Я сюди приїхав задля маєтку та коштовностей, але, схоже, це дещо цікавіше. Мертва жінка, сподіваюсь, не обманювала своєю обіцянкою про винагороду?

 - …Адам – це дещо, чого я ніколи не бачив. Неживе всередині живого, здатне думати та приймати рішення, немов жива людина. Але, шановний… чи шановна… пане чи пані Зоряна Тінь, як би один божевільний науковець не намагався його уподібнити до людини, він ніколи нею не стане. Адам Залізняк, на відміну від відьми – точно не людина, і в цьому я можу Вас запевнити.

 - У мене були щодо цього сумніви, - тон істоти став схожим на таку, якби та посміхнулась. – Підозри. А тепер є і підтвердження, - Те, що на віддалі було схоже на голову, повернулось у бік Мотрі. – Тепер усе стало ясно. Підготуйтесь. Через декілька митей… ми розпочнемо вторгнення.

Щось заіскрило всередині тіла Адама – він ще більше схилився та впав. Язики полум’я повільно почали простувати м’язами та сухожиллями.

 - Семен Вигура може бути вдоволеним, що врятував Милославичі та Річ Посполиту від нашестя залізногрудих, - вдоволено прохрипіла Мотря. – Тепер Мотря має нагородити молодого козака. Хай слідує за Мотрею, Мотря приведе його до потаємної схованки дядечкового золота.

Не встиг кліпнути оком Семен, як чорна кішка зі облізлою шерстю стрибнула на одну зі снігових кучугур, махнувши хвостом, немов запрошуючи йти за собою, а потім швидко побігла геть. Вигура, не оглядаючись, квапливо рушив за нею.

Десятки постатей зовсім різних людей, деякі з яких були частково зогнилі до кісток, застигли у снігах у загрозливих позах, немов зупинені гнівним наказом командира на марші. Молодий юнак, продовжуючи біг за кішкою, здивовано озирнувся, розглядаючи їх і помітив всередині їх тіл такі ж залізні механізми, як і всередині тіла загиблого Залізняка. Щоправда, метал тепер не шипів, не клацав, і взагалі не видавав жодних звуків.

 - Справжнісінький загін, - захекано пробурмотів Семен. – Він сподівався на нас накинутись та вбити?!

Він не дочекався відповіді від відьми, що продовжувала граційно перестрибувати по кучугурах у подобі кішки. Натомість небо гучно загуркотіло – відразу декілька комет, оточених яскраво-фіолетовим ореолом, стрімко падали донизу, позначивши приземлення таким громом, від якого не тільки земля, а й все всередині Вигури задрижало. Невдовзі їх стало ставати все більше – вони налітали невеликими зграями, поступово збільшуючи свою кількість, яку під час поспішної гонитви за кішкою Семен байдуже рахував… та навіть невдовзі втратив їм лік.

Вони дійшли до невеликої комори на краю лісу – відьма перевтілилась у свою менш привабливу подобу, а потім одним рвучким рухом худорлявих пальців розірвала на друзки замок. Вигура вражено охнув.

 - Хай заходить Вигура за справедливо отриманою винагородою.

 - Винагорода – це добре, - замислено відповів Семен, заглядаючи до холодної порожнечі темряви комори. Він смикнувся від здогаду – золото там було зібране у великі груди, що мляво зблиснули під час одного з фіолетових спалахів на небі. – А ще краще – зрозуміти, що відбувається. Що та істота казала про вторгнення? Вторгнення кого і куди?

 - Хіба це до того хвилювало жадібного Семена Вигуру?! – зареготала відьма і одним потужним поштовхом вдарила юнака.

Він неначе впав у бездонну прірву. Руки у темряві роздирались до крові, марно намагаючись знайти виступ. Він кричав, бив кулаками по стінах, проклинав відьму. Вона продовжувала від душі над ним сміятись, повільно зачиняючи двері до комори. Допоки світло остаточно не покинуло переповнену скарбами холодну безодню, застилаючи позір пітьмою…

Старий воєвода розгублено сіпався та помітно нервувався, здавалось, не здатний всидіти на місці. Чоловік із підкрученими вусиками та у вкритих краплями конденсату скельцях окулярів, який після довгих перемовин із його секретарем зміг потрапити до забитого мотлохом попередника кабінету, уважно дивився йому у вічі та провадив свою страшну, химерну історію, у яку старий чоловік, враховуючи тривалий солдатський вишкіл, ніколи не зміг би повірити. Однак нав’язані вихованням манери вимагали вислухати прибулого, перш ніж роздратовано чи з широкою посмішкою виганяти.

 - …Він здатний репродукувати… себто, відтворювати таких, як він. Але не через лоно і не через статеві відносини. Він постійно шукає живі та мертві тіла, а потім вживлює у них нашвидкуруч зібрану подобу того, що працює у нього в грудях.

 - Ну, припустимо, що ми з Вами – пане Клем – люди, що думають логічно, - після нетривалої паузи промовив старигань, піднявши кутасту сиву брову. – Ви сказали, що механізм, себто, конструкція, працює на паливі. Що якщо Ви шукаєте давно охололий десь на полях чи у лісах труп? Що якщо паливо у грудях цієї істоти давно закінчилось?

