Треба покінчити з цим клятим злом. Я маю допомогти характернику.

…Семен мовчав у відповідь, заціпенівши. Його оченята пробігали то по розлюченому обличчю характерника, то по лезу, що ось-ось мало настигнути шию козака.

Дем’ян ще сердитіше примружився, проте у блакиті райдужок молодого чоловіка помітив, як промайнув дивний металевий полиск.

Якуб охнув від несподіваного удару. Лікоть козака чітким та вивіреним рухом увірвався у м’якоть його живота, змусивши зігнутись у три погибелі, проте найманець все ще міцно стискав руків’я меча. Моторошним, нелюдським голосом характерник заричав прямо над його головою – почувся лязкіт шаблі, що вирвалась із піхов. Все було скінчено для найманця у лічені хвилини відчайдушної боротьби. Понівечене декількома сильними ударами, його тіло впало на долівку, захльостуючись бризками крові. Дем’ян похмуро мовчки витер об сорочку закривавлене лезо.

 - Що ми тепер маємо робити? – Вигура роззирнувся довкола. – Скоріше, треба вибігати із будівлі! Вона зараз завалиться!

Характерник у декілька рішучих кроків подолав відстань до Адама Залізняка, після чого різким рухом скрутив тому шию. Високий світловолосий юнак навіть ніяк не зреагував – із дивним гучним клацанням голова перехилилась на інший бік, і її власник відразу заціпенів.

 - Я обіцяв привести його до одного багатія-вченого у Київ! – розпачливо обурився Семен. – Ми могли порівну поділити плату, яку надав би…

 - Ніколи навіть не думай зв’язуватись із вченими, - погрозливо махаючи пальцем, перебив Дем’ян. – Вони полюбляють ставити свої досліди над чаклунами та такими наївними хлопчаками, як ти. Ходімо, треба дійсно драпати звідси.

Врешті, коли вони відійшли на певну віддаль, будівля не витримала, розсипавши від удару заваленими балками ціле море іскристих піщинок, що червонястою загравою на крилах чорного диму полинули, підхоплені вітром, догори у нічне небо. Щось здалеку низько та моторошно гупало, змушуючи долівку здригатись під ногами, а плечі – пересмикуватись від приглушеного хуртовиною болісного вереску. Дем’ян із цілком байдужим виразом запалив люльку. Семен із подивом озирнувся на характерника.

 - Нам доведеться розділитися. Ти підеш вколошкаєш свого дядька із тіткою. А я – займатимусь викликаною ними потворою.

 - А як же ритуал?

 - Для того, аби здійснити ритуал вигнання та закрити відчинені Ворота у Пекло, мені потрібна голова твого дядька.

Семен вражено опустив очі, захитавши головою:

 - Я… можу сам не впоратись. У мене немає зброї і…

 - Це не така й складна задача, - скривився у відповідь Дем’ян та простягнув Вигурі свого пістоля. – Цей пістоль вкупі із срібними кулями, які я зараз тобі дам, здатний вбивати будь-яку пекельну та потойбічну нечисть, - Характерник зняв сріблястого хреста із себе та повісив на шию юнакові. – А цей… - Козак пирхнув люлькою. - …хрест захистить твоє тіло цілющою силою Богородиці.

 - А що буде, якщо я все-таки не впораюсь сам? Мій дядько чи той Сатана, що в нього вселився, володіє нелюдською силою. Для нього як чхнути забрати твій пістоль та твій хрест у мене.

 - Значить, тобі ніколи не бачити його скарбів. І краще було тобі дійсно стати священником, - слабко посміхнувся Дем’ян, похлопавши юнакові по плечу.

Загорнута у благеньку сорочку м’язиста постать рушила в напрямку всепоглинаючого грому, що супроводжувався моторошним гомоном тисяч голосів. Вигура уважно провів її поглядом, гарячково перехрестився, поцілувавши хреста характерника на шиї та рішуче попрямував до маєтку.

Слизький від крові та дивної чорної маслянистої рідини сніг навіть не рипів під чоботями. Загусла тиша, ледь збурювана віддаленим шумом із селища, дзвеніла у вухах повнотілого юнака. Подвір’я маєтку було всипане безформними уламками чорного скла, димчасті обриси яких, зблискуючи сріблястими патьоками, тьмяніли посеред сліпучого сяйва снігу під блідим доторком світла, що струменіло від обважнілого повним місяцем небосхилу. Деколи уламки виростали із понівечених химерних кінцівок та хвостів, від одного погляду на які Вигура схвильовано здригався. Семен із відчайдушною наполегливістю шукав деталі того, що сталося. З одного боку, неймовірне полегшення теплим виром клубочіло всередині – небезпечні пекельники, які до того охороняли, маєток, були, схоже, мертвими і жодним чином йому не загрожували. Інша ж думка постійно тримала, вчепившись холодним поцілунком у потилицю та змушуючи постійно озиратись - …а що ж саме їх вбило?

