Завдяки уяві я у яві минулого. Бачу Київ, прибраний наче на свято: перед Софійською площею - тріумфальна брама, прикрашена блакитними й жовтими стрічками та гербами всіх українських земель. Чую, як піднесено лунає:

Ще не вмерла України ні слава, ні воля...

А ось долітають до моїх вух історичні слова: «Однині український народ, звільнений могутнім поривом своїх сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя українського народу». Так, це такий далекий від нас сьогоднішніх 1919 рік, але ті слова відлунюють у моїй душі. У ній твориться щось зрозуміле й незрозуміле водночас, і я усвідомлюю, що в мене є Батьківщина. Вона не просто те місце, де народилась, а щось більше, величніше. Це – моя велика родина, у якій свої порядки й закони як писані, так і неписані. Але основний - це любити! Любити не за те, що батьківщина велика чи багата, а за те, що вона наша. І я люблю свою вітчизну такою, якою вона є.

Сто років тому прозвучало рішення про об’єднання земель і дало змогу нам, за словами І.Франка, «чути себе Українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів». Адже держава будується не тільки у вигляді армій, заводів, вона, насамперед, у душі та свідомості людини, яка дбає про культурне й духовне відродження.

Чому так сталося, що складною й бурхливою була і досі є доля України? Чому постійно топталися по ній орди чужинців, ворожі пазурі роздирали її тіло? Я намагаюсь, але не можу знайти відповіді на це запитання. Тільки чомусь і сьогодні українцям доводиться відстоювати незалежність і соборність держави, показуючи нашу єдність і згуртованість. Та які б вітри не шаленіли на нашій землі, сучасне покоління доводить слова В.Симоненка:

Народ мій є!

В його волячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

Якась невидима нитка зшиває мене із моїм попереднім поколінням, і я відчуваю свою приналежність до мого великого народу. Розумію: це для мене творили єдину державу, єдину не тільки територією, а й усвідомленням того, що ми - українська нація, горда й сильна, гостинна й щира. Кожен із нас має будувати Україну в собі як у частині нашого народу, наслідуючи найкращі його риси, переймаючи багатий історичний і культурний досвід. Прислухаймось до Л.Костенко про те, що «народ не вибирають, І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі".