Анатолій Дутчак, 21.07.2011
Поширити:
Слушна думка, що Конституція, разом з викладеними в ній громадянськими правами, в тому числі і правом записаним в ст. 35, не стільки вінчає систему національного законодавства, скільки протистоїть вадам останнього. Тому в межах внутрішньої конституційно-правової матерії свобода, право громадян найкращим чином бороняться вживанням негативних громадянських прав, тобто забороною державі і її органам втручатися в сферу індивідуальних (політичних, економічних, приватних) осягнень людей [1, С. 78]. Принципово важливою залишається вимога, щоб громадянські права в їх конституційній редакції були самодостатніми, тобто не потребували суттєвої конкретизації в поточному законодавстві. Адже саме через таку конкретизацію офіційний апаратний вплив держави проривається у сферу свободи громадянина, щоб за допомогою обмежень, доповнень, «поліпшень» громадянських прав забезпечити власні, так як їх розуміє державний апарат, пріоритети. Саме лаконізм і висока степінь абстрагування ст.35 Конституції провокують численну армію доброхотів за покликанням а також за посадою такими додатковими нормативними засобами «контролювати», «регулювати», «допомогти і забезпечити» захист. Тобто зробити все, що випливає з ціннісної орієнтації патерналізму, який залишився нам у спадок від принципів центрального планування та розподілу. Втім, спадок цей, у негативному значенні, набагато складніший і не зводиться до простого копіювання економічних відносин радянського періоду, які поширювались і на інші сфери суспільного життя.
Перед тим, як розглядати нормативні акти, які вже видані за роки незалежності України і які в тій чи іншій мірі стосуються діяльності релігійних організацій, необхідно зрозуміти, що «ембріон» смислів, який міститься в ст.35 Конституції, розвивається у свідомості конкретних осіб, а потім фіксується у подальших актах залежно від парадигми (ціннісної орієнтації) яку сповідують, іноді не усвідомлюючи, їх розробники.
Перекажу пророчі слова російської монахині Марії (Скобцевої). Ще в 1936 році, на монашому зібранні в Парижі нею було сказано, що у випадку признання Церкви радянською владою, прийдуть нові люди, цією владою виховані. В якості вразливих і жадібних слухачів, вони будуть вивчати різні точки зору, проблеми, відвідувати богослужіння. А в якусь хвилину відчувши себе нарешті церковними людьми по-справжньому, вони стануть говорити від імені Церкви. І тут не повинно бути ніяких ілюзій, у випадку признання Церкви державою, в разі її зовнішнього успіху, вона не може розраховувати на ніякі кадри, крім тих, що були виховані в період державного атеїзму.
І от, за таких обставин, в правовому полі формується наче розрив між писаними законами і реальним життям, і уникнути цього неможливо. Головна проблема полягає в тому, що при існуванні такого розриву формується своєрідне інституціональне середовище, яке цей розрив заповнює.
Не претендуючи на повноту, можна дати саму загальну картину цього середовища. У нашому випадку це буде пародія, імітація державно-церковних відносин, при яких навіть найпередовіші концепції чи зразки нормативних актів при попаданні в це середовище деформуються, стають заплутаними, суперечливими. Саме в цьому середовищі руйнується межа проголошеного державою суверенітету, взаємного невтручання держави і Церкви у справи один одного. Руйнується основна складова цієї межі – межа між канонічним і світським правом, і це руйнування завдає шкоди як канонічному, так і світському праву. Саме тут уже довший час формуються нормативні акти, які ставлять знак рівності між суб’єктами господарської діяльності і релігійними організаціями, саме тут, виходячи тільки з подібності форми, до релігійних організацій застосовуються конструкції і терміни цивільного права, які суперечать канонічному праву. Чого варті, наприклад, словосполучення Цивільний Статут РПЦ (Гражданский Устав РПЦ) чи цивільний статут парафії (гражданский устав прихода), логіки в яких не більше ніж в словосполученні «гарячий лід» чи «круглий квадрат». Некритично приймаються спроби в державному нормативному акті об’єднати правові норми з церковними положеннями. Прикладом цього є розділ в російському Трудовому кодексі, який намагається регулювати трудові відносини в релігійних організаціях. Схожі положення є і в проекті українського Трудового кодексу.