Підлога всередині будинку вкрила облямівку підошов чобіт густим шаром все ще свіжої крові – збентежений Вигура марно намагався обходити багрові потічки та калюжі, постійно у них все одно влипаючи. Крізь хаотичне місиво деколи виднілись сліди чиїхось босих ніг, а деколи – рівні смуги від того, що хтось, схоже, тягнув на сходи декілька тіл.

Семен зупинився і рвучко прицілився від несподіванки – щось у напівтемряві зблиснуло вкритими густою сіткою судин очними яблуками. Юнак придивився уважніше та ледь зміг стримати позив до блювання. Тіло його дядька лежало біля сходів у неприродньо скрученій позі, із важелезним набитим мішком біля ніг. Голову ж Станіслава Вигури було вирвано з плечей та неймовірним зусиллям розірвано – закривавлені рештки тім’я, брів та мертвих очниць, що неначе живі, зиркали на Семена, із численними стрічками простягнутих донизу судин, звисали зі стелі. Він підійшов ближче та штовхнув носаком мішок – той озвався у відповідь приглушеним металевим бряжчанням. Відкинувши думку щодо необхідності зібрати докупи те, що залишилось від голови дядька для ритуалу характерника, Вигура відразу взявся за мішок та почав його тягнути до виходу. Не встиг він пройти ще кроку, як із нажаханим лементом до коридору забігла темноволоса жінка із міцно стиснутим у руці кілком. Вона раптом перечепилась та впала додолу, після чого рвучко рушила геть навколішки, навіть не звернувши на юнака увагу. Незважаючи на нічну напівпітьму, Вигура із подивом впізнав у ній Полонію Черемівну – ту саму загадкову жінку із червонястими вогниками у очах, яка жагуче цілувала його дядька. До того ж, із двома темними ріжками, що стриміли на її тім’ї. Чортиця важко дихала, пробіглась поглядом по Вигурі і зупинилась:

 - Пістоль заряджений?

 - Що?

 - Кажу, пістоль заряджений?!

 - Так! Срібними кулями!

 - Тоді стріляй туди, швидше! Стріляй, матері твоїй ковінька!!

 Щось швидко задвигтіло настилом підлоги у їх напрямку. Вигура відчув, як від страху у нього навіть заворушилось волосся на потилиці, і закляк, неспроможний навіть поворухнутись. Ще один нерозбірливий крик Полонії змусив його здригнутись та вистрілити у пітьму.

Надзвичайно низьке тваринне ричання змусило затремтіти усі його видимі та невидимі фібри. На світло вийшла худа дівоча постать із повністю білими, неначе молоко, очима та густо змащеними кров’ю вустами. Кров, темніючи до чорноти, вкривала руки дівчини аж до ліктів. Тінь її, хижо скрадаючись, наближалась до Вигури та Полонії. Остання високим голосом істерично заверещала, схопилась на ноги та побігла далі по коридору. Вигура не зрозумів навіть, що відбулось – він інстинктивно відстрибнув убік від раптового руху жінки, як раптом із нелюдським зусиллям одягнута у потріпану закривавлену сукню фігура пролетіла у напрямку Полонії.

Несамовитий крик, удари, відчайдушна боротьба. Хлюпотіння крові, хрип. Семен тихо-тихо затремтів, ледь стримавши себе від того, аби не заскімлити, як маленький хлопчик – теплі бризки вкрили його з ніг до голови. І коли він доторкнувся до слідів їх доторку, із жахом, переминаючи в’язким загуслим субстратом у пальцях, відчув у ньому терпкий металевий запах крові.

 - Щоб я сказився… - власний голос, хоч навіть і шепотів, проте здавався Вигурі зчужілим, поки чудовисько у образі дівчини бурхливо трапезувало у темному кутку тим, що залишилось від Полонії. – Чорт забирай, щоб я сказився! Упир… Упириця. Справжнісінька упи-и-ири-и-иця!

Воно почуло його – відразу припинило моторошне сопіння, плямкання та ссанння. Забруднені багровими згустками крові, вогкі дівочі кучері сіпнулись у темряві. Упириця повернула на бік голову, зблиснувши беземоційними білими очима. Вигура не витримав напруги та кинувся нагору сходами. Він боявся озирнутися, хоч чув, як чудовисько рушило за ним нагору, гупаючи навіть не двома, а всіма чотирма кінцівками.

