Тема 2

Суспільне виробництво та відтворення

Питання, що розглядаються в темі

1. Виробництво: його сутність, рівні, фактори та структура.

2. Відтворення: його сутність, загальні риси та особливості на мікро- та макрорівнях.

3. Результати відтворення на мікроекономічному рівні.

4. Результати відтворення на макроекономічному рівні.

5. Ефективність виробництва: її сутність і основні показники на мікро- та макроекономічному рівнях.

Запитання для самоконтролю.

Ключові слова: виробництво, відтворення, рівні економічної системи, праця, предмети праці, засоби праці, валова продукція, чистий продукт, затрати праці, необхідний продукт, додатковий продукт, основні фонди, оборотні фонди, підприємство (фірма), відтворення на мікроекономічному рівні, відтворення на макроекономічному рівні, валовий внутрішній продукт, валовий національний продукт, національне багатство, ефективність виробництва.

1. Виробництво: його сутність, рівні, фактори та структура.

Наріжним каменем, основою життєдіяльності людського суспільства, є виробництво матеріальних благ і послуг, тому що розподіляти, обмінювати та споживати можна лише те, що реально вироблено. Виробництво завжди є процесом суспільним. Відособленість - явище виключне та переважно образне, літературне, як у Д.Дефо - відомий всім Робінзон. Суспільне виробництво в цілому - складна та комплексна система, в якій можна виділити три рівні:

- працю індивідуального працівника;

- виробництво в межах підприємства, фірми (мікрорівень);

- виробництво на рівні суспільства, держави (макрорівень).

На кожному з цих рівнів відбувається ускладнення елементів виробництва: на індивідуальному рівні - це простий процес праці; на мікрорівні - це процес праці в межах фірми; на макрорівні - це суспільне виробництво в межах країни чи навіть всієї планети. При цьому самі поняття окремих елементів виробничого процесу - праця, предмети та засоби праці зазнають якісних змін. На мікрорівні сам працівник виступає як фактор праці; предмети та засоби праці - як капітал (засоби виробництва), окремо виділяється природний фактор - земля.

Якщо на мить уявити, що працівник працює індивідуально, образно кажучи, як Робінзон, то виявиться, що він вступає у відносини лише з природою. В його праці можна виокремити три моменти: саму працю; предмет праці; засоби праці, Праця - це цілеспрямована, свідома діяльність людини, в процесі якої природні речовини видозмінюються в такий спосіб, щоб вони могли задовольнити певні людські потреби. Предмети праці - це те на що спрямована праця.

У свою чергу предмети праці бувають двох видів: а) предмети праці дані самою природою (дерева в лісі, нафта в родовищі тощо); б) предмети праці, опосередковані працею людини (дерево на деревообробному комбінаті, нафта на нафтопереробному заводі тощо). Останні звичайно називають сировиною.

Засоби праці - те, за допомогою чого людина діє на предмети праці. Засоби праці включають в себе п'ять елементів:

- знаряддя праці (машини, механізми, інструменти тощо);

- силова чи енергетична система;

- транспортна система;

- контрольно-вимірювальна та інформаційна системи;

- загальні умови праці (місце, клімат, навколишнє середовище тощо).

Вже на цьому етапі слід розрізняти саму працю та робочу силу працівника. Робоча сила є здатністю людини до праці, яка включає в себе сукупність фізичних, розумових, духовних і психологічних якостей людини, необхідних для процесу праці. По суті робоча сила - це здатність до праці, а сама праця - реальне використання, реалізація робочої сили. Про різні значення понять робочої сили та праці можна твердити наочно, беручи до уваги приклад безробітного, який має робочу силу, проте не має можливості працювати.

У реальному житті людина працює не відособлено, а колективно, тому перша властивість мікрорівня - це кооперація праці, тобто об'єднання декількох осіб в єдиному процесі праці. Друга особливість мікрорівня полягає в тому, що на ринок надходять результати праці не окремого працівника, а всієї фірми як результат сукупної праці всіх працівників, відповідно, в якості товаровиробника на ринку виступає не окремий працівник, а фірма, підприємство. Ось чому економічною наукою розглядаються не три, а два рівні суспільного виробництва - мікро- та макрорівні.

