Тема 3

Основні форми і системи організації економічного життя суспільства

Питання, що розглядаються в темі

1. Сутність економічної системи та її структурні елементи

2. Економічні системи суспільства на різних етапах його історичного розвитку

3. Основні форми та моделі організації господарського життя в економічній системі

4. Власність та її роль у економічних системах. Потреби й інтереси

5. Людина в світі економіки: мотиви її поведінки

Запитання для самоконтролю


Ключові слова: соціальна системи, економічна система, продуктивні сили, економічні відносини, механізм господарювання, цивілізаційний та формаційний підходи, традиційна економіка, командно-регульована економіка, ринкова економіка, змішана економіка, натуральна форми господарства, товарна форми господарства, потреба, власність, володіння, користування, розпорядження, мотиви економічної поведінки людини.


1. Сутність економічної системи та її структурні елементи

В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високорозвинуте сучасне, являє собою соціальну систему. Соціальна система - це складно організована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти, об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою.

Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система. В ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини, що проявляються через економічну поведінку суб'єктів господарювання.

Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства.

Отже, економічна система - це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.

Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.

Продуктивні сили - це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці.

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

Механізм господарювання узгоджує функціонування та розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили й економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів.

Механізм господарювання втілює дію як суб'єктивних, так і об'єктивних факторів. Вплив суб'єктивних факторів визначається цілеспрямованою діяльністю людини та її суспільних утворень. Об'єктивні фактори означають незалежний від волі та свідомості людини, визначений дією економічних законів перебіг соціально-економічних процесів. Нехтування об'єктивними факторами, керованість у своїх діях суб'єктивними бажаннями і довільними рішеннями окремих посадових осіб призводить до волюнтаризму, гальмує розвиток системи. Проте об'єктивні закони виявляють себе і реалізуються через діяльність людей, суспільних інституцій, держави. Чим вищий ступінь пізнання економічних законів, відповідності соціально-політичної та економічної практики їхнім вимогам, тим прогресивнішим є розвиток суспільної системи.

Отже, механізм господарювання є сукупністю форм організації та управління суспільними діями економічних суб'єктів, спрямованих на реалізацію економічних законів.

Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності. Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв'язку елементів системи може бути «вертикальним» або «горизонтальним». Вертикальна залежність проявляється у відносинах примусу, влади - покори, керованості - підлеглості. Горизонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними.

Центральне місце в економічній системі належить людині. Як головна продуктивна сила, уособлення економічних відносин, суб'єкт і об'єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних потреб та інтересів вона поєднує й узгоджує функціонування всіх ланок економічної системи. Місце людини в суспільній ієрархії, можливість і форми її самореалізації зумовлюють характер економічної системи. Неоднорідність діяльності людини та її місця в ієрархії виробничих відносин визначають двоїстий характер продуктивних сил.

З одного боку, вони постають як натурально-речові, а з іншого - як суспільні. З останніми пов'язане поняття технологічного способу виробництва, що відображує поєднання засобів праці з організацією виробництва. Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого відбувається завдяки якісним змінам у характері засобів праці, прогресу науки та техніки. Відповідно до свого двоїстого характеру продуктивні сили суспільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний організм. Специфіка процесу праці людей полягає в тому, що одночасно відбувається взаємодія їх з природою і між собою з приводу виробництва.

Специфіка економічної системи суспільства визначається соціально-економічними виробничими відносинами, які мають складну і багатогранну структуру, що ґрунтується на відносинах власності. Власність визначає суспільний спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва та відповідні стосунки між людьми з приводу привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробничого процесу. Одночасно відносини власності зумовлюють історичну специфіку суспільства, його соціальну структуру, пануючу систему політичної та економічної влади, про що йтиметься далі.


2. Економічні системи суспільства на різних етапах його історичного розвитку

Людство має чималий історичний досвід організації економічного життя як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях. Вже при першому, поверхневому аналізі цього досвіду можна помітити, що форми організації цього життя на обох рівнях є складними та багатогранними. При цьому економічна наука ще не виробила єдиного універсального критерію, згідно з яким легко можна було б встановити основні типи та види форм і способів організації економічного життя. Для цих цілей, як правило, використовують декілька різних критеріїв: рівень розвитку продуктивних сил, формаційний і цивілізаційний підходи, різноманітні узагальнені показники тощо.

