Опозиційний рух в Україні в 1964-1985 рр..

Особливості опозиційного руху

Ріст опозиції в 1960-80-х рр. характеризувався наступним.

1. Посиленням дисидентського руху.

2. Посиленням правозахисного руху.

3. Наростанням громадської непокори.

Все це — прояви національно-демократичного руху.

Вони виступали:

1. Проти хиб чинної системи.

2. Критикували її:

За розходження:

• між словом і ділом;

• між деклараціями і соціальною практикою.

За порушення:

• принципу соціальної справедливості;

• загальної рівності;

• норм моралі.

За ігнорування:

• теоретичних і практичних рекомендацій В. І. Леніна;

• статей Конституцій СРСР і УРСР;

• підписаних СРСР міжнародних угод і декларацій;

• власних законів, зокрема:

  • • • • • • • • стосовно прав людини,

                • свободи слова і друку,

                • самовизначення націй,

                • суверенітету республік аж до їх відокремлення,

                • розвиток української мови і культури,

                • правдивого відтворення історичного процесу,

                • існування справжньої демократії та ін.

Течії в опозиційному русі

1. Національно-визвольна (В. Мороз, Л. Лук’яненко та ін.). Виступали за відновлення незалежності України, за вільний розвиток української мови й культури. Засуджували великодержавний шовінізм, імперську політику центру, постійну русифікацію.

2. Правозахисна (М. Руденко, П. Григоренко, В. Чорновіл, С. Хмара та ін.).

Вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викривали злочини тоталітарної системи.

3. Релігійна (Й. Тереля, В. Романюк, Г. Вінс, І. Гель та ін.). Вимагали дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій. Виступали проти різних обмежень у релігійному житті. Вели боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

Характеристика опозиційного руху

1. 80% дисидентів становила інтелігенція:

• викладачі вишів (В. Мороз, М. Осадчий та ін.);

• шкільні вчителі (О. Різникін, М. Озерник, Д. Мазур, В. Лисенко та ін.);

• науковці (брати М. і Б. Горині, Ю. Бадзьо, лаборант-хімік Є. Кузнецова та ін.);

• інженери (О. Мартиненко, Я. Меншук, В. Клобанов, В. Дяк та ін.);

• юристи (Л. Лук’яненко та ін.);

• лікарі (М. Плахотнюк, С. Хмара, О. Притика та ін.);

• письменники (М. Руденко, Т. Мельничук, О. Бердник, В. Стус та ін.);

• літературні критики (Іван Світличний та ін.); _

• журналісти (В. Чорновіл, В. Шевченко та ін.);

• художники (О. Заливаха, А. Горська, Г. Севрук та ін.);

• кінорежисери (С. Параджанов, Гелій Снєгірьов, В. Монбланов та ін.).

2. У русі брали участь й інші верстви населення:

• робітники (В. Макуха, І. Гель, В. Кравченко та ін.);

• студенти (Я. Гаврик, Т. Мотильова та ін.);

• військовослужбовці (Г. Куценко, С. Корнієнко та ін.);

• церковні діячі (Й. Тереля, В. Романюк та ін.).

3. Опозиційний рух був довготривалим у часі (понад 20 років).

4. Ідеологічні погляди опозиції були різноманітні:

• на марксистській платформі стояв П. Григоренко,

• на націонал-комуністичній — І. Дзюба,

• близьким до інтегрального націоналізму та ідеології ОУН був В. Мороз.

5. Опозиція обстоювала національні інтереси українського народу.

Методи боротьби

1. Організація масових заходів.

3 22 травня 1961 р. щороку почали вшановувати пам’ять Т. Г. Шевченка. Того дня 1861 р. труну з тілом Великого Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. У пам’ять про цю подію біля пам’ятника в Києві збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах.

Організовувалися шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України.

Популяризувалися народні та релігійні традиції українського народу, проводилися вертепи, свята Івана Купайла, співалися колядки та щедрівки.

2. Написання листів — протестів до керівних органів УРСР та СРСР:

У вересні 1965 р. під час презентації в київському кінотеатрі “Україна” стрічки С. Параджанова “Тіні забутих предків” під листом-протестом проти арештів інтелігенції підписалися 140 присутніх. Цю акцію організували Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл.

У листопаді 1965 р. з листом-протестом проти арештів, уболіваючи за стан української культури, звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС композитор П. Майборода, поети Л. Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов.

