Księga Abstraktów

Український письменник, громадський діяч Улас Олексійович Самчук (1905–1987) більшу частину свого життя провів на еміграції. Покинувши з політичних мотивів Польщу 1927 р., він намагався за допомогою художнього (романи «Марія», «Волинь», «Ост») та публіцистичного слова передати реалії суспільно-політичного й національно-культурного життя українців. Спомини «На білому коні» (вперше надруковано у Мюнхені, 1965) та «На коні вороному» (1975), дають, зокрема, уявлення про українське громадське життя міжвоєнного Львова та доби нацистської окупації. Через політичну позицію його твори почали видавати в Україні лише за часів незалежності.

Львів 1920-х років, де «виходив «Громадський голос», «Діло», «Новий час», де була «Просвіта», «Наукове товариство ім. Шевченка» і «Дністер» був для У. Самчука «Меккою». Прояви «совєтської культури» письменник спостеріг, прибувши до міста у липні 1941 р.: насамперед вразили зовнішні атрибути в «радянському» Львові та помешканні недавніх власників. Нацистську окупацію міста вважав тимчасовим явищем, як і «совєтську», сподіваючись на перемогу над ворогами та постання незалежної української держави. Висловлював жаль з приводу роз’єднаності національних сил.

Львів У. Самчук вважав «батьківщиною духа, де виростала нова, модерна, здорова, демократична Україна західнього типу, систему відродження якої» він вважав необхідним і бажаним поширити на решту української території».

Панорама національно-культурного Львова, представлена у споминах У. Самчука, хоч і відображає погляди окремої людини з власною ідеологічною платформою, є важливим історичним джерелом до вивчення історії міста та містян.

Artykuł dotyczy dwóch ostatnich lat życia Aleksandra Prusiewicza (1878-1941), etnografa, historyka, kolekcjonera, organizatora i kierownika lwowskiego Muzeum Etnograficznego. Od pierwszego dnia wojny prowadził on – z różną regularnością – „Dziennik z wydarzeń II wojny światowej”, opisując w nim m.in. przebieg oblężenia Lwowa we wrześniu 1939 r., pierwsze dni okupacji radzieckiej, pogarszające się warunki bytowe w mieście. Najwięcej uwagi poświęcił sprowokowanemu przez siebie 26 IX aresztowaniu byłego premiera Rzeczypospolitej, profesora archeologii Uniwersytetu Jana Kazimierza Leona Kozłowskiego, dokładnie opisując przebieg jego zatrzymania i przesłuchania (szczególnie interesujący dzięki możliwości porównania ze spisanymi na początku lat 40. wspomnieniami Kozłowskiego). Następnym miesiącom Prusiewicz poświęcił zdecydowanie mniej uwagi. Do systematycznego prowadzenia dziennika wrócił po wybuchu wojny niemiecko-radzieckiej, doprowadzając zapiski niemal do połowy sierpnia 1941 r. W trzy tygodnie później, 6 IX 1941 r. popełnił samobójstwo.

Львівські підприємці відігравали важливу роль у житті міжвоєнного Львова. Вони наповнювали міський бюджет, брали активну участь у соціально-економічному та політичному житті міста та регіону, створювали робочі місця. Тому вивчення цієї соціальної групи має важливе значення для розумінні історії міста у вказаний період.

Важливим джерелом, яке містить масові кількісні показники про підприємницьку верству міста, є матеріали польських переписів 1921 і 1931 рр. Їхні методологічні засади передбачали фіксацію не лише етнічної та конфесійної приналежності населення, але й його відношення до засобів виробництва та характер виконуваної ним праці (розумова, фізична), а також ставлення власників засобів виробництва до використання найманої робочої сили (використовували чи не використовували) . Ці зафіксовані характеристики населення дають нам можливість окрім традиційних для міжвоєнних польських переписів соціальних категорій як власники засобів виробництва (самостійні (osoby samodzielne) – за термінологічним визначенням укладачів переписів ) , розумові працівники, робітники та особи з невизначеним суспільним статусом виділити серед львівських міщан таку соціальну групу як підприємці. Дані про величину промислових підприємств, яку містять матеріали перепису 1931 р., слугують підставою для виокремлення з середовища підприємців власників дрібних, середніх та великих підприємств та встановлення їхньої чисельності. Отже, матеріали переписів 1921 і 1931 років є важливим джерелом до вивчення соціальної історії м. Львова у вказаний період і потребують детального аналізу.