На мікрорівні сукупна праця являє собою не просто кооперування праці, а господарюючий суб'єкт, фірму, підприємство.

Підприємство, або фірма - це такий господарюючий суб'єкт, що створюється та функціонує на основі чинного законодавства даної країни, тобто виступає в ролі юридичної особи, здійснює підприємницьку діяльність у певній сфері господарства, функціонує на принципах комерційного розрахунку, тобто суворо враховує витрати, результати, веде бухгалтерський облік тощо, підпорядковуючи свою діяльність комерційному успіху.

У межах підприємства предмети та засоби праці являють собою складові елементи ресурсів даного господарюючого суб'єкта, або фактори виробництва. При цьому ресурси виступають як потенційні фактори, які можуть бути впроваджені у виробництво, тоді як фактори виробництва - це ресурси вже реально впроваджені у виробництво.

Щодо мікрорівня в економічній літературі виділяють три основні фактори виробництва: працю, землю і капітал. Праця - це працівники фірми, які безпосередньо задіяні в процесі виробництва. Земля, в широкому розумінні цього поняття, означає всі використовувані у виробництві природні ресурси. Капітал - це матеріальні та фінансові ресурси, що використовуються у виробництві. В сучасній економічній літературі існують теорії, які до наведених вище трьох факторів виробництва цілком доречно долучають ще два фактори - менеджмент, тобто організацію виробництва, праці, управління та інформацію, володіння якою надає фірмі особливої ваги в умовах постіндустріального інформаційного суспільства. Всі наведені вище фактори виробництва - праця, земля, капітал, менеджмент та інформація - в межах однієї фірми об'єднуються підприємницькою діяльністю, а сама підприємницька діяльність являє собою виробничу діяльність, що підпорядковується комерційному успіху фірми на ринку.

Третій рівень суспільного виробництва - це макроекономічний рівень, тобто суспільне виробництво в цілому в межах конкретної країни або цілого світового співтовариства. Структурними елементами цього рівня є:

- суспільний поділ праці за галузями та сферами господарства;

- виробництво матеріальних і нематеріальних благ і послуг;

- виробничі відносини (соціально-економічні, організаційно-економічні та техніко-економічні);

- суспільне виробництво як органічна єдність безпосередньо виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Під час аналізу всіх рівнів виробництва слід враховувати обмежену виробничу можливість окремого працівника, фірми та суспільства в цілому. Розрізняють абсолютну та відносну обмеженість ресурсів. Абсолютна обмеженість ресурсів передбачає недостатність ресурсів для задоволення всіх потреб, відносна обмеженість ресурсів - недостатність ресурсів для вирішення окремого завдання. Звідси об'єктивно на всіх рівнях виробництва щоразу виникає необхідність оптимального вибору ресурсів. Одне із завдань економічної науки полягає в тому, щоб обґрунтувати шляхи ефективного використання відносно обмежених ресурсів. При цьому економічний вибір починається з розробки моделі, що має назву «графік виробничих можливостей».

Припустимо, що будівельна компанія паралельно веде будівництво житла та навчальних закладів, оскільки людям потрібні як житло, так і навчальні заклади. При цьому утворюються наступні варіанти виробничих можливостей при незмінних ресурсах:

- варіант А: 15 житлових будинків, але жодного навчального закладу;

- варіант В: 14 житлових будинків і 1 навчальний заклад;

- варіант С: 12 житлових будинків і 2 навчальні заклади;

- варіант D: 9 житлових будинків і 3 навчальні заклади;

- варіант Е: 5 житлових будинків і 4 навчальні заклади;

- варіант F: жодного житлового будинку, але 5 навчальних закладів.

На графіку (рис. 2.1) ці варіанти можна продемонструвати у вигляді кривої виробничих можливостей:

Точки А, B, C, D, E, F демонструють межі максимально можливих обсягів будівництва житлових будинків і навчальних закладів ресурсами даної фірми. Складність завдання в тому, щоб знайти оптимальний варіант з шести можливих. Межі виробничих можливостей у однаковій мірі відносяться як до макрорівня, так і до окремого працівника.

2. Відтворення: його сутність, загальні риси та особливості на мікро- та макрорівнях

Процес виробництва не є одиничним актом. Люди не можуть припинити споживати, тому вони не можуть і припинити виробляти.