У квітні 1966 р. 10 членів Спілки художників України звернулися з клопотанням переглянути справу художника П. Заливахи.

У 1968 р. на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було написано листа, якого підписало близько 300 представників творчої інтелігенції Дніпропетровська, котрі протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман “Собор”. У підготові листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили до 4,5 роки таборів суворого режиму.

У 1968 р. було написано лист-протест 139 вчених, робітників, працівників літератури та мистецтва Л. Брежнєву, О. Косигіну, М. Підгорному проти закритих судових процесів над українською інтелігенцією. Листа підписали 27 робітників, 25 фізиків і математиків, 27 письменників і літераторів, 18 митців, 9 інженерів, 6 студентів, викладачі та ін.

3. Написання протестів, відкритих листів, звернень на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн:

У 1966 р. звернення до різних міжнародних інстанцій, до прокуратури УРСР і голови КДБ при Раді міністрів УРСР великої групи творчої інтелігенції — 78 осіб (серед них З. Франко, М. Коцюбинська, І. Драч та ін.) із запитаннями про провину заарештованих у 1965 р.

У 1975 р. український журналіст, політичний в’язень В. Чорновіл звернувся до президента США Д. Форда з повідомленням про те, що керівники СРСР придушують будь-яку критичну думку всередині країни.

4. Самвидав.

Поширення підготовлених дисидентами книг, статей, відозв, що викривали й засуджували політику влади. Ці матеріали потайки переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук у руки. Така система поширення інформації називалася самвидавом.

5. Написання праць дисидентами.

Ось перелік деяких праць, написаних дисидентами:

• I. Дзюба. “Інтернаціоналізм чи русифікація" (1965 р.) — критика національної політики КПРС, спрямована проти русифікації України.

• М. Брайчевський. “Приєднання чи возз’єднання" — історичне дослідження.

• Є. Сверстюк. “Собор у риштуванні" — літературно-публіцистичний твір, присвячений морально-етичним проблемам, піднятим у романі О. Гончара “Собор”.

• В. Мороз. “Мойсей”, “Хроніка опору”, “Серед снігів" (1970 р.) — викриття вад радянської дійсності. “Репортаж із заповідника ім. Берії" — антисталінська стаття з гострою громадсько-політичною спрямованістю.

• Л. Плющ “У карнавалі історії" — критика радянської дійсності.

• В. Чорновіл. “Правосуддя чи рецидиви терору” (1966 р.) — перша “самвидавська” праця.

• “Лихо з розуму" (1967 р.) — збірка документів та біографічних відомостей про жертви репресій 1965-1966 рр. Ця книжка вийшла в Парижі та була удостоєна міжнародної премії журналістики. У незалежній Україні в 1996 р. В. Чорноволу за цей та інші гостропубліцистичні твори було присуджено Шевченківську премію.

6. Випуск “самвидавського" журналу “Український вісник" (з січня 1970 р.).

Його випуск організував В. Чорновіл у Львові.

До 1972 р. вийшло 6 номерів журналу.

Завдання журналу — об’єктивне висвітлення процесів та явищ життя українського суспільства. Він був головним рупором незалежної громадської думки в Україні, висвітлював усі процеси, що відбувалися в Україні.

З 1973 р. після арешту редакції “Український вісник” над його поновленням почав працювати С. Хмара.

У 1974 р. вийшли 7-й та 8-й випуски “Українського вісника”.

7. Солідарність з іншими народами, які зазнавали утисків від тоталітарної системи.

У 1968 р. радянські війська окупували Чехо-Словаччину, поклавши край “празькій весні”. На захист прав чехословацького народу виступили дисиденти.

8. Підтримка руху кримських татар за повернення на історичну батьківщину — до Криму та відновлення національного й політичного рівноправ’я народу.

У 1968 р. в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу. Справедливі вимоги кримських татар також підтримали українські правозахисники.

9. Вивішування синьо-жовтих прапорів.

9 травня 1972 р. над клубом у селищі Стебник на Львівщині було вивішено національні прапори. За це засудили Любомира Старосольського та Романа Колопача відповідно до 2 і 3 років таборів.

22 січня 1973 р. чотири синьо-жовті прапори замайоріли в м. Чорткові на Тернопільщині. За цю акцію були засуджені Володимир Мармус (6 років таборів суворого режиму і 5 років заслання), Микола Мармус і Степан Сапеляк отримали по 8 років ув’язнення, інші були засуджені до 7 років таборів.

