Той, що живе у черевику

Кожен з нас хоча б раз у житті був жертвою бурдебачів. Хіба у вас ніколи не пропадали черевики? Причому один з них як крізь землю провалювався. А улюблені іграшки?! Заґавився – залишив під ліжком на ніч і – маєш! – до ранку як корова язиком злизала. Отож, все це крадуть вони – бурдебачі. Ці маленькі чоловічки дуже подібні на котів – такі самі пухнасті, з ледь витягнутими вперед личками-мордочками, гострими вушками й круглими заячими хвостиками. Волосся на голові стирчить у різні боки, очі – найнеймовірніших кольорів, а зубки такі гострі, що ліпше не нишпорити під диваном за злощасним черевиком. Запитаєте, навіщо їм наші черевики? Бурдебачі в них живуть. Адже в черевиках так затишно!

Микита (а для близьких просто Мік) був звичайнісіньким хлопчиком, якого відпровадили до бабусі на канікули. Йому щойно виповнилося вісім років, і його життя було б цілковито чудовим, якби не мама, яка постійно його ускладнювала. Вивчи уроки, лягай спати, почисти зуби, прибери іграшки.... У-у-у... Але зараз усе гаразд: його відвезли в інше місто, до бабусі – найдобрішого створіння, поруч з яким можна буквально ходити на голові. Не хочеш їсти – не їж! Не застеляєш ліжко – не треба! Розкидав по кімнаті машинки й пістолети – то й що? головне, що «дитина розвивається як вільна особистість». У бабусі навіть спати було не обов'язково – дивися телевізор хоч до ранку. І повірте, Мік не спав би взагалі, якби після кількох ночей поспіль його очі не починали зрадницьки заплющуватися самі собою. Вони ж бо були теж неслухняні...

Була третя година ночі, коли, пробігавши весь вечір у новенькому костюмі ведмежати, хлопчик відчув, що спить на ходу. У кімнаті, як зазвичай, працював телевізор. Не знімаючи костюма, Мік заліз у підодіяльник, заповз в улюблену щілину між диваном і стінкою й, засинаючи на підлозі, із блаженною посмішкою подумав: «Бачила б усе це мама...»

Йому наснився чудовний сон. Його кудись несли... Дзюрчав струмок... Щебетали пташки... А потім запахло чимсь смачним. «Напевно, бабуся вже прокинулася», – подумав він і, як зазвичай, не розплющуючи очей, загорлав щосили, аби його на сто відсотків почули на кухні: «Ба-абу-усю-у!» Щось гримнуло, але замість звичного «Іду, Мікусику, іду, сонечко!» пролунала страшна лайка й дзенькіт розбитого посуду. Хтось завив і потупотів кімнатою, наближаючись до того місця, де спав Микита.

– Хай йому грець з тими сучасними іграшками! Треба було відразу батарейки витягти! Репетують, як ненормальні! – вилаявся хтось у нього над вухом. До краю вражений, хлопчик розплющив очі й ледь не зомлів. У прорізи його маски ведмежати зазирав хтось – чу-у-ужий!

Мік шарпнувся до стіни й різким рухом зірвав маску з обличчя. Так само сахнувся від нього й чоловічок, що стояв навпроти. Його бузкові очі, що й так займали ледь третину личка, від подиву стали ще більшими. Він засичав, наче маленьке розлючене кошеня, хижо вискаливши зубки. Пухнасті вушка встали сторч, але якби хлопчик заглянув йому за спину, то побачив би, що хвостик незнайомця в прорізі коротких широких синіх штанів тремтить від страху.

– Ви х-х-то? – видихнув Микита.

– Дитина! – завив чоловічок. – У моєму домі справжня дитина! Мене вб'ють! Мене виженуть із лісу! Господи! Що ж мені робити?!! – і він, мов божевільний, заметався по кімнаті.

Мік роззирнувся: невелике приміщення без кутів, навіть стеля плавно переходила у стіни. На підлозі плетений килимок, що видався хлопчику знайомим. Ну, точнісінько шалик, що йому сплів дядько! Біля стіни стояло ліжко, як у Оксанчиної ляльки. (Оксанка – подружка Микити, що жила навпроти.) Тільки, звісно, це ліжко було трохи більшим... Поруч із ним – скриня зі слонової кістки, дуже подібна на мамину скриньку для перснів. За незнайомцем виднівся круглий столик з різномастими стільчиками: один був твердий, пластмасовий, другий – м'який, на позолочених гнутих ніжках, третій – плетений. Ще трохи далі палало вогнище. Раптом те, що варилося на вогні, налаштувалося втекти, сповістивши про це голосним шипінням. «Дідько!» – знову вилаявся чоловічок і кинувся рятувати те, що вирувало в каструлі.

