На той час ми користувались Правилами проведення туристських спортивних походів і розрядними вимогами Єдиної всесоюзної спортивної класифікації (ЕВСК). При класифікації туристських походів, їх відносять до того чи іншого виду туризму, до тієї чи іншої категорії складності. Встановлено, що спортивні походи проводяться за такими видами туризму: пішохідного, лижного, гірського, водного, велосипедного, мотоциклетного, автомобільного та спелео. У порядку зростаючої протяжності, тривалості і технічної складності вони поділяються на походи I, II, III, IV, V та VI категорій складності.
Приналежність певного походу виду туризму здебільшого очевидна. Відмінність застосовуваних засобів і способів пересування не викликає сумнівів. Серед усіх видів у якійсь мірою умовно виділений гірський туризм. Він дійсно може вважатися різновидом пішохідного туризму, але з великою підставою його слід вважати різновидом альпінізму. І тим не менш самостійне виділення його обґрунтовано і не викликає сумнівів у необхідності цього. Природні умови високогірних районів і специфіка перешкод ставлять перед гірськими туристами багато не властивих іншим видам туризму завдань. Тут і великий арсенал спеціального спорядження, і свої технічні прийоми і тактика, і питання висотної акліматизації.
Віднесення походу до тієї чи іншої категорії складності - задача важка і не завжди безперечно розв'язувана. Прийнята багато років тому і діюча зараз класифікація має багато умовностей і базується в основному на суб'єктивних експертних оцінках. Приймалися і вживаються заходи, щоб класифікування маршрутів було більш об'єктивним. Для цього ретельно вивчаються матеріали звітів про походи, визначають складність маршруту ділянки оцінюються після повторного або багаторазового проходження.
Робилися спроби розробити системи оцінок подоланих перешкод у очках або балах. Але до будь-яких прийнятним результатами вони не привели. Крім надзвичайної складності та цифрової громіздкості, є небезпека, що збирання такої інформації може стати основним завданням походу, бальна система просто не в стані встановити об'єктивні «оцінки» на незліченну безліч різних перешкод, не кажучи вже про такі поняття, як особливості районів, автономність, погодні умови, об'єктивна небезпека та інші. Яким, наприклад, перешкодам віддати перевагу у балах: переправі через гірську річку або перевалу, руху на лижах по глибокому снігу в тайзі або по насту в тундрі, одному і тому ж порогу на річці при великому або малому рівні і витраті води?
Тому найбільш придатною є прийнята методика віднесення маршруту до певної категорії складності шляхом порівняння його з еталонними маршрутами, встановленими для даного району і виду туризму. Така методика виправдала себе і продовжує залишатися єдино прийнятною.
З урахуванням показників тривалості і протяжності віднесення походів різних категорій складності проводиться шляхом порівнянням їх з еталонними маршрутами Переліку класифікованих туристських маршрутів (надалі - переліку). Цей перелік регулярно, раз на чотири роки, одночасно з Єдиною всесоюзною спортивною класифікацією (ЕВСК), переглядається, у нього вносяться накопичені відомості та зміни.
Перелік охоплює більше тисячі маршрутів усіх категорій складності. Крім того, він містить список районів для здійснення спортивних походів по території усіх пострадянських країн. Зберігаючи спортивний характер походів (значна швидкість руху, обмеження у часі, подолання природних перешкод, свідоме ухилення від сторонньої допомоги тощо), класифікація орієнтує на логічно побудовані маршрути. У послідньому союзному переліку на 1985-1988 рр. представлено понад 1100 всіх маршрутів категорій складності з усіх видів туризму та по більшості відвідуваних туристами районів СРСР.
Категорія складності маршруту спортивного туристського походу визначається сукупністю 3 класифікаційних ознак: тривалістю, протяжністю і технічною складністю маршруту, що залежить від характеру, кількості і різноманітності перешкод. Іноді добавляють ще ознаки – логічність маршруту, спортивність маршруту. Маршрути пішохідних, гірських, водних і лижних походів поділяють на 6 КС, велосипедних, авто-, мото- та спелеотуризму - на 5 КС (до 1 КС відносяться найпростіші маршрути, до 5 і 6 КС - найбільш складні).
Туристські спортивні походи не повинні, як це часом буває, проводитися тільки заради подолання перешкод (техніка заради техніки). В таких походах вихолощується ідея подорожі, яка підміняється вузькою спортивною метою. Штучне нанизування перешкод призводить до втрати туристської специфіки, виродження подорожі у неякісну подібність таких, наприклад, самостійних видів спорту, як альпінізм і водний слалом.
