Про вільні мандрівки

В людській природі є схильність до мандрування. Мандрування як піші так і із застосуванням різних засобів, в тому числі і велосипеда. В літературі і в інтернеті можна знайти багато описів таких мандрівок різних, легендарних і не дуже, особистостей. В більшості такі мандрівки здійснювались в одиночку і завжди відчувалось, що існує особлива атмосфера мандрів і філософського сприйняття світу в таких одиночних міроприємствах. Безперечно, якщо ти будеш пробувати долати в одиночку маршрут, який відноситься до висококатегорійних, ризик попасти в небезпечну ситуацію в порівняні з колективним міроприємством, зростає і в деяких видах туризму ймовірність не повернутись з маршруту зростає до 100%. Тому, мабуть, не існує соло походів в гірському, водному чи лижному туризмі. Інша справа велосипед, де межі між спортивним автономним походом і тим, що називають «веломарафон», іноді не чіткі і автономія буває відносна, штучна. Особливо коли мандруєш густонаселеною, рівнинною територією. Я сам, іноді подорожуючи в одиночку і ставлячи за мету побачити більше цікавих місць і об’єктів, для економії часу при нагоді користувався пригородніми поїздами. Їхні вагони з великими тамбурами досить зручні для розташування велосипеда груженого велорюкзаком і з часом я навчився сам швидко грузити і вигружати велосипед навіть не здіймаючи рюкзака.

На категорійних маршрутах ми іноді зустрічали таких мандрівників на велосипедах. Деякі з них були навіть дуже цікаві. В Хібінах випадково на нас вийшов і запам’ятався чоловік на груженому велосипеді, в якому явно відчувалась замкненість в собі і намагання в такий спосіб мандрування на деякий час і з якихось, відомих тільки йому, причин дистанціюватися від навколишнього світу. Він уникав довгого спілкування з нами і швидко розпрощався. Була зустріч в Узбекистані з групою з трьох чоловік, всі офіцери у відставці і в такий спосіб вони проводили своє літнє дозвілля. Ми їх вразили, тому що вони рахували себе і своє міроприємство унікальними і не розраховували зустріти таку групу людей, для яких це було звичним. Маршрут вони планували по ходу, довго нас розпитували про можливості подолання складного перевалу, з якого ми тільки що спустились. Розпрощавшись, ми так і не зрозуміли чи прийняли вони рішення про підйом на перевал. Правилами спортивного чи самодіяльного туризму такі походи заборонені. Тобто ти, якщо маєш час і гроші, можеш, як випробування себе чи для піару, здійснити навіть навколосвітню подорож але офіційно це не зарахується до спортивних досягнень.

Тут я покажу двох калушан, які мандрували велосипедами в одиночку, а також некатегорійний похід який я здійснив з Михайлом Довбенчуком на Кавказі в 1983 році. Ну а небагато про мої одиночні поїздки по Україні після розвалу СРСР.

Перший – Віктор Савелієвич Старцев. Після кількох походів з нами і участі в зборах в Степанавані в 1977 році, Віктор залишив секцію і в одиночку чи з своїми друзями подорожував Союзом. Тут я розмістив матеріал, який мені вдалося зібрати про його мандрівки.

Галичина, 18.03.2003р. "Калуський хімік" №66(1796), Калуський хімік №70(1800), 21.08.1981 р. 04.09.1981 р.

Калуський хімік №72(1802), Калуський хімік №75(1805), Калуський хімік №79(1809), Калуський хімік №81(1811),

11.09.1981р 22.09.1981р. 06.10.1981р. 13.10.1981р.

Калуський хімік №83(1813), 20.10.1981р. Калуський хімік №102(1832), 25.12.1981р.

Рудольф Васильович Корякін

Коли я запропонував Рудольфу дати щось на цю сторінку про свої мандри, він, крім фотографій, дав цей текст. Я розмістив його майже не редагуючи.

Р. Корякин

МОИ ГОДА – МОЁ БОГАТСТВО

Увлечение спортом в послевоенное время носило поголовное привлечение молодёжи к физическому воспитанию и патриотизму. Сдача норм ГТО, успехи в отдельных видах спорта агитировались и поощрялись Сталиным, поднимали моральный дух в воспитании молодого поколения, а гордость советского народа в победе над фашизмом, придавала этому массовый характер.

Однако, не надо забывать исторического значения Гитлера, внесшего огромный вклад в развитие спорта, целью которого было поднять немецкую нацию, как доминирующую, сильную нацию над другими народами.

В 1936 году, Гитлер организовал первые Олимпийские игры, взяв под государственный контроль и опеку самодеятельное отношение к спорту, подняв уровень профессионализма к форме и участия самих спортсменов. Внес конкретные изменения в ведении спортивных мероприятий вплоть от зажжения олимпийского огня до применения фотофиниша. Поэтому занятия спортом в мои молодые годы в различных видах, такие как лёгкая атлетика, классическая борьба, бокс, лыжный, конькоьежный и наконец велоспорт – сформировали, укрепили мою физическую подготовку, выносливость, уверенность, рассчитывать только на себя, а романтическая натура привлекала к познанию природы с детства, интерес к окружающему миру, определяли к решению познать, что там за чертой видимого, где и как живут люди.

Первые велопробеги по Уралу окончательно определили интерес к велотуризму. Переехав на новостройки Западной Украины г.Калуш (1965г.) где интерес к Прикарпатскому краю, знакомство с жизнью местного населения, интересные ландшафты, усиливали интерес к культуре, традициям, быту – совсем не похожие на традиции и быт населения Урала и Сибири.