Перший критерій характеристики різних систем організації економічного життя суспільства - це рівень розвитку продуктивних сил суспільства. З цієї точки зору класичною можна визнати теорію, яка в історії розвитку людського суспільства виділяє три стадії: доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну.

Основні характеристики цих стадій можна продемонструвати у наступному вигляді (табл. 3.1)

Таблиця 3.1

Основні характеристики трьох стадій економічного розвитку

Показники Основні характеристики, що висвітлюють зміст показників
Стадії розвитку суспільства Доіндустріальна Індустріальна Постіндустріальна (інформаційна)
Головна сфера Сільське господарство Промисловість Сфера послуг
Основний обмежуючий фактор Земля Капітал Інформація
Основна пануюча соціальна група Власники землі Власники капіталу Власники інформації

Окремі економісти та соціологи вносять свої корективи в цю теорію трьох стадій. Так, американський економіст Джон Кеннет Гелбрейт поділяє індустріальне та постіндустріальне суспільство на два етапи: старе й нове індустріальне суспільство, та, відповідно, і постіндустріальне - те, яке вже реально існує у розвинутих країнах, і те, яке буде. Американський економіст Уолт Уітмен Ростоу в своїх працях виділяє шість основних стадій зростання: традиційне суспільство, стадія створення передумов для злету, злет, рух до зрілості, епоха високого масового споживання та стадія пошуку якості життя, коли на перший план висувається духовний розвиток людини. Основний критерій при цьому - рівень і якість споживання, базисною основою якого також є ступінь розвитку продуктивних сил суспільства.

Основний недолік даної характеристики економічного розвитку полягає в тому, що при такому підході не враховуються соціальні відносини між людьми. У зв'язку з цим в економічній науці для характеристики економічних систем суспільства використовується інший методологічний підхід, за якого ступінь розвитку суспільства враховує не лише рівень продуктивних сил, але й розвиток усіх інших соціальних відносин і зв'язків. Цей підхід, у свою чергу, має два критерії розвитку суспільства: формаційний і цивілізаційний.

Суть формаційного підходу полягає в тому, що за основу береться формація, яка враховує і рівень розвитку продуктивних сил, і характер власності, і цілий ряд інших аспектів економічних і соціальних відносин. Засновник цієї теорії К.Маркс виділяє три великі формації: первинну або архаїчну, вторинну або економічну, та третинну, або комуністичну. Первинна формація включала в себе первіснообщинну стадію розвитку та частково азіатський спосіб виробництва. Вторинна формація, заснована на приватній власності, включала в себе пізній азіатський спосіб виробництва, рабство, феодалізм і капіталізм. Третинна формація - це довготривала історична епоха переходу до формування суспільної форми власності. Пізніше ці погляди К.Маркса були зрозумілі багатьма вульгарно, як єдиний всезагальний шлях, яким доленосним чином зобов'язані йти всі народи, не дивлячись на різницю в історичних умовах, і жорстко інтерпретовані в концепцію п'яти способів матеріального виробництва: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та комуністичний, хоча сам К.Маркс не наполягав на цій п'ятиступінчатій схемі.

Цивілізаційний критерій розвитку суспільства полягає в тому, що в основу розвитку суспільства закладається формування та реалізація потреб індивідуальної людини та суспільства в цілому. Перші елементи цього підходу можна знайти серед тих джерел, які в розвитку людства особливо виділяли три історичних етапи: дикість, варварство та цивілізацію. На сучасному етапі розвитку соціальних наук стає загальноприйнятим відокремлювати сім цивілізацій, які послідовно змінювали одна одну в історії розвитку людського суспільства:
- неолітична - 7 - 4 тисячоліття до н.е.;
- східно-рабовласницька - 3 - 1 тисячоліття до н.е.;
- антична - VII ст. до н.е. - VI cт. н.е.
- ранньофеодальна - VII - XII ст.
- передіндустріальна - XIV - XVIII ст.
- індустріальна - 60-ті роки XVIII ст. - 70-ті роки ХХ ст.
- постіндустріальна (інформаційна) - з 80-их років ХХ ст.

