Анатолій Дутчак, 01.01.2015
Про атестацію робочих місць за умовами праці як про «колективну шизофренію» чиновників, роботодавців та працівників. Вирішення наведених у цій статті проблемних питань зі сфери державного регулювання умов праці дозволить ліквідувати діючі сьогодні в Україні «радянські підходи» до надання пільг працівникам, які зайняті на роботах зі шкідливими, небезпечними та важкими умовами праці.
У липні 2014 р. на нашому заводі розпочалася чергова атестація робочих місць за умовами праці, і ми випадково дізналися, що в травні цього ж року була затверджена нова гігієнічна класифікація. Спочатку зраділи: невже з’явився сучасний нормативно-правовий акт, який зніме всі наявні сьогодні у сфері атестації робочих місць суперечності та внесе ясність у розуміння її процесів? Однак, ознайомившись із цією класифікацією, ми зрозуміли: ось і до нас докотилася та фатальна пожежа на майдані Незалежності в Києві, унаслідок якої згоріла будівля Федерації профспілок України. Адже зміст цього погодженого з представником профспілок документа свідчить лише про розруху в Будинку профспілок. Чи, може, розруха не в будівлі, а в головах?
Тепер щодо суті питання. Наказ МОЗ від 08.04.2014 № 248 «Про затвердження Державних санітарних норм та правил «Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу», зареєстрований в Міністерстві юстиції 06.05.2014 за № 472/25249, визнав такою, що не застосовується на території України, стару гігієнічну класифікацію. Тим самим він одночасно скасував усі нормативні документи, які регулювали проведення атестації й надання пільг і компенсацій за роботу у важких та шкідливих умовах і базувалися на старій класифікації. Невже розробникам та підписантам цього документа не було зрозуміло, що нову класифікацію потрібно приймати тільки в пакеті нових документів, які по-новому регулюватимуть проведення атестації й надання пільг? Інакше її неможливо застосовувати!
Але справа навіть не в цьому нормативному колапсі. Річ у тім, що, оновлюючи нормативні документи, які стосуються умов праці працівників, їх автори навіть не спробували усунути п’ять давнішніх проблем.
Перша – це суперечність, яка існує в трудовому законодавстві України. Вона стосується питання, що ж саме вважається шкідливим впливом небезпечних факторів виробничого середовища та який його параметр може бути підставою для надання працівникам, що працюють в умовах дії цих факторів, пільг та компенсацій.
Друга полягає в тому, що механізм атестації робочих місць діє тільки в частині призначення працівникам пільгових пенсій, відпусток та скороченого робочого дня, але не діє стосовно оплати праці в підвищеному розмірі і забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням та молоком.
Третя – до українського Переліку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня, через помилку чи умисно не увійшла значна частина виробництв та професій, що мали право на пільги за часів СРСР.
Четверта – у роз’ясненнях чиновників щодо підвищеного розміру оплати праці працівників, зайнятих на роботах із шкідливими й небезпечними умовами праці, не згадуються ті чинні сьогодні радянські нормативи, які передбачають установлення підвищеної оплати без проведення атестації робочих місць.
П’ята і найбільша – чинний Порядок проведення атестації робочих місць дає роботодавцям можливість маніпулювати цим процесом з огляду на свої інтереси.
Перша проблема
У ст. 153 КЗпП України «Створення безпечних і нешкідливих умов праці» записано:
«На всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці.
Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.
Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці».
Одним з таких нормативних актів, що підлягають безумовному виконанню органами виконавчої влади, усіма підприємствами та громадянами, є донині чинний ГОСТ 12.1.005-88 «Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны». Згідно з текстом цього нормативного документа забороняється проектувати й експлуатувати виробничі приміщення, технологічні процеси, якщо вміст шкідливих речовин у повітрі робочої зони перевищує гранично допустимі концентрації (ГДК). У документі наведені також значення ГДК усіх шкідливих речовин, що використовуються чи виробляються в країні.
Однак з урахуванням реальних умов праці на багатьох підприємствах країни у цій же ст. 153 КЗпП далі записано: «У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я умов праці власник або уповноважений ним орган зобов’язаний повідомити про це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці, який може дати тимчасову згоду на роботу в таких умовах».