Особлива небезпека цієї ситуації ще і в тому, що це середовище розриву існує уже багато років, деформуючи правосвідомість не одного покоління юристів і віруючих. Суспільство звикає до нього як до специфічної системи, перетворює це середовище в національний правопорядок, що репродукується у подальшому шляхом навчальних методик та певного способу правозастосування, написанням «наукових» статей та захистом дисертацій. Такий правопорядок виявлятиметься у подальшій ескалації прийняття нормативно-правових актів, які вписуються в наявні, утворюючи дивні й іноді карикатурні з точки зору права комбінації і зчеплення.
Покажемо це на прикладі одного з шляхів «еволюції» ст. 35 Конституції України.
В тексті статті зазначено право громадянина сповідувати релігію, відправляти релігійні культи і ритуальні обряди. В базовому законі «Про свободу совісті та релігійні організації», в статті 7, уже зазначено: «Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру…». В подальшому, в проектах змін до Закону України законі «Про свободу совісті та релігійні організації», а їх було, якщо я не помиляюсь, три, це визначення мінялось. В першому проекті це визначення було найближче до конституційного змісту і йшлося про мету спільного віросповідання та ведення релігійної діяльності, в другому – організації утворювалися з метою задоволення релігійних потреб кожної особи вільно сповідувати і поширювати обрану віру, і в третьому, останньому, лаконічно записано – організації утворені з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Оскільки вітчизняне законодавство часто копіює або коригує нормативні акти з російським законодавством (та і проблеми у нас одинакові), звернемо увагу на аналогічне положення у Федеральному законі «О свободе совести и о религиозных объединениях». В ст.6 закону визначено, що релігійні об’єднання «образовываются в целях совместного исповедания и распространения веры». Доповнимо це визначення формулюванням ст.117 Цивільного кодексу РФ: «Общественными и религиозными организациями (объединениями) признаются добровольные объединения граждан, в установленном законом порядке объединившехся для удовлетворения духовных или нематериальных потребностей».
Як видно з вищенаведеного, в текстах законодавців, на відміну від конституційного положення з’явився термін «релігійні потреби», які законодавець відносить до нематеріальних чи духовних потреб. Причому російський законодавець прямо, а вітчизняний, як це буде показано далі, опосередковано не розмежовує об’єднання громадян і релігійні організації.
Я не зовсім до кінця впевнений, але, здається, термін «релігійні потреби» в церковних текстах не існує. Натомість в підручниках з психології ми знайдемо, що людська потреба – це напружено активно-спонукальний стан індивіда, створюваний випробовуваним ним недостатком в об’єктах, необхідних для його існування і розвитку. Потреба виникає через нестаток, тому що людина живе і діє у світі людських відносин і об’єктів. Навряд чи станемо ми прагнення спілкування з Богом ставити в один ряд з потребами, які виникають у світі людських відносин, об’єктів і бажань. Навіть якщо організація поставить за мету такі нематеріальні, духовні цілі, як «відродження християнської культури і моралі» чи «відродження християнських сімейних традицій», то навряд чи ми зможемо назвати таку організацію релігійною. Спілкування з Богом можна також назвати духовною потребою але різниця між нею і духовними потребами, визначення яких наводять підручники з психології, така ж, як різниця між ходінням в театр і відвідуванням храму.
Попри це, в 1997 році термін «релігійні потреби» отримує своєрідне нормативне продовження уже в другому законі. В Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» вперше з’являється стаття про оподаткування неприбуткових установ і організацій, в п.7.11.7 якого релігійні організації звільняються від оподаткування доходів від надання культових послуг. Реалізується схема з цивільного законодавства, а саме зі ст. 901 Цивільного кодексу, за якою релігійна організація, як суб’єкт господарської діяльності, для задоволення «релігійних потреб» надає послугу замовнику-віруючому, яка споживається в процесі певної дії або здійснення певної діяльності і за яку замовник зобов’язується оплатити виконавцю. У випадку несплати, уже згідно іншого законодавства, податкового, вартість послуги буде рахуватись доходом замовника, і через це у нього можуть виникнути податкові зобов’язання. Наведемо визначення терміну «послуга». Згідно коментаря до Цивільного кодексу України, послуга – це «дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому», або «діяльність підприємства, організації та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб; обслуговування» [2, С. 611]. Ще визначення з наказу Державного комітету статистики України N 459 від 15.11.2001 «Про затвердження форм державної статистичної звітності з обліку послуг»: «Послуги – це діяльність суб’єктів, яка не набуває матеріально-речової форми і задовольняє певні потреби замовників – особисті, колективні, громадські. Вони є результатом різнорідної діяльності, що здійснюється виробником на замовлення будь-яких споживачів (окремих громадян, підприємств, організацій, підприємців), і, як правило, веде до зміни стану одиниць, які споживають ці послуги. Специфіка послуг як продукції полягає в тому, що послуги не накопичуються, не транспортуються, не існують окремо від виробників, тобто вони споживаються, в основному, в момент їх надання».
Як продукція, послуги мають вартість, їх можна оцінити, склавши кошторис. Плата за послуги є доходом суб’єкта господарської діяльності який оподатковується або пільгується.
Також в подальшому, йдучи назустріч побажанням «широких мас віруючих», законодавець зробив на необхідне підпунктом 5.1.14 пункту 5.1 ст.5 Закону України «Про податок на додану вартість» звільнити від оподаткування податком на додану вартість «операції з поставок культових послуг» за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України. Переліком, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №1010 від 12.09.97 р., до таких послуг віднесені: хрещення, укладання церковного шлюбу, похорон, молебень, панахида, освячення, обрізання, перше причастя, бар-міцва (повноліття).
Зрозуміло що важко в такій країні, як наша, вимагати від законодавця правильного розуміння такого суспільного явища, як релігія. І багато таких і їм подібних нормативних актів є тим, що називають «наївним богохульством». Проте іноді при прийнятті таких норм у учасників законодавчого процесу відчувається просто відсутність почуття гумору. Якщо священик за обряд хрещення не візьме пожертву віруючого то чи зобов’язаний душпастир вказати цю «благодійність» у податковому звіті форми № 1 ДФ? Чи виникнуть у зв’язку з цим у віруючого податкові зобов’язання? При визначенні ціни цієї послуги крім затратних матеріалів – свічки, вода для купелі – та оплати праці учасників обряду чи буде враховуватись вартість Святих Тайн що приймаються з рук священика при Хрещенні?
Жваве обговорення в Інтернеті викликав факт подання в квітні-травні 2008 року правозахисником з Єкатеринбургу позову до єпархії про «систематичне порушення прав віруючих» [3]. В позові, посилаючись на закон про захист прав споживачів, правозахисник доводив, що в церкві був неякісно проведений ритуал відспівування його родича, тобто неякісно надана послуга. Крім того, правозахисник вимагає, щоб у кожному храмі був заведений «куток споживача», аналогічний тому, як у всіх торгових магазинах і павільйонах. Під час самого судового процесу було досить анекдотичних моментів. Наприклад, суд з’ясовував, чому порушені права саме позивача, а не його покійного родича, який і повинен позиватися, або чи має священик довіреність від Церкви ( чи від Бога!) на надання послуги.