У 20-30-х рр. ХХ ст. у Львові, незважаючи на складні суспільно-політичні та соціально-економічні реалії, розгорталося культурне життя українців. Літературні періодичні видання періоду міжвоєння були невід’ємною частиною літературного життя й водночас активним чинником розвитку літературного процесу. Упродовж окресленого періоду у лише Львові виходило понад 20 літературних часописів різних ідейних та мистецьких напрямів.

До початку Другої світової війни, львівська культура харчування базувалися на традиціях польської, єврейської, української та австрійської кухні. Мультикультурне середовище, спорідненні інтереси та умови проживання сприяли формуванню у Львові особливого кулінарного середовища, яке було спільним одразу для кількох національних громад. Другий прихід більшовиків до Львова у липні 1944 р. приніс з собою політичні та етнічні зміни, які з часом змінили і спосіб життя та харчування в місті.

Особливе місце в більшовицькій системі суспільного харчування займали різноманітні спеціалізовані та відомчі заклади. Попри теоретичне обстоювання безкласовості радянського суспільства, наділі спостерігалося його глибока кастовість та виразне розшарування. Партійна та міська еліта, харчувалися та отоварювались в одних установах, інваліди та ветерани війни в других, робітники в ще інших, свої їдальні та буфети мали школярі та студенти.

Можновладці, дбаючи про своє благополуччя, продовжили дію системи закритого продуктового забезпечення для окремих (вибраних) категорій населення. Крамниці які належали до цієї системи були в два рази краще забезпечені продуктами, в порівнянні із звичайними магазинами, та на відміну від інших отримував білий хліб. Міськрада і Обком КП(б)У традиційно, забезпечували себе продуктами у формі попередніх спецзамовлень. Для забезпечення партійної номенклатури виготовлялися навіть окремі талони із знущальним написом “За культурну радянську торгівлю”. Талони видавались працівникам в залежності від посадових обов’язків, і давали право оформити відповідне продуктове замовлення. Подібна практика застосовувалась і в районних виконкомах та райкомах КП(б)У Львова.

Радянські кулінарні традиції, привнесені до Львова більшовиками привели до відмови від приватної власності та впровадження і широкого використання в місті м’ясних напівфабрикатів, різноманітних овочевих котлет (наприклад, з брукви), значне збільшення в раціоні частки мороженої риби, рослинної олії (у Львові більше використовували смалець, вершкове масло), а ще – чебуреки, шашлик, окрошка, щі. Ці та інші нововведення швидко знівелювали попередню систему харчування та поступово зрівняли місто з іншими радянськими містами.

Referat będzie poświęcony prezentacji największego koła zrzeszającego medyków żydowskich na terenie Lwowa w okresie międzywojennym.

Центральний державний історичний архів у Львові – один з найдавніших і найбагатших архівів України. У його документах зберігається різноманітна інформація про еміграцію з Західної України у міжвоєнне двадцятиліття. Серед них найважливішими для дослідження теми є фонди: 422 – Представництво Еміграційного управління (1920–1933 рр.), 799 – Еміграційний синдикат, Окружний відділ у Львові, 802 – Державне управління посередництва праці, м. Львів, 430 – Товариство опіки над українськими емігрантами, 800 – Польське еміграційне товариство, м. Львів, 853 – Товариство “Польська опіка над співвітчизниками за кордоном”, 334 – Центральне єврейське еміграційне товариство “JEAS”, 854 – Союз громадських організацій опіки над емігрантами, м. Львів, 335 – Товариство відбудови Палестини “Keren Hajesod”, 338 – Крайова сіоністська організація, м. Львів, 339 – Товариство “Keren Kajemeth Leisrael”, м. Львів, 457 – Товариство освіти єврейської молоді “Hechaluc”, м. Львів, 701 – Єврейська релігійна громада, м. Львів. У фонді Представництво Еміграційного управління у Львові зберігаються такі різновидові матеріали, як обіжники і розпорядження з питань еміграції органів влади, інформаційні бюлетені, статистичні звіти мореплавних компаній, статути та протоколи засідань громадських об’єднань опіки над емігрантами. Існує чимало документів про організацію еміграції окремо до США, Канади, Аргентини, Бразилії, Парагваю, Уругваю, Франції, Бельгії, Німеччини. Тут зосереджені також численні матеріали про діяльність сіоністських організацій і фондів, що підтримували переселення євреїв до Палестини.

