Ми щиро дякуємо ГО «Українська асоціація професійних фотографів» за передані видання: «Хроніки війни України 2014-2025», «Тут знаходять будинки з попелу» Лізи Букринської та «Донбас: край пекла та любові» Сергія Коровайного. Книги — потужна фотохроніка боротьби  та незламності, що фіксують історію України крізь об'єктиви майстрів. 

Фотодокументи зберігають пам’ять про ціну нашої свободи та шлях до перемоги.

  Бібліотека - це тільки книжковий фонд, а насамперед люди. Їх  об’єднує одне - любов до читання. Дякуємо нашим користувачам, які постійно діляться книгами зі своїх домашніх полиць. З радістю говоримо: велика партія подарованих вами книг пройшла всю необхідну бібліотечну обробку і стали «господарями» нашої книгозбірні.

Підготували для вас перегляд новинок, де кожен знайде щось до душі. Любителів гострих сюжетів та психологічної напруги чекають світові бестселери від Тесс Геррітсен, Саймона Бекетта, Рут Веа та Діна Кунца. Класика детективу представлена неперевершеною Агатою Крісті, а поціновувачі сучасного українського детективу зможуть насолодитися творами Юрія Даценка.

Окрім того,  на вас чекають життєві драми від Ніка Горнбі, затишна проза Карстена Генна, щирі історії Євгенії Кузнєцової та чуттєві сюжети Каріни Армлос. Це неймовірне розмаїття жанрів та авторів - від світових імен до талановитих сучасних українців тепер доступне кожному нашому відвідувачу. Обирайте свою книгу для читання!

Чудова новина! Напередодні 96-річчя легендарної Ліни Костенко бібліотека отримала справжній скарб. Завдяки везінню та активності нашої бібліотекарки юнацького відділу - Олени Олександрівни, бібліотека стали переможцем розіграшу від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Тепер на наших полицях оселилися чотири видання, які є гордістю української літератури: історичний роман у віршах «Маруся Чурай», драматична поема «Сніг у Флоренції», захоплива «Скіфська Одіссея» та епічне «Берестечко». Це подарунки для кожного читача.

         Виграш саме до дня народження поетеси. Запрошуємо всіх охочих завітати до нас, щоб на власні очі побачити і взяти до рук чудові екземпляри і ще раз зануритися у глибинне слово Ліни Василівни. Книги вже чекають на своїх читачів на абонементі!

Фонд бібліотеки-філії №2 став багатшим на 31 видання для дорослих та 9 книг для дітей, які ми отримали завдяки підтримці Українського інституту книги. Весняний подарунок для тих, хто цікавиться історією, мистецтвом та художньою літературою.  Читачі вже можуть познайомитися з історичними книжками «Мазепа», «Козаки і Вікінги», «Листи Середньовіччя» та відкрити для себе життєписи видатних постатей у книгах «Ольга Петлюра в українській історії», «Вінгран: Життя Миколи Вінграновського», «Казимир Малевич» чи дослідженні про Багряного «По лінії найбільшого опору», Олени Волинської «Мармурова жінка» про Олену Пчілку. Особливе місце в поповненні посідають книги про російсько-українську війну, незламність українців та шлях до перемоги: «Третя світова війна в Україні», «Історії незламного народу» Олега Пальчика, «Дружина Героя», поетична збірка Борис Гуменюк «Четверта хвиля» вірші з війни, а також видання «Тернистий Шлях України», Андрій Охримович «Тримайте порох сухим» та інші.

Кожний охочий зможе обрати  художню або документальну книгу та відкрити для себе нові сторінки.

Ми звикли бачити Тараса Шевченка на портретах суворим чоловіком у кожусі, проте за цим образом ховається людина зі своїми рисами. Він був душею компанії, відомим модником та людиною неймовірної долі. Пропонуємо дізнатися такі факти:

*Зовнішність 29-літнього Шевченка: молодий, здоровий, широкоплечий. Його кругле виголене обличчя було прикрашене бакенбардами.

*Риси характеру: доброта, м’якість, делікатність.

