Діяльність Анатолія Патрикійовича Свидницького як письменника, етнографа-фольклориста, громадського діяча припадає на 60-ті роки ХІХ ст., тобто на початок другого, різночинського етапу визвольного руху в країні. Кінець 50-х початок 60-х років – це час, коли в країні разом з питаннями політико-економічними були поставлені питання народної освіти. Бажанням працювати над поширенням освіти серед народу захопило й Свидницького.

Після виключення у 1859 році Анатолія з університету за несплату за навчання, він близько року сяк-так перебивався заробітками в Києві. Склавши вкінці 1860 року іспит на звання вчителя російської мови в повітовій школі, Свидницький переїздить на роботу до Миргорода.

Життя Свидницького в Миргороді було сповнене активною літературно-громадською діяльністю. Тут він організовує недільну школу, влаштовує для відвідувачів школи читання творів українських та російських письменників.

«Такие чтения,- згадував колишній учень Свидницького Іван Зубковський, - особенно интересовали посещавших школу, которая всегда была полна. Сюда приходили, несмотря на суровую зиму и метель, версты за четыре от города, даже седовласые старцы послушать эти чтения и разносили добрую славу как о воскресной школе, так и о ее учителе Свидницком».

Свидницький в Миргороді поклав основу громадської бібліотеки. На Миргородський період припадає активна робота Свидницького як етнографа-фольклориста та письменника. Тут були створені цінна етнографічно-фольклорна праця «Великдень у подолян», про яку Іван Франко сказав, що вона «дає дуже красне свідоцтво, як пильно придивлявся Свидницький до життя і побуту рідного народу і якою гарячою любов’ю обіймав його», « «Народні оповідання» ( очевидно, втрачені), «Злий дух» та 1-ча частина романа «Люборацькі».

У публіцистичній статті « Из Миргорода» Свидницький з глибоким обуренням розповів про дикі вчинки миргородської «градської» поліції, яка переслідувала селянську молодь, забороняла їй збирати «вулицю», співати народні пісні. Всіх «порушників спокою», говориться в статті, поліція садовила у «чорну», всіляко знущалася над ні в чому не повинними людьми. Свидницький гаряче закликав передову громадськість вплинути на свавільних миргородських держиморд.

Громадсько - просвітницька діяльність Свидницького в Миргороді була не до душі місцевим поміщикам та реакційним чиновникам. Після того, як царський уряд указом 1862 року закрив по всій країні недільні школи, а їх організаторів реакційна преса почала звинувачувати в прагненні зламати існуючий в Росії лад та знищити царську династію, переслідування Свидницького особливо посилилися: він попав під нагляд, його звинувачували в неблагонадійності. Перед письменником поставала гнітюча перспектива залишитися без роботи, без шматка хліба.

В таких умовах Свидницький змушений був піти на чиновницьку службу і влітку 1862 року покинув Миргород.

Головним твором Свидницького є його роман «Люборацькі», першу частину якого Анатолій Патрикійович написав у Миргороді. Спроба автора надрукувати роман в журналі «Основа» буде безуспішною. Майже чверть століття твір не з’являвся у світ. Тільки у 1885 році рукопис романа потрапив до рук Івана Франка, який сприяв першій публікації «Люборацьких», а також розгорнув активну діяльність у справі вияснення життя їх автора,- і пам'ять про Свидницького, і його твір залишилися збереженими для нащадків.

«Люборацькі» Свидницького присвячені показові життя правобережного сільського духовенства, чимале місце у творі відведено проблемі виховання молодого покоління.

Хронологічні події твору припадають на 30-40 роки ХІХ ст.. Це був час, коли в країні лютувала жорстока миколаївська реакція, коли нещадно подавлявся всякий прояв волелюбності.

«Люборацькі» Свидницького – роман-хроніка. В ньому письменник розкриває майже 20-літню історію сім’ї старосвітського священика Гервасія Люборацького.

Розгортаючи сюжетні лінії роману, Свидницький зосереджує увагу на долі дітей Люборацьких. Шляхом розкриття долі дітей – Масі, Орисі, Теклі та сина Антося – письменник реалізує основну тему твору - розпад патріархальної сім’ї, трагічну загибель її членів.

