…Коли життя дає можливість – скажіть йому ТАК!

Свій шлях у психологію я називаю «випадково невипадковим», бо, якщо озирнутися назад, то, схоже, доля готувала для мене зовсім інший шлях…

Закінчивши в далекі 90-ті ЛДУ ім. І.Франка факультет іноземних мов, я і гадки не мала, що через кілька років буду знову здобувати освіту, на цей раз освіту психолога.

Доля кожному з нас завжди стукає в дім, даючи можливість змінити своє життя, головне, почути і наважитись відкрити їй двері, незважаючи на власний страх та сумніви…І я жодного разу не пошкодувала, що тієї осені послухала своє серце і обрала шлях психолога.

Диплом отримано. Теорії вивчено. Але як це використати на практиці уявити було дуже важко. Почалися муки розуму і душі…

Трішки привідкрию завісу і розкажу про свою роботу і свої відчуття, які пов’язані з нею.

Кожен раз, коли поріг мого кабінету переступає учень, чи вчитель, чи просто дорослий, я відчуваю ледь вловимий страх. Ні, я не боюсь, що не впораюсь, або, що мені забракне знань та вмінь. За роки практики вже є достатньо досвіду, що робити в тій чи іншій ситуації, є свій напрацьований стиль, щоб почуватись впевнено за будь - яких обставин. Я боюсь іншого – боюсь, почувши «Що мені робити?» направо і наліво почну розкидатися порадами. Бо, насправді, це дуже відповідально брати на себе таку місію і почати «вчити» жити, «правильно» справлятися з труднощами так, ніби я знаю краще. НІ, я не знаю. Я лише знаю, що весь цей час я буду поруч, підставляючи своє плече та даючи відчуття впевненості.

Психологія – це не про поради, чи «рятування», це про відвертість і щирість, про мужність кинути виклик собі самому.

Ми індивідуальні і неповторні вже тим, що у кожного з нас звучить своя мелодія, у кожного свій тон та інтонація. Одні радіють, інші надривно стогнуть, а дехто слабо видає схлипування. А психолог – як «настроювач душ», повинен мати чудовий слух на музику вібрації душі іншої людини. Його очі, слух, власний внутрішній настрій – ось основні інструменти кожного фахівця. Від якості його інструментарію залежить результат роботи з людьми. Для психолога важливо почути стогін, тихий протяжний плач, скрегіт від безвиході, баси агресії і загроз, деренчання і схлипування, щоб вчасно «підтягнути струни» і не дати їм порватися та замовкнути.

У кожного «настроювача» свій інструментарій , але у кожного з них одна заповідь – «Не нашкодь!»

Іноді мені вдається зібрати оркестр, де кожен грає свою партію, і називаю я це "груповою роботою". Іншим разом подобається «сольна робота», тобто індивідуальні консультації. «Налаштовуючись» я стаю співавтором мелодії душі людини, яка звернулася до мене.

Через багато років, «мандруючи світом психології», часом розчаровуючись від марності певного інструментарію, набиваючи собі гулі, фруструючись від незадоволеності результатами своєї роботи – досвід все ж таки накопичився.

Я люблю свою роботу, і чим більше часу працюю психологом, тим більше переконуюся, що не помилилася з вибором професії.

У своїй роботі я відштовхуюсь від інтересів, можливостей, здібностей дітей. Саме такий прийом активізує активність дитини, сприяє самостійності і самовираження. Я впевнена, що дітей потрібно любити такими, якими вони є, виховувати в них почуття власної гідності і відповідальності за себе і свої вчинки. Моя принципова позиція - хвалити, заохочувати, схвалювати, створювати позитивну атмосферу навколо учня. Бо кожна дитина повинна знати, що вона важлива і потрібна, що її правильно почують і зрозуміють. Для мене, як психолога, важливо , щоб дитина мені довіряла, вірила і мала бажання прийти поспілкуватися знову і знову. І це, мабуть , найбільша нагорода, адже чужих дітей не буває.

А ще я мама з сімейним стажем в 28 років – щасливих, легких, важких, сповнених мрій і сподівань, розчарувань, падінь та підйомів, таких різних і таких наповнених життям. І саме моє життя говорить про те, що я психолог з досвідом.

Я живу таким самим життям, як і усі інші люди: чогось боюся, за щось тривожуся, чомусь радію, пробую, помиляюся, досліджую , закохуюся в життя. Можу злитися, панікувати, розчаровуватися, ображатися, любити і захоплюватися, втрачати голову від сильних почуттів та емоцій. І я вже можу не соромитися і не звинувачувати себе за це, адже я всього лишень людина. Я нікому не зобов’язана бути ідеальною і собі в тому числі. В свою чергу, я не вимагаю цього і від інших – від рідних, друзів, колег, учнів і просто знайомих та незнайомих людей.

З роками краще починаю розуміти, що життя варто смакувати маленькими ковточками, насолоджуючись кожною миттю, розтягуючи задоволення.

Тут і зараз. Бо що може бути важливішим від прийняття дійсності такою, як вона є, зі всіма відтінками і напівтонами, не будуючи собі повітряних замків та зайвих ілюзій.