Історії з життя наших односельчан!

Ремінець Юхтима Солованівна

Ремінець Юхтима Солованівна народилася в селі Соколівочці 11 вересня 1919 року. Батьки Юхтими: Солован Каленикович та Оляна Василівна працювали біля землі , тримали чимале господарство, адже треба було виростити та «поставити на ноги» п’ятеро дітей. Найстаршою в сім’ї була Голита (1910 р.н.) , за нею йшла Юхтима, потім брат Василь(1923 р.н.), найменші були Мотя (1927 р.н.) та Марійка (1929 р.н.) . Нелегко жилось багатодітній родині. Всі свої зусилля віддавали землі, і вона віддячувала щедрим врожаєм. Раділа душа сільських трудівників: взимку не прийдеться голодувати. Коли в районі почалась масова колективізація, Ремінець Солован Каленикович вирішив вступити в колгосп добровільно. Жаль було віддавати коня, худобу, молотарку. Та що вдієш? З більшовицькою владою краще жити в злагоді. Тим більше, що колгоспникам обіцяли: при наполегливому колективному труді все повернеться сторицею. Батьки Юхтими добросовісно працювали в колективному господарстві (Оляна Василівна – на ланці, а Солован Каленикович- їздовим на фермі, різноробочим ).

Вірили, чим більше зусиль віддадуть роботі, тим краще житиме сім’я. Проте надії батьків не справджувалися, разом з одержаними « паличками» за трудодні в родині селилися бідність і злидні. З великого підсобного господарства залишилося лише невелике поросятко, яке бігало за ногами , просячи поживи. Його і замітив Нечипоренко Тодось, який був активістом в бригаді по розкуркуленню. Нечесний на руку активіст вирішив забрати порося собі. Не стерпів образи Солован Каленикович, вирішив добиватися правди в товариша Чернієнка, який в той час був головою колгоспу. Та більшовицька справедливість виявилася на стороні Нечипоренка Тодося. Ремінця Солована було оголошено

« сумнівним елементом», куркулем, який обманув радянську владу: не все здав у колгосп, приховав порося, а , може, й інше цінне майно. Бригада по розкуркуленню в той же день 1930 року вигнала багатодітну сім’ю з власної хати, забравши всі продукти, зароблене в колгоспі зерно, кращі речі. Ремінця Солована Калениковича було арештовано, як ворога більшовицької влади, а його сім’я підлягала виселенню в Сибір. Два тижні жила Оляна Василівна з дітьми в єврейському сараї в Тальному, чекаючи вироку суду для чоловіка. В душі жінки нестерпно пекла рана від несправедливості, від переживань, від гірких сліз голодних дітей. Доля змилостивилася над Ремінцем Солованом: йому дозволено було поселитися в родичів у Ленінграді. Вирішили їхати у Ленінград на поїзді. Проте грошей на білет для всіх не вистачило. Після гірких роздумів батьки вирішили взяти з собою найменших дітей-семирічного Василька, трирічну Мотрю, однорічних Марійку та Олексія (сина Голити). Неможливо було спокійно дивитися на прощання родини. Почорніла від горя мати обіймала одинадцятирічну Юхтиму, заспокоювала, що в селі з родичами, з дорослою вже Голитою, вона не пропаде. Батько обіцяв, що коли заробить грошей, обов’язково забере до себе старших доньок. Голита припадала до маленького синочка, вмивала сльозами його ручки, голівку, крихітний носик, старалася запам’ятати кожну рисочку на рідному обличчі. Коли поїзд відійшов зі станції, сестри ще довго дивилися йому услід, проводжали затуманеними від сліз очима вагон, який повіз від них рідних людей.