Відтворення - це процес виробництва, взятий у динаміці його безперервного відновлення.

Процес відтворення відбувається на мікро- та макрорівнях, відповідно у відтворенні слід вбачати дві сторони: загальне і особливе.

Загальні риси однаково властиві і мікро-, і макрорівням:

якісний зміст відтворення, тобто аналіз того, що відтворюється: робоча сила, матеріальні блага чи економічні відносини (соціальні та організаційні);

кількісно відтворення може бути простим, розширеним і звуженим. Перше передбачає відновлення виробництва у розмірах, які існували раніше, друге - відновлення в більших масштабах, третє - відновлення виробництва в менших розмірах;

джерелом розширеного відтворення як в межах фірми, так і в межах суспільства є додатковий продукт і його вартісний вираз - чистий дохід і прибуток. При розширеному відтворенні додатковий продукт поділяється на два фонди - фонд споживання та фонд нагромадження;

відтворення проходить в часі чотири стадії: виробництво, розподіл, обмін і споживання.

Однак між відтворенням на мікро- та макрорівнях існують і суттєві відмінності.

На мікрорівні (підприємство, фірма) відтворення набуває форми кругообігу капіталу (фондів підприємства). Процес кругообігу капіталу має такий вигляд:

де Г - попередньо авансована величина грошових активів;

Т - товар, що включає в себе трудові і матеріальні ресурси;

В - виробництво на мікрорівні;

Т` - новий товар;

Г` - нова величина грошових активів, яка кількісно включає в себе початкову авансовану величину і приріст, тобто Г`= Г + г, де г - приріст.

Процес кругообігу проходить три стадії: грошову, виробничу й товарну. При цьому першу та третю стадії можна об'єднати в одну - сферу обігу, тоді друга стадія являтиме собою сферу виробництва.

Інша особливість відтворення на мікрорівні полягає в тому, що на перший план у процесі кругообігу капіталу виходить вартісний аспект руху капіталу: важливо, щоб гроші приносили приріст. Натурально-речовий аспект руху капіталу відходить тут на другий план. Передбачається, що фірма виробляє те, що приносить комерційний успіх.

Процес відтворення капіталу на мікрорівні набуває форми не лише кругообігу, а й обігу капіталу, тобто кругообігу капіталу, взятого в його безперервному відновленні.

З точки зору характеру обігу та кругообігу розрізняють основний капітал (основні фонди) та оборотний капітал (оборотні фонди). Основні фонди - це та частина виробничого капіталу, що натурально втілена в засобах праці, обслуговує декілька виробничих циклів, до кінця зберігає свою натуральну форму, свою вартість на продукцію переносить по частинах у вигляді амортизації, відновлюється за рахунок цієї амортизації та повертається фірмі в міру реалізації продукції. До основних фондів відносять: будівлі, споруди, машини, інструменти, прилади тощо.

Оборотні фонди мають схожі характеристики, але іншу спрямованість. Це та частина фондів, що натурально втілена в предметах праці, обслуговує один виробничий цикл, змінює свою натуральну форму, свою вартість у повному обсязі переносить на готову до реалізації продукцію, відновлюється в кожному циклі та повертається до фірми після кожного акту продажу. До них відносяться предмети праці та, перш за все, сировина, матеріали, паливо, енергія.

Заробітну плату приєднують до оборотних фондів, тому що вона повністю входить у кожен цикл кругообігу та повертається при кожному акті реалізації. Оборотні фонди та зарплата в сукупності утворюють обігові кошти підприємства.

За характером участі у виробництві основні фонди поділяють на активну частину, яка безпосередньо діє на предмети праці, та пасивну частину. Розрізняють також основні виробничі й основні невиробничі фонди.

Основні фонди враховуються в натуральній і грошовій формі. Грошова форма має різновиди: повна та залишкова балансова вартість, а також повна та залишкова відновлювана вартість. Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів. При фізичному зношування береться до уваги втрата фізичної дієздатності основних фондів. При моральному - економічна недоцільність господарського використання застарілих основних фондів.

