Недалеко вiд Максимовоï хати була одна сосонка така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й немаленька, саме мiрненька та така зграбнесенька, круглесенька, зеленi глицi аж сяють, а молодi пагонки, як свiчечки, стремлять, простi та яснi.

Красує сосонка. Прийшла осiнь смутна, прийшла зима люта, а сосонцi байдуже! Сусiдки ïï, берези та липки, стоять такi сумнi та бiднi, листячко з ïх геть облетiло, а сосонка мовби ще кращою здається помiж смутних товаришок.

Отож i запишалась вона, каже берiзкам та липкам:

- А що? Де вашi кучерi гарнi та ряснi? Стоïте деркачами! Ох, що то за хороша рiч, як хто шляхетного роду! Нема в свiтi кращих, як ми, сосни! Ой свiте мiй, яка ж я гарна та велична!

Величається сосонка, аж тут прилетiла сорока. Сiла в неï на гiлцi та й каже:

- Че-че-че! Чекай, чекай!..

А чого чекати не каже...

Тим часом сорока таки знала, що казала: вона, бачите, була на подвiр'ï в дядька Максима й бачила, як Максим сани ладив; чула й те, як Максим говорив Iвасевi, що поïде зрубає сосонку та повезе на продаж.

Так воно й сталося. Запрiг Максим коня, пiд'ïхав до тiєï сосонки, зрубав ïï, бо вона була сама найпридатнiша, та й повiз на торг.

I синок Iвась упросився з ним (бо то не дуже далеко було). Одягся Iвась, мати дала своï чоботи й онучки добрi; сидить Iвась у санках, добре йому, i сосонку рукою придержує на гринджолах. Нiчого не знає сосонка, куди це ïï везуть, тiльки гiлочками стрiпує, як пiдскочать де санки дорогою.

Приïхали в город i стали там, де й iншi люди стояли з ялинками та з сосонками; багато там ïх, тих деревцiв було, бо то саме Рiздвянi святки були (якраз проти Нового року). Багатшi пани купували тi зеленi деревця, щоб становити ïх у хатi та вбирати на втiху дiтям. Чи то ж не втiха справдi? Тут зима бiла, все снiгом укрите, а тут тобi зелене деревце стоïть у хатi, убрате та освiчене зеленiє...

- Еге ж! - Ото з такою думкою, щоб купити деревце, пiдiйшла й до нашоï сосонки якась-то пiдстаркувата жiнка, либонь, нянька, з двома паненятами. Щебечуть дiтки; а нянька тiльки глянула на господаря та й гукає:

- Чи се ви, куме Максиме?

- Та я ж, - каже Максим.

От розговорилася нянька та зараз i сосонку купила. Сказала потiм везти деревце до ïï панiв. Приïхали. Сосонку внесли в горницi, а Максим заïхав у двiр. Нянька, бачите, закликала Максима в кухню, трохи погрiтися, чаєм його заходилась приймати. Бо хоч вона вже й городянка була, та колись у сусiдньому селi жила, так ото й кумою була Максимовi. Таки ж не подоба цуратися! Приймала нянька, як могла: Iвасевi дуже доброго бублика дала.

Поснiдали трохи. Тодi Максим, подякувавши за хлiб та сiль, подався в город деякi справи справляти. А хлопця свого Iвася в куми зоставив.

Коли вже надвечiр приходить Максим та й журиться:

- Все, - каже, - справив, купив, що треба було, а тiльки з чобiтками лихо: ще перед святками дав шити, а вони й досi не пошитi! Сказав швець, на завтра будуть нехибно готовi; та чи то ж не досада завтра знов по ïх приïздить? Хотiлось би на Новий рiк дома побути!

Нянька й почала вмовляти Максима, що вона попросить панiв, щоб позволили йому переночувати у ïх у дворi.

- Вам, куме, - каже нянька, - вигiднiше так буде. А Iвасевi ж то яка втiха буде! Я попрошу панiв, щоб пустили його в горницi подивитись на сосонку, сьогоднi ж вбиратимуть.

