Участь учнів та вчителів школи у Великій Вітчизняній війні

На полях Великої Вітчизняної війни загинули випускники школи: Колодяжний В.Ф., Ланцман Р.С.,Ільницький Л.Н.,Солтановський А. Ф.,Усатюк В.Г., Кільман В.Г.,Лукащенко С.І., Герих Т.С.

Неможливо без сліз читати розповідь про випускницю 1939 року Прокопенко Зінаїду Павлівну, відмінницю навчання, яка була закатована у фашистському таборі смерті у 1945 році у концтаборі.

 Спогади Антоніни Устимівни Бойко про свою сеструПрокопенко Зінаїду:                 «У червні 1941 року Зінаїда Прокопенко закінчила 17-у школу з похвальною грамотою.     21 серпня 1941 року Зіну разом з іншими дівчатами міста німці загнали у поїзд і відправили на роботу до Німеччини, у Франкфурт – на- Майні.Дівчата потрапили на консервний завод, за 14 км від міста. Правцювали у підвалах, чистили, мили овочі, сортували, вантажили продукцію. Робота важка, контроль постійний.  У 1944 році Зіна захворіла на запалення легенів. Працювала з підвищеною температурою, не скаржилася, старалася не відставати від подруг. Хазяїн це помітив, її забрали, сказали, що будуть лікувати. Через деякий час дівчата отримали листівку, що їх ,таких же хворих,багато гонять лісом голодними: « Охорона сувора, навіть травинку чи ягідку не дозволяють зірвати. Кажуть, що йдемо до санаторію. Розуміємо, що життя наше скоро скінчиться.»  Це була остання листівка від Зіни.У нашій школі у повоєнний час працювали вчителі, які брали участь у Великій Вітчизняній війні: Шугай С.О.,  Лиса Л. Є., Хуторян Д. Н., Підлубний С.Г.

           Зразу ж після визволення міста, у1944 році, у нашій школі відновлюються заняття. Учнів будо дуже багато: понад 900 чоловік. Тому починається її добудова. У будівництві, як згадують випускники школи, разом із будівельниками, брали участь і учні старших класів. Особливого розмаху набрало будівництво під час керівництва школою Лоскутовим Володимиром Андрійовича. З великою вдячністю та любов’ю згадують випускники свого директора. 

Він мав високий авторитет. Із його думкою рахувалися. За період керівництва Володимира Андрійовича було побудовано шкільну майстерню в 1960 році, спортивний зал – у 1959 році, гараж – у 1961 році, здійснено добудову школи у 1965 році. Так, у 1968 році було добудовано навчальний корпус, а також спортивний зал та майстерню.

 Архівні фото розповідають нам про урочисті заходи, присвячені цим подіям. Учні тих років брали участь у трудових акціях. Так, у 1960 році школа отримала завдання: зібрати 30 кг насіння білої акації, учні зібрали 45 кг насіння і зайняли перше місце. У цьому ж році школа зібрала 28т 535 кг металобрухту і також зайняла І –е місце. У школі було створено духовий оркестр . Під звуки фанфар проходили всі урочисті свята . Син Лоскутова В. А. – Всеволод Володимирович, випускник нашої школи 1964 року, золотий медаліст, передав музею школи значок «Заслужений працівник освіти УРСР», яким було нагороджено його батька у1968 році. 

Афганістан: біль і пам'ять

Через це жорстоке пекло афганської війни пройшло 160 тисяч наших земляків, 3383 з них повернулися додому в цинкових гробах, 12 тисяч залишились інвалідами, понад 100 тисяч живуть і будуть жити з невиліковними хворобами, 86 українських юнаків перебувають у полоні, більшість яких за плином часу можна вважати зниклими безвісті, кожен із сотень тисяч, хто пройшов крізь цю війну, став частиною Афганістану, частиною його землі, яка так ніколи і не змогла проковтнути всієї пролитої на ній крові. Афганістан став частиною кожного, хто там воював. У серцях багатьох людей ця війна залишила рану, яка ніколи не загоїться. На далекій афганській землі загинуло троє випускників нашої школи: Зінов’єв Олексій, Мазур Тарас, Суліма Андрій.

У нашому навчальному закладі свято зберігається пам'ять про них . На фасаді школи встановлено меморіальну дошку нашим героям. Про них знають всі учні. В музеї історії школи знаходиться куточок пам’яті воїнів - афганців. Серед експонатів є листи воїнів, які нам надали їх родичі. Неможливо читати їх без сліз. «Здравствуй, мама, - писав Андрій Суліма, - пришла и к нам зима. Возможно, до Новогодних праздников не сумею написать тебе. Поэтому заранее поздравляю тебя с наступающим 1984 годом. За новогодним столом не забудьте вспомнить нас, тех, кто здесь «нюхает порох и угощает им тех, кому он предназначен». Мало довелося прожити Андрію у 1984 році. 24 січня 1984 року в боях за населений пункт Славушан під час атаки противника підполковник Суліма Андрій Андрійович загинув. Його нагороджено орденом « Червоної зірки» посмертно.

А ось рядки із листа лейтенанта Зінов’єва Олексія: « Я даже не думал, что со мной такое может случиться. Мне казалось, что это обыкновенные занятия, но когда пролетели пару пуль надо мной, и мне пришлось вести огонь по живым людям, тогда у меня сработал инстинкт самосохранения. Убивают нас, убивцем мы». Другого травня 1982 року в боях за населений пункт Дахи- Над Олексій Зінов’єв загинув. Нагороджений орденом Червоної зірки посмертно.

А це уривки з листа до батьків Мазура Тараса його військового побратима Михайла: « Ви можете гордитися своїм сином. Тарас не відступив, не став перед смертю на коліна, він зіткнувся із нею лицем до лиця. Я з кожним днем все більше і більше починаю відчувати утрату свого брата. Вона ніби рана біля серця, болить,ниє». Другого лютого, виконуючи бойове завдання, рядовий Мазур Тарас загинув у бою. Нагороджений орденом Червоної зірки посмертно.

 Ось і все. Ці хлопці недолюбили, недоспівали, недожили. Вони з німим докором дивляться на нас з обелісків могильних плит, коли ми покладаємо квіти. Нестерпно гірко дивитися на обличчя матерів, які не діждалися своїх синів. Клавдія Трохимівна, мати Мазура Тараса, після загибелі єдиного сина вдягнула чорне плаття і хустку ,так і ходить у траурі кожен день.Щорічно 15 лютого ми згадуємо їх із болем у серці, несмо квіти до пам’ятників загиблих під час виконання інтернаціонального обов’язку. Для нас, хто не знає війни, афганські події повинні стати уроком. Ми повинні знати і пам’ятати.