Інтерв'ю

Про роман «Люборацькі»

Як змістом, так і мистецькою формою роман «Люборацькі» — посередня ланка між прозою Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка та інших з одного боку — і пізнішою реалістично-побутовою епічною прозою Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного — з другого. Але на сучасну Свидницькому літературу роман впливу не мав, оскільки був опублікований по смерті автора.

«Нема в ній [повісті. – P. М.] ні сильних типів, ні захоплюючої інтриги, але оповідь читається з великим інтересом, дякуючи правдивості опису, хорошому знайомству автора з місцевим життям, іскринкам південноросійського гумору і любові до народу, серед якого виріс автор, котрий, як і його герой, не вистояв під гнітом несприятливих обставин і точно так само дочасно загинув».

«Не є се повість, писана по правилам естетики, бо ж автор і не намагав зладити однопільного оповідання, позаяк назвав він свій твір хронікою… се суть етнографічні картини, списані в напрямі реальнім з закрасою поетичною. І справді, в творі Свидницького є багато образків, що їх автор здоймив із побуту суспільного життя з вірністю фотографічною» (Історія літератури руської. Ч. III, від. II, Львів, 1891, с. 551).

«Автор повісті… зумів… поставити факти пережитої і спостереженої ним дійсності па широкий соціально-побутовий грунт, поставити ці факти у зв’язок із загальними умовами життя і побуту, з’ясувати їх з точки зору цих загальних начал у прекрасній художній формі. Ця обставина служить найвагомішим доказом наявності великого літературного таланту в передчасно загиблого Свидницького, тому що лишатись весь час на висоті художньої творчості, відкриваючи перед поглядом читача картину за картиною із пережитої і вистражданої самим автором дійсності, не збитись із тону і не зійти на слизьку дорогу публіцистики в зображенні явищ і фактів, які є наболілим місцем, легке доторкання до яких відгукується стражданням, гострим болем у перемученому серці, без сумніву, здатний тільки великий художник, що володіє даром художнього чуття і міри»

Відгуки про Анатолія Свидницького

У потоці українського літературного життя кінця 50 – 60-х років XIX ст. яскраво виділяється творча індивідуальність Анатолія Свидницького. Жвава, енергійна натура, людина всебічно обдарована від природи, Свидницький тягнувся до живого діла, прагнув конкретними справами реалізовувати програму діячів революційної демократії в галузі народної освіти, в піднесенні ролі художнього слова як активного знаряддя виховання мас. Типовий для свого часу письменник-різночинець, Свидницький намагався порушувати злободенні соціальні питання в творах різних жанрів – піснях, фольклорно-етнографічних нарисах, оповіданнях. Йому належить пальма першості і в створенні українського реалістичного роману з виразним соціальним спрямуванням.

На жаль, тяжкі умови, в яких доводилося працювати діячам демократичної культури, постійні переслідування з боку царських властей, цензурні утиски, побутова невлаштованість, підірване замолоду здоров’я не дали можливості розквітнути яскравому талантові Свидницького, передчасно обірвали саме життя письменника. За життя не побачив світу його найкращий твір – роман «Люборацькі». Мав рацію І. Франко, коли з глибоким смутком писав, що автор цього роману належав до тих талановитих, але нещасливих людей, котрі, сковані ланцюгами соціальної неволі, не змогли прикласти «до діла те знання, яке вони в житті здобули, ані ту щиру любов, котрою душа їх горіла в найкращих хвилях життя»

Однак історія поставила все на свої місця. Твори Свидницького, наснажені щирим вболіванням за долю простої людини, пройняті гострим осудом і кріпосницької, і буржуазної дійсності, позначені неповторними прикметами самобутнього таланту їх автора, витримали іспит часу. Великий Жовтень, поклавши початок новій ері в історії людства, наблизив явища прогресивного мистецтва до найширших мас трудівників. Сьогодні поряд з багатьма визначними явищами світової літератури в активі радянського читача перебуває і роман Свидницького «Люборацькі» як одна з яскравих художніх пам’яток середини XIX ст.

