Анатолій Загравенко
ЗЕМЛЯКАМ
Торговиця вся на горі,
Новоархангельськ — у долині.
Як Буда й Пешт, як дві зорі.
Між них Синюхи диво синє.
Сади в розкішному цвіту,
відбиті у дзеркальнім плині.
Вербовий дух, а на мосту
навік приємний пах бензину.
І я, де скелі серед трав,
життя прожив би, як людина.
Та ще з дитячих років знав,
що рідний край навік покину.
Усе тягнуло за жита,
туди, де падали комети.
Мене більш вабили міста,
бо тільки там живуть поети.
Розпочиналося ж все тут.
В рядки вплітались перші рими...
Літературний інститут
давно у мене за плечима.
Ще є попереду роки...
Мій труд високий — не забава.
Я ще засяю, земляки.
Моя ж, істотно, й ваша слава.
СЛІД
Пам'яті Євгена Маланюка
Синюха в ннзині - немов господнє диво.
І верби при воді поміж незрушних брил.
На славній цій землі, дорідній і красивій,
святої давнини густий сріблиться пил.
А води голубі у спраглу далеч плинуть,
щоб хвилями гриміть у величі морській.
Вітчизну цю любив мін предок до загину.
Тепер уся, як є, вона в душі моїй.
Для когось на землі миліша всіх Росія.
Комусь у світі цім без Франції не буть.
Мені ж місцина ця приємно душу гріє
і тішить поле зір, як соняхи цвітуть.
Синюха в низині така до болю мила.
До моря поспіша, де хвиль високий злет.
Прадавній Чорний шлях в тяжкому сріблі пилу.
А той, найглибший, слід залишив сам Поет.
КЛАД
В яру Криничнім, за Синюхою,
завзято кілька днів підряд,
(таки повірили, послухали)
шукаємо турецький клад.
Регочуть старші над хлоп'ятами.
А піт з чола важкий, мов град.
Вже ледве штурхаєм лопатами.
То де ж у біса він, той клад?
Вже сходить місяць над дібровою,
Час повертатися назад.
Йдемо, втішаємось розмовою...
Вночі ж мені присниться клад.
—Знайшов! — кричу своїм ровесникам,
звільняю скриню від трави,
що в ній в обручками й сережками
коштовне сяйво булави.
І генерал при всіх регаліях.
І шукачі при орденах.
Подяку від самого Сталіна
читаю вголос по складах.
Тепер не жаль мені, дорослому,
що стільки літ тому назад,
де злидні зналися з коростою,
я не знайшов казковий клад.
Його б імперники розтринькали,
або завезли в Ленінград.
А нам лишився б лиш на цвинтарі
сумний зірок з хрестами ряд.
А клади, чи в яру Криничному,
чи інде ще в землі моїй,
відомі може лиш Всевишньому,
все та ж підстава для надій.
Анатолій Загравенко – поет, член Національної спілки письменників України, уродженець Новоархангельська.Автор поетичних книг: «Іскрини дощу»(1990), «Спадок» (1997), «Дике поле» (1998), «Меди полинові» (1999), «Доля» (2000), «Сповідь» (2001), «Часослов» (2002), «Щастя» (2003), «Майдан» (2004), «Пошук» (2006), «Ностальгія» (2007).
Ось, як згадує, про своє життя на Новоархангельщині сам А.Загравенко: «Народився я в смт. Новоархангельську на Кіровоградщині 7 квітня 1938 року в робітничій сім'ї. Глиняна хата моїх батьків містилася біля історичного Чорного шляху. Отож, з вікон батьківської хати досить виразно бачилася мені війна — наступ фашистських завойовників і відступ радянських військ, багатотисячні колони полонених червоноармійців, котрих гнали до Умані, в глинище, а через певний час наступ Радянської Армії і панічна втеча окупантів. Бувало, в нашій хаті ніде було стати ногою — повсюдно спали розміщені на ніч бійці. А потім, коли війна відкотилася на захід, квартирували у нас сапери, котрі оберігали міст через річку Синюху, що з новоархангельського боку був наполовину дерев'яним і, істотно, міг бути пошкодженим або знесеним повінню.
Мій старший брат Микола, будучи неповнолітнім, у 1941 році залишив рідне село разом з відступаючими радянськими військами. Мати його наполегливо і невтомно шукала серед військовополонених і вбитих, а то й ходила по ворожках. Щоправда, жодна із них не сказала, що він мертвий. Були й нечисленні очевидці, що він утік з нашими. Підбіг до однієї жінки і встиг сказати: «Тьотю, скажете матері й батькові, що я поїхав з нашими, бо в Торговиці німці». Безліч разів просила мати ту жінку розказувати, як саме він звернувся до неї, куди біг, у що був зодягнутий. Село Торговиця — це поруч, через річку Синюху. Фотографій не збереглось, і я не міг уявити, який він із себе, мій брат. Перший лист від нього прийшов уже тоді, коли було звільнено від фашистів наше село. Мати, що лежала хворою, в тій радості великій враз одужала. Грамотні люди їй все читали і читали того листа, що розпочинався словами, котрі й мені врізалися в пам'ять на все життя: «Здравствуйте дорогие родители — папа, мама и братик Толя! Вы считали меня погибшим, но я живой, нахожусь в действующей Красной Армии...»
