Анатолій Дутчак, 22.05.2021
Поширити:
Право власності.
“Сонце ще не зійшло, а в Країні Дурнів вже кипіла робота …”
(с) О.М. Толстой, “Золотий ключик або пригоди Буратіно”
У нас класична Країна Дурнів з казки О.М. Толстого “Золотий ключик або пригоди Буратіно”. Кажуть, що цією казкою писменник хотів показати фігу радянській владі, якій він прислуговував, ненавидячи її і інтуїтивно казка сприймалася як знущання над деякими сторонами нашого життя – не випадково ж “поле чудес” “в країні дурнів” стало прозивним.
Той писатель хитрий був, мудрий. І казку складно зашифрував. Країна Д не в тому смислі, що жителі дурники. Там інше. Жителі тієї країни почали відміняти природні закони. Зрозуміло, що природній закон відмінити неможливо. Але вони указом відміняють і далі починають жити так, ніби указ діє і закон відсутній. Ну уявимо – відміняють закони Ньютона і починають скакати по деревах і дахах. А оскільки закон тяжіння все ж таки діє, то виходить смішно і боляче. Далі вони відміняють природні суспільні закони – ну, наприклад, основний закон тієї цивілізації – закон приватної власності. Основний, корінний…. І їм це вдалось, вони почали нищити власників. А потім сказали – але ми хочемо жити як в тій америці, будем доганяти її. Вийшла повна… І тоді вони стали дурнями в квадраті – почали збиратися у госдуми, верховні ради і указами стали відновлювати природні закони, власність, власників. І виявилось неможливо. Закони то, чи фізичні чи суспільні, природні і коли досліджувати пригоди “приватної власності”, то стає зрозумілим, що її законом чи розподілом матеріального ресурсу не створиш, починаєш догадуватись що так і в інших речах, що в нас законів немає (в тому числі і Конституції), що в нас не закони а накази, декоровані фейковими текстами. А це зовсім інше. Там, звідки ми запозичили ці нормативні акти, основою закону є те, що називають “суспільним договором”.
Інтуїції Давида Арахамія, який вважає що Україна має тимчасово відмовитися від політики гармонізації власного законодавства із ЄС, правильні. Наше законодавство ніколи не було законодавством, придатним для «гармонізації». Навіть тоді, коли ми механічно перетягували їхні нормативи. Їхні закони мають основою те, що називають суспільним договором і їхнім законам завжди передували суспільні відносини, які на початках утворювались і потім вже, для свого регулювання, потребували законів. І тому, оскільки у нас не існує тих відносин, які ті імпортовані закони мають регулювати, тексти законів стають фейками, мертвими законами, в тому числі і основні, такі як Конституція чи закон про приватну власність. Ну, наприклад, у нас фейкове відділення держави від церкви і фейкова, імітаційна відповідна стаття Конституції. Церкви держава позиціонує як корисних «постачальників духовності», закликає надати мойсеїв. Щодо власності то наші економіки (у нас і майже у всіх решту пострадянських країнах) засновані на відсутності права власності, власників, ми десь в домонгольському і монгольському періоді. Не в тому змісті що монголи погані, а в тому, що ті події якби назавжди нас законсервували і наші відносини власності це якась амальгама з давнього, застиглого в часі ординства, на яке додатково наклалась катастрофа 1917 року. В нас легко проходять такі речі як «забрати», «забрать и поделить», «караул устал». Але тим не менше в нас існує своєрідний, український суспільний договір і нашим громадянським суспільством є т.з. «тіньова економіка», економіка яка як раз заснована на відсутності приватної власності. До речі, одним з елементів цієї економіки є то, що називають хабарництвом. Хтось назвав це явище мастильною речовиною наших економік, яка замінює в них(в цих економіках) закони і є своєрідним законом і елементом суспільного договору, без якого ці економіки і населення, яке в них бере участь, не виживе. Так от те, що пропонував в Давосі наш президент у вигляді програми для інвесторів, “кожному інвестору, який приведе в Україну сто мільйонів доларів плюс, ми забезпечимо окремий контракт з державою”, “саме держава буде вас захищати” – є спробою, при відсутності можливості «гармонізації», вибудовувати додатковий суспільний договір, додатковий зверх українського права конкордат, захист від власної “тіньової економіки” яким і пробувати залучати технології і інвестиції. Це саме робить і Росія але в них там є ще і додаткові гарантії. При відсутності приватної власності економіки складаються з різноманітних структур, які вибудовуються на основі ресурсів – природніх сировинних і владних. І той додатковий суспільний договір дієвий тільки при абсолютизації влади, коли влада більш-менш замикається на одного чоловіка. Це дає стабільність і гарантії тому договору, тим інвестиціям. Інакше «тіньова економіка» віднесеться до тих інвестицій як до додаткового ресурсу, який поглинеться існуючими структурами. Прикладом може бути провал на Україні всіх проектів ЛУКОЙЛА. Вони порахували що у нас, так як і у них, влада стає «стабільною», дрейфує в сторону абсолютизації і це гарантує їх діяльність. Зараз можна спостерігати, як залишки їх проектів стають типовими ланками, структурами нашої «тіньової економіки».