Сільські родичі дівчат до себе не запрошували. Та й сестри самі до них не набивалися, розуміли, що в них і своїх голодних ротів вистачає. Вирішили працювати в колгоспі, хоч щось заробити, щоб не померти від голоду, не пропасти. Проте жити дітям «ворога радянського народу» не було де. Дівчата спали в кручі, обмотавшись благенькою одежиною та притулившись одна до одної. Добре, що було літо, було тепло. Але і влітку буває негода: холодний вітер та дощі . В такі ночі сестри ховалися під кущами, деревами, намагаючись знайти хоч трішки сухого місця і тепла. Та як виявилось, то була не найбільша біда для дітей. В Голити почала гнити нога. Дівчина зовсім не могла ходити, корчилася від нестерпного болю, обвивала руками розпухлу ногу. Голита намагалася різними травами лікувати рану, та безрезультатно. Довелося Юхтимі самій ходити на роботу. Дівчинка намагалася зробити якнайбільше, щоб отримати більше платні – соєвої юшки з окрайцем ячмінного хліба, адже тепер вона повинна дбати не лише про себе, а й про хвору сестру. Юшку з миски Юхтима випивала, обережно виловлюючи в жменьку варену сою, кусочки хліба ховала за пазуху і несла свою цінну ношу, зароблену важкою працею, для Голити.

Два місяці жили сестри в кручі, ховалися в бур’янах, жаліли одна одну, плакали, згадуючи рідних, від яких не було жодної звістки…Настала осінь, що принесла з собою різкий вітер, дощі та холод. Люди пожаліли дівчат: випросили у влади дозвіл поселити сестер у пустій хаті. Хтось приніс для дітей ряднину, хтось- горнятко. Юхтима згадує, як з малясу, слив, перетертої стерні варили вони кисіль, який здавався найсмачнішою стравою. Через деякий час на адресу родичів прийшла з Ленініграду посилка. Батьки вислали для дочок сухарів. Проте дівчатам перепало лише по два сухарики, решту забрали для своїх дітей родичі. Та Юхтима з Голитою всеодно були раді: головне -вони отримали звістку, що в батьків все добре.

Однієї осінньої холодної ночі в хату до сестер хтось голосно постукав. Дівчата перелякались, боялися відкрити двері. Та потім впізнали голос сусідки - Глоби Ярини. Жінка принесла для Юхтими та Голити гарну звістку –їх батько приїхав. Радості дівчат не було меж. Худющі, голодні вони трусилися від холоду, а в очах світилося щастя –нарешті вони зустрінуться з татусем, побачать незабаром своїх рідних, їх стражданням і мукам прийшов кінець. Найдовше до батька тулилася Юхтима. Їй здавалося, що досить відійти від рідної людини, як все зникне, і їй знову доведеться тяжко працювати, перемотуючи лоскутом з ганчірки криваві пухирі на ще дитячих руках. На той час батьки переїхали в місто Невиль. Саме туди Солован Каленикович забирав Юхтиму та Голиту. З захопленням роздивлялися дівчата пейзажі за вікном потяга, з цікавістю спостерігали за життям незнайомих міст і сіл, мріяли якнайшвидше зустрітися з рідними. У Вітебську вони повинні були пересісти на інший поїзд. Поки батько з Юхтимою купував білети, Голита вирішила хоч краєчком ока зазирнути за ріг каси, подивитись на чудернацькі автомобілі, трамваї, яких вона в своєму житті ще ніколи не бачила. Міський гамір захопив дівчину. Голита заблудилась. Поїзд на Невиль уже вирушив, коли перелякану сільську дівчину привели до батька. Довелося чекати іншого потяга.

Оляні Василівні не терпілися побачити своїх старших дочок. Жінка, прихопивши з собою дітей, вирушила на залізничну станцію. Та замість радості, там її чекала страшна звістка : поїзд, на якому повинні були приїхати її рідні, потрапив в аварію. Вагони зійшли з рейсів, перетворивши в місиво сотні людських тіл. Оляна бродила поміж трупів, тремтячими руками відгортаючи з очей посивіле за одну мить волосся. Намагалася розгледіти рідні обличчя, гірко квилила-тужила, не звертаючи уваги на дитячий плач, маленькі рученята, які чіплялися за її спідницю. Малюки не розуміли, чому раптом в їх матусі стали дивні чужі очі, які вселяли в них страх, ласкаві руки не голубили їх, а лише дрібно тремтіли, рідне обличчя стало бліде та нещасне. Що вони роблять тут серед інших, які кричать, плачуть і стогнуть? Лише старший Василько розумів, що коїться, намагався заспокоїти матір та малечу. Здавалося , материнське серце витримало це жахіття лише тому, що поруч були інші діти, які потребували його любові та доброти.