*З бідними ділився останнім.

*Тарас Шевченко був талановитим художником - він створив понад 1300 картин, із яких до нашого часу збереглися понад 800. До власних творів поет створював ілюстрації, любив малювати автопортрети. Був обдарованим скульптором.

*Твори Тараса Шевченка перекладені більш ніж ста мовами світу.

*Шевченко мав зріст 164 см.

*За життя Тараса Григоровича більше цінували як художника, а не як поета.

*Одягався досить модно, оскільки добре заробляв, бувши успішним портретистом.

*За все своє життя Шевченко пробув в Україні 15 років.

*Поет любив каву по-віденськи. Але улюбленим напоєм Шевченка був чай, за спогадами його друзів, додавав ром.

*Місце в серці поета займали: Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова,  майже на тридцять років старшим від неї був Тарас.

*Останнім коханням поета була 19-річна дівчина Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі, але вона не захотіла залишити столичного життя й переїхати в Україну, щоб жити в селі з 46-м Тарасом.

*Шевченко дуже любив дітей. Живучи в 1859 році в Києві на Пріорці, поет дуже здружився з дітворою. Діти бігли за ним і кричали: « Дядьку, розкажіть нам ще одну казочку!»

 *Кого люблять діти, - казав про себе поет, - той не зовсім ще поганий чоловік.

*Шевченко, коли сперечався, запалювався. В суперечках він висловлювався гостро, аж співбесідники побоювалися за нього. Особливо несамовитий ставав поет, коли заходила мова про кріпацтво.

*Улюбленою стравою Тараса Шевченка, як згадують його друзі, був борщ із сухими карасями, свіжою капустою і приправами.

*1975 року один із кратерів на Меркурії був названий на честь Тараса Шевченка.

*1384 пам’ятники Тарасові Шевченку встановлено у світі. Перший пам’ятник Тарасові Шевченку встановили 1881 року в місті Форт-Шевченко.

*Т. Шевченко був не тільки філософом, фольклористом, поетом, політиком, істориком, письменником, етнографом, а також був великим художником.

*Найменше у світі видання Кобзаря має розмір близько половини квадратного міліметра, що менше за макове зернятко створив  український майстер Микола Сядристий.

*Вся Шевченкова поезія пронизана, почуттям державності, болем і тривогою за майбутнє України саме через бездержавність її…. Шевченко ставить Україну, її незалежність, вище над усе. Тож вчімося у нього любові до України!

*Понад 30 років праправнук Шевченка Микола Лисенко працював над дослідженням «коріння роду».

*У його поданні генеалогічна схема Шевченкового роду містить понад 1300 осіб, відомих і безвісних, які мешкають в Україні, Росії, Прибалтиці, Австралії, США, Франції і зокрема у Кирилівці, Моринцях, Звенигородці.

*Минають віки, стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Тараса Шевченка - живе і вічне.

Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо його заповіти, які посилав він синам свого народу.

« Свою Україну любіть. Любіть її…Во врем’я люте».

Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в с. Торговиця (Івано-Франківської області) в родині сільського писаря. Батько був бідний і наймався до праці, але багато читав, писав і дійшов до того, що з часом став сільським писарем.

Майбутній письменник спочатку вчився самотужки, а 1882-го закінчив початкову школу, після якої вступив до польської класичної гімназії в Коломиї.

Під впливом Івана Франка українська молодь утворила в школі таємний гурток, одним із керівників якого й був Лесь Мартович. У гуртку була таємна скриня, в якій містилося понад 300 заборонених книг, яку молоді активісти й самі читали, і серед популяризували. Паростки своєї праці побачили, коли серед селян з’явилися оратори, промовці.

Лесь заробляв собі на життя приватними уроками, канцелярською роботою в адвокатів. Крім цього, він збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою газету «Збірка», згодом був редактором львівської газети «Хлібороб» (1893). Вступив на юридичний факультет Чернівецького університету. Але незабаром перевівся до Львівського, а звідти 1902-го - до Віденського університету. На жаль, через матеріальну скруту та недугу навчання затягнулося. Його вдалося завершити аж 1909 року в Львівському університеті.