Братом я дуже гордився. У 1947 році він приїхав у відпустку красивий, у військовій формі, з бойовими нагородами. У 1950 році демобілізувався. Працював робітником спершу на кіровоградській «Червоній зірці», потім у військовій частині. А тоді опинився аж у Казахстані, в м. Абаї, де й помер. Батько, Роман Лазарович Куйбіда, в роки війни дивом врятувався від фашистів, щоб не забрали до Німеччини. І як тільки звільнили Новоархангельськ, то був призваний в армію. Повернувся в 1945 році інвалідом другої групи з пораненням у ногу та з осколками в легенях, які приносив у собі до самої смерті.
Батьки між собою все не мирилися. Я болісно переживав це, однак сам зростав таким, що й вони мене любили, і люди в селі поважали. Учителі, до речі, теж. Я був активним читцем-декламатором, легко і завжди на відмінно писав шкільні твори, випускав стінгазету, Друзі у мене були виключно серйозні і порядні. Ми себе усі готували до чогось великого.
Мати ніколи не шкодувала мені грошей ні на кіно, ні на спектаклі Кіровоградського обласного театру, ні на книги, котрі хотів придбати, чи на художні олійні фарби, що їх виписував з Москви».
Після закінчення місцевої загальноосвітньої середньої школи вступив до Львівського технічного училища №8, де набув спеціальності формувальника-ливарника. Був направлений на роботу на Алтайський тракторний завод, де працював три роки, поки не був призваний в армію.Служив у Московському військовому окрузі, в інженерній частині, що базувалася на станції Нахабіно, демобілізувався у 1963 році офіцером запасу і повернувся в Україну. У роки незалежності, уже будучи у відставці, добровільно склав присягу на вірність Україні.
Із 1964 року - на журналістській роботі. Пройшов шлях від кореспондента до редактора об'єднаної міськрайонної газети, що проіснувала до 1995 року, а потім очолив міську газету "Знам'янські вісті". Звідти у 2003 році вийшов на пенсію.
У 1971 році закінчив відділ поезії ( творчий семінар Д. Ковальова ) Літературного інституту ім. О. М. Горького в м. Москві. А з 1973 до 1975 року вивчав журналістську науку у Київській вищій партійній школі.
Друкуватися розпочав у вісімнадцятирічному віці. Перший вірш "Любить гуцул очі сині" було надруковано у львівській молодіжній газеті. А згодом вірш "Твої руки" з'явився у журналі "Жовтень".
Друкував добірки у колективних збірниках: "Там, де Ятрань"...(м. Кіровоград), "Вітрила" (видавництво "Молодь", м. Київ), "Кроки" {м. Дніпропетровськ).
Першу книгу - "Іскрини дощу"- видав у видавництві "Промінь" (м. Дніпропетровськ) у 1990 році.
Послідуючі збірки виходили: у 1997 році "Спадок" (Центрально-українське видавництво, м. Кіровоград), 1998 - "Дике поле", 1999 - "Меди полинові", 2000 - "Доля", 2001 - "Сповідь", 2002 - "Часослов", 2003 - "Щастя", 2004 - "Майдан"(Знам'янський міський Ресусний Центр, м. Знам'янка Кіровоградської області).
Член Національної спілки письменників України. Лауреат обласної журналістської премії імені Ю. Яновського, переможець загальноукраїнського конкурсу «ЗМІ - громадянському суспільству", відзначений навчальною поїздкою до Канади, де вивчав досвід роботи неприбуткових громадських організацій.
Активний учасник руху за утвердження в Україні повноцінного громадянського суспільства, палкий прихильник державної незалежності України, відродження її мови, духовності, європейського шляху розвитку.
_____________________________________________________________________________________________________________________________________
АНАТОЛІЙ ЗАГРАВЕНКО: «І ЩАСТЯ, І
ВИПРОБУВАНЬ ЗАЗНАВ ДОСТА У ЖИТТІ…»
Василь Бондар
Анатолій Загравенко відома у краї постать: журналіст, письменник громадський діяч. Автор 13 книг поезій, прози, драматургії, лауреат літературної премії імені Євгена Маланюка. 7 квітня йому виповнилося 80!
Напередодні ювілею голова обласної організації Національної спілки письменників України Василь Бондар взяв у Анатолія Загравенка інтерв'ю.
– Анатолію Романовичу, з висоти вашого віку і кількості заримованих рядків, що б ви відповіли тим, хто каже, що поезія - це справа молодих?
– – Світова історія літератури давно всіх переконала у тому, що й справді поезія – справа молодих. Джордж Байрон, Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Сергій Єсенін, Василь Симоненко, Леонід Кисельов. Усіх їх ми не можемо собі уявити не те що людьми зрілого чи срібного віку, а навіть середнього. Сказав так хтось колись. Це було його відкриттям. З тим погодилися мільйони. То й прижилося. Проте відомі й винятки. Гете, Афанасій Фет... Леонід Первомайський, прийнято вважати, найкраще розкрився саме в кінці свого життя, а до цього ніби не створив нічого путнього. Радянська система взагалі не дуже й давала можливості більшості творчих особистостей розвиватися рано. Друкуватися міг далеко не кожен. А стосовно того, щоб видати принаймні першу книжку, то необхідно було пройти своєрідне чистилище відбору.