Воно вчепилось у його плечі та повалило додолу – вони не втримались на верхівці сходів і з гуркотом скотились із них. Упириця низьким грудним голосом загуділа, вхопившись у виставлені молодим чоловіком передпліччя. Він і сам кричав чи то від болю, чи то у відповідь, поки нігті потвори впивались крізь сорочку та шубу у його шкіру. Кров скрапувала йому на почервоніле від напруги обличчя, руки неймовірним, нелюдським зусиллям чудовиська притискались до його тулубу – у його зболеній свідомості промайнув здогад, що наступною жертвою з його частин тіла стане серце. Вигура раптово перекотився – точка прикладення сили почвари змінилась, від чого її натиск зісковзнув і вона впала поряд із молодим козаком. Семен рвучко вихопив пістоль характерника та вистрелив упириці у груди, після чого стрімголов побіг по сходах нагору. За спиною знову почувся невдоволений, моторошний вереск та гуркіт кроків.

Семену важко було пояснити самому собі, що витворяло його тіло. Чи це робила із ним раптова хоробрість, чи ж страх нарешті остаточно заволодів його м’язами та суглобами, змушуючи в останні загрозливі моменти ухилятись, пригинатись, відстрибувати. Несамовитий танець то перетворювався у невпинну втечу коридорами, то безмірно жорстоке насильство боротьби, у якій потвора розмахувала тонкими пальцями, примудрившись залишити декілька порізів та подряпин на тілі молодого козака, а сам юнак гримів безладними пострілами, що деколи відкидали люте від болю чудовисько від нього на підступно малі метри.

Відчайдушна боротьба привела їх до кімнати, у якій всього лиш декілька годин тому Вигура вів розмову із дядьком. Чи тим, хто вселився у його тіло, коли Станіслав Вигура ще був живим. Семен ледь впізнав кімнату – неначе вибух від пострілу величезної гармати вгатив по стіні, розбивши її на друзки. Залізна огорожа каміну, заплямована бризками крові та вигнута нелюдським зусиллям, лежала посеред кімнати – Вигура стрімко оббіг її та сховався за її колючими обрисами, відразу штовхнувши на упирицю. Один із гострих кінців впився почварі у плече – вона болісно завила, а потім ще й заверещала, коли молодий козак нагородив її гуркотом випущеної у груди срібної кулі. Чудовисько, скрючившись від болю, відбігло у темряву, залишивши Семена одного.

Проте не встиг він відхекатись, як щось м’ясисте та безформне полетіло у його бік. Вигура ледь встигнув ухилитись і поволі роздивився, що саме на нього було кинуто. Понівечений труп однієї зі служок із виряченими від жаху очима, немов поламана лялька, встромився та повиснув на огорожі. Потвора низько загуділа з пітьми – Семен зрозумів, що маневр його не рятував, а став тільки ще більшою загрозою. Скалічені трупи, кинуті, немов із силою потужного пострілу мортири, цілили у огорожу та Вигуру. Відірвані і викривлені уламки огорожі декілька разів за час безладної атаки упириці впились йому у стегна та живіт, змусивши болісно застогнати та відстрибнути. Невдовзі і тіло Полонії Черемівни із затиснутим у руці кілком опинилось поряд – Вигура рвучко відвернувся, аби випадково безладне місиво, що залишилось від її рис обличчя, шиї та грудей, не потрапило йому на очі. Місиво, у яке от-от погрожувало перетворитись і його тіло. Як тільки він був змушений відійти від огорожі на певну відстань, чудовисько відкинуло її вбік, звільняючи собі шлях до Семена.

Втома лягла невидимими кайданами на плечі Вигури раптово – він відчув, як тіло заслабло, обм’якло, і він не встиг відбитися від нової атаки. До безглуздя неймовірна сила худенького тіла накинулась на нього, змусивши серце болісно тьохнути та занімувати. Холодні пальці впились у горлянку, перетиснувши будь-які спроби вдихнути цілюще та напрочуд колюче, затхле повітря кімнати. Згарячілий божевільним двобоєм розум у останні миті вдався до гри – небезпечної, смертельної, як здавалось бездумної. Вигура повністю віддався нелюдському зусиллю упириці, з яким вона намагалась зламати йому шию – у голодному, спраглому пориві спотворене жадобою крові дівоче обличчя нахилилось до нього. Лиш один різкий порух – дуло пістоля торкнулось почорнілого від кривавого багрянцю підборіддя. Гуркіт, іскри.