Цивілізаційний підхід в сучасній системі соціальних наук ще не встановився, хоча заявив про себе вже досить переконливо. Окремі соціологи та історики в основу цивілізаційного підходу закладають не економічні, а духовні цінності. Так, англійський соціолог й історик Альфред Джозеф Тойнбі (1889-1975) основною одиницею історичного процесу розвитку вважав локальну цивілізацію - спільність людей, об'єднаних духовними традиціями і які проживають на одній території. Історично він виділяє первинні, вторинні і третинні цивілізації. Всього в історії людства він нараховує більше двадцяти цивілізацій, з яких до середини ХХ ст. збереглося сім: західна християнська, православна християнська, ісламська, індуїстська, далекосхідна, буддистська і християнсько-іудаїстська. При цьому кожна цивілізація може пройти чотири етапи: генезис, зростання, спад, дезінтеграцію. Основним критерієм цього підходу є прогрес у сфері духовності, який слід розуміти як становлення та розвиток релігій.

Обидва підходи і формаційний, і цивілізаційний - мають право на існування в економічних та інших соціальних науках. Перевагою формаційного підходу є врахування економічних факторів розвитку, а перевагою цивілізаційного підходу - врахування інших, чисто соціальних, факторів розвитку людського суспільства.

Разом з тим і цивілізаційному, і формаційному підходам властиві й недоліки: вони не враховують форм господарювання, способів управління і характеру власності. У зв'язку з цим в економічній науці в процесі аналізу основних форм і систем організації економічного життя суспільства широко застосовується третій, узагальнений критерій розвитку суспільства, який одночасно враховує і форми господарювання економічних суб'єктів, і характер власності на засоби виробництва, і способи управління економічною діяльністю. Загальним у всіх цих підходах є те, що всі вони відповідають на три основних питання економіки: що, як і для кого?

Ці три основних питання економіки до наукового використання були залучені американським економістом П.Самуельсоном в його підручнику «Економіка». Їх зміст зводиться до наступного:
- що має вироблятися та у якій кількості?
- як будуть вироблятися блага, товари та послуги, тобто ким, за допомогою яких ресурсів і якої технології?
- для кого призначені вироблені блага, послуги, товари, тобто хто має розпоряджатися ними та у який спосіб вони мають розподілятися між індивідуумами й сім'ями?

Будь-яка економічна система має відповідати не лише теоріями, але, перш за все, економічними діями на ці три питання, бо жодна із систем не в силах запобігти альтернативному вибору в умовах обмежених виробничих можливостей. У зв'язку з цим в економічній літературі широке розповсюдження отримала точка зору, згідно з якою виділено чотири види основних економічних систем організації економічного життя суспільства: традиційна, командно-регульована (командно-адміністративна), ринкова та змішана.

Всі ці чотири системи відповідають на три основні питання економіки, однак відповідають по-різному.

Традиційна економіка відповідає: виробляти те, стільки, так і для тих, як це робили наші предки. В основі вирішення питань: що, як і для кого - лежать традиції, які передаються з покоління в покоління. Позитивне в цій системі - її стійкість, певна стабільність. Негативне - те, що вона відкидає все нове, а тому і не є ефективною. Для традиційної економіки характерними ознаками є слабкий виробничий потенціал, нерозвинута інфраструктура, убогість і бідність.

Командно-регульована (командно-адміністративна) економіка відповідає: виробляти те, так і для тих, як це передбачається державними органами, які самі регулюють основні економічні процеси. Позитивним у цій економічній системі є те, що вона дозволяє вирішити цілий ряд соціальних проблем. Негативним - те, що вона не створює економічних стимулів на мікрорівні, нечутлива до запитів споживачів.

