Коли можна залишити дитину вдома одну? В якому віці можна відпустити її в школу без супроводу дорослих? Які правила поведінки потрібно прищепити? За відповідями на ці питання ми звернувся до дитячого психолога. 

«Рішення про те, коли дитина може залишитися без дорослих, має прийматися всією сім’єю, — каже психолог Максим Прохоров. – Бажано, правда, щоб бабусі при цьому не були присутні, бо вони, зазвичай, підживлюють тривогу. Якщо батьки не готові до самостійності дитини, то про це не може бути й мови.

Однак тут важливо пам’ятати, що чим довше ви тримаєте сина або дочку поруч з собою, тим більше формується у них страхів. Якщо не готова дитина, нав’язувати їй самостійність не потрібно, але це питання бажано піднімати регулярно, щоб оцінювати, як змінилася загальна картина. Найчастіше вже з семи років діти готові без супроводу дорослих ходити в школу. Головне, до цього віку потрібно спокійно пояснити, які існують проблеми та небезпеки — машини, чужі дядьки й т.д. Можна навіть влаштувати іспит на цю тему».

Батьки! Без паніки!

Один на вулиці

• Дитина повинна знати свої прізвище, ім’я та по батькові, домашню адресу, імена близьких.

• Навчіть її правил дорожнього руху. В інтернеті є багато програм, що дозволяють зробити це в легкій ігровій формі.

• Школяру обов’язково потрібен мобільний телефон. Але не модний смартфон, тому що його можна втратити, зламати, його можуть вкрасти. Нехай смартфон буде для домашнього використання.

• Дитина повинна знати напам’ять номери мобільних телефонів своїх батьків, а також номери швидкої допомоги та поліції. Говорити про це малюкові потрібно без жаху в очах, інакше він відмовиться виходити з дому.

• Корисно відпускати сина або дочку по знайомому маршруту, по якому ходили раніше разом — в магазин, наприклад. Бажано, щоб не потрібно було переходити дорогу.

• Привчіть дитину регулярно дзвонити вам, можна поставити для цього звукові нагадування на телефон. І телефонуйте самі, але без фанатизму, і обов’язково — під час перерви. Для цього потрібно знати її розклад.

Один вдома

• Щоб спокійно почувати себе вдома одній, дитина повинна вміти розігріти собі їжу.

• Якщо вона вже готова сама вийти на прогулянку, спочатку нехай вивчить правило: «Вимкни газ, воду, світло, закрий вікна перед виходом». Батькам потрібно бути готовими, що побутові неприємності, у вигляді розмальованих шпалер, все ж будуть траплятися.

• І найважливіше: нікому не можна відкривати двері, навіть знайомим, навіть сусідам, навіть поліції. Нехай для загального спокою родичі, які можуть прийти, мають свої ключі.

Моя дитина

Фото з відкритих джерел

Спеціалісти визначають суїцид (suizid – з лат. «себе вбивати»), тобто самогубство, як усвідомлювані, навмисні дії, спрямовані на добровільне позбавлення себе життя, що призводить до смерті. Науковці-психологи, крім факту самогубства розглядають і більш ширший контекст суїцидальної поведінки – численні факти свідомого чи несвідомого нехтування життям як вищою цінністю людини (акти хоробрості, ризиковані вчинки, гра зі смертю, надмірне виснаження себе працею, легковажне нехтування небезпекою).

Розрізняють наступні види самогубств:

1.                  Неусвідомлюване самогубство.

2.                  Самогубство як ризикована гра і ризикована легковажність.

3.                  Психопатологічне й агресивно-невропатичне самогубство:

·         маніакальне самогубство осіб, охоплених галюцинаціями або мареннями;

·         самогубство меланхоліків у стані глибокого смутку, скорботи, гіпертрофованих докорів совісті, суму, журби;

·         самогубство охоплених нав’язливими ідеями;

·         автоматичне чи імпульсивне самогубство.