Семен робив затяжні судомні вдихи, не в змозі насититись здатністю врешті дихати. Він спробував зіп’ятись на ноги та впав. Затуманений позір молодого козака, примружений, спостерігав за супротивником – відкинуте пострілом чудовисько із закутою у розбиті кістки черепа кривавою кашею, нерозбірливо хрипіло та сіпалось. Залишки почорнілих від пострілу тканин осипались додолу із плюскотом – почвара на диво швидко знайшла у собі сили і знову рушила у його напрямку, простягнувши тонкі дівочі пальці із загуслою під нігтями кров’ю. Вигура заскреготів – мрець Полонії не відразу віддав йому кілок, і мертву кисть довелося ламати. Тоді, коли от-от новий смертельний стрибок мав знову його наскочити, він із болісним хрипом кинувся на те, у що перетворилась упириця та загнав їй у груди кілок.

Кілок простромив грудну клітку та під вагою повненького тіла Семена на декілька сантиметрів увійшов у підлогу. Пришпилене кілком тіло судомно поривалось до помсти, намагаючись зашкодити Вигурі, поки той обережно поряд звівся на ноги і підняв пістоля, важко дихаючи. Руки та ноги упириці вигинались під неправильним, неприроднім кутом, намагаючись вивільнити тіло із пастки, проте ще декілька пострілів змусили чудовисько нарешті застигнути у мертвому заціпенінні.

 - Бачу, твоя перша шлюбна ніч, хлопче, почалась весело та пристрасно, - Семен здригнувся від реготу, що загримів у його вухах десь зовсім поряд. - Дарма, дівка виявилась біснувата і веселощі так швидко закінчились… Молодець! Дай сюди мого пістоля.

 - Твій хрест… ніякий не цілющий.

 - Але ж ти врятувався від наглої смерті, чи не так?

Характерник спробував притримати за плечі юнака, проте той все одно звалився, впавши на коліна. Козак прудким рухом вихопив свого пістоля, перевіривши на цілісність та вклав у нього новий набій. Семен затрусив головою – здалеку почулись вереск, гуркіт, чоловічі вигуки. Здогад нахмурив його втомлене, спітніле чоло:

 - Що відбувається? Невже потвора ще жива? – Семен повернув голову до байдужого Дем’яна. – Хіба ти… ох, трясця… хіба ти, козаче, не вбив те чудовисько із мацаками?!

 - Що й сказати, гарний ти був хлопчина, Семене. Хіба що дурний.

Після останнього пострілу у маєтку знову запанувала дзвінка тиша. Грубі пальці рушили у безсоромну подорож мертвим тілом юнака, спочатку рвучко знявши срібного характерницького хреста, а потім обчистивши від усіх грошей та прикрас. Металева гладінь хреста торкнулась волохатих теплих грудей – Дем’ян про себе всміхнувся, скрушно закивавши.

Ой на горі вогонь горить,

А в долині козак лежить.

Постріляний, порубаний,

Китайкою накриваний.

Накрив очі китайкою

Червоною козацькою.

Не стій, коню, наді мною,

Не бий землі під собою.

Низький хрипкий голос козака прорізав тишу, скрадливо наспівуючи. Він запалив сірника – вогник блимнув, осяявши зловісним ореолом усміхнений вищір, після чого рука байдуже відмахнула його геть. Дерево, плоть, одяг: полум’я стало стрімко поширюватись, вгризатись у них, скрипіти та палахкотіти. Дужа фігура вийшла із переповненої тягучим смородом кімнати.

Біжи, коню, дорогою,

Степовою широкою.

Щоб татари не зайняли,

Сіделечка не здійняли.

Сіделечка золотого

З тебе, коня вороного.

Золоті прикраси, талери, срібняки та мідяки висипались крізь дірки мішку, який тягнувся підлогою. Голос продовжував співати, набуваючи все більшої веселості, зникаючи десь надворі. Приглушений голодним бенкетуванням пожежі, язики якої глитали полотна на стінах, надкушували меблі, випалювали дорогі турецькі килими.

Як прибіжиш під батьків двір,

Стукни, грюкни об частокіл.

Вийде батько – розгнуздає,

А матінка – розпитає.

"Ой ти коню вороненький,

А де ж син мій молоденький?"

Візьми ж мати піску жменю,

Посій його на каменю.

Дем’ян зраділо зареготав, осідлавши коня. Мішок забряжчав металом, прив’язаний до упряжі. Пісня козака віддалялась, прямуючи вслід за ним манівцем крізь безмовні нетрі лісу, допоки вогонь виривався із вікон маєтку невситимим звіром.

"Не плач, мати, не журися:

Бо вже син твій оженився.

Взяв він собі паняночку –

В чистім полі земляночку!".

Вицвілі мертві очі уважно спостерігали за високою постаттю на коні, що стрімко зникала у далечіні. Кістляві пальці нервовим рухом поправили на підборідді криваву хустинку. Із синіх вуст зашипіли прокляття, танучи у бездушному мороці ночі…

Жовтень-грудень 2023 р.

Обраний фінал: «РАЙ ХАРАКТЕРНИКІВ».