Розвиток культури в Україні в 1964-1985 рр..

Криза в соціально-економічній сфері негативно позначилася на культурі та духовному житті суспільства.

Народна освіта

1960-80-ті рр. в галузі освіти — це постійне експериментування, політизація, пристосування освіти до потреб ‘‘комуністичного будівництва”.

1966-1967 рр. перехід у республіці на нові навчальні програми. Було запроваджено нові дисципліни: кібернетику, суспільствознавство, генетику, основи радянської держави і права.

1972 р. Постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР “Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи”.

1973 р. прийнято “Основи законодавства СРСР та союзних республік про народну освіту”.

До 1976 р. в Україні було в основному здійснено перехід до загальнообов’язкової середньої освіти.

У 1984 р. Верховна рада СРСР ухвалила “Основні напрями реформ загальноосвітньої і професійної школи”. Запроваджувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні.

Положення про загальну обов’язкову освіту молоді було введено до Конституції УРСР 1978 р.

Що було характерним для освіти 1960-80-х рр.:

1. Знецінення знань.

2. Окозамилювання.

3. Зменшення кількості шкіл (у 1980 р. їх було менше, ніж у 1960 р. на 9,3 тис.).

4. У зв’язку з негативними демографічними процесами в Україні зменшилася чисельність учнів із 7,4 млн 1965 р. до 6,6 млн 1980 р.. Закриття малокомплектних початкових і восьмирічних шкіл, особливо у сільській місцевості.

5. Освіта дедалі більше відставала від науково-технічного прогресу, її якість постійно знижувалася.

6. Велика увага зверталася на трудове виховання молоді.

7. Менше ставало шкіл з українською мовою навчання.

8. Догматизм і консерватизм у педагогічній науці та освітянських відомствах.

Догматизм — спосіб мислення, засвоєння і застосування знань, за яким те чи те положення сприймається як незаперечна істина, як догма, застосовується без конкретних умов життя.

Консерватизм — прихильність до застарілого, віджилого; несприйняття нового, прогресивного.

9. Формалізм і заідеологізованість системи шкільного виховання.

Формалізм — формально-бюрократичний підхід до розв’язання питань навчання і виховання, перебільшена увага до букви закону, зовнішньої форми, виконання дрібних і другорядних формальностей на шкоду змістові.

Заідеологізованість — коли вся система освіти підпорядкована ідейно-політичному вихованню в дусі панівної ідеології — марксизму-ленінізму.

10. Скоротилися витрати на освіту, погіршилася Матеріально-технічна база. Наслідком цього було те, що велика кількість загальноосвітніх шкіл містилась у непристосованих або аварійних приміщеннях, 48% із них не мали водопостачання, 38% — центрального опалення, у кожному другому населеному пункті не було типових шкільних споруд.

11. Низька заробітна платня вчителів.

Усупереч бюрократизму в системі освіти, вчителі-новатори В. Сухомлинський, В. Шаталов, М. Щетинін та ін. вдосконалювали навчальні методики, виховували у молоді кращі людські риси.

Бюрократизм — зволікання, тяганина, зневажливе ставлення до суті справи заради додержання формальності.

Русифікація

1. Різко звузилася сфера вживання української мови.

2. Перевага надавалася вивченню російської літератури. Від 1964/65 навчального року у старших класах на російську літературу почали відводити 300, а на українську — 175 годин. Цим офіційна влада стимулювала процес русифікації української школи.

3. Листопад 1978 р. Директива Міністерства освіти “Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки”. То був початок нової хвилі русифікації закладів народної освіти.

4. Травень 1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР “Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік”.

5. Червень 1983 р. виконуючи рішення центру, партійно-державне керівництво прийняло аналогічну власну постанову. Вчителі російської мови отримали надбавку до заробітної платні в розмірі 15%, класи, в яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялися на групи.

6. Зменшувалася кількість україномовних шкіл: за 1960—80-ті рр. — на 8,7 тис.

7. Зовсім зникли українські школи в Криму, Донецьку.

8. 50% учнів навчались у російськомовних школах. У Києві з 300 тис. учнів українською мовою навчалися лише 70 тис.

9. Стало звичайним явищем увільнення учнів від вивчення української мови та літератури.

10. Рідну мову вилучували з вишів, театрів, господарських, партійних і радянських органів.

11. З 1972 р. по 1980 р. кількість назв українських видань навчальної літератури для вишів скоротилась у 5,7 рази.

12. Більшість газет виходила російською мовою, зменшувалася кількість видань українською мовою. Якщо в 1960-х рр. 60% книжкової продукції друкувалось українською мовою, то 1990 р. — менше 20%.