4.                  Самогубство психічно нормальної людини з такими видами суїцидальної поведінки:

·         лемонстративно-шантажувальна форма суїцидальної поведінки:

·         форми суїцидальної поведінки: внутрішні форми: суїцидальні думки, уявлення, емоційні переживання, задуми, наміри; зовнішні форми: суїцидальні спроби і завершені суїциди;

·         егоїстичний суїцид, що виникає через руйнування соціальних зв‘язків особистості з суспільством;

·         аьтруїстичний суїцид, який виникає у формі самопожертви задля захисту інтересів групи (фанатики тощо);

·         аномічний суїцид, який виникає внаслідок виснаження;

·         суїцид, спровокований засобами масової інформації;

·         суїцид, спричинений депресією.

Особливості підліткового суїциду

За даними західноєвропейської статистики, за період з 1990 по 2000 р. кількість самогубств серед 10-15-річних підлітків виросла майже вдвічі. При цьому хлопчики здійснюють самогубство в 4 рази частіше, ніж дівчатка. До 14 років різко зростає кількість завершених суїцидів, оскільки в такому віці підлітки вже здатні ретельно планувати свої дії і використовують досить «жорсткі» методи: повішання, стрибок з великої висоти чи й комбінацію способів. При цьому хлопчики  використовують частіше саме «жорсткі» методи, тоді як дівчатка використовують різні лікарські препарати. Частота повторних спроб вкрай висока: до 50% підлітків, одного разу здійснивши суїцидальну спробу, повторюють її; 4-10% цих спроб закінчуються смертю.

Батькам слід звернути особливу увагу на наявність наступних факторів ризику, що можуть стати причиною дитячого і підліткового  суїциду:

1.  Психічні розлади.

2.  Проблеми в спілкуванні з близькими родичами чи друзями.

3.   Відчуття зростаючої безодні між багатими і бідними, розмови про це.

4.   Шкільні проблеми (низька успішність, велике навантаження, тиск         

    вимог навчального процесу, конфлікти з учителями).

5.   Проблеми, пов'язані з уживанням алкоголю та нар­котиків.

6.   Невдачі в інтимних стосунках.

7.   Занижена самооцінка.

8.   Ізольованість підлітка і пов'язане з цим почуття самотності.

9.    Депресія (агресія – типова маска депресії у підлітків).

10.   Афекти (афекти руйнівні для підлітка; суїцидальні погрози, висловлені 

      в афекті, як правило, здійснюються і мають важкі наслідки).

11.   Сімейні проблеми (нерозуміння з боку батьків, байдужість, часті покарання, надмірні очікування з боку батьків, фізичне чи сексуальне насилля в сім'ї, зростаюча кількість неповних сімей, виїзди батьків на роботу за кордон). 

    Суїцидальна поведінка – це відповідь на глибинні переживання, а вони пов'язані з тим, що насправді актуально. Чим молодша дитина, тим більшою мірою вона включена в життя сім'ї, тим більше своїм суїцидом вона «дебатує» саме з сім'єю.

Родини підлітків із суїцидальною поведінкою відрізняються підвищеною частотою психічних відхилень, не­розумінням дітей, байдужністю до них і частими покаран­нями. Нерідко підлітки із суїцидальними проявами почувають себе перевантаженими через завищені очікування батьків. Виявлений достовірний взаємозв'язок між суїцидальною пове­дінкою і фізичним або сексуальним насильством у родині.

Серед моти­вів, які пояснюють спроби самогубства, самі підлітки й експерти-психологи вказують на різні спонуки в такий спосіб вплинути на інших людей:

·     «дати зрозу­міти людині, у якому ти розпачі» – близь­ко 40%;

·      «змусити шкодувати людину, що погано до тебе ставилася» – близько 30%;

·      «показати, як ти любиш іншого» і «з'ясувати, чи любить справді тебе інший» – 25%;

·     «вплинути, щоб інший змінив своє рішення» – 25%;

·      «заклик, щоб прийшла допомога від іншого» – 18%.

За даними О.Є. Лічко, значення різного роду «проб­лем» неоднакові в залежності від типу суїцидальної пове­дінки.

«Сімейні» проблеми частіше виступають причиною демонстративної й афективної суїцидальної поведінки в 51-52% і тільки в 13% – при істинних замахах на самогубство.