Зрадівши, що від нього відволіклися, Мік почав повільно просуватися уздовж стіни в пошуках дверей, але їх чомусь не було. Світло в це дивне приміщення потрапляло з двох вертикальних рядів круглих вікон, у які навіщось були просунуті грубезні канати. Їхні кінці тяглися від верхніх «ілюмінаторів» до двох великих дерев'яних котушок на підлозі «їдальні».

– І далеко ти зібрався? – похмуро мовив чоловічок, що встиг урятувати свою їжу й тепер дивився на Микиту відверто неприязним поглядом.

– А що? – огризнувся не на жарт переляканий Мік, раптом згадавши, що найкращий спосіб захисту – це напад. – Негайно випустіть мене звідси! Моя мама вас на ганчірки порве!

– Щас... З розгону... – бридким тоном відповів вуханчик. Однак неозброєним оком було видно – він гарячково міркує, що робити.

– Відпустіть мене, будь ласка, – змінив тактику хлопчик: у його голосі забриніли сльози. Він знав, що на дорослих цей прийом діє безвідмовно. Втім, він справді злякався – плакати хотілося по-справжньому.

– Не смій рюмсати! – гаркнув чоловічок, але відразу, уже набагато м'якше, додав: – Не можу я. Сам ти додому не дійдеш, а якщо дійдеш – тільки гірше буде. Ти теє… сядь поки що. Ось, чаю трав’яного попий. А я думатиму. Ну, годі, не плач! І так тоскно...

Пропозиція виявилася вельми доречною – від переляку Микита вже ледве тримався на ногах. Вуханчик налив щось у горнятко й підсунув своєму бранцеві. «Щось» приємно пахло травами, зокрема м'ятою, яку Микита дуже любив. На смак вариво теж виявилося вельми непоганим. Хлопчик роззирнувся. У будиночку було чисто й затишно. Над «їдальнею» стеля значно вища, ніж над «спальнею». Стіни прикрашали величезні ґудзики різноманітних кольорів і видів. На сусідньому стільці сиділа ганчір’яна лялька з волоссям із жовтих ниток, розміром з господаря цього дивного житла. Біля вогнища лежав великий іграшковий пес.

– Ви вимагатимете за мене викуп? – боязко поцікавився Мік.

– Викуп? – чоловічок гмукнув. – Нам, бурдебачам, гроші ні до чого. Ми й без них беремо все, що захочемо.

– То ви – злодії? – уточнив хлопчик і відразу пошкодував про свої слова.

Вуханчик навіть підстрибнув від обурення:

– Злодії?!! Та що ти собі дозволяєш?!! Ми беремо тільки те, що вам, людям, просто не потрібне. Наприклад, ти ж не кинеш необхідну тобі річ під ліжко, а покладеш її в шафу чи в шухляду, правда? Отже, під ліжками лежить непотріб, і там стільки добра! Я особисто знаю бурдебача, що зібрав там прекрасну колекцію золотих прикрас. Дуже сміливий – пробирався навіть у спальні королев.

– А хто такі бурдебачі?

– Вільний великий народ, – гордо випнув груди пухнастик. – І з кожним днем нас стає дедалі більше. Живемо ми в лісах, але майже щоночі ходимо на полювання у будинки людей. А ти знаєш, як це небезпечно? Останнім часом у вас з'явилася кепська звичка тримати у квартирах котів та псів. За старих часів це було нечувано – тварини жили на подвір’ї чи в стодолі. А одного разу я навіть на удава наштовхнувся! Це домашнє звірятко на ніч випускали «погуляти».

– Все одно крадіжка – це погано. За таке саджають до в'язниці. І за викрадення дітей, до речі, теж.

– Та невже? – єхидно скривився чоловічок. – А ви що, у лісі нічого не крадете? Всі ці ягоди й гриби – ваші? Ви їх вирощували? А хто запитує в їжачка, чи хоче він ставати домашнім звірятком? За таке у вас до в'язниці не саджають?