 - Розумієте, пане Жолкевський, він володіє достатньо високим рівнем розуму. Таким, що навіть у деяких питаннях може переважати нас. Він винайшов паливо на основі суміші олії та декількох викрадених з моєї лабораторії речовин, проте я впевнений, що він прекрасно розуміє його скінченність і вже встиг знайти йому заміну. Пане Жолкевський, Адам – це загроза, яка не зникне без нашого… без Вашого втручання. Я звертався до кого тільки міг, і отримував відмову. Та проте впевнений, що у людини таких високих ідеалів, такої мужності та хоробрості, такої честі є бажання знайти шлях до серця мешканців Київського воєводства, яке Його Ясновельможною Величністю було у щирому пориві та честолюбстві надане саме Вам.

 - Гарно стелите, - не витримав Станіслав Жолкевський та рвучко встав зі стільця. – Тільки-от солдатська дисципліна заохочує до вирішення складних питань простою методою. У даному випадку – я почув вигадливу та чудову оповідь, яку міг би написати найталановитіший писака у Європі. Але у війську, мій друже Клеме, працюють не писаки – а віддають свої життя солдати. Тому моя проста метода - …

Двері заскрипіли – перелякані очі по той бік роззирнулись, поки зігнуті кісточки пальців постукали по їх поверхні. Жолкевський гучно вилаявся та й такими словами, що вчений вражено вирячив очі та заціпенів.

 - Каспере, хіба не бачиш, відвідувача приймаю!

 - Пане, я по невідкладній причині…

 - Якій такій, трясця твоїй матері, причині, що двоє освічених заможних чоловіків мають через неї різко обірвати розмову?!

 - По вулицях Києва несеться… несеться… я не можу описати це словами. Ми перекрили Софіївські ворота, але дуже вірогідно, що воно вже…

Будівля, у якій вони перебували, раптом загриміла, відчутно задрижавши. Солдат, що не назвав себе, вихопив меча та рішуче рушив з кабінету. Болісні крики, гуркіт, лязкіт, постріли.

Від потужного удару двері не витримали та зірвались з петель, ляпнувши неподалік переляканого Анджея Клема, який рвучко піднявся на ноги.

До кабінету увійшов невисокий худорлявий чоловік одягнений у чорну шкіру, із яскраво-червоними очима та темними вусами. Він позіхнув, показавши ряд гострих, немов лезо бритви, зубів, та всівся на звільнене Клемом місце, закинувши на стола чоботи та відкинувши геть зняту із геть чорної чуприни хутряну шапку. Посеред темних пасм незнайомця виднілось двоє закручених рогів. Він хрипко відкашлявся, діставши з-за пазухи люльку – після декілька нервових рухів кресалом вона йому не піддалась. Вражений Жолкевський у відповідь на заохочувальний жест невідомого простягнув йому своє кресало.

 - Вельмишановний пане воєводо, - чоловік з багряними очиськами зміряв поглядом старого воєначальника. – Себто, пане Жолкевський. Я прийшов, аби роз’яснити Вам обставини, через які Київ наразі не може перебувати під контролем Речі Посполитої, її короля, шляхти і до біса пітьми інших панків, - він недбало змахнув рукою скривившись, і врешті запалив люльку.

 - А хто ж завоював нас? Московія?

Незнайомець гучно зареготав у відповідь, мало не перекинувшись зі стільця. Потім нахилився, притишивши голос:

 - Люди, які ходять святими та безгрішними… і платять добряче попу, єпископу чи самому… - чоловік з рогами присвиснув, - …Папі Римському, як Ви гарно знаєте, потрапляють до Раю. Але от вірні власним бажанням, насолодам і спокусам люди потрапляють до нашого невеликого цеху десь у закапелку космічної безодні. Але от в чому справа, пане Жолкевський. Один відомий шляхтич із знатним прізвищем Тишкевичів обманув одного з моїх керманичів, через що ми втратили можливість охороняти власні кордони від зазіхань інших вимірів потойбіччя. Минулої ночі ми вимушені були зробити невелику, як сказали б… - тут незнайомець повернувся до враженого Клема. - …німецькі колеги, інтервенцію, аби забрати своє. План був ідеальним – ми виманили вовкулаку, і мали б вже схопити його у своїй пастці! – він гучно ляснув у долоні, зображаючи закриття її уявних меж. – Однак від нашого втручання, на жаль, все стало тільки гірше. Набагато гірше. Бо одна напівмертва відьма, спотворена моїм відчайдушним колегою, викликала неймовірну силу із далеких галактик, здатну завоювати Ваш світ. Розумієте, до чого я хилю? – чоловік широко посміхнувся, знову показавши свої звірині ікла.

 - Я… Я не розумію… Що відбувається? – Жолкевський захитався, схопившись за серце, та, підтримуваний Клемом, скрушно впав на сидіння.