Середня спеціальна і вища школа

Позитивні зміни:

1. Кількість навчальних профтехосвітніх закладів у 1959—1980 рр. збільшилась в 1,3 рази, учнів і студентів — більше як удвічі.

2. За 20 років (1960-1980 рр.) вищу освіту здобули 2,5 млн осіб. За цей час підготовлено 3,8 млн фахівців із середньою спеціальною освітою.

3. Професійно-технічне навчання проводилося на базі середньої освіти.

4. Відкрито нові університети: Донецький (1964 р.), Сімферопольський (1972 р.), Запорізький (1985 р.).

5. Здійснено реконструкцію Львівського і Київського політехнічних інститутів, Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, зміцнено базу Київського і Дніпропетровського університетів.

6. При великих промислових підприємствах було організовано загальнотехнічні та загальнонаукові факультети.

7. Збільшилася кількість фахівців із середньою спеціальною та вищою освітою, зайнятих у народному господарстві України.

Хиби:

1. Орієнтація була на кількісні показники, тобто збільшення загалу студентів. А от якість підготови була недостатньою.

2. Освіту було політизовано. Студенти всіх спеціальностей повинні були вивчати основи марксизму.

3. Вища і середня спеціальна школа часто не враховувала потреб нових галузей науки і техніки.

4. Спроба реформування вищої та середньої спеціальної освіти у 1984 р. не принесла належної віддачі, оскільки не зачепила питань демократизації шкільної справи.

5. Широкого розмаху набрав третій трудовий семестр, коли під час літніх канікул студенти вишів та учні технікумів працювали на виробництві.

6. Якість вищої освіти залишалася вкрай низькою, особливо на заочній та вечірній формах навчання, і не відповідала світовим вимогам.

Становище науки

Здобутки:

1. Кількість працівників із науковими ступенями зросла за 1965-1985 рр. у 5,5 рази.

2. Виникли нові перспективні наукові галузі — напівпровідників, високомолекулярних сполук, фізика низьких температур, плазми, космонавтика.

3. Було створено нові матеріали (“порошкова металургія”).

4. Виведено нові сорти пшениці, цукрових буряків, кукурудзи.

5. Видано 26-томну “Історію міст і сіл України”.

6. Кількість науковців у 1980 р. зросла до 200 тис. осіб.

7. Центром наукових досліджень республіки залишалася Академія наук УРСР. У 1962 р. роботу АН УРСР очолив знаний спеціаліст із електрозварювання Б. Патон.

8. За короткий строк світовим лідером із порошкової металургії став Інститут проблем матеріалознавства АН УРСР, першим директором якого був академік І. Францевич.

9. Плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів) тощо.

10. У 1969 р. в умовах космічного вакууму й невагомості на кораблі “Союз-6”, завдяки розробкам учених Інституту електрозварювання, вперше в світі було здійснено зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі.

11. Колектив Миронівського науково-дослідного інституту академіка В. Ремесла селекціонував нові сорти пшениці, якими в СРСР засівалося 8 млн га.

Проблеми:

1. Ефективність роботи вчених залишалася вкрай низькою, між розробленням і впровадженням винаходів минало багато часу і вони морально старіли.

2. Коштів на науку виділялося недостатньо.

3. Досягнень науково-технічної революції в СРСР використано не було.

4. Відсутність об’єктивних досліджень була особливо притаманна історикам, які клопоталися коментуванням рішень вищих партійних інстанцій і вихвалянням “радянського способу життя”.

5. Окремі вчені зазнали репресій:

• засуджено до 8 років позбавлення волі Б. Болотова за те, що критикував введення радянських військ до Афганістану;

• за участь у правозахисному русі був засуджений до 12 років таборів науковець з Інституту філософії Євген Пронюк;

• Василь Лісовий з цього ж інституту отримав 5 років таборів за те, що звернувся до ЦК КПУ та КДБ з листом протесту проти політичних арештів у 1972 р.;

• за вивчення історії козацтва з роботи було звільнено О. Апанович, Я. Дзигу та ін.

6. Характерними були заідеологізованість багатьох науковців і догматизм мислення, що насаджувався тоталітарною системою в наукових установах.

7. Рекомендації учених не завжди враховувалися вищим керівництвом республіки. Так, воно не прислухалося до застережень учених щодо будівництва Чорнобильської АЕС.

8. Чимало наукових україномовних журналів, які почали видаватися під час “відлиги”, було зроблено російськомовними.