10. Розповсюдження листівок.

21 січня 1978 р. біля могили Т. Г. Шевченка в Каневі на знак протесту “проти русифікації українського народу”, “проти російської окупації в Україні” було розкидано близько тисячі листівок.

У січні 1970 р. в с. Білятичі на Рівненщині було розкидано листівки й відозви за підписом “Воля” про нерівноправність радянських народів та русифікацію в Україні.

11. Індивідуальні протести.

5 листопада 1968 р. вдався до самоспалення в Києві на Хрещатику Василь Макуха, уродженець Львівщини, колишній воїн УПА і в’язень сталінських таборів, робітник із Дніпропетровська.

Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив учитель із Бердянська Микола Бориславський, якого було врятовано. Він мав при собі транспоранти з написами: “Свободу діячам української культури”, “Боріться за законні права української мови”. Був засуджений на 2,5 року до мордовських таборів.

21 січня 1978 р. біля могили Т. Г. Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник з Івано-Франківської області на знак протесту “проти російської окупації на Україні”. В залишеній записці написав: “Тільки в такий спосіб можна протестувати в Радянському Союзі”.

12. Робітничі заворушення.

Відбувалися численні страйки робітників:

• 1969 р. — страйк робітників у Червонограді Львівської області за поліпшення умов життя і праці.

• 1972 р. — страйки робітників у Дніпропетровську, Дніпродзержинську (тут були сутички страйкарів із міліцією, людські жертви).

• 1972 р. — страйк у Кам’янці-Подільському.

• 1981 р. — у Києві було 6 страйків.

• 1981 р. — у Прип’яті мали місце заворушення через перерви з постачанням продуктів харчування.

13. Створення правозахисних організацій.

У 1975 р. уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі й уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що мали закріпити нові відносини в Європі, забезпечити дотримання у кожній з країн високих принципів демократії, прав людини.

Повіривши в лібералізацію радянського режиму, група українських дисидентів 9 листопада 1976 р. створила Українську Гельсінську спілку (УГС), тобто групу сприяння виконанню гельсінських угод, яка мала на меті слідкувати за дотриманням в СРСР та Україні основних прав людини. Очолив організацію у складі 37 осіб Микола Руденко — знаний український поет і прозаїк. Серед них відомі правозахисники — Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Олексій Тихий, Ніна Строката та ін.

Українська Гельсінська спілка мала на меті:

• ознайомити широкий загал із Декларацією прав людини ООН;

• сприяти виконанню в Україні гельсінських договорів;

• забезпечення в Україні прав людини, справжньої демократії;

• ознайомлення урядів країн-учасниць гельсінських договорів і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної декларації прав людини;

• домагатися участі окремої делегації України в міжнародних конференціях, на яких обговорювалися підсумки виконання гельсінських угод;

• з метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників закордонної преси.

Підсумки діяльності Української Гельсінської спілки:

1. Намагалася ознайомити світову громадськість із фактами порушень прав людини в Україні.

Зробила 30 заяв.

Видала 18 меморандумів.

Видала 10 інформаційних бюлетенів (почали виходити з 1978 р.).

2. Висувала вимоги:

• вільного виїзду з батьківщини і повернення назад;

• вільного поширення ідей;

• вільного створення наукових, творчих, мистецьких та інших видань;

• ліквідувати цензуру;

• звільнити всіх політичних в’язнів;

• перехід до незалежності мирним шляхом завдяки вільним виборам;

• гарантувати конституційні, культурні й національні права українцям та іншим національним меншинам в Україні.

3. Викривала:

• злочини тоталітарного режиму:

• розкуркулення, голод 1933 р.,

• репресії 1937 р., винищення УПА і мирного населення.

• ігнорування національних прав України;

• порушення підписаних СРСР міжнародних угод.

4. Інформувала про:

• створення московської, грузинської, вірменської, литовської гельсінських груп;

• арешти й переслідування;

• порушення прав людини на всіх теренах СРСР.

5. Налагоджувала контакти з:

• правозахисними групами інших республік;

• закордонними організаціями.

6. Виступали за те, щоби:

• не людина була для держави, а держава для людини;

• народ став господарем своєї землі;

• народ став спадкоємцем своїх традицій.