Коли Солован з дочками приїхав в Невиль, зрозумів, яке страшне лихо їм прийшлося оминути, запізнившись на попередній потяг. Видно , самі небеса зглянулися над його родиною, вирішивши не посилати на них ще одного, найстрашнішого, горя. Солован Каленикович тепер був вдячний Голиті за її нерозсудливий вчинок. Оляна довго не могла збагнути, що бачить перед собою рідних, які зійшли зовсім з іншого потяга. Лише коли дочки кинулись до неї в обійми, сльози рікою полилися з очей жінки, розтоплюючи в душі гіркий клубок жаху і горя. «Живі, ви живі,»- безупину повторяла Оляна , не вірячи в своє щастя.

В місті батько з Васильком знайшли роботу. Родина не бідувала. Життя в російському місті було краще , ніж в рідному селі. Через два роки сім’я Ремінців переїхала в інше місто – Великі Луки . Батькові з братом та Голиті вдалося влаштуватися на роботу в підсобне господарство, що належало військовій частині. Солован Каленикович з Василем працювали спочатку їздовими, потім на будівництві, Голита доглядала тварин на свинарні. Через деякий час сім’ї вдалося назбирати трохи грошей, і Оляна Василівна вирішила поїхати в гості до дядька Арсенія в рідне село. Родичі вмовили Оляну переїхати назад на батьківщину. Пообіцяли підшукати житло, допомогти з роботою.

Хоча життя в рідній стороні було набагато тяжчим та біднішим, в 1936 році батьки Юхтими вирішили повернутися. Лише пізніше Юхтима зрозуміла, що їх кликали до себе сільські стежки, знайомі яблуні та вишні, рідні стіни, хоча й чужої вже для них, хати.

В той час головою колгоспу в селі був Вергеліс. Він спочатку скоса поглядав на сім’ю Ремінців, що поселилася в старій хатині. Та згодом зрозумів, що родина працьовита, тиха, і залишив їх в спокої. Здавалося, життя потроху почало налагоджуватись. Але доля вирішила принести ще не одне випробовування горем на сім’ю Ремінця Солована Калениковича. В 1937 році померла від хвороби десятирічна Мотя. А в червні 1941 війна страшним крилом накрила родину Ремінців , як і сотні, тисячі українських родин. Ще перед війною, 7червня 1941 року, брат Юхтими Василь пішов служити в армію. Більше родина його не бачила. Остання звістка прийшла від нього з німецького міста Ліда, де він воював в кавалерійському полку. Хлопець писав, що дуже хоче додому, мріє побачитися з рідними сестричками та матусею… А незабаром прийшла похоронка. Довгий час родина не вірила в страшну звістку, не могла збагнути, що вже немає їх веселого добродушного, щедрого Василька, який любив працювати коло землі, ніколи не впадав у відчай, був енергійним та завзятим.

Війна принесла горе сотням, тисячам, мільйонам…

Юхтима згадує,що на Соколівочку німці наступали зі Степної. Чорною саранчою сунули вони на село на мотоциклах, пішки, презирливо позираючи на переляканих людей. Першою вулицею, на яку звернули фашисти, була Вишнева. Ворогам прийшлося проїжджати невеликий міст через колишній панський ставок. Міст був напівзруйнований, в аварійному стані. Зігнавши людей, фашисти примусили їх збирати надгробні плити з єврейського кладовища і ремонтувати ними греблю. Ще навіть тепер на плитах, які збереглися, можна прочитати надписи років життя і смерті людей, над пам’яттю яких поглумилися німецькі нацисти.