 - Ой, слушно. Мені завжди було тяжко ладнати із панськими нормами етикету, - змахнув рукою незнайомець, і його нігті перетворились на довгі пазурі. – Можете мене називати Іваном Крипою, позаяк моє справжнє ім’я, не забруднивши своєї чистесенької душі, Ви ніколи не зможете вимовити. Дідько за фахом. Призначений особисто Люцифером аби розгрібати ту купу лайна, яку ми з людьми натворили у Милославичах.

Жолкевський смикнувся, доторкнувшись під час потискання до руки дідька. Та виявилась напрочуд холодною – немов у мерця.

 - То якщо Ви хочете нашої допомоги… навіщо ж Пекло захопило Київ? – слабкий голос воєводи тремтів, немов полум’я свічки. – Що ж саме… розгрібати Ви сюди явились?

 - Блукальці по космічним просторам шукають нових просторів для пограбунку. З чим би це порівняти, аби Ви зрозуміли… - дідько спохмурнів, опустивши очі та замислившись. – Ну, уявіть собі своїх споконвічних ворогів – татар. А тепер домалюйте нелюдські обриси, кровожерливість, жорстокість та непідступність. І неможливість знищення жодним видом зброї, на даний момент винайденим у цілому світі. Розумієте, пане Жолкевський, цієї ночі ми маємо втримати Київ, поки потойбічний ворог перегруповує сили та вже гуртується у лісах, готуючись до атаки. Вони вже прилетіли, викликані духом Зоряної Тіні, і з настанням нічної темряви, не очікуючи побачити нас, пекельників, у Ваших лавах, сподіваються Вас усіх зім’яти та знищити. Тож, поки інші виміри не почали істеричні завивання про наші посягання на Ваш світ, я пропоную Вам укласти угоду. Ми – рятуємо Ваш світ. Ви – віддаєте нам дещо у довготривале користування.

 - Чого ж Ви хочете? Тисяч безневинних душ? Діжок крові немовлят? – обурення врешті прокинулось у хрипкому баритоні воєводи.

 - Звісно, вірогідно, і до цього справа дійде, - розсміявся Кирпа. – Але поки що, як початок наших тривалих взаємовідносин, пропоную підписати угоду. На переведення Києва у володіння Пекла на… доволі невеликий, суто символічний строк.

Старий чоловік гарячково вглядався у викарбувані письмена на простягнутому дідьком сувої паперу.

 - Чотириста років?! А не забагато Ви вимагаєте?

 - Ну, якщо Вам не хочеться рятувати державу, яка через років через двісті почне на ладан дихати… - Кирпа вихопив лист з рук воєводи та хлопнув по ньому долонею, притуливши до поверхні столу. Жолкевський з подивом помітив, як відразу змінилось надруковане під пазурами дідька. – Триста вісімдесят три роки! Пекельна щедрість! І звісно, найщиріші обіцянки та гарантії… які може надати Пекло. Думаю, після моєї поступки у Вас точно немає вибору, пане Жолкевський, і Вам доведеться погодитись. Підписуйте.

Лиховісний пекельник звідкись взяв перо, вже змочене у чорнилі, та простягнув воєводі. Той, на декілька митей застигнувши, прислухався до довколишнього шуму. Погуки, повні болю. Моторошний рик невідомих, жахаючих уяву створінь. Скрушно зітхнувши, Жолкевський черкнув пером по паперу.

 - От і чудово! – розреготався дідько, відразу вихопивши лист та, згорнувши, поклав його за пазуху. – І не смійте думати, що можете пожалкувати! Адже Ви, мій любий друже, щойно врятували свій маленький та нікчемний світ. Тепер ми маємо обговорити більш детально умови порятунку. Ви сказали щось про тисячу безневинних душ…

 - Але ж… Хіба всемогутнє Пекло не може створити своєї армії? І ввести її сюди, у Київ? – важко та втомлено промовив воєвода, спершись руками об стіл.

 - Звичайно, може. Проте якщо ми можемо створити армію не з крові та кісток, а із заліза…  

Анджей Клем захитав головою, прошепотівши молитви – вони випурхнули у його свідомості, давно забуті з далекого дитинства. Він раптом захотів загорнутись у теплі обійми покійної матінки, аби не бачити того, що наразі зайшло до кімнати.

Тіло Адама Залізняка було обплетене мереживом чорних судин. Неначе заповнені по вінця чарки вина, його чорні очі застигли на своєму нажаханому творці. Юнак міцно стиснув кулаки, піднявши підборіддя.

 - Ми ледве витягли цього красеня з лап прибульців. Тепер, пане Клеме, Ваше творіння дійсно послужить на благо людям! – Дідько стенув плечима. – Тож, якщо ми можемо створити залізнотілу армію, то чому маємо втрачати шанс? Шанс не просто перемогти. А шанс врятувати Ваш божевільний та жалюгідний світ, - всміхнувся Кирпа. – Згода? Клеме, тримайте міцніше пана воєводу, аби не втік спересердя. Сьогодні його чекає напружений день, повний важкої роботи. І безліч документів та угод, які йому ще доведеться підписати…

Жовтень-грудень 2023 р.

Обраний фінал: «ЯК ДЬОГОТЬ, ТО Й ЛОЖКОЮ»