...Нерозбірливий низький вигук моторошної суміші вовчого рику та людської мови застав її зненацька. Він озвався десь біля самого входу, лунко пронісся затхлим простором. Орися зчудовано помітила, як під плитою щось блиснуло. Металеве лезо? Меч? Ні! Справжнісінька шабля, вкрита химерним візерунком, відбивала доторки місячного сяйва – почорнілий згусток гнилої кістлявої кисті тримав її руків’я.

 - Хр-р-р… Ор-р-р-р… Хр-р-ро-р-ис… О-о-орис-с-с-с…

Холодний потік повітря вдарив їй у потилицю – вона гарячково озирнулась, відчувши незнайомий солодкавий запах. Орися здригнулась від протягу: печера, схоже, тяжіла кудись ще далі, вглиб землі.

Голос перервав її думки. Вона злякано стримала вигук від несподіванки. Він був до болю знайомим, шепотів безладну мішанину складів, голосних та звуків. Немов запрошуючи прислухатись. Дрижаки вхопили Орисю – вона знову впізнала голос подруги. Чого ж хотів від неї жорстокий і божевільний дух Парасі?!

Вовкулака наближався. Серце шалено калатало – здогади щодо правильного рішення сипались та розсипались у голові, страх перед смертельною помилкою перехоплював подих. Як їй врятуватись? Як же їй вчинити?!