Ми раді вітати Вас в стінах нашої школи. Сьогодні ви прийшли в музей створений зусиллями учнів та педагогічного колективу у 2002 році на честь 65-річниці нашої школи. В музеї представлені стенди із серії історія нашої школи «Видатні учні нашої школи» - один з них – це Микола Степанович Вінграновський. Він один з найбільш знаних поетів України, Лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченка (1984 р), лауреат літературної премії Антоновичів (1993р.), лауреат літературної премії «Благо світ» (1994), має почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України (1997 р.), почесний професор академії технологій та організацій харчування (1997 р.),почесний громадянин м. первомайська (2001 р.), лауреат премії ім. Вернадського(2002 р), почесний професор академії технологій та організацій харчування (1997 р.).
Небуденне мистецьке явище завжди є і великою тайною. Приступаючись до нього, звичайно беруть на поміч мудру пораду Гете: щоб пізнати поета. треба піти в його країну. Але, що таке поетова країна? Це і земля, де він народився, зростав, убирав у себе тремку й бентежну матерію буття, де невмовна безліч і сталих, і про минущих вражень визначила й органила природу його духу. Це і час, який дав настроєність і масштаб цьому духові, - час, яким поет дихав і надихався, який жив у всій його терпкій, нерафінованій гущі. Це і люди, в яких і через яких поставили йому земля і час, це великі книги й великі імена, до яких тягнувся.
Отож – земля Миколаївщина, південь України. Степова річка Кодима, маленька посестра Бугу і Дніпра, в якій – відчуття близькості могутнього пониззя Дніпрового й козацького Чорномор’я.
У вас є прекрасна нагода познайомитись ближче з видатним майстром слова, з його дитинством.
ДИТИНСТВО.
Є у селі Кумарі династія Вінграновських. Велику гілку цього родового дерева започаткували в 20- роках минулого століття Степан та Зінаїда Вінграновські. Степан – корінний кумарівець , а дружину собі взяв з переселенців Трудолюбиві були обоє. Жили заможно, а коли настав період розкуркулювання, сім’я вимушена була переїхати до м. Первомайська. Тут і народилася у Вінграновських друга дитина – син Микола. Було це 7 листопада 1936 року. А всього в сім’ї було четверо дітей.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Степан і Зінаїда вирішили переїхати у рідне село. Жили вони там, де зараз знаходиться вулиця Степова. Тоді це була околиця села, весь простір між сучасними вулицями Молодіжною і Степовою займав пустир. А зверху в районі сучасного току, знаходилося глинище.
Попереду Вінграновських жив відомий кумарівський авторитет – дід Ратушняк. Це був чоловік розумний, компанійський, дотепний. Дуже любив його юний Миколка. У діда хлопчик знаходив добру пораду, захист і підтримку. Тому згодом в оповіданнях і повістях Миколи Вінграновського так часто зустрічається колоритний образ діда Ратушняка.
У Кумарах Миколка пережив роки німецько – румунської окупації. нелегкі то були часи Кумарівська початкова школа тоді працювала нерегулярно. Два – три місяці повчилися діти, і знову нема занять. Тут і розпочав своє навчання. учився і годним був. Ще з дитинства Миколка відзначався допитливістю та веселою вдачею. До війни батько купив йому велосипед. У селі це була диковинка. Однолітки заздрили Миколі. Але він залюбки давав хлопцям покататися. А коли їде сам, то, бувало, голосно каже: «Повертаю праворуч – їду на Одесу; повертаю ліворуч – їду в Первомайськ; їду на північ – там Київ. «І як то він все знає? - дивувалися хлопчаки. І ще мав Микола надзвичайний дар – помічати те, що іншим не вдається, відчувати неповторне: красу природи, доброту людську, мудрість народну.
Ровесники Вінграновського згадують, що Микола, пасучи череду, завжди був душею компанії юних пастухів: таку історію цікаву розкаже, що аж роти порозкривають. І хитренький був хлопчик. «Ви – каже до хлопців, - за мене корови попаcіть, а я вам за це ввечері ще цікавішу історію розкажу». Та й ходить, замріявшись та бурмочучи собі щось стиха під ніс, по степу. Либонь, оту обіцяну історію вигадує.