Я свої перші поетичні спроби обнародував у дев'ятнадцятирічному віці. На той час, після закінчення десятого класу Новоархангельської середньої школи та Львівського технічного
училища №8, я опинився за направленням у місті Рубцовську Алтайського краю. Працював там у чавуноливарному цеху формувальником, на конвеєрі. Фактично це був колишній
знаменитий Харківський тракторний, перевезений у дні Другої світової війни в алтайські степи. Там опинилися тисячі українців. Житла усім вкрай не вистачало, то вони селилися на
високому березі надзвичайно швидкоплинної річки Алей у саморобних мазанках. Забудовувалася та місцина як випадало. Важко було відрізнити житла від землянок чи
сарайчиків. Одначе хатки всередині були біленькими, затишними, як і в рідній Україні. Під час виборчої кампанії я обходив ту частину міста, що її через стихійну архітектурну забудову
назвали Шанхаєм. Спочатку у львівській молодіжній газеті, а згодом і в журналі «Жовтень» з'явилися перші мої публікації. Потім я друкувався в інших альманахах, а саме: «Там, де
Ятрань» (м.Кіровоград), «Вітрила» (видавництво «Молодь», м. Київ), «Кроки» (м. Дніпропетровськ), у періодичній пресі. Так складалася моя творча дорога до першої поетичної книжки.
– –Як до вас прийшло поетичне слово? І взагалі захоплення літературою...
– – Перше поетичне слово прийшло в досить ранньому віці. Все почалося від Шевченкового «Кобзаря», творів Марка Вовчка, від побачених спектаклів Кіровоградського обласного драматичного театру, творча група якого навідалася в наш районний центр і перебувала там не менше місяця. Я побував на всіх її виставах. А потім переказував їхній зміст своїм шкільним друзям. У той же час став одним із найактивніших у школі читців поезій зі сцени. Брав участь і одержував нагороди на всіх олімпіадах. Це тривало аж до закінчення школи. Особливо вразив мене Микола Гоголь. Його твори про Україну були мною читані та перечитані, у першу чергу «Тарас Бульба». Одночасно захоплювався і російською літературою. Передплачував журнал «Октябрь». Там уперше прочитав Роберта Рождествен- ського, зокрема його поему «Моя любовь». Знав її напам'ять. У той же час довідався про Літературний інститут. Навчаючись у шостому класі, написав туди запит про умови прийому. Мені надійшла відповідь. Я її читав і перечитував як святе письмо.
– –Перша ваша книга («Іскрини дощу», Дніпро, 1990) побачила світ у досить зрілому віці її автора, але й до другої ви йшли довго – сім років. Чому так повільно, як кажуть, набирали ходи?
– – Так, перша моя книга вийшла, коли я був уже в зрілому віці. До цього я три роки відпрацював на заводі, три роки відслужив в армії, повернувся в рідний Новоархангельськ, влаштувався на роботу в редакцію районної газети. Тоді ж подав свої твори на творчий конкурс в Літературний інститут. Успішно його пройшов. Однак на вступні екзамени не поїхав, відчував гостру необхідність належно до них підготуватися. На це було витрачено рік. Повторно надіслав вірші на творчий конкурс, знову успішно його пройшов (а це, як правило, завжди було не менше десяти чоловік на місце), і цього разу подався до Москви. Склав вступні екзамени. Оцінки були високими. Пройшов співбесіду. Був зарахований на заочне відділення. Особливість і несхожість на інші цього вузу полягала в тому, що він кілька років до мого вступу був виключно заочним. Система навчання була там надзвичайно ви- сокоорганізованою. Щороку ми, студенти, одержували програмні пакети, де було все чітко розписано, як по нотах, визначалася тематика контрольних робіт зі списками літератури, яку необхідно було проштудіювати. До цього щороку кожен із нас повинен був надіслати дві творчі роботи, а також ґрунтовну та об'ємну працю літературознавчого характеру, яку визначав керівник творчого семінару. Це могла бути, швидше всього, солідна збірка чи товста книга відомого письменника, яку треба було належно проаналізувати, вивчивши не лише її зміст, але й критику на неї. І взагалі необхідно було належно знати й попередню творчість автора та оцінки його творчості. Про невиконання цих завдань чи про недоброякісне написання не могло бути й мови. Наслідком ігнорування творчого завдання могло бути тільки виключення з інституту, навіть якщо з усіх предметів студент був цілковито відмінником. Прислане обов'язково обговорювалося на творчому семінарі. Керівник публічно оголошував, зарахована творча праця чи ні. Його слово було вирішальним. Нас на творчий семінар до Дмитра Ковальова потрапило дев'ятнадцять чоловік, а до кінця дійшли тільки дев'ять. Протягом років навчання таким чином необхідно було створити повноцінний рукопис книги, яку опісля захистити як дипломну роботу. Обговорення дипломних робіт неодмінно було публічним. Крім керівника семінару обов'язково повинен був виступити й опонент, який виключно критикував. Рішення приймала державна комісія. Я захищався рукописом поетичного збірника, що мав назву «Односельчани». Це вказано і у виписці з диплома.
