Щось підозріла твоя промова, козаче… Цікаво, а чого ж тебе хоче прикінчити твій побратим?

…Семен Вигура розгублено закліпав очима.

 - Що ж за ритуал такий? Мені потрібні деталі… я боюся болю.

 - Ти головою сильно вдарився, козаче?! – прогримів невдоволено Дем’ян. – У нас немає часу! – Характерник вказав товстим грубим вказівним пальцем на отвір у стіні, зроблений багаторуким чудовиськом. – Мерщій шуруй туди і щоб жодних…

Козак закричав від болю, схилившись додолу – кров яскравим бурхливим потоком цебеніла із розірваної ударом меча артерії шиї. Якуб заскреготів і зробив випад, встромивши у пораненого Дем’яна лезо – воно пройшло наскрізь груди, захрускотівши ребрами та нутрощами. Характерник із виряченими очима засапався, широко відкривши рота, і здивовано застигнув погляд на закривавленому кінці свого металевого вбивці, після чого із гуркотом впав додолу. Якуб скривився та вигукнув непристойну лайку, із зусиллям вийнявши з тіла козака лезо, після чого стрімко вклав його у піхви та став активно обшукувати вбитого.

 - Чаклун був правий, - процідив крізь зуби найманець, знімаючи із закривавленої шиї срібний хрестик та вкладаючи його собі у кишеню. Після чого вхопив пістоль характерника і клацнув затвором. – Краще не барися і швендяй звідси.

 - Я не зможу піти один до маєтку, - рвучко захитав головою стривожений Вигура. – Навіщо ти вбив його?

 - Він знав занадто багато таємниць про мене, - прошипів Якуб та в декілька кроків опинився поряд із Адамом, який байдуже підняв очі. Найманець приклав дуло пістоля до скроні і вистрілив: світловолосий височезний юнак дивно різко сіпнувся та закляк на місці. Вигура роззирнувся довкола – разом із пострілом йому почувся приглушений металевий лязкіт, однак незабаром палаюча балка стелі шубовснула прямо під ноги. Семен не витримав і кинувся навтьоки.

Сніг, вкритий попелом та кров’ю, гучно рипав, неначе опирався стрімкому бігу повнотілого юнака. Вигура задихався, проте продовжував свою несамовиту втечу, допоки не спіткнувся і не врізався розпашілим обличчям у снігову кучугуру. Відпльовуючись та обтираючись, розгарячілий, спітнілий Семен рвучко піднявся на ноги та озирнувся довкола.

Здалеку монотонно і дуже низько гуркотіла хода чудовиська, крізь гупання якої у холодному повітрі остигали моторошні болісні крики. Хлів, у якому щойно ціла юрба найманців розпитувала наляканого Вигуру, під голодне тріскотіння полум’я розвалився – хвилі жару прорізали хуртовину, долинаючи пекучими подихами до юнака. Якуб, перекинувши через плече меч, спускався зі схилу, стрімко наближаючись. Не встиг щось промовити йому Семен, як той пробіг повз.

 - Агов! Стій! Хіба ти підеш звідси із пустими руками?! Якубе!

Найманець зупинився, двигнувши плечима від злості, після чого із вкрай гнівним, невдоволеним виразом повернувся до молодого чоловіка.

 - Ти ж теж прийшов сюди за грошима, чи не так?! Ну так підемо до маєтку… проберемось туди, заріжемо мого одержимого дядечка і свиснемо зі статком.

 - Панський ти вибл*док – хіба не бачиш, що маєток твого дядька проклятий? Як ти не вдавився ще грошвою цією! Ходімо, скоріше! Хоч життя собі врятуєш!

Вигура здивовано застиг, облизавши вкриті кривавими кірочками губи.

 - Ну?! Дурню, чого стоїш?! Втікай! Рятуйся! Теж мені, грабіжник знайшовся… На, тримай мого пістоля! Я візьму собі Дем’янів, – Вийнята з-під поясу зброя впала у руки враженого Семена, що все ще вагався, замислено примружившись.

Але не встиг він ступити кроку, все ж таки прийнявши рішення підкоритись пораді Якуба, як чиясь рука міцно вхопила його плече та стиснула, немов у залізних лещатах. Неймовірне, надзвичайно сильне зусилля змусило його впасти на коліна та закричати від болю. По стривоженому лику Якуба, що дивився кудись за його спину, Вигура прочитав смертельний рішенець свого короткого життя. Гарячі, немов язики полум’я, пальці схопились за його шию та стиснули горло, однак Семен відчайдушно захрипів від болю і штурхонув ліктем нападника, перекотившись вбік.