Герої творів Мартовича - це селяни з найвіддаленіших сіл Західної України. Мартович дуже любив селян і для них писав серцем.

Крім прози, він писав і поезію, сюжети до якої брав у давньоруських пам’ятках. Його любили і поважали усі - за творчо художню винахідливість та дотепність, за допомогою якої письменник майстерно розкривав життя тої епохи, в якій жив.

Письменник у своєму «Нечитальнику» подав образ із середовища знедоленої, приниженої та темної частини селянства.

В українській літературі Галичини кінця ХІХ ст. значного поширення набув жанр казки, за допомогою якого можна було добре віддзеркалювати дійсність, оминаючи цензуру передати реальну правду. Літературним праобразом Леся в «Іванові Рило» він нагадує казку Івана Франка «Свиня», спрямовану проти виборчих махінацій, за допомогою так званих хрунів. Таких хрунів не бракує і зараз в Україні, які за ради наживи стають колоборантами.

Варто також сказати, що головною перешкодою письменника були постійні переїзди, матеріальні нестатки, особиста невлаштованість. Письменник, втомлений негодами, писав «Куди йти? Куди прихилити голову?» Бездомність змусила Леся переїхати на Жовківщину й осісти в с. Улицько. Його прийняв до себе Іван Кунців, котрий на добре і на зле став справжнім приятелем письменника. Звідси Мартович часто ходив у Монастирську церкву, співав у церковному хорі. Тут 1915-го його застала Перша світова війна. Австрійські війська прорвали російський фронт і після затяжних боїв захопили село, де жив письменник. Під час боїв садиба Івана Кунціва була зруйнована, а частина рукописів Леся Мартовича зникла.

Це велике горе глибоко заторкнуло письменницькі почуття. Крім загальної він недуги отримав нервовий розлад. В цій ситуації йому навіть призначили наглядача від військовополонених у с. Погарисько. Та хвороба звалила з ніг письменника і полонені годували його ложкою. Однак стан здоров’я з кожним днем погіршувалося.

Помер письменник 11 січня 1916 року у селі Зубейки ( Львівської області), а похований у сусідньому селі Монастирок. В останню путь Леся Мартовича проводжали Іван Кунців, кілька приятелів, селяни та троє полонених. Минули роки, і про могилу ніхто й не згадував, аж 1949-го тодішній сільський голова взявся розшукати «гробівець». І в результаті Леся Мартовича перепоховали, встановили пам’ятник, до якого веде алея могутніх тополь. У цій могилі спочиває той, хто за все своє життя написав усього 27 оповідань - «Хитрий Панько», «За межу», «Іван Рило», «Лумера», «Грішниця», «Прощальний вечір», «Відміна», «Нечитальник», «Село Підойми», «Стривожний дарунок» та інші, та повість «Забобон».

За словами Стефаника, «з селян намагався він зробити свідомим народом». Декотрі дослідники ранньої діяльності Мартовича порівнюють його талант із Франком. З молодих років до кінця свого життя Лесь був селянським трибуном, журналістом і письменником-сатириком, котрий у гострій та яскравій формі боровся за утвердження вільного українського життя.

На полицях - нове поповнення!

Навіть у найскладніші часи ми маємо дбати про світло всередині себе. Наша місцева влада подбала про читачів: бібліотечний фонд поповнився 48 новенькими виданнями, що пахнуть друкарською фарбою та новими пригодами.

Відверта проза про кохання, напружені трилери від Андрія Кокотюхи, Василя Шкляра, Тесс Геррітсен, захопливе фентезі та глибокі книги про війну від відомих українських та світових авторів.

Для дітей: 12 яскравих книг, які стануть найкращими друзями для маленьких мрійників.

Читання - це наш спосіб відновити сили, щоб і далі допомагати нашим воїнам та наближати перемогу.

Ваша книга вже чекає на полиці!