– А я тут до чого? – обурився Мік. – Я ніколи додому звірів з лісу не приносив. Та мені й мама б не дозволила. Вона навіть у зоопарк мене бере тільки для того, щоб показати, як не треба поводитися із тваринами.

– Так? А якщо вона така правильна, то чому про тебе не дбає? Спиш у костюмі ведмедя... у підодіяльнику... на підлозі... Та будь-який бурдебач на моєму місці помилився б, вирішивши, що ти іграшка.

– Чому не дбає? – образився Микита. Сам він маминої поведінки часто не схвалював, але нізащо не дозволив би чужому критикувати її. – Просто я зараз у бабусі живу. А ви справді вирішили, що я ведмежа? – ця думка його щиро розсмішила.

– Ну певно! Де би я живу дитину брав... А ти ще й спав як убитий. Хоч би ворухнувся! Знаєш, яка зараз година? П'ята година вечора! А ти тільки очі продер.

– Ну, то відпустіть мене – та й по всьому, – зрадів хлопчик. – Я нікому не скажу. Чесне слово!

– До повного місяця не можу. Зменшений ти. Тепер тебе будь-який хижак зжере. Та що там хижак – звичайний кіт!

– У сенсі? – не зрозумів бранець.

– О Господи, – пробурчав бурдебач, – ходімо, сам усе побачиш.

Він підійшов до дерев'яних котушок і відв'язав канати. Стіна між вікнами, у тім місці, де починалася «спальня», відділилася й почала повільно опускатися назовні, як звідний міст. Тоді чоловічок повернув ґудзик, і зі стелі впала мотузяна драбина зі сходинками з величезних сірників. Викрадач і його жертва видряпалися до отвору й зійшли на землю по гірці, що утворилася зі стіни, яка опустилася. Як і все в цьому дивному житлі, вона була вкрита густим ворсом. Микита оглянувся й завмер: перед ним стояв гігантський... черевик! Високу халяву вінчав дах з гілок, вистелений дерном, а загалом – це був звичайнісінький шкіряний осінній бутс.

Та тут усе було велетенським. Лопухи – розміром з дах автобусної зупинки. Квіти – немов пляжні парасольки. А коли на одну з них сіло щось жовтогаряче, у цяточку, розміром з диню, Мік не відразу збагнув, що це жучок сонечко. Бурдебач поруч із хлопчиком неспокійно переступав з ноги на ногу.

– Що ви зі мною зробили? – нажахано прошептав Микита й відчув, що земля повільно пливе в нього під ногами.

Глава 2. Бар "Три жолуді"

Він прийшов до тями від того, що вуханчик бризкав йому в обличчя крижаною водою з наперстка розміром із цебро. «Це все мені тільки сниться, це нічний кошмар», – переконував себе хлопчик, але вода була такою холодною, що не залишала жодних сумнівів – він не спить.– Оклигав? – пробурчав чоловічок. – На ось, попий. Може, полегшає.

– Ви чаклун? – запитав Микита захриплим голосом.

– Ні, але дещо в цьому розумію. Зменшити можу, збільшити, вогонь розвести... Господи, з ким я про все це говорю? Це ж ЛЮДИНА! – пухнастик роздратовано похитав головою й пішов до заростей кульбаб, за яких виднівся гігантський кросівок.

– Ви куди? – стрепенувся Мік.

– Зі мною поїдеш, – буркнув бурдебач, діловито поправляючи коротку кацавейку із трьома яскравими ґудзиками, що зовсім не пасували за кольором. – Скажу, що ти мій далекий родич – дивак.

Щось клацнуло, і носок кросівка відкрився. З нього вистромилися дві незугарні зелені голови з виряченими очима, одна – більша, друга – менша.

– Динозаври! – зойкнув Микита. – Але вони ж вимерли...

– Та ти що – осліп? – обурився вуханчик. – Ящірки це. Звичайні ящірки.

– Розміром з корову? – недовірливо запитав хлопчик.

– А ти зараз розміром з кого? – гмукнув бурдебач. – До речі, мене звати Матвій. Верхи їздити вмієш?

– Ні, – чесно зізнався Мік.

Матвій театрально закотив очі й пішов у кросівок за сідлами. Вони виявилися такими ж незвичайними, як і «коні». Довгі, з потрійною системою кріплень, дуже високими луками й багажним відділенням для сумок за вершником. Матвій міцно-міцно прив'язав Микиту до сідла м'якими ремінцями.