«Сексуальні» проблеми виявляються в основі істинної суїци­дальної поведінки в 61%, а при афективній – у 28% і при демонстративній – у 24%. При істинній суїцидальній поведінці мова йде, як правило, зовсім не про невдалу любов, а про переживання своєї сексуальної неповноцінності.

«Шкільні» проблеми займають порівняно невелике місце: 29% афективної, 26% демонстративної і лише 12% істинної суїцидальної поведінки. Погроза покарання за деліквентність штовхає на демонстративні дії в 12%, на афективну суїцидальну поведінку – у 4% і, як правило, зовсім не спонукає до істинних замахів.

Підлітки, які проявили небажання жити, мають вищий інтелектуальний рівень розвитку. Щодо успішності в нав­чанні, більше під­літків, які навча­ються на «задовіль­но», ніж у групі «благополучних». У підгрупі «депресив­них» більше тих, хто вчиться на «добре» і «відмінно».

Для випадків завершеного суїциду характерна сімейна обтяженість.

Соціальна дезадаптація у підлітковому віці – фактор суїцидального ризику:

Практично всі представники «групи ризику» мають більшу потребу у спілкуванні з батьками, братами/сестрами, вчителями, ровесниками, ніж «благополучні» респонденти. Але ця потреба фрустрована (незадоволена). У попередженні розвитку суїцидальних тенденцій особливо важливою є роль матері.

Найсерйознішою причиною  у цьому віці стає розбіжність ставлень. Роз­біжність ставлень –  це особистісне новоутворення, сутність якого полягає у розбіжності уявлень про свої відносини в домінуючих сферах (ставлення до себе, до інших, до діяль­ності) з реальним змістом та проявами цих відносин. Діаг­ностичною ознакою даного новоутворення є неадекватна реакція підлітка на невдачу в значущих для нього сферах життєдіяльності.  Якщо дитина не має досвіду позитивних емо­ційних переживань у зв'язку з досягненням успіху в значущій для неї і для суспільства діяльності, то в підлітковому віці це стає серйозною проблемою. Вже маючи звичку виконувати щось корисне тільки з примусу, підліток не знає, за що взятися, його пригнічує нудьга, буденність. У подальшому неможливість задовольнити потребу в персоналізації штовхає неповнолітнього на пошуки зовнішніх, часто штучних засобів зміни психічного стану або призводить до асоціальної поведінки. Тому у підлітків часто визріває феномен схильності до адиктивної поведінки (зловживання психотропними речовинами), який включає в себе цілий комплекс особистісних особливостей, а також ряд складових іншого роду (спадковість, соціальний контекст, характеро­логічні особливості тощо).

У суїцидальній поведінці підлітків можна умовно виділити 3 фази:

1.    Фаза обдумування – свідомі думки про здійснення суїциду, які можуть вийти з-під контролю і стати імпульсивними (спостерігаються зміни в поведінці і зовнішньому вигляді).

2.     Фаза амбівалентності – настає за умов появи додаткових стресових факторів (підліток висловлює погрози або наміри суїциду, «крик про допомогу»).

3.     Фаза суїцидальної спроби – швидка друга фаза переходить у третю.

Науковець-психолог В. Силяхіна вказує, що більшість суїцидальних підлітків (до 70%) обмірковує і здійснює суїцид упродовж 1-2 тижнів. Але підлітковому віку властива імпульсивність дій, тому інколи тривалість усіх трьох фаз може бути дуже короткою, не більше 1 години.

Якщо суїцидальна спроба не завершилася загибеллю, у людини наступає етап постсуїцидальної кризи, який триває аж до повного зникнення суїцидальних тенденцій.