Закінчилась війна. Повернувся батько з фронту. Справи сімейні пішли краще. Миколка вчився у школі. Навчався добре, дуже любив читати.
Згодом сім’я Вінграновських знову переїхала до Первомайська. Жили вони на околиці міста, на Богомолі.
Тут Микола успішно вчився в школі № 17.
Спогади про дитинство на все життя залишили глибокий слід в душі поета і письменника. Миколи Вінграновського. Саме тому він не міг не писати для дітей. В його доробках багато оповідань, повістей написаних для підростаючого покоління. І зараз ви зможете почути уривок з його повісті «Сіроманець» у виконанні учениці 4 Б класу Дерези Ганни.
НАВЧАННЯ У ШКОЛІ.
Учився Микола охоче, гарно декламував, а пізніше з успіхом грав у виставах на шкільній сцені. Усі казали, що з нього буде виданий артист. Ця думка глибоко запала в душу юного таланту. З цією мрією успішно закінчив середню школу № 17.
ЮНІСТЬ. РІК З ДОВЖЕНКОМ.
М. Вінграновському йшов 19-й. Дуже хотілося стати артистом. Хлопець твердо вирішив поступити до театрального інституту. А був той інститут аж у Києві.
Згодом Вінграновський згадує.
Дорога від нашої хати до Київського театрального інституту пролягає між скіфськими могилами по старому Чернацькому шляху з Криму на Чернігів. З новим коричневим магазинним чемоданом я вийшов на ту дорогу, на її сухий світанковий асфальт.
У Києві стало страшнувато: на рядових вулицях людей було більше, ніж недільними днями на базарі в Умані і навіть у Саврані.
Під кінець складання екзаменів моє економічне становище впало нижче рівня слаборозвинутих країн. Гроші на дорогу додому недоторканно лежали в кишені і обпалювали мою душу. У дворі чорніла колонка з водою. Вранці я напивався води на цілий день - бігом до інституту. Від щоденного пиття з колонки хлорованої води мої кістки і тіло пропахли хлоркою так, що на мене боялися сідати мухи. Та перед останнім екзаменом я був порятований, у прибиральниці нарвав на руці палець, і мити підлогу в гуртожитку взявся я. За це одержав гонорар», кавун, оселедець, а хліба – скільки з’їси. Одне слово, на останній екзамен я прийшов у бойовій готовності.
Складали ми етюди. Мені треба було зіграти глядача, який дивиться в кінотеатрі фільм Чарлі Чапліна. Чаплін смішний, то мені, глядачеві, належно сміятися. Та по очах приймальної комісії я побачив, що цей етюд давали вже не одному абітурієнту. Роздумувати було ніколи, я сів на стілець, покліпав очима перед уявним кіноекраном і заснув. З кожною хвилиною сон мого персонажа міцнів, в уявному залі знімалась буря, на неї я, не розплющуючи очей, намагався відповідно реагувати і, разом з тим, дивився і далі свій сон натомленої людини. Отже, поставили мені п’ятірку.
Так у 1955 році став М.Вінграновський студентом акторського факультету Київського театрального інституту. Десь із середини вересня Миколі зненацька запропонували, крім занять з акторської майстерності, відвідувати заняття ще й з режисури. Надалі він став навчатися і там. Почалися усякі режисерські розробки, аналізи п’єс креслення мізансцен – хлопець накинувся на цю роботу, як вогонь на суху солому. А невдовзі в кабінеті ректора відбулася перша зустріч молодого Вінграновського з великим Довженком. Олександр Петрович м’яким, уважним поглядом розглядав юного студента. Щоб зняти напруженість у зніяковілого хлопця, Довженко розпитував, звідки він, хто його батьки, скільки в сім’ї дітей, як
називається їхня річка .
Вінграновський згадує:
«Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав «Гонта Умані» - трагічний розділ з поеми Шевченка «Гайдамаки». Він попросив прочитати. Я прочитав. І коли закінчив читати, Довженко раптом рвучко встав , беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіно інститут».