Мій знайомий священик на ФБ писав, що сумний досвід йому підказує, що десь 73 – 75% населення цієї країни безбожно краде. Я продовжував, що це трохи складніше. Цю цифру важко сприймати бо в наших суспільствах відсутнє право власності, власність, власники. Тому завжди проблеми з визначенням крадіжки чи хабаря як злочину. По писаному праву ці злочини визначаються без проблем але писане право у нас фейкове і, відповідно, і засудження фейкове. Для роздумів – ця цифра 75% майже співпадає з визнаною цифрою, яка вказує який процент у нас тіньової економіки. А ще цікаво – такий же приблизно процент виборців, які обрали президента. Виходить, що ця, т.з. «тіньова» економіка і обрала президента і щоб зрозуміти цілі цієї процедури, треба уважніше придивитись до цього утворення. Зовсім невірно буде, аналізуючи суспільні процеси, в підсумках аналізу виходити з якихось властивостей осіб, що беруть участь в цих процесах. Всі ці ярлики «клоуни», «недоумки», «сепаратисти» і т.д. безглузді і не мають ніякого відношення до справи. Адже ми тут, в обговоренні, ніби намагаємось зрозуміти соціальні процеси і суспільні структури які при цьому складаються і тут діє максима – суспільні структури не складаються з осіб, які беруть в них участь, не описуються властивостями цих осіб. Суспільні структури складаються з динамічних відносин цих осіб і які відносини така і структура. Маркером цих відносин і є вибір особи президента. Тому, якщо хочемо зрозуміти вибір – необхідно пробувати зрозуміти суспільну структуру, яка склалась на нашій території. Уже в багатьох коментаторів є застосування до нашої структури визначення «феодальна» держава. Можемо сперечатись наскільки це вірно. Але зрозуміло одне – це інша структура по відношенню до структур, які застосовують виборний інститут президента чи депутата. Простіше кажучи – в нашій структурі не існує відносин(!), які потребують для свого регулювання виборного чоловіка з ярликом «президент». Тому самі вибори в нас є фейком, карго-виборами які не можна ні сприймати серйозно ні заперечувати серйозно. До них, як до ілюзії, неможливо ніяк відноситись. Тому і популярне зараз визначення «вибори по приколу» свідчить про те, що на поверхні театральність і безглуздість цієї процедури. Як і театральність самої персони З. По приколу вибрали, всім надоїло брехливе “шоу Поплавського” і його поміняли на інше шоу, в якому хлоп членом грає на піаніно. Чесно грає і не бреше що при цьому любить Україну. Зараз трохи доходить що чесності для цього мало, членом ще можна а більше….Втім необхідно бачити, що ця театральність створилась і існує з перших днів. Наша держава грає виставу, в якій намагається переконати себе і оточуючих в своєму існуванні. В цій виставі держава сама пише для всіх ролі, влаштовує танці з церквами, організовує Томос, інструменталізує церкву. Вибори у нас це така собі дитяча, тубільська віра в те, що ці маніпуляції з папірцями-бюлетенями і прозорими ящичками принесуть нам щастя і звідси популярний, старий вираз – Україна країна вічних виборів. Я його доповню – країна-дурдом, в якій пацієнти обирають лікарів. В нас вибори ніколи не закінчуються після ящичків. Після ящичків “виборці” починають оцінювати свій “вибір”, ганити обранця і готуватись до слідуючих – ось тепер! виберем такого! Потім знову ящички і знову чекаємо слідучих. І от цей нескінчений дурдом треба зупити, розірвати коло. Дуже просто – треба сказати собі — імярек і інші придурки ні причому. Придурок я один, тому що не зміг зробити правильний вибір. Причина в мені.