На рівні суспільства особливого значення набуває натурально-речовий аспект відтворення. Це означає, що відтворення у вартісній формі тепер доповнюється проблемою відтворення в кожній окремій галузі та сфері господарства, бо суспільство на відміну від фірми не може виробляти або лише гармати, або лише масло. В економіці розвинутих країн ми можемо нарахувати десятки мільйонів благ, які задовольняють найрізноманітніші потреби.

За натурально-речовим складом все суспільне виробництво поділяють на два підрозділи: в першому виробляються засоби виробництва, що потрапляють у виробниче розпорядження; в другому виробляються предмети споживання, що потрапляють у особисте користування населення. Відповідно в промисловості за характером споживання виділяють групу А та групу Б. Важливим елементом сучасного виробництва є виробництво послуг та інформації. В свою чергу послуги можуть бути матеріальними (транспортні, побутові) і нематеріальними (освіта, культура, туризм).

Прийнято розрізняти два типи розширеного виробництва і, відповідно, два типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. У першому випадку джерелом зростання виробництва виступають додаткові ресурси; в другому ж - ефективність виробництва. Обидва вони можуть проявляти себе як на мікрорівні, в межах підприємства, так і на макрорівні, в межах всього суспільного відтворення.

3. Результати відтворення на мікроекономічному рівні

Результати відтворення за певний період часу (рік, півріччя, квартал, місяць) відображаються в цілій системі показників. Найбільш загальним показником виробництва, а, відповідно, й відтворення на мікроекономічному рівні є валова продукція підприємства.

Валова продукція - це сукупність всіх матеріальних благ і послуг, створених колективно даною фірмою за певний відрізок часу.

В реальному житті, в умовах роботи фірми на ринок, валова продукція набуває модифікованої грошової форми, тобто завжди можна поставити питання про те, якою є вартість валової продукції фірми, виробленої нею за той чи інший відрізок часу. Попри грошову форму валової продукції особливо треба виділити товарну та реалізовану продукцію. Товарна продукція є частиною валової продукції, яка готова до реалізації на ринку. Кількісно товарна продукція менша від валової на ту її частину, що витрачається підприємством на особисті потреби. Реалізована продукція являє собою ту частина товарної продукції, яка вже продана. Зрозуміло, що в кожен окремий момент товарна та реалізована продукція кількісно можуть не співпадати. Валова продукція складається з двох частин: матеріальні затрати та чистий продукт.

Матеріальні затрати - це вартість, створена минулою працею та перенесена у вартість нового товару. Іншими словами, це вартість, втілена в спожитих матеріальних факторах виробництва. В свою чергу матеріальні затрати включають дві частини: амортизацію, тобто ту частину виробничих фондів (сировини, матеріалів, палива, енергії тощо), яка в кожному циклі кругообігу переноситься у вартість нового товару.

Чистий продукт - це вартість, створена живою працею працівників підприємства. У вартісному (грошовому) виразі це новостворена вартість, яку часто називають доданою вартістю або валовим доходом. У свою чергу чистий продукт за кінцевим використанню можна було б поділити на дві частини: необхідний продукт і додатковий продукт.

Необхідний продукт - це та частина чистого продукту, яка є необхідною для відтворення робочої сили працівників підприємства. Його зовнішнім вартісним виразом є заробітна плата та інші виплати.

Додатковий продукт - частина чистого продукту, яка перевищує величину необхідного продукту й використовується на загальні цілі підприємства, фірми або централізується державою у формі податків і призначається на соціальні і економічні потреби суспільства. Зовнішнім вартісним виразом додаткового продукту виступає чистий дохід, який далі поділяється на прибуток, процент, ренту, підприємницький дохід і податкову частину. Співвідношення між додатковим і необхідним продуктом вказує на те, яку частину чистого продукту колектив працівників підприємства використовує безпосередньо для себе, а яку частину - на соціальні та економічні потреби фірми й суспільства в цілому.