Від жаху Вигура і сам застиг – абсолютно голий, полисілий характерник із нерівномірними шиплячими плямами по всьому тілу, вкритий почорнілим струпом та маскою холодної ненависті, височів над юнаком. Останній тремтливими пальцями зарядив порохом пістоль та спрямував у напрямку на воскреслого Дем’яна, проте той, пройшовши декілька стрімких кроків, опинився поряд і вхопився долонею за дуло. Постріл прогримів, змусивши кисть козака вибухнути розбитими кісточками та розірваними сухожиллями. Дем’ян закричав від болю, проте підняв понівечену долоню догори – Вигура із німим жахом спостерігав за тим, як крізь шипіння та виверти м’язи і пальці пробивались крізь м’ясистий бік козака, напрочуд швидко зростаючись у нову потворну руку під покаліченою. Руку, яка вхопила пістоль зчудованого козака і зі скрипучим скреготом та лязкотом розламала на уламки. Пальцями козака прохопились сині іскри.

Характерник повернувся до Якуба, готуючись прийняти удар – і найманець не забарився. Козак знову закричав від болю, лиш тепер Вигура помітив, що розірване пострілом плече чомусь не стало відновлювати свою цілісність. І скоро обом жертвам воскреслого чаклуна відразу стала очевидна його слабкість.

Якуб виставив перед собою пістоль, прицілюючись у голову Дем’яна, який роззирався, вибалушивши очі неначе загнаний звір, очікуючи наступну атаку:

 - Так ось воно що… Тепер мені усе ясно.

Характерник відповів нерозбірливим вигуком, глитаючи звуки – його голос зливався у звіриний рик.

 - Ти був правий, Дем’яне. Кожен носить свою смерть із собою.

Наступна срібна куля поцілила у голову – Семен здригнувся та відвернувся. Все, що було всередині, безформними закривавленими шмарклями розлетілось, холодним сплеском зверху впавши на плечі Вигури. Труп із спотвореними рештками голови несамовито забився в конвульсіях, впавши додолу, після нескінченно довгих митей безмовної боротьби застигнувши. Якуб вилаявся, полегшено зітхнувши. Семен повернув голову і стримав нудотний позив, намагаючись не дивитись на його почварну причину.

 - Ну так як, ідеш?!

Земля, вкрита хрусткою ковдрою снігу, дрижала, вібрувала під ногами. Десь здалеку час від часу надходив гуркіт, що супроводжувався гучним клекотливим тріщанням над головами, у верхівках дерев. Болісний вереск прорізав колюче від холоду повітря – Семен здригнувся від несподіванки, різко зупинившись, і, ледь впоравшись із липким моторошним відчуттям страху десь, здавалось, глибоко у нутрощах, рушив далі за Якубом. Найманець рішуче крокував попереду, міцно тримаючи в одній руці пістоля характерника, а у іншій – оголеного меча.

 - …Я не можу зрозуміти, Якубе, навіщо ти вбив того закутого хлопця. Він нічим тобі не загрожував.

 - Я не дозволяв тобі звертатись до мене на ти.

Вигура обурено затнувся, проте все-таки вирішив продовжити розмову:

 - Хлопця звали Адамом Залізняком. Один багатій розшукував його у Києві та обіцяв великий викуп, якби хлопець був би приведений живим та неушкодженим.

 - Я знаю.

 - Звідки?!

Тепер настала черга зупинитись і Якубу. Чоловік повільно повернув голову до юнака, невдоволено сіпнувши оком та вилицею.

 - Бо ти не перший, хто погоджується допомогти Анджею Клему. Декілька моїх товаришів вихвалялись мені достобіса великими сумами, які ці божевільний вчений всучив за такі ж пошуки цього клятого… Адама. Вони зникли безвісти, а потім їх розпанахані трупи знайшли рибалки на берегу Дніпра. Ні серця, ні нутрощів, ні обличчя – пуста макітра із до біса чітким вирізом між потилицею та лицем. На кожному – у близьких одне до одного, проте водночас різних місцях відрізані краї, неначе вбивця цілеспрямовано шукав спосіб найбільш вишукано понівечити мармизу та тіло покійника.

