

 - Він слабкий та смертний, як людина. Можу запевнити Вас, пане… пані… Зоряна Тіне, що поводить він себе так само, як звичайнісінький юнак… себто, молода людина чоловічого роду. А от від цієї відьми… скажімо, дуже поганої жінки… тхне випарами, неначе від мертвої. Вона здатна перероджуватись у кішку та розмовляє себе скоріше як хтось, хто щойно постав із мог…

Не встиг він договорити, як щось вп’ялось йому плечі, змусивши скрикнути. Семен відчув, як під сорочкою його спиною почала струменіти кров.

 - Паскуда, - прошипіла біля самісінького вуха відьма, ще більше встромивши пазурі.

Одна з кінцівок Зоряної Тіні блискавично піднялась – червона, розжарена куля прохурхотіла, вирвавшись невідь-звідки, та із гуркітливим ударом вразила худі груди Мотрі. Напівмертва стара жінка не випустила із вуст ні стогону, ні крику – її тіло відразу зайнялось яскравим полум’ям, після чого, розпадаючись на груди попелу, поволі осіло на сніг із шипінням. Переляканий Семен відстрибнув, торкнувшись плечей та застогнав, зціпивши зуби – порізи озвались пекучим болем.

Зоряна Тінь огорнула декількома мацаками високу фігуру Адама. Юнак поволі підвівся, широко розправивши груди. Вигура з подивом помітив, як від обрисів тіла Залізняка виникло химерне пульсуюче фіолетове сяйво, яким так само тепер переливався сапфір очей механічного чоловіка. Декілька квапливих жестів. Повільні, немов заспокійливі, жести десятка пазурів.

Семен повернувся, аби подивитись, куди застигли поглядами Адам та Зоряна Тінь. Численні постаті різного ступеню огрядності та зросту оминали стовбури, впевнено крокуючи назустріч. У деяких замість обличчя красувалась байдужа посмішка смерті. Деякі здавались нещадно посинілими від холоду, проте все ще живими. У Вигури все всередині похолоділо – у всіх них у грудях, випускаючи пару, працювали шестерні та коліщатка. Адам підійшов до кожного та подарував частинку свого сяйва.

Тоді, коли Вигура вже вирушив йти, хоч все ще і був зачарований видовищем, Залізняк раптом підійшов впритул до нього. Не встиг козак промовити хоч слово про те, що йому не потрібне те дивне сяйво, як конструкт схопив різким рухом ніж з його пояса та повалив на долівку.

Нажаханий Семен марно намагався виборсатись – здавалось, неначе груда каміння, як і занедбаний будинок неподалік, навалилась на нього, стримуючи будь-які поривання. Німий, моторошний погляд Адама був уважно сфокусований на його тілі – Вигура відвернувся на мить, засапавшись. Тіла із залізними нутрощами неспішною, і водночас могутньою юрбою накинулись на безформне та химерне тіло Зоряної Тіні. Прибулець відбивався, успішно декого з них легко відкидаючи помахами довгих кінцівок, однак їх впертий натиск не зупинявся і невдовзі вони почали проливати його чорну та густу, немов смола, кров.

Біль увірвався у його свідомість – замість крику він ледве захрипів, намагаючись побороти запаморочення. Руків’я ножа стирчало на межі між шиєю та грудьми. Адам впевнено продовжив різальний рух, наближаючись до ключиці. Вигура останній раз болісно прохрипів та знепритомнів.

Семен із криком зірвався на ноги, та, заточившись, відразу впав на підлогу, де гарячково стягнув із себе сорочку. Його тіло було цілим та неушкодженим. Служниця мовчки стояла у дверях, уважно та дещо зацікавлено за ним спостерігаючи. Невдовзі, відвернувши від нього очі, підійшла до постілі та почала розправляти на ній білизну.

 - Го-о-о… Горпина, вірно? Тебе звати Горпиною?

Служка промовчала у відповідь, продовжуючи займатись своїм нехитрим заняттям.

 - Господи, де я… Як це все… Що відбувається? Хто переміг? Залізняк? Зоряна Тінь? Пекло?

Горпина мовчки вийшла з кімнати, забравши із собою перину.

Семен одягнув сорочку та вирушив за нею.