Спостережливий митець одразу ж помітив, що бідний студент відклеєні підметки своїх черевиків – балеток підшив мідною дротиною. Наступного дня, під час другої зустрічі з Миколою, він дав юнакові гроші на нове взуття.
Легенда
Ця справжня щира дружба двох надзвичайних талантів, двох близьких душ обросла вигадками і легендами. Одна із них є надзвичайно цікава.
Говорили, що Вінграновський є дитиною війни, на полях боїв загинули його батьки і саме тому змученого, зляканого, голодного зустрів його Довженко. Йому запав в душу цей хлопчик, якого нібито всиновив та виховував, як рідного сина.
І хоча ця легенда не мала реального підтвердження, але всі в це вірили.
У Москві Довженко не випускав з поля зору свого студента – улюбленця. Передусім заставляв наполегливо працювати над собою, багато і системно читати, цікавився його першими поетичними спробами, підтримував матеріально. Не випадково ж геніальний кінодраматург обрав Миколу на роль Івана Орлюка в «Повісті полум’яних літ», а про Орлюка Олександр Петрович говорив, що це він сам, Довженко.
І вже по смерті великого майстра його дружина, режисер Юлія Солнцева в 1960 році зняла фільм «Повість полум’яних літ». У цьому саме студент Вінграновський грав роль Івана Орлика. І як грав! Стояв неймовірно красивий велетень з автоматом, у касці та плащ – палатці, і на фоні Бранденбурзьких воріт мовби приймав парад переможців, виголошуючи знаменитий монолог.
Сам М.Вінграновський про роки навчання у великого майстра згадує з великою шаною і вдячністю.
Після закінчення інституту Микола Степанович працював на Київській кіностудії ім. О.Довженка як кіносценарист, режисер, актор. Але не забуваймо, що свій творчий шлях розпочав все – таки з поезії.
Перші вірші Вінграновського з’явилися друком 1957 року, а перша збірка – «Атомні прелюди» - вийшла 1962 року. Своїми творчими пошуками у змісті й формах поетичної творчості він вписується в поезію
«шістдесятників», хоч виявляє індивідуальний стиль, власне тільки йому бачення світу. Вінграновський тяжіє до фольклорної образності, він ніби повертає читача до природи, до першооснов людського існування.
Вагомим актом поетичного самоствердження стала його перша збірка, яка вразила і багатьох скорила своєю незвичайністю – масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі й громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність. Космос, людство, земля, народ, проблеми доби, суперечності історії, України – ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких взаємо проймаючих вимірах жив поет.
Відповідальність, що її клала літературна доля на молодих поетів, інтуїтивно прочував і наш земляк, коли так звертався до себе, до своєї поетичної долі:
Спинись, мій крок!
- переді мною зрілість.
Пройди по ній на всю свою
всесилість …
Ядром наступних збірок Вінграновського, осереддям, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого знову повертається, невтримно тяжіє – це народ, нація, Україна.
Народе мій, як добре те,
Що ти у мене є на світі.
Не замело? Не замете .
Була б колиска – будуть діти.
Поет усвідомлює свою відповідальність за духовну рівновагу всього світу, його гармонію. «Але як же неймовірно тяжко збагнути світові, що саме Сову завдячує світ своїм існуванням! (В.Грабовський). Не дарма ж Микола Вінграновський нас застерігає від прислужництва хаосу: «Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття. Естрада, сало, космос, кавуни. І є народ, в якого є прокляття, Страшні від водневої війни». Віктор Грабовський зазначає, що неподільна цінність Миколи Вінграновського у Слові зумовлена його світовідчуттям – органічним і неймовірно драматичним. Адже саме на покоління Миколи Вінграновського випав жереб оспівування героїчних доль і оплакування трагічних втрат України.
В 1997 році на честь 60-річного ювілею М.Вінграновського у Первомайську Міському будинку культури було проведено урочистий вечір на якому був присутній М.Вінграновський. Приємним подарунком для нього стала пісня на його слова «У синьому небі я висіяв ліс».
Незадовго до Чорнобильської катастрофи, немов передчуваючи її, поет сказав про екологію людської душі дивовижно просто:
Вірш «Голубі сестри»
У цих рядках поет спромігся розгорнути перед нами настільки грандіозну картину трагічного буття Народу і Природи, що вона здатна заступити десятки фільмів на зазначену тему.