Про це ж ідеться і у ст. 29 Закону «Про охорону праці» «Тимчасове припинення чинності нормативно-правових актів з охорони праці»:
«У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я умов праці роботодавець зобов’язаний повідомити про це відповідний орган державного нагляду за охороною праці. Він може звернутися до зазначеного органу з клопотанням про встановлення необхідного строку для виконання заходів щодо приведення умов праці на конкретному виробництві чи робочому місці до нормативних вимог.
Відповідний орган державного нагляду за охороною праці розглядає клопотання роботодавця, проводить у разі потреби експертизу запланованих заходів, визначає їх достатність і за наявності підстав може, як виняток, прийняти рішення про встановлення іншого строку застосування вимог нормативних актів з охорони праці.
Роботодавець зобов’язаний невідкладно повідомити заінтересованих працівників про рішення зазначеного органу державного нагляду за охороною праці».
Тобто в ст.153 КЗпП йдеться не про можливість порушення нормативного документа зі стандартизації ГОСТ 12.1.005-88, а про можливість скористатися загальною правовою схемою, яка дозволяє призупинити дію нормативного документа органом, що його видав, але не на всій території країни, а тільки як виняток для окремого підприємства і на обмежений строк.
Тепер порівняємо ці статті КЗпП і Закону «Про охорону праці» з іншими статтями цих нормативних актів: ст. КЗпП 51, 76, 100 і ст. 7 Закону «Про охорону праці». Зокрема, наведемо ст. 7 «Право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці»:
«Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавством».
Суперечність цих двох груп статей полягає в тому, що перша говорить про унікальну й одноразову зупинку дії нормативного акта за неможливості повністю усунути небезпечні та шкідливі для здоров’я умови праці, тоді як друга дозволяє роботодавцю використовувати робочу силу на робочих місцях з важкими та шкідливими умовами праці у разі надання пільг та інших компенсацій. Здоровий глузд підказує: якщо є дві різні групи статей, то є й різні робочі місця, і знак рівності між ними ставити не можна. Звертаємо увагу на те, що ст. 7 Закону «Про охорону праці» говорить про надання пільг і компенсацій у порядку, визначеному законодавством. Тобто це такі важкі і шкідливі умови праці, з якими можна законодавчо щось пов’язати. Тоді як інші важкі і шкідливі умови можливі тільки при введенні тимчасового надзвичайного стану на одному підприємстві, і цей стан не може мати законодавчого продовження: необхідно або вжити заходів щодо усунення цих важких і шкідливих умов праці під наглядом держави, або негайно покарати винних та закрити виробництво.
Утім, замість того щоб таку неоднозначність норм ліквідувати, автори нормативних актів щодо порядку проведення атестації робочих місць, затвердженого понад 20 років тому, взагалі загнали проблему в глухий кут.
Так, 1 серпня 1992 р. Кабінет Міністрів ухвалює постанову № 442 «Про Порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці» (далі – Постанова № 442). На виконання цієї постанови Міністерство праці і Міністерство охорони здоров’я видали Методичні рекомендації для проведення атестації робочих місць за умовами праці (далі – Методичні рекомендації). Ці Методичні рекомендації віднесли до робочих місць зі шкідливими й небезпечними умовами праці робочі місця з наявністю шкідливих речовин протягом 80% робочого часу в кількостях, що значно перевищують ГДК. Тобто фактично цей документ дозволив підприємствам з важкими і шкідливими умовами, на які поширюється процедура призупинення дії ГОСТ 12.1.005-88 на певний час – до усунення шкідливих факторів (ст. 29 Закону «Про охорону праці»), використовувати працю людей, надавши їм відповідні пільги та компенсації (ст. 7 Закону «Про охорону праці»).
Найбільш вражаючим і руйнівним було те, що Методичні рекомендації, Інструкція із заповнення Карти умов праці, самі заповнені карти співіснували паралельно з державними стандартами охорони праці, які їм суперечили. Співіснували в головах виконавців і рішеннях контролюючих органів і свідчили про своєрідну правову шизофренію або повну некомпетентність і байдужість до справи. Методичні рекомендації фактично дозволили кожному підприємству чи підприємцю самостійно зупиняти дію ГОСТ 12.1.005-88 на п’ять років і потім необмежено подовжувати цей строк.
