Тема: Дисидентський рух: течії, форми і методи боротьби. 

Передумови дисидентського руху другої половини 60-х — 70-х років

1.      Інтервенція радянських військ у 1968 р. в Чехословаччину викликала хвилю протестів.

2.      В. Чорновіл у 1970 р. почав видавати у Львові самвидавничий журнал «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентського руху.

3.      1975 р. у Хельсінці відбулася Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, на якій керівники 35 країн, у тому числі й Радянського Союзу, підписали Гельсінські угоди, що мали закріпити нові відносини в Європі, забезпечити дотримання у кожній із країн високих принципів демократії, прав людини.

Причини активізації дисидентського руху:

• політичний диктат з центру;

• відхід від політики лібералізації і порушення людських прав;

• ігнорування конституційних прав людини в СРСР, відсутність демократичних свобод;

• релігійні утиски;

• репресії проти інакомислячих.

Особливості опозиційного руху

1. Став масовішим і організованішим.

2. Був загальноукраїнським явищем, бо діяв у всіх регіонах України.

3. Був довготривалим у часі (понад 20 років).

4. Рух здобув більше прибічників, в основному в середовищі інтелігенції.

5. Було відкинуто ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став антитоталітарним.

6. У поглядах дисидентів характерні різні ідеологічні напрямки:

• на марксистській платформі стояв П. Григоренко;

• на націонал-комуністичній — І. Дзюба;

• близьким до інтегрального націоналізму та ідеології ОУН був В.Мороз.

7. Встановився тісний зв’язок з громадськістю Заходу та різними правозахисними організаціями.

8. Заперечували насильницькі методи боротьби.

9. Прагнули діяти легальними методами.

10. Характерне зростання громадської непокори.

Течії дисидентського руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років

1. Національно-культурницька, представлена колишнім «шістдесятництвом».

Виступали за вільний розвиток української мови й культури. Засуджували великодержавний шовінізм, імперську політику центру, постійну русифікацію.

2. Самостійницька (Л. Лук’яненко, В. Мороз та інші). Виступали за відновлення незалежності України.

3. Правозахисна демократична (М. Руденко, П. Григоренко, В.Чорновіл, С. Хмара та інші).

Вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викривали злочини тоталітарної системи.

4. Релігійна (Й. Тереля, В. Ромашок, Г. Вінс, І. Гель та інші).

Вимагали дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій. Виступали проти різних обмежень у релігійному житті. Вели боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

Дисиденти виступали:

1. Проти хиб чинної системи.

2. Критикували її:

За розходження

• між словом і ділом;

• між деклараціями і соціальною практикою.

За порушення:

• принципу соціальної справедливості;

• загальної рівності;

• норм моралі.

За ігнорування:

• статей Конституцій СРСР і УРСР;

• підписаних СРСР міжнародних договорів;

• власних законів.

зокрема:

• стосовно прав людини,

• свободи слова і друку,

• самовизначення націй,

• суверенітету республік аж до їхнього відокремлення,

• розвитку української мови і літератури,

• правдивого відтворення історичного процесу,

• існування справжньої демократії.

Сьогодні відомо, що дисидентів в УРСР налічувалося приблизно 975 осіб.

1. 80% дисидентів становила інтелігенція:

• викладачі вищих навчальних закладів (В. Мороз, М. Осадчий та інші);

• шкільні вчителі (О. Різникін, М. Озерник, Д. Мазур, В. Лисенко та інші);

• науковці (брати М. і Б. Горині, Ю. Бадзьо та інші);

• інженери (О. Мартиненко, Я. Меншу, В. Клобанов, В. Дяк та інші);

• юристи (Л. Лук’яненко);

• лікарі (М. Плахотнюк, С. Хмара, О. Притика та інші);

• письменники (М. Руденко, О. Бердник, В. Стус та інші);

• літературні критики (Іван Світличний та інші);

• журналісти (В. Чорновіл, В. Шевченко та інші);

• художники (О. Заливаха, А. Горська, Г. Севрук та інші);

• кінорежисери (С. Параджанов, Гелій Снєгірьов та інші).