Вороги почували себе в селі як хазяї. Забирали в хлівах худобу, птицю. Примушували людей ходити на роботу, платити податки, вирощувати врожаї на благо Рейху. Довгий час в пам’яті Юхтими відроджувалася картина спекотного літа 1941-го. По один бік дороги на полі працювали сільські жінки, а по інший – євреї, яких пригнали ще вдосвіта фашисти. Євреям не дозволяли відпочивати, навіть не давали напитися води. Під палючим сонцем люди зомлівали, падали на землю. Їх піднімали криком та нагайками. Поруч з дорослими були діти, які голосно плакали, просили їсти , благали пити. Вони простягали руки до матерів, а потім і до своїх катів, вимолюючи хоч краплину води. Та отримували лише ненависні погляди ворогів та удари нагайкою. Після того дня Юхтима єврейських працівників не бачила. А незабаром по селі розповзлася зловісні чутки, що все єврейське населення району фашисти розстріляли за лісом коло Білашок. Розповідали про маленьку дівчинку, яка чудом виявилася неушкодженою після першого смертоносного залпу ворогів. Вона підбігла до поліцая, обвила рученятами ногу свого ката і почала благати: «Дядечку, ріднесенький, не вбивайте мене. Я для вас все зроблю. Я буду слухняною. Пожалійте! Не вбивайте мене, будь ласка. Дядечку, не вбивайте!» Та огрядний поліцай схватив за ноги єврейське дівча і з усією люті шарпонув в різні боки, роздерши тіло. Потім жбурнув окривавлену дитину в яму - помирати в страшних муках… Довгий час на місці розстрілу, в яру, ворушилася земля і було чути людський стогін.

Один єврейський хлопчик дивом вижив , втік з місця страшної трагедії. Його переховувала сім’я Кучмаїв. Та хтось видав місце схованки єврейської дитини. Німці забрали хлопчика. Після того його ніхто не бачив. Про його долю лишалося тільки здогадуватися. Юхтима добре пам’ятає, як однієї осінньої ночі 1942 року до них у хату завітали партизани. Було їх вісім чоловік. Мати засвітила каганець, дала нічним гостям сала, хліба, картоплі. Батько , Солован Каленикович, довгий час розмовляв з підпільниками. Вони розпитували про німців, про життя в селі, розповідали про ситуацію на фронті. Через деякий час після нічних відвідин на сільську німецьку управу (кущ) напали партизани. Одного фашиста було вбито, двох поранено. Серед месників одного бійця також тяжко поранили . Відступаючи від ворога, партизани вирішили повернутися за ним уночі. Спочатку поранений переховувався в скирті соломи, а потім його приютила Маляр Тетяна. В жінки було троє малолітніх дітей, але вона не побоялася фашистів, обігріла радянського воїна, дала йому їсти. Проте поруч з добротою жили в селі підлість і зрада. Розповідали, що одна баба видала партизана. Вороги закатували його під час допитів.

7 березня 1944 року під вечір розгорнувся жорстокий бій за визволення Соколівочки. Гуркотіли розриваючись снаряди, свистіли кулі. Більшість жителів села поховалися в підвали. Коли все стихло, люди почали виходити, збиратися групами. Незабаром здалеку донеслося : «Ура! Ура!». Червоноармійські передові загони йшли не зупиняючись. Бійці були виснажені, худющі. Люди всі кинулися на вулицю. Хтось давав воїнам картоплю, хтось сунув у руки хліб. Кожен намагався чимось пригостити, висловити свою подяку. Багато з жінок плакало, змахуючи кінцем хустки сльози. Як тоді хотілося вірити, що то були останні сльози матерів, що нарешті закінчаться біди й поневіряння, що незабаром ворога буде розбито. Хотілось вірити, що ніхто з цих людей, які визволили село, не загине, повернеться до своїх рідних домівок. А найбільше хотілось вірити, що жити тепер стане краще.

На наступний день в селі почали хазяйнувати тилові служби. Майже в кожній хаті поселилося по кілька воїнів. Та деякі з них вели себе не краще фашистів: почали красти телят, свиней, птицю. У баби Гапки Ремінчихи, у Думи Храсини (в якої були малолітні діти) забрали корови. Крали корів навіть у тих , в кого батьки, чоловіки загинули на фронті (у Притули Параски, Маляр Ярини). Ремінець Юхтима згадує, як однієї ночі проснулася від гуркоту: хтось вибивав двері у хліві. Батько кинувся з ліжка до дверей, а вони замкнені. Всі разом вибили двері і все ж врятували свою тільну корову, яку б були зарізали. Юхтима вже ніколи не забуде, як один з тиловиків наставив на неї з маленькою дитиною на руках пістолет, намагаючись відіпхнути її від корови. Та як вона могла відійти від своєї годувальниці? Єдина надія всієї сім’ї була на корову. Батько обурився: «Раніше німці крали, а тепер свої це роблять!». Пізніше по селу пішли чутки, що тиловиків, які крали, судили.