Писати прозу він почав майже одночасно з поезією.
Повісті 60-х років – «Світ без війни», «Президент» - створені під впливом кіноповістей О.Довженка, а його повість «Літо на Десні» асоціюється з Довженковою «Зачарованою Десною». У повістях та оповіданнях останнього часу Вінграновський поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин, життя всього живого й «неживого». Прочитаймо оповідання «Гусенятко» - які по-людському багаті вдачею його «персонажі». Який статечний господар старий гусак, який сім’янин, як радіє за дітей. Так само і в «Сіроманцеві»: поет наче повертає звірам їхнє ж олюднення, наче віддячує їм за радість мати їх у своєму житті, за те, що вони є у світі, що збагачують світ людини, дають їй можливість думати й переживати за них.
Микола Вінграновський і в прозі – поет. Його слово не повідомляє, не описує і не змальовує, а творить неповторну мить переживання світу.
Вірш «Бабусин дощ»
Послухайте виступ Олекси Різниченка про громадянську позицію Миколи Вінграновського.
Микола Степанович ніколи не забував своєї школи. Підтримував тісний зв’язок з колишніми однокласниками, вчителями які його вчили.
Здобувши славу як поет, актор, режисер Вінграновський ще більше зблизився зі школою. Протягом десяти останніх років школа підтримувала тісний зв’язок з колишнім вихованцем. Письменник декілька разів приїздив на зустріч зі школярами. Приїзд видатного земляка до рідної школи № 17 – це завжди велика подія. Микола Степанович відвідав школу в 1995 і 2001 роках. На зустрічах зі школярами, своїми ровесниками, друзями Микола Степанович завжди ділився цікавими спогадами про місто свого дитинства, вчителів, які відкрили йому шлях до сцени. Учні затамували подих слухали про пошуки М.Вінграновського на кінематографічній ниві, про велику громадську діяльність і у участь у роботі сесії ООН, з’їзді Міжнародного ПЕН – клубу.
Презентував відеофільми із серіалу «Чотирнадцять столиць України». В музеї школи створена невелика бібліотека творів Вінграновського – це подарунок великого митця своїм нащадкам.
М.С.Вінграновський – людина неординарна. Але, попри все, дуже лагідно, добросердечно ставився до своєї сім’ї, своїх рідних. Тривалий час життя у столиці не стер з пам’яті письменника спогадів про рідний край. Часто відвідував Микола Степанович своїх родичів і рідних і двоюрідних. На святкування 325-річчя з дня заснування міста міська рада запросила М.С.Вінграновського. Приїхавши напередодні, він передусім побував у Броніслава Івановича Кулачинського. Дуже сподобався Вінграновському смачний кумарівський борщ, яким нагодувала дорогого гостя братова дружина Ніна Леонардівна. Далі – у Первомайськ, де в районі Скали мешкає рідна сестра Геля. Побували на могилі батьків, брата Алика. А наступного дня, 15 вересня о 9 ранку мав теплу двогодинну зустріч із земляками в стінах рідної школи № 17.
Було багато людей, прийшли колишні випускники, друзі і ровесники письменника. Не з порожніми руками приїздив Микола Степанович, а подарував бібліотечку власних творів. А потім на центральній площі під дружні оплески земляків міський голова Ірина Сичова вручила М.С.Вінграновському посвідчення Почесного громадянина міста Первомайська.
Усе це завдяки його невтомній праці. У час відродження України його творчість виявилася дуже своєчасною. Поезія не спить і стукає у наші серця, стукає, аби достукатися до нашої свідомості, нашої совісті.
Турбуючись про вічне і святе, письменник – земляк здобував поблизу Борисполя за власні кошти Храм, тож, нехай світлою буде дорога до нього.
«У творчості Миколи Вінграновського немає поділу на велике й мале. Немає розмірів: речей, подій, емоцій. Є безмежність, переживання, в якому все стає повнотою космічного буття. Поет веде велику розмову з епохою, з народом, з життям. Мовою не стільки понять, скільки душевних станів.»