Але повернемося до визначення другої групи робочих місць з важкими та шкідливими умовами праці, за роботу на яких передбачені пільги й компенсації. Воно якраз і містилося у відміненій 8 квітня 2014 р. «Гигиенической классификации труда (по показателям вредности и опасности факторов производственной среды, тяжести и напряженности трудового процесса)», що була затверджена заступником Головного державного санітарного лікаря СРСР від 12.08.1986 № 4137-86 (далі – Гігієнічна класифікація № 4137-86). Відповідно до цього документа, шкідливі й небезпечні умови і характер праці – це умови і характер праці, за яких внаслідок порушення санітарних норм і правил можливий вплив небезпечних і шкідливих факторів виробничого середовища в значеннях, що перевищують гігієнічні нормативи. Тобто, мова йде не про роботу в атмосфері, де вміст шкідливих речовин перевищує ГДК в кілька разів, а про потенційну, можливу, неконтрольовану короткочасну появу цих речовин у кількостях, що перевищують ГДК. Саме таку можливість повинен прорахувати механізм атестації робочих місць, який базуватиметься не на наявності шкідливих речовин на робочих місцях, а на ймовірності появи цих речовин у концентраціях, що перевищують ГДК.
Друга проблема
Гігієнічна класифікація № 4137-86 у Радянському Союзі майже ніколи не використовувалася для призначення пільг і компенсацій. Пільги й компенсації надавалися за роботу зі шкідливими та небезпечними речовинами згідно зі списками, які формувалися Держкомпраці СРСР за погодженням з профспілками. Була лише одна спроба застосувати цю класифікацію – у документі, в якому вперше згадувався термін «атестація робочих місць» і про який ми поговоримо далі.
Вдруге термін «атестація робочих місць» з’явився 15 травня 1990 р. Тоді Верховна Рада СРСР ухвалила Закон «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР», у ст. 14 якого «Пенсії на пільгових умовах» ідеться про те, що застосування Списків № 1 і 2 здійснюється з урахуванням атестації робочих місць. Цей закон доручав Раді Міністрів створити Державну експертизу умов праці і розробити методику проведення атестації умов праці. Проте ця робота у зв’язку з розпадом СРСР не була завершена.
Пізніше, 5 жовтня 1991 р., Верховна Рада України ухвалює Закон «Про пенсійне забезпечення», ст. 13 якого повністю відтворює зміст ст. 14 союзного закону, і ці ж доручення даються вже Кабінету Міністрів України.
Після цього на світ з’являються згадана вище Постанова № 442 та Методичні рекомендації. Відповідно, починає діяти механізм, коли пільгові пенсії призначаються працівникам уже за результатами атестації робочих місць. Ці Методичні рекомендації повністю будуються на Гігієнічній класифікації № 4137-86, зокрема, визначення шкідливих і небезпечних умов і характеру праці механічно, повністю й дослівно перенесено в рекомендації. Не зрозумівши на той час філософії цього визначення, автори Методичних рекомендацій доповнюють його положенням, яке суперечить змісту самого визначення.
У Додатку 4 до Методичних рекомендацій з’являється визначення: «Право на пенсію за віком на пільгових умовах підтверджується при наявності на робочому місці шкідливих і небезпечних виробничих факторів». І з того часу українські нормативні акти, що регулюють надання пільг і компенсацій, виходять з наявності на робочому місці шкідливих і небезпечних речовин у кількостях, що перевищують ГДК. Десь із 1997 р. почалися спроби доопрацювати Методичні рекомендації й видати нову гігієнічну класифікацію, щоб уніфікувати цю полярну термінологію та сформувати чітке розуміння тієї міри впливу небезпеки на працівника, яка дає підстави вважати робочі місця шкідливими. Таких спроб було декілька, і остання з них – «успішна» – зроблена в травні 2014 р. Тепер, згідно з новою класифікацією, «шкідливі умови праці – стан умов праці, за якого рівень впливу одного або більше факторів виробничого середовища та/або трудового процесу перевищує допустимий». Тобто мається на увазі саме постійна дія небезпечних та шкідливих факторів, а не можливий їх вплив у значеннях, що перевищують гігієнічні нормативи.
Починаючи з 1992 р. за результатами атестації надавалися тільки пільгові пенсії. Для встановлення решти пільг і компенсацій продовжувало діяти союзне законодавство (тобто згідно зі списками). Підставою для цього був один з перших законодавчих актів, прийнятих після проголошення Україною незалежності: постанова Верховної Ради України від 12.09.1991 №1545-XII «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР». Згідно з цією постановою вважалися чинними документи колишнього Союзу до ухвалення аналогічних нормативно-правових актів України в тому випадку, якщо вони не суперечать чинним законам України. Отже, на той час діяли норми, згідно з якими додаткові відпустки, скорочена тривалість дня, тарифні ставки (оклади), лікувально-профілактичне харчування, молоко й рівноцінні продукти надавалися працівникам без оцінки умов їх праці.