Якуб замовк, нервово глитнувши слину та відвернувшись, після чого швидко рушив далі.

 - Мабуть, це робив хтось, хто служить моєму дядьку… Звідки впевненість, що саме цей височезний хлопчина таке робив?

 - Слухай, мені байдуже, пекельники Вигури, цей дивний хлопець чи ще який дідько вчиняв цю бісівщину, - лезо Якуба, який раптом зупинився поряд із Вигурою, було спрямоване на груди молодого козака. Найманець знавісніло примружив очі, захитавши головою. – Якщо ти ще раз піднімеш цю тему – мені точно не побороти сумніви щодо того, що ти не злигався із дядечком, аби усіх нас прикінчити. Мій платник – свавільний збоченець Фрідріх Тишкевич – допоки зовсім не втратив ґлузд, примушував мене під страхом смерті виголосити йому криваву, прокляту самим Богом клятву. Я ледве зміг завірити його у тому, що, хоч і найманець, вірно служитиму йому ще десять років на додачу до цілої пітьми літ, які вже вислужив. Ця шляхетна мразота укладала угоду із самим Дияволом, аби отримати в обмін на свою душу величезну силу, проте, трясця її матері, обманула пекельників. Одна знахарка розповідала мені про вічну битву Пекла та Порожнечі і про те, як Великий Вовк глитає Змія Пустоти, ніщо перетворюючи на все, і все – перетворюючи на ніщо. Тепер зрозуміло, чому так біснуються пекельники. Бо якщо вони не заберуть силу у Тишкевича, рівновага Пітьми порушиться… і Порожнеча поглине Пекло.

 - Значить, чутки про вовкулаку Тишкевича не були лихою легендою… - вражено прошепотів Вигура.

 - Не були, та й біс із ними, - пирхнув найманець та опустив лезо. – Тепер невинні люди страждають і мучаться, поки ми з тобою точимо баляндраси… Чорт забирай, теревенимо казна про що, дозволяючи чудовиськам нівечити жінок та дітей! – Семен здивувався, побачивши гарячкову схвильованість у розпашілому обличчі Якуба. – Я всього лиш вічно голодний та вічно жадібний найманець, але… Боже милостивий, як же мені шкода цих людей. Відьма, що змушує їх на людські жертвоприношення… Осатанілий пан, спраглий загнати їх у справжнісіньке Пекло… І ми, кляті найманці божевільного шляхтича, що невіглаством та хіттю створили крожерливу упирицю, яка досі вештається нетрями у пошуках здобичі. – Вигура затремтів від останніх слів, ледь себе опанувавши. – Невже я… Невже я тепер посмію втікати, залишивши цих нещасних на поталу чудовиськам та богам?

Якуб замислено підняв підборіддя, спохмурнівши.

 - Ти… Ми хотіли втікати. Аби зберегти власне життя, - схвильовано промовив Семен, заглядаючи у вічі зажуреному найманцю.

 - Мені нікуди повертатись… Ні, я не хочу повертатись до такого життя, - у очах Якуба раптом забриніли сльози. – Я більше не пересилю такої муки. Краще загину, зробивши щось дійсно важливе. Хоч це ніколи і не відмиє моїх гріхів, - чоловік рішучим стрімким рухом повернув меч до піхов та встромив за пояс пістоль. – Ходімо. Ми вб’ємо цю кляту потвору.

 - Ми – не герої! Ні кулі, ні мечі, ні шаблі, ні навіть гармати не допоможуть здолати це чудовисько! – істерично заверещав Семен. – Чим я – недосвідчений телепень, тобі згоджуся?!

 - Ти казав, що вчився на священника, до того як вступив на службу на Січ. А значить, можливо, твоє слово може освятити воду, - спокійно промовив Якуб і зітхнув. – Воля твоя, роби що хочеш. Втікай, як хочеш, підібгавши хвоста. Не мені тебе судити, не мені тебе карати чи вбивати. Іди… вдавися своїми брудними грошима, аби лиш нарешті нажерся ними…

У десятку змужнілих очей у напівтемряві, порушуваній яскравими сполохами вогню, застигла байдужа непорушність. Від молодих юнаків до зовсім старих чоловіків – усі, вмочивши дрючки, відламані спиці коліс, ніжки столів, дерев’яні держаки від лопат і вил у липке чорне місиво смоли, запалювали факели і щосили жбурляли їх у безформну моторошну масу із оголених тіл, що стрімко трощила оселі. Чудовисько невпинно калічило все новіші жертви, рештки яких деколи оживали у складі його неоднорідної потворної туші, простираючись у пітьму скрюченими закривавленими пальцями.

