Голодомор
Вічна пам'ять замореним
(година пам’яті)
Обладнання:
Стіл накритий вишиваною скатертиною темних тонів. На столі – хлібина на рушнику, квіти, перев'язані чорною стрічкою, калина, свічки.
Під звуки «Реквієму» Моцарта виходить двоє ведучих у темних костюмах,
І ведучий:
Згадай усе ти, щоб воздать
Близьким і дальнім людоморам,
...Хоч радість легко пам'ятать.
Та треба пам'ятать і горе.
(В. Крищенко)
ІІ ведучий:
Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
Де фільм, який нам показав би Голод,
Отой проклятий 33-й рік?
І ведучий:
Сонне сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні.
ІІ ведучий:
Танули на обширах України важкі сніги весни 1933 року, являючи світові трупний сморід, видива, співмірні хіба що з картинами страшного суду. Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих осель людських довірливі лелеки. Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні...
I ведучий:
Пам'ятають інше, «На світі весна, а над селом повисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і чомусь гойдається всім тілом: назад – вперед, назад – вперед, скільки сидить, стільки й гойдається
II ведучий:
І безконечна одна «пісня» напівголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, атак у простір, у світ – їсти, їсти, їси...»
І ведучий:
В могилу ж тоді зійшло сім з половиною мільйонів українських селян, зійшли найкращі. Гинули працьовиті самостійні хазяї, яким пришивали «куркульський саботаж». Відходили в небуття сільські майстри й винахідники, яких ніколи не бракувало на Україні і серед них було чимало щедро обдарованих природою людей.
II ведучий:
Лягали в сиру землю непокірні нащадки козацькі, вимирала сільська інтелігенція, носій культури і національної ідеї. Все здібне, талановите, здорове духом і тілом, все що мислило, опиралося насильству, протестувало, шукало правди, – все це нещадно винищувалося з корінням, і осиротілі діти, приречені до голодної смерті, не могли понести далі науку своїх батьків.
І ведучий:
Пекельні цифри та слова
У серце б'ють, неначе молот.
Немов прокляття, ожива
Рік 33-й… Голод… Голод...
У люті сталінській страшній
Тінь смерті шастала по стінах.
Сім мільйонів (Боже мій)
Недолічилась Україна.
ІІ ведучий:
Напевно, з витоків життя
Не знав мій край, хоч як боліло,
Щоб мати та своє дитя –
Промовить навіть страшно – з'їла.
А батько потопив синів,
Щоб на очах не помирали...
Той жах в сльозинці посинів –
Зітер фанфарні ідеали.
І ведучий:
Великий голод – вічний гріх.
З лихої прихоті й сваволі...
Той рік на нашу долю ліг.
Мов згусток кров'янистий болю.
В історії ж пером швидким
Писатись гімни і хорали
А ці пекучі сторінки
Підкупно так повикидати.
ІІ ведучий:
В руках, що виростили хліб,
Не залишили і зернину..
Ні, рід наш в горі не осліп.
Ти все згадаєш, Україно.
І ведучий:
Пам'яті мільйонів українських селян, котрі загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 рр., пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття, сьогодні присвячуються книги, народжені після десятиліть безумства які є першим каменем у підмурок всенародного пам'ятника трагічної історії українського народу.
Люди, які вціліли, вижили у навальному голодоморі нині розповідають про те, як це було, пронизливо розкривають причини і наслідки найбільшого злочину сталінізму.
II ведучий:
1. Володимир Сергійчук «Як нас морили голодом»
2. «Смертю смерть подолали» Голодомор в Україні 1932-1933 pp.
3. «Український голокост» 1932-1933р. Свідчення тих, хто вижив. (у 3-х томах).
4. «Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу».
5. Іван Коломієць «Голодомор: спогади однієї родини».
6. Василь Білошатпса, Іван Петренко «Голодомор 1932-1933: Олександрійський вимір».
І ведучий:
Та ще цілий рад книг, що стоять перед вами, як свідки тих страшних подій.
Пропоную вам послухати спогади очевидців.
Письменник Сергій Плачинда, який в 30-і роки був ще маленьким хлопчиком згадує (читає учень):
«Був у мене старший брат Ваня. Це син моєї тітки і хрещеної моєї матері. В неділю вона послала Ваню (йому було вже років 13) в місто до родичів – може, вони його нагодують.