– Це – Блискавка, – відрекомендував чоловічок, показуючи на свою ящірку, – а під тобою – Тюхтя. І нема чого носом крутити! Тюхтя кожного в бігу за пояс заткне, а ім'я таке, тому що лагідна. Я її «з пелюшок» вигодував.

– А як же я її поведу? Я ж не знаю, куди їхати... – боязко поцікавився Микита, тримаючи в руках довгий повід.

– Вона сама тебе поведе. А ти затям: ми їдемо в бар «Три жолуді» перехилити келішок, а то в мене від усього цього голова іде обертом. Заразом поговоримо про те, що робити. Головне – ні з ким не розмовляй. Зрозумів?

Хлопчик кивнув і глибоко зітхнув, намагаючись угамувати внутрішнє тремтіння.

– Тоді їдьмо. До «Трьох жолудів!» – наказав Матвій Блискавці й Тюхті, яка так стрімко зірвалася з місця, що якби не ремінці, Микита вилетів би із сідла. Складність їзди на ящірці полягала в тім, що вона була занадто гнучкою. На різких поворотах голова Тюхті заледве не торкалася хвоста. Крім того, вершник мав на скаженій швидкості ухилятися від гострих, як лезо, травинок.

– Все, приїхали, – буркнув бурдебач, зупиняючись під дубом.

Його найнижча гілка, здавалося, сягала хмар. Під корінням гіганта зяяло дупло. Матвій рішуче попрямував до нього. Те, що Мік там побачив, нагадувало сцену з фільму. Зал прикрашали світлячки, які кружляли в такт музиці. На кожному столі стояла гнилючка, що світилася слабким мерехтливим світлом. На великому відполірованому пеньку співала дівчина з довгим світлим волоссям й смарагдовими мигдалеподібними очима. Вона задумливо перебирала струни інструмента з половинки жолудя, що віддалено нагадував гітару. Микита завмер, наче зачарований. Йому здавалося, що нічого прекраснішого від цього голосу він ніколи не чув. Немов уві сні, хлопчик рушив до співачки.

– Ти КУДИ? – злісно прошипів бурдебач. – Русалки не бачив?

– Не бачив, – промимрив Мік, повільно приходячи до тями. – А хіба в них немає риб'ячого хвоста?

– Лишенько ти моє, – простогнав Матвій і рішуче потяг хлопчика до вільного столика в дальньому кутку. – Звісно, немає! Хвости носять закордонні вертихвістки, а у нас, слов'ян, у русалки утоплениці йдуть. Ти утопленицю із хвостом колись бачив?..

Немов з-під землі біля них виріс офіціант – чорний чоловічок з гачкуватим носом, червоними очима, невеликими ріжками й собачими лапами. Його пальці, коліна й лікті «прикрашали» довгі брунатні пазурі. Вбраний він був у куртку на короткий рукав й вузькі панталони.

– Що будемо замовляти? – не вітаючись, запитав він, недоброзичливо косуючи на Міка в костюмі ведмежати.

– Чашу медовухи, міцної, і ранкової роси.

– Ранкової нема, залишилася тільки вечірня, – буркнув офіціант.

– Гаразд, нехай буде вечірня, – не став сперечатися бурдебач, і рогатий зник.

– Ц-е-е хто? – злякано прошептав Микита, втупившись у порожнє місце, де секунду тому стояв офіціант.

– Чорт, – буденно відповів вуханчик. – А там ще двоє – тільки п'яні. Ці як налигаються – відразу перетворюються на свиней. Чисто як люди.

За столиком біля сцени задоволено рохкали два рогатих кабани, вкритих рудою шерстю.

– Бар «Три жолуді», – пояснював Матвій, – особливе місце в нашому лісі. Сюди можуть ходити всі – навіть найлютіші вороги, не боячись, що хтось на когось нападе. На дуб накладене потужне закляття. Сама Господиня попрацювала. Ось чому тут усі одного зросту. Бачиш старого з бородою в білій сорочці й білих штанях? Це чугайстер – мисливець на нявок. Він може бути зростом із сосну. Вириє яму, сховається в ній, листям зверху прикриється й чекає, коли нявка підійде. А потім я-а-а-ак вистрибне – і розірве навпіл!

Хлопчика пересмикнуло:

– Навіщо ж так жорстоко?