Від середини ХІХ ст. у Львівському університеті наука розвивалася у семінарах, які являли собою не лише форму навчального процесу, а й стали науковими підрозділами. Першим семінаром гуманітарного спрямування був філологічно-історичний який, на початку 1870-х рр. був поділений на окремі - історичний та філологічний. Історичний семінар від початку 1890-х рр. включав відділ загальної історії та відділ австрійської історії, а з початку 1910-го року ще й відділ польської історії. Наприкінці 1900-х років з’явилися два нові семінари історичного профілю – археологічний та семінар історії мистецтва.

На базі філологічного семінару на початку 1890-х років виникли окремі семінари класичної філології: у складі відділів грецької філології та латинської філології, польської філології (згодом у складі відділів нової польської філології та старої польської філології), руської філології (тодішня офіційна назва семінару, що спеціалізувався з української мови та літератури), германістичний семінар (згодом у складі відділів нової німецької філології та старої німецької філології). Наприкінці 1900-х років засновано романський семінар ( романської філології) та семінар слов’янської філології.

Від середини 1890-х років діяв філософський семінар з двох відділів, а наприкінці 1900-х років при ньому утворили психологічну робітню. Тоді ж виник окремий педагогічний семінар.

Таким чином, розвиток мережі семінарів відображав розвиток наукових напрямів у Львівському університеті в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., стаючи, фактично, основою для формування наукових шкіл.

Celem niniejszego wystąpienia jest dokonanie analizy mało znanego fragmentu biografii hrabiny Ksawery Grocholskiej (1807-1872), polskiej ziemianki, filantropki, artystki-amatorki, właścicielki majątku Kniaże w powiecie jampolskim na Podolu, dotyczącego jej pobytu we Lwowie w 1848 r. Szczególnie zaś interesuje mnie wątek jej inwestycji filantropijnych (wsparcie finansowe dla pojedynczych osób oraz budowa ochronki dla osieroconych w skutek Rabacji Galicyjskiej dzieci szlacheckich).

„Sidur Tefillot Israel”, wydany we Lwowie w 1862 roku, był pierwszym polskojęzycznym modlitewnikiem żydowskim, jaki powstał i ukazał się na terenie Galicji. Był wykorzystywany w kulcie synagogalnym, ale funkcjonował także jako podręcznik do nauczania religii mojżeszowej. Jego autorem był Michał Wolf, jeden z ciekawszych przedstawicieli żydowskiej inteligencji Lwowa, zastępca kaznodziei, publicysta, wydawca, a jednocześnie zapomniana dziś postać.

W drugiej połowie XIX w. „religia mojżeszowa” weszła jako przedmiot szkolny do świeckich szkół w Galicji, a Wolf był jednym z pierwszych nauczycieli tego przedmiotu we Lwowie i całej Galicji. Uczynienie z religii przedmiotu szkolnego, którego nauczanie było ograniczone do zaledwie kilku godzin tygodniowo, generowało żywiołowe dyskusje w środowisku żydowskim (czego nauczać, jak, na podstawie jakich podręczników). W referacie chciałabym przyjrzeć się „Sidur Tefillot”, który był jednym z takich podręczników, kontekstowi jego powstania i sylwetce jego twórcy.

Tekst referatu powstanie w ramach grantu NCN Sonata, pt. "Religia mojżeszowa" jako przedmiot szkolny w Galicji: programy nauczania, podręczniki, nauczyciele