Після бою в селі залишилося чимало поламаної військової техніки. Багато танків стояло коло кладовища, де відбувалася найжорстокіша сутичка між німецькими і радянськими військами. Тут залишилося і багато трупів. Майже місяць їх ніхто не прибирав. Тіла вбитих порозпухали, їх почало клювати вороння, по селу поповз сморід. Лише через три тижні їх почали хоронити. Радянських бійців клали до однієї ями, а німецьких - до іншої ( на краю кладовища). Юхтима й дотепер не розуміє, чому влада не дала розпорядження зробити це раніше, чому односельчани зразу не поховали людей, які загинули за визволення їх рідного села. На могилі радянських воїнів з часом встановили надгробну плиту. Пізніше останки наших бійців перепоховали (тепер вони знаходяться в братській могилі на пагорбі Слави в Тальному).

Щоб хоч трохи заробити, Ремінець Юхтима Солованівна з п’ятнадцятьма іншими односельчанами носила на плечах у мішку снаряди з Тального до Майданця. Дорогу шукали найкоротшу, навпрошки. Та все ж в кінці дня до плечей не можна було дотулитися, руки і ноги нестерпно боліли. Після війни було не легше. Приходилося працювати і ланковою, і їздовою, і вантажником. Орали кіньми, коровами. Землю приходилося скопувати вручну . За 6 соток скопаного поля давали один кілограм льону або кілограм квасолі. Податки були неймовірно високі. Підсобне господарство тримати було невигідно . Навіть за кожне фруктове дерево приходилось платити. Люди почали вирізати дерева. В рік з кожного сільського двору повинні були здати 120 літрів молока, 100 штук яєць. Нікого не цікавило , чи є в тебе кури і корова, чи не має.

Ремінець Юхтима входила до сільського активу. Їй приходилось ходити попід хати з представниками з району і заставляти односельчан купувати позику. Жінка не мала від сорому де очі діти, адже вона знала, що люди бідують, в багатьох грошей просто не має . Коли зайшли до хати баби Тетяни Найдун (до неї приходили вже вкотре), баба зняла кожуха, під яким було голе тіло, і заявила: «Беріть! Це все, що в мене є!». Багато бід та страждань випало на долю Ремінець Юхтими Солованівни. Хочеться стати на коліна і низько поклонитися цій жінці, всім тим, хто вистраждав в роки насильницької колективізації, в роки війни і голодомору.

2010 рік. Ремінець Ю. С. з сестрою Марією

Ремінець Мотря Остапівна народилася 9 квітня 1925 року. Крім неї в сім’ї було ще п’ятеро дітей: Люба – 1901 року народження, Олександр – 1903 р. н., Домка – 1905 р.н., Ярина – 1908 р. н., Микола – з 1923 року. Хоч сім’я була велика, та жили в достатку, так як всі сили й уміння віддавали праці. Трудилися біля землі, тримали чимале господарство, пасіку на сто вуликів. Була в господарстві молотарка, жатка. Мотря в дитинстві часто спостерігала , як працюють старші. Особливо дівчинка любила жнива. Пам’ятає, як до коней чіпляли саморобну жатку, що скошувала колоски пшениці чи жита, а позаду мати з сестрами складали скошений врожай в копиці. Мала Мотя й собі пробувала скручувати до купи колоски, та вони чомусь випадали з її малих рученят, викликаючи сміх у старших.

Коли розпочалася колективізація, батько навідріз відмовився вступати в колгосп. Ремінець Остап не міг збагнути, чому він, чесний хлібороб, повинен віддавати все, що придбав за довгі роки важкої праці. В селі багато хазяйновитих господарів засуджували колективізацію. До активістів, які агітували вступати в колгоспи ставилися з презирством, навіть з ненавистю. Домчин чоловік, Іван, також попав у немилість за свої промови на користь більшовицької влади . Особливо ненавидів його дід Кочмар Михайло. Одного разу дід зазвав Івана до себе додому, гарно пригостив спиртним, а потім сплячого убив макогоном. Кочмар Михайло всім розказував, що помер Іван від великої дози самогону. Домка та і багато хто з людей не вірили в таку смерть молодого чоловіка. Проте ніхто не засудив діда Михайла , не заявив на нього владі. В Домки залишилися сиротами малі діти. Та і вона побоялася виступати проти злого діда Кочмара, який пригрозив і її вбити.