У розумінні авторів деяких законодавчих норм, а то і пересічного обивателя, Церква – це гігантський побутовий комбінат, який надає різноманітні послуги. Проте церковні норми належать лише до організації духовного спілкування. Відносини, які виникають при цьому, не є цивільно-правовими, уділяння святих тайн не є господарська діяльність і, згідно церковних норм, забороняється вимагати оплату за них. У Канонах Східних Церков записано:
«Кан. 716. Із збереженням Кан. 1013, настійно рекомендується, щоб єпархіальні Єпископи по змозі, впроваджували практику, відповідно до якої приймалися тільки пожертви з нагоди Божественної Літургії, які вірні добровільно офірують, але кожен священик повинен охоче, навіть без жодної пожертви правити Божественну Літургію в наміренні вірних, зокрема вбогих»
Наведу ще витяг із розділу «Фінансове життя парафії» з «Загального положення про життя парафії УГКЦ»:
«…8. Всі церковні потреби, які виконуються на замовлення парафіян (інтенції, хрещення, вінчання, похорони, загальні панахиди, молебни, акафісти, сорокоусти, читання Євангелія на похоронах, останнє цілування, освячення будинків і інше), а також єлеопомазання, освячення пасок не повинні оплачуватися в церковну касу. Парафіяни можуть оплатити за виконання потреб в церковну касу тільки на добровільній основі, і ніхто не може визначити розміру оплати…»
«…10. Священик, дяк, паламар не можуть вимагати і визначати розміри винагород за виконання потреб…».
При цьому приймаються пожертви, які вірні добровільно офірують. У визначення добровільних пожертвувань Церква вкладає зовсім інший, відмінний від цивільного права, зміст. В «Основах социальной концепции Русской православной Церкви» записано:
«…жертва является святой, то есть в прямом смысле принадлежащей Господу, жертвователь подает Богу, а не священнику (Лев. 27,30; Ездр. 8, 28). Жертва – это добровольный акт, совершаемый верующими в религиозных целях… Жертва, как посвященная Богу, неприкосновенна, а всякий, похищающий ее, должен возвратить больше, чем похитил (Лев. 5, 14-15). Пожертвование стоит в ряду основных заповедей, данных человеку Богом (Сир. 7, 30-34), Таким образом, пожертвования являются особым случаем экономических и социальных отношений, а потому на них не должны автоматически распространяться законы, регулирующие финансы и экономику государства, в частности, государственное налогообложение».
Тому обкладання податком на прибуток чи податком на додану вартість, або пільгування цих пожертв – є юридичний нонсенс.
Загальна картина середовища розриву не буде повною, якщо ми не звернемо увагу на нормативні акти чи їх окремі положення, які після прийняття не використовуються жодною стороною у відносинах, які ніби то повинні регулюватись цими актами чи їх фрагментами і які залишаються порожніми місцями у законодавстві. Джерелом таких актів є ілюзія, що закони передують праву і що правильними законами можна негайно реформувати суспільство чи так же негайно змінити щось у суспільних відносинах.
Тут треба розуміти, що право – це не збірка формальних приписів, не результат волі законодавця, а продукт розвитку суспільства, відбиття і закріплення відносин, що склались між людьми в систему, яка сприймається як складний і, головне, живий організм. І сучасні уявлення про життя далекі від механістичних поглядів, які дозволяють допускати повну підлеглість організму зовнішній програмі, якомусь керівному центру. Живий організм і право особливо виявляються підвладними всій своїй історії, яка при ближчому розгляді постійно виявляє незвідані шари, що ведуть усе далі від простої причинності. При цьому закон це завжди більш або менш точне, більш або менш повне відображення права яке є явищем, що передує закону, є його причиною а не наслідком.
Прикладом такого порожнього місця є перший абзац ст. 18 «Власність релігійних громад» базового закону: «Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності».
Ця конструкція повністю перенесена з цивільного права і ми зробимо розбір всіх термінів цього абзацу.
Те, що цей абзац проіснував багато років і відновлюється в кожному проекті, є результатом саме того, що він не використовується ані у внутрішніх церковних відносинах, ані у зовнішніх церковних відносинах. Церковне право повністю і самостійно регулює використання майна всередині Церкви. Використання назовні дуже обмежене, оскільки церковне майно фактично майже не бере участі у цивільному обороті. І невідповідність цього абзацу реальному стану відносин стає зрозумілою тільки в рідкісних випадках, коли ним дійсно хочуть скористатись. Мається на увазі ситуація розколу в громаді чи зміни підпорядкування.
Перше, на що звернемо увагу при аналізі, це різне значення терміну «організація» в цивільному праві і в законодавстві, що регулює утворення і діяльність релігійних організацій.