Ознаки, за якими можна виявити ризик суїциду у підлітків

Про ризик самогубства у підлітків можна зробити висновок, спостерігаючи за їхньою поведінкою, дослухаючись до змісту їхніх розмов, аналізуючи їхню життєву, зокрема сімейну ситуацію. Чим більше з пере­рахованих нижче чинників виявляється у ході спостереження за підлітком, тим вища ймовірність розвитку в нього суїцидальної поведінки:

·   актуальні суїцидальні ідеї з відхиленням альтерна­тивних ідей, а також наявність точного плану суїциду;

·    депресивний стан чи інше психічне захворювання;

·      попередні  суїцидальні  спроби; ризик суїциду най­вищий протягом першого року після такої спроби;

·      попередні суїцидальні спроби, здійснені не шляхом прийому таблеток;

·       суїцидальні спроби в сім'ї чи серед близького оточен­ня підлітка;

·       соціальна ізоляція;

·        конфлікти між підлітком та його оточенням, сімейні проблеми;

·         девіантна поведінка в цілому;

·         вживання наркотиків чи алкоголю;

·         бажання бути направленим на стаціонарне лікування.

Особливості дитячого суїциду

Причинами самогубства серед дітей найчастіше виступають несприятлива ситуація в сім'ї (наприклад, насильство) або відсутність останньої. До чинників суїцидальної пове­дінки дітей можна віднести все те, про що йшлося стосовно підліткових суїцидів, за винятком хіба що невдач в інтимних стосунках. У цій сфері чинником дитячого суїциду найчастіше виступає сексуальне насильство. Дослідники,  які займалися вивченням сімей дітей-суїцидентів, називають вражаючі цифри: у 95% це алкоголізм одного чи обох батьків, психічна патологія в батьків чи родичів, зокре­ма клінічні форми депресії, психози, випадки самогубств у родинах.

Психологічним сенсом дитячого суїциду, зазвичай, виступає заклик, протест або помста. Часто самогубство дитина адресує своїм близьким з метою щось змінити в їхніх взаємо­стосунках. Основною відмінною рисою дитячого суїциду від суїциду підліткового є неадекватність уявлень про смерть: значна більшість дітей не сприймає смерть як щось остаточне, як таке, що стається з людиною раз і назавжди. Прагнення бути свідком реакції оточуючих на власну смерть чи надія на  «друге народження», а також відсутність страху смерті властиві суїцидентам дитячого віку.

Дитину набагато легше, ніж підлітка відмовити від її намірів. Відволікти від самогубства, як і стати його приводом може будь-яка дрібниця (дрібниця – лише з першого погляду; частіше вона містить прихований глибокий сенс, який дитина не стільки розуміє, скільки відчуває).

Атмосфера любові, прийняття й поваги до її особистісних прав надалі може убезпечити дитину від фатального вчинку. Діти, які висловлювали суїцидальні наміри або здійснювали спробу самогубства, потребують кваліфікованої психологічної допомоги. Їхній «крик по допомогу» обов'язково має бути почутий близькими. І дитина має отримати на нього відповідь.

Рекомендації батькам:

1.     ВИСЛУХОВУЙТЕ – «Я чую тебе». Не намагайтесь утішити загальними словами типу «Ну, все не так погано», «Тобі стане краще», «Не варто це робити». Дайте можливість висловитись. Ставте питання й уважно слухайте.

2.     ОБГОВОРЮЙТЕ – відкрите обговорення планів і проблем знімає тривожність. Не бійтесь говорити про це – більшість людей відчувають незручність, кажучи про самогубство, й це виявляється в запереченні або уникненні цієї теми. Бесіди не можуть спровокувати самогубства тоді як уникнення цієї теми збільшує тривожність, підозрілість.

3.     БУДЬТЕ УВАЖНІ до непрямих показників при передбачуваному самогубств. Кожну жартівливу згадку або загрозу слід сприймати серйозно. Підлітки часто заперечують, що говорили серйозно, намагаються висміювати дорослого за його зайву тривожність, можуть зображати гнів. Скажіть, що ви сприймаєте їх серйозно.

4.     СТАВТЕ ЗАПИТАННЯ – «Таке враження, що ти насправді говориш…», «Більшість людей замислювались про самогубство…», «Ти коли – небудь думав (думала), як це зробити?»  Якщо ви отримуєте відповідь, тоді переходьте до конкретних запитань.

