Посилення тоталітарного режиму на західноукраїнських землях.

Головні завдання ОУН — УПА:

1. Боротьба проти сталінського тоталітарного режиму, проти “радянізацїї” західних областей України.

2. Створення незалежної Української держави.

Періоди діяльності ОУН — УПА у повоєнний час

Перший період — 1944-1946 рр.

Для цього періоду були характерними такі риси:

1. Найбільший розмах боротьби.

Загони ОУН — УПА контролювали територію площею в 150 тис. кв. км із населенням до 15 млн душ; чисельність УПА становила більш як 100 тис. вояків.

2. Діяли великі формування УПА.

3. Створювалися нелегальні національно-державні структури, альтернативні органам більшовицької влади.

4. Була масовою моральна і матеріальна підтримка населення.

5. Високий патріотичний та бойовий дух сил опору.

Загони УПА і групи ОУН протистояли:

• примусовій мобілізації до лав Радянської армії;

• арештам;

• вивозам населення;

• здійснювали збройні акції (диверсії на залізницях та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо).

За перше півріччя 1945 р. було вчинено 2207 збройних акцій.

У 1946 р. було організовано противиборчу компанію.

Проводились акції проти колективізації.

У боротьбі проти ОУН — УПА використовувалися:

1. Військова сила (регулярні війська, авіація, дивізії з Кавказу, 5 бронепоїздів з Росії та ін.):

У 1944 р. проти УПА на Волинь було відправлено стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад 5 тис. карателів.

У Рівненську область на боротьбу з загонами УПА було кинуто 9 тис. солдатів та офіцерів,

у Львівську — 6,5 тис.,

в Тернопільську — понад 3 тис.

Почалися прочісування місцевості, де зосереджувалися загони УПА та оунівські партизани.

2. Репресивно-каральні органи (органи внутрішніх справ і держбезпеки. В семи західних областях нараховувалося 22 тис. штатних працівників).

3. Агентурно-інформаційна мережа, якою були вкриті міста і села Західної України.

У 1944-1945 рр. в західних областях діяло:

• 359 резидентів;

• 1473 агенти;

• 13 085 інформаторів.

У 1944-1945 рр. війська НКВС провели 39 773 каральні операції, в яких було розгромлено 379 формувань УПА.

Тільки за перше півріччя 1945 р. було проведено 9238 таких операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон.

Тяжкі втрати вимагали суттєвої зміни тактики.

З 2/2 1945 р.:

1. Великі підрозділи повстанців (курені) були переформовані в дрібніші (сотні), добре озброєні, рухливі.

2. Основне зосередження цих дрібних загонів повстанців — лісові масиви.

3. Велика мережа підпільних груп (“боївок” по 10-15 осіб), переважно у сільській місцевості.

4. Чимало партизанських загонів було розформовано і вони злилися з оунівським підпіллям.

Наприкінці 1946 р. Українська головна визвольна рада ухвалила докорінно реорганізувати УПА, а саме:

• демобілізувати частину повстанців;

• відправити певну частину вояків на Захід;

• створити підпілля з найбільш стійких і витривалих людей.

Закордонний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою, що перебував на території Західної Німеччини, ухвалив рішення про виведення окремих груп і загонів УПА з України до Німеччини та Австрії.

Восени 1945 р. і навесні 1946 р. двома рейдами було виведено значні сили територією Словаччини.

Протягом 1947-1948 рр. було здійснено ще кілька таких великих рейдів, під час яких значні сили повстанців вийшли з України на Захід.

Другий період — 1947-1950 рр.

ОУН — УПА змінили тактику ведення дій:

1. Завершувався розпуск загонів УПА.

2. Партизанська війна здійснювалася малими рухливими групами.

3. Зміцнювалися підпільні організації.

4. Використовувалися партизанські форми боротьби:

• • саботаж,

  • наскок,

  • засідки,

  • терористичні акції,

  • диверсії,

  • антирадянська пропаганда.

За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло майже 30 тис. представників партійних і радянських працівників, військовослужбовців, місцевих жителів.

Фактори, які визначали зміну тактики діяльності ОУН — УПА:

1. Загострення протистояння між СРСР і Заходом, розгортання “холодної війни”.

2. Тяжкі втрати УПА в боротьбі проти радянських військ.

3. Загибель багатьох повстанських лідерів.

4. Певні успіхи радянської влади у здійсненні суспільних перетворень у Західній Україні (в розвитку промисловості, в подоланні неграмотності, розвитку початкової, середньої та вищої освіти, у медичному обслуговуванні населення тощо).

5. Політика тоталітарного режиму щодо розколу сил повстанців (численні амністії, система “сексотства” у вишах, навчальних закладах, на підприємствах тощо).

Методи боротьби сталінського режиму проти українського підпілля:

1. Блокада і прочісування великих територій, де зосереджувалися оунівські партизани.

Каральні загони спалювали та вирубували значні лісові масиви.

2. Вивозили до концтаборів або просто висилали у східні області тисячі місцевих жителів.

