Василь Дровніков

Дровніков Василь Максимович

(1920-1941рр.)

…Так і впав той боєць на зорі,

став землею, травою, повір’ям…

Як бентежно горить угорі золоте

Василеве сузір’я!

Дмитро Кремінь

У 1975 році вирішено було розпочати будівництво школи №1.

І ось, під час риття котловану, водій екскаватора, Володимир Анатолійович Кептя помітив посеред свіжо викопаної землі щось незвичайне. «Висипавши ковш грунту до під’їжджаючого КРАЗу, я побачив як до кузова впали кістки та декілька патронів» - так згадує Володимир Анатолійович Кептя. Роботу одразу ж зупинили, почали обережно відкопувати лопатами. Викопали три обійми патронів, які кріпилися до ременя, частини протигазу, явно радянського виробництва, підошви від сапотів, іржаву бритву та маленьке дзеркальце, а найголовніше – людські залишки та капсулу-медальйон, яка була у роки війни у кожного солдата.

Відкрити капсулу-медальйон вони не зважилися. Після того, як капсулу-медальйон було обережно відкрито, з неї дістали вологий шматок паперу з чітким записом: «Дровніков Василь Максимович, рік народження 1920, місце народження – село Солдатське Солдаченковського району Воронезької області. Дружина – Дровнікова Акуліна Титівна».

За пропозицією начальника управління будівництва Г.В. Сосєденка було вирішено перепоховати залишки солдата у дворі школи. Пізніше визначилися з датою перепоховання – 5 травня.

А тим часом почалися пошуки родичів загиблого. Члени гуртка «Пошук», яким керував викладач військової підготовки Борис Михайлович Азарський, написали листа до школи села Солдатське. І на листа відгукнулася вчителька, яка товаришувала з донькою Василя Максимовича. Вона передала адресу, за якою тепер мешкала дружина та донька Дровнікова. Їх було запрошено на перепоховання.

І ось 4 травня у Миколаївському аеропорту зустрічали дочку Дровнікова Олександру Василівну. Із спогадів Акуліни Титівни, дружини загиблого Василя Дровнікова, - Василь був найстаршим сином у сім’ї як і він, його два брата теж загинули на фронті. Їхня мати рано пішла з життя, і батько сказав Василю, щоб той одружився, бо сім’ї потрібна господиня. Тому Василь Максимович обрав сільську дівчину Акуліну. Після одруження жили дружно, народилася дочка Анастасія, чекали на другу дитину, але Олександрі судилося народитися вже без батька, у серпні 1941 року. Весною 41-го Василь Дровніков був призваний на дійсну військову службу. На фронт він потрапив з першими військовими ешелонами, по дорозі на фронт надіслав звістку, про те, що, можливо, заїде додому, але цьому не суджено було статися.

Труну із залишками Василя Максимовича Дровнікова поставили у червоному куточку гуртожитка №3. Там було розміщено почесну варту з учнів Костянтинівської середньої школи, який постійно змінювався.

Після перепоховання рідні Василя Максимовича надали до музею фотографії та особисті речі загиблого.

Під час чергового приїзду, у 1982 році, до Южноукраїнська Акуліни Титівни та Олександри Василівни відбулася їхня зустріч з комсомольсько-молодіжним колективом мулярів-штукатурів промислової дільниці №2 Надії Георгівни Гейко. У дівчат виникла думка, щоб до складу бригади зарахувати Василя Максимовича Дровнікова. Згодом йому присвоїли 3-й розряд та щомісячно перераховували його заробіток до Фонду миру.

Учні школи не забувають і сьогодні дбати про могилу Героя Великої Вітчизняної війни Василя Максимовича Дровнікова. У святкові дні у почесній варті стоять кращі учні, а навчальний рік починається і закінчується покладанням квітів.

Відкрити капсулу-медальйон вони не зважилися. Після того, як капсулу-медальйон було обережно відкрито, з неї дістали вологий шматок паперу з чітким записом: «Дровніков Василь Максимович, рік народження 1920, місце народження – село Солдатське Солдаченковського району Воронезької області. Дружина – Дровнікова Акуліна Титівна».

За пропозицією начальника управління будівництва Г.В. Сосєденка було вирішено перепоховати залишки солдата у дворі школи. Пізніше визначилися з датою перепоховання – 5 травня.

А тим часом почалися пошуки родичів загиблого. Члени гуртка «Пошук», яким керував викладач військової підготовки Борис Михайлович Азарський, написали листа до школи села Солдатське. І на листа відгукнулася вчителька, яка товаришувала з донькою Василя Максимовича. Вона передала адресу, за якою тепер мешкала дружина та донька Дровнікова. Їх було запрошено на перепоховання.

І ось 4 травня у Миколаївському аеропорту зустрічали дочку Дровнікова Олександру Василівну.

Із спогадів Акуліни Титівни, дружини загиблого Василя Дровнікова, - Василь був найстаршим сином у сім’ї як і він, його два брата теж загинули на фронті. Їхня мати рано пішла з життя, і батько сказав Василю, щоб той одружився, бо сім’ї потрібна господиня. Тому Василь Максимович обрав сільську дівчину Акуліну. Після одруження жили дружно, народилася дочка Анастасія, чекали на другу дитину, але Олександрі судилося народитися вже без батька, у серпні 1941 року. Весною 41-го Василь Дровніков був призваний на дійсну військову службу. На фронт він потрапив з першими військовими ешелонами, по дорозі на фронт надіслав звістку, про те, що, можливо, заїде додому, але цьому не суджено було статися.

Труну із залишками Василя Максимовича Дровнікова поставили у червоному куточку гуртожитка №3. Там було розміщено почесну варту з учнів Костянтинівської середньої школи, який постійно змінювався.

Після перепоховання рідні Василя Максимовича надали до музею фотографії та особисті речі загиблого.

Під час чергового приїзду, у 1982 році, до Южноукраїнська Акуліни Титівни та Олександри Василівни відбулася їхня зустріч з комсомольсько-молодіжним колективом мулярів-штукатурів промислової дільниці №2 Надії Георгівни Гейко. У дівчат виникла думка, щоб до складу бригади зарахувати Василя Максимовича Дровнікова. Згодом йому присвоїли 3-й розряд та щомісячно перераховували його заробіток до Фонду миру.

Учні школи не забувають і сьогодні дбати про могилу Героя Великої Вітчизняної війни Василя Максимовича Дровнікова. У святкові дні у почесній варті стоять кращі учні, а навчальний рік починається і закінчується покладанням квітів.