5.   ПІДКРЕСЛЮЙТЕ ТИМЧАСОВИЙ ХАРАКТЕР проблем – визнайте, що його (її) відчуття дуже сильні, проблеми складні. Дізнайтесь, чим ви можете допомогти, оскільки вам він (вона) уже довіряє. Дізнайтесь, хто ще міг би допомогти цій ситуації.      

У сучасній медицині для багатьох явищ вже придумані відповідні діагнози. Формальне визначення є і у тих хлоп’ят, чия метушливість, непосидючість, неуважність і надмірна емоційність нікому не дає спокою. А саме – подібних непосидьків називають дітьми з СДУіГ (синдромом дефіциту уваги і гіперактивністю). А в простій мові – гіперактивними дітьми. Яка вона – гіперактивна дитина? І як саме впливає гіперактивність на її життя і здоров’я?

Дорослі довели: СДУіГ у дітей – це діагноз.

Серед головних причин виникнення СДУіГ у дітей особливо виділяють наступні обставини:

• Нестача в організмі дитини певних гормонів;

• Перенесені травми і інфекційні захворювання;

• Хронічні захворювання матері під час вагітності;

• Будь-які захворювання у немовляти, що супроводжуються високою температурою і порушенням роботи мозку або нервової системи.

В середньому близько 3–7% усіх дітей у всьому світі живуть з синдромом дефіциту уваги і діагнозом гіперактивність. Причому хлопчиків серед них в 2–4 рази більше, ніж дівчаток.

Попри те, що у наш час існують вже не лише психолого-педагогічні методи впливу на СДУіГ, але і медико-фармакологічні, і досі дитяча гіперактивність вважається невиліковним синдромом, що піддається лише деякій корекції в старшому віці.

Симптоми гіперактивності і дефіциту уваги у дітей

За великим рахунком, найбільш важливі і головні симптоми СДУіГ – їх всього три – якраз «зашиті» в самій назві діагнозу :

• Дефіцит уваги (дитина не здатна зосередитися на виконанні навіть простих завдань);

• Гіперактивність (малюк не просто непосидько, а буквально «шило в одному місці»);

• Імпульсивність (дитина майже завжди поступає необдумано і ніколи не здатна пояснити, чому він вчинив той або інший вчинок).

Найчастіше симптоми гіперактивності проявляються у дітей у віці вже 2–3 років. І вважається, що якщо до 3–3,5 років дитина не проявила ніяких ознак синдрому дефіциту уваги і гіперактивності, то вже і не проявить у майбутньому. Проте найяскравіше симптоми СДУіГ проявляються в дошкільному і шкільному віці дитини. Тому у більшості країн світу синдром дефіциту уваги і гіперактивність як офіційний медичний діагноз не ставиться дітям молодше 6 років.

СДУіГ або просто норов? Як відрізнити непосидючість і вибуховий характер від реальної хвороби?

Навіть якщо дитина має нестерпний, непосидючий і вибуховий характер (вона емоційна, некерована, неслухняна, забіякувата і т.ін.), але це не заважає їй розвиватися у рамках норми і ставати повноцінним членом суспільства (тобто вона здатна спілкуватися з однолітками, вступати у дружні відносини і тому подібне), то ця гіперактивність не має ніякого відношення до медичного діагнозу СДУіГ.

За характером норовливих і непосидючих дітей навкруги немало, але тільки одиниці з них реально є гіперактивними дітьми з медичної точки зору.

Навіть якщо ваша дитина з категорії, про яких говорять «у нього (у неї) шило в одному місці» – це ще не привід приписувати їй діагноз «гіперактивність». Якщо ваша дитина товариська і контактна, якщо навіть як-небудь, але спілкується з іншими дітьми – вона однозначно далекавід медичної недуги СДУіГ. Вона просто шумна, спритна і «складна» дитина – але не більше того.

У тих же випадках, коли гіперактивність дійсно є хворобою дитини, то без постійної допомоги з боку батьків і фахівців (психологів, неврологів і тому подібне), малюк просто не може бути членом колективу – він неадекватно реагує на спроби спілкування з ним, він не розуміє прохань і вимог, він частенько не просто конфліктний, але і агресивний по відношенню до однолітків, він не здатний вчитися і так далі.