Література

1. Було створено чимало талановитих творів, які дістали широке визнання, як-от: О. Гончара “Собор”, “Циклон”, “Бригантина” та ін.; М. Стельмаха “Дума про тебе”, “Чотири броди”; новаторська поезія І. Драча; публіцистично спрямовані вірші Б. Олійника, поезія Д. Павличка, літературні твори П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, Л. Дмитерка та ін.

2. На жаль, до читача не доходили сміливі поезії В. Стуса, літературно-критичні та публіцистичні твори І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка та ін. Офіційна влада визнала творчість цих людей шкідливою для народу і забороняла її.

3. У 1968 р. було опубліковано роман О. Гончара “Собор”. Відразу ж почалася його організована офіційними властями критика. О. Гончара було усунуто від керівництва Спілкою письменників України.

4. Критиці було піддано:

• роман “Катастрофа” В. Дрозда, який одним із перших змалював модель застійного суспільства;

• твір І. Білика “Меч Арея”;

• збірку повістей та оповідань “Березневий цвіт” І. Вандея, який багато років після цього не міг друкуватися;

• поета В. Голобородька, якому першу збірку віршів “Летюче віконце” довелося видавати за кордоном;

• роман Р. Іванчука “Мальви”, в якому автор показав незахищеність національної культури, безсмертя українського народу.

На багато років змушена була замовкнути обдарована поетеса Ліна Костенко; 1980 р. заподіяв собі смерть Г. Тютюнник, 1981 р. — В. Близнець.

5. Із Спілки письменників України було виключено І. Дзюбу, Г. Качуру, М. Лукаша, Б. Чичибабіна, О. Бердника та ін.

6. Позбавлено членства у Спілці письменників України і в КПРС, вислано за кордон В. Некрасова.

7. У таборах як “націоналісти” і “антирадянщики” опинилися О. Бердник, В. Стус, І. Світличний, В. Рубан, Ю. Литвак, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо та ін.

8. Звільнено з роботи в “Літературній Україні” І. Білика.

9. Водночас масовими тиражами видавалася низькопробна література, в якій вихвалявся радянський спосіб життя. Вона свідчила про низький професіоналізм цих авторів.

10. Панував диктат з боку компартійних і владних структур, з боку літературознавчого керівництва республіки.

Образотворче мистецтво

1. Основною темою образотворчого мистецтва був героїзм народу у війні та в роки відбудови, звеличення праці трударів колгоспних полів і великих будов тощо.

2. Розвивалася радянська школа живопису. Кращі художні полотна, навіть в умовах тоталітарного режиму, сприяли формуванню естетичних смаків народу, допомагали збереженню народних традицій, загальнолюдських цінностей.

3. Плідно в цей час працювали художники: М. Божій, В. Касіян, О. Лопухов, В. Бородай, В. Чеканюк, М. Дерегус, Ф. Манойла та ін.

4. На історичну тематику створювали свої полотна Л. Холдченко, М. Крищенко.

5. Сповнені ліризму, любові до природи картини О. Шовкуненка, С. Григор’єва та ін.

6. Образотворче мистецтво перебувало під тиском тоталітарного режиму. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки ідеологічними догмами, що значно деформувало мистецтво.

7. Новаторством, високим професіоналізмом, оригінальністю славилися твори А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи та багатьох інших, які зазнавали переслідувань з боку тоталітарної системи.

Кінематограф

1. Кіномитці мали у своєму розпорядженні непогану матеріальну базу. В Україні діяли три кіностудії — Київська ім. О. Довженка, Одеська та Ялтинська.

2. Постійно зростала кількість кінотеатрів.

3. Було створено визначні фільми: “В бій ідуть тільки старики”, “Ати-бати йшли солдати” режисера Л. Бикова, “Тривожний місяць вересень” Л. Осики, “Вавілон-ХХ” І. Миколайчука, “Женці”, “Високий перевал” В. Денисенка та ін.

4. Фільм “Тіні забутих предків” С. Параджанова побачив світ 1964 р., але протягом 20 років не згадувався жодним словом.

5. У той час майже не знімалися фільми українською мовою.

6. Фільми українських кіностудій допускалися до кінопрокату лише після затвердження їх у Москві.

7. З’явилися фільми за сценаріями І. Драча та Ю. Іллєнка: “Криниця для спраглих”, “Вечір на Івана Купала” та ін., які на екран так і не потрапили.

8. Переслідувань і репресій зазнали С. Параджанов, Л. Осика, Ю. Іллєнко та ін. .

