Вашингтонська конференція. Перегляд повоєнних договорів у 20- рр. ХХ століття

ВАШИНГТОНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1921-1922 pp.

(12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.)

Вашингтонська конференція була скликана за ініціативою США, які розраховували домогтися сприятливого для себе вирішення питання про морські озброєння та закріплення нового співвідношення сил в Китаї та в басейні Тихого океану. Конференція також була спрямована проти національно-визвольного руху народів колоніальних і залежних країн. Радянський уряд, який не одержав запрошення на конференцію, заявив 19 липня і 2 листопада 1921 р. протести проти усунення РСФСР — однієї з головних тихоокеанських держав — від участі в роботі конференції, а 8 грудня 1921 направив протест проти обговорення на ній питання про Китайсько-східну залізницю. У грудні 1921 до Вашингтона прибула делегація Далекосхідної республіки, але вона не була допущена на конференцію.

«Договір чотирьох»

(13 грудня 1921 р.)

США, Велика Британія, Франція, Японія

Основні положення:

• Англо-японський союз 1902 р. скасовувався;

• спільний захист договірними державами їх територіальних «прав» у Тихому океані.

Договір мав на меті об'єднати сили союзників проти національно-визвольного руху народів басейну Тихого океану і Далекого Сходу.

«Договір п᾽яти»

(6 лютого 1922 р.)

США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія

Основні положення:

• встановлював певну пропорцію граничного тоннажу лінійного флоту його учасників: США — 5, Великобританія — 5, Японія — 3, Франція — 1,75, Італія — 1,75;

• загальний тоннаж лінкорів, що підлягають заміні, не повинен був перевищувати: для США і Великобританії з 525 тис. т, для Японії 315 тис. т, для Італії та Франції по 175 тис. т.;

• встановлювався тоннаж авіаносців: 135 тис. т для США і Великобританії, 81 тис. т для Японії і по 60 тис. т для Італії та Франції;

• Японія домоглася зобов'язання американського та англійського урядів не споруджувати нових баз на островах Тихого океану на схід від 110-го меридіана східної довготи (за винятком островів поблизу узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії та Гавайських островів).

«Договір дев᾽яти»

(6 лютого 1922 р.)

США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Китай

Основні положення:

• «рівні можливості» у Китаї в області торговельної та підприємницької діяльності;

• зобов'язував не вдаватися до використання внутрішньої обстановки в Китаї з метою отримання спеціальних прав і привілеїв, які можуть завдати шкоди правам та інтересам інших держав — учасників договору;

• підписано Трактат про китайський митний тариф, де закріплювались митні нерівноправності Китаю;

• Японія повертала Китаю раніше захоплені колишні німецькі володіння.

Перегляд повоєнних договорів у 20-х рр. ХХ століття.

Генуезька конференція

(10 квітня – 19 травня 1922 р.)

29 країн учасниць + 5 британських домініонів

Мета: пошук шляхів економічного відновлення Центральної та Східної Європи. Питання щодо зовнішнього боргу Росії та націоналізації підприємств.

Вимоги до РРФСР:

• сплатити борги попередніх урядів (18,5 млрд. золотих рублів);

• відшкодувати кошти за націоналізацію;

• ліквідація монополії на зовнішню торгівлю.

Вимоги РРФСР до країн Заходу:

• відшкодувати збитки завданні інтервенцією (39 млрд. золотих рублів);

• згода сплатити довоєнні борги, але з відстрочкою на 30 років;

• надання кредитів та економічної допомоги.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в глухий кут і в принципі не принесла нічого позитивного.

Але радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір.

Рапалльський договір

(16 квітня 1922 р.)

РРФСР та Німеччина

Основні положення:

• відновлення дипломатичних стосунків;

• сторони взаємно відмовлялися від претензій на відшкодування військових витрат і невійськових збитків;

• Німеччина визнавала націоналізацію німецької державної і приватної власності в РРФСР;

• обидві сторони визнали принцип найбільшого сприяння як основу правових і економічних відносин, зобов'язувалися сприяти розвитку торговельно-економічних зв'язків. Німецький уряд заявляв про свою готовність надати німецьким фірмам допомогу в справі розвитку ділових зв'язків з радянськими організаціями.

Гаазька конференція

(15 червня – 29 липня 1922 р.)

28 країн учасниць + 5 британських домініонів (без Німеччини)

1. Конференція продовжувала обговорення фінансово-економічних питань, що розглядалися в Генуї.

2. Обговорювалися фінансово-економічні претензії західних держав до радянської Росії.

3. Радянська делегація, як і в Генуї, висувала зустрічні претензії.

4. Досягти домовленості не вдалося.