За період із 1944 р. по 1953 р. було депортовано 600 тис. осіб.

3. Використовувалося демонстрування трупів убитих повстанців, щоби налякати населення.

4. Практикувалося фізичне знищення командування УПА.

Загинули такі лідери ОУН — УПА:

• “Клим Савур” — член Центрального проводу ОУН,

• “Карпович” — заступник командувача УПА.

• Роман Шухевич — голова генерального секретаріату Української головної визвольної ради, командир УПА та ін.

5. Винищувалися цілі села за зв’язки з “бандерівцями”.

6. Проводилися численні арешти.

За період з 1944 р, по 1953 р. було заарештовано 104 тис. учасників ОУН.

Арештовували й мирне населення, підозрюване у зв’язках з ОУН — УПА, в тому числі було заарештовано 36 340 осіб, віком до 25 років.

7. З метою дискредитації ОУН — УПА створювалися спецбоївки НКВС, які під виглядом “бандерівців” чинили різноманітні злочини.

До 1952 р. ОУН — УПА як масова організація та організована сила перестала діяти.

Рештки підпілля діяли до середини 1950-х рр.:

1953 р. — ще тривали окремі епізодичні дії ОУН — УПА.

1956 р. — радянські засоби масової інформації повідомляли, що на Волині ще діють “озброєні банди”.

Доля Української греко-католицької церкви (УГКЦ)

З метою зміцнення радянської влади у західних областях України було вирішено ліквідувати Українську греко-католицьку церкву.

Це стало можливим тому, що:

• • у повоєнний період ослабла греко-католицька церква;

  • помер лідер УГКЦ митрополит А. Шептицький;

  • загострилися відносини між Заходом і Сходом (“холодна війна”).

До встановлення радянської влади в Західній Україні діяло:

• • 3040 парафій,

  • 4440 церков,

  • духовна академія,

  • 5 духовних семінарій,

  • 2 духовні школи,

  • 127 монастирів.

Церкву очолював митрополит. А. Шептицький перебував на митрополичій посаді від 17 січня 1901 р. до листопада 1944 р. З 31 листопада 1944 р. УГКЦ очолив митрополит Й. Сліпий. Митрополиту підлягало 10 єпископів, 2950 священиків. Церква мала свою пресу: випускалося 6 місячних часописів і 3 тижневі.

Було 1090 ченців, 540 семінаристів, 5 млн вірних.

У грудні 1944 р. митрополит Й. Сліпий послав до Москви делегацію УГКЦ, щоби знайти спільну мову з радянською владою. Делегацію УГКЦ прийняв голова ради у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР полковник державної безпеки І. Полянський. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили І. Полянського з життям церкви, проголосили звернення Й. Сліпого “До духовенства і віруючих” про підтримку радянської влади, передали 100 тис. крб. на оборону країни. Не бажаючи вступати у конфлікт з УГКЦ під час війни, московське керівництво пообіцяло, що греко-католикам буде забезпечене вільне відправлення богослужіння.

Але. це тривало недовго.

У березні 1945 р. Й. Сталін особисто схвалив інструкцію про ліквідацію УГКЦ.

У Західній Україні було розгорнуто широку пропагандистську роботу.

На сторінках газет, журналів, по радіо, на різних зібраннях твердилося, що УГКЦ “слуга Риму”, знаряддя “українських буржуазних націоналістів”, “ворог народу”, колаборант із німецькою окупаційною владою тощо.

У квітні 1945 р. органи державної безпеки заарештували українських греко-католицьких єпископів на чолі з Й. Сліпим.

Органи НКВС створили “ініціативну групу”, до якої увійшли релігійні діячі Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький. Група виступила з ініціативою про ліквідацію церковної унії 1596 р., повний розрив із Ватиканом та приєднання до Російської православної церкви.

У березні 1946 р. скликали Львівський церковний собор, згідно з рішенням якого (проголосували 216 делегатів-священиків і 19 мирян) Брестська унія 1596 р. скасовувалася, греко-католицька церква “возз’єдналася” з Російською православною церквою. Цей собор уважається незаконним через відсутність більшості єпископів, значну частину яких на той час заарештували. Було ліквідовано церковні освітні установи, проведено арешти монахів і духівництва — понад 2 тис. осіб.

У березні 1946 р. у Києві відбувся закритий судовий процес проти греко-католицької ієрархії на чолі з митрополитом Й. Сліпим.

Настрої вірних були іншими. Вони продовжували свої обряди. Лише невелика частина духівництва підкорилася рішенню собору. Греко-католицька церква була розпущена, але не знищена; вона продовжувала діяти в підпіллі. 20 вересня 1948 р. Г. Костельник був убитий за загадкових обставин у Львові.

Подібні події розгортались і в Закарпатті. Тут були закриті всі греко-католицькі церкви. Багатьох священиків репресували;

У серпні 1949 р. Московський патріарх проголосив про “добровільне возз’єднання” греко-католицької церкви Закарпаття з Російською православною церквою.