Embedded Files
Мій дорогий читачу, чи повіриш ти, що казки самі мене знаходять?!
Нещодавно я поспішала додому, бідкалася, що не встигаю приготувати святкову вечерю. Це було напередодні Нового року. Не пригадую, чому барилася, але достеменно знаю, що надворі вже вечоріло. Я була виснажена передсвятковими справами, та ще й несла більші за себе сумки! Аж раптом мені назустріч іде… казка.
- Візьми мене з собою, – каже. – Слухала по радіо прогноз погоди… морози передають до тридцяти градусів. Замерзну і обернуся на клубочок снігу. У світі поменшає на одну казку…
А сама вона – невеличка, оченята сині-сині, мабуть, посиніли від холоду, а голови майже не видно – так шаликом закутана, у білому пухнастому кожушку, на руках червоні рукавички. Чесно кажу – спершу я завагалася. У мене сумки важкі, а тут іще й казка на руки проситься…
А ти чого тут дибуляєш?! – запитала я учительським голосом, аж самій смішно стало. – У таку погоду хазяїн собаку на вулицю не вижене. Та й ніч не за горами. – і прискіпливо оглянувши, додала. – Може, ти шкідлива… чи з дому втекла?!
- Я нічия. – ображено прожебоніла казка, опустивши сині-сині оченята, і так жалібно в очі заглянула, що я розчулилась:
- Хіба таке буває?
- Ми, казки, живемо на зірках. А сьогодні мою зірку розколихала Баба яга, пролітаючи на мітлі. Моя зірка впала на землю і погасла. Тепер я блукаю засніженими вулицями і шукаю когось, хто б зміг мені допомогти.
- Гаразд. Візьму тебе з собою, але пообіцяй бути чемною. – серйозно глянула я. – У мене є син… І йому буде з ким гратися, доки я поратимусь по господарству.
Казка заплескала в долоні і її обличчя проясніло.
Привела я казку додому. А син мій, Даник, не зустрічає мене на порозі: мовляв, мамо, а що ти мені принесла?!
- Кахи-кахи! – лунає з кімнати.
- Оце так свято! – засумувала я. – І ялинка ще не прикрашена…
- Не переживай, - мовила вслід мені казка, коли я підходила до кухні, але я змовчала, потупивши погляд.
Довго порядкувала на кухні, забувши про все. А коли прочинила у кімнату двері – побачила…
Прикрашену ялинку. Вона стояла у кутку, урочисто тримаючи на своїх розлогих гілках скляні кульки, сріблистий дощик, плюшевого ведмедика, відважного лицаря, старого мухомора, хатку на курячих ніжках (з якої , очевидно, вилетіла та сама Баба яга, котра збила зірку моєї гості), і вся лісова красуня мінилася різнокольоровими гірляндами. А поруч стояв Дід Мороз і Снігуронька.
- У цьому році ялинка видалася на славу! – мовив Дід Мороз і костур у його руках заіскрився.
- І зірка твоя, казко, не погасла, а сяє он – аж на самісінькому вершечку ялинки! – усміхнулася Снігуронька.
- І Бабу ягу ми в хатці на курячих ніжках зачинили, аби своєю мітлою у новорічну ніч більше ніякої зірки не збила! – зраділа казка.
- І для тебе, хлопче, теж у нас є подарунок, – сказав Дід Мороз. – Подобається тобі кінь, що висить он на тій гіллі?
Даник не встиг і слова мовити.
- Знаю, що подобається. Я вмію читати думки, отже знаю усі дитячі бажання. – стукнув костуром Дід Мороз, і кінь, що висів на ялинці, ожив. Вже за мить він стояв посеред кімнати. – Це непростий кінь, - пояснив Дід Мороз. – А чарівний. Він покаже тобі зірки, на яких живуть казки.
І тут я хотіла заборонити синові сідати на коня, але нічого не могла сказати, ніби заворожена. Даник міцно ухопився за гриву, і кінь вистрибнув у вікно. Я бачила, як кінь біжить по мерехтливому небі й кожна зірка вітається з ним, ніби знає його вже тисячі років.
- З висоти світ здається іграшковим! – вигукнув Даник. – А мама схожа на піщинку!
- Тримайся міцніше! – обернувся на бігу кінь. – Ми наближаємося до зоряного водограю!
- Чудасія! – мовив Даник.
Перед ним розчахнулося безліч зірок, на кожній з яких сиділа своя казка.
- Привіт, Колобок! – вигукнув Даник до зірки, на якій сидів Колобок.
- Привіт, друже! Я від бабусі втік, від дідуся втік… І з тобою не можу довго розмовляти, адже в іншу казку поспішаю дуже.
- Ми обов’язково побачимось! – егегекнув услід Даник, оглядаючи і Червону шапочку, і Лисичку-сестричку, і семеро козенят, кожен з яких летів на своїй зірці.
- Нам пора додому! – засопів кінь і вмить стрілою влетів у вікно.
Нарешті я отямилася і зайшла у кімнату.
- Мамуню, я бачив зоряний водограй! – обійняв мене Даник.
- Ви вже і ялинку прикрасили. – усміхнулася я, але Даник міцніше мене обіймав, зачаровано оглядаючи новорічну красуню.
Мій любий читачу, з того часу я зрозуміла, що не помилилася. Тепер я знаю, що в нашому домі є місце і для казки.
Google Sites
Report abuse