З 1996 р. з прийняттям Закону України «Про відпустки» додаткові відпустки за роботу в шкідливих та важких умовах праці надаються за результатами атестації робочих місць. Кабінет Міністрів ухвалює постанову від 17.11.1997 №1290 «Про затвердження Списків виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість працівників в яких дає право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці та за особливий характер праці», Міністерство охорони здоров’я й Міністерство праці та соціальної політики видають спільний наказ від 31.12.1997 №383/55 про затвердження показників та критеріїв умов праці, за якими надаються відпустки, а Міністерство праці та соціальної політики – наказ від 30.01.1998 №16 про затвердження порядку застосування Списків.
Наступна в черзі – скорочена тривалість робочого тижня. Двадцять першого лютого 2001 р. Кабінет Міністрів ухвалює постанову №163 «Про затвердження Переліку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня» (далі – Перелік №163). Відповідно до цієї постанови Міністерство праці та соціальної політики видає наказ від 23.03.2001 №122 «Про затвердження Порядку застосування Переліку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня». Пунктом 9 цього Порядку право на скорочену тривалість робочого тижня ставиться в залежність від атестації робочих місць, яка проводиться згідно з Порядком, затвердженим Постановою №442.
Третя проблема
Про те, що Мінпраці все важче впоратися із заміною союзних документів на українські, свідчать не лише «задовгі» терміни оприлюднення відповідних документів. У 2001 р. при складанні українського Переліку №163 спеціалісти Мінпраці «пропустили» чимало шкідливих виробництв.
Сталося це внаслідок того, що за основу для українського Переліку був узятий союзний Список виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на додаткові відпустку і скорочений робочий день, затверджений постановою Держкомпраці СРСР і Президії ВЦРПС від 25.10.1974 №298/П-22 зі змінами та доповненнями. Оскільки союзний список з усіма чинними змінами і доповненнями, прийнятими після 1974 р., так і не був опублікований, автори українського списку мали б зібрати всі ці зміни й доповнення, або хоча б показати проект списку галузевим профспілкам чи самим підприємствам. Однак вони цього не зробили, і, як наслідок, у 2001 р. були позбавлені скороченого робочого дня працівники багатьох шкідливих і особливо шкідливих виробництв (при цьому вони не отримали права на скорочений робочий тиждень). На звернення підприємств з цього приводу до Мінпромполітики і Мінпраці останні запропонували пройти процедуру внесення змін до Переліку №163, яка була передбачена для нових виробництв і виробництв, які вперше випускають дану продукцію на території України. Особисто я не бачив жодного підприємства, яке б успішно скористалося цією процедурою. Це пустий і безглуздий документ, єдине призначення якого – не допустити жодних змін до всіх існуючих списків і не розширити перелік пільговиків. Посилання на нього можна знайти в Інтернеті, це наказ МОЗ від 19.08.1994 №48 «Про організацію розгляду клопотань підприємств і організацій щодо внесення змін і доповнень до Списків №1 і 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що дають право на пільгове пенсійне забезпечення». І хоча в ньому йдеться про доповнення і зміни до пенсійних списків (а не до переліку виробництв, які мають право на скорочений тиждень), Мінпраці поширює його на всі пільгові списки виробництв, де наявні шкідливі умови праці. У наказі перераховані документи, які необхідно готувати підприємствам. Наведу два найбезглуздіших:
підприємства готують дані щодо професійної захворюваності за працюючими та рівня захворюваності з тимчасовою втратою працездатності у порівнянні із середнім рівнем по підприємству (у роз’ясненнях спеціалісти Мінпраці вимагають дані, зібрані протягом 5 років);
галузеві НДІ або інший орган обґрунтовують неможливість запровадження нових організаційних та інженерних рішень щодо усунення шкідливих факторів або зниження їх значень до допустимих рівнів на цих робочих місцях (виробництвах).