Проте навіть при супер-детальному спостереженні за гіперактивною дитиною, не фахівець навряд чи зможе точно визначити – цей малюк просто з «крутим» характером, або він дійсно хворий СДУіГ.

Більш-менш однозначний «вердикт» про наявність гіперактивності в праві виносити тільки дитячі психіатри або дитячі психологи. І тільки дітям старше 6 років.

Найпростіший спосіб відрізнити гіперактивність як діагноз і захворювання від «гіперактивності натури» – проаналізувати, як поводиться дитина в різних ситуаціях. Украй часто діти поводяться удома так, немов «гіперактивність – їх друге ім’я»: занадто активні і емоційні, неслухняні і істеричні. І навіть демонструють усі ознаки СДУіГ. Але за оцінками, наприклад, вихователів дитячого саду або няні – дитина просто золота.

Така різниця поведінки – це свого роду сигнал для вас: можливо, вам слід трохи скоректувати свою власну поведінку відносно цієї дитини. Річ у тому, що гіперактивність – якщо йдеться саме про захворювання – не може проявлятися десь в одному місці і в один час, і при цьому не проявлятися в інших.

Якщо гіперактивність дитини є не просто відображенням її особи і характеру, а саме ознакою хвороби – вона у будь-яких умовах поводитиметься однаково: у будь-якому місці, у будь-якій компанії, за будь-яких обставин малюк демонструватиме симптоми СДУіГ. Але якщо поведінка дитини кардинально різниться залежно від тих або інших обставин – ні про який діагноз мови бути не може. Ваш малюк просто – навіжений непосидько, який точно знає, кому саме з дорослих він може «сісти на голову».

Деякі рекомендації у рамках сімейної терапії: правила виховання гіперактивної дитини

• У будинку, де живе гіперактивна дитина, порядок і безпека повинні підтримуватися майже фанатично. І звичайні-то дітки час від часу щось ламають у будинку, об щось постійно травмуються, примудряються проковтнути всілякі неїстівні речі, хапаються за небезпечні і гострі предмети і тому подібне. А діти з СДУіГ роблять все те ж саме, але втричі частіше. Тому елементарні правила безпеки повинні дотримуватися неухильно – не залишайте в одній кімнаті включену праску і гіперактивну дитину, прибирайте ножі і виделки із столів після обіду, закривайте вікна і балкони, якщо залишаєте малюка в кімнаті одного на якийсь час і т.ін.

Одна гіперактивна дитина створює навколо себе стільки ж метушні і шуму, скільки десятеро більш-менш звичайних малят… Тому питання безпеки стоїть перед батьками дітей з СДУіГ найгостріше.

• • • • При будь-якому зверненні до гіперактивної дитини передусім встановіть з нею контакт. Мало просто озватися до малюка і поставити перед ним яке-небудь завдання, важливо упевнитися, що дитина вас чує і розуміє. Покличте його по імені, доторкніться, поверніть до себе обличчям і подивіться йому в очі (але завжди – без агресії і невдоволення!). Приберіть з поля його уваги зайві відволікаючі об’єкти – іграшки, телевізор, інших співрозмовників і т.д. І тільки після того, як ви переконаєтеся, що дитина (нехай на короткий час) перевернула свою увагу на вас – говоріть їй те, що збиралися.

• Будь-які правила поведінки мають бути постійними і не мати виключень. Наприклад, якщо у будинку заведено прибирати за собою посуд в раковину після їжі – це треба робити завжди, незалежно від того, чи квапитеся ви або дитина відмовилася доїдати. Так або інакше – якщо ви просите її виконувати якісь прості регулярні завдання, ви повинні суворо контролювати, щоб вони виконувалися не від випадку до випадку, а постійно. Будь-які, навіть самі дріб’язкові, правила, встановлені у вашій сім’ї, повинні виконуватися дитиною завжди: і сьогодні, і завтра і через рік. Усвідомити цю необхідність гіперактивна дитина, на жаль, не може, але своїм контролем ви просто можете добитися від нього свого роду звички виконання цих правил.