Велосипед давал прекрасную возможность проезжать, проникать в труднодоступные места и регионы для личного ознакомления. Ну совсем как в песне: «Там где пехота не пройдёт и бронепоезд не промчится». Необходимость автономно решать вопросы безопасного ночлега, организацию горячей пищи без костра, уход за велосипедом, его надёжность в экстремальных условиях при полном снаряжении, груза всего необходимого, преодоление в дневное время по 130-170 км нередко при встречном ветре (враг № 1) - вот тут сказывались физическая подготовка, разумный расчёт, везение не откидая народные приметы.

Таким образом, география познаний расширялась от районных поездок до области в целом. Затем стал организовывать планомерные поездки по другим областям, Закарпатью. Очень интересные западные регионы, где очень много старинных сооружений (замки, монастыри, родовые поместья и др.) построенные влиятельными магнатами, монахами, людьми, оставившие после себя культурное наследие, своеобразный быт.

Затем любопытство и интерес способствовали нескольким поездкам за пределы Украины - (Польша, Чехословакия, частично Румыния).

Полученная профессиональная подготовка в Московском университете факультета станковой живописи и графики, дополненная Днепропетровским филиалом Горьковского института по линии дизайна и промышленной эстетики, личное знакомства с профессиональными руководителями Ивано-Франковского союза творческой молодёжи, определили мои творческие работы, как профессиональные, хорошего уровня, навыки которые очень пригодились в двухразовом посещении Чехословакии, Польши. В неумолимо быстром течении времени, освоил профессиональные приёмы в сфере фото, которые в значительной мере помогали в фиксировании объектов и мимолётных сцен в моих поездках.

Под впечатлениями от походов и поездок, по зарисовкам и фото, создавались живописные работы, которые выставлял на общих (с 1969 г.) и персональных (1983, 1998, 2003 г.г.) творческих выставках, которые опубликовывались в прессе, телевидению. Конкретное резюме сформулирую коротко: «трудных дорог, тропинок вереницу, прошёл, проехал … и могу гордится!»

Прилагаю некоторые фото моих незабываемых походов.

В 1983 році склалось так, що не було організованих груп на цікаві маршрути і я з Михайлом Довбенчуком відправились вдвох подорожувати на Кавказ. Оформили маршрутний лист на похід нижче І категорії складності і поставили за мету відвідати легендарне село Шатілі та на велосипедах пройти Головний Кавказський хребет через ще не ходжений нами Кодорський перевал. Долетівши до Тбілісі, ми залишили велосипеди в камері схову і від автовокзалу до с.Шатілі добрались автобусом. Село далеко в горах, дорога не завжди відкрита і те, чи буде їхати автобус, вирішується кожний день. В розкладі автобусів один рейс, відправлення пишеться крейдою і цей запис тільки сьогодні означає що автобус завтра буде точно. Після відвідин села ми повернулись в Тбілісі і далі запланований маршрут виглядав так: Тбілісі - Телаві - Кодорський перевал(2365м) - Бежта - Советское - Гуніб - Дербент.

Судячи по відмітках у маршрутному листі, в Шатілях ми були 13.09., в с. Сабує - 15.09, Бежта - 18.09. і в село Советское прибули 19.09. На в'їзді в Советское нас затримав працівник МВС, відвів у відділення, забрав документи і заставив писати пояснуючі - хто ми і де ми були,що бачили. Причини затримання не сказав і ми догадувались що десь вгорі, в тих місцях де ми проїжджали, трапився злочин. Я нервово жартував - десь покрали вівці і хочуть на нас списати. Втім виявилось що напередодні десь там когось вбили, вроді п'яна бійка, нас затримали і треба чекати коли згори приїде слідчий. Вночі пішов сніг і сполучення з верхнім районом припинилось. В очікуванні слідчого нас відвели в «готель» - великий барак з кімнатами і ліжками. Я почав вимагати щоб нас годували але, як сказав працівник МВС, їхню їжу навіть арештовані відмовляються їсти і їх годують в основному родичі. Ми пробули там дві доби, слідчий так і не приїхав, нагорі все вияснилось і нам віддали паспорта. Погода стабільно повернула на сніг, настрою вже не було і ми припинили маршрут.

Запам’яталася дивна сімейна пара з Москви, яку ми зустріли в тому «готелі». На велосипедах вони планували пройти некатегорійним перевалом ГКХ, розпитували нас про підходящі для цього міроприємтва перевали. З того місця для велосипедистів були два підходящі некатегорійні перевали - Вантляшевський і Кодорський. Ми ж тільки що, перед зустріччю, на велосипедах спустилися з Кодорського перевалу. Я знав і був на другому перевалі і міг давати поради. На початках я радив їм перший, простіший перевал, пробував пояснити і показати на карті підхід до нього. Але потім ми почали їх відмовляли. Вони, як і їх міроприємство, були дивними через їх дилетантське, як кажуть "чайникове", спорядження. У них були підліткові, з малими колесами, такі що складаються велосипеди "Десна", один рюкзак на двох. Точніше не рюкзак, а величезний мішок з прогумованої тканини і без лямок. Це було особливо важливо так як стежки на перевали місцями були над урвищем і дуже вузькі. Тобто велосипед необхідно котити поруч а рюкзак переносити за спиною. Ну а найголовніша причина в тому, що ми їх почали відмовляти - пізня пора, вересень. Ми спускалися з перевалу і по п'ятах за нами йшла зима, починалися снігопади, завірюхи. Яке вони прийняли рішення ми так і не дізналися. Вранці розпрощалися і ми рейсовим автобусом, з рюкзаками та велосипедами, поїхали до Махачкали.

Шатілі