Ми дикунський, варварський народ і це якесь ще небачене і неописане варварство. Ми користуємось речами і благами цивілізації і одночасно реконструюємо суспільні відносини, схожі на описи з шкільних історичних підручників про давні часи. Треба до цього підходити тверезо, аналітично. Голова то для чого дана? Якщо виборець купується на цукерки і гречку, а другого, з Марса чи з Венери, ми не можемо завести, то виходить що ми маємо обрати такого президента який забезпечить багато гречки і цукерок. Але, як думаючі істоти, ми можемо сказати – тоді виборець буде купуватись на шкарпетки, на туалетний папір. Значить треба такого який забезпечить багато всього. Такого мабуть не існує і ми, як думаючі, можемо догадатись що треба такого, який почує всіх тих, хто виробляє цукерки, шкарпетки і т.п. Хто почує їх проблеми в тому виробництві і спробує їх рішити. Тому ми, як думаючі, можемо дійти до висновку що на вибори повинні ходити тільки ті, хто щось виробляє, тільки ті, хто щось реально має і стурбований тим, як те майно зберегти. Що це є? Згадайте. Ми в школі це читали. Майновий ценз. Будуть крики – Як же демократія? Загальне виборче право? Тут крикунам треба запропонувати виглянути у вікно, оглянути «знайомий» з підручників історії середньовічний пейзаж. Згадати класика – какие времена, такие нравы. У нас на дворі середньовіччя і майновий ценз це початок його розвитку. Мабуть його не минеш. Але це ще аналітична арифметика. Дальше складніше і в принципі у нас так і щось розвивається. Той хто має і переживає за майно, тим переживанням заведений ще й мати владу щоб його зберегти. Кожна зміна влади породжує переділи і загрози для майна а весь процес проходить як середньовічні «баронські», а у нас «олігархічні» війни. Відкриємо підручник з історії. Виявляється в Темні часи ті війни достали всіх, і тоді вони, барони і олігархи, зібрались і сказали – давайте договоримось між собою і владою і складемо хартію, пакт, закон. Вони потім назвали той закон законом приватної власності а себе назвали власниками і поклялись в ім’я Господа той закон не порушувати. Яка би влада не була – власність то святе. Якось так. Ну і в принципі є ще вища математика, яка може пояснити чому у нас є закони а немає приватної власності і власників. Наші закони не мають ознак суспільного договору. Іноді на наші землі приходять власники але все кінчається однотипно. Ми боремося, знищуємо або виганяємо їх. Якщо виганяємо то тоді не розвиваємо ту цивілізацію в себе а йдемо за ними. І завжди шукаємо винних.