Першу книгу я видав у досить зрілому віці. Але й сам незчувся, коли цей вік до мене прийшов. До того ж так у мене в житті складалося, що я, як чумак з волами, не дуже
поспішав, не поводився, як голий на березі. Якесь глибше пояснення цьому дати не можу. Не зі своїми ровесниками служив в армії. Щоправда, про всяк випадок закінчив
короткотермінові курси офіцерів запасу і демобілізувався у званні молодшого лейтенанта. А вже у званні капітана склав присягу на вірність державній Україні. Це для мене було
принциповим. Можливість здобути офіцерське звання під час строкової служби надавалася далеко не всім, а лиш відмінникам бойової та політичної підготовки. Перед службою три
роки я попрацював на заводі, у ливарному цеху. Багато з тих, що я з ними приїхав за направленням, просто втекли. Я не мав куди тікати. Мене батьки як вирядили після школи в
дорогу до Львова, то дали триста карбованців на прожиття. Більше мені не надсилав ніхто ні копійки. Жив на стипендію, а потім на зарплату на заводі. Дещо тоді ще й матері надсилав.
За ті кошти вона справила батькові поминки. Він несподівано помер на своєму робочому місці. Одяг зносили материні квартиранти, книжки розікрали, про що ще й досі жалкую. А
чому великий проміжок у виданні другої книжки, то пригадайте, що тоді творилося.Державні видавництва припинили існування. З'явилися приватні, в яких легко можна було
видати що завгодно, були б тільки гроші. Другу книгу я спромігся видати завдяки тому, що міська рада виділила мені на той час велику суму, аж три тисячі. То я й видав її на сірому
газетному папері, друкував у нашій міській друкарні, щоб було дешевше
– Своє трудове життя ви віддали журналістиці. Не шкодуєте за цим? (Для несвідомих додам, що А. Загравенко довгі роки працював редактором Знам'янської міськрайонної газети, не раз газета виходила переможцем у різних солідних журналістських конкурсах національного масштабу).
– Так само сталося і з трудовим життям. Журналістика справжня творча – це коли працюють у журналах, на телебаченні, в крайньому разі в обласних виданнях. Я в своєму житті зазнав
журналістики трохи іншої. Приречений був на буденну поденщину у районній газеті, а в Знам'янці вже рангом вище, у міськрайонній. Новоархангельський район обходив і пішки, і
об’їздив на мотоциклі з коляскою, і на велосипеді та на редакційній машині, котру ми таки дочекалися. Стосовно праці на посаді редактора, то це була діяльність в чомусь справді
творча і цікава, а в чомусь ніби відбування покарання хто знає за які такі гріхи, інакше розцінювати не можу. Нехай це ні вас, ні когось іншого не здивує. Чотириразова газета ціле
десятиліття не могла, здається, жодного разу вийти вчасно і доброякісно. Робилася вона протягом робочого дня, тоді у післяробочі години, нерідко всю ніч, а то ще й наступної доби.
Матеріальна база в міській друкарні була вкрай незадовільною. Лінотипи то ламалися, то не було кому на них працювати, і навіть траплялося, що за ними здійснювали набір газети
прикомандировані робітники або без належного досвіду учні-самоучки. Таке тривало, повторюю, не рік чи два, а цілих десять. Тож не дивно, що уже як побував я у далекій
Канаді та побачив, як там випускають великі і малі газети, то й у Знам'янці перевів випуск газети на сучасні рейки. Отоді тільки й відчув справжню радість у своїй редакторській
діяльності, що розтягнулася аж на 28 років за загальнотрудового стажу 40. Ми перші після «Народного слова» серед малоформатних газет перейшли на комп'ютерний набір. А до
цього що я тільки не пережив та не надивився. Кліше робили аж у Києві. А вітчизняна ротація, то це взагалі був якийсь глум над нами і численними читачами. Наклад був 8-9 тисяч примірників. І газета читалася, ще й досить уважно. Зв'язки з читачами були і міцними, і корисними взаємно. Взагалі-то я не шкодую, що став газетярем. Роботу свою любив,
працював із зацікавленням. Мабуть, колективові було зі мною не дуже легко, бо сам багато працював і був вимогливим до інших. Ми здобували перемоги і на всеукраїнському рівні.
Завдяки тому зміцнили матеріальну базу: придбали комп'ютери, модерні телефони, диктофони, словники, енциклопедії – комусь здавалося, що усе це ніби з неба упало. Тому й вимоги
до колег-газетярів теж були відповідними.
– А в дитинстві мали якісь передбачення чи передчуття, що матимете справу з газетою, із шрифтами, журналістикою, владою? Батьки готували вас до якоїсь певної місії? Розкажіть трохи про свою родину.
– Ні, ніколи не міг і подумати, що буду з цим зв'язаний. В редакцію у дитячому віці навіть не заходив. Пам'ятаю, що колись про мене і про мого шкільного друга написали в новоархангельській газеті невеличку замітку про те, що ми на заклик директора школи підгодовували домашнім кормом колгоспних лошат. Конюх дуже приязно нас зустрів, закріпив за нами тварин. Тож ми їх і підгодовували. Про це вже дорослим я написав вірш «Колгоспні лошата». Батько таємно почитував мої перші віршовані спроби. Це він робив, щоб я не бачив, але одного разу я таки дізнався, хто є моїм читачем. Батько був трохи грамотним. Мати якщо знала кілька літер, то тільки й того. Працювала тяжко на різних роботах у маслозаводі. Замість неї я іноді їздив в обласний центр як розвантажувач виробленої продукції чи трудився на полі в колгоспі, куди інколи її посилали працювати від заводу. Батько повернувся з фронту інвалідом другої групи. Мати уже його доліковувала, як навчила її медсестра. Перебинтовувала рани, що все не гоїлися. Ще носив осколки у легенях. Так з ними і помер. В армії він був санінструктором. В одному з боїв надав на полі бою першу допомогу тридцяти воїнам, в тім числі витягнув з-під вогню й пораненого командира. За це його було нагороджено орденом Слави 3-го ступеня. Ордена того я у нього не бачив. І він про той свій подвиг ніколи нікому нічого не розповідав. То вже після його смерті, у нинішні дні, я зовсім випадково наткнувся на документи військової частини і таким чином дізнався про це.