Діяльність правозахисників за кордоном

1. У листопаді 1976 р. закордонні правозахисники створили Вашингтонський комітет гельсінських гарантій для України. Очолив його Андрій Зварну.

2. У жовтні 1978 р. Петро Григоренко, позбавлений громадянства СРСР, за дорученням Української Гельсінської спілки (УГС) створив Закордонне представництво УГС (ЗП УГС). До нього увійшли Леонід Плющ, Ніна Строката, яка емігрувала до США в листопаді 1979 р.

3. У 1980 р. було засновано інформаційне видання “Вісник репресій в Україні” (редактор Надія Світлична, яка домоглася дозволу на виїзд до США у жовтні 1978 р.). Ці організації видавали матеріали Української Гельсінської спілки, знайомлячи з ними світову громадськість.

Розгром Української Гельсінської спілки

Лютий 1977 р. початок арештів УГС. Було заарештовано Миколу Руденка і Олексу Тихого (засуджено відповідно на 12 і 15 років позбавлення волі). Згодом було заарештовано Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка (засуджено до тривалих строків ув’язнення).

До 1980 р. близько 3/4 членів групи було засуджено до ув’язнення на строки від 10 до 15 років позбавлення волі.

Також було заарештовано за звинуваченнями в антирадянській агітації та пропаганді О. Шевченка, В. Чорновола, В. Стуса, С. Хмару.

Арешти тривали аж до початку перебудовних процесів у середині 1980-х рр.

Протягом 1977-1985 рр. з 37 членів спілки:

23 були засуджені за політичними і кримінальними статтями (за сфальсифікованими звинуваченнями) та відправлені в табори та заслання,

6 позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон,

3 члени групи загинули (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин).

У 1988 р. було відновлено діяльність Української Гельсінської спілки в зв’язку з перебудовою та демократизацією суспільства. В. Чорновіл, брати Б. і М. Горині написали програму, яку було покладено в основу Декларації про державний суверенітет України.

У 1990 р. на базі УГС було створено Українську республіканську партію.

Висновки:

1. Посилання на гельсінські угоди підносило національно-визвольну боротьбу українського народу до рівня загальноєвропейського демократичного процесу.

2. Національно-визвольну боротьбу в Україні ставило на правову основу.

3. Налагодження контактів із правозахисними групами інших республік Союзу та за кордоном відрізняло УГС від попередніх організацій.

4. Українська Гельсінська спілка додержувалася гуманістичних ідеалів, законності й демократії.

5. Вона була єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск.

6. Жорстока розправа над членами Української Гельсінської спілки значно загальмувала діяльність УГС, але це зупинила її повністю.

Репресії проти опозиції

Серпень — вересень 1965 р. Перша хвиля арештів.

Переслідували інакомислячих у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії. Було заарештовано 25 осіб, справи 18 з них розглядалися закритими судами.

У Львові судили 7 осіб. Серед них:

• Іван Гель — слюсар електролампового заводу, студент вечірнього відділення історичного факультету Львівського університету.

• Богдан Горинь — науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва.

• Михайло Горинь — психолог заводу автонавантажувачів.

• Михайло Осадчий — старший викладач кафедри журналістики Львівського університету.

• Мирослава Зваричевська — літературний редактор обласного архіву.

• Ярослава Менкуш — модельєр-конструктор.

• Михайло Масютко — художник Феодосійського театру.

У Києві судили 5 інакомислячих:

• Ярослава Геврича — студента медичного інституту, одного з організаторів капели бандуристів, групи колядників та учасника хору “Жайворонок” Київського університету.

• Євгенію Кузнецову — хіміка-лаборанта Київського університету, автора публіцистичних статей “Мої роздуми”, “Уроки історії” “Націоналісти”.

• Олександра Мартиненка — старшого інженера Київського науково-дослідного геолого-розвідувального інституту.

• Івана Русина — працівника “Київоблпроекту” і учасника хору “Жайворонок”.

• Миколу Гриня — науковця, якому після публічного каяття замінили покарання (3 роки таборів), на умовне.

Були також засуджені:

• Опанас Заливаха — художник з Івано-Франківіцини.

• Валентин Мороз — викладач історії Луцького, а згодом Івано-Франківського педінститутів.

• Михайло Озерний — вчитель з Івано-Франківщини та ін.