Туризм щось більше, ніж комплекс фізичних вправ. На відміну від більшості видів спорту він має незрівнянно більший зміст: розширення кругозору мандрівника при знайомстві з новими місцями і людьми, вплив на нього різноманітної природи, активна взаємодія колективу людей у боротьбі з труднощами і власними недоліками, автономні дії групи в малоосвоєних і ненаселених районах, виховання самостійності, ініціативи, рішучість і самовладання при несподіваних збіги обставин.
Спортивність туризму полягає не в швидкості проходження маршруту. Якщо група «біжить» в поході, не озираючись по сторонах, не осмислюючи пройденого і того, що належить пройти, то втрачається сенс подорожі. Якщо, наприклад, група в горах проходить лавинонебезпечні і каменепаді ділянки у невідповідний для цього час, замість того щоб почекати, то її «спортивність» не тільки сумнівна, але і небезпечна. І небезпечна не тільки для неї, але і для інших груп. Створюється прецедент швидкого і, якщо пощастить, безаварійного проходження таких ділянок маршруту в невідповідний для цього час.
Зберігаючи спортивний характер походів (значні швидкості пересування, обмеження по часу, подолання природних перешкод, свідоме ухилення від сторонньої допомоги і ін), класифікація орієнтує на природньо і логічно побудовані маршрути.
Логічність маршруту складається з кількох понять. В ідеальному вигляді це безперервний маршрут без (або з мінімальним кількістю) радіальних виходів і з рівномірним розподілом фізичної, технічної та психологічної навантажень і природних перешкод. Він передбачає максимальне знайомство з районом подорожі.
Тривалість маршруту визначається як мінімальна кількість днів, необхідних для його проходження підготовленої туристичною групою; протяжність - як найменша допустима довжина залікового маршруту даної категорії складності. Встановлені значення тривалості і протяжності маршрутів можуть бути змінені маршрутно-кваліфікаційною комісією (МКК); наприклад, тривалість збільшена в порівнянні з нормативною при збільшенні протяжності маршруту, кількості і складності природних перешкод, а також за рахунок днів, відведених на розвідку місцевості і на випадок негоди.
Безперервність маршруту - обов'язковий елемент, без якого різко знижується фізична і психологічна напруга походу. Розривом маршруту вважається не викликана крайньою необхідністю перебування в населеному пункті більше двох діб, а також використання внутрімаршрутного транспорту. Як виняток і тільки якщо це викликано необхідністю, може бути допущений короткочасний розрив маршруту з використанням транспорту в межах даного туристського району. В основному користуватися транспортом припадає водникам і спелеотуристам, які в одному поході проходять кілька річок або печер.
Дні відпочинку (днювання) не входять до нормативної тривалості, причому їх кількість становить не більше 20% від загальної тривалості походу. Зменшення тривалості маршруту допускається у виняткових випадках. Протяжність може бути зменшена при великій технічної складності маршруту, але не більше ніж на 25% в порівнянні з нормативною. Основна частина маршруту повинна бути лінійною або кільцевою, протяжністю не менше 75% від встановленої для даної категорії складності і містити найбільш складні перешкоди. Відстані, пройдені в кільцевих радіальних виходах, зараховуються повністю, в лінійних радіальних виходах - лише в одну сторону. Маршрут, побудований тільки на радіальних виходах з однієї точки (базового табори), тим більше при значному числі і малої протяжності таких петель, виключає сам дух подорожі. В основному такі відхилення від норми спостерігаються в гірських походах.
Технічна складність маршрутів будь-якої категорії передбачає певний рівень типових для кожного виду туризму перешкод, при цьому для більш високих категорій складності характерні перешкоди складніші, ніж в маршрутах нижчих категорій. Технічні труднощі подолання, різноманітність і характер перешкод у поході даної категорії складності повинні бути не нижче, ніж для класифікованих маршрутів тієї ж категорії в даному районі. Подовження маршруту при незмінному характері перешкод не є підставою для підвищення категорії складності. Залежно від характеру перешкод МКК визначає рівень кваліфікації і технічної майстерності учасників походу, необхідної для проходження даної перешкоди за умови гарантованої безпеки.
Нарівні з Переліком класифікованих туристських маршрутів для розробки гірсько-піших та гірських маршрутів, користувалися Переліком класифікованих перевалів (вперше був затверджений у 1973 p.), який, разом з доповненнями 1975 та 1978 pp., налічував описи більш як 1500 класифікованих перевалів високогірних районів та середньогір'я.
