Дитячі будинки в кінці XIX століття були досить пристойними установами: там було чисто, добре провітрювалось, і підкинутих немовлят регулярно сповивали і годували. Незважаючи на це, смертність дітей у віці до року становила 90%, хоча не можна було сказати, що їм чогось не вистачало.

Нянечкам, які доглядали за цими дітьми, ця статистика була добре відома. Вони були живими людьми, тому, знаючи, що з десяти підопічних дев’ять загине, а один залишиться, кожній з них хотілося, щоб вижив той, який симпатичний саме їй. І до кінця XIX століття вони вже знали, як допомогти немовлятам вижити. Ні, вони не розбиралися в психології – ця наука тоді сама ще не вийшла з пелюшок, а нянечки і зовсім були неосвіченими. Що ж вони робили?

Прив’язували дитину за спину хусткою хрест-навхрест і протягом дня носили її – не розмовляли з нею, не грали, не розвивали, а просто носили – і дитина виживала!

Психологи зацікавилися цим явищем і в кінці кінців прийшли до висновку: коли дитина з’являється на світ, вона деякий час шукає відповідь на питання, чи радий їй цей світ, чи хочуть її тут бачити.

Зрозуміло, що діти, яких підкинули в притулок, отримували негативну відповідь на це питання. Ті ж, кого носили на собі, відчували, що вони комусь потрібні.

У дев’яності роки знайомий лікар в дитячій лікарні розповідав мені, що якщо в реанімацію поступає дитина з сім’ї і дитина з будинку малятка з ускладненнями однаковою тяжкості, то ймовірність летального результату у останнього в три рази більша, незважаючи на те що уваги медперсоналу до немовля з дитбудинку буде навіть більше.

Базова довіра до світу формується у дитини в перший рік життя, тому цей рік можна назвати кризовим. Буває і так, що дитина зрозуміла, що не потрібна, але не пішла: сучасні технології все ж навчилися вирішувати проблему дитячої смертності.

У людини з несформованою базовою довірою до життя є особливі погляди: вона ні в що не вірить – ні в альтруїзм, ні в щирість почуттів. Вона упевнена, що її люблять за наявність квартири в Москві, а начальники на роботі хвалять виключно для того, щоб ще більше завантажити. Всі ми стикалися з такими людьми, і «переродити» їх заново, вселивши базову довіру до життя, практично непосильне завдання для психоаналітиків.