– Та ти що?! Якщо нявок не тримати в шорах, – у лісі нікому життя не буде. Злі вони. Життя з людей висмоктують, як молоко. Лікарі потім лікують-лікують, а користі жодної, людина марніє на очах, поки не вмре. Добре, що нявки поки що на чарівний народ не нападають, але, гадаю, це поки що. А ще на тім місці, де вони потанцюють, трава не росте. Звісно, надзвичайні заходи чугайстри застосовують дуже рідко, але без них ніяк. Нявки о-о-он там... Подивися – тільки обережно...

Бурдебач показав хлопчикові веселих молодих людей, що сиділи біля шинквасу.

– Хлопці як хлопці, нічого особливого, – почав було Мік, але відразу осікся. Один з них повернувся до хлопчика спиною. Під тонкою сорочкою просвічували... нутрощі! Було видно, як стравоходом рухається щойно з'їдений бутерброд. Микиту ледве не знудило. Чорт із келихом вечірньої роси з'явився саме вчасно.

Хлопчик ніколи не пив нічого смачнішого. Вода була легкою й наповнювала особливою свіжістю. Кожна крапелька мала свій присмак: маку, м'яти, меду... Ковток за ковтком Мік всотовував чари цього місця. Клієнти «Трьох жолудів» уже не здавалися такими страшними.

Після медовухи бурдебачу теж полегшало.

– Ти, головне, нічого не бійся. Доправлю я тебе додому – цілим і неушкодженим. Слово бурдебача! Дамо усьому лад... – уже зовсім іншим тоном сказав він.

– Як дамо лад? – відразу поцікавився Микита.

– Розумієш, я так далеко тебе відніс, що назад не один день їхати будемо, – пробурчав чоловічок. – Та ніч особливою була – повне місячне затемнення. У такі ночі все можливе, а у нас, бурдебачів, друге чаклунське дихання відкривається. Сил стільки, що самим не віриться. Перекинувся я на сову й махнув у місто. Думав, може, люди щось новеньке винайшли. У мого сусіда, наприклад, телевізор на всю стіну – японський, – очі вухачика збуджено заблищали. – Теж під ліжком знайшов. У вашому світі він не більше людської долоні, а в нас – сам розумієш.

– Та ви ж і так зменшуєте все, як хочете, – зауважив Мік.

– Не все, і не як хочемо, – з жалем визнав бурдебач. – А сучасну техніку взагалі змінювати складно. Заґавився – і нема мікросхеми, зникла! Вони ж і так крихітні. Відверто кажучи, від такого чаклунства жахливо втомлюєшся. Можна навіть занедужати. Втім, зазвичай під ліжками великі речі не валяються.

– Але я ж був великий! – обурився хлопчик.

– Ну, так, великий, – знехотя погодився пухнастик. – Я ж казав – друге дихання. Щоправда, я тебе стільки разів зменшував, що ледь не знепритомнів. Ет, і куди я дивився?.. Ну та що тепер говорити.

– А назад збільшити зможете? – затамувавши подих, запитав Микита.

– Знаєш, давай на «ти», – сьорбнувши медовухи, запропонував чоловічок. – Зараз я взагалі нічого не можу, навіть совою стати, хоча зазвичай це для мене – раз плюнути. Всі сили вичерпав. До того ж людину я зменшував уперше в житті. На щастя, все добре закінчилося. У тебе пломби в зубах є?

– Ні, – здивовано відповів Мік.

– Дякувати Богу. Живе і неживе зменшується по-різному. Пломба могла тобі зуба розірвати. До того ж неживе можна збільшувати, коли захочеться, а живе – тільки на повний місяць.

Микита нервово ковтнув.

– Ось такі справи...– чоловічок задумано сьорбнув медовухи. – І взагалі щодо тебе мені з Господинею порадитися треба. Може, вона якесь замовляння безпечніше знає. Ох, і перепаде мені на горіхи...

– А хто вона, ця Господиня? – стишено запитав Микита.

– Правителька нашого лісу – його душа й хоронителька. Тільки вона вирішує, хто тут залишиться, а хто ні. Взагалі-то бурдебачі не місцеві. Раніше ми жили в селах і містах, але потім вирішили переселитися ближче до природи, – вуханчик засовався на стільці, наче бовкнув зайве. – Господиня дозволила нам залишитися за однієї умови: люди в жодному разі не повинні пронюхати, куди саме зникають їхні речі. Тобто за межами лісу ми маємо бути особливо обережними.