 - Обережно! Гукніть Одарку, дурна дівка заціпеніла! Одарко, тікай з двору, тікай звідтіля!!

Дівчина сіпнулась усім тілом, почувши своє ім’я та щодуху побігла. Полум’я жаркими подихами врізалось їй у спину – рідна хата була випадково підпалена у нещадній боротьбі із чудовиськом. Чудовиськом, що вперто та незграбно рухалось далі, озиваючись за її спиною гуркотом та смертю.

Понівечені, обірвані, сплюндровані роти десятками голосів моторошно завили в глибині величезної туші. Широчезний мацак, утворений безліччю кистей, пальців, рук та перепліч, стрімко кинувся навздогін юній втікачці. Цього дня їй відверто не пощастило. Оскільки на одну лічену мить гонитви декілька пазурів все-таки змогли вгрузнути у її волоссі, утворивши у ньому болісний закривавлений кавалок. Вона закричала від болю, марно намагаючись звільнитись, натомість моторошна кінцівка ще більше огортала її. Тонка фігура не витримала натиску - …її розірвало навпіл. Руки дівчини тягнулись до батька, що ридав, утримуваний односельцями – із відірваних від тулуба грудей долинула хрипка скрипуча подоба голосу:

 - Ба-а-атьку… Ма-а-атінко… До-о-опо-мо-ожіть…

Інше щупальце вхопило скалічену верхню половину тіла за горло, прямо на очах збожеволілих батьків потягнувши її у лоно чудовиська. Смолоскипи, вила та ножі з ще більшим завзяттям полетіли у бік потвори, на що та відповіла скрипучим болісним гомоном із сотень ротів.

 - …Климе, почвару не бере ні вогонь, ні залізо! Ми маємо прикінчити її, або вона наздожене та зжере наших дітей та жінок!

 - Якщо не вогонь та залізо, то свята віра її зупинить.

 - Але ж отець Григорій мертвий!

 - Нехай… Нумо до церкви… у нас немає іншого вибору, Матвію. Хоч хрестами, хоч молитвами… хоч чимось, що зможе нам там допомогти.

Металева гладінь занурювалась у холодну вогку землю, що уривчастими рухами та глевкими грудками перекидалась на почорнілу снігову кучугуру. Дужі чоловічі руки все більше та більше заглиблювали яму, допоки щось залізне не загуділо від удару об лопату. Захеканий Якуб підняв голову та витер піт з чола, примружившись поглядом у напрямку манівця, що прямував у глухі нетрі лісу. З каплички із великим бідоном води, що хлюпотіла через край, вибіг Вигура:

 - Я не впевнений, що моє слово, моя молитва спрацювали, чесно кажучи…

 - Цить! Там хтось іде?

Натовп чоловіків, забруднених сажею, попелом та кров’ю, наближався – вони пробігали здивованими, враженими очима по викопаній ямі, блиску посвяченої води та хресту у руці Семена. Якуб вихопив останній з руки Вигури, сховавши за пазухою:

 - Дай сюди. Не треба тобі більше чаклунський хрест.

 - Який план? Як саме вбиватимемо потвору? – спохмурнів юнак.

 - Хлопець озвучив гарне запитання… - промовив один із прибулих. – Нащо ви викопали дзвін і воду з каплички винесли?

 - Щось у цьому є, браття! Пам’ятаєте, як ті чортяки того дзвона у ту злощасну неділю закопували?!

 - Прошу послухати уважно! – голос Якуба прорізався крізь гомін, що від швидко згаснув. Втомлені відчайдушною боротьбою мешканці Милославичів уважно слухали найманця. – Не у всіх, але у більшості злих потойбічних створінь є страх до церковних дзвонів. Потвора, що зараз руйнує ваше рідне селище – впевнений, не є виключенням із такого правила. Ми не маємо іншого шансу – повинні спробувати налякати чудовисько, аби хоча б контролювати його пересування.

 - І що з того ми матимемо? Ганятимемо по всій Річі Посполитій, поки не здохне?

 - Води Дніпра скуті крихкою кригою, - заспокійливо змахнув руками Якуб. – Як тільки ми втопимо у цих водах почвару…

 - Я не зможу освятити молитвою цілу річку! – обурився Семен.