Ці арешти викликали численні протести І. Дзюби, В. Чорновола, В. Стуса, С. Параджанова, Л. Костенко, І. Драча та багатьох інших.

Близько 150 осіб підписали протести до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.

Розправами середини 1960-х рр. влада сподівалася припинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві.

1970-1972 рр. — друга хвиля арештів.

Нова хвиля репресій почалась із заміни у липні 1970 р. на посаді голови КДБ УРСР В. Нікітченка, якого критикували за лібералізм, надісланим із Москви В. Федорчуком.

Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами сотень свідків, переслідуванням родин інакодумців та їхніх друзів.

Строки покарання значно збільшувалися. Ось хроніка деяких арештів.

11 жовтня 1971 р. до 5.5 років було засуджено викладача української мови та літератури Одеси, поета і журналіста Олексу Різниківа. Про своє обвинувачення він писав так: “Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя”.

1971 р. Ув’язнено інженера зі Львова Володимира Дяка (15 років таборів і заслання), лікаря з Одеси Олексія Притику (2 роки таборів суворого режиму), дружину С. Караванського — мікробіолога Н. Строкату, яка відмовилася публічно зректися свого чоловіка (за це одержала 4 роки таборів) та багатьох інших.

12-14 січня 1972 р. Численні арешти. За повідомленнями радіо “Свобода” в Україні було заарештовано близько 100 осіб. Офіційні власті про арешти не повідомляли. Серед заарештованих:

У Києві — Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Микола Плахотнюк та ін.

У Львові — Вячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Ірина Калинець та ін.

На Івано-Франківщині — священик Василь Романюк, поет Тарас Мельничук та ін.

Протягом 1972 р. було заарештовано:

• Юрія Шухевича — сина Романа Шухевича за кілька рукописів, спрямованих проти існуючої влади, за що одержав 15 років тюрми і заслання.

• Івана Дзюбу, Надію Світличну, Семена Глузмана, поета Ігоря Калинця та багатьох інших.

Більшість заарештованих у 1970-1972 рр. отримали 8-15 років позбавлення волі у тюрмах, таборах суворого режиму та на засланні.

1976-1984 рр. — переслідування опозиції в умовах кризи тоталітаризму.

У цей період зазнавали арештів і переслідувань не лише члени УГС, а й інші дисиденти. Ось хроніка деяких арештів.

Грудень 1976 р. заарештовано народного умільця з Чернігівщини Петра Рубана за зображення статуї Свободи і Джорджа Вашингтона до 200-річчя США (засуджено на 9 років тюрми і заслання).

Лютий 1977 р. засуджено Михайла Ковтуненка за відмову працювати на КДБ і слідкувати за М. Руденком (одержав 1,5 року ув’язнення).

Лютий 1978 р. засуджено Вадима Смогителя — педагога і композитора хору “Жайворонок” Київського університету за бажання виїхати за кордон.

У 1980-1982 рр. відбулися численні арешти.

Було заарештовано:

• Степана Xмаpy, лікаря з Червонограда, за відновлення видання журналу “Український вісник”.

• Віталія Шевченка — київського журналіста.

• Дмитра Мазура — вчителя з Житомирщини, за усні й письмові заяви про голод 1933 р., за виступи проти русифікації.

• Михайла Гориня у Львові та багатьох інших.

У 1982 р. відбулося багато процесів над “оборонцями віри та церкви”, зокрема 40 із них — над баптистами.

Опозиційні настрої проникали і в армію.

У серпні 1984 р. було заарештовано старшого лейтенанта Григорія Куценка за “наклепницькі заяви про пригноблення України Росією і за націоналізм”. Був позбавлений військового звання, чотирьох медалей і отримав 4 роки тюрми.

Сергій Корнієнко — старший лейтенант, киянин, звинувачений за подібними провинами і засуджений до 5 років тюрми.

Жертви психіатричного ув’язнення

Ініціатором застосування психіатрії з каральною метою на зламі 1960-70-х рр. виступив голова КДБ СРСР Ю. Андропов. З-поміж лікарень особливою жорстокістю вирізнялася дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в’язницю. Ось приклади деяких жертв психічного ув’язнення.

• Анатолій Лупиніс — поет, за читання власних віршів 22 травня 1971 р. біля пам’ятника Т. Г. Шевченкові у Києві був відправлений до спецпсихлікарні.