Юрко народився 24 січня 1941 року в Кременці. Дитинство і юність провів у Луцьку. Навчався в Луцькому педагогічному університеті, хоча згодом перевівся до Ленінградського університету на факультет східних мов (1965 р.)

Уже в 1956 році Юрко написав своє перше оповідання і вже не писати не зміг.

З 1997 по 2007 роки Покальчук - президент Асоціації українських письменників, а з 2000 по 2002 роки - член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Юрка Покальчука знають не лише як одного з найпопулярніших письменників України, а й як науковця, перекладача, кандидата філологічних наук. Юрко знав багато іноземних мов. Він переклав Гемінгвея, Селінджера, Борхеса, Амаду, Маріо Варгаса Льосу, Кіплінга, Рембо та ін.

З-під його пера вийшло понад 600 публікацій у періодиці. Юрко також виступав зі своїми віршами під акомпанемент свого рідного музичного гурту "Вогні Великого Міста".

Творча спадщина літератора велика. Ю. Покальчук - автор 17 книжок ("Хто ти?" (1976), "І зараз, і завжди" (1980), "Шабля і стріла" (1990), "Химера" (1992), "Заборонені ігри" (2005) та ін.). Іноді жанр його творів характеризують як "інтелектуальну еротику", причому на перше місце ставлячи саме слово "інтелектуальну". Юрко експериментував у літературі, пишучи свої романи з елементами еротики. Саме тому в його популярності є щось скандальне.

Окрім мандрівок в Індонезію, Нікарагуа, Аргентину, які Юрко полюбляв, значна частина його життя була пов’язана з телебаченням. Він працював на телеканалі "1+1" і був головою громадської ради при Національній раді.

10 вересня 2008 року Україна втратила не лише відомого літератора, а й журналіста, громадського діяча й талановитого музиканта.

"Я бажав би всім когось любити, щоб рухатись вперед", - постійно повторював Юрко Покальчук. Йому було 68, та люблять його люди всіх поколінь. Письменника завжди будуть пам’ятати і щиро любити.

Тамара Анатоліївна Дуда, псевдонім Тамара Горіха Зерня (5 січня 1976) - українська письменниця, перекладачка. Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року. Авторка роману «Доця» (2019), відзначеного як книга року.

Народилася в Києві, а дитинство провела в м. Глухів на Сумщині. 1992 року закінчила Український гуманітарний ліцей. 1993 року вступила до Інституту журналістики Київського університету. З 2003 до 2005 навчалася в Київському міжнародному університеті. Понад 20 років перекладає економічні тексти з англійської.

З 2014 року Тамара Дуда була волонтеркою у зоні АТО. За волонтерську діяльність була відзначена грамотою. Розлучена, має трьох дітей.

«Доця» - перший роман письменниці. Він вийшов у видавництві «Білка» українською та англійською мовами. Один із перших художніх творів про війну на Донбасі, а також Глухів - одне з найстаріших міст України, яке в 1708—1764 роках було столицею Гетьманщини. Події в книзі відбуваються 2014 року під час російсько-української війни на сході України.

У 2021 році вийшов другий детективний роман Тамари Горіха Зерня «Принцип втручання». Головна героїня Станіслава втратила на російсько-українській війні чоловіка і єдиною розрадою для неї стала робота. На прохання знайомої вирушає у місто свого дитинства на Черкащину де і розгортаються основні сюжетні події.

Останній на сьогодні великий твір авторки - роман «Шептуха» (2024–2025). Твір, що розповідає про долі жінок у прикордонному селі на Сумщині під час війни, продовжує правдиві історії та розкриття сили українського жіночого характеру. Станом на початок 2026 року книга вже має статус однієї з найбільш обговорюваних серед читачів.

Тамара Горіха Зерня - визнана майстриня слова, активна учасниця суспільного діалогу про роль літератури під час війни. Вона продовжує поєднувати творчість із волонтерською діяльністю та публічними виступами, наголошуючи на важливості пам'яті: "Ми маємо пам'ятати і передавати наші історії, щоб дожити до торжества справедливості"».