«Педагогічна» система, що її змальовує Свидницький у романі «Люборацькі», була заснована на пригніченні і приниженні особистості. В бурсах і семінаріях панувала мертвотна богословська наука, реальні знання тут нехтувалися, єдиним і неодмінним методом виховання була кара різками.

Будучи від природи живою, обдарованою натурою, Антосьо Люборацький не міг в умовах бурси розвинути свій розум, здобути необхідні знання.

Ведучий: Вже й черешні постигли, а Антосьо вже й звикся, що в клас і не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить вдома. Раз сиділи вони з Ковинським та грались, як увіходять аж два второкласника!

1-й: Йди, Люборацький, в клас! Прислав учитель.

Антосьо: В мене чобіт нема.

2-й: Казав, щоб босого привели.

Антосьо: Чи йти? ( повернувся до Ковинського)

Ковинський: Та не йди, будем лучче в косточки грати. А там що? Не чув як б’ють?

Антосьо: То й не піду.

1-й: Йди, дурний. Що ти собі думаєш?

Антосьо: А не будуть же бить?

2-й: Ні! А як і виб’ють, то дадуть дві-три різки та й годі. Як же втечеш оце, то як смотритель приведе, так на собранії виб’ють. Тоді вже не обійдешся менше, як тридцятьма.

Ковинський: Чорт знаю що! Не йди! Не слухай!

2-й: Йди, йди, бо будеш каятися.

Ведучий:Не послухав Антосьо Ковинського – пішов до класу. Чим довше йшов, чим ближче було, тим все біліший робився, а як увійшов у сіни, то як крейда став, і не йде. Второкласники підштовхували його до дверей. Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.

Учитель: Ти почему в класс не ходишь?

Антосьо: Бо чобіт немає.

Учитель: На каком языке отвечаешь, холоп?

Антосьо: Нету сапогов.

Учитель: А уроки знаешь?

(Антосьо мовчить)

Учитель: (гнівно кричить) Знаешь? Говори!

Антосьо: (ледь чутно) Не знаю…

Учитель: Ты же почему не выучил? Высечь!

Антосьо: (кричить) Господин учитель! Я вже буду! Ей-богу,буду!

( Та його не слухали, висікли, давши 10 різок)

Учитель: Стой там на коленях!

Антосьо: (став на коліна та й шепче про себе) Щоб був знав, не прийшов би; хай би сключали. Ковинський же не боїться, що сключать.

Учитель: Люборацкий! (Антосьо встав з колін). Почему ты не учишся? (Антосьо мовчить) Ты ж сирота?

Антосьо: Сирота

Учитель: Сирота и не учишься. На кого ж ты надеешься? (Антосьо заплакав) То что? Учиться будешь?

Антосьо: Буду!!!

Учитель: Смотри же! Ступай на место!

Ведучий:Прийшов Антосьо і на другий день. Спросив його учитель, а він ні слова не знає, ні слова йому й не сказали, тільки вибили. На третій день Антося ізнов вибили, на четвертий ізнов. Так і щодень били до суботи. В понеділок Антосьо й не пішов у клас.

Ведучий:Пан Росолинський привіз панотцеві звістку, що у вчительки Печержинської аж 11 дітей вчиться. Довго паніматка не приставала віддати Масю в науку, а ще до ляхівки: «нащо,-каже,- їй та наука? Ще й віри відцурається». І отцю Гервасію, правду сказать, не науки бажалося для дочки, не освіти, а хотілося, щоб і вона була, як людські дочки, як всяка панянка; чи навчиться, чи ні – аби в учительки була та по-ляськи цвенькала, бо з хамською, холопською мовою, мовляв Росолинський, тепер уже нікуди соватись. Такий, значить, світ настав. Тяжко було Масі між ляхівками. Усі глузували з неї, що холопка, реготали, що зроду в костьолі не була.

Учителька: Ну що, панянко, готова? Підем до костьола.

Мася: А не до церкви?

Учителька: ( гнівно закричала) Так і видно, що хамка! Що простачка! Так і видно! Ах ти, попівно-попівно! Що мені з тобою робити? Що чинити? Чи я тобі не казала? Чи я тобі не наказувала? Ставай на коліна зараз!

(стала Мася на коліна)

Щоб ти мені і бровою не моргнула в ту сторону, де хамська божниця стоїть! А то вже битиму.