9. За в’язничними ґратами опинився кінематографіст і письменник Г. Снєгірьов — один із тих, хто в 1970-х рр. виступав за оновлення суспільства.

Скульптура

1. Відомим скульптором, живописцем, графіком, етнографом, збирачем творів народного мистецтва був Іван Гончар. Він — автор пам’ятників Максиму Горькому в Ялті, Тарасу Шевченкові в Яготині, народній художниці Катерині Білокур у с. Богданівка на Київщині. Але великий майстер переслідувався тоталітарною системою. Йому чіпляли ярлик “українського буржуазного націоналіста”, “відщепенця”.

2. Успішно працювали українські скульптори-монументалісти. Справжніми творами монументального мистецтва є пам’ятники Лесі Українці в Києві й Тарасу Шевченкові в Москві.

3. Композицію скульптурних рельєфів “Стіна пам’яті” художників А. Рибачук і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві було знищено.

Музика

1. 214 митців об'єднувала Спілка композиторів України, яка мала свої відділення в Харкові, Львові, Донецьку.

2. Прекрасні пісні створив Платон Майборода.

3. Плідно працювали О. Білаш, І. Шамо, С. Сабадаш.

4. Внеском у скарбницю музичного мистецтва були опери Г. Майбороди і В. Губенка, симфонії В. Корейка і А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Філіпенка.

5. Заслуженою славою користувалися оперні театри Києва, Львова, Харкова, Дніпропетровська, Донецька.

6. Всій Україні та поза її межами відомі імена солістів Державного академічного оперного театру Євгенії Мірошниченко, Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка та ін.

7. У 1980-1982 рр. вперше за довгі роки Державний академічний оперний театр України брав участь у знаменитому Вісбаденському фестивалі. Світ захоплювався українською музикою, її виконавцями, постановою опери “Тарас Бульба” М. Лисенка.

8. У нелегких умовах русифікації зуміли зберегти національний дух і високий творчий потенціал заслужений державний хор імені Г. Верьовки, академічна хорова капела “Думка”, творче об’єднання “Трембіта”, заслужений ансамбль танцю УРСР імені Г. Вірського.

9. У 1979 р. трагічно загинув талановитий композитор-пісняр, автор пісень “Червона рута”, “Водограй”, “Я піду в далекі гори” та ін. В. Івасюк.

Пісня В. Івасюка “Червона рута” з 1989 р. дала назву фестивалю української пісні та музики, який щорічно проводиться в різних містах України.

10. Широкою популярністю користувалися виконавці естрадної пісні Софія Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук та ін.

11. У 1971 р. було заборонено етнографічний ансамбль “Гомін”, а його керівника Л. Ященка вигнали зі Спілки композиторів України.

12. Було офіційно заборонено трансляцію по радіо й телебаченню українських обрядових пісень, колядок тощо.

Театр

1. Збільшилася кількість театрів (за 1965-1985 рр. — з 61 до 89), зокрема дитячих та юного глядача — більш як удвічі.

2. В Україні діяли 286 народних самодіяльних театрів.

3. Заслуженою любов’ю глядачів користувалися такі майстри сцени, як Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальський, В. Добровольський, А. Роговцева та ін.

4. Новаторство в театральному житті суворо перевірялося згори. Було заборонено п’єси, які викривали хиби політичного ладу.

5. Український театр дедалі більше втрачав свій національний колорит, із нього вилучалась українська мова. Українськими залишилося лише 30% професійних театрів республіки.

6. В Одесі з шести театрів лише один залишався українським, у Києві з семи театрів статус українського зберіг лише драматичний театр ім. Івана Франка, а один був “змішаний” з російсько-українським репертуаром; із семи театрів юного глядача лише львівський був українським.

Підсумки розвитку літератури і мистецтва:

1. Загальна соціально-економічна і політична криза в суспільстві справила негативний вплив на розвиток культури.

2. Поряд із досягненнями в літературі та мистецтві мали місце деформації, що зумовлювалися негативними процесами в усьому житті суспільства.

3. Офіційними виконавцями волі партії були відповідні громадські організації — спілки письменників, художників, композиторів тощо.

4. Партія уважно стежила за творчістю і настроями митців. Проявом цього були численні партійні постанови з питань літератури і мистецтва.

5. Січень 1973 р. Постанова ЦК КПРС “Про літературно-мистецьку критику”, що вимагала від діячів мистецтва більшої активності у слідуванні ідеологічним настановам партії.

6. Кращі представники української літератури і мистецтва всі сили віддавали боротьбі проти русифікації, проти наступу центру на національну культуру.