В цивільному праві організація, організаційна єдність – це є єдине ціле зі своєю внутрішньою структурою, яке забезпечується цивільним правом при відносинах засновників чи учасників організації, трудовим правом при відносинах з робітниками організації, адміністративним правом при контролі держави за діяльністю організації. Формальним виявом організаційної єдності є установчі документи – статут чи засновницький договір. По своїй суті статут – це локальний нормативно-правовий акт, що визначає правовий статус юридичної особи на підставі якого вона діє; засновницький (установчий) договір – консенсуальний цивільно-правовий договір що регулює відносини між засновниками у процесі створення та діяльності юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності. Обидва акти є локальними джерелами цивільного права, на основі яких виникають цивільні права та обов’язки. Ці права та обов’язки забезпечуються примусовою силою держави, мають обов’язковий характер як для засновників і уповноважених ними органів, так і для працівників підприємства.
На відміну від цього норми статутів релігійних організацій приймаються на загальних зборах і базуються на Конституції України і на базовому законі, за яким ці організації створюються. Ці норми відрізняються від нормативних актів, прийнятих державою чи суб’єктом господарської діяльності тим, що приймаються добровільно, виконуються добровільно, виконання гарантовано тільки взаємною згодою і переконанням один одного і за порушення цих норм передбачена тільки статутна відповідальність. Статут, певну правосуб’єктність, може мати і релігійна організація, яка пройшла тільки легалізацію шляхом повідомлення і в якій відсутній статус юридичної особи. При державній реєстрації суть цього статуту не міняється і він не перетворюється в цивільно-правову норму.
Сам статут, а також інші норми внутрішньо статутного життя іноді можуть набирати доволі складних форм, створювати розгалужену структуру з численними обов’язками для різних, обраних чи призначених членів громади. Ці обов’язки, крім самого статуту, можуть регламентуватися іншими положеннями і внутрішньо статутними нормами прийнятими громадою і мають зміст тільки для членів громади і тільки всередині громади. Прикладом такого складного існування і діяльності є релігійні громади, для яких внутрішньо статутне життя, крім самого статуту, регулюється церковними канонами, актами, виданими вищою владою помісних Церков.
Наступне місце ст. 18 – «організації володіють, користуються і розпоряджаються майном». Це так звана в цивільному праві «тріада», три правомочності, які становлять зміст права власності, характеризують його абсолютний характер і виключність стосовно всіх третіх осіб, які не мають права втручатися в здійснення власником права власності на свій розсуд виконувати правомочності володіння, користування і розпорядження.
Звернемося тепер до церковних текстів.
В Католицькій Церкві власник – це церковна юридична особа, яка фактично набула майно. Кодекс Канонічного права надає можливість набувати майно і володіти ним кожній юридичній особі, що визнається як така Церквою. Проте крім цього існує інститут управителів майном. І статути юридичних осіб вказують, які акти управителі уповноважені виконувати особисто і для яких вони повинні отримати згоду компетентної влади. При цьому Римський Архиєрей визнається найвищим управителем і розподілювачем усього майна Церкви, що не означає, що він є його власником. За певних обставин Римський Архиєрей може втручатися, сам виконувати усі акти управління майном, замінити чи відмінити всі дії цього майна.
Згідно Статуту Російської Православної Церкви все майно, яке належить канонічним підрозділам РПЦ на правах власності, користування чи інших законних основах є майном Російської Православної Церкви.
В п.2 розділу XII «Майно, засоби і кошти» Статуту про управління Української Православної Церкви записано, що майно структурних підрозділів УПЦ є їхньою власністю. Проте уже в п.4 зазначено, що ці підрозділи оперативно управляють відокремленою частиною церковного майна і є підзвітними в порядку підлеглості вищому підрозділу згідно зі Статутом про управління Української Православної Церкви.
Як видно з вищенаведеного, за власними визначеннями власником майна є Церква.
Це наголошується навіть за відсутності іноді у такого утворення, як Церква, статусу юридичної особи.
І нарешті заключні слова – «належить їм на праві власності». Якою формою власності є власність Церкви?