Враховуючи «неблагонадійність» Свидницького, досить мало творів вийшло за життя автора. Із написаних українською мовою 1860 року вийшла «Горлиця». Інші ж твори опублікував 1901 року в «Літературно-науковому віснику» Іван Франко: «Коли хочеш нам добра», «Україно, мати наша», «В полі доля стояла», «Вже більш літ двісті» (останній вірш став відомою народною піснею). Починаючи як поет, Анатолій Свидницький пізніше знаходить своє справжнє покликання - прозові твори. Він є автором біля двох десятків оповідань. Цікавими для нас є «Пачковозы», «Железный сундук», «Конокрады», «За год до холеры», в яких письменник описує побут рідного Поділля. Оповідання «Два упрямых», «Гаврусь і Катруся», «Прошлый быт православного духовенства» тематично тісно пов’язані з найвідомішим твором Анатолія Свидницького «Люборацькі» й присвячені життю православного духовенства.

Анатоль Патрикійович Свидницький належить до тих талановитих, а нещасливих людей, котрих чи то життя, чи зла доля ламають і убивають в цвіті літ, не давши розвитися вповні їх талантові, не давши прикласти їм до діла те знання, яке вони в житті здобули, ані ту щиру любов, котрою душа їх горіла в найкращих хвилях життя. Навіть те, чого вспіли вони доконати в житті, переслідує зла доля, немовби старалась замести всякий слід їх земного існування, їх змагань і мук душевних.

Дванадцять літ минуло від смерті автора «Люборацьких», а ім’я його, можна сміло сказати, остається і донині незвісним для найбільшої часті любителів української літератури, так як незвісним остався донині його найкращий твір, оця сімейна хроніка, котру ми тепер печатаємо. І коли на підставі «Сірої кобили» міг Куліш про Іродчука сказати, що було у нього «орлине перо», то з далеко більшим правом можемо ми прикласти сю поговірку до Свидницького. Хроніка його, написана ще в 1861 чи 1862 році, – се перша широка проба української повісті на тлі сучасних суспільних відносин і заразом – сміло можна сказати – одна з кращих спроб з-поміж усіх, які досі маємо на тім полі, і в деяких зглядах сміло може стати під пару Нечуєвій «Причепі», з котрою у неї багато дечого спільного і котрої вона – старша сестра.

Про самого автора «Люборацьких» мало маємо даних; ті, що тут подаю, завдячую ласкавій пам’яті проф[есора] В. Б. Антоновича і п[ана] М. Драгоманова. Свидницький родився на Поділлі, в Гайсинськім повіті, в році 1834, в убогій священичій сім’ї. В році 1861, коли українське національне життя так живо хвилювало, дістав він посаду акцизного урядника в Козельці. Тут він і почав пробувати свого пера до праць літературних. В октябрській і ноябрській книжках петербурзької «Основи» напечатана його гарна етнографічна праця «Великдень у подолян», написана по-великоруськи, по поводу вийшовшої тоді книжки Шейковського «Быт подолян». Праця та дає дуже красне свідоцтво, як пильно придивлявся Свидницький до життя і побуту рідного народу і якою гарячою любов’ю обіймав його. Заохочений тою пробою, почав він писати свою хроніку також для «Основи», але «Основа» в слідуючім році упала. От і осталась хроніка бездомною сиротою і мусила цілих 25 літ блукатися по світу, поки найшла хоч яку-таку домівку в Галичині.