 - Ти не один будеш проказувати молитву, - захитав головою у відповідь Якуб. – Ти навчиш всіх нас неї. Нехай кожен гучно чи тихо, про себе чи вголос промовлятиме її, благатиме Бога про поміч, поки усю холодну зброю та гострі предмети, які є, ми закидатимемо потвору.

 - Це марна… - один із старих чоловіків махнув рукою, нервово та розпачливо розсміявшись. – Марна це все затія! Це все бридня! Краще б п’ятірку фальконетів, які ми, козакуючи, на чайках тягали по Дніпру – бух, і рознести ту тварюку у попіл! А так - що ми будемо робити, коли усі примовляння на нечистого не подіють?!

 - Молитимемось про легку смерть.

 - Як скажеш, отамане, - чолов’яга високо підняв вила, немов страшезну шаблюку. – Хоч ми вже старі та бувалі козаки… Хоч в останній раз погаруємо на посміх Кістлявій.

Світанок березневого ранку намагався увірватись у свідомість виснаженого чоловіка. То вітер прохолодними подихами пестив його пошрамоване обличчя, то слабке сонячне проміння змушувало болісно примружитись. То дзвін озивався десь високо над головою, стугонів та гуркотів, змушуючи здригатись…

…Юнак з усіх сил калатав у дзвін – метал, здавалось, аж верещав, немов живий, високо резонував крізь колюче зимове повітря. Чудовисько у відповідь не менш гучно кричало тисячеголоссям, змітаючи все на своєму шляху, супроводжуване войовничими чоловічими вигуками своїх супротивників…

…Якуб здригнувся, очистивши розум від дивної омани спогадів. Три місяці тому він ледве вийшов живим із жахіття, у яке повірити жоден із його побратимів не повірив би при здоровому ґлузді. Принаймні, тих побратимів, які не брали участі у поході пана Тишкевича до Милославичів та через це залишились живими. Гарячий поцілунок давно знайомих губ до щоки відволік його – він занурився поглядом у рідні карі очі, що запитально посміхнулись йому. Вона відвернулась та поправила каптур на голові у дитини.

 - Лауро, певна річ… що капелан не захоче хрестити його.

 - Так що ж пропонуєш, виховувати нам нехристя? – жінка розсміялась, лагідно пригладивши плече хлопчика.

Дитина не піднімала очей, похнюплено дивлячись на бруківку. Маленький чобіт вдарявся об вкриту тріщинками льодову кірку, допоки під ніжкою нарешті не хлюпнула прохолодна водичка…

 - …Чорт забирай, спрацювало! Почвара тоне! Гати, гати його, Климе! І-і-і, разом, дружно!..

Тисячі покручених посинілих мертвих рук марно чіплялись за лід, що на очах розвалювався на безліч уламків – важелезне чудовисько усією своєю незграбною тушою занурювалось, пробиваючи крижану пелену плівки над водою. Молитва то хрипко рипіла, то гучно зривалась із вуст десятка чоловіків, допоки вила, стріли, мечі та навіть кулі розчинялись у воді та нівечили заплутане моторошне місиво кінцівок і тіл. Якуб затремтів – деякі з ротів почвари, що опинились на поверхні, тужливими жіночими голосами співали, ридали та благали про допомогу, допоки не зникали глибоко під річковою водою…

 - …Якубе, ти чуєш? Кажу, треба буде до чоботаря заскочити – Філіп, бачиш, промочив ніжку, і черевичок потік!

 - Добре, добре! – нервово підвищив голос Якуб, затрусивши головою та озирнувшись довкола.

Він опустився навколішки перед дитиною та огледів взуття хлопчика, після чого вилаявся. Обережно торкнувся підборіддя пальцем, суворо спохмурнівши та промовивши:

 - Пане, то недобре так обходитись із взуттям! Тяжкий заробіток наш із матір’ю не забезпечить Вам нових чобітків, тому, дуже просимо, аби Ви у калюжі не вступали та були обережні!

Лаура дзвінко засміялася із дотепу чоловіка. Хлопчик натомість слабко посміхнувся, зашарівшись. Якуб зустрівся із його оченятами поглядом. Чорними, неначе по вінця заповненими пітьмою…

…Жар і терпкий сморід дмухали у обличчя та огортали з ніг до голови – Якуб віддалявся від хати, охопленої яскравими язиками полум’я.