Ринкова економіка на три основних питання відповідає: виробляти те, так і для тих, як цього вимагає ринок. Позитивним у ній є те, що вона породжує потужні економічні стимули на мікрорівні. Негативним - те, що вона не завжди дає змогу вирішувати цілий ряд соціальних проблем, підтримувати ідеали гуманізму. Тому в економічній літературі багато уваги приділяється змішаній економіці.

Змішана економіка органічно поєднує в собі переваги ринкової, командно-регульованої та традиційної економіки і в такий спосіб певною мірою усуває недоліки кожної з них або пом'якшує їх негативні наслідки. Класичним прикладом змішаної економіки є економічна система Швеції, Японії, сучасного Китаю та інших країн. Зокрема, в Японії інтенсивно впроваджується індикативне державне планування; Японія, Корея та Китай зберігають свої національні традиції та одночасно запозичують у інших те, що для них є корисним.

Будь-яке суспільство існує в особливому, особливе - у конкретному. В кожній системі діють свої національні моделі організації економічного життя, які несуть у собі ознаки особливого, специфічного. Так, можна виділити американську модель, яка побудована на заохоченні підприємництва та збагачення; японську модель, що орієнтується на високий рівень національної самосвідомості, на пріоритет інтересів країни над інтересами окремої людини; німецьку модель, зорієнтовану на соціальне ринкове господарство; китайську модель, яка оптимально поєднує всі сектори господарства; шведську модель функціональної соціалізації тощо.

Сучасна Україна знаходиться на постіндустріальній (інформаційній) стадії розвитку, вона разом з іншими країнами, колишніми республіками СРСР, вперше у світі відчула на собі результати дії командно-регульованої економіки у формі державного соціалізму. На сучасному етапі розвитку Україна віднаходить шляхи для всебічної інтенсифікації ринкових форм господарювання й одночасно використовує основні елементи змішаної економіки. Все це створює передумови для віри у те, що через негаразди та помилки, через відступи і перегини Україна все ж посяде своє місце серед інших членів глобального постіндустріального інформаційного співтовариства.


3. Основні форми та моделі організації господарського життя в економічній системі

Кожна економічна система базується на певній формі господарства. Історія суспільства знає дві основні форми суспільного господарства: натуральну та товарну.

Натуральна форма господарства є такою формою, де виробництво матеріальних благ і послуг ведеться для споживання в межах самої господарської одиниці.

У ролі такої одиниці може виступати община, рабовласницьке, феодальне або селянське господарство. Як правило, ця форма господарства засновувалась на земельній власності. Їй притаманний замкнутий характер, обмежений кордонами даного господарства. Її матеріальною основою є слабкий поділ праці. Історичний досвід показав стійкість цієї форми господарства упродовж тисячоліть.

Товарна форма господарства - це така його форма, в якій матеріальні блага і послуги виробляються відокремленими товаровиробниками, кожен з яких спеціалізується на виробництві якогось одного продукту, однієї послуги, і тому для задоволення суспільних потреб виникає необхідність купівлі-продажу товару на ринку.

Вихідною матеріальною основою й одночасно першопричиною товарної форми господарства виступає суспільний поділ праці. Іншою умовою й одночасно другою причиною товарної форми господарства є відокремленість товаровиробників межами власності. Поділ праці міг мати місце і всередині самого господарства (общини, рабовласницького чи феодального господарства), проте товаром матеріальне благо чи послуга ставали лише тоді, коли вони переходили від одного власника до іншого.

У реальному житті окремі господарства не могли бути абсолютно натуральними чи абсолютно товарними. Тобто мається на увазі те, що частина створених матеріальних благ і послуг споживається всередині самої господарської одиниці, а інша їх частина потрапляє в обмін через купівлю-продаж на ринку. В цьому випадку може йтися про переважно натуральну чи переважно товарну форму господарства.

Варто мати на увазі й ту обставину, що в реальному житті як натуральне, так і товарне господарство не були однотипними, раз і назавжди даними. Цілком очевидно, що натуральне господарство первісної общини суттєво відрізнялося від натурального господарства рабовласницького чи феодального господарства. Натуральне господарство азіатської общини не було схожим на господарство слов'янської общини, яке, в свою чергу, відрізнялось від натурального господарства німецької марки (общини).