W XIX wieku, jak również i później duchowieństwo zaliczane było do elit intelektualnych społeczeństwa. Z pewnością było tak również w dziewiętnastowiecznym Lwowie. Dominikanie lwowscy w tym okresie podejmowali inicjatywy intelektualne i kulturalne, jak chociażby prowadzenie szkoły głównej (Hauptschule) w latach 1818-1889, prowadzenie wykładów w Studium teologicznym dla zakonników czy działalność pisarska i kaznodziejska. Niektórzy bracia kaznodzieje działali także na polu narodowościowo-patriotycznym, stając się nie tylko duchowym, ale także intelektualnym wsparciem dla działań politycznych podejmowanych przez Polaków walczących o niepodległość państwa polskiego. Jednym z nich był na pewno o. Piotr Zachariasz Korotkiewicz (1803-1873). W zakonie pełnił różne ważne funkcje, w tym trzy razy był wybierany na prowincjała zakonu św. Dominika w Galicji. Jednak, głównie swoimi zdolnościami kaznodziejskimi, wspierała konspiratorów patriotycznych i sam osobiście się w konspirację angażował. Zapewne stał się jednym z czołowych duchownych, którzy odegrali istotną rolę w ruchu patriotycznym w 1848 r. W kazaniach i mowach zagrzewał Polaków do walki w sprawie polskiej, ale przede wszystkich wzywał do zgody narodowej, która - jego zdaniem - była głównym powodem trudności w podejmowanych działaniach niepodległościowych. Nie tylko nawoływał, ale sam dawał przykład: wszedł do Centralnego Komitetu Narodowego we Lwowie, w majątku klasztoru dominikanów lwowskich - w Zarudcach - przyjmował spiskowców, a część posiedzeń Komitetu odbywała się w refektarzu klasztoru Bożego Ciała. W niniejszym wystąpieniu pragnę ukazać nieco tę postać, gdyż ciągle jest mało znana. Z pewnością Ojczyzna, obok wiary w Boga, była najważniejszą wartością, o którą walczył. Za udział w tych ruchach spotkały go nieprzyjemności ze strony władz kościelnych, które działały na wyraźne polecenie Wiednia. Był uważany za jednego z najwybitniejszych kaznodziejów lwowskich, a także ze swojej postawy patriotycznej. O nim można przeczytać niemal we wszystkich pamiętnika dotyczących tamtych czasów. Pisze o nim Henryk Bogdański, przewija się w korespondencji Henryka Schmidta do żony i w wielu innych źródłach pamiętnikarskich i epistolograficznych. Nie ma wątpliwości, że dla wielu był przywódcą duchowym.

Новий 1920 рік, незважаючи на соціально-економічні негаразди в місті/країні, Львів і львів’яни зустрічали сповнені переконанням, що лихоліття Великої війни, продовжені польсько-українською війною, назавжди залишилися в минулому. Усе змінила війна проти більшовицької Росії, яка розпочалася успішним наступом польських та уенерівських військ на Київ, який за кілька тижнів змінився поспішним відступом. Швидке просування більшовицьких військ на захід, вже на початку липня посилило панічні настрої з-поміж мешканців Львова. Готовність до самопожертви і бажання втекти – дві паралельні реальності, які огорнули в критичний момент Львів, розділяючи, а водночас об’єднуючи львів’ян.

Незважаючи на патріотичний порив значної частини містян, у цей момент у Львові було чимало охочих залишити місто, у тому числі і серед військових. Наполегливі зусилля підготувати місто до оборони, подеколи нівелювалися неорганізованістю місцевої поліції, дезертирством військових, панікою цивільних. Сподівання на масовий вступ до війська, інколи супроводжувалося розчаруванням від звітів про хід призову і небажанням вступати до війська. Врешті-решт Львів мужньо протистояв більшовикам, а героїзм оборонців міста в битві під Задвір’ям золотими літерами вписаний в історію цієї війни.

Postać metropolity Andrzeja Szeptyckiego należy do jednych z najważniejszych nie tylko dla badań nad historią Ukrainy. Jest ona kluczowa dla rozumienia relacji społeczności ukraińskiej z jej sąsiadami i procesów narodowotwórczych zachodzących w Europie Środkowej i Wschodniej na przełomie XIX i XX wieku. Szeptycki od lat cieszy się rosnącym zainteresowaniem badaczy różnych dyscyplin naukowych, przede wszystkim historyków, teologów i literaturoznawców, a także przedstawicieli innych dyscyplin. Z racji dominacji ZSRR w tej części Europy po II wojnie światowej, pierwsze profesjonalne badania tej postaci były prowadzone przede wszystkim na Zachodzie Europy i w Kanadzie. Jednakże od momentu upadku żelaznej kurtyny daje się zauważyć intensyfikacja badań prowadzonych najpierw na terenie Polski, a ostatnio przede wszystkim w Ukrainie i przez ukraińskich badaczy. Część z elementów życia i działalności metropolity zostało już opisane. Jednak nadal pozostaje wiele do zbadania, a już rozpoznane obszary domagają się ponownej analizy z nowych, dotychczas niepodejmowanych przez badaczy perspektyw. Biografia Andrzeja Szeptyckiego jest tak obszerna i wielowątkowa, że zasługuje ona na bardziej komplementarną analizę z udziałem nie jednego, lecz zespołu badaczy. Prezentowany na konferencji referat będzie stanowił próbę podsumowania dotychczasowego stanu badań nad biografią Andrzeja Szeptyckiego, wskazania nowych kierunków badawczych. Korzystając z mojego doświadczenia badawczego ukażę dostrzeżone przeze mnie, możliwe trudności interpretacyjne oraz zaznaczę rolę przyjętych założeń badawczych dla kształtu biografii.