5. Конференція закінчилася безрезультатно.

Дискусія зі спірних питань не привела до угоди. Коли деякі делегації виявили зацікавленість у радянських пропозиціях, було вирішено припинити роботу конференції.

У той же час конференція свідчила про бажання ряду країн установити з Радянською Росією економічні відносини. Участь Радянської Росії в цій конференції означала фактичне визнання її з боку західних держав.

1923 рік – Німеччина припиняє виплату репарацій, в зв᾽язку з чим Франція та Бельгія вводять свої війська до Рурської області.

«План Дауеса»

план економічного оздоровлення Німеччини після Першої світової війни

У квітні 1924 р. американським банкіром Чарльзом Дауесом і британським міністром закордонних справ Джозефом Остіном Чемберленом було розроблено план економічного оздоровлення Німеччини, названий «планом Дауеса». У серпні того ж року його затвердила Лондонська міжнародна конференція.

План складався з трьох частин і мав на меті забезпечити сплату Німеччиною репарацій відновленням її господарства. Для цього, насамперед, потрібно було зміцнити німецьку марку і забезпечити виконання країною бюджету.

Умови «плану Дауеса»:

• скорочення можливостей для Франції здійснювати санкції проти Німеччини;

• союзники виводять окупаційні війська з Руру;

• Німеччина щорічно сплачує певну суму репарацій (починаючи з 1 млрд. марок за рік та збільшуючи до 2,5 млрд. марок за рік у термін чотири роки);

• Німецький державний банк має бути реорганізованим під проводом союзників;

• у джерела покриття репарацій мають бути включені прибутки держави за рахунок акцизних, митних та транспортних податків;

• США надають Німеччині значні позики (близько 800 млн. марок).

План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд. марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд. марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р..

План Дауеса знаменував зупинення дискримінації Німеччини в європейській політиці. Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді відсотків від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.

«План Юнга»

другий план репараційних виплат Німеччини після Першої світової війни, який замінив план Дауеса.

План передбачав деяке зниження розміру річних платежів (у середньому до 2 млрд. марок), скасування репараційного податку на промисловість і скорочення обкладення транспорту, ліквідацію іноземних контрольних органів. Одним з найважливіших наслідків прийняття Плану Юнга було дострокове виведення окупаційних військ з Рейнської області.

План був прийнятий на Гаазькій конференції з репарацій 1929-1930 рр., в якій брали участь Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Італія, Польща, Португалія, Румунія, Франція, Чехословаччина, Югославія і Японія. США офіційно не брали участь у роботі конференції, однак, будучи ініціатором плану Юнга, чинили тиск на учасників конференції, домагаючись прийняття цього плану. План був розроблений групою фінансових експертів на чолі з американським фінансистом Овеном Юнгом і відображав інтереси приватних, передусім американських кредиторів Німеччини.

У ньому, на відміну від «плану Дауеса», виплата репарацій передбачалася аж до 1988 р.: у перші 37 років Німеччина мала б щорічно сплачувати по 1988 млн. марок, а з 1966 р. протягом наступних 22 років по 660 млн. марок плюс платежі, дорівнюють сумі щорічних погашень державами-одержувачами репарацій.

При такому розрахунку, замість встановленої раніше загальної суми репарацій в 132 млрд. рейхсмарок вона скорочувалася до 113,9 млрд., і після сплати за перші 37 років твердої суми репарацій, вона могла бути скорочена або відстрочена у разі економічних труднощів Німеччини. Рішення Гаазької конференції, яка затвердила «план Юнга» були абсолютно нереальними.

Основні положення:

• зменшення загальної суми репарацій (до 114 млрд. марок);

• щорічна виплата Німеччиною 2 млрд. марок протягом 37 років;

• виплата репарацій повинна здійснюватися тільки за рахунок надходження в бюджет і прибутку залізниці;

• скасування відрахувань з прибутку промисловості;

• достроковий вивід окупаційних військ з Рейнської області.

«Пакт Бріана — Келлоґа»

міжнародний договір про відмову від війни, як знаряддя національної політики

27 серпня 1928 року

Договір отримав назву за іменами ініціаторів – міністра закордонних справ Франції Арістида Бріана і держсекретаря США Френка Келлоґа.

Угоду було підписано поза рамками Ліги Націй. Її ратифікували в багатьох країнах, зокрема в США, Франції, Сполученому Королівстві, Німеччині, Італії, Японії, Радянському Союзі. В деяких країнах, наприклад, США, вона залишається чинною де-юре досі (станом на 2010 р. ). Де-факто вона не вберегла світ від війни.

Основні положення:

• зменшення «гонки озброєнь»;

• ніколи не розпочинати війну, окрім самозахисту.