Мій старший брат Микола чотирнадцятирічним у день, коли фашисти захоплювали Новоархангельськ, утік разом з відступаючими радянськими військами. Єдине батькам вдалося дізнатися – що він на ходу підбіг до знайомої жінки і попросив: «Тьотю Олю, скажите матері і батькові, що я втік з нашими, бо в Торговиці німці». А потім про нього дійшла коротка звістка від чужих людей, що живий і здоровий, з Донбасу. Оце і все. Мати божеволіла від горя. Обходила увесь район, все справлялася у людей про похованих, у першу чергу дітей, розпитувала, які були з себе та у що зодягнуті. І в полонених, що проходили повз нашу хату, запитувала, чи немає серед них хлопчика на ім'я Микола. Микола тим часом виявився живим. Він потрапив у танкову частину. Воював під Москвою. А через деякий час водив понтонний човен через німецькі річки, перевозячи бійців і боєприпаси. Мав два ордени
Слави. Так що на нашу сім'ю випали три ордени Слави, що умовно дорівнювало званню Героя. Про один із його подвигів також є документи на сайті «Подвиг народу». Відбув він в
армії у загальній кількості дев'ять років.
– У молодості трохи побачили світу: служба армійська у військовій частині під Москвою, робота на Алтаї, навчання в тодішній столиці СРСР, потім у Києві, мандрівки за кордон… Ви себе усвідомлювали українцем поза межами нашої землі? Знаю, що й дружину ви привезли з Росії: як вона сприймала націоналістичний світогляд вашої творчості?
– Чужі чи незнані краї були для мене доброю життєвою школою. По-перше, Львів. Короткий то був період у моєму житті, але значимим. Там я уперше почув ім'я відомого українського поета Дмитра Павличка. Там же уперше взяв до рук і його першу книгу. Особисто ми не зустрічалися ніколи. Але він був для мене зразком. Не охолов до нього інтерес і тоді, коли став дорослим. Саме Дмитро Павличко, як перед цим і Микола Петренко, привітав мене з публікацією віршів у журналі «Жовтень» та в молодіжній газеті. Це було для мене святом. Там же уперше у своєму житті я опинився поруч із поетом Ростиславом Братунем. Я був учасником ансамблю трудових резервів. Ми виконували надзвичайно цікаву і змістовну концертну програму за сценарієм Ростислава Братуня. Коли підійшов до нього стосовно деяких місць віршованого тексту, який читав зі сцени, мені перехопило подих. Опісля ми виступали і в столичному Києві. А на концерт ішли в гуцульському одязі по Хрещатику, і нам аплодували люди. Пісні і танці, як і тексти, і досі звучать у моїй душі.
А українство моє почалося ще до цього, коли дитиною почув окупантську на той момент, тобто німецьку, мову і не менш зверхню по відношенню до нас, сільських, російську.
Я дорослим став комуністом, читав Маркса і Леніна, але питання мови, становище українського народу мучило мене вже постійно.
Я усією своєю дитячою душею не міг легко сприйняти того, що мова українська у кому ністичному суспільстві відімре. У мене ще був і однодумець, Павло Винник, син директора
МТС. Тому, коли під час чергової сесії в Літературному інституті земляк Микола Кобалюк, перекладач, разом з Григорієм Одарченком, вінничанином, запропонували мені для про
читання рукопис праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», я, розпочавши її читати, відразу ж попросив у них дозволу переписати її собі. Найбільшою мірою мені
хотілося ознайомити з нею мою дружину Олександру Миколаївну Черкасову. Так, вона була росіянкою. Але ми до того любили одне одного, що нам те не було на заваді ані в найменшій мірі. Зустрічалися ми з нею в Рубцовську (це Алтай) протягом року. Потім вона поїхала на навчання у Бійський педінститут, а мене призвали до війська. Три довгих роки ми листувалися. А зустрілися в Києві, коли я склав іспити в Київський університет, але не пройшов по конкурсу. Як писав поет, з журбою радість обнялась: хоч провалився при вступі, зате зустрічав кохану. Вона приїхала до мене в Київ. Поїхали в Новоархангельськ, де й розписалися. Через кілька днів вона поверталася в Сибір, а я в Москву, у військову частину, чекати, поки мені присвоять офіцерське звання і я успішно демобілізуюсь.А живучи в Росії, відчув, що ніякої дружби народів насправді немає. Ми навіть для простих росіян були тільки хохлами, а вони над нами. Я був шокований. Моя Черкасова була внучкою розкуркуленого аж двічі колишнього царського офіцера з донських козаків. Батька також переслідували. Він загинув на фронті. Сім’я мучилася і голодувала. Виручав від голодної смерті дід. На той час він уже працював листоношею. Руки були в нього золоті. Національну суть кожного ми з дружиною шанували в
сім'ї, якихось непорозумінь з цього приводу у нас не було.