Wystąpienie poświęcone będzie kwestii represji wobec polskich mieszkańców Lwowa w latach 1959-1962. Ów krótki, bo zaledwie trzyletni okres zapisał się w historii pod znakiem potężnych ciosów w tę grupę narodowościową. Chodziło tu przede wszystkim o polską inteligencję, zarówno ówczesną, jak i przyszłą-dopiero kształcącą się. Po znacznym spadku liczebności Polaków we Lwowie w wyniku tzw. drugiej repatriacji w latach 1955-1959, na miejscu pozostało nieco ponad 16 tysięcy osób narodowości polskiej. Wobec tego, władze miejskie mogły pozwolić sobie na znaczne ograniczenie wszelkich przejawów polskości (niepożądanych) w przestrzeni miejskiej. Wspomniane wyżej ciosy wymierzone w polską społeczność, dotyczyły dwóch najważniejszych sfer: religii i szkolnictwa (tylko tam mógł oficjalnie rozbrzmiewać język polski). Zamknięto zatem kościół św. Marii Magdaleny oraz zlikwidowano szkołę średnią nr 30 z polskim językiem wykładowym (w tym samym czasie szkołę średnią nr 10, gdzie również nauczano po polsku, ograniczono do statusu "ośmiolatki").

Ключовою подією, котра відіграла чи найважливішу роль у ліквідації радянського режиму й дезінтеграції СРСР, стали вибори 1990 р. до парламентів національних республік, зокрема, Української РСР. Одним із головних епіцентрів демократичних процесів в Україні у період «Перебудови» (1985-1991 рр.) був Львів. Саме у Львові у вересні 1989 р. народна опозиція задекларувала головні принципи майбутнього виборчого процесу, втілення яких у законодавчих актах дозволило опозиційним кандидатам боротись за депутатські мандати. Тактика, методи і форми політичної боротьби демократичної опозиції, й найголовніше, ідеологічні постулати антикомуністичних сил проходили апробацію у Львові, а згодом

поширювались у виборчому просторі всієї України. Програмні вимоги антикомуністичної опозиції у Львові (як і в цілому у Галичині) відрізнялись від інших регіонів України. У Львові більшість кандидатів належали до Демократичного блоку й виступали під національно-демократичними гаслами. Низка кандидатів стояли на позиціях від радикального націоналізму до демократичного соціалізму. Спроба влади напередодні виборів у Львові «розіграти» карту національної і релігійної нетерпимості, посіяти у суспільстві атмосферу непевності і страху для обрання до парламенту представників партійної номенклатури чи силових структур, викликали рішучу й одностайну протидію демократичних сил у відстоюванні громадянського миру . Назагал, парламентська виборча кампанія 1990 р. у Львові продемонструвала політичну зрілість антикомуністичної опозиції, її відданість демократичним принципам, налаштованість на безкомпромісну боротьбу за державний суверенітет України.

На відміну від країн Заходу, відданих ліберальній традиції, питання дотримання прав людини в Радянському Союзі перебувало на маргінесі наукових студій і трактувалися “буржуазним породженням”. В умовах холодної війни дотримання прав людини перетворилися на інструмент ідеологічного міждержавного протистояння. Відтак радянська сторона зіткнулися з потребою обґрунтування не тільки власного ставлення до проблеми, але й вироблення окремої “соціалістичної концепції прав людини”. Нестача фахівців у цій царині зумовила залучення до роботи у ділянці прав людини обмеженого кола правників, серед яких опинився і завідувач кафедри радянського державного права Львівського університету (1944–1959), а пізніше представник УРСР у Комісії з прав людини ООН Петро Недбайло (1907–1974). Дотримуючись офіційної позиції, він трактував права людини предметом внутрішньої компетенції держави, однак допускав і міжнародну співпрацю у цій сфері, але як складову “боротьби за мир і безпеку СРСР”. Поділяючи й обґрунтовуючи основні теоретичні постулати соціалістичної концепції прав людини, П. Недбайло розходився з радянським керівництвом щодо окремих практичних кроків. Свідченням цього стали ігнорування радянським керівництвом низки ініціатив ученого, спрямованих на формування поваги до прав людини (як приклад, відмова від Міжнародної конференції з прав людини про проведення якої клопотав П. Недбайло).

Helena Kulczycka (ukr. Ołena Kulczyćka) w przeszłości była jedną z nas - mieszkanek Przemyśla. Przyjechała tu jako absolwentka wiedeńskiej Szkoły Przemysłu Artystycznego w 1910 roku i niemal aż do wybuchu II wojny światowej mieszkała w Przemyślu, tworząc jego wielonarodowe dziedzictwo kulturowe.