Дальше життя Свидницького було повне нещасть і розчарувань. Його за щось відставлено від уряду; якийсь час він був учителем в повітовім училищі, здається, таки в Козельці. Але й тут недовго пробув. Він перенісся до Києва, де дістав службу при архіві в університеті. Нещаслива женитьба затруїла його життя; він почав пити і, заледве 40 літ від роду, помер 1873 року. Чи писав ще дещо по-великоруськи – не знаємо. З його українських творів дійшли до нас ще три поезії, з котрих дві мов іронією долі стались майже народними піснями. Се звісні у нас в Галичині: «Вже більше літ двісті, як козак в неволі» і «В полі доля стояла».

Подаючи наразі сю коротку звістку про життя і писання Свидницького, ми прилюдно просимо всіх тих земляків-українців, котрим би звісно було що-небудь про життя або інші ще твори сього цікавого писателя, щоб зволили нам тих звісток уділити.

Тиха, непримітна вулиця Свидницького в Кам’янці-Подільському. Ще непримітніший провулок Свидницького. Загубилися вони на Підзамчі в «трикутнику», утвореному їхніми прикметнішими, виразнішими сусідами — Жванецьким шосе, Об’їзною вулицею та Довжоцьким провулком.

Так, Жванецьке шосе веде з Підзамча на Довжок, де негайно перетворюється на вулицю Смирнова (до 2003 року — Ленінське шосе), з якої, звернувши на вулицю Унявко, можна вибратися на магістральний шлях М20 і, здолавши 16 кілометрів, опинитися у Жванці.

Об’їзна ж вулиця, збігши від Жванецького шосе вниз, перескочивши з лівого берега річечки Дібрухи на правий, приведе нас до дерев’яної Хрестовоздвиженської церкви та Карвасар.

Нарешті, Довжоцький провулок із непарними номерами, що належать місту, та парними номерами, що належать селу, відділяє Підзамче від Довжка.

Ані вулиця Свидницького, ані, тим паче, однойменний провулок не зможуть похвастатися прикметами такого рівня. Хіба що козирнути іменем людини, яка прославилася настільки, що її прізвищем уже називають топографічні об’єкти. Але хто ж він, отой Свидницький, де жив, що робив?

1885 року точно такими ж запитаннями сушив собі голову Іван Франко, готуючи до друку у львівському журналі «Зоря» роман «Люборацькі» якогось Свидницького. Михайло Драгоманов, до якого Іван Якович звернувся по поміч, мало чим зумів допомогти, пригадав зовсім божевільного Ісаю Свидницького та його брата Анатолія, який «був чоловік не без розуму, хоч дуже необразований. По ідеям був гайдамака... Нарешті теж почав якось з глузду з’їздити, бо став пити дуже, казали, через нещасний шлюб...» Мало що зміг додати Франкові до цих даних про автора «Люборацьких» Анатолія Свидницького і київський професор Володимир Антонович.

Упродовж 11 місяців 1886 року в «Зорі» друкувалися «Люборацькі» (у середньому по 5 сторінок щономера) — так Україна потихеньку відкривала для себе обдарованого романіста, правда, через 15 років по його смерті. Невдовзі розпочалося дослідження життя та творчості цього «талановитого, але безталанного письменника», як назвав його Сергій Єфремов. Ще опукліше сформулював цей висновок Микола Зеров: «В лавах української літератури, взагалі не бідних на всякого роду невдах, Анатоль Свидницький був невдаха найбільший і найтиповіший».

1 вересня 1834 року в селі Маньківка Гайсинського повіту Подільської губернії у дяка Патрикія та його дружини Мотрі знайшовся другий син. Знайшлося для нього у святцях і наймення — Анатолій. Але то офіційно, а так усі називали хлоп’я Наталем, Наталиком. А оскільки був сином дяка, а невдовзі вже й попа Патрикія, то фігурував ще як попович Наталь Патриченко.

Анатоль самотужки навчився читати, слухаючи, як удома вчать його старшого брата Якова. 1843 року для дев’ятирічного Наталя обривається сільська вольниця: на 8 років він стає бурсаком — учнем Крутянського духовного училища в Балтському повіті. Намічено і наступну сходинку для поповича — Подільську духовну семінарію в Кам’янці-Подільському.

