Над головами пронеслась гарячезна хвиля жару. Чи то відчувши її, чи то наситившись, величезна істота із гуркотом розвернулась, зачепивши незруйновану частину стіни та розбивши її своїм широчезним корпусом. У приміщення увірвався терпкий запах горіння – вогонь яскравими синьо-кривавими язиками облизував балки, що от-от погрожували впасти на голови. Невдовзі одна таки впала, пролетівши повз переляканого Якуба.
Семен не витримав та побіг геть, однак перечепився через труп одного із найманців. Він гарячково підняв очі – поряд стояв Дем’ян, простягнувши руку:
- Ти і я – ми маємо це зупинити. Мені відомий магічний ритуал, що зможе загнати чудовисько назад у сраку, з якої воно вилізло. Але я не зможу цього зробити без твоєї допомоги, хлопче.
Вигура озирнувся. Адам спокійно сидів, прив’язаний до стільця, і повернув голову, зацікавлено обвівши поглядом. Вцілілий Якуб, скрадаючись, підібрався до спини Дем’яна і заніс над плечима характерника широке лезо меча.
- Чекайте… я домовлявся із… Я маю право на цей маєток! Я сюди не за чужим здоров’ям чи життям приїхав, я тут ні до чого! – заверещав Семен.
- Вирішуй швидше, хлопче! Буде тобі маєток, буде тобі грошва рікою! Тільки допоможи мені!
Семен розгублено озирався довкола, зважуючи кожен наслідок свого вибору. Лезо меча ще вище піднялось над головою Дем’яна.
- Негайно!