Вигура вражено застиг на місці. Знайома огрядна фігура із черевцем, русявими вусами та вимитим чубом усміхнено і мовчазно зустріла його простягнутими для обіймів ручиськами. Семен невпевнено пройшов декілька кроків назустріч, врешті-решт, таким чином привітавши дядька. Йому здавалось, що ще трохи – і він не впізнав би Станіслава Вигуру, настільки відрізнявся цей усміхнений чоловік від похмурого виродка, який мало його не вбив.

 - Дядьку, я хотів би поговорити із тобою… Послухай, ми почали з тобою зовсім не з тої ноти. Я хотів би просити твого прощення за те, якою ганебною була моя поведінка…

Станіслав гарячково закивав у відповідь, після чого відсторонився та зачимчикував у іншу кімнату маєтку.

«Він досі ображений на мене, - скрушно зітхнув про себе Семен. – Оце я вляпався… Ну я і дурень!»

З кожною зустріччю, з кожною невдалою розмовою Вигура формував дивне та непевне розуміння. Схоже, його поведінка відносно дядечка чи то розлютила, чи то збентежила мало не всіх мешканців маєтку – кожний та кожна відсторонювались від нього, занімілі з невідомої причини. Дивним це видавалось Семену тому, що хоч якою була його провина, ці люди мали б говорити між собою! Проте вони не перемовлялись жодним словом навіть між собою. Схоже, ці люди дуже тяжко перенесли події тієї жахливої ночі… Ранкова тиша огортала будівлю, ледь порушувана тихими та приглушеними кроками.

Йому раптом закортіло на свіже повітря. Пройтись по зимовому лісу, який щойно грізно насувався цієї ночі на нього, лякаючи уяву невідомими та страхітливими чудовиськами. Дізнатись, що ж все ж таки сталось із селищем, та і куди поділись найманці Фрідріха Тишкевича.

Серце болісно затьохкало – він і сам не відразу зрозумів побачене.

Посеред подвір’я, зрідка кліпаючи очима, лежало худорляве тіло Горпини, у якій копирсалась фігура у шкіряному камзолі та із коротким світлим волоссям. Дзвенькіт, шипіння, металевий лязкіт, стукання. Дівчина навіть не сіпалась від маніпуляцій у своїх нутрощах, які були широко відкриті позіру незнайомця. Нутрощах, що у вранішньому промінні зблискували металом та маслом.

Семен позадкував, та не встиг кинутись навтьоки, як чоловік у камзолі різко повернув до нього голову. Адам Залізняк – а це був саме він, у цьому Вигура не сумнівався – примружився, уважно подивившись на Вигуру.

Він заскочив молодого юнака у декілька кроків, а потім повалив на землю та вклав поряд із Горпиною. Інструмент сяйливо заблищав у тонких пальцях Адама. Через декілька клацань Вигура більше нічого не відчував. Його очі байдужим поглядом, раз по разу кліпаючи, вивчали небо…

…Цей метал був таким само впертим, як і племінник колишнього хазяїна.

Він блищав золотистим ореолом, часто стаючи хворобливим об’єктом пристрасті тих, кому він тепер вставляв у груди залізні серця. Хоч йому і вдалось його розплавити, метал виявився занадто м’яким для випробувань та експериментів щодо того, як зробити кращим його народ. Народ залізних людей.

Механізм огрядного юнака декілька разів ламався, все ще жива свідомість, опановуючи його тіло, намагалась вирватись з маєтку – через пильний нагляд Адама ці спроби були безуспішними. Останнього разу Залізняк зрозумів, що витрачає ресурс на тіло, яке не піддається перетворенню.

Він облишив будь-які намагання заволодіти цим тілом – просто кинув в одну з ям, з яких місяць тому викопував тіла. Не замислюючись над жодним символізмом, він вирішив позбутись і металу, який виявився йому не потрібним. А потім недбало засипав яму землею.

Семен Вигура так і залишився похований під величезним шаром золота.

На землі, на якій скоро ні його історія, ні його золото більше нікому не знадобляться. На землі Залізнолюдей.

Жовтень-грудень 2023 р.

Обраний фінал: «ШЕСТЕРНІ, КОЛІЩАТКА ТА ЗАЛІЗНІ СЕРЦЯ».