Більшовицька влада довго не церемонилася з тими, хто не хотів добровільно вступати до колгоспу. Їх було оголошено куркулями, ворогами народу. В 1930 році Ремінця Остапа розкуркулили. Забрали все, вигнавши родину з хати. На той час з батьками було двоє дітей – п’ятирічна Мотя та семирічний Миколка. Старші діти були одружені , жили окремо, і їх не зачепили сільські активісти. Родину Ремінців переселили в Корсунку. Замість великої добротної господи вони отримали стару напіврозвалену хату. Батько Мотрі , щоб якось забезпечити родину, ходив по-під хати, виконував різну роботу. Ремінець Остап був гарним майстром, міг будувати печі. Люди розраховувалися з працьовитим чоловіком по-різному: хто давав зерно, хто – картоплю чи інші продукти. В 1932 році, батько вирішив повернутися додому, надіявся, що влада не покарає його за самовільний вчинок. По допомогу звернувся до родича, дядька, що проживав в Соколівочці на хуторі. Він кіньми перевіз родину Ремінців назад у село. З Корсунки додому їхали через ліс, обійнявши на колінах свої нехитрі пожитки. На лісовій дорозі зустріли дев’ять підвід, що везли мішки з зерном. Десятий віз відстав від валки з хлібом, родина так його і не побачила. Незабаром виявилося, що їздового з останнього десятого воза убили, а мішки з пшеницею украли . Підозра впала на Ремінця Остапа. Представники влади все перерили в напіврозваленій старенькій хатині, де поселилася сім’я підозрюваного, та так нічого і не знайшли. Не зважаючи на це, батька Мотрі забрали у Тальнівську в’язницю, як ворога і вбивцю. Домка, старша сестра Моті, носила батькові передачі .В той день, коли Ремінцю Остапу дозволили зустрітися з дочкою, Домка бачила його в останнє. До неї вийшов худющий, почорнілий чоловік, руки і ноги якого трусилися. Виявилося, що протягом довгого часу ніхто не давав йому й кусочка їжі, а за передачі він взагалі не чув. «Не носи мені, дитино, нічого… Я вже відходю.» Домка притулилася до рідної людини, сльозами умивала сухі руки, зморщене обличчя та нічим не могла допомогти любому татусеві. На другий день Ремінця Остапа не стало.

В осінь попід хати ходила бригада активістів, що забирала в людей останні припаси продуктів. Забирали все – картоплю, квасолю, навіть насіння з вузликів витрушували. Люди викопували в землі ями, ховаючи туди зерно. Але ті , в кого хліб знаходили , здавали тих, кому вдалося заховати його краще. Тяжко приходилося Василині, матері Мотрі, з малими дітьми. Коси сивіли від розпачу і горя, не знала чим

нагодувати дітей, зарадити голодній смерті . Мотря часто жила у своїх старших сестер Люби і Домки, допомагала їм няньчити дітей. За те дівчинці перепадало кусок оладка з перетертої соломи і листя чи черпак юшки з гнилого буряка. Найменшого Миколку хотіла забрати до себе сестра Ярина, та Маляр Микола (її чоловік) не дозволив, адже своїх голодних дітей було четверо. Хлопчик часто просив їсти, заглядав попід лавку ( може там яка гнила картопелька закотилася), зазирав у піч ( раптом там щось є у горщику, а від нього приховали). З часом Миколка почав пухнути. Все тіло його набрякло, наповнилося рідиною. Незабаром відкривалися страшні рани, які гноїлися і нестерпно боліли. Та все ж найбільше допікав голод. Хлопчик помер з думкою про маленький, хоча б крихітний кусочок хліба . Маляр Микола під час війни з фашистами потрапив у полон. Чоловік помер від побоїв та голоду. У селі після того казали, що це Бог покарав його за Миколку , якого він під час голодомору не захотів приютити. Мати Мотрі почула, що в Тальному на базарі можна було обміняти на одяг продукти. Василина вийняла з скрині чоловікового кожуха, найціннішу річ в хаті,і вирішила піти в місто, дістати малим онукам хліба. Великих зусиль коштувало знесиленій жінці добратися до базару. Там вона виміняла на кожуха невеличку хлібину, яку зразу ж заховала за пазуху. Довго переживала, чи купила справжній хліб, тому що часто продавці обліплювали тоненьким шаром тіста грудку землі або ганчірку. Повертаючись додому Василина вирішила відпочити, сіла на лавочці біля Тікича. Там її в останнє бачили чоловіки з села, які прямували по своїх справах. Жінка так і не повернулася додому. Її знайшли мертвою в Тікичі. Злі люди вбили Ремінець Василину за невеличку хлібину, яку вона несла дітям.