Логікою цих наших пригод права власності можна зрозуміти і деякі моменти в українських державно-церковних відносинах. Для розуміння примітивно можна виділити три рівня розвитку права власності. Перший, дикунський або нульовий. Якщо дикуну сказати що ця річ є власністю Джона чи Івана, він порахує тебе за божевільного. Річ може бути тверда, м’яка, кольорова, кругла, квадратна але як вона може мати признаки Джона, як це знайти, де в ній той Джон. Другий рівень, варварський, це коли власністю є те, до чого можеш дотягнутись і що можеш захистити. Третій рівень це вже цивілізовані, складні і абстрактні правові терміни, за якими навіть річ Джона, яку він передав тимчасово комусь чи загубив – все одно залишається його. І от на другому рівні вже видно шляхи до цивілізованої власності, її початки. Початок йде від того, що власністю стає те, що ти сам визнаєш своїм. Наприклад – йдеш по вулиці в штанях і ці штани є твої не тому, що вони нумеровані і по номеру держава указом визначила їх твоїми, а тому що ти їх сам визнав своїми. Після цього самостійного визнання держава починає ці штани захищати як твої. Так і тут. В 1991 році, коли держава почала ліпити відносини з церквами, вона в діалозі з ними повинна була бачити, що вони визнають своєю власністю і як нею розпоряджаються. А вони, всі християнські церкви України, визнають власниками церковного майна не громади а всю церкву. Незважаючи на те, держава, в порушення конституційного відділення, влізла в церкви і сама «призначила» власниками парафії, зробила з церкви збіговисько незалежних юридичних осіб з гібридними статутами, зі статутами в яких поєднала бульдога з носорогом – світське і канонічне право. І от вже і ПЦУ, підтанцьовуючи Порошенку, приводить свій статут у відповідність до дикунського закону, записує церкву як зібрання незалежних юросіб, утворених по ЦК України. А на початках, в першому варіанті Статуту, писалось про церкву як особу, яка сама будує відносини з державою. І тут буде цікаво поспостерігати, як ПЦУ буде далі творити свої документи, особливо парафіяльні, як визначить власність парафії.
Причому ми не то що стоїмо на місці, ми навіть вдаємо якось рухатись реверсом в минулі часи і при цьому приймаємо законодавство, яке захищає мародерство. Закон № 4128, який регулює перехід парафій – це Закон Мародерів. Всі ці ламентації про захист автономії громади, про захист права свободи вибору підпорядкування, про свободу переходу громади – це все для придурків і убогих. Основою конфлікту при переході парафій є власність парафії. У всі часи мародерство було ознакою військових конфліктів, при яких військові загони або банди найманців грабували беззахисне населення на територіях, статус яких тимчасово був не встановлений. Так і у нас. Використовуючи реальну війну, політики і законодавці «організували» законоподібний грабунок одних громад громадян другими громадами громадян, розділених релігійними переконаннями. І це особливо вражає, оскільки мародерами стають християни і їх спільноти. Адже ж саме в християнському середовищі в давні часи виникло розділення церковного і світського права, при якому християнське середовище залишилось ізольованим місцем де панували моральні основи керування церковним майном. Збереження цього середовища здійснено радикальним відділенням від світського права і оскільки суть керування церковним майном не у застосуванні правових конструкцій, а в здійсненні місії церкви, то і успіх цієї місії став критерієм правильності прийняття рішень і здійснення тих чи інших дій з церковним майном. У нас же безглузді спільноти заполітизованих громадян, які вважають християнство просто громадським рухом з формальним моральним законодавством, притягнули в християнське середовище світське право, причому у гіршому його варіанті. Адже навіть світські юридичні особи, при виникненні конфліктів і суперечок між засновниками громади про використання майна, дають право тим громадянам, які кінцево не погодились з рішеннями громади, вийти з громади разом з тим майном, яке вони вклали. Тобто, якщо в християнській громаді не існує християнських відносин з іншими членами громади, які могли б керувати ними при залагодженні майнових питань, якщо громада «голосуванням» позбавляє участі у вирішенні майнових питань меншу кількість громади то, за відсутності християнських відносин, необхідно би мінімально зберегти хоч якусь справедливість до своїх земляків і сусідів і виключити мародерство. Якщо християнська справедливість і моральні відносини тут відсутні то тоді необхідно зберегти цивілізовану, світську справедливість. Тобто тоді, в продовження світського правила про фіксоване членство в громаді, це членство необхідно доповнити таким же світським обліком внесків і пожертв кожного фіксованого члена громади. І при виключенні любого члена громади, громада повертає йому ті внески або компенсує їх.