W historii sztuki zapisała się jako ukraińska malarka narodowa, ilustratorka poezji, prozy i literatury dla dzieci, miłośniczka grafiki, którą z wielkim zaangażowaniem uprawiała. Dla etnografów Karpat Wschodnich była przede wszystkim piewcą i propagatorką ludowej kultury ukraińskiej, zwłaszcza folkloru huculskiego. Dla mnie - nauczyciela nauczycieli, jakim byłam ćwierć wieku temu – Helena Kulczycka była przede wszystkim nowoczesną nauczycielką przedmiotu: rysunek, która nie bała się nowego podejścia do rysowania oraz wprowadzenia nieznanych metod nauczania plastyki. W konsekwencji tej nowatorskiej metodyki dążyła do nadania wyższej rangi dla tego przedmiotu w szkolnictwie w ogóle. Była jednocześnie czynną artystką i pedeutologiem w żeńskich seminariach nauczycielskich z utrakwistycznym nauczaniem, a następnie w seminariach kształcących nauczycielki do szkół powszechnych z ukraińskim i polskim językiem nauczania.

Jednak Helena Kulczycka zapisała się nie tylko na kartach przemyskiego szkolnictwa dla nauczycielek szkół ludowych w Przemyślu. Byłoby to znaczące umniejszenie jej dokonań. Była zaangażowana w utworzenie Muzeum Ukraińskiego „Strywihor”, które powstało w 1932 roku. Jego zbiory tworzyły nowożytne i współczesne ikony, ceramika rusińskich grup etnicznych, militaria upamiętniające ukraińskie walki, liczne eksponaty etnograficzne i archeologiczne. Ważnym celem było prowadzenie stałej konserwacji najcenniejszych eksponatów, a także cykliczne przeprowadzanie akcji odczytowej, popularyzacji zbiorów oraz kultury ukraińskiej. Edukacja muzealna „Strywihoru” wśród szkół, była autorskim opracowaniem metodycznym Heleny i jej siostry Olgi, specjalizującej się w tkaninach artystycznych, głównie kilimach.

Wszystkie te doświadczenia z kultywowania ukraińskiego dziedzictwa kulturowego obie siostry Kulczyckie przeniosły do Lwowa w 1938 roku, rozstając się z Przemyślem na zawsze. Helena opuściła miasto bez żalu, nie lubiła go wspominać. Była tu uznana za narodową aktywistkę ukraińską. Okres ten w jej biografii jest stosunkowo słabo znany.

W 1939 roku Helena Kulczycka rozpoczęła pracę jako malarka w Lwowskim Muzeum im. Tarasa Szewczenki. Rok 1940 był dla Heleny traumatyczny: zmarła jej siostra Olga, a Ukraina przeżywała II wojną światową. Pomimo osamotnienia, w tym też roku objęła oddział Narodowego Rzemiosła Ukraińskiego w Lwowskim Etnograficznym Muzeum Ukraińskiej Akademii Nauk. W latach 1945-1954 była wykładowcą grafiki w Ukraińskim Instytucie Poligraficznym im. Iwana Fedorowa we Lwowie, z tym że od 1948 roku w stopniu profesora. W 1955 r. była zaangażowana w obronę ukraińskiego szkolnictwa artystycznego. Walczyła o rozwój muzealnictwa etnograficznego, w którym szczególną rolę przypisywała funkcji edukatora dziedzictwa kulturowego społeczności ukraińskiej.

Zmarła w 1967 roku, została uznana za narodową malarkę Ukrainy, jej imieniem są nazywane szkoły do dzisiaj. Była powszechnie szanowana i takim poważaniem cieszy się do dziś. Na krótko przed śmiercią została laureatką Nagrody Państwowej im. Tarasa Szewczenki. W panoramę nauki i sztuki Lwowa wpisała się jako piewcą ukraińskiej kultury narodowej, specjalistka w zakresie etnografii, propagatorka huculszczyzny i jej kultury materialnej. Natomiast jej sztuka, w tym grafika i ilustracje, zyskały sławę międzynarodową, co zaowocowało licznymi albumami, wydawnictwami i wystawami. Bez wątpienia wchodziła w skład elity kulturalnej powojennego Lwowa.