Отож, з осені 1851 року 17-річний Наталь Патриченко стає кам’янчанином. Юнак був гарним, як дівчина, із живими, блискучими очима, лагідним і задумливим обличчям (щоправда, трохи попсованим віспою). Та й вдачу мав ніжну. Тож не дивно, що товариші прозвали Наталя «Наталкою».

Схоластичне навчання в семінарії з кожним роком ставало все важчим і надто остогидлим тягарем для здібного юнака. Це ж аж шість років тягнути надокучливу лямку, щоб стати... сільським попом. Ось Степан Руданський відмитарив усі шість семінарських років, а тоді плюнув на духовну кар’єру та подався до Петербурзької медико-хірургічної академії.

Анатоль Свидницький надумав не гайнувати часу: за рік до закінчення семінарії він покидає її і в липні 1856 року вступає на медичний факультет Київського університету. Але «слабкість здоров’я та відраза до анатомічних вправ» змушують Анатоля «якнайпокірніше просити» перевести його на інший факультет. Отож, з 1 лютого 1857 року він стає студентом історико-філологічного факультету.

Жив Анатоль верст за п’ять від університету, на Подолі, в якійсь міщанській кухоньці. Мав єдиний скарб — два мішки сухарів, запасених із дому. Але нахабні пацюки щоразу намагалися поділитися харчами з бідним студентом. Ще й за навчання треба було самому платити (батько прокляв свавільного сина). Тож не дивно, що невдовзі Анатоля за несплату виключають з університету. Правда, йому вдається наприкінці 1860 року при університеті скласти іспити на звання вчителя російської словесності та домогтися призначення до Миргородської повітової школи.

Півтора року, проведені в Миргороді, вельми насичені в житті Свидницького. Наприкінці 1861 року в Петербурзі журнал «Основа» у двох номерах розміщує його розлогу статтю «Великдень у подолян». З одного боку, це досить ущипливий відгук на перший випуск «Быта подолян» кам’янчанина Каленика Шейковського (їхні життєві шляхи перехрестилися і в Подільській семінарії, і в Київському університеті, де обидва долучилися до викладання в недільних школах). З іншого боку, це самостійне дослідження, в якому показано органічний зв’язок народних звичаїв із річним календарним циклом первісної релігії.

Photo-2R У Миргороді він написав першу частину роману «Люборацькі», надіслав її до «Основи» і приступив до роботи над другою частиною. Прообразом Антося Люборацького — головного героя роману (чи сімейної хроніки, як назвав свій твір автор) — був сам Анатоль Свидницький. Друга частина роману розпочинається детальним описом Кам’янця-Подільського, куди їде на навчання в семінарії Антось. І так органічно звучить порівняння «Смотрич, як от Хорол завбільшки», адже автор нині живе не на березі Смотрича, а на березі Хорола.

У Миргороді розкривається талант Свидницького як педагога, громадського діяча. Але нависає загроза потрапити до чорного списку «неблагонадійних осіб» — і Анатолій Патрикійович переїжджає до Козельця. Там він з 1 липня 1862 року стає чиновником — помічником акцизного наглядача, наступного року одружується з донькою місцевого лікаря Оленою Величківською. 2 травня 1864 року в подружжя Свидницьких народжується донька Юлія.

Здавалося б, життя налагодилося. Але єдина україномовна «Основа» все відтягувала з публікацією «Люборацьких», аж поки наприкінці 1862 року взагалі не закрилася. Валуєвський циркуляр 1863 року остаточно добив: «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути». І хоч служба акцизником уп’ятеро прибутковіша, ніж учительська, але прогодувати сім’ю, яка все зростає (що два роки — то дитина), дедалі важче та важче. Та й чиновницька служба чужа для душі. Та й дружина ой як далека від того, чим горить серце Анатолія. Ще й Оленині рідні налаштовують її проти нерозважливого (із погляду провінційного обивателя) чоловіка. От і шукає Анатоль розраду в чарці. Наслідки не забарилися: пониження по службі, потім переведення позаштатним службовцем...