“Що є держава без правосуддя? Зграя розбійників, та й годі”
Блаженний Августін
Блаженний Августин був богословом, християнським мислителем і світ він мислив, бачив з дуалістичної, християнської позиції — добро-зло, християнин-варвар, держава-хаос, правосуддя-розбійники. Втім він не міг передбачити існування, скажемо так, суспільної структури, яка сладається і існує поза цим християнським дуалізмом. Її важко описати, тому що і мова, якою ми користуємось, заснована і існує в цьому дуалізмі. І коли я розказую, що в наших, спільних з Росією, “економіках”, відсутнє право власності то складність розуміння цього походить саме від того, що право власності створене теж християнством, християнським дуалізмом. Зазвичай в мережі при таких темах збігається маса припадочних, буйних, простіше кажучи соціально-хворих, клянуть мафію, корупцію, суддів, банду злочинців. Ну візьмемо, наприклад, тільки одне слово — корупція, хабар. В християнській структурі хабар це злочин проти правопорядку. У нас же, за відсутності правопорядку, хабар є іноді єдиним засобом підтримувати і гарантувати якісь мінімальні соціальні відносини. Тому вищенаведений вираз про державу, правосуддя, розбійників абсолютно безглуздий в нашій структурі оскільки все це слова християнського дуалізму. Наші структури, наша культура нехристиянські.
В тому “реверсі” ми провалились в темні, доісторичні часи. Але різниця між тими часами і нашими в тому, що тоді була нова, молода і потужна релігія, яка тих варварів переплавила. Зараз, крім того що ми християнство знищили, створили муляж християнства — православ’я, воно і само “видихалось”. Але життя людське продовжується, люди живуть, розмножуються і з необхідністю творять якісь суспільні структури. І от якщо уважно придивитись, можна побачити — ми творимо структуру схожу на структуру радянської зони. Колись давно чудак з америків мав допуск і вивчав наші зони. Він там анкетування проводив, питання було — на що скаржитесь, чого невистачає в цьому житті? І зі здивуванням відзначив — там було все — скарги на харчування, побут, начальство, конвой, мало побачень, посилок. Не було тільки одного — ніхто не скаржився на відсутність свободи, на то, що її йому не вистачає. І чудак, дотепний, зрозумів – у вас, каже, немає межі між життям за периметром зони і в самій зоні. При переключенні спостереження на структуру відносин в зоні, відсікається багато лишнього і та структура стає як чітка, лаконічна графіка і легко, без проблем, знаходиш відповідники в нашому житті. Відсікаються сімейні відносини, потім все те, що ми умовно називаєм “політичними” відносинами. Все життя стає як один день солженіцинського Івана Дєнісовича. І тоді бачиш як наші місця в нашій структурі мають відповідники тій, зековській, структурі. Всі, хто працює по трудових договорах, реальних і прихованих, по їхньому “мужики”. Потім їхні “придурки” – це у нас різні партії, організації, профспілки, розваги типу Поплавського і 95-го кварталу. ФОПи – “бригадири” по зеківському. Далі — наш бюджет країни — це “общак”. Він утворюється шляхом конфіскації частини майна у “бригадирів” і частини заробітку у “мужиків” і потім використовується частково на обслугу зони — лікарі, вчителі, конвой-охорона, частково використовується в тимчасових структурах використання, які утворюються навколо “общака”, з яких і нам перепадає. Наприклад — на підприємсті накопичилось 20 млн. ПДВ, яке не повертають і яке підприємству потрібне. Воры в законє не спішать повертати, вимагають довідки на довідки, шлють перевірки за перевірками яким треба доказувати розмір суми. Всім зрозумілий натяк — поділись. При центральній податковій утворена профспілкова організація для працівників податкової, на рахунок тієї організації підприємство перераховує благодійний внесок — 25% від суми ПДВ, решту повертають підприємству. Інший приклад — збудоване супернове будівництво, запуск, є продукція і неможливо продати її, ціна зависока. Причина — сировиною для продукції є дизпаливо, яке при ввезенні в країну необхідно обкласти акцизом як пальне. Але ж ми не використовуємо ту дизельку як пальне, абсурд. Всі співчувають, погоджуються, але….Тоді йдемо до воров в законє. Далі відбувається наступне дійство — акциз знімається постановою ВР, яка друкується в “Урядовому кур’єрі” і її читає вся країна (не приховують!). В постанові вказується термін, на який знімається акциз і об’єм дизпалива, з якого акциз знятий. Читаємо — об’єми, вказані в постанові, більші від цифри палива, яку завод може переробити. Підприємство забирає свою частину а решта, очевидно, йде по нелегальних заправках. Це триває кілька місяців і потім приймається нова постанова, в якій об’єм палива вже рівний заводським потребностям. І всі щасливі, завод працює, зарплата у “мужиків” і “придурків” нормальна, конфіскат в “общак” міста і держави збільшується.
