Легенди рідного краю

Легенда про Соколівочку

Наш народ дуже полюбляє легенди, тому і склав ще одну про наше село.

Давним – давно, коли ще нас на світі не було, жила собі панова дочка, та така ж красива, що й не переказати. Багато легінів намагались привернути її увагу до себе ,та належало серце дівчини одному бідному парубкові. Щонеділі хлопець, стоячи в церкві, міг лише поглядом відшукати карі очі красуні . Та не мав права навіть постояти біля неї, бо був настільки бідний, що боявся і думати про доньку пана .

Закохавшись, дівчина довго приховувала почуття своє від батька, знаючи, що той ніколи не дозволить їй вийти заміж за бідняка.

Але, любов - має велику силу. Все частіше стали зустрічатися закохані біля річки. І назавжди поклялися – не розлучатися, та не довго судилося їм зберегти свою таємницю. Дізнався батько про доччин вибір, тай велів їй вдома сидіти, на вулицю не виходити.

Зранку до ночі думала дівчина лише про свого коханого. Змарніла вся. І ось одного разу наказав батько принести води. Взяла вона відра, та й пішла до річки по воду, заспівала сумної... Почув парубок, кинувся й собі до річки.

Зустрілися два рідних серця, обнялися, заплакала кароока дівчина, та й розповіла любому про заборону батька. Згадали закохані клятву свою – не розлучатись, і вирішили, не повернеться донька до батька.

Взялися за руки і побігли вони понад ставом, якнайдалі від села. Дізнався батько про втечу. Осідлав коня. Ось-ось наздожене. Бачать закохані, не втекти їм. Зупинилися біля річки, покотилися сльози по рожевих щічках. І промовила красуня: «І до батька не повернуся, і з тобою не можу бути. Тож стану я вербою, та вічно буду оплакувати наше кохання, а ти, соколику, мій, перетворись на птаха, інакше нам не жити.» Розпустила коси, ще раз подивилася у воду, та й замилувалася своєю красою. Промовила: «Нащо мені ця врода ,якщо я не можу бути щасливою?», і стала вербою.

Впав хлопець на коліна, вмився слізьми, здійняв руки до неба, які в ту ж мить перетворились на крила. Злетів високо-високо, закружляв над вербою...

Зрозумів батько, що через свою злість втратив єдину доньку. І щоб хоча б зберегти пам’ять про таке кохання, заснував на цьому місці село і назвав Соколівочкою, як на згадку про закоханого юнака, що перетворився на сокола, та красуню доньку, що стала івою, тобто вербою.

Завідуюча бібліотекою К.О. Мороз

Легенда про Степана-сокола та Ївгу-івочку

Ще за наших дідів-прадідів наше село не мало назви. У ньому було дуже багато хороших людей. Такою була і одна молода сім’я – Степан та Ївга. Степан був роботящим та щедрим, Ївга – доброю та щирою. Ніколи від них ніхто не чув поганого слова. Молоде подружжя завжди допомагало односельчанам у тяжку хвилину. Проте щастя закоханої пари було недовгим. На село напали татари. Мужньо билися українці і перемогли лютого ворога. Проте в останню хвилину бою ворожа стріла пробила серце хороброго Степана. Доля розпорядилася так, що молодий воїн не загинув, а перетворився на птаха – сокола.

Ївга довго не могла повірити, що вже не має її рідного, коханого чоловіка. Весь час тужила і плакала. Біда і сльози висушили жінку, і вона перетворилася на плакучу вербу – іву. Струнка деревина купала свої руки-віти у холодній воді, щоранку вмивалася слізьми-росою, тужила за коханим гіркими дощами. Степан-сокіл прилітав до своєї Ївги- івочки, щоб розрадити та утішити.

Люди з уст в уста розповідали цю дивну історію, згадували про село , де жили сокіл і івочка. Так і прижилася за поселенням назва Соколівочка , яка існує і по даний час.

Птахи-рятівники

Це було давним- давно. Людям в ті часи жилося важко, томущо на них часто нападали вороги – монголо-татари. На місці нашого села був невеличкий хутір, мешканці якого також боялися бусурманської навали. З наближенням небезпеки селяни ховалися в очеретах та в лісі. Проте одного разу їм не вдалося уникнути сутички з лютим ворогом. Мужньо билися люди, захищаючи рідні домівки та дітей .Однак сили були нерівні. Коли вже здавалося, що селу настав кінець, на допомогу селянам прилетіли птахи:соколи й івочки. Пташки кидалися на ворогів, клювали їм очі, руки, голову. Татарам нічого не залишилося, як покинути місце бою і тікати, рятуючи власну шкуру.

Люди настільки були вдячні птахам за порятунок, що вирішили назвати поселення в честь своїх рятівників – Соколівочкою . Та саме дивне в тому, що татари більше ніколи не нападали на це місце. Напевно, переказували один одному історію про незвичайних птахів, які можуть не тільки виклювати очі, але й позбавити життя. З того часу пройшло багато років, та соколівчани пам’ятають про своїх визволителів. Саме тому на стіні автобусної зупинки виклали із кольорової плитки мужнього сокола, який і тепер оберігає село від різних бід та негараздів.

Пан Соколов і Соколівочка

Я часто замислювалася над тим, чому наше село називається Соколівочкою. Звідки з’явилася така гарна назва? Старі люди розповідають, що спочатку на місці нашого села був невеличкий хутір. Його в 30-х роках ХІХ століття за безцінь придбав пан Соколов. Коли новий власник приїхав роздивитися свої нові володіння, він був вражений мальовничою красою невеличкого поселення: чистим ставом, плакучими вербами, запашним різнотрав’ям, невеличкою річечкою, що протікала між двома схилами горбів. Пан Соколов вирішив, що на цьому місці неодмінно повинно бути село.

Багатій заселив придбану територію кріпаками з інших своїх володінь. З невеличкого хутірця утворилося чимале поселення, яке назвали в честь пана Соколовою. На краю села був посаджений садок, який багато років радував своїми плодами власника. З того часу багато чого змінилося: вигнали панів, замілів ставок, зник сад (його вирубали за вказівкою більшовицької влади). Залишилася лише назва села, правда, трішки змінена. Тепер Соколову називають Соколівочкою . І ще залишилися люди, такі ж добрі і привітні як і колись.