 - Яку-у-убе-е-е! До-о-опо-о-омо-о-ожи-и-и-и!

Найманець здригнувся та ще в міцніші обійми загорнув хлопчика. Чорні, немов нічна темрява, оченята обливались слізьми – він качав хлопчика на руках, намагаючись заспокоїти, мигцем озирнувся.

Височезна постать у чорній рясі у запеклому рукопашному двобої перемагала повнотілого юнака, що верещав від болю, кричав ім’я найманця та благав про допомогу. Мертвяк-священник заклацав зубами та відкусив щось від голови молодого чоловіка – той знову закричав. Обличчя Вигури біля скроні та на місці, де щойно стриміло червоне від морозу вухо, було вкрите кривавими патьоками. Нижча, невелика постать у червоній, мов кров, хустинці підійшла до Семена з іншого боку, вхопивши його за горлянку та вчепившись хисткими брунатними зубами у носа. Вирвавши його із закривавленим хрящем з лиця бідного козака, стара жінка голосно заверещала, побачивши дитину на руках Якуба.

Розгублений Якуб перевів погляд на хлопчика, а потім на Вигуру. Болісний щем стиснув йому груди, проте він пересилив свої почуття та рушив геть, щільніше загорнувши хлопчика від холоду.

 - Вибач, Семене… Я не можу… ні, не можу тобі допомогти. Господи, Боже милостивий, вибач мене…

…Скільки разів не дивився у очі сину Якуб, однак ніяк не міг розгадати їх загадки. Невідомі йому таємниці ховались за чорними оченятами, дивним, немов дорослим поглядом, стрімким розвитком, через який хлопчик надзвичайно швидко навчився ходити прямо у них із Лаурою на очах.

Городяни обводили його та дитину деколи нажаханими, деколи знавіснілими поглядами. Натовп зайшов до церкви, оминаючи подружжя і хлопчика, тихо і занепокоєно озиваючись одне до одного. Хоч Якуб та Лаура і підійшли останніми до масивних дверей храму, священник перепинив їх порухом руки, вийшовши із церкви та не пропустивши далі.

 - Ми домовлялись із Вами, отче! Ви обіцяли нам похрестити Філіпа, запевняли, що віра і слово зможуть вилікувати його дивну хворобу…

 - Я мав консультацію із єпископом. Він заборонив вчиняти будь-які процедури з такими, як Ваш хлопчик. Я дуже перепрошую. Миру і благодаті у Ваш дім…

 - Усі ненавидять нас! – зірвалась у плач Лаура. – Ненавидять, при цьому бажаючи добра. Ми обстукали пороги цілої тьми цирульників, цілителів, знахарів та відунів – чому ж Господь Бог не може допомогти нам із нашою ношею?!

 - Моліться… Моліться, діти мої. І тоді, можливо, Господь проявить своє милосердя, свою ласку до бідного хлопчика.

Двері гучно загриміли, зачинившись прямо перед самим носом. Якуб і сам ледь не стримав сліз, а потім і розпачливого гніву, проте, знизавши плечима та боязко поцілувавши похмуру Лауру, взяв хлопчика за руку і рушив уламками скреслої на бруківці криги.

Кожна ніч ставала йому нестерпною мукою. Він щоразу намагався пояснити дружині, що велике дзеркало із чорним металевим обідком, подароване їй дивакуватим знайомим, не слід було ставити навпроти їх ліжка. Натомість Лаура щовечора допізна сиділа на краєчку постілі та вдивлялась у своє потьмяніле відображення, подовгу розчісуючи одні і ті самі пасма волосся.

Якубу навіть декілька разів доводилось гарненько струсити її за плечі для того, аби вона почула його прохання лягти поряд із ним. Однак частіше всього жінка так сильно відволікалась власним замилуванням, що Якуб так і засинав у самотній холодній постілі, поки вона застиглою статуєю сиділа у його ногах, повернута до нього спиною із розсипаним хвилястим морем волосся.

 Сон колишньому найманцю, що повернувся до старого батькового ремесла – теслярства – з тих часів, як він із Філіпом на руках втік із Милославичів, перетворився на химерне, давно чуже відчуття, з яким його тіло ціпеніло на декілька годин, аби потім обважніло підіймалось із постілі, вкрите рясним масним потом. Якуб свідомо скорочував час власного сну, аби змушувати тіло відпочити та важкою втомою вимкнути розум, що постійно гортав, немов проклятий сувій, одне і те саме сновидіння. Сновидіння, в якому він втрачав лік часу та самого себе.