– А в лісі не треба бути обережним? – здивувався Микита.

– Ні, – посміхнувся чоловічок, – тут діють відворотні чари.

– Які чари? – не зрозумів хлопчик.

– Відворотні, – пояснив бурдебач. – Ви, люди, цей ліс майже не бачите.

– Як це «не бачимо»? – образився хлопчик. – Він на всіх картах є! І грибники до вас, певно, ходять... – До сусіднього столика саме підійшли троє регочучих боровиків. Микита здивовано закліпав і тільки трохи згодом розгледів, що це не гриби, а веселі дідки в розкішних оксамитових беретах.

– Взагалі-то рідко, та й що вони можуть тут побачити? – скорчив поблажливу гримасу вуханчик. – Ти хоч раз чув, щоб хто-небудь на русалку наштовхнувся? А на бурдебача? Отож бо!

Повз них, погойдуючи стегнами, пропливла зеленоока співачка. Хлопець-нявка, сьорбнувши зайвого, змовницьки підморгнув своїм друзям, встав з-за столу і рушив за нею. У кінці залу почулися різкі голоси, потім дзенькіт розбитого посуду й пронизливий дівочий вереск. Усі завмерли й уп'ялися очима туди, де починалася бійка. Хлопець намагався втримати красуню, а та в розпачі шпурляла в нього все, що траплялося під руку. Тобто все, що стояло на найближчому столику рудих чортів. Тим більше, що ті вже нализалися, наче свині, й мирно порохкували на підлозі.

– Ходімо звідси – з нявками жарти кепські, – прошептав бурдебач, схопив Микиту за руку й потягнув до виходу. До місця конфлікту вже бігли друзі забіяки.

– Ти що? – обурився Мік. – Її ж нема кому захистити! Люди так не чинять.

Він вирвався й хутко побіг туди, де кричала бідолашна співачка. Хлопчик не уявляв, що буде робити, але раптом йому сяйнула гарна думка. Добігши, він всім тілом наліг на руку нявки, якою той тримав русалку. Нахаба зойкнув і від несподіванки відпустив свою жертву. Та, не гаючи часу, метнулася до дверей. Нявки з диким лементом кинулися за нею, прихопивши й Міка. Він запекло брикався, дряпався й навіть кусався, але його тягли за комір, немов щеня.

– Не так швидко, молоді люди, не так швидко! – мовив хтось над головою хлопчика. Мік побачив, що вихід з шинку загородили двоє – чугайстер і якийсь чоловік років тридцяти п'яти із глибокими синіми очима. Старий спокійно закочував рукави, незнайомець хижо посміхався. Хлопчика жбурнули під стіл. Почалася бійка. Синьоокий вочевидь володів прийомами рукопашного бою. Удар – і один нявка відлетів у протилежний кінець залу. Другий гепнувся на підлогу, коли на його спину опустився ціпок чугайстра. Втім, нявки швидко зорієнтувалися, вишикувалися півколом і почали повільно тіснити своїх ворогів за поріг «Трьох жолудів».

«А синьоокий б'ється, як професіонал! Але звідки тут майстер рукопашного бою?» – ледве встиг подумати Микита, як відчув, що його знову кудись волочать.

– Ворушися, ворушися, – сичав йому на вухо бурдебач, відтягнувши хлопчика за шинквас. Вони вискочили на вулицю крізь задні двері.

– Гайда, гайда! – підганяв Матвій, підсаджуючи Микиту на Тюхтю. – З тобою самі неприємності. Ну, чого ти туди поліз? У героя побавитися схотілося? Так ці нявки могли залоскотати тебе до смерті. Або просто поласувати тобою, на десерт, так би мовити. Кому я щойно пояснював, що вони дуже небезпечні? От і мене, певно, вже засікли.

– А мама говорила, що дівчатам у таких ситуаціях треба допомагати, – відрубав Микита й раптом затнувся. Дивна річ – вдома мамині повчання завжди його нервували , а тут він згадує їх ледь не на кожному кроці. Горло судомно стиснулося.

– «Мама говорила, мама говорила», – передражнив його бурдебач. – Ну, чого розсівся? Їдьмо!

Дві ящірки зеленими блискавками шмигнули в кущі. Позаду пролунало протяжне вовче виття.