У селі люди мерли як мухи. Мотря пам’ятає, як в декого від голоду тіло опухало, а в декого навпаки зсихалося, на кістках була лише шкурочка. Хто міг ще ходити, сновигав по вулиці як примара. Часто перехожі падали і вже не могли піднятися . По них повзали великі зелені мухи, справлячи бенкет жахливій смерті…

Мотря вижила. Перед війною вже працювала у колгоспі, хоча часто хворіла. Війна запам’ яталась Ремінець Мотрі Остапівні німецькою каторгою, в яку вона потрапила весною 1942 року.

Ще за тиждень дівчину повідомили, що вона повинна бути готова відправитися працювати на благо Рейху. На залізничній станції в Тальному її, як і решту молодих людей з району, заштовхали в товарний поїзд , який направлявся в Німеччину. Разом з Мотрею в поїзді їхало ще десять дівчат із Соколівочки. Та не всі вони пізніше були разом. Їхали довгих сім днів, поїзд весь час зупинявся, простоював по кілька годин на станціях. Дівчата тулилися одна до одної, тремтіли від туги та страху. Ремінець Мотря потрапила в місто Грифенталь. Там на німецькому заводі дівчина працювала довгу зміну біля станка. Вона з рештою робітників виготовляла з залізних дротів полотно (сітку). Норми виробітку були високі, тому за місяць заробляла лише сім , а інколи десять карбованців. Та й на них українські дівчата не могли купити продуктів, навіть хліба. Можна було придбати гребінця чи прикрасу, та не їжу. Деякі німецькі жителі жаліли дівчат: давали їм одяг. Та все ж дуже хотілося їсти, адже годували українських працівників погано. Вранці давали три тонесенькі кусочки ячмінного хліба – на сніданок, обід і вечерю, а також небагато рідкої баланди – брукви. В неділю було свято – отримували картоплю в мундирах і маленький кусочок м’яса. Спали в казармах на багатоярусних дерев’яних ліжках. Три роки жила Мотря в неволі, надіялась повернутися до рідної домівки. Та незадовго до перемоги тяжко захворіла на тиф. Три місяці пролежала дівчина в лікарні. Кілька раз, навіть, подумки прощалася з життям, з ріднею, з пахучими чорнобривцями біля рідної хати.

Додому поверталася без знайомих (дівчата, з якими працювала поїхали на кілька тижнів раніше). Поїздом приїхала спочатку в Київ, а потім в Тальне. Від залізничної станції йшла до села пішки. Якраз була неділя. Багато людей прямувало на базар. По дорозі Мотря зустріла свою старшу сестру Ярину. Та Ярина не впізнала її. Худюща, обстрижена, в довгій солдатській шинелі дивилася Мотя на рідну людину, яка пішла далі, не звернувши на неї ніякої уваги «Це ж я, твоя сестра Мотя!»- в розпачі крикнула дівчина. Ярина здивовано глянула на чужу нещасну жінку і лише придивившись, розгледіла на змарнілому від хвороби обличчі рідні риси. Сестри обнялися і довго плакали край дороги. Ярина повернулася з Мотрею у село. Надії дівчини, що пережила фашистську неволю , побачити нарешті щастя, не справдились . Перед Мотрею був злиденний край, похмурі люди, новий голод 1946-1947 років.

Ремінець Мотря Остапівна тяжко працювала коло землі. Та не отримала за довгі роки важкої праці ні багатства, ні гарної пенсії. Проте найбільше жінці, тепер уже бабусі, хочеться, щоб ніколи не повторилися голод і війна, щоб ніхто і ніколи не терпів тих страждань, які випали на її долю.

За матеріалами: Шахрай Юлії Василівни