Ось вже декілька тижнів він не зазирав за пелену барвистих світів гарячкового марення, яким кожного разу виявлялось його сновиддя. Невидимий погляд, який він відчував нутром та холодком на потилиці посеред безпросвітної темряви. Старезний ліс, повний сухих дерев, гілля яких було обвішане численними блискучими прикрасами. Батькова постать, що прямувала кудись звивистою дорогою і яку Якуб марно намагався наздогнати. Посиніле, облізле обличчя старої жінки у кривавій хустинці, що шепотіло невідомою мовою та на кожний погук чоловіка розчинялось у хащах, неначе дим. Як тільки не намагався втекти Якуб – сновидіння наполегливо переслідувало, проникало за міцно стулені повіки, коли він втомлено дрімав посеред дня, чіплялось, немов кліщ, у його втомлений розум та, здавалось, сиділо невідомою жодному вченому істотою на плечах, стискуючи шкіру до кривавих подряпин незримими пазурами.

Цього разу все було інакше. Він відразу спробував прокинутись, загорнутий у крижані обійми жаху, проте сон не переривався. Тиша пустки спочатку дзвеніла у вухах, допоки різким скрипучим лязкотом не пересмикнула тіло Якуба. Чоловік відчув, як босі ступні обпікались дошкульним доторком зимового снігу – ще раз пересмикнувся та озирнувся довкола. Його кисті та гомілки були закуті у холодні, неначе річкова крига, кайдани, що і брязкали зі скрипучим звуком, поки згуртований по двоє натовп рухався давно знайомою лісовою дорогою. Шепіт незнайомки прозвучав біля самого вуха – на мовчазне здивування та враження Якуба, склади і звуки складались на її вустах у легко зрозумілі слова:

 - Сьогодні про справжню розплату дізнається колишній найманець.

Якуб у відповідь смикнувся, спробувавши звільнитись.

 - Найманцю не в силах вивільнитись із лагідних обіймів Кістлявої Пані. Час спливає, глитаючи власних дітей - заковтуючи миті та хвилини. Остання зустріч призначена Мотрі та Якубу…

Чоловік спохмурнів, спробувавши згадати достобіса знайоме ім’я, однак пам’ять чомусь байдуже мовчала, не піддаючись його титанічним зусиллям. Вир думок спинився, а потім ще бурхливіше закружляв у його голові - …Лаура ступала поряд із ним, так само закута, але безмірно байдужа та німа. З її вуст не проносилось жодної краплини пари колючим зимовим повітрям і Якуб безмовно та бездумно сперечався із хворобливою свідомістю, то запевняючись, то заперечуючи існування дружини.

 - Якуб думав, що вкраде чужу дитину і ніхто його за це не покарає?

Понівечене, зогниле чоловіче обличчя із запалим проваллям замість однієї з очниць уважно вдивлялось йому у вічі. Нажаханий Якуб ледь впізнав у ньому до того повнощокий лик Семена Вигури, що мовчазно і непорушно стояв обабіч шляху, проводжаючи поглядом. Невидимі лещата стискали вуста Якуба, хоч він і хотів прокричати відьмі декілька прокльонів, спитати Лауру про хлопчика та, врешті-решт, самому покликати дитину. Він марно намагався побороти бездушні сили – і жодне його зусилля не було результативним.

Ноги торкались із кожним кроком чогось рідкого та водночас липкого. Якуб опустив очі і його серце заніміло. Він впізнав до болю знайомий хаотичний візерунок крові на снігу, чудернацькі шпилясті фігури сосен та ялинок. Покинутий млин нависав здалеку над процесією, що поволі зникала усередині нього. Численні босі ноги хлюпотіли кров’ю, кишками та нутрощами, продовжуючи свій німий і невпинний шлях.

Коли врешті-решт він разом із байдужою до погуків та жестів Лаурою опинився всередині, то не почув моторошного низького гарчання, що лунало із худих грудей упириці. Дзвінку тишу порушували хльосткі звуки змахування чимось гострим. Якуб намагався пристосуватись до пітьми, що заповнила його позір, неначе всепоглинаюча фарба, доки звуки продовжували звучати.