– В обласній письменницькій організації лиш кілька членів НСПУ здобули, можна сказати, фахову письменницьку спеціальність (окрім вас іще Юрко Обжелян та Інна Немирована). Ви - випускник Московського літературного інституту імені О.М. Горького. Що вам дало те навчання? І чи можна вивчитись на письменника? Чи не думаєте написати спогади про ті московські зустрічі й розставання із знаменитими й маловідомими?
– Мені це дало, перш за все, можливість нарешті одержати вищу освіту. Я ж значно відстав від своїх ровесників – майже на десятиліття. Мене не могло не мучити, що я не маю вищої освіти. Тому вчився з великою охотою. Крім того, вуз був такий, що не міг ним не пишатися. Фактично єдиний у світі цього профілю. На той час лише у В'єтнамі було шось подібне. До того ж містився він у столиці держави. А я народився і працював у глибокій периферії. З письменницької братїї, здається, тільки М. Шолохов міг пишатися, що живе він не у Москві, як більшість його колег, а в звичайній козацькій станиці. Але ж то М. Шолохов, людина із світовим ім'ям. А я звичайний хлопець із села. То для мене це було справжнім щастям. Мало хто вірив, що я туди зможу потрапити. От ви запитуєте про дружину, а це ж вона після провалу мого в Київський університет одному абітурієнту, знаєте, так упевнено заявила, мовляв, нікуди ми іти проситися в цей чи інший вуз не будемо, а наступного року вступатимемо в Літературний інститут. Бачили б ви, як він глянув на неї! Як на дивачку. Навіть з якоюсь підозрою, що мене з правильного шляху збиває. Одначе саме так воно й сталося, у що палко вірила найдорожча в світі мені людина.
Звичайно, повноцінною підготовкою до вступу у вуз зайнялася вона. Та й я уже не міг, не мав права сачкувати. Більше того: я на той час цим жив і дихав. Вступні екзамени склав
чудово. Це мені допомогло й під час навчання. Бібліотекарі дуже допомагали. Тоді діяв міжбібліотечний абонемент. То в мене майже не було проблем з придбанням літератури. Я
навіть Біблію змушений був прочитати – сприяли й допомагали священнослужителі. Де б я ще побачив і почув стільки знаменитостей як серед викладачів, так і серед провідних письменників? Я чув багатьох, того ж Роберта Рождественського, Беллу Ахмадуліну, Льва Ошаніна, Василя Федорова, Олександра Твардовського, навіть автора популярної після війни «Білої берези» Бубьонова та інших. Це для мене було справжнім щастям, не інакше. Одружився я з дівчиною, що рідко таку можна зустріти у світі. Вуз закінчив теж один із кращих. Чим не щастя? Велике щастя! Хоч і мук усіляких та випробувань вистачало. Як у кожної людини на землі. Стосовно того, щоб написати щось про Літінститут, то я чимало читав таких спогадів. Не упевнений, що можу написати шось краще.
– Читачі знають вас переважно як поета. Але от зовсім несподівано ви відкрились і як прозаїк, і як драматург у виданому кілька років тому двотомному виданні – до слова, саме ваші проза і драматургія були відзначені літературною премією імені Євгена Маланюка. (Ще одна особливість вирізняє нашого ювіляра серед сучасних творців краю – він видав твори у двох томах, як більш ніхто із сущих). В чому особливості творення в різних жанрах літератури?
– Так, після двох виданих книжок я не зупинився і майже щороку видавав по одній поетичній збірці. Чому я це робив? Та тому, що в державній Україні почувався, як риба у воді. Людям було важко у молодій державі, не легше було й мені. Але на відміну від багатьох, з ким довелося бути поруч і хто відверто нудьгував чи й плакав за минулим, я боявся і зараз боюсь лише одного, щоб нам знову не опинитися там, де ми вже були в якості безправної нації. Уся моя повсякденна фахова, громадсько-політична та творча діяльність підпорядковані тільки цьому і нічому іншому. За це мене багато хто ненавидів і продовжує ненавидіти у Знам'янці та селах Знам'янського району, можливо, що і в Новоархангельську. Мене цькували, шантажували, погрожували, знімали з роботи. За розпорядженням прокурора свого часу працівники СБУ займалися тим, що один тип по телефону та письмово надсилав мені погрози, шантажував сім'ю, неповнолітніх дітей. Було й таке. Тому моя творчість аж шкварчить саме цим, що найбільше болить, а не чимсь іншим. Не випадково, мабуть, такі й теми. Драма «Карцер» про страдницький шлях Василя Стуса, «Мор» про голодомор 1932-1933 років, поезії, повість, оповідання. Про це ж і не видані роман в рубаях «Відбиток сонця» та об'ємна книга сонетів «Жнива зрілості».
Чому я видав двотомник? Скажу. Колись покійна дружина, котра завжди читала мене в оригіналі, хоч сама і росіянка, зауважила, мовляв, що ти видаєш брошуркові метелики. Ти б
видав щось таке, що б солідно постало на книжковій полиці. В честь світлої пам'яті про неї я зважився видати двотомник. Тепер, як іду до кого в гості, то з подарунком немає проблем.
