Embedded Files
Найчастіше групи, які проходили маршрути високої складності у віддалених гірських районах, були збірними, з різних міст і областей. Закінчивши маршрут, ми обмінювались адресами, група припиняла існування і кожен самостійно починав займатись проблемами виїзду додому з району походу.
Одного разу сталось так, що клопоти по від’їзду були швидко вирішені, утворилось півдня вільного часу і ми послідній раз зібрались всією групою і пішли обідати. Там біля вокзалу було склепане з листового заліза, задимлене цигарками і кухнею, придорожньо-привокзальне кафе системи «общєпіт», розігріті шніцеля, місцевий портвейн. Швидко у нас утворилась типова атмосфера для таких «дємбільських» міроприємств – всі розуміли, що мабуть бачимось впосліднє, розслабились, складності важкого походу зразу якось відійшли на другий план і хотілось для друзів на прощання щось казати значуще, таке щоб запам’яталось. Пішли тости. Славік Шарпіло, як керівник групи, заставив кожного щось говорити про враження від походу. Говорив щось і я і потім, неочікувано для себе завершив – у кожному поході найкраще це повернення. То було дуже лаконічно, від мене стали вимагати пояснень і я віджартовувався – ось ти, Славік, як ти повертаєшся у свій мільйонний Харків? Ти прибуваєш на свій багатотисячний вокзал, скучно з натовпом прямуєш на громадський транспорт, так же непримітно добираєшся до дому. В мене ж, в моєму маленькому містечку, весь гуртожиток і майже половина хімзаводу ще з весни чула про мій майбутній похід. Чого тільки вартує мій прохід по місту до вокзалу з рюкзаком і технікою і потім повернення. Потім місяць-два проявлялись плівки, читались привезені книжки і у фіналі вечір вражень для цехової зміни чи в турклубі.
Завжди відчував, що зі мною проходили якісь зміни. Дійсно чи може тільки здавалось, але я вертався другим і впевнений що ці зміни повинні бачити оточуючі, я намагався зрозуміти чи дійсно щось відбулось зі мною; а якщо відбулось - то що? Потім все входило в буденну колію, йшли одноманітні дні і через деякий час знову якась нетерплячка заставляла будувати нові плани, новий похід… Іноді походи були дуже важкі. Запам’яталась ночівля на перевалі в Осетії. То був гірський похід, перед ночівлею ми ледве уникнули аварії на малознайомому перевалі. Здолавши перевал, ми навмання почали спуск і під час спуску спровокували кам’яний схід всього схилу. Гружені рюкзаками, ми опинились в центрі цієї кам’яної лавини і якось зуміли вискочити вбік, в сніжно-льодовий жолоб. Він теж зрідка прострілювався камінням але лавину ми там перечекали і знову повернулись на схил. Того дня ми мало що скинули висоти і ночували майже на перевалі. Вночі нас накрила високогірна гроза, дощ, град, розряди здавалось били прямо між палатками. Лежачи в палатці думав – якщо все минеться і ми переживем цю грозу то я все життя буду пам’ятати цей день, цю ніч і цих хлопців, з якими пережив пригоди.
А потім інші походи, інші пригоди і з часом раптом я замітив що забуваю ті дні і ночі, забуваю лиця і імена випадкових друзів. Всі ті дні якби зливались в один, щезали без наслідків і тільки якийсь випадковий фактор міг їх розгорнути, але розгортав не калейдоскопічно, не послідовно як фільм на екрані а миттю, в якій переживав за секунду всі ті дні. То було не переживання а якось як хвиля, в якій, до миттєвого запаморочення, в долі секунди все відчув і тут же все сходило. Випадковим поштовхом до такої хвилі міг бути навіть запах радянського брезенту старої штормівки, яка давно не носилась і висіла серед мотлоху в кладовці. І от з часом, не зразу а якось поступово, визрівала думка що ті мої гірські мандрівки могли бути найважливішим, що було в моєму житті, абсолютно необхідним станом біографії і в книжках знаходив підходяще визначення – мандри це зовсім не пошук незвіданого, мандри це спосіб самопізнання. Магія мандрів якось вже відчувалось з дитинства. В дитинстві батьки часто переїжджали і пам’ятаю як в шкільному вже віці, з піднесенням, гарячково вже готувався до чергового переїзду. Вже розповіли, що там близько велика річка, парк, через дорогу бібліотека. На вулиці все розповів друзям, попрощався, потім знову повертався, знову щось ще обговорювали і врешті як компенсацію їхньої втрати в порівняні з моїми майбутніми пригодами, комусь подарував любимий іграшковий револьвер, який викликав заздрощі у всьому дворі. Потім грузовик гружений меблями і критий брезентом. Поїздка в кузові довга, вже вечір, зупинка, хтось відгортає брезент – де ми? Отинія. Їдем далі і на місці вигружаємось вже вночі. А вранці новий краєвид з пасмом горбів на горизонті в тому напряму, з якого ми, здавалось мені, приїхали. І потім ще довго я уявляв собі що, якщо подолати то пасмо, можна вернутись в місця дитинства і зустріти своїх друзів.