Хтось вже доказував, що коли більше 10% населення країни займається політикою то країна знаходиться в стані громадянської війни. В нас холодна громадянська війна і ознаками її є хвилі істерик і словоблудства, які періодично прокочуються країною. Ось президент сказав – “торгували стабiльнicтю, державною безпекою i майбутнiм Украiни – получають по заслугам , проти них вводяться санкцiї”. Народна реакція істерична – “в нас осiб, якi причаснi до контрабанди в особо великих розмiрах не сажають, а вводять проти них санкцii!”. Але це ж такий, про який часто істерять, маленький китай з сінгапурами. Там не заморочуються кодексами, правами, доказами а просто, до дня нєзавісімості осуществляют рєволюціонний суд. Ну в нас варіант простіший але теж без заморочок. Це такий маленький надзвичайний стан, при якому закони і конституції тимчасово відміняють. Тут треба розуміти, що крім того ці заморочки здійснити неможливо. Об’єми ніби вкраденого гігантські і не має ні часу ні такого ж гігантського, кваліфікованого державного апарату, який зможе провести всі процесуальні, правові(кваліфіковані!) процедури по доказуванню злочинів. Це так як з оподаткуванням. Намір боротись з ухиленнями в оподаткуванні привели до того, що витрати на апарат, який ловить уклоністів, стали врівні з тими надходженнями, які отримують від боротьби. Можливо навіть перевищують. В нас, в місті, податкова займала велетенський корпус в чотири поверхи, всі кабінети повні. Зараз працюють тільки кілька кабінетів і корпус хочуть кудись спихнути. Тобто напрям реформи тут простий і зрозумілий — боротися з тим, що називають тіньовою економікою неможливо і тоді пробують різними методами з ними договоритись. Санкції ж не масові, точкові і очевидно мають намір підштовхнути до якихось договореностей. Що ж — тоже метод. Західний світ, його право постало з того, до називають “суспільним договором”. На початках він був “договором” баронів-грабителів з таким же королем…
Тут діє проста і чомусь важкодосяжна формула — власник це той, хто рахує себе власником і іншого. І так кожний це робить і утворюється мережа, відносини і це є право власності. У нас права власності немає і ті оліхархи і корупціонери навіть самі себе не рахують власниками, не кажучи вже про мільйони населення і держапарат з суддями, прокурорами, депутатами. Вони тимчасові розпорядники різних за складністю і походженням ресурсів, замішаних на природніх ресурсах, майні і владі, різних “общаків”. Їхнє життя це гра в “капіталізм”, в “олігархів” який і які вони бачили в кіно і в натурі в європах і тому саме головне в їх розумінні це ритуальне споживання — яхти, вілли, машини-басейни. Всі розуміють що ці заводи і пароходи вони не передадуть в спадок і тому ніхто нічого не вкладає а тільки витискує з ресурсу. Десь вже є заяви дерипасків і абрамовичів що це майно в їх тимчасовому управлінні. А власник (чи хто він там є?) єдиної приватної нафтової компанії “ЛУКОЙЛ” просить називати його компанію не приватною а “національною”. Ще епізод. Коли сажали Ходорковського, а там суть посадки була в тому, що він використовував дозволені законом методи зменшення бази оподаткування, так кілька олігархів зразу заявили що вони відмовляються від дозволених, законних(!) методів зменшення податків. Такі речі є знаменні і основні в наших економіках – “власник” офіційно відмовляється від податкового закону! І це легко, тому що закону немає, наші закони це не закони а накази, якими поповнюється “общак”.