2. У русі брали участь й інші верстви населення:

• робітники (В. Макуха, В. Кравченко та інші) — всього 12,8%;

• колгоспники — 2,6%;

• студенти (Я. Гаврик, Т. Могильова та інші);

• військовослужбовці (Г. Куценко, С. Корнієнко та інші);

• церковні діячі (Й. Тереля, В. Романюк та інші).

Форми діяльності дисидентів

1. Проводили масові заходи:

• з 22 травня 1961 р. щороку вшановували пам’ять Т. Шевченка. Того дня 1861 р. труну з тілом Великого Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. У пам’ять про цю подію біля і пам'ятника у Києві збиралися шанувальники поета, ! читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах;

• організовували шевченківські свята, вечори Івана і Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України;

• популяризували народні та релігійні традиції українського народу, проводили вертепи, свята Івана Купала, співали колядки та щедрівки.

2. Писали листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР:

• у вересні 1965 р. під час презентації в київському кінотеатрі «Україна» стрічки С. Параджанова «Тіні забутих предків» під листом-протестом проти арештів інтелігенції підписалися 140 присутніх. Цю акцію організували Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл;

• у листопаді 1965 р. з листом-протестом проти арештів, уболіваючи за стан української культури, звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС композитор П. Майборода, поети Л. Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов;

• у 1968 р. на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було написано листа, якого підписали близько 300 представників творчої інтелігенції Дніпропетровська, котрі протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили до чотирьох з половиною років таборів суворого режиму;

• у 1968 р. написано лист-протест 139 вчених, робітників, працівників літератури та мистецтва Л. Брежнєву, О. Косигіну, М.Підгорному проти закритих судових процесів над українською інтелігенцією. Листа підписали 27 робітників, 23 фізики й математики, 27 письменників і літераторів, 18 митців, 9 інженерів, 6 студентів, викладачі та інші.

3. Писали протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн:

• у 1966 р. звернення до різних міжнародних організацій, до прокуратури УРСР і голови КДБ великої групи творчої інтелігенції — 78 осіб (серед них і 3. Франко, М. Коцюбинська, І. Драч та інші) із запитаннями про провину заарештованих у 1965 р.;

• у 1975 р. український журналіст, політичний в’язень В. Чорновіл звернувся до президента США Д. Форда з повідомленням про те, що керівники СРСР придушують будь-яку критичну думку всередині країни.

4. Розповсюджували самвидав.

Поширення підготовлених дисидентами книг, статей, відозв, що викривали й засуджували політику влади. Ці матеріали потайки переписували, передруковували, передавали з рук у руки. Така система поширення інформації називалася самвидавом.

5. Проводили акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи.

У 1968 р. радянські війська введено в Чехословаччину, поклавши край «празькій весні». На захист прав чеського народу виступили дисиденти.

6. Підтримували кримських татар у прагненні їх повернутися на батьківщину.

7. Написання дисидентами праць з різних проблем суспільно-політичного життя.

Ось перелік деяких праць, написаних дисидентами:

• І. Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965 р.) — спрямована проти русифікації України, автор критикує національну політику КПРС;

• М. Брайчевський «Приєднання чи возз’єднання» — історичні дослідження;

• Є. Сверстюк «Собор у риштованні» — літературно-публіцистичний твір, присвячений морально-етичним проблемам, порушеним у романі О.Гончара «Собор»;

• В. Мороз «Мойсей», «Хроніка опору», «Серед снігів» (1970 р.) — викриття вад радянської дійсності. «Репортаж із заповідника імені Берії» — антисталінська стаття з гострою громадсько-політичною спрямованістю;

• Л. Плющ «У карнавалі історії» — критика радянської дійсності;

• В. Чорновіл «Правосуддя чи рецидиви історії» (1966 р.) — перша самвидавська праця. «Лихо з розуму» (1966 р.) — збірка документів та біографічних відомостей про жертви репресій 1965-1966 рр. Ця книжка вийшла у Парижі та була удостоєна міжнародної премії журналістики. У незалежній Україні в 1996 р. В. Чорноволу за цей та інші гостро публіцистичні твори було присуджено Шевченківську премію.

Д\з: опрацювати параграф 9 та відповідно до поданого матеріалу скласти конспект.