У процесі кругообігу та обігу капіталу (фондів) валова продукція та її модифіковані вирази - товарна та реалізована продукція - в кінцевому рахунку поділяються на дві частини: витрати підприємства та прибуток. У витратах акумулюються всі затрати фірми, які необхідні їй щоразу при черговому новому циклі кругообігу капіталу (фондів) у межах постійного відтворення. У витратах об'єднуються: а) всі матеріальні затрати фірми; б) весь необхідний продукт, тобто всі види оплати праці; в) частина додаткового продукту і, відповідно частина чистого доходу, яку фірма повинна передати власникам позичкового капіталу чи землі, а також державі (процент, рента, податки). Та частина, яка залишилася від чистого прибутку, утворює прибуток, який характеризує чистий, абсолютний ефект діяльності даної фірми, бо кількісно прибуток являє собою різницю між вартістю валової продукції та загальними сумарними витратами. Іншими словами прибуток - це перевищення результату над витратами.

Загальний результат відтворення і його структуру на мікроекономічному рівні умовно можна показати на такій схемі (рис. 2.2):

У даній структурі не враховується податковий механізм, який вніс би свої корективи. До прикладу, на сьогоднішній день існує ціла низка видів податків, що стягуються з найрізноманітніших елементів вартості валової продукції: на додану вартість, на прибуток, із зарплати тощо.

4. Результати відтворення на макроекономічному рівні

Результати відтворювального процесу на макроекономічному рівні мають більш складну структуру. Сучасна економічна наука суспільний продукт визначає як сукупність кінцевих товарів і послуг, виражених у ринкових цінах. При цьому його вартісна структура включає в себе чотири основні елементи:

- витрати використання, тобто всі види затрат на придбання та утримання основних засобів, а також оборотний капітал, незавершене виробництво тощо;

- факторіальні витрати, якими оплачуються фактори виробництва (зарплата, процент, рента);

- додаткові витрати як результат знецінення капіталу в процесі морального зношування;

- доходи підприємців, тобто прибуток.

Таким чином, сучасна світова й вітчизняна статистика виходить з того, що валовий суспільний продукт враховує матеріальні блага та всі види послуг у ринковому виразі. Разом з тим здійснюється облік у сумарних показниках суспільного відтворення світових економічних зв'язків.

Американський економіст Саймон Кузнєц, засновник сучасної теорії економічного зростання, для досягнення цієї мети запропонував використати два показники - внутрішній валовий продукт (ВВП) і внутрішній національний продукт (ВНП).

Спільним між ВВП і ВНП є те, що обидва ці показники враховують сукупну річну вартість кінцевих товарів і послуг, але враховують її по-різному. Тим самим ці два показники уточнюють показник річного суспільного продукту стосовно тієї чи іншої країни з урахуванням її місця у міжнародному поділі праці.

Валовий внутрішній продукт - це сукупність кінцевих товарів і послуг, створених у країні як вітчизняними, так і закордонними фірмами, але з використанням факторів виробництва даної країни. ВВП традиційно вираховують трьома методами:

- за доходами, коли підсумовуються всі доходи юридичних і фізичних осіб;

- за витратами, коли підсумовуються всі витрати на особисте, державне споживання, на капіталовкладення та сальдо зовнішньої торгівлі;

- за доданою вартістю, коли підсумовується вартість чистої продукції всіх сфер економіки.

Валовий національний продукт - це сукупна вартість усіх кінцевих товарів і послуг, створених вітчизняними, національними підприємствами як у країні, так і за її межами. Відміна ВНП від ВВП в тому, що ВВП розраховується за територіальною ознакою, бо до уваги береться сукупна вартість кінцевих товарів і послуг, створених на території країни незалежно від національної приналежності підприємств, в той час як ВНП розраховується за національною ознакою, бо до уваги береться сукупна вартість кінцевих товарів та послуг лише національних підприємств, незалежно від їх місця розташування в своїй країні чи за кордоном. Розрахунок ВНП проводиться двома способами: за витратами і за доходами. За витратами ВНП = споживання + інвестиції + витрати уряду + чистий експорт. За доходами ВНП = зарплата + рента + процент + прибуток.

Кількісно ВВП і ВНП, як правило, не співпадають. У країнах-експортерах капіталу ВНП більше від ВВП на величину сальдо прибутків від закордонних інвестицій. У країнах-імпортерах капіталу ВНП менший від ВВП на таку ж величину. Варто мати на увазі, що в умовах інфляції і ВВП, і ВНП треба розглядати і в поточних ринкових цінах (номінальний ВВП і номінальний ВНП), і в зіставлюваних цінах, тобто на основі індексу цін. Лише в цьому випадку можна отримати справжні величини ВВП і ВНП. Реальні ВВП і ВНП в умовах інфляції значно менші від номінальних величин. Відношення номінального ВВП (чи номінального ВНП) до реального ВВП (чи до реального ВНП) носить назву дефлятора ВВП (відповідно - дефлятора ВНП). Дефлятор відображає те, як збільшується ВВП (ВНП) за рахунок зростання цін.