Особливо неухильно і строго стежите за дотриманням заборон: якщо малюкові говорять, що не можна чіпати електричні розетки, він повинен розуміти – що і зараз не можна, і через день не можна, і взагалі завжди – не можна. Дитина з СДУіГ надмірно імпульсивна, щоб послухати ваші правила з першого разу. Ви повинні день у день м’яко, але наполегливо виробляти в ньго звичку наслідувати певні правила. І не тому, що це полегшить життя вам, а тому, що це упорядкує його власне існування.

• Сім’я з гіперактивною дитиною повинна жити по режиму. Причому виконуватися цей режим повинен усіма і незалежно від того – будні це, вихідні або час літніх канікул. Якщо ви привчаєте дитину вставати в школу вранці не пізніше 7 годин – робіть це щодня! Обіди, прогулянки, зайняття, ігри і тому подібне – максимально вписуйте життя дитини в графік. Можливо, це правило вам здається надмірно суворим, але в майбутньому саме звичка жити за режимом дуже ефективно допоможе гіперактивним дітям нормально вчитися і адаптуватися в суспільстві.

• Кожного разу, коли ваша гіперактивна «складна» дитина робить щось правильно – щедро хваліть її. Дайте їй зрозуміти, що ви завжди раді і горді її навіть самим дріб’язковим успіхам і таке інше. Гіперактивні діти дуже чутливі до емоцій, спрямованих на їхню адресу, – ваше завдання полягає в тому, щоб потік цих емоцій був здебільшого позитивний. Будь-який результат, досягнений вашою дитиною, повинен отримати з вашого боку максимальну підтримку і схвалення.

• Гіперактивна дитина – це практично «вічний двигун» у дії: не сидить ні хвилинки, демонструючи постійний надлишок енергії. Втихомирити цей ураган неможливо, єдине, що вам до снаги – створити дитині такі умови, при яких вона могла би активно витрачати свою енергію: більше гуляйте з нею перед сном, займайтеся з дитиною енергійними іграми і спортом та ін.

Гіперактивна дитина – це, звичайно ж, не вирок. І при достатньому терпінні, участі і деяких особливостях виховання такі дітки цілком успішно можуть адаптуватися в суспільстві, отримати прекрасну освіту і досягти успіхів в житті. І наскільки блискуче і бездоганно у них вийде реалізувати себе в майбутньому – залежить, в першу чергу, від того, як поведетеся ви, батьки, в той період, поки ваші гіперактивні дітки ще тільки стартують в доросле життя…

Підготувала

практичний психолог служби «Телефон довіри»

диспансерного відділення №1

КЗ СОР «Обласний наркологічний диспансер» ОЛЕНА ЛЮТА

https://narkosumy.lic.org.ua/statti/giperaktyvna-dytyna-pryborkannya-norovlyvogo/ 

Уявіть кімнатну квітку, яка знаходиться у Вас в погано освітленому місці. Чи спостерігали Ви, як ростуть листя у квітки? Куди вони спрямовані?

Звичайно туди, де сонячні промені охоче дарують квіточці своє цілюще світло.

Те ж відбувається і з дітьми. Їм дуже потрібна, просто життєво необхідна Ваша увага.

Будь-якій дитині вкрай важливо, щоб на неї хоч якось реагували: якщо не реагують позитивно, то, так і бути, негативно. І ось уже в хід йде істерика, агресія, блазнівська поведінка.

Запам'ятайте, діти ніколи не допустять, щоб їх ігнорували !!!

Дитина, яка не отримує увагу з боку значущих дорослих, буде прагнути звернути на себе увагу будь-яким способом, частіше небажаним в силу незнання, недосвідченості.

Перебуваючи в колективі однолітків, буде намагатися, щоб її голос був голосніше за інші голоси, щоб на неї дивилося більше очей, ніж на інших дітей.

Дитина в дитячому саду, школі буде виставлятися напоказ, вести себе, як "блазень".

Якщо не проявляти увагу до дитини, то в майбутньому ми отримуємо дорослу людину, яка не здатна розуміти, що відбувається з іншою людиною, співпереживати.

Вона буде сконцентрована на собі.

Але, погодьтеся, без емпатії, без прагнення до розуміння іншої людини не вийде контакту і по-справжньому близьких відносин.