Це така ж профанація основ охорони праці, як і вітчизняне визначення шкідливих і небезпечних умов праці. Жодний список на пільги чи компенсації не складався, виходячи з кількості померлих і хворих чи з можливості усунення/неусунення шкідливих факторів. В основу списків покладена світова класифікація шкідливих речовин, яка в українському законодавстві введена чинним ГОСТ 12.1.007-76 «Вредные вещества. Классификация и общие требования безопасности». Цей нормативний акт містить класифікацію шкідливих речовин і залежно від ступеня шкідливості їх дії на організм виділяє чотири класи небезпеки:
речовини надзвичайно небезпечні;
речовини високонебезпечні;
речовини помірно небезпечні;
речовини малонебезпечні.
Саме на підставі цієї класифікації вітчизняні виробництва поділяються на виробництва з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці та виробництва зі шкідливими й важкими умовами праці. Окремо нормативний акт містить категоричні й безумовні вимоги безпеки до підприємств, виробнича діяльність яких пов’язана зі шкідливими речовинами. Серед цих вимог є така: вибір відповідного виробничого устатковання й комунікацій, які не допускають виділення шкідливих речовин у повітря робочої зони в кількостях, що перевищують гранично допустимі концентрації при нормальному веденні технологічного процесу, а також правильна експлуатація санітарно-технічного обладнання і пристроїв (опалення, вентиляції, водопроводу, каналізації).
Тому серед іншого атестація повинна прораховувати ймовірність відхилень від нормального ходу технологічного процесу, імовірність не тільки аварій, а й численних виробничих неполадок, за яких може відбутися тимчасовий неконтрольований викид шкідливих речовин у робочу зону в кількостях, що значно перевищують ГДК.
Однак досі не розроблені українські нормативи, які мали б регулювати оплату праці в підвищеному розмірі й забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням та молоком за роботу в шкідливих і небезпечних умовах праці. Вони й дотепер надаються згідно з союзними нормами без необхідності проводити атестацію робочих місць за умовами праці.
Четверта проблема
Утім, у численних роз’ясненнях на сторінках спеціалізованих видань посадовці Мінпраці навмисно замовчували деякі чинні союзні нормативи й доводили, що оплата праці і забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням необхідно здійснювати за результатами атестації робочих місць. Такі роз’яснення суперечать постанові Верховної Ради України від 12.09.1991 №1545-XII «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР». Союзні нормативи застосовуються так, як застосовувалися в СРСР, і внести до них зміни неможливо. Їх можна тільки скасувати шляхом прийняття відповідних українських нормативів.
Сьогодні оплата праці в підвищеному розмірі за роботу в шкідливих і небезпечних умовах праці має здійснюватися за нормативами, затвердженими ще в 1986 р. Вони передбачають, що всі галузі промисловості поділяються на дві групи. Для першої групи передбачена оплата за тарифними ставками (окладами), установленими для робіт з важкими й шкідливими, особливо важкими й особливо шкідливими умовами праці, робітникам другої встановлюються доплати за умовами праці.
Для першої групи постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 03.11.1986 №442/26-41 затверджуються Типові переліки виробництв, професій робітників і робіт підприємств хімічної, нафтохімічної, хіміко-фармацевтичної, мікробіологічної, нафтової й газової промисловості, промисловості з виробництва мінеральних добрив, переробки нафти, сланців, газу й виробництва нафтопродуктів, працівники яких оплачуються за тарифними ставками (окладами), установленими для робіт з важкими й шкідливими, особливо важкими й особливо шкідливими умовами праці.
Формування другої групи починається з появою Типового переліку робіт з важкими й шкідливими, особливо важкими й особливо шкідливими умовами праці, на яких можуть установлюватися доплати робітникам за умови праці на підприємствах машинобудівної й металообробної промисловості, затвердженого постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 02.10.1986 №381/22-68. До цього переліку ввійшли ті роботи, які відсутні в першій групі. Ця постанова скасовувала всі ухвалені раніше постанови про підвищені тарифи (оклади) за умови праці для всіх галузей, які не ввійшли в першу групу. Таким галузям запропоновано на основі Типового переліку, затвердженого цією постановою, і за узгодженням з відповідними ЦК профспілок створити й затвердити галузеві переліки робіт з важкими й шкідливими, особливо важкими й особливо шкідливими умовами праці, на яких можуть установлюватися доплати робітникам за умови праці. Відповідно до цього за період до 21.10.1986 Держкомпраці СРСР і Секретаріат ВЦРПС ухвалюють 17 постанов за галузями з типовими переліками робіт. Ці постанови є чинними й донині. Звернімо увагу, що для першої групи досить тільки наявності професій робітників і робіт у Типових переліках, щоб платити працівникам за цими тарифними ставками й окладами. Для другої групи в назві вживається слово «можуть», тобто наявності професій і робіт у галузевих переліках недостатньо для встановлення цих доплат. У п. 2 Постанови №381/22-68, а також у всіх подальших галузевих переліках зазначено, що об’єднання, підприємства й організації затверджують переліки робочих місць, на яких установлюються конкретні розміри доплат робітникам за умовами праці, на підставі галузевих переліків та атестації робочих місць. Так у союзному законодавстві про охорону праці вперше з’являється термін «атестація робочих місць».