Однак і ВВП, і ВНП мають свої недоліки:

- обидва вони враховують амортизацію - результат минулої праці. В межах країни це утворює значну величину;

- вони не враховують результатів самообслуговування. Праця домогосподарок, ремонт квартир, автомобілів самими господарями не знаходять відображення у звітах фірм, бо проходять попри ринок;

- в них не враховуються результати тіньової економіки, які ґрунтуються на нелегальних угодах;

- вони не враховують ефект вільного часу, бо людина не може жити лише роботою та лише для роботи. В реальному житті робота потрібна для того, щоб жити.

Щоб виправити перший недолік, нерідко використовується показник чистого національного продукту (ЧНП). При цьому ЧНП = ВНП мінус амортизація. Якщо з чистого національного продукту вирахувати непрямі податки, отримаємо національний дохід (НД). Кількісно ЧНП і НД дуже близькі один до одного. В сучасній західній економічній літературі національний дохід визначають як суму доходів всіх шарів населення, тобто як суму заробітної плати, процента, ренти та прибутку. Іншими словами, це весь чистий і трудовий дохід всього суспільства. Розрізняють вироблений і використаний НД. Останній менший від першого за рахунок втрат від стихійних лих та інших збитків. У процесі розподілу НД поділяють на фонд споживання та фонд нагромадження.

Нарешті, під час аналізу результатів відтворення на макрорівні, варто враховувати не лише результати в межах одного року, а й багаторічні результати. Ці результати відображає показник національного багатства (НБ). Національне багатство - це вартість всіх матеріальних благ і послуг, створених даним суспільством за всю попередню історію та збережену до теперішнього часу. Іншими словами, НБ - це все те, чим зараз володіє нація: все матеріальне та нематеріальне (духовне, інформаційне) багатство суспільства. До основних елементів матеріальної форми національного багатства відносять: основні виробничі фонди, оборотні виробничі фонди, невиробничі основні й оборотні фонди, особисте майно населення, природні ресурси, резерви. Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є освітній потенціал, кваліфікований потенціал, досягнення науки, нагромаджені цінності культури та суспільства.

5. Ефективність виробництва: її сутність і основні показники на мікро- та макроекономічному рівнях

Основним фактором інтенсивного розширеного відтворення і, відповідно, інтенсивного економічного зростання як на мікро-, так і на макроекономічному рівнях є ефективність виробництва. Під ефектом прийнято розуміти абсолютну величину результату певного процесу, тому варто було б використати словосполучення «економічна ефективність виробництва», проте для спрощення використовуватиметься термін - ефективність виробництва.

Кількісний абсолютний результат виробництва (ефект) є лише однобічним висвітленням проблеми; з другого боку - це затрати і ресурси, оскільки виробництво на будь-якому рівні і у всіх його формах передбачає не лише результати, але й затрати, а, відповідно, й ресурси, бо без причини не виникає наслідку. Економічний зміст ефективності виробництва якраз і полягає в тому, щоб з'ясувати, якою ціною, якими затратами і яким обсягом ресурсів отримані дані результати. Відповідь на це питання дає відносна величина ефекту, тобто зіставлення абсолютної величини ефекту з абсолютними ж величинами затрат і ресурсів. Загальна формула ефективності (Е) у зв'язку з цим має вигляд:

Е = Р (результат) : З (затрати);

або

Е = Р (результат) : Ф (фактори, ресурси).

Відношення результату до затрат являє собою затратну форму ефективності виробництва. Відношення результату до ресурсів, до факторів виробництва характеризує ресурсну форму ефективності виробництва. Вказані вище співвідношення лише тоді мають економічний зміст, якщо вони прямують до максимуму:

Е = max P : min З ; або Е = max P : min Ф.

За цих умов економічна ефективність виробництва - це досягнення максимальних результатів при мінімумі затрат і мінімумі ресурсів.

