"Моїм дорогим читачам - землякам"

Назад

«Моїм дорогим читачам - землякам»

Коли згадуєш людину, котрої вже нема, мимоволі думаєш і про період, у якому вона жила. Адже людина - втілення часу, надто коли це письменник і все, що відбувається навкруг, цікавить його як учасника масштабних історичних подій в житті країни, втілених у художні обра­зах. До останніх належить наш земляк Василь Козаченко, у літератур­ному доробку якого понад два десятки помічених громадськістю книг прози та публіцистики, перекладених на більшість мов колишнього Со­юзу та 15 мов світу, пошанованих Національною премією України ім. Т. Шевченка, а також комсомольською премією імені М. Островського і літературною премією ім. О.Фадсєва. Наприкінці березня виповнилося 100 років з дня народження письменника.

Родом з дитинства

Початком літературної діяльності Козаченка слід вважати 1931 рік – тоді в альманасі уманського літоб'єднання «Кроком крицевим» були надруковані перші оповідання майбутнього майстра української прози, співзвучної за стилем з творами Юрія Яновського та Олексан­дра Довженка.

Без перебільшення, у своїй сукуп­ності Козаченкові твори становлять своєрідний художній літопис парти­занської героїки українського народу років Великої Вітчизняної війни. Харак­терна особливість творчого почерку прозаїка виявилася в граничній до­стовірності зображуваних подій, в конк­ретності життєвих картин, у розмаїтості деталей і в наступних творах вже повоєнного періоду: «Серце матері», «Нові Потоки», «Вісімсот мільйонів», «Сальвія», «Коні воронії».

До слова, перші дві частини останнього роману були надруковані в журналі «Київ», пізніш видані окремою книгою у 1989 році, у видавництві «Ра­дянський письменник», а ось третя час­тина цього твору - епопеї народного життя степового краю - вперше поба­чила світ у літературному часописі «Вежа» завдячуючи саме кіровоградсь­кому письменникові Василеві Бондарю, якому вдова нашого земляка, нині покійна Ірина Сигізмундівна Завістовська та її син Валентин запропонували рукопис до друку.

Звісно, невмолимі і безжальні крила часу крутять споконвічний млин. У цій сумній думці впевнився під час недавньої розмови з директором Новоархангельської районної бібліотеки Оленою Гри­горівною Каплун. Стислося серце від звістки про те, що вже давно пішов за межу і місцевий ентузіаст музейної спра­ви Волеслав Григорович Кузьменко, який разом з учнями-пошуковцями створив музей історії школи Новоархангельської СШ № 1 - один з перших та кращих в об­ласті. Саме він років з тридцять тому роз­повідав про маловідомі й цікаві факти з Василевого дитинства, про його батька Павла Матвійовича - першого голову колгоспу, показав мені геть стареньку хатку під стріхою, у якій 25 березня 1913 року в багатодітній сільській родині Коза­ченків народився майбутній повістяр.

Про життєпис письменника можна дізнатися також з відповідей на анкету Кіровоградської обласної бібліотеки для дітей ім. А. Гайдара, яка зберігається у за­кладі. Цитую дослівно: «Народився у Новоархангельську - тодішня адреса: Ново-Архангельськ, Єлисаветградського повіту, Херсонської губернії. Жив у селі до 17 років. Потім - наїздами (студентські канікули, відпустки і т.п.) майже щороку від тижня і до двох місяців. У останні (за­галом повоєнні) роки бував в рідному селі щороку, а той двічі на рік. Досить часто бував в Кіровограді та районах області. Особливо, коли обирався депутатом Вер­ховної Ради УРСР 7 скликання (Добровеличківський виборчий округ) і 8 скликання (Кіровоградський міський округ). Зрідка друкувався в обласній та районній (Новоархангельській) газеті. Ча­сто зустрічався з читачами - кіровоградцями. Особливо багато під час Декади української літератури в Кіровоградській області: у 35-річницю визволення Кіровоградщини, а також на відзначення 70-річних ювілеїв класиків української літератури Івана Микитенка, Юрія Яновського, з якими був знайомий особи­сто. Окрім того, виступав під час ювілеїв та інших нагод, популяризуючи творчість класиків української літератури - зем­ляків. Іноді виступав і в пресі. Щодо вчи­телів. .. Щось певне тут сказати важко. До когось одного ніколи не примірявся. У багатьох закоханий і в кожного знаходжу щось до душі. Імпонують мені найбільш письменники - пристрасні, громадянські. Ті ж Шевченко, Пушкін, Некрасов, Леся Українка, Берне, яких перечитую, але не тільки їх - коло тут теж дуже широке. Дуже люблю твори для дітей і про дітей І.Франка, С.Васильченка. Загалом же чи­таю дуже багато і дуже багато кого люб­лю. Тут, певне, слід би було перерахувати тисячі книг. Коли ж би потрібно було ко­гось виділити окремо, то хіба Т.Шевченка, Л.Толстого, М. Шолохова, А.Чехова». І далі: «Гадаю, що більшість моїх творів несуть на собі печать Кіровоградщини в пейзажах, людях, подіях, а тема Вітчизня­ної війни невичерпна, завжди захоплюю­ча, майже вічна. Іноді місце дії у творах прямо називається «на Кіровоградщині».