Значно складнішу еволюцію пережило товарне господарство. В історичній ретроспективі можна виділити такі його моделі:
- товарні господарства, економічна спрямованість яких цілком визначається волею держави;
- товарні господарства, повністю засновані на приватній власності, незалежній від держави;
- товарні господарства, засновані на груповій (колективній) формі власності;
- товарні господарства, засновані на взаємодії приватної і колективної власності з державною тощо.

Варто вказати на те, що в Україні товарне господарство опиралося як на примат державної чи общинної власності, так і на виключно приватну форму власності. Державна форма власності щодо організації товарного виробництва найпотужніші прояви мала на територіях Центру, Півдня і Сходу України. Як складова частина Російської імперії дані території повинні були дотримуватись правових норм царської держави. І, оскільки в Росії завжди йшли пошуки самобутньої моделі розвитку товарного господарства, всі експерименти відображались і в українських землях. Щодо Заходу України, то тут був зовсім інший державний устрій і, відповідно, інші підвалини товарного господарства. На Заході основу складала приватна власність, і прояви впливу держави були майже невідчутними. Однак і тут основою товарного виробництва залишалася продукція сільського господарства.


4. Власність та її роль у економічних системах. Потреби й інтереси

У всіх економічних системах - і формаційних, і цивілізаційних; у всіх видах економіки - традиційній, ринковій, командно-регульованій і змішаній, при всіх формах господарювання - і натуральній, і товарній, - існує один економічний фактор, який визначає зміст функціонування цих систем, всі правила гри у будь-якій господарській діяльності. Цей фактор - власність.

Власність - соціально-економічна категорія, що відображає сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних, національних та ін.), які мають пряме й опосередковане відношення до привласнення предметів природи в процесі праці та привласнення матеріальних благ через суспільно-економічну форму суспільного способу виробництва.

Власність є економічною та правовою основою, своєрідною гарантією реалізації інтересів людини. Економічні дії людей приводяться в рух їх потребами та інтересами. Потреба - це об'єктивна необхідність людини в чомусь. У економічній літературі поняття потреб людини включають п'ять основних їх видів, які розміщені в порядку ієрархії таким чином:
- фізіологічні потреби в їжі, питві, житлі тощо;
- потреби безпеки, тобто захисту від болю, страху, небезпеки;
- потреби в соціальних зв'язках і відносинах, тобто в коханні, повазі, причетності до певного товариства, групи;
- потреба у самоповазі, тобто визнання та схвалення дій у процесі досягненні цілей;
- потреби в осмисленні цілей життя, в реалізації своїх здібностей, у визнанні своїх справ і думок актуальними та потрібними.

Зрозуміло, що дану класифікацію можна розширити або, навпаки, звузити, сама ж сутність залишається єдиною: потреби об'єктивні, реальні та різноманітні.

Формою прояву потреб у повсякденному житті виступають інтереси, які можна визначити як усвідомлені потреби, що людина намагається реалізувати в своїх діях. Інтереси, як і потреби, різнорідні щодо змісту та носіїв. З точки зору носіїв інтереси можуть бути особистими, сімейними, груповими, класовими, національними, інтернаціональними тощо.

Поняття власності з розвитком соціальних і економічних наук поглиблювалося та розширювалося. Найперше та найзагальніше визначення: власність є привласнення. Однак уже в V ст. н.е. знамените «Римське право» визначає власність як право володіння, користування та розпорядження майном. Уже в той час соціальні науки розрізняли економічні та юридичні аспекти цього поняття. Власність у економічному сенсі визначалась як реальні відносини привласнення, володіння, користування і розпорядження; власність у юридичному аспекті закріплювала ці відносини в законах і постановах, тобто створювала для цих об'єктивних відносин суб'єктивну форму.

На сучасному етапі розвитку економічної науки слід розрізняти чотири основні аспекти, пов'язані з проблемою власності: об'єкт привласнення, відносини привласнення, форму привласнення та суб'єкт привласнення.