У практиці економічних розрахунків при вирішенні конкретних завдань звичайно розрізняють загальну, або абсолютну, ефективність, і порівняльну, або відносну, ефективність. Перша характеризує ступінь ефекту від використання тих чи інших затрат і ресурсів, друга характеризує оцінку різних варіантів економічних рішень, проектів, заміни ресурсів, тобто обґрунтовує вибір кращого варіанту.

На поверхні економічних явищ ефективність виробництва проявляє себе у таких економічних показниках:

- продуктивність праці та місткість праці;

- фондовіддача та фондомісткість;

- матеріаловіддача та матеріаломісткість;

- енерговіддача й енергомісткість;

- ефективність капіталовкладень і капітальне будівництво;

- раціоналізація природокористування.

Кожен з цих показників має свій конкретний вираз на мікро- і на макрорівнях. Так, на рівні фірми продуктивність праці відображається у співвідношенні валової продукції з кількістю працівників фірми, на макрорівні - у співвідношенні валового внутрішнього продукту, чи національного доходу, з кількістю працюючих у країні. Особливе значення мають показники фондовіддачі та, відповідно, фондомісткості як на мікро- так і на макрорівнях, бо важливо не лише володіти виробничим потенціалом, але й раціонально використовувати його. Під час дії інфляції особливого значення набувають показники матеріало- та енергомісткості.

В умовах ринкової системи господарювання серед головних показників результатів підприємницької діяльності фірми, підприємства, стоять прибуток і граничні доходи. На макроекономічному рівні в якості показника результату ефективності в одних країнах (США, Японія) перевага віддається валовому національному продукту, в інших країнах - валовому внутрішньому продукту. Статистична служба ООН рекомендує в якості основного показника ефекту використовувати саме валовий внутрішній продукт.

Найважливішою формою підвищення ефективності як на мікро-, так і на макрорівнях є покращення якості товарів і послуг. Під якістю слід розуміти таку сукупність властивостей товарів і послуг, яка характеризує ступінь задоволення запитів споживача (покупця). Зовнішнім проявом якості товарів і послуг є стандартизація продукції та послуг і комплекс сертифікації.

Ефективність виробництва має не лише чисто економічний, але й соціальний аспект. З цієї точки зору на перший план висувається питання про те, як за умов використання обмежених ресурсів найбільш повно задовольнити потреби всіх працівників фірми (мікроекономічний рівень) і, відповідно, всіх членів суспільства (макроекономічний рівень). Характеризуючи соціально-економічну ефективність на рівні суспільства принципово важливо розуміти широко використовуване в західній економічній літературі поняття «парето-ефективність». Італійський економіст і соціолог Вільфредо Парето (1848-1923) соціально-економічну ефективність національної економіки в цілому визначив як стан, за якого ефективність підвищується, якщо зміни у виробництві покращують добробут хоча б одного члена суспільства або фірми, не погіршуючи при цьому благоустрій інших членів суспільства чи фірми. Оптимум парето-ефективності досягається тоді, коли зміни у виробництві не викликають погіршення становища хоча б одного члена суспільства, а покращують стан усіх йог членів. Соціальна ефективність знижується, коли зміни у виробництві покращують стан лише одних за рахунок погіршення стану інших.

Історичний досвід розвитку людської цивілізації свідчить про те, що підвищення ефективності виробництва на мікро- і макрорівнях являє собою закон-тенденцію. Основна тенденція цього процесу - зростання ефективності, однак цей процес не є прямолінійним. В реальному житті наявна також і зворотна тенденція: збільшення додаткових затрат, зниження продуктивності (віддачі) ресурсів при певних економічних умовах.

Запитання для самоконтролю

1. Виробництво: його суть, рівні, фактори та структура.

2. Праця. Предмети праці. Засоби праці.

3. Сутність факторів виробництва.

4. Обмежені виробничі можливості. Графік виробничих можливостей.

5. Відтворення: його сутність, загальні риси і особливості на мікро- і макрорівнях.

6. Результати відтворення на мікроекономічному рівні.

7. Результати відтворення на макроекономічному рівні.

8. Ефективність виробництва: її сутність та основні показники на мікро- і на макроекономічному рівнях.