Подано інформацію про відновлення та відкриття вищих навчальних закладів у Львові в ході завершення Другої світової війни та у перші повоєнні роки. Автор загострює увагу на тому, що відновлені ВНЗ були уже частиною радянської освітньої системи, де згідно із Постановою РНК СРСР № 413 від 13 квітня 1944 р. «Про військову підготовку студентів вищих навчальних закладів» вводилось обов’язкове військове навчання студентів.

Основним завданням військових кафедр була військова підготовка студентів. Проте, зауважуємо, що офіцери військових кафедр також брали активну участь в оборонно-масовій, політико-пропагандистській та виховній роботі навчальних закладів.

Автор подає просопографію офіцерів − викладачів військових кафедр, та наголошує, що укомплектування військових кафедр ВНЗ особовим складом відбувалось за достатньо складною схемою, що було зумовлено їхнім одночасним підпорядкуванням військовим і цивільним відомствам.

Упродовж 1944−1991 рр. військові кафедри із певними відмінностями та із різною тривалістю діяли в кожному цивільному вищому навчальному закладі Львова, однак більшість цих кафедр була ліквідована до 1961−1962 н. р. в ході військової реформи.

W czasach radzieckich osiągnięcia życiowe wielu wybitnych ukraińskich naukowców były starannie ukrywane przed szeroką społecznością naukową. Szczególnie to dotyczyło prac naukowców-patriotów z Ukrainy Zachodniej. Ich intelektualne osiągnięcia w okresie sowieckim znajdowały się w zamkniętych archiwach i zbiorach bibliotecznych, a nazwiska zostały starannie wykreślone z tekstów prac naukowych i z powodów ideologicznych nie pojawiły się w żadnej publikacji. Tak było w przypadku Wasylia Simowycza (1880–1944), utalentowanego filologa, którego nazwiska prawie od pół wieku nie wymieniano się, chociaż jego znaczące dziedzictwo literackie ma dużą wartość dla historii ukraińskiej krytyki literackiej. Ponadto warto wspomnieć, że W. Simowycz był członkiem Naukowego Stowarzyszenia im. T. Szewczenka (od 1923 r.), profesorem (od 1923 r.) i rektorem (1926–1930) Ukraińskiego Wyższego Instytutu Pedagogicznego w Pradze, profesorem, kierownikiem wydziału języka ukraińskiego i Dziekanem Wydziału Filologicznego Uniwersytetu Lwowskiego (1939–1941).

W naszym artykule zamierzamy przeanalizować działalność naukowo-organizacyjną, wydawniczą, kulturalną i edukacyjną Wasylia Simowycza od czasu jego przyjazdu do Lwowa w 1934 r. po długim pobycie w emigracji w Pradze. Pokażemy jego wpływ na życie naukowe, społeczne i publiczne zarówno Lwowa, jak i całej Galicji.

W 1861 r. powołano do życia Sejm Krajowy Galicyjski. Wybór posłów odbywał się w systemie kurialnym. Reprezentowały one – jak pisał znawca problematyki, prof. Stanisław Grodziski – 6 grup interesów. Jedną z nich tworzyli ludzie nauki, profesorowie galicyjskich uczelni. Początkowo reprezentowane były jedynie Uniwersytet Jagielloński oraz Uniwersytet Lwowski. Później doszły Akademia Umiejętności w Krakowie oraz Politechnika Lwowska. Uniwersytet Lwowski w ławach Sejmu Krajowego był reprezentowany przez swego rektora. Niniejszy referat będzie próbą spojrzenia na aktywność rektorów Uniwersytetu podczas obrad sejmowych, pola ich zainteresowań, stanowisko zajmowane wobec problemów palących Galicję.

Діяльність М. Грушевського у Львові в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. визначалася декількома напрямами: у 1894 р. – він став професором університету і очолив кафедру всесвітньої історії із спеціальним оглядом на історію Центрально-Східної Європи; в цей же період розпочав роботу у Науковому Товаристві Шевченка, де згодом став його головою та займався науковою діяльністю, на початковому етапі праці вченого у Львові з’явилися перші томи «Історії України-Руси». Університетська діяльність професора була пов’язана із організацією наукових вправ (семінару), що став у майбутньому основою його наукової школи. Специфікою формування школи було те, що її члени відвідували науковий семінар М. Грушевського в університеті, а згодом працювали в інших інституціях Львова і регіону, переважно в НТШ. Семінар формувався в період коли історики ставали натхненниками національно-визвольних рухів, намагалися на практиці реалізувати тезу « права на окремішність», а сам М. Грушевський запропонував вивчати не історію держави, а історію народу, «знайшовши місце» для національної історії і провівши її сепарацію передовсім від російської історії. Однак обставини часу вплинули на те, що учні відійшли від народницької концепції М. Грушевського, й стали фундаторами нової історичної візії – державницького напряму в українській історіографії (Степан Томашівський, Омелян Терлецький, Іван Крип’якевич і ін.). Зрештою і сам професор став згодом істориком-державником.