Йшов він десь понад річкою. Вийшли йому назустріч дві дівчинки, ласкаво заговорили до нього, запросили на «смачний сніданок». Пішов довірливий і голодний Ваня за ними у верболіз, там дівчата його вбили, вирізали в нього печінку, та й стати смажити її на вогнищі.
За цим страшним куховарінням їх і застали.
Тепер щоранку мати залишала мене в хаті, коли йшла на роботу, а я не мусив підходити за весь день до вікна аби людоїди, коли раптом вони тут з'являться, не побачили мене.
Але людоїдів не видно було. Натомість з'являлись, як тіні, сусідські жінки. Ті, в яких повмирати діти з голоду. Згорблені висушені, почорнілі – оці кістяки, обтягнуті шкірою, спираючись на костури, самочинно стерегли мене. Бо я ж – єдиний живий хлопчик на всю вулицю.
То одна тінь, то друга, то третя прошкандибала вулицею перед нашою хатою, потім підійде до вікна, зазирне. Заявиться навіть подобизна усмішка – відьмацька гримаса.
– Сергієчку-у-у... не бійся. Ми тут!..
Нарешті надійшли кращі дні – жнива. Мати працювала у полі – за це одержувала півтора кілограма чорного глевкого хліба. Приносила його в білому вузлику додому. Одразу ж приходили сусідки. Всі троє. Вони теж заробляли хліб. Тільки не мали кому його дати. Приносили мені. Вони обсідали мене зусібіч, протягувати скибочки хліба…
Вони і тепер переді мною, як фрески: видублені сонцем, вітром, потемнілі від горя обличчя, пречисто – білі хустини і... сповнені жалю і доброти очі.
Ті жінки завжди постають у моїй пам'яті як найбільше диво, як незбагнена загадка: чому нині, серед ситих, випещених, вичепурених так багато зла, взаємної ненависті, лютого егоїзму і чому прості українські селянки, які навесні 1933 р. втратили найдорожче – дітей, родинне щастя, – не втратили доброти й чуйності...»
Спогади: «Український голокост». т. 1 c. 158.
Гончарук Віра Йосипівна, 1916 р. н.
«Я народилася в с. Кам'янка (Житомирської обл.) Під час голоду 1933 р. сім’я складалася з шести душ; матері трьох братів та двох сестер. Батько помер взимку 1932 р. Хоч вже тоді було важко жити, але не так, як у 1933-му, бо батька поховали належним чином, зробили поминки, також і на 9-й і 40-й день.
В 1932 р. почалась колективізація. 1 травня 1932 р. заснували перший колгосп. Забрали все: коней, плуга, борони, сани, а клуню та хлів примусили розібрати. Оскільки один кінь у нас здох, а треба було віддати два коня, то продати корову і віддали грошима замість коня.
Ходили «активісти» із своїх, шукали по хатах, забирали м'ясо, зерно. В нас в хаті сніп стояв, і той забрали. А врожай 1932-го року був гарний. Проте хліб ховали, вивозили, часто десь просто висипали, а людям не давали.
Були дуже великі податки. Ми спочатку думали, що нам потім повернуть гроші за все це, але нічого не дали. Потім речі почати обмінювати на їжу. Сестра Явдошка, нашої сусідки, просила родича поміняти подушки на їжу, він не хотів, то вона й померла сама в хаті. Моя мати працювала у євреїв. За день заробляла склянку пшона. Робила рідку кашу – одну склянку пшона на банку води. Взимку сестра Ольга злягла, мати опухла і після того три роки лежала. Люди падали і вмирали просто на дорозі. Як впаде, то люди, якщо зможуть, тут же й закопають на місці. Багатьох возили підводами.
Спочатку з'їли усіх собак і котів.
У сусідніх селах деякі люди різали дітей, варити юшку і продавали.
В школу ходили ті, хто міг. Вчителі теж дуже бідували. А «партійці» жили добре. Трохи краще жили ті, хто мав корову, але і її не було чим годувати, зривали солому з даху, але й корови падали як люди.
Весною ті, хто вижив, пішли працювати в колгосп, там дали все, що потрібно для господарства. Незважаючи на такі обставини, бунту не було, бо люди боялися»
Будяненко Олена Анатоліївна, 1924 р. н., згадує:
«Жили ми в селі Олексіївка (нині Бобринецького району. Кіровоградської області)
...До 1932 р. я голодною не була, значить врожаї були добрі, і в і933-му був добрий врожай, але всі вимерли, нікому було збирати мертвих.