Об'єкт привласнення відповідає на перше просте запитання: що підлягає привласненню? Цей аспект власності утворює її матеріально-речовий зміст і є одним з найважливіших, бо, коли немає об'єкта, тобто якщо немає чого привласнювати, то не існує й самого акту привласнення. Об'єктом привласнення можуть бути результати праці, тобто матеріальні блага та послуги, нерухомість, робоча сила, гроші, цінні папери тощо. Особливе значення економічна наука надає привласненню матеріальних факторів виробництва, тому що, хто володіє ними, володіє й результатами виробництва.

Другий аспект проблеми власності - це сам характер відносин привласнення. Сукупність цих відносин утворює соціально-економічний зміст власності. Вказаний аспект проблеми - один з найскладніших. Тому тут доцільно виділити такі суттєві характеристики. По-перше, відносини привласнення передбачають повне відчуження об'єкта власності даним суб'єктом від інших суб'єктів. Способи цього відчуження можуть бути найрізноманітнішими, проте їхня сутність одна - повне привласнення даного об'єкта, як і повне відчуження його. По-друге, відносини власності можуть проявлятися і в неповному (частковому) привласненні. Дана обставина може бути реалізована через механізм володіння, користування та розпорядження.

Володіння - це така функція власності, за якої сам власник або його представник отримує можливість виключного контролю над засобами виробництва, нерухомістю, іншими благами.

Користування - це така функція володіння, за якої відбувається фактичне застосування блага в залежності від його корисних властивостей.

У повсякденному житті ми часто спостерігаємо різницю між частковим і повним привласненням. Так, підприємець, використовуючи позику, оренду тощо, може не бути повним власником всього функціонуючого капіталу, але він і в цьому випадку володіє всією тріадою неповного привласнення, тобто має повні права володіння, користування та розпорядження при організації і здійсненні власної справи.

Даний аспект проблеми власності має важливе значення. З питань економічного аналізу відносин власності в сучасній економічній науці виник цілий напрямок - економічна теорія прав власності, біля витоків якої стояв лауреат Нобелівської премії 1991 р. Рональд Коуз. Згідно з цією теорією власністю є не ресурси, не фактори виробництва, а своєрідний «пучок прав», або частка прав, щодо користування ресурсами. Тут проявляється явна недооцінка об'єкта привласнення, але, очевидно, що це робиться задля того, щоби підсилити значення відносин привласнення.

Згідно з економічною теорією прав власності повний «пучок прав» містить у собі одинадцять елементів, одинадцять «гілочок» цього «пучка»:
- право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;
- право використання, тобто право застосування корисних властивостей для себе;
- право управління, тобто право вирішувати, хто й у який спосіб буде забезпечувати використання благ;
- право на дохід, тобто право володіти результатами від використання благ;
- право суверена, тобто право на відчуження, споживання, заміну чи знищення блага;
- право на безпеку, тобто право на захист від експропріації блага та від шкоди з боку зовнішнього середовища;
- право на передачу благ у спадок;
- право на безстроковість володіння благом;
- заборона на використання у спосіб, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;
- право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага в якості оплати боргу;
- право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інститутів, які забезпечують відновлення порушених правових повноважень.

При більш уважному ознайомленні з даним «пучком прав» можна виокремити такі його особливості та суттєві риси.

1. Наведені вище права власності визначають усі основні умови, прийняті в даному суспільстві, тобто ці правила визначають всі інші відносини поведінки між людьми з приводу існування благ. Причому ці відносини санкціоновані суспільством, тобто підтверджені законами, розпорядженнями, звичаями та традиціями. Ці права за своєю суттю є нормами поведінки людей щодо благ. Класичним прикладом виразу цих норм поведінки є «теорема Коуза», яка дає просте вирішення того, як за допомогою прав власності можна боротися з «зовнішніми ефектами» - шумом аеродрому, який порушує спокій, фабричним димом, що отруює повітря тощо. Тут ринок сам по собі не спрацьовує, однак на основі прав власності сторони можуть віднайти узгоджене рішення. Учасник, який через володіння правом власності отримує велику вигоду, купить його у того, для кого це право являє меншу цінність.