А стосовно того, щоб збути читачам увесь наклад – це проблеми. Наші люди ще не звикли купувати дорогі книги. На чому я ще хотів би наголосити. Колись з уст відомого письменника вирвалася фраза, що, мовляв, банальна справа тепер, коли здобуто незалежність, писати твори на патріотичну тематику. Я категорично з тим був не згодний, коли це почув, а тим більше тепер. Вважаю, що маланюків з часом повинно не меншати, а збільшуватися. Даруйте за фамільярність, але колись саме таке прозвучало у пресі. Бо чи не цього нас навчили Крим і Донбас? Формування повноцінної української нації – процес довготривалий. Молодому поколінню, що воно все прибуває і прибуває, як у морі хвилі, треба постійно давати
найдосконаліші твори на патріотичну тематику. Це моє тверде переконання. Звичайно, то повинна бути не барабанщина. Вона тільки зашкодить. Стосовно особливостей творення в різних жанрах, то я вам признаюсь, що усе своє життя каюсь, що свого часу перестав займатися малюванням. Я дуже люблю образотворче мистецтво. В дитинстві малював картини навіть олійними фарбами. А тоді переключився тільки на літературну творчість. А тепер уже професійно вчитися пізно. Шкодую. Робота в різних жанрах - це радість.
– Банальне, але й серйозне питання: що таке для вас мова? «Ні дня без рядка» – це ваше гасло? Як працюєте: щодня чи за покликом натхнення? Чи маєте приклад нереалізованого задуму?
– Мова – це моє життя. Мабуть, так можна сказати. Я повинен її чути. Я повинен бути у тому твердо упевнений, що вона не загине, як це нам обіцяли ще в дитинстві, а ми нічого не могли на те відповісти, бо вже тоді б надбали клеймо українського буржуазного націоналіста. Нас наполегливо вчили ненавидіти таких і боятися. Тому душі ніби двоїлись у багатьох із нас. Про це колись влучно сказав Володимир Сосюра. Він у собі відчував двох кардинально протилежних Володьок. Один із них не просто полемізував з Євгеном Маланюком, а мав його за ворога, погрожував розплатою. Хоч сам через роки написав шедевр «Любіть Україну», за що був цькований радянським режимом так само, як і великий Маланюк. У найбільшій мірі я відкинув комуністичну ідеологію через національне питання.
Був час, коли я радянсько-комуністичне русифікаторство сприймав як помилковий відступ сучасних партійців від правильних міркувань класиків марксизму-ленінізму. Читав я їх на совість, знаходив потрібні мені аргументи. Приблизно з таким же настроєм звертався до властей і Іван Дзюба. А чим це закінчилося для нього і для тисяч інших, хто потім був суворо
покараний режимом, добре відомо. Я знаю, що навіть наш найбільший національний мученик Василь Стус свого часу сприймав і відгукувався про націоналістів не краще, ніж
Володимир Сосюра. А потім він став свідомим і непохитним борцем за національну ідею. Пішов за те на плаху. Стосовно «ні дня без рядка», то я не сказав би, що керуюсь цим. Щодня творчо працювати, хоч і хотів би, не виходить. Думаю, переживаю, багато що мене не тільки непокоїть, але й болить. То й пишу. Були часи, що я змушений був забути про літературну
творчість, робив те, що від мене вимагали службові та громадські обов'язки. Але завжди над головою, як дамоклів меч, висіло, що я мушу за першої ж можливості творити чи поезію, чи
прозу, чи драматургію. Тоді, коли це збувалося, та гармонійність душі приводила мене у нормальний або навіть піднесений стан. Звичайно, як і кожна творча людина, я маю в душі тривогу, а то й сум за те, що не вдалось реалізувати. Такого за життя накопичилося чимало. Найголовніше - роман «Помаранчевий» про сучасника, який позбавлений можливості мати державну Україну такою, як хотів би. Його ідеал - третій Президент України В.А.Ющенко, поки ще не оцінений належно сучасниками, та навіть ганебно зраджений і оббреханий ними разом із невинними бджолами, що ними займається, власне, як і Україною, як ніхто інший із сучасних політиків та так званої еліти. Якщо не напишу, то і на тому світі собі того не прощу.
– Ви давно заснували власний сайт у мережі. Поділіться досвідом успішності (чи проблемності) промоцій спілкування із читачами. Що читає письменник Анатолій Загравенко? Які іще має захоплення, окрім літератури (політика, мистецтво, тваринний світ...)?
– Сайти у мене є. Вони різні. З різною метою створені. Одні носять суто пізнавальний характер. Тобто я подаю там розповіді про свої книги. Навіть забезпечую можливість їх прочитати. Є звукові. Поеми також озвучені. Колись цим захопився, то набалакав чимало. Майже усі книги перевів у звук. Пробував зробити сайт, щоб хоч щось збути. Даремна праця. Нічого з того не виходить. Є дві книги на Українському Авторському Порталі. Це «Поеми» та «Вкраїна зачекалася на вас». Дивитися їх дивляться, а щоб хтось хоч одну книгу замовив, то такого не було. Був час, коли мною керували великі сподівання на FасеЬоок. Що я там тільки не публікував. Роман у рубаях поданий мало не цілком. Дуже багато виставив сонетів і просто віршів на різні теми.