• Зіновій Красівський — у 1972 р. за збірку віршів “Невільницькі плачі” був направлений на примусове “лікування” у Смоленську психлікарню, а потім у психлікарню на Львівщині. У психіатричній лікарні перебував до 1978 р., з якої був звільнений, але за участь в Українській Гельсінській спілці знову заарештований 1980 р. і засуджений до ув’язнення в таборах і на засланні.

• Володимир Клебанов — інженер із Донецька, зробив спробу створити незалежні профспілки, у 1978 р. розповсюдив статут Асоціації незалежної профспілки захисту робітників. За це його було заарештовано і направлено до психлікарні, де він перебував до 1988 р.

• Павло Скочок — журналіст, у 1978 р. за бажання виїхати за кордон був заарештований і направлений до Дніпропетровської спецпсихлікарні.

• Ганна Михайленко — філолог з Одеси; за усні й письмові заяви щодо голоду 1933 р., проти русифікації та війни в Афганістані у грудні 1980 р. була заарештована й відправлена на “лікування” до Казанської спецпсихлікарні, де перебувала 7,5 року.

• Віктор Рафальський — вчитель, перебував у психічних лікарнях 27 років.

У спецпсихлікарнях перебували:

Петро Григоренко — генерал, Леонід Плющ — математик, Микола Плахотнюк — лікар, Василь Рубан, Борис Ковгар та ін.

Позасудові переслідування

Вельми поширеними в ті роки були й позасудові переслідування, багатьох звільняли з роботи за зв’язки з “ворогами народу”.

З Інституту філософії АН України було звільнено з роботи таких працівників:

Світлану Клущенко, Миколу Роженка, Сергія Кудрю, Вікторію Цимбал, Василя Бишовця та багатьох інших.

З Інституту мовознавства АН УРСР вигнали дружину Є. Пронюка Галину Дітковську, наукового співробітника цього інституту Зіновію Франко.

З Інституту історії АН УРСР — Олену Апанович, Олену Кампан та ін.

З Інституту літератури АН УРСР — Олексія Ставицького.

З Інституту археології АН УРСР — Михайла Брайчевського та директора інституту Федора Шевченка.

З Інституту ботаніки АН УРСР звільнено 22 наукових співробітників.

Із журналу “Дніпро” усунули редактора Юрія Мушкетика.

У 1971 р. було розігнано самодіяльний народний хор під керівництвом Л. Ященка, а керівника звільнили з роботи й вигнали зі Спілки композиторів України.

У 1972 р. зі Спілки письменників України було виключено Івана Дзюбу, Василя Захарченка, Олеся Бердника та ін.

Восени 1972 р. — навесні 1973 р. виключено понад 26 студентів із комсомолу та Львівського університету.

У 1972-1973 рр. відбулася “чистка” вищої партійної школи при ЦК КПУ, було звільнено 34 викладачі на чолі з ректором.

17 травня 1974 р. виключено зі Спілки кінематографістів України Сергія Параджанова, Гелія Снєгірьова та Віктора Некрасова.

У вересні 1974 р. було виключено з партії та Спілки письменників України Віктора Некрасова за різкий відгук про '‘Малу землю” Л. Брежнєва.

Віктор Некрасов був позбавлений радянського громадянства і виїхав 1974 р. спершу до Швейцарії, а потім до Франції (помер 2 вересня 1987 р.).

Осінь 1978 р. знято з роботи головного редактора журналу “Всесвіт” Дмитра Павличка, вигнано провідних працівників — Вадима Скуратівського і Михайла Москаленка.

Релігійне дисидентство

У 1960-70-х рр. посилилися протести проти закриття храмів і переслідувань за релігійні переконання. Ось деякі приклади.

Колгоспний коваль Володимир Василик організував селян на захист церкви, яку було намічено знести в с. Тисмениця Івано-Франківської області в 1968 р., за що був заарештований і засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.

Український православний священик А. Бойко 1969 р. у в’язниці написав книгу “Людина — людині” та створив організацію для захисту людських прав, за що був засуджений до розстрілу.

У 1972 р. було засуджено священика з с. Космач Косівського району Івано-Франківської області Василя Романюка.

9 вересня 1982 р. створено ініціативну групу захисту прав вірних і церкви.

Було створено громадський комітет за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви, який очолив довголітній політичний в’язень концтаборів Іван Гель.