2. Відносини власності завжди мають характер виключності, тобто виключають вільний доступ до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Якщо цього не існує, то ресурси є нічиїми, вони не належать нікому, оскільки кожна людина має до них вільний доступ. До сонячного світла й неба ми, поки що, маємо вільний доступ, тому вони є нічиїми. Таке відсторонення інших від вільного доступу до ресурсів отримало назву специфікації прав власності на ресурси. Суть специфікації полягає в тому, що права власності придбав той, хто цінує їх вище, хто може отримати від них більшу користь. На поверхні щоденного життя ми бачимо, що одна людина має 10-11 «гілочок» з «пучка прав», інша - 1-2 «гілочки».

У свою чергу, характер виключності відносин власності та специфікація прав генетично визначаються тим, що всі ресурси мають обмежений, лімітований характер, наділені відносною рідкісністю. Кількість благ завжди є меншою у порівнянні з потребами в них. Права власності, як раз, і вирішують це протиріччя.

Третій, найважливіший, аспект проблеми власності - це форма привласнення благ і послуг. Світовий досвід господарювання переконливо свідчить про те, що і за натуральної, і за товарної форми господарства мала місце різноманітність форм власності, завжди існував своєрідний поліформізм, що й впливало на способи привласнення. Однак, при цьому варто розрізняти економічні та юридичні форми власності.

В економічному аспекті виділяють три основні форми привласнення: індивідуальну, колективну та державну. Індивідуальна форма привласнення може бути представлена у вигляді особистої власності, індивідуальної трудової діяльності, особистого підсобного господарства. Колективна форма привласнення - у вигляді таких господарюючих суб'єктів як колективне, орендне, акціонерне підприємства, кооперативи, товариства, асоціації тощо. Державна форма привласнення може являти собою загальнодержавну, регіональну, муніципальну власність тощо.

У юридичному аспекті можна виділити дві основні форми права власності - приватну та державну, і третю - похідну. Приватна форма власності - це власність громадян (фізичних осіб) і власність юридичних осіб, тобто підприємств та організацій. Державна форма власності - це власність національна, муніципальна та інших утворень у складі держави. Похідні форми - це власність спільних підприємств, громадських організацій тощо.

В епоху постіндустріального суспільства особливе місце посідає інтелектуальна форма власності та нематеріальні активи.

Четвертий, найважливіший, аспект проблеми власності - це суб'єкти привласнення. Суб'єктами привласнення можуть бути окремі громадяни, групи, колективи, сім'ї, різноманітні організації та держава. У реальному житті формальне декларування не співпадає з реальним становищем з точки зору того, хто конкретно привласнює ті чи інші блага.

Протиріччям у процесах привласнення в сучасній Україні є стан, коли працівники мають невеликі зарплати, підприємства мають борги, а директор чи правління - при величезних статках. Як наслідок - відсутність відрахувань коштів на утримання соціальної сфери і зниження життєвого рівня значної частини населення, міграційні процеси у пошуках добрих заробітків тощо.

Важливим аспектом проблеми є питання щодо економічних форм реалізації власності. Ними є: всі види доходів у формі прибутку, процента, ренти, зарплати, різноманітних пільг і стимулюючих фондів. Величини цих форм реалізації власності є критерієм її ефективного чи неефективного економічного використання.


5. Людина в світі економіки: мотиви її поведінки

За всіх часів економічні та інші соціальні науки робили спроби осягнути зміст людського буття, зрозуміти ціль людського існування, та, зокрема, мотиви економічної поведінки людини. При цьому в різні епохи економічні мотиви поведінки людини інтерпретувалися далеко не однаково. Великий Аристотель мотиви поведінки господарюючих рабовласників зводив до задоволення їх розумних потреб. Класики економічної науки А.Сміт і Д.Рікардо вважали, що модель економічної поведінки людини, чи «економічної людини», в епоху ринкової економіки включає в себе збагачення, особистий матеріальний інтерес та егоїзм. І лише в тій мірі, якою переслідується власна вигода, економічна людина діє на користь суспільства. На підтвердження цієї вихідної тези можна навести такий вислів А.Сміта: «Не від прихильності м'ясника, кухаря чи пекаря очікуємо ми отримати свій обід, а від переслідування ними власних інтересів. Ми звертаємося не до гуманності, а до їхнього егоїзму й ніколи не кажемо їм про наші потреби, а лише про їхні вигоди». Таким є кредо поведінки економічної людини, згідно з думкою А.Сміта. А сам цей тип економічної людини, з такою мотивацією його думок і справ, став класичним.