І ось зараз мільйони галдять — чому Зеленський так мало притиснув “корупціонерів”? Росіянин Ясін це називає відсутністю легітимності власності, мов народ не визнає тих “власників” і бачіть вихід в повторних запусках приватизацій, має бути стільки “приватизацій” і до тих пір поки народ не визнає власників. Другий росіянин дотепно сказав, що історія Росії це безперервний перегляд результатів приватизації і що первинне накопичення капіталу у нас одночасно і кінцеве. Ми без проблем перетягуємо на наші території західні закони, влаштовуємо роздачу ресурсів під маркою приватизації. Але виявляється що ні законами, ні тієї роздачею ресурсів право власності не створити. Тому більшість населення байдуже ставиться до таких публікацій як у Навального про палац. Ні населення ні той власник палаців і вся його челядь-олігархи на рівні спинного мозку не вважають себе і його власниками. Це другий рівень власності, за першим, варварським. На другому рівні власністю вважається тільки те, до чого можеш дотягнутися і захистити за час свого життя. Того-то всі ці палаци нагадують бункера і оборонні споруди. Наслідком цього є неможливість правовими методами визначити і, згодом, боротися з такими речами як злодійство і корупція. Цих речей в нас просто не існує в розумінні західного права, не існує в сенсах їх цивілізації. Адже навіть ті мільйони або трильйони, якими намагаються передати вартість палацу або масштаб вкраденого не мають тих смислів, якими володіє значення «вартість». Не існує такого ринку, який визначив би вартість цієї споруди і ці цифри натякають тільки на приблизний ресурс, який утворюється після відходу власника або після подій, які змінять його статус тимчасового власника цього ресурсу. Хтось вже писав – це пам’ятник епохи і в такому значенні треба очікувати продовження його долі. Як і всіх пам’ятників.
Нові теми – “мільярди Коломойського”, земля в приватну власність. Ті мільярди як чергові “скарби Полуботка”! Якийсь ніби “олігарх” ніби “вкрав” якісь долари з якогось ніби “банку” і населення вимагає повернути їх в “общак”. І що з того, що ті мільярди повернуть в “общак”? Я вже показував на прикладах як працює ресурс того “общака” і та структура. Щоб почалась складатись інша структура, треба щоб кожний вирішував свої життєві проблеми а не істерив над долею України і її бюджету. Якщо в тебе є проблеми з особистою твоєю економікою чи економікою твоєї сім’ї то це тільки значить, що для вирішення тієї проблеми ти повинен шукати можливості в тій структурі “зони”, шукати можливості переходу з “мужиків” в “бригадири” чи “придурки”. Можливий шлях взагалі покинути “зону”, їхати на роботу в європи. Але якщи ти і такі істеричні особи досягнете критичної маси, почнете збиратись з “придурками” в хори і організації, писати програми порятунку і ліквідації “зони” – все кінчиться кишками на багнетах і гусеницях танків. Нову структуру, а особливо з тими міфічними свободами і правами людини ми вже мабуть не створимо. Точніше в нас не створиться. Ми можемо тільки приєднуватись до структури їх цивілізації і такий хід ніби спостерігається. Але при цьому ніякої “Оды к радости” звучати не буде. Все буде примітивніше і на початках буде нагадувати якусь сучасну колонізацію. Все це як якийсь примітивний, самостійний, саморганізований “план Маршалла”. Ніхто його не запускав і він включений якби тією гігантською сумою нашого боргу їхньому світу. Ця сума, яка видана фактично для підтримання життя пенсіонерів, в їх структурі стає якби самостійним “гравцем”, “оператором”. І цей “оператор” мабуть включає механізми простого перетину кордону для нашої рабсили їх економік, цей “оператор” запускає механізми утворення ринку землі на нашій території. Адже власність на землю це є одна з самих простих і примітивних форм власності і може це буде робити з нас (хоча б частину невеличку від нас) власників, які не за закликами “придурків” а самостійно, як новоутворені особистості будуть дбати про ту землю. Не про землю України а про свою! З цього починається держава а не з закликів “придурків”. Крім того право власності на землю може спричинити перші інвестиції на цій території, купують спочатку землю а вже потім будують на ній підприємства. Ну і дію того “оператора” ми також можемо бачити в намаганнях здешевити на цій території вартість робочої сили. Це робиться шляхом утилізації трудового права, ліквідацією норм охорони праці, ліквідацією соціальних гарантій.