Отже, можна стверджувати, що Ко­заченкове «літературне школярство» пов'язувалося не лише з його навчан­ням в повітовій семирічці, здобуттям подальшої освіти на літературному фа­культеті Уманського інституту соціаль­ного виховання, по закінченні якого два роки вчителював у рідній школі, та в Київському Шевченковому університеті, на філологічний факультет якого він вступив двадцятирічним юнаком, а й з дитинством.

Гартований вогнем та Словом

На фронт 28-річниймолодший лейтенант Василь Козаченко пішов з членським квитком Спілки письменників України. Командував взводом.

Брав безпосередню участь в літніх боях та обороні Києва. Військова частина, в якій воював молодий командир, потра­пила в оточення. Спроби пробитися на схід, щоб перейти лінію фронту, були безрезультатними. Тому він нелегально дістається рідного села, щоб стати впродовж 1942-1943 років одним з ор­ганізаторів місцевого підпілля на тим­часово окупованій ворогом території. Письменник, нагороджений медаллю «Партизану Вітчизняної війни першого ступеня», про ті роки розповідав: «Пра­цюючи в підпіллі, складаючи, друкуючи та розповсюджуючи партизанські листівки, збираючи розвідувальні дані про ворожі війська, я скрізь, де тільки можна було і де випадала вільна хвили­на, - писав... Писав хімічним олівцем на випадкових клаптиках паперу, написані чернетки запихав у пляшки та закопував у землю».

...14 березня 1944 року був звільнений районний центр - Новоар- хангельськ. Полки пішли на захід, а ко­лишній партизан - підпільник Василь Козаченко повернувся до «сродної праці» - літератури. Вже наприкінці со­рокових років світ побачила написана ним з власного досвіду партизанської боротьби повість «Атестат зрілості» про змужніння вчорашніх школярів, які здобували атестати духовної, моральної і фізичної зрілості вже не за партою, а в боротьбі з фашистами на своїй землі. Слід відзначити, що згадана повість була дуже популярною серед читачів у часи мого шкільництва. Вона витримала понад два десятки видань та перекладе­на на інші мови, а до того залишається моєю улюбленою книгою.

Щоб пам'ятали...

Партизанські повісті Козаченка відзначаються драматизмом, чіткою спрямованістю, життєвою правдою, майстерно виписаними позитивними образами, що завжди приваблюють чи­тачів самовідданістю та відвагою. У них стверджується думка про те, що полу­м'я патріотизму в роки Вітчизняної війни було істинно всенародне, а сам прозаїк увійшов в українську літературу літописцем героїки підпільної боротьби та творцем образу діяльної маси у густозаселених епічних творах.

«Кіровоградське тло» письменника відчувається у багатьох його творах, що засвідчував і новоархангельський жур­наліст та письменник Іван Черкашенко, який провів велику роботу з пошуку прототипів Козаченкових персонажів. Згадує прототипів і Василь Козаченко:

«Це Клавдія Байраченко - вчителька, комсомолка. Загинула 1943 року. Її ім'ям названо площу в Новоархангельську. Ольга Бражко - секретар райко­му комсомолу - розстріляна окупантами на току за антифашистську промову. Петро Курта і Павло Куйбіда - двоє відважних партизанів із загону імені Чапаєва. Обом було по сімнадцять, обидва полягли в бою з гітлерівцями. Юхим Фрединський - секретар райкому партії, залишений на підпільну роботу в тилу ворога та багато інших».

До слова, у Козаченка була особлива пам’ять на прототипів літературних героїв, деталі побуту, зокрема, й на явища природи у всіх її проявах. Прочитайте його вже згадувану повість „Біла пляма», у якій пейзажі Кіровоградщини сповнені звуків і пахощів, - і побачите, що вони становлять не фон подій, а пейзажі-персонажі. Ця художня гео­графія рідного краю має і свою ідейну сутність, пов'язану з тематикою книги.

Як відомо, Василь Козаченко разом з Олесем Гончаром був організатором Днів української культури на Кіровоградщині у 1970 році, учаснико