Platon Kostecki (1832-1908) to postać, którą trudno ominąć, mówiąc o lwowskim dziennikarstwie drugiej połowy XIX w. W latach 50. XIX w. był redaktorem "Zorji Hałyc'kiej", a od lat 60. aż do śmierci związany był z "Gazetą Narodową". Ponadto współpracował z szeregiem innych galicyjskich gazet, publikując w nich wiersze, teksty publicystyczne i recenzje sztuk teatralnych. Nazywano go gente Ruthenus, natione Polonus, który to kształt tożsamości w pełni uosabiał. Będąc synem unickiego duchownego a jednocześnie wychowując się na ideałach polskiego romantyzmu, stał się wielkim admiratorem idei Rzeczypospolitej Polski, Litwy i Rusi, którą propagował przy wielu okazjach. W obliczu rosnących napięć politycznych między polskimi i ruskimi (ukraińskimi) elitami, pod koniec życia stał się symbolem odchodzącej epoki, w której korzenie etniczne wcale nie musiały przesądzać o przynależności narodowej. Pisanie biografii postaci pogranicza, jaką niewątpliwie był Kostecki, przynosi szereg trudności o charakterze klasyfikacyjnym. W trakcie wystąpienia konferencyjnego prócz zarysowania najważniejszych etapów życia Kosteckiego, które udało się dotychczas zrekonstruować, zostanie poświęcona uwaga także problemom natury źródłowej.

Zofia Romanowiczówna (1842 – 1935) była lwowską nauczycielką, członkinią wielu stowarzyszeń kobiecych, uczestniczką powstania styczniowego, a także pamiętnikarką. Jej spuścizna słabo zbadana, acz niezwykle istotna dostarcza wielu cennych informacji i wkracza w obszar badań zarówno w dziedzinie historii kobiet, biografii, oraz historiografii. Świadectwo jej aktywności, źródła temu poświęcone znajdują się głównie we Lwowie w Centralnym Historycznym Archiwum Państwowym, a także Narodowej Bibliotece Naukowej im. Wasyla Stefanyka.

Koniec XIX wieku to na terenie Monarchii Habsburgów czas intensywnych przemian, które nie ominęły również archiwistyki. W Galicji proces ten dotyczył szczególnie dwóch ośrodków (krakowskiego, a zwłaszcza stołecznego, lwowskiego), w których usytuowane były, mające uchodzić za wzorcowe, centralne archiwa państwowe oraz archiwa miejskie. Na ich działalność wpływało wiele czynników, przede wszystkim zaś akademicka recepcja nowych prądów z zakresu podejścia do archiwaliów oraz kontakty ze światem naukowym nie tylko Austro-Węgier, ale i całej Europy. Istniejące we Lwowie instytucje archiwalne (Archiwum Namiestnictwa, Archiwum Krajowe Aktów Grodzkich i Ziemskich, Archiwum Aktów Dawnych Miasta Lwowa) ściśle współpracujące z miejscowym środowiskiem intelektualnym stawiały sobie za cel nie tylko wprowadzanie archiwalnych nowości, ale i same starały się takowe wypracowywać i kształtować – wywierając tym samym znaczący wpływ nie tylko na archiwistów lokalnych, galicyjskiej prowincji, ale także wnosząc swój wkład w rozwój archiwistyki w powstałej po zakończeniu Wielkiej Wojny II Rzeczypospolitej.

Данна стаття є першою спробою в українській історіографії показати політичну діяльність Яна Ґвальберта Павліковського на тлі політичних змагань в Східній Галичині. Постать Павліковського досить багатогранна, а його спадщина колосальна не тільки в політиці, а ще більше в природоохоронній галузі. Він відносився до польської галицької еліти, яка на початку ХХ активно артикулює свої політичні ідеї, що виливаються у певні «політичні проекти». Для Павліковського таким проектом стала на все життя Національна демократія. Він був членом Центрального Комітету Національної Ліги, був одним із організаторів Національно-демократичної партії в Галичині (у 1907-1914 роках її президент), співорганізатором економічно-політичних і культурних товариств Львова, громадських організацій та являвся одним із найвпливовіших галицьких «ендеків», які анґажувалися в політичні процеси першої третини ХХ ст.