Що прочитав останнім часом? Як не дивно, перечитав ще й тепер Григорія Квітку-Основ'яненка. Зовсім по-іншому його тепер сприймаю. Прекрасний письменник. Купив три книги сучасного наймоднішого у світі іспанського письменника Карлоса Руїса Сафона. Зрозумів, як у майбутньому розвиватиметься письменництво, якщо держава не подбає про нього, до чого ми так звикли. Рукописи приберуть до рук видавці і в одній особі реалізатори художніх творів. Вони оплачуватимуть письменницьку працю, але й письменники стануть цілком від них залежними. Вільна художня творчість перетвориться у конвеєр. Письменники будуть творити таке, на що буде значний попит. Стосовно нинішніх видавництв, то вони більше по суті є друкарнями, а не видавництвами у професійному розумінні. А з українських авторів прочитав із великим задоволенням повість Лесі Степовички «Вікінги на берегах Дніпра». Рівень досить пристойний. Не гріх повчитися у майстрині-сучасниці.
– Ну й не можу не запитати: над чим трудитесь сьогодні? Що готове чи готуєте до друку? Про що хотілось би написати?
– У даний час працюю над завершенням книги сонетів. Назва «Жнива зрілості». Складатиметься із двох частин: «Українські журавлі» та «Відродження крові». Готовий у якості рукопису роман у рубаях «Відбиток сонця» про Україну минулу і сьогоднішню через призму авторської біографії. Що з того вийшло, не знаю. Подивляться фахівці, скажуть свою думку. Може, нічого те все і не варте. А тоді займуся вичиткою книги сонетів і підготовкою її до друку. Хоч, правду кажучи, не дуже хочеться видавати. Витрати великі. А толку ніякого. Сімсот примірників двотомника лежать мертвим вантажем. Нікому те не цікаво, ніхто практично нічого не купує. А видавати ще щось, то навіть фізично немає куди те все дівати. Про великі наклади і говорити нічого.
– Що хотіли б побажати молодим? Друзям-літераторам?
– Молодим і колегам я можу побажати тільки щасливої письменницької долі. Щоб натхненно писалися і легко та не за безцінь збувалися книги. Але це на сьогоднішній день утопія.
– І насамкінець: що б ви попросили при можливій зустрічі у сильних світу цього (президент, прем'єр)?
– Абсолютно нічого. Я б навіть не бажав з ними здибатися. Колись у мене була зустріч із, скажемо умовно, суспільним козирним тузом. Крім брутального приниження з його боку я нічого не побачив і не відчув. З того часу обминаю їх, справді великих чи надутих повітрям, як кулі під небесами, обминаю десятою і сотою дорогою. Надіюсь тільки сам на себе, а більше ні на кого. тНамагаюсь сам нікому не чинити чогось поганого. Не хочу, щоб і мені це робили. Я переконаний, що письменникові, великий він, посередній чи зовсім нікому не відомий, треба
спокійно сприймати життєву реальність. Колись навіть геніальний Шевченко з болем писав, що рік, як видав «Кобзаря», а у відповідь - мовчання. Так що і нам треба бути до всього
готовими і не панікувати. З цього приводу та з вашого дозволу прочитаю свій останній сонет про Шевченка. Там є тема протиставлення сильного світу із творцем, до чого і ми з вами
маємо відношення. Так-от.
Торжество генія
Сонет
Був для царя Шевченко рядовим,
для України він - пророк і геній.
І стало з волі Господа святим
на всій планеті українське ймення.
Чи міг кріпак те уявить малим,
затиснувши скоринку хліба в жмені,
в казармі, від утоми п'яний в дим,
та в остогидлім одязі казеннім?
Урочо в небі світиться зоря.
До болю рідна далина безмежна.
А над Дніпром могила Кобзаря
в державі європейській незалежній.
У цілім світі жодного царя.
Так само інше зло безслідно щезне.
– Щиро дякую за цікаву і змістовну розмову. Зі святом вас!
Народне слово. – 2018.– 15 квітня.
Т В О Р И :
1.Дике поле: Поезії.- Знам’янка: Ресурсний центр, 1998.
2.Доля: Поезії.- Знам’янка: Ресурсний центр, 2000.
3.Іскрини дощу: Поезії.-Дніпропетровськ: Промінь, 1989.
4.Майдан: книга нових поезій.- Знам’янка: Ресурсний центр, 2004.
5.Меди Полинові: Ліричні поезії про кохання, балади, пісні.- Знам’янка: Ресурсний центр, 1999.
6.Спадок: Поезії.- Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 1997.
7.Сповідь: Збірка поезій. - Знамянка: Ресурсний центр, 2001.
8.Часослов.- Знам’янка: Ресурсний центр, 2002.
9.Щастя: Поезії. Тексти пісень.- Знам’янка: Ресурсний центр, 2003.
Макітра
Поля довкруг, Синюха в низині,
а під ногами васильки й ромашки.
Мені так любо, як у добрім сні.
З душі спадає враз буденна важкість.
Куточку ньому рівного нема.
Один він отакий на всій планеті,
Тепло так ніжно до кісток пройма.
Пташині зграї в граціознім леті.
Тут все мені знайоме з давніх пір.
Від полинів, що ними пахне вітер,
до стежки, де сторожко ходить звір,
та скелі з диво-назвою - Макітра.
З істориків не кожен відповість,
звідкіль та назва древня і кумедна,
що, може, чув її незваний гість
в донаші ери чи віки середні.
І не відчує так, як я, ніхто,
хто виконавцем був, а хто арбітром,
коли у лоні скелі долото
й насправді вправно вибило макітру.
У ній не подавались галушки.
Жорстокий час, можливо, витвір зітре.
Та скеля з волі божої віки
таки стоїть і назва їй — Макітра.
Упорядник: В.Баланівська