( Мася розпачливо плакала)

Вставай! Та піди вмийся, до костьолу, хамко, підеш. Що там пани робитимуть, те й ти роби!

Ведучий:Це була перша наука для Масі. Від цього разу вона не споминала церкви ні перед учителькою, ні перед товаришками.

Ведучий:Мася повернулася із пансіону Печержинської через хворобу батька.

Мати: Чого ти, доню, так змарніла?

Мася: ( подивившись у дзеркало) То такі в вас мізерні? Де то я мізерна, коли в свою шкуру не вміщаюся. Адже панни Росолинські і тонші за мене, і біліші, а їх ніхто мізерними не зве. (сама радісно посміхалася, очі так і забігали).

Мати: Ти ж, доню, така була, як ягідка!

Мася: Слава богу, що минулося. Тепер ніхто не скаже, що я мужичка, що холопка, що мені в грудях хамське серце б’ється! А правда, мамо, що я й від попівен відмінилась?

Ведучий:Нічого в світі Мася так не зненавиділа, як духовний стан отця Гервасія; нічого так не бажала, як не походити на попівну, бо то холопка вважала. А хотіла бути схожою на ляховку, бо то шляхетної крові. Зраділа, що не дарма оцет пила, що не дарма морила себе голодом.

Мати: Що вже тут відмінятися, коли попівна з діда-прадіда! Твого прадіда в цім-таки селі ляхи залучили, що в гайдамаччину ножі освятив. І діда твого тут же замучили, хто зоставсь після Коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками. Знатного ти роду попівна, давнього роду. Якби це другими часами, то який полковник так би і взяв тебе: ти знатного роду!

Мася: Попівна! Знатного роду! Та ще якого знатного! Що пани предків то замучили, то не домучили. Дурні були мої діди та прадіди, що не єдналися з панами.

Мати: А, дочко, якого ж ти поганого розуму набралась! Де ж таки так казати про своїх дідів та прадідів? Не роби цього, доню, бо то гріх смертельний.

Мася: За попа – і смертельний гріх! Ото вже вигадали!

(Зайшов Антосьо)

Антосьо: Здорова була!

Мася: (не дивлячись у його бік, щось жує): А, як ся маєш?

Антосьо: Та й не привітаєшся?

Мася: Не мала б роботи, так з тобою віталася

Антосьо почав співати:

Їхав ляшок дорогою,

Ляської натури:

На нім шапка сивенькая

З свинячої шкури…

За ним Мася точилася:

Так в Тернівці навчилася!

Мася:Де це ти навчився?

Антосьо: В Крутих! Та знай, що в Крутих лучше вчать.

Мася: Видно пана по халявах (показала на чоботи Антося)

Антосьо: А паню видно по носі, що рилась в горосі (показав їй на ніс, чимось замазаний) рила моркву з петрушкою і вдарилась галушкою.

Мася: А ти кров собача! (Мася схопилася на ноги й кинулась Антося)

Антосьо: (відбіг і в долоні припліскує) Машка-ляшка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки; через тин скакала, до ляхів таскала, мужики зловили, по селі водили та били у п’яти, бо ляшка проклята. Гу!!!!

Мася: Почекай же, лайдаче!

Антосьо: (пританцьовує) Лайдак – лайдак Антосьо спійняв Масю в горосі, покликав Степана, відвели до пана; били-били, волочили, а на розум не навчили, й відвели до тата, бо ляшка проклята. Гу!!! ( втікає)

Мася: От проклятий хапокниш!

Ведучий: Мася розірвала б його, бо зачепив її найвразливіше: мрії про пана, який її просватає. Рада б Мася за пана, так пан не бере! Не мігши зігнати злість, Мася задумала тугу розвіяти й почала збиратися.

Мати: Куди ти?

Мася: До панства Росолинських піду.

Мати: І сорому тобі нема. Тато от-от духу пуститься, а тобі гульки в голові (заплакала).

Ведучий:Та для Масі байдуже: нехай не тільки тато вмира, але й мати за ним; аби її ляхівки жили та ляхи здорові були.

Мася: Треба ж з wizyta піти! Що ви знаєте?

Мати (стенула плечима) Війся-війся! Цур тобі! (задумливо) Оце біда мене опала з тими чужоземцями – то ляшка вдалась, цей москалем став! Ото понаучувались! Цур йому з такими школами!