Брак уваги до дитини формує у неї стан жертви, негативне ставлення до себе, свого майбутнього, злість на те, що недолюбили, недодали, відчуття своєї непотрібності.

P.S. Щоб дитина не відчувала в майбутньому розчарованість в собі, оточуючих. Не відчувала залежність від думки інших людей.

Щоб не відчувала образу, страх, агресію. Не мала занижену самооцінку.

Дуже важливо давати уваги стільки, скільки потрібно конкретно Вашому улюбленому малюку.

Подаруйте дитині своє тепло. Станьте турботливим сонечком для своєї квіточки))

Автор: Горбунова Інга

Ким ви хотіли стати в дитинстві? Я мріяла про професію лікаря і юриста. Потім хотіла стати організатором свят. Вчитися в результаті пішла на маркетолога, а потім перевчилася і стала психологом.

Чи могла я скоротити цей шлях? Напевно ні. Усвідомлений вибір я зробила в 32 роки. Звільнилася з роботи, почала навчання і зараз займаюся тим, що люблю. У тих умовах, які сама собі створюю.

Було багато сумнівів, страхів і невпевненості. Можна сказати, що дорослій людині складніше змінити життя, позбутися звичного способу життя, стабільності, прийняти невизначеність. Але, повірте, підліткам, які вперше роблять такий вибір не легше. Так чи інакше, ми всі можемо зіткнутися з обмежуючими установками. Наприклад, про те, що потрібно вибирати одну професію на все життя і розвиватися в ній. Тоді приймати таке доленосне рішення дійсно дуже страшно. А як часто буває, що диплом отримують заради диплому. Чи багато хто з ваших однокурсників та однокласників працює за фахом?

У 14-17 років перед підлітком постає питання, куди вступати, йти в старші класи або в коледж, вирішити зараз або зробити вибір пізніше. Але вміння робити вибір закладається задовго до підліткового віку.

Надайте вибір. Починаючи з малого. «Що ти хочеш на сніданок? Яку шапку ти хочеш надіти? Куди ти хочеш піти? Чим ти хочеш зайнятися? Що ти хочеш почитати / подивитися / в яку гру пограти? » Дитина повинна мати можливість самостійно вибрати гурток чи спортивну секцію, спираючись на свої інтереси.

Поважайте вибір дитини. Якщо мова не йде про безпеку дитини, приймайте її вибір і довіряйте. Коли батьки говорять, що дитина нічого не хоче, найчастіше це питання не профорієнтації, а дитячо-батьківських відносин. Або дитина не цікавиться тим, що вважають правильним і цікавим батьки. У дитини / підлітка повинна бути можливість відмовитися від свого вибору або взагалі не вибирати. Щоб зрозуміти себе, свої бажання і потреби, потрібно досліджувати і пробувати якомога більше. Якщо дитина пішла на танці, потім захотіла на бокс, а потім в художню секцію - це нормально. Вона шукає себе. Не потрібно відразу ж перетворювати це в єдиний можливий вибір або майбутню професію.

Дозволяйте дитині зустрічатися з наслідками її вибору. Тоді, в кінцевому підсумку, вона сформує уявлення про себе, свої бажання і можливості.

Задавайте питання. Попросіть дитину / підлітка згадати ситуації з життя, коли у нього все виходило і йому все подобалося. З них вибрати найбільш значущі. «Що саме тобі сподобалося тоді?», «Що ти робив (ла) найкраще і навіщо?», «Хто був поруч з тобою?», «Чого ти потребував (потребувала)?».

Подумайте про те, що ви транслюєте дитині своїм життям, вчинками та словами. Чи отримуєте задоволення від своєї роботи, що і як ви говорите дитині про свою роботу? Пам'ятайте, що все змінюється. Затребувані зараз професії можуть бути нікому не потрібні через 5-10 років. Тому, в першу чергу, варто відштовхуватися від інтересів підлітка.

Допомагайте дитині досліджувати різні варіанти. У підлітка має бути уявлення про можливості та обмеження бажаної професії.

І найголовніше - вірте в свою дитину!