Щодо механізму встановлення доплат за умови праці, у тому ж 1986 р. постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС №387/22-78 були затверджені Типове положення про оцінку умов праці на робочих місцях (далі – Типове положення) і Порядок застосування галузевих переліків робіт, на яких можуть установлюватися доплати робітникам за умови праці. Ступінь шкідливості факторів виробничого середовища й важкості робіт у Типовому положенні запропоновано встановлювати в балах за критеріями, наведеними в Гігієнічній класифікації №4137-86. Стан умов праці оцінюється за показниками фактичного стану факторів виробничого середовища, і в карті умов праці враховуються тільки показники, що перевищують ГДК та гранично допустимі рівні (ГДР). Це і є той єдиний донині чинний союзний документ, який посилався на стару гігієнічну класифікацію.
Звідси стає зрозуміло, що розподіл галузей на дві групи відбувався саме за рівнем небезпеки від виділення в робочу зону шкідливих і особливо шкідливих речовин. До першої групи віднесені підприємства, що виробляють і переробляють шкідливі й особливо шкідливі речовини, або ті, де ці речовини утворюються на проміжних стадіях. До другої групи належать підприємства, на яких переробка цих речовин або їх використання мають нетехнологічний, разовий, випадковий, кустарний характер. До речі, Перелік на доплати мали й підприємства першої групи. У затвердженому 16 січня 1987 р. Мінхімпромом СРСР і ЦК галузевої профспілки переліку було записано, що створений галузевий перелік на доплати й порядок оцінки умов праці застосовуються тільки в ремонтних, обслуговуючих і допоміжних цехах хімічних підприємств і підприємств кольорової металургії.
У самому Типовому положенні зазначено, що перевищення ГДК і ГДР на робочому місці вважається порушенням норм і правил з охорони праці, що не виключає можливості використання технічними інспекторами праці профспілок наданих їм прав. Перелік цих робочих місць узгоджується із профкомом, включається в колдоговір разом із заходами щодо поліпшення умов праці й щороку переглядається з урахуванням виконаних заходів. Тобто метою Типового положення про оцінку умов праці була ніби не сама оцінка, а намір на підставі своєрідного компромісного рішення між виробництвом і контролюючими органами дозволити доплату за перевищення ГДК і цим самим легалізувати використання шкідливих речовин у допоміжних виробництвах і цехах, а потім спробувати за допомогою технічних заходів перешкодити цьому використанню. Зрозуміло, що цей документ мав тимчасове призначення й не міг вважатися порядком атестації робочих місць. У Типовому положенні використовується не сама гігієнічна класифікація, а лише таблиця показників шкідливості й небезпеки факторів виробничого середовища. І саме цей документ надихнув спеціалістів Мінпраці на «фальсифікацію»: у сучасних роз’ясненнях щодо оплати праці в підвищеному розмірі за роботу в шкідливих і небезпечних умовах праці вони вже не згадують про чинний документ – Типові переліки виробництв… працівники яких оплачуються за тарифними ставками (окладами), установленими для робіт з важкими й шкідливими, особливо важкими й особливо шкідливими умовами праці (перша група підприємств). Натомість там фігурують союзні нормативи про доплати (діяли для підприємств другої групи), для призначення яких потрібно проводити атестацію робочих місць. До речі, Типове положення про оцінку умов праці, яке використовувалося раніше для встановлення доплат, і стало основою для української процедури атестації робочих місць.
П’ята проблема
У 1992 р., коли ми вперше ознайомилися з усіма українськими нормативами щодо атестації робочих місць, перша думка була, що уряд намагається ліквідувати всі пільги і компенсації за роботу в шкідливих умовах праці. Так, Додаток 4 Методичних рекомендацій пов’язував надання пільг з робочими місцями, де наявні шкідливі речовини в кількостях, що перевищують ГДК, а видана в 1992 р. Інструкція із заповнення Карти умов праці при проведенні атестації робочих місць у свою чергу зазначає, що робочі місця вважаються шкідливими за умови наявності небезпечних і шкідливих факторів виробничого середовища протягом 80% робочого часу.