Примружені очі, нарешті звиклі до темряві, вражено вирячились – із наступним звуком голова зірвалась з плечей дружини і впала додолу, перекотившись до величезної купи інших голів. Він не витримав та врешті закричав: схоже, йому вдалось незбагненним зусиллям розірвати невидимі лещата, і тепер його вереск заповнив темну кімнату. Численні вкриті густою сіткою судин очі байдуже повернулись до нього, втупившись поглядом. Щось блискуче піднялось над його головою, змусивши здригнутись та закричати ще раз. Череп з-під каптура хитнувся, кивнувши, сам собою. Довжелезне руків’я коси розмахнулось і…

…і Якуб ледве виборсався із чужих дужих пальців, що стискали його горло.

Він незграбно перекотився з постілі, розбивши на тисячі дрібних скалок дзеркало на стіні – розсипчастий крихкий вибух продзвенів йому у вухах. Деякі уламки впились у спину, вкриваючи її чимось гарячим, що стікало нижче до стегон. Кров? Якуб не мав часу думати – він швидко звівся на ноги та сонно озирнувся, виставивши перед собою кулаки.

Лаура лежала посеред кімнати та не ворушилась, із заціпенілим поглядом уставившись у стелю. На її шиї виднілись сині борозни від пальців, обличчя було вкрите кривавими патьоками і синцями від ударів. Поряд із постіллю, на якій щойно лежав Якуб, стояв чоловік у жупані криваво-червоного кольору. Прохолодні блакитні очі разом із лисим черепом, спотвореним безформним пагорбком шраму, блиснули у світлі місячного сяйва – він захитав головою, не вірячи власним очам.

 - Я вбив тебе! – вражено прошепотів Якуб. – Клята срібна куля розірвала твою макітру, немов чортів кавун!

 - Думав, так легко зможеш мене позбутись?! – прогримів у відповідь характерник, засукавши закривавлені рукава. - Думаєш, одна куля зможе вбити такого, як я? Я ж казав – кожен свою смерть носить із собою… А ти, схоже, вирішив узяти чужу!

 - Якщо ти посмів хоч пальцем зачіпати Філіпа… якщо ти навіть посмів на хлопчика дихнути…

Якуб заціпенів, повернувши голову до вікна. Біля підвіконня стояла згорблена стареча фігура у червоній хустинці, на руках якої… сидів Філіп, лагідно обіймаючи жінку. Вицвілі очі були спрямовані у різні боки – косоока відьма, здавалось, моторошно роззиралась довкола, а можливо, і уважно роздивлялась Якуба.

 - Відпустіть… Відпустіть хлопчика, - чоловік ледь стримав у голосі безсилий плач, після чого стиснув кулаки. – Він ні в чому не винний.

 - Хлопчик – не дитина найманця, - прошипіла люто відьма, вищирившись у бік Якуба. – Ніколи не був і не буде. Якуб вихопив із полум’я чужої хати дитя і вирішив, що провидіння дозволило йому ціною неволі дитяти побудувати власне щастя.

 - Ти брешеш! – гіркі сльози вирвались у Якуба. – Не просто потвора, а брехливе суче чудовисько! Я врятував життя цього хлопчика, я не хотів…

 - Мотря забирає Микитку, - байдуже промовила відьма та почала розвертатись у бік вікна.

Якуб не витримав та щодуху побіг у її напрямку. Все трапилось, немов блискавичне марення – він навіть не встиг зрозуміти, що відбулось. Відьма зникла, наче безтілесна примара, разом із хлопчиком. Від удару об підвіконня тіло не змогло втриматись та частково завалилось у провалля висоти. Засапавшись, він спробував підтягнутись, але м’язи зрадницьки затремтіли і врешті ще більше занурили тіло у смертельну безодню.

Останній поштовх торкнувся його плечей та спини – він відчув подих Дем’яна на потилиці. І у тому подиху відчув терпкий сморід дихання Кістлявої. Ланцюжок, на якому висів срібний хрестик характерника, зачепився за товстий цвях, фатально смикнувши шию. Мертве тіло Якуба зависнуло над нічною вулицею, підвішене за металеву змійку ланцюжка.

Характерник рвучким рухом розірвав ланки та вихопив у покійника свій хрест, затиснувши у кулаці. Тіло мерця безвільно приземлилось на бруківку, розбивши скреслу кригу та вкривши її тисячами кривавих тріщинок…

Жовтень-грудень 2023 р.

Обраний фінал: «ПЕКЛО БАЖАНЬ»