Приїжджаючи в різні місця, дивишся не тільки на них але і бачиш себе самого. Переносиш себе в інші декорації і фіксуєш по-новому. І ті враження, запахи, кольори, об’єкти як би нанизуєш на якусь невидиму нитку, вони отримують ще якийсь додатковий вимір і стають назавжди згустками простору і часу твоєї особистості. І тоді цей я була та мить першого дня, точніше вечора, першої поїздки на Кавказ, коли сходив по трапу літака – і зразу запахи, кольори, небачена архітектура іншого світу і далі все це в стрічці від трапу літака, від летовища і до Єревана; цей я була та мить, коли одного ранку, вийшовши з палатки на гострому гребні морени, вдивлявся вниз в далеку долину і в ту мить долина з великою швидкістю почала заповнювалась густим туманом, мить і вже долину не видно, ще мить і хвиля океану туману накриває морену, палатку, мене; я був та мить, коли в глухому, високогірному дагестанському селі, зібралося ледве не півсела подивитись на дивних гостей, якісь розмови, розпитування про дальшу дорогу і раптом я ловлю погляд дівчини, в якому на долі секунди весь той їхній світ і її якесь, як мені здалось, розпачливе розуміння межі, що відділяє наш світ від її світу, ще мить і вона відчуває що погляд замітили і швидко опускає очі; я є та мить, коли зимою високо в горах, ввечері стоїш один в храмі велетенських, прямих сосен, і тут раптом починає падати густий сніг і стоїть така тиша, що здається чуєш шерех тих сніжинок…тиша якась первинна, космічна…хто я? що я? що я тут роблю? з ким це я розмовляю? я ж ніби мовчу…і в ту мить чути голос товариша, який шукає мене в лісі і все пропадає.
Врешті починає розуміти, що той такт блукання-повернення це є одночасно творення самого себе і намагання при повернені знайти втрачений час, приблизити себе і бачити самого себе якби зі сторони. Мандруючи просторами ціннісно-неоднорідного світу, сам зазнаєш якогось онтологічного переображення, набуваєш нових властивостей, знань або досвіду.
Іноді досить тільки вийти за поріг, символічно залишити все там, за порогом і хоч на день відчути себе бродягою і вже сам настрій притягне до тебе в дорозі якісь зустрічі чи пригоди. Велосипедом здолати Вістівський підйом, потім вліво і далі роздовбаною дорогою вздовж пасма пагорбів, що вдалині справа починають поступово підійматися. Вкінці пасмо підходить до самої дороги, в селі Крилос повертаєш направо і, в залежності від настрою, велосипедом чи пішки долаєш крутий підйом, який приводить до Успенської церкви і будівлі музею на території заповідника. Тут відпочиваєш, спускаєшся до Княжої криниці і з’їдаєш біля джерела свій бутерброд, восени можна попробувати грушок в залишку патріаршого саду, поспілкуватись з охоронцями чи директоркою музею, які тебе вже впізнають. В котрий раз зайти в музей, іноді приєднатись до екскурсії і в черговий раз послухати про дійсну чи уявну велич тієї далекої держави. І завжди на завершення дорогою вздовж будівлі музею, між внутрішніми і зовнішніми оборонними валами, виходиш на вершину пагорба до Галичиної могили. Прямо з неї відкривається далекий горизонт, простір, що був колись заселений жителями тої міфічної держави, просто стоїш і думаєш: «Я буду сюди ще повертатись...»
Page updated
Google Sites
Report abuse