Друга світова війна

Шамолюк Семен Іванович (1902 – 02.1940)

Корольчук Фока Андрійович (1915 – 25.02.1940)

Томляк Ісаак Гнатович ( невід. – 03.1940)

Ці імена назавжди закарбуються у пам’яті односельчан. Трійко мужніх чоловіків поклали тіла до землі у Радянсько-фінляндській війні заради нашого спокою сьогодні. На жаль, поховані вони не на рідній землі, а на чужині.

Вічна пам’ять Вам, герої!

У 1941 році люди, нарешті, зраділи, бо праця у колгоспі полегшилась завдяки тракторам Літинського МТС. Але вже в кінці червня 611 пеньківчан одержали повістки з військового комісаріату.

19 липня 1941 року фашистські загарбники ввійшли в село. Німці не сиділи увесь час у селі, лише над’їжджали час від часу, часто грабували село. Особливу увагу пограбування гітлерівці приділяли під час жнив. На току, біля комори, озброєна варта пильно стежила за працюючими. Взяти хоч жменю пшениці було неможливо. Зібраний урожай окупанти відвозили до залізниці, а звідти - до Німеччини. Щоб украсти гроші загарбники брали у заложники чоловіків та підлітків, а за їхнє звільнення вимагали гроші або наказували віддати худобу або птицю. Жителям села часто не вистачало найнеобхіднішого, тому вони носили до Вінниці яйця та сир, аби виміняти на дрібку солі чи ще щось. Весною 1942 року гітлерівці насильно почали вивозити молодь на роботу у Німеччину. Житель села Григоренко П.Н. згадує, що у липні на пересильний пункт у м. Хемніц було вивезено велику кількість молоді із Пеньківки. Юнаки та юначки з окупованого села працювали на шахтах, заводах, фабриках, прислужували знатним людям.

Пеньківчани не боялись ворога, часто допомагали партизанам. 1944 рік став фатальним.

Марія Микитівна Коломієць в ту ніч довго не гасила світло в хаті: робота завжди знайдеться, а тим більше перед Різдвом. Так і зустріла 6 січня 44-го року. Хата в неї від поля, може тому жінку в селі називають Польовою. Поруч школа – двоповерхова, нова, перед війною якраз збудували. Нараз загули мотори. Миттю потушила світло, визирнула у вікно. Вулицею йшла ціла колона із 12 автомашин і танку. Біля криниці повернула на Супрунів. Все затихло.

Марія Микитівна лягла, але сон не йшов. Підвелась, засвітила, почала підшивати донечці сукню. І тут у вікно постукали.

- Хто?

- Свої.

Партизани, значить. Увійшло чоловік із 10.

- Добрий вечір.

- Хіба ж це вечір… То ж ранок уже.

Жінка вирішила приготувати чоловікам поїсти. Розпалила в печі, винесла огірочків, десь і пляшка горілки знайшлась. Тим часом картопля вкипіла. Після сніданку чоловіки прийнялись розмовляти про перестрілку із німцями, але не помітили, що жінка все чула.

- Що ж це ви, хлопці, думаєте німців перестріляти? А люди куди подінуться? От у мене троє дітей малих, чоловік на фронті, куди мені з ними?

- З нами підете.

- Куди ж ви нас заберете всіх?

Отак і балакали. Коли добре розвиднилось, з боку Супрунова знову почувся гуркіт моторів, їхали 24 гітлерівці із загону Шкрабоцького. Ледве дві автомашини порівнялись зі школою, вибухнула граната, вдарив із вікна кулемет. Задня машина загорілася. Німці засіли в ямі, через хвильку – пішли в контратаку, потім знову в яму залягли. Один тільки рачки відповз у поле та чкурнув на Супрунів. Надвечір до ями підповзла партизанка, кинула гранату. Запала тиша. Передня машина стояла цілою.

Того ж дня вдарив на школу з Супрунова міномет. Уночі приїхала німецька розвідка, порахувала своїх вбитих і поїхали. Наступного дня палала Пеньківка. Німецький каральний загін (НКЗ) вирішив помститись жителям села. Деякі люди ще 7 січня зібрали найважливіші речі та втекли до родичів чи знайомих у сусідні села. Вщент згоріли усі хати, сараї та колгоспні споруди, залишилось лише 5 будинків. НКЗ розстріляв понад 49 чоловіків, 12 жінок, 3 дітей. Гітлерівці зігнали в один будинок жителів, які з різних причин залишились у селі. Зачинивши заложників у хаті, карателі мали намір їх спалити, якщо ті не скажуть де переховуються партизани. Біля будинку на сторожі було поставлено двох есесівців та двох поліцаїв. Далі заручників було вивезено до Хмільника і теж закрито. Їх врятували партизани. 19 березня 1944 року у Пеньківку ввійшли бійці 318 стрілецького полку. Село було звільнене.