У останні роки економісти та соціологи неодноразово намагалися уточнити та доповнити модель економічної людини А. Сміта, не вступаючи, однак, у повне протиріччя з нею, а лише коригуючи окремі риси. Так, англійський економіст і філософ Джон Стюарт Міль (1806-1873) в цю модель увів небажання людини працювати та прагнення насолод. Англійський філософ, соціолог і юрист Єремія Бентам (1748-1832) на відміну від А.Сміта, який вбачав в людині перш за все творця, висунув модель «раціонального гедоніста», тобто людини-споживача, яка намагається мати добробут, що приносив би їй лише задоволення за мінусом страждань і обурень. Пізніше маржиналісти створили концепцію людини-оптимізатора, яка всі свої думки та вчинки спрямовує на те, щоб отримати найбільшу корисність за найменших затрат, максимальну вигоду за мінімальних зусиль. Людина-оптимізатор завжди спроможна зіставити цілі та засоби, готова прийняти оптимальне рішення, передбачати хід економічних процесів. В дусі концепції А.Сміта німецький економіст Адольф Вагнер (1835-1917), засновник соціально-правової школи в економічній науці, головну властивість економічної природи людини вбачав у тому, що людина завжди відчуває нестачу благ і намагається це відчуття усунути.

Принципово новий напрямок в інтерпретації економічної природи людини дали представники німецької історичної школи. Суть новизни їх теорії полягає у тому, що об'єктом економічного аналізу, на їх думку, повинна бути не індивідуальна людина, а народ, суспільство, клас, соціальна група, сім'я. З урахуванням цього фактора індивідуальна людина являє собою не лише егоїста, але й альтруїста, який враховує не лише свої егоїстичні інтереси, але й інтереси сім'ї, своєї соціальної групи, свого класу, свого народу, суспільства, людства. В дусі цієї концепції К.Маркс розглядає людину як виразника інтересів свого класу. При цьому капіталіст уособлює відображення капіталу, а найманий працівник - втілення персоніфікованої найманої праці.

Англійський економіст А.Маршал висунув концепцію реального й раціонального агента виробництва, який здійснює нормальну економічну діяльність, враховуючи при цьому всі мотиви та фактори своєї діяльності.

В період економічних перетворень в Україні здійснюються спроби утвердити постулати економічної людини А. Сміта. При цьому смітівський принцип: «Дай мені те, що мені потрібно, тоді ти отримаєш те, що потрібно тобі» - трактується, здебільшого, односторонньо (дай мені!), але забувається інше (отримай те, що потрібно тобі). Завдання ж полягає у тому, щоб повернути праці реальний творчий характер, здатність створювати матеріальні блага для населення та формувати добробут усіх громадян.


Запитання для самоконтролю

1. Сутність і структура економічної системи.
2. Особливості економічних систем суспільства на різних етапах його історичного розвитку.
3. Сутність і значення рівня розвитку продуктивних сил суспільства.
4. Рівень і якість споживання як показники розвитку продуктивних сил суспільства.
5. Напрямки розвитку соціально-економічних відносин і зв'язків.
6. Сутність формаційного підходу до розвитку суспільства.
7. Цивілізаційні критерії розвитку суспільства та їхні особливості.
8. Основні системи організації економічного життя суспільства, їх місце в економічній науці.
9. Національні моделі організації економічного життя суспільства: їх переваги та недоліки.
10. Основні форми і моделі організації господарського життя в економічних системах.
11. Суспільний поділ праці як чинник прогресивного розвитку економічної системи.
12. Еволюція товарного господарства та її напрямки.
13. Власність і її роль у встановленні умов в економічних системах.
14. Сутність економічної теорії прав власності. Теорія Коуза.
15. Людина у світі економіки: мотиви її поведінки.


Comments