Зосталися нашi. Сидить Iвась та й думає: Як там вони ту сосонку вбиратимуть? Що то за диво таке буде!..

Пiд сосною, на примостi, стоять ляльки, коники, щось таке ще... А ось кругом сосонки почали ходить такi дивнi дiти чи, може, то живi ляльки? Такi гарнi, кучерявi, так штучно повбиранi... Що се таке?.. Чи сниться, чи справдi дiється?..

А сосонка стоïть, сяє як зоря в небi! Ну, й тiшилася ж вона!

- От, - каже, - моє щастя прийшло! Я таки знала, що не проста доля менi судилася!.. Боже, як же гарно, як любо! Як усi вихваляють! От коли б то липки побачили!

Та недовго втiшалася гарна сосонка: ще свiчечки не догорiли доостатку, а вже ïх погасили (боялися, щоб не було чадно, як почнуть курiти недогарки). Далi почали здiймати iз сосонки й покраси. Все, все поздiймали ласощi, цяцьки, забавки!.. Зосталося тiльки те, чого не зауважили або щось нiкому не потрiбне бiльше: якiсь ланцюжки з паперу та деякi дрiбницi...

Стоïть сосонка, розiбрана, темна, дивується, ради собi не дасть: що се таке?.. Ïï розiбрали? За неï зовсiм не дбають?!

Се була правда за неï нiхто бiльше не дбав. Всi зайнялися тими лакоминками та цяцьками, що здiймано з неï. Все те було подiлено помiж дiтьми. Навiть Iвась добув, з ласки няньчиноï та малоï панночки, кiлька золотих горiхiв, червоних яблучок, цукеркiв у кошику маленькому, солодкого коника i паперову золоту рибку! Боже мiй, чи то ж не втiха?

Аж уночi снилось Iвасевi те свято та осяяна сосонка все те диво, що вiн бачив.

Другого дня вийшов Iвась на подвiр'я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Iвась виволокли слуги з будинку сосонку й кинули ïï надворi, бiля дровiтнi; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрiбно, щоб таке чепiрадло в свiтлицi стояло. Лежить бiдна сосонка, розчепiривши те обдерте гiлля... Вчора вона була така велична, а тепер?.. Глянув Iвась та аж йому шкода стало. Не знав вiн того, що й з людьми часто так буває!

Дививсь, дививсь Iвась та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на нiй пак були ще недогарки, стремiло кiлька золотеньких цяцьок, обривкiв ланцюжкiв паперових. Можна дома показати, а як ще те почiпляти, що пани дали, ото-то здивуються нашi! думає Iвась. Куди пак! Яблучка та золотi горiхи на соснi аж п'ять, чи в хуторi таке бачили?

Спитали в двiрника, чи не можна б узяти сосонку?

- Та можна - каже, - нащо вона тепер здалась? Тепер вона нiкуди не годна!

Як то було сосонцi слухати отаке?!

Поïхали нашi, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лiсу пiд'ïхали; всi дерева так дивуються: що се таке зi сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звiзда стремить!..

- Подивiться, - каже берiзка, - якi на нiй ланцюжки рожевi!

- Ет, - цвiрiнькнув снiгирчик, - не хотiв би я й ланцюжкiв, хоч би й рожевих! Нема в свiтi кращого, як воля!

Приïхали нашi, втягли сосонку в хату. Гомiн такий знявся! Iвась розповiдає, показує цяцьки, дiти всi щебечуть, дивуються!.. А ввечерi Iвась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогаркiв кiлька позосталих запалив. От так утiха була малим.

Та не довго й тут була шана сосонцi: через день дiти витягли ïï на двiр i поставили ïï коло порога. Нiчогiсiнько вже на нiй не було!.. Єдину втiху мала вона в тiм, що розповiдала горобчикам, якi сiдали ïй на гiлочки, яка то ïй честь була у панiв того вечора!..

Читати далі