У 1932 р. все відбувалося так. Уповноважений приїжджав, називав суму «контрибуції» (так казала мама), а місцеві розподіляли, скільки повинен здати кожний. Формувалися бригади з своїх сільських. У нашому селі в бригаді було чотири чоловіки, з них один комуніст, а ще був батьків кум. Він, мабуть, не ставився до нас краще, бо мати казала: «А ще й кум!». У накладену контрибуцію входила певна сума грошей і хліб. Вона була нереальна, непосильна. Були такі, що намагатися сплачувати, але на третій раз вже нічого було здавати, то власті мали право забирати все підряд. Держава вимагала тільки хліба, а місцеві стягували все: пальта, платки, інші речі. Я добре пам'ятаю, як на столі, в горщечку, стояла пшениця, а бригада розмірковувала: чи брати, чи ні. Але подумали і не взяли. Воші не вірили, що в нас нічого нема. Потім ми бачили ті речі, що забрали, на жінках та дочках членів бригади. Скільки померло людей, сказати важко. Але знаю, що з вулиці, довжиною з кілометр, зосталося чотири хати, де були люди. Частина померла, частина пішла шукати хліба і не повернулася.
Що ми їли? А все що росте: калачики, козульки, квітки з акації. Пекли щось із щириці і лободи. Наш дядько давав коли кружку молока, може, в два дні раз (не знаю, як він зберіг корову) так і жили»
ІІ ведучий:
Першим твором еміграційної літератури про голодомор був роман Уласа Самчука «Марія» (1933).
Написаний «по-гарячому», він весь складається із сердечного болю. Самчук прагне не пояснити, а просто розповісти світові про страшне лихо власного народу.
Представник діаспори у США Василь Барка, який сам пережив голод, бачив усі жахи того, що було, написав роман «Жовтий князь».
Обидва ці твори вивчаються за шкільною програмою.
І ведучий:
Нині ми відмічаємо трагічні роковини 75-річчя голодомору.
Тож склонімося у доземному уклоні пам'яті жертвам сталінського терору, якого ніхто не зумів зупинити, який вписаний в історію нашої України.
ІІ ведучий:
Колеса історії
Ганна Чубач
Без дороги, без стежки, без колії.
Через поле кудись навпростець
Прокотились колеса історії
І у травах згубилися десь.
Хоч давно вже іржею покрилися,
Вириває з кутів забуття
Те, як довго і грізно котилися.
Приминаючи в полі жита.
І ведучий:
Під дощами, замучені голодом,
Не втекли од своєї вини.
І вітри вороги підраховують
Скільки доль придушили вони.
Встали душі, замучені голодом.
Розтривожені, кволі і злі,
І сказали колесам історії:
– Заберіться з цієї землі!
ІІ ведучий:
Встали душі, скатовані війнами,
І сказали: «Голодні праві»
Із такими тяжкими провинами
Вам не місце лежати в траві!»
Піднялися колеса історії.
Покотилися в далеч світів.
Обережно! Можливі повторення!
Бо ніхто їх спинять не посмів.
І ведучий:
Злети у думці над Україною і зримо побачиш, жахаючись, що вона, як ніяка інша земля, густо вкрита могилами. Великими і малими, відомими і забутими. Мусимо сказати, що Україна – то велика могила, в якої немає ні кінця, ні краю. Ніхто не може виміряти її глибину, і копають її нам протягом століть: копають і закопують мільйонами. Серед них – люди, заморені голодом. Серед них – ті, що могли стати великими поетами, художниками, хліборобами і не стали ними.
То ж нехай їм буде Царство Небесне, а пам'ять про них залишиться серед живих.
Використана література:
1. Український голокост. 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив. Т. 1, 2, 3 – 2005.
2. Білошапка В. В. Петренко І. Д. Голодомор 1932-1933: Олександрівськнй вимір. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2006. – 296 с.
3. Голоси із 33-го (Голодомор на Кіровоградщині). – Кіровоград. Центратьно-Українське видавництво, 1993. – 176 с.
4. Смертю смерть подолали: Голодомор на Україні І932-1933. – К.: Україна, 2003. – 356 с.