На час прийняття базового закону в Україні, згідно Закону України «Про власність», існувало три форми власності: приватна, колективна і державна. На сьогодні закон втратив дію і у цивільному праві розрізняють приватну власність фізичних і юридичних осіб і власність юридичних осіб публічного права, до яких відносять державу Україна, АРК, територіальні громади та створені ними суб’єкти публічного права зі статусом юридичних осіб. Цивільне право відносить релігійні організації до юридичних осіб приватного права, що було також зазначено в послідньому проекті змін до базового закону.
Продовжуючи попередні спроби співставлення термінів закону з церковним правом, спробуємо відповісти на запитання – якою ж в дійсності є власність релігійних громад?
Виходячи з того, що Церква сама себе називає Божим народом, спільнотою вірних, народом, який Бог скликає, збирає з усіх куточків землі, відмітимо, що така форма власності найбільш подібна до державної власності, власності юридичних осіб публічного права. Втім, навіть у цивілістів така форма викликає роздратування, вважається тимчасовою, перехідною. Видатний сучасний російський цивіліст Скловський К. І. зауважує, що публічна власність виступає скоріш як не-власність [4, С. 210]. Проте жодна форма власності, як у відміненому Законі України «Про власність», так і в теперішньому Цивільному кодексі, не відповідає тій, яка існує в Церкві.
Всі форми власності, визначені в ЦК, мають визначені в Кодексі способи набуття права власності, які діляться на первісні і похідні. Підстави набуття права власності – це юридичні факти. Юридичний факт – це обставини реального життя, з якими закон пов’язує виникнення, зміну чи припинення права власності. В багатьох випадках ними є правочини.
Основним способом набуття права власності в Церкві є дарування. Дарування як спосіб набуття права власності є і в цивільному праві. Проте відміна від церковного в тому, що церковне дарування проходить поза межами права, тобто відсутні юридичні факти з настанням яких виникає право власності в цивільному праві. В свій час таке дарування грало особливу роль в будові архаїчних суспільств, реалізувало певні і досить важливі соціальні відносини, породжуючи соціальний зв’язок, цінний для їх учасників тим, що визначав всю будову архаїчних суспільств і далеко не тільки майнові відносини. В подальшому суспільство еволюціювало, правові системи прийняли дарування як спосіб набуття права власності, проте воно грає маргінальну роль в сучасних кодексах. Церква ж як спільнота, про яку не можна сказати що вона «еволюціює», зберегла в церковному праві дарування як основний спосіб набуття майна. Підкреслимо – саме спосіб набуття майна, а не спосіб набуття права власності. І тут необхідно зауважити, що поставлена мета пробувати співставити терміни, які характеризують право власності в цивільному праві і церковному, некоректні. В церковному праві не існує поняття «право власності». Зазначимо, що всі релігійні нормативні системи основані на ідеї обов’язку, покладеного на прихильника конфесії, але не на правах, що їх віруючий може мати відповідно до релігійних норм. Дочасне майно, яке Церква набуває, має інструментальне значення і набування і застосування спрямоване на благо церковної спільноти.
Все це повинно враховуватися державою при намаганнях застосувати до такого володіння норм права чи навіть при намаганнях просто застосовувати визначення, запозичені з права. Слід розуміти, що роль церковного права – це встановлення моральних основ керування церковним майном, за якої цінність цивілістичних конструкцій чи визначень дуже відносна. Суть керування церковним майном не у застосуванні правових конструкцій, а в здійсненні місії церкви, що є критерієм правильності прийняття рішень і здійснення тих чи інших дій з церковним майном.
Тому віднесення релігійних організацій до юридичних осіб приватного права, застосування до них схеми утворення юридичних осіб з Цивільного кодексу повинно розцінюватись як втручання в діяльність Церкви. Процес створення і наступного затвердження статуту юридичних осіб приватного права є реалізацією цивільного права власника-фізичної особи на підприємницьку діяльність шляхом створення суб’єкта господарської діяльності.
Анатолій Дутчак, правник, м. Калуш
В. Речицький. Громадянські права як юридичний засіб противаги державній владі. Українське право. № 1, 1995р.
Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2003.
К. И. Скловский. Собственность в гражданском праве. М., Статут. 2008.