На проходження обраного та розробленого маршруту певної категорії складності група повинна отримати висновок маршрутно-кваліфікаційної комісії. Документи у МКК подаються заздалегідь. Це дасть можливість групі зробити певні корективи маршруту відповідно до зауважень МКК. У разі, коли кількісний та якісний склад групи відповідає вимогам проходження спортивного походу, а маршрут відповідає заявленій категорії складності, група одержує позитивний відгук на здійснення обраного маршруту.
Після завершення спортивного походу група повинна скласти письмовий звіт. Обсяг звіту визначається відповідно до "Рекомендацій щодо складання звіту про туристську-краєзнавчу подорож з активним способом пересування". У разі позитивного рішення МКК про здійснений похід, керівник та учасники походу одержують довідки встановленого зразка про проходження спортивного маршруту.
Самодіяльний похід можна вважати спортивним лише тоді, коли група зареєструвала маршрут у МКК, а пройшовши його, склала звіт і одержала документи про його затвердження. Якщо ж самодіяльна група людей (туристів) зібралася, розробила маршрут та здійснила його, не оформлюючи ніяких документів, то офіційно до спорту такий туризм не має ніякого стосунку.
На основі довідок про участь в походах та звітів про керівництво походами відповідної категорії складності туристам присвоюються спортивні розряди та звання "майстер спорту" з туризму. У розрядних вимогах з туризму закладено принцип поступового підвищення складності походу та накопичення необхідного туристського досвіду. Здобуття спортивних розрядів, включно до звання "майстер спорту" відбувається поступово, шляхом участі у спортивних походах від І до VI категорії і через набуття досвіду як керівника походів I-V категорії складності.
Присвоєння III спортивного розряду здійснюється за участь у спортивному поході І категорії складності. Згодом, для присвоєння наступного спортивного розряду, необхідно не тільки взяти участь у поході II категорії складності, а й здійснити керівництво походом І категорії складності.
Після виконання нормативу кандидата в майстри спорту претенденту на звання "майстер спорту" з туризму необхідно: здійснити два керівництва походами V категорії складності (чоловікам) чи IV категорії складності (жінкам).
Після розпаду СРСР ті новоутворені незалежні країни, де зберегли спортивний туризм, відновили правила проведення туристських спортивних походів і розрядні вимоги, використавши всесоюзні. Зроблено це і на Україні, для всіх видів, крім велосипедного туризму. Відсутність дієвого центру велотуризму в столиці республіки повторилась і роки незалежності, що привело до дроблення, відсутності єдиної політики в нормуванні і, як результат, намагання прийняти свої, «оригінальні» правила для цього виду туризму. Основний мейнстрім таких спроб - полегшити складність походів в порівнянні з союзними еталонами, виконати норму МС не покидаючи межі країни. На цьому сайті можна прочитати аргументовані заперечення проти таких спроб, авторами яких є харківські велотуристи.
http://fst-tss.kharkov.ua/viewtopic.php?f=20&t=49&sid=4e1242cae9ec2d35f14625d36d7b2a24&start=50
Процитую місця, які сподобалось:
«Проблема классификации велосипедных туристских маршрутов не нова и уже напоминает то ли «вечный двигатель», то ли замкнутый круг, когда каждое новое поколение туристов начинает изобретать свой, новый «старый велосипед», который впоследствии, зачастую, оказывается, уже был кем-то предложен. Попытки регламентировать походы по различным параметрам предпринимались ещё с 70х годов, но по сей день, разногласий не вызывают только параметры протяжённости и продолжительности. Многие так же согласны с тем, что основа классификации это Перечень, а экспертная оценка МКК превыше всего. Не вызывает сомнения так же, проверенное десятками лет, разделение походов на последовательные категории сложности…»
«…Так стоит ли «ломать копья» и дальше, особенно в велотуризме, который на сегодняшний день достаточно зарегулирован разными параметрами, самый ненужный и вредный из которых, это - суммарный набор высоты, которым качественный подход к велопоходу, маршруту и вообще к туризму, заменяется банальным количественным хронометражом подъёмов и спусков. При этом, некоторые уже доказали, что, используя этот параметр, можно выполнить высотный норматив пятой категории сложности не в горах, а на равнинных просторах, средней полосы, что раньше было полностью исключено, даже теоретически, что ещё раз доказывает очевидную необъективность данного метода при категорировании велопоходов…»
https://www.mountain.net.ua/content/uploads/pdf/ChU_2015_velo_analiz.pdf
З часом ті сторінки, на які я посилався, припинили існування і тему класифікації веломаршрутів сьогодні найкраще читати на сторінці Анатолія Безуглого