Після напруженого пошуку роботи Свидницькому вдається в червні 1869 року зачепитися за місце помічника завідувача Київського центрального архіву. Ця служба на деякий час трохи полегшує його матеріальну та моральну скруту. Але платні навіть «в обріз» не вистачає на утримання родини вже із шести їдців. І Анатолій зважується на відчайдушний крок: у вересні 1870 року він їде до Кам’янця-Подільського та просить там... сану та парафії. Звісно, йому відмовляють. І лягають на папір колючі рядки про місто його юності:

«Нарешті я в Кам’янці, але ні: про Кам’янець ані слова. Усе там огидне мені — і давнє минуле, і нинішня моя невдача, вузькі вулички, що ними від зими до зими, а іноді й узимку течуть сірі смердючі помиї, і театр, що нагадує стайню, і мури, що нагадують польське панування, — усе противне, навіть скелі, що колись мене так веселили. Тільки й вода не противна з так званої гунської криниці, але пити її мені не довелося: криниця аж надто далеко за містом, а міст через провалля, що відділяє місто від криниці, зведено не більше ніж на дві третини увись. Кам’янчанам ще довгенько доведеться гамувати спрагу водою зі Смотрича, а Смотричева вода і на колір не та, і на смак недобра. А повітря, повітря!.. Мерщій звідси!..»

Невдовзі, 18 липня 1871 року, Анатолій Патрикійович помер у Києві від хронічної хвороби печінки, не проживши і 37 років, залишивши Олену вдовою з чотирма дітьми: семирічною Юлією, п’ятирічною Катериною, трирічним Василем та півторарічним Іваном. Олена в пошуках засобів на прожиття покинула Київ — і Анатолієва могила на Байковому кладовищі занепала, загубилася...

Photo-3 Щасливим випадком рукопис «Люборацьких» потрапив до рук Івана Франка. І забутий усіма Анатолій Свидницький воскрес: його «Люборацьких» справедливо визнано першим українським соціально-психологічним романом, а самого автора — класиком української літератури. За радянського часу масовими тиражами видають його твори. У серії «Уславлені імена» 1984 року виходить біографічна повість Аполлінарія Мацевича «Анатолій Свидницький». У рідному селі 6 листопада 1987 року відкрито пам’ятник письменникові. 20 травня 2001 року з’явилася і меморіальна дошка Свидницькому. Її відкрито в Миргороді на фасаді приміщення міської публічної бібліотеки, коли святкувалося 150-річчя цієї книгозбірні, засновником якої був письменник. У Тульчині та Кам’янці-Подільському іменем Свидницького названо вулиці...

У лавах української літератури, взагалі не бідних на всякого роду невдах, Анатоль Свидницький невдаха найбільший і найтиповіший. Ніхто-бо — навіть сам бурлака-поет Манжура — не вражає нас такою гострою невідповідністю великої природної обдарованості та злощасної літературної долі. Манжура все-таки за життя діждався друкованого збірника поезій, виданого дбайливою рукою Потебні; Манжуру все-таки по смерті спогадано низкою некроложних заміток та статей,— тут же «чоловік, що мав від природи великі духові сили і неабиякий до письменства хист... віддав Богу дух, як той класичний чумак серед відлюдного степу. Не знаємо, де навіть могила того талановитого, але безталанного письменника.

...а вже про те, що наступного року гряде ювілей, який усі культурні нації святкують у себе на державному рівні — 150 років українського роману Анатоля Свидницького, взагалі ніхто не згадує!

«Ми не знаємо, де той клаптик землі, на якому упокоїлася ця кипуча, талановита і нещасна людина». ( Могила на Байковому кладовищі А Свидницького не збереглася)