Що взагалі відбувається?! Я до цього не причетний!
…Не промовивши жодного слова, Вигура кинувся навтьоки, супроводжуваний здивованими поглядами Мотрі та Зоряної Тіні.
Все ще переляканий, молодий козак багато разів звертав на перехрестях заплутаного мережива стежок, сподіваючись, що якщо хоча б одне із трьох моторошних створінь, з якими він щойно мав справу, вирішило його наздогнати, то хоча б зможе затримати переслідувача.
Здалеку знову почувся гуркіт. Семен здивовано запримітив, що характер звуку був зовсім інший. Що це? Важкі кроки?! Поспішно витерши спітніле чоло, Вигура сховався за одним із стовбурів. Так. Дійсно. Це були кроки.
Височезне худе, немов облізле мертве дерево, чудовисько із рогами, не програючи жодного саженю у зрості довколишнім деревам, повільно пройшло повз. Юнак поволі та обережно визирнув з-за стовбура. Довгі кінцівки, схожі на довжелезні дерев’янисті гілки. Численні старечі зморшки похмурого лику із сивою бородою з білих листків та зяючим проваллям єдиної пустої від ока очниці. Вигура затремтів і сховався назад, поки почвара не подолала певну віддаль і не зникла з виднокраю. Семен перехрестився та поспішно проказав «Отче наш», дякуючи богу, що моторошний лісовик не помітив його, а потім продовжив несамовитий біг лісом.
Він зовсім не очікував цього удару, схожого на сильний поштовх. Як і його тіло, що перечепилось через корінь та розпласталось на снігу. Поряд почався болісний стогін та дівоче схлипування. Семен струсив сніг з обличчя, плечей та грудей… і вражено застиг. Рудоволоса заплакана дівчина у одній лиш нічній сорочці звелась поряд з ним на ноги, а потім, вхопивши за руку, допомогла йому підвестися, накриваючи цілою вирвою нервового, нажаханого белькотіння:
- Пане, прошу, допоможіть мені! За мною жене страшезний вовчисько, вовкулака. Він хоче вбити, хоче зґвалтувати мене! Мене звати Орися, я донька покійного козака Олелька Перемийбіди, я нікому не заподіяла зла, аби так закінчувати своє дурне коротке життя!!
Семен не менш налякано захитав головою у відповідь, вирвавши свої пальці з чіпких дівочих рук та стрімко чкурнув геть. Він чув вдалині, як дівчина вибухнула риданнями, а потім різко затихла.
«Господи, ще й вовкулаку у цьому лісі зустріти не вистачало! – подумав Вигура, перевіривши ножа на поясі. – Добре, хоч взяв, чим відбиватись…»
Семен вибіг на ширшу дорогу, вкриту кришталевими острівцями криги.
Неначе земля пішла з-під ніг – переляканий козак знову впав, цього разу на спину. Він не відразу зрозумів, що не потвора і не чудовисько перед ним постало. Широчезні роги погрозливо нависали над ним, копито нервово скресало ударами кригу, ніздрі випускали потічки пари, а червоні очі оленя, здавалось, зазирали у саму душу. Паща гігантського оленя була закритою, проте чи то від грудей тварини, чи то у самій голові Вигури пролунав шиплячий гучний голос:
- Ти знову прибіг сюди. Голоси по той бік Дзеркального Мороку знову обрали для тебе цю стежину? – звір закивав головою, неначе людина. - Герої б’ються та вмирають один раз, козаче. А втікачі та боягузи змушені вічно блукати від одного вибору до іншого. Геть із мого лісу!
Болісний крик прорізав липку тишу лісового мороку. Кінці рогів, хоч і були тупими, змогли прорвати одіж козака та вгрузнути у його грудях. Семен вихопив ножа та став бити по морді тварини ним. Олень перелякано і щемливо гукав, уражений кожний новим ударом, відстрибував, проте невдовзі знову кидався на Семена. Він відчув, як груди стискало від болю порожнечі – кров багрово-іржавими струмками покидала їх, залишаючи все менше сил на боротьбу. Невдовзі Вигура закрив очі та втратив свідомість, яку десь у засвітах продовжували нівечити пазурі болю від ударів оленячих рогів…
- …Чув, що казали? Помирають люди, йдуть їх душі у засвіти, ховають їх. А потім… страшно про таке казати… повертаються, живенькі, свіженькі. А вчора прилетіла комета із синім хвостом – прогуркотіла десь на околицях! Наче сам Диявол прибув до селища. Так що ж це у цих клятих Милославичах відбувається?!
- …Яне, я не знаю, що це за в біса чортівня твориться! Іди спитай характерника, чого гудеш мені над вухом?!
- Це все песиголовець!!
- Та замовкни і ти нарешті!
- А щоб мені повилазило… винесіть звідси з цієї кімнати кляту дохлу кішку, хто її сюди приніс?! Винесіть це лайно звідси! Тьху, як тхне!
Щось їдуче та кисле увірвалось у ніздрі, вириваючи Семена із хворобливого напівсну. Він несамовито заборсався та з виряченими очима огледів себе: важкі залізні ланцюги приковували його до підлоги та стільця, на якому він сидів та який своїми рухами ледве не перечепив, якби не впевнений порух незнайомця, що його і втримав. Він впізнав у незнайомці загиблого на його очах Якуба. У іншому кінці залу посміхався таємниче ще живий Дем’ян. Інші присутні, так само ще живі та здорові, гучно продовжували перемовлятись між собою.
Семен гучно закричав від божевільного жаху. Від усвідомлення, яку долю собі обрав. Усі раптом замовчали, зчудовано застигнувши на ньому поглядами. Крізь тишу ненав’язливо прорізались голоси – Вигура згадав їх. Він не чув їх, не звертав на них уваги, вважаючи за плід власної хворобливої уяви. Він знав, що чекає далі. І сподівався, що цього разу голоси нарешті підкажуть йому правильний шлях. І він не повернеться знову сюди, аби знову бачити жахіття, які от-от настигнуть нещасних найманців…
Жовтень-грудень 2023 р.
Обраний фінал: «ЗМІЯ КУСАЄ ХВІСТ»