Здоровий глузд підказував, що таких робочих місць в Україні дуже мало. Тим не менше була проведена атестація робочих місць, і абсолютно всі виробництва України, працівники яких отримували пільги й компенсації в СРСР, після атестації їх підтвердили. При чинному порядку атестації це було нескладно. Перед заповненням Карти умов праці на робочому місці обирався «слушний момент» і здійснювався замір фактичного значення шкідливого й небезпечного фактора в момент його максимальної дії. Для шкідливих речовин зазвичай здійснювали серію з трьох послідовних відборів, розраховували середнє значення й заносили його в Протокол дослідження повітря закритих приміщень за формою №330/У, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я СРСР від 04.10.1980 №1030. Необхідну величину перевищення ГДК та тривалість дії фактора (не менше 80% робочого часу) заносили до Карти умов праці. Вимог робити кілька замірів протягом зміни не було, і реальний час дії шкідливого фактора ніхто не знав і не фіксував. Усі справно показали необхідні дані, але вони були фальшиві. Про це свідчить хоча б той факт, що в країні тоді не спостерігалося різке зростання кількості профзахворювань чи спричинених ними смертей. За тих умов праці, які були показані в Картах і за які робітники отримували право на пільгову пенсію, лише одиниці дожили б до її призначення. І ці «шкідливі» умови праці не опротестував жоден контролюючий орган.
Загалом ситуацію з атестацією робочих місць можна ще назвати своєрідним суспільним договором по-українськи. Автори Методичних рекомендацій, очевидно, за деякий час побачили хибність розробленого ними документа, а також зрозуміли, що результати всіх атестацій, зокрема щодо впливу шкідливих речовин, були фальшиві. Проте вимога оприлюднити дійсні результати призвела б до ліквідації всіх пільг та соціального напруження, яке б «ліквідувало» і Методичні рекомендації, і їх авторів. Це розуміли і ми на місцях, тому продовжували стверджувати, що в цехах і на виробництвах існують такі умови, в яких не лише працювати, а й просто перебувати неможливо. Така кругова порука, своєрідний «договір» контролюючих і підконтрольних про взаємну безкарність, існувала доти, поки не розпочалася приватизація підприємств та пільгові пенсії стали давати вже за рахунок підприємства.
І тоді механізм атестації робочих місць запрацював в інший бік: на підставі тих самих Методичних рекомендацій пільги почали ліквідовувати. Адже для того щоб скасувати пільги й компенсації, не треба розробляти комплекс заходів щодо оптимізації рівня гігієни й безпеки характеру праці та оздоровлення трудящих. Досить провести відповідні маніпуляції з часом відбору або просто скоротити перебування працівника в небезпечних умовах (менше 80% робочого часу). І тоді роботу в приміщенні з необмеженою кількістю шкідливих речовин можна розглядати як нормальні умови. Наслідком цього стане падіння й без того низької вартості робочої сили, імпорт у нашу країну брудних чи секонд-хенд-технологій і виробництв, які в умовах дії Методичних рекомендацій будуть прийнятними для використання в Україні. Тривале існування цієї методики та її зміст можна вважати показниками ступеня деградації охорони праці на наших підприємствах.
Отже за час чинності Методичних рекомендацій з’явився масовий потік фальшивих даних про стан справ зі шкідливими умовами на робочих місцях, які існують паралельно з документами та стандартами безпеки, що їх заперечують. Це призвело також до того, що значна кількість робочих місць, де реально наявні небезпечні виробничі фактори, перебуває в тіні, поза державним і громадським контролем. Усе це може свідчити, що ми користуємося спотвореною картиною стану справ на підприємствах, утратили контроль над питаннями умов праці на робочих місцях, пільг і компенсацій.
Уже знайшлися організації, які обережно питають Міністерство соціальної політики: як же нам зараз проводити атестацію робочих місць? І отримують неофіційну відповідь-рекомендацію: користуйтеся старою, скасованою гігієнічною класифікацією. Що називається – приїхали…
Анатолій Дутчак, заступник голови об’єднаного